1.1.1. З історії наук екології, економіки та НТП

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25

Від стародавніх часів до епохи Відродження

У сучасному розумінні екологія і економіка — це молоді науки, але чи не найважливіші з огляду на вирішення сучасних проблем, які цікавили людей з давніх-давен. Очевидно, що становлення й розвиток цих наук відбувалися взаємозумовлено. Економічна діяльність стародавнього суспільства потребувала нових знань щодо освоєння природних ресурсів землеробства й тваринництва, які народжувалися в наукових працях відомих нам мислителів давньогрецької та римської цивілізацій.

Так, ще Аристотель (384—322 до н.е.), якого великий Платон називав «мозком» своєї Академії, першим почав вивчати явища природи, зокрема особливості характеристик різних тварин і рослин залежно від навколишнього середовища. За підтримки Александра Великого (Македонського) він створив перший у світі зоологічний сад з екзотичними тваринами з різних країн світу: слонами, жирафами, антилопами та ін. В алеях такого саду Аристотель разом з учнями свого «Лікею» (заснованого на честь Аполлона Лікейского) вивчав світ живої Природи. Його наукова праця «Історія тварин» і систематика тваринного світу були обов’язковим для вивчення організмів аж до опрацювання Карлом Ліннеєм (1707—1778) нової «класифікації органічного світу». Вклад Аристотеля в науку настільки плідний, що й сьогодні науковий світ визнає його «патріархом сучасного природознавства» й першим у світі біологом. На жаль, подальша доля Аристотеля не сприяла його науковій праці — він вимушений був залишити Лікей і провести останні роки життя самотньо на острові Евбей [164, 90—94]. Щодо другої стародавньої великої цивілізації — Римської імперії, то вона не дала людству вчених-природознавців такого масштабу, яким був Аристотель. Згадаємо тут лише ґрунтовний твір відомого письменника Стародавнього Риму Плінія Старшого (27—79 н. е.) під назвою «Природнича історія» у 37 книгах, у 16 з них він описує свої спостереження над близько 1000 рослин. Але зазначимо, що Пліній не намагався науково знайти зв’язок між причиною та наслідком, а задовольнявся збиранням і описуванням наукових досягнень своїх великих попередників, що послужило плідним надбанням для наступних поколінь учених.

Викладене вище дає нам підстави стверджувати, що сучасний аспект наук екології і економіки започатковано ще з часів ста-
родавнього світу, але аж до промислової революції економічна діяльність не завдавала навколишньому середовищу незворотних змін. Такий стан був зумовлений стабільністю укладу й суспільних відносин та практично незмінними засобами праці й продукцією виробництва. Сучасні економісти Роберт Гейлбронер і Лестер Тароу слушно звертають на це нашу увагу: «Наскільки схожі одяг і посуд, будівельні матеріали, транспортні засоби, які ми бачимо на другому плані картин епохи Відродження, з тими, що їх ми можемо розглянути на тлі грецької вази!» [35, 11].

Від епохи Відродження до раннього капіталізму

Уже в епоху Відродження чи не вперше виникають конфлікти, як сьогодні б ми сказали, між промисловою економікою і екологією. Про це пише у своїх працях видатний німецький металург Г. Агрікола (XVI ст.): «Через видобування руди люди спустошують поля…, вирубують ліси, бо для виплавлення металів потрібне деревне вугілля…, розганяють звірів і птахів, багато яких є чудовою їжею …, промивання руди нищить річки, вбиває або проганяє рибу» [10, 90].

Тоді ж італієць Цезальпіні (1519—1603) і англієць Рей (1623—1705) розробляють першу наукову систематику рослин і вказують на залежність їхнього розвитку від середовища. Пізніше французький натураліст Ж. Бюффон (учень славетного фізика Ісаака Ньютона) вивчав вплив різних зовнішніх умов, як-от клімату, їжі, схрещування на одомашнення тварин і можливість зміни їх виду [67, 46—48]. Його головні наукові праці, написані разом із зоологом Добантоном, «Всесвітня природна історія» і «Епохи природи» справили великий вплив на плеяду еволюціоністів наступного сторіччя.

ХІХ сторіччя

Серед послідовників Ж. Бюффона згадаємо німецького ботаніка Л. Тревірануса, хто першим у 1802 році запропонував термін «біологія» для «загальної науки про життя», і французького біолога Ж. Б. Ламарка, чиї фундаментальні праці із зоології мали важливе економічне значення для підвищення продуктивності сільського господарства. Найвідоміша праця ХІХ ст., присвячена різним формам взаємного впливу організмів і середовища, — це «Походження видів» Ч. Дарвіна (1859 рік). Зазначимо, що саме в цей час сформувалася загальна біологічна теорія клітинної будови організмів, що остаточно виділило її в самостійну науку — одну з основних складових сучасної екологічної науки. Звідси ми впритул підходимо до формування в науці поняття «екологія» як самодостатньої її галузі.

Імена німецьких учених-природознавців ХІХ ст. Е. Геккеля та К. Мебіуса мають безпосередній зв’язок із предметом нашого посібника. Саме Eрнст Геккель (Haeеkel) (1834—1919), біолог, філософ, послідовник Ч. Дарвіна, професор Єнського університету, в працях 1866—1869 р., зокрема в «Загальній морфології організмів», запровадив термін «екологія», визначивши його як напрям науки про баланс відносин організму з навколишнім світом. Пізніше в праці «Природна історія створення світу» він ширше визначає це поняття: «Під екологією ми розуміємо суму знань, які належать до економіки природи: вивчення всієї сукупності взаємовідносин тварини з навколишнім середовищем як органічним, так і неорганічним і, насамперед, ...з тими тваринами і рослинами, з якими вона прямо чи опосередковано вступає в контакт».

Сучасник Е. Геккеля, німецький гідролог К. Мебіус, у 1877 р. назвав екологічну одиницю, виокремлену для розгляду, біоценозом [19, 543]. Цей термін близький до введених згодом термінів біогеоценоз (буквально «життя й земля») і сучасного екосистема — сукупність організмів у певній фізичній і хімічній взаємодії як між собою, так і з навколишнім середовищем, що проявляється у самодостатній регуляції умов її існування. Термін «екосистема» був уперше введений у 1935 році англійським ботаніком А. Тенслі (Tansley A. G.) [19, 542] в праці «The use and abuse of vegetationel concepts and terms, Ecology».

Отже, аналізуючи викладене вище, ми вже помітили певні специфічні ознаки наук про організми рослин і тварин екології і економіки та можемо зробити власний висновок, а саме, що спільний теоретичний фундамент їх подальшого наукового розвитку як сучасної екологічної науки був закладений уже на початку другої половини ХІХ сторіччя.

Уважний читач уже зрозумів: наслідки біологічних (екологічних) досліджень залежності розвитку рослин і тварин від їхніх взаємовідносин і відносин із навколишнім середовищем давно використовуються в селекції рослинництва й тваринництва, що цілком відповідає завданням економічного розвитку. Зрозуміло, що це не могло бути не поміченим суспільством того часу. Отже, визначивши для себе перший історичний етап становлення переважно екологічної науки, повернімося до економіки, оскільки задекларована концепція предмета посібника передбачає вивчати їх разом як взаємно зумовлені визначальні фактори однієї системи.

Зазначимо, що не ми перші приділяємо увагу цьому питанню. Особливої популярності знання економічної науки набуло саме в розглянутий вище період завершення формування теоретичного фундаменту екологічної науки, що збігся з періодом становлення й розвитку капіталістичної формації суспільства. Обізнаність з економічною наукою вважалася в елітарних колах суспільства ознакою високої освіченості. Згадаємо, як це підкреслювалося в характеристиці героя Пушкінського віршованого роману «Євгеній Онєгін» [135, 126]

Високої не мавши сили

Життя натхненню присвятить,

Не міг він, хоч і як ми вчили,

Хорей од ямба відрізнить.

Гомера лаяв, Феокріта;

Зате читав Адама Сміта

І сильний був економіст,

Тобто доводити мав хист,

На чім держава багатіє,

І чим живе, і як вона

Бува без золота міцна,

Коли продуктом володіє.

На все те батько не зважав

І, знай, маєтки заставляв.

Зверніть увагу на Пушкінське протиставлення економічних категорій «продукт» і «застава», до яких ми ще повернемося.

Саме Адам Сміт (Adam Smith) — класик капіталістичної ринкової економіки — у 1776 році опублікував працю «Дослідження природи і причин добробуту народів» (An Inquiry the Nature and Causes of the Wealth of Nations), у якій обґрунтував чинники, що мали б самодостатньо забезпечити процвітання суспільства [150, Т. 1, 30—34]. Але, на відміну від пушкінського Онєгіна, ми з позицій сучасної екології обережніше розглянемо рецепт Адама Смита «Як збагачується держава». Що нас до цього спонукає?

За Адамом Смітом, необхідна кількість товару («простого продукту») і його ціна в такому суспільстві можуть бути визначені стабільністю певного співвідношення членів рівняння:

де То.т — кількість одиниць товару (виробництво за рік);

Цо.т — узагальнена ціна одиниці товару;

— сума грошей, яка перебуває в обігу;

n — кратність обігу.

А що станеться, коли зміниться будь-який із членів рівняння? Наприклад, якщо зменшити кількості одиниць товару, то, щоб зберегти рівняння, необхідно або підвищити ціну одиниці товару, або вилучити з обігу надлишкові гроші. І перше, і друге призведе до зниження добробуту людей. Отже, Адам Сміт зазначає, що ключовим фактором забезпечення добробуту суспільства є продуктивність виробництва товару за умов поліпшення його якості та зниження собівартості. Але яке відношення це має до екології? Має. І це пояснив би ще у ХVI ст. вже згаданий вище Г. Агрікола (а ми б з ним погодилися). Адже умова стабільності співвідношення членів наведеного рівняння недостатня щоб забезпечити добробут суспільства, оскільки не враховує витрат на компенсацію «екологічних втрат» від збільшення виробництва товару. Розглянемо складові лівої частини рівняння: кількість одиниць товару та його ціну. За класичною схемою (рис. 1), товар як споживна вартість народжується в технологічному процесі спрямування інтелектуальної та фізичної праці людини — носія праці через засоби праці на предмет праці — природний ресурс.

Але отримана споживна вартість (продукція) є тільки часткою від видобутого природного ресурсу, хоч саме вона визначає економічну доцільність суспільного виробництва. Інша частка «продукції» виробництва, як правило, значно більша за масою, — це відходи, які не потрібні економіці та розглядаються нею як баласт. Саме цей баласт створює не лише екологічні, а й до певного часу приховані економічні проблеми, порушуючи природні процеси відновлювання необхідних виробництву сировинно-енергетичних ресурсів. Отже, чим більше виробляється продукції, а часто чим вона новіша, чистіша та якісніша, тим більш ускладнюються ці проблеми — це закономірна й незаперечна тенденція розвитку індустріального виробництва.

Звичайно, можна нагадати про існування маловідходних і навіть безвідходних технологій. Одразу заперечимо, що безвідходних і цілком нешкідливих технологій не існує. Навіть під час випікання хліба утворюється токсичний альдегід — фурфурол (на щастя, у малій кількості).

Але найбільш гострою суспільною проблемою економічної науки ХІХ сторіччя, породженою розвитком капіталізму, були економічні відносини найманого робітника та власника капіталу (засобів праці) щодо перерозподілу між ними додаткової вартості — соціально-економічної форми додаткового продукту (у натуральній формі) чи прибутку (в грошовій формі) з виробництва в умовах товарно-грошових відносин. За пануючою на той час марксистською теорією природа додаткової вартості походила виключно з праці найманого робітника, що створювала більшу вартість, ніж вартість отриманого ним заробітку за витрачену робочу силу. На цьому, за Марксом, був заснований механізм експлуатації робітників капіталістом, що виправдовувало як єдино можливий революційний шлях захисту трудящих. Читач уже, можливо, втрачає відчуття зв’язку між економікою і екологією? Саме тут автор хоче загострити його увагу. Отже, у березні-квітні 1880 року К. Маркс отримує листи від молодого українського соціаліста, кандидата природничих наук фізико-математичного факультету Київського університету Сергія Андрійовича Подолинського.
У листі вчений викладає власні наукові погляди на «спроби погодити додаткову працю з пануючими фізичними теоріями [124, 293]. За своєю суттю це були перші нариси розв’язання проблеми соціально-економічної та екологічної перспективи поступу цивілізації засобами природничих наук. Тут ми підкреслимо, що теоретичним фундаментом його досліджень і футурологічного прогнозу були передові наукові концепції того часу — Закон ентропії (2-й Закон термодинаміки) і явище фотосинтезу. За С. Подолинським, накопичена при фотосинтезі внутрішня енергія міжатомного зв’язку у збіжжі врожаю, яка може бути конвертована в механічну роботу, більша, ніж енергія (робота) витрачена хліборобом на оранку, посів і жнива. Його найважливіші досягнення в цьому напрямі викладено в кількох зарубіжних публікаціях [124, 290—310]. Зокрема в праці «Menschliche Arbeit und Einheit der Kraft» («Людська праця і єдність сил», 1883 р.) він робить висновок: «Доки людина має змогу розпоряджатися такою кількістю хімічних споріднень і вільної механічної роботи (енергії), що ця кількість перевищує її власну силу …, доти існування людства буде матеріально забезпечене» [124, 101—105].

Сьогодні ми маємо визнати, що з огляду на стан науки того часу саме це було геніальним природничо-економічним відкриттям Подолинського [76, 101—105]. Проте його ідеї з цього питання набагато випереджали рівень науки його часу, і тому не набули відповідного розвитку. Сучасники, насамперед, убачали в його відкритті заперечення суті природничих законів термодинаміки.

По-перше, з висновків Подолинського начебто випливає, що в природі існує такий клас процесів, що характеризуються коефіцієнтом корисної дії більшим за 100 %. Насправді цей парадокс пояснюється просто: додатково до праці (енергії), витраченої хліборобом, залучається сонячна енергія, що фіксується фотосинтезом у збіжжі. (Матеріальний баланс і термодинаміку цього явища ми розглянемо в розділі 1.3). Саме це Ф. Енгельс визнав «дуже цінним відкриттям» фізичної природи «додаткового продукту» в сільському господарстві [57, 104—107]. Але він не спромігся (чи не наважився) на більше — поширити його відкриття на промислове виробництво. А це, за оцінкою професора Т. Муранівського, означало б визнати марксистське тлумачення «додаткової вартості», яке Ленін назвав «наріжним каменем» учення Маркса, помилковим [113, 25—36]. Ось чи не основна причина замовчування наукових праць С. Подолинського в СРСР.

По-друге, більш суттєве заперечення стосувалося висновку, що «додаткова вартість» у процесі фотосинтезу формувалася в умовах, за яких сонячна енергія більшої ентропії довільно перетворювалася в енергію меншої ентропії міжатомного зв’язку у збіжжі. Це розумів і сам Подолинський.

Але, як це траплялося в науці, творчий геній ученого сприймав таку речовинно-енергетичну колізію як іще не розкритий «парадокс» всесвітнього природничого закону ентропії. Щодо цього відомий сучасний американський еколог Ю. Одум у книзі «Basic ecology» зазначає, що навіть до 70-х років ХХ сторіччя теоретики-природознавці були стурбовані науковою невизначеністю явища самоорганізації живих організмів шляхом «відкачування» ентропії в навколишнє середовище.

Лише в другій половині XX ст. у публікаціях англійця П. Еткінса [59] і бельгійця І. Пригожина [127] це явище було пояснено в рамках дослідження теорії неврівноважених термодинамічних систем, так званих «дисипативних структур». Цей факт розкриває глибину й далекоглядність досі невичерпного наукового потенціалу ідей Сергія Андрійовича Подолинського.

Саме це зумовлює той факт, що не лише за життя вченого, а й у наступному столітті Подолинському не було віддано належне місце в історії наук, а висновки з відкритого ним закону природи були недостатньо сприйняті екологічною та економічною наукою та реалізовані в освіті й на практиці. Щодо більш повного ознайомлення зі світовою економічною думкою й зокрема в Україні ХІХ ст., то україн-
ський читач може звернутися до підручника «Історія економічних учень» за редакцією професора Л. Я. Корнійчук і Н. О. Титаренка [88].

До цього питання ми ще повернемося.

З ХХ індустріального у ХХІ — сторіччя глобалізації економіки

Аналізуючи вже викладене в посібнику, можемо переконатися, що історично екологічна (природнича) і економічна науки у ХІХ сторіччі формувалися відносно незалежно, без, як ми сьогодні починаємо усвідомлювати, необхідного взаємопогодження своїх наукових концепцій. На жаль, така ситуація зберігалася і протягом першої половини ХХ сторіччя. З цього приводу доречно навести вислів Олвіна Тойфлера в передмові-діалозі до книги «Порядок з хаосу» вже згаданих авторів І. Пригожина і І. Стенгерс «Ми досягли неабияких успіхів у мистецтві поділу цілого на частини ..., настільки, що часом забуваємо як зібрати окремі частини в те єдине ціле, яке вони колись склали» [127, 11].

Бурхливий розвиток індустріальної економіки з початку ХХ сторіччя практично не обмежувався поняттям доцільності визначення безпечних масштабів використання природного ресурсу й забруднення промисловими відходами навколишнього середовища. Хоча вироблена корисна продукція (за масою й обсягом) порівняно з відходами становила лише кілька відсотків, їх утилізація, знешкодження чи безпечне захоронення в адекватних масштабах і належним чином не проводилися, а отже, і не відображалися в ціні продукту за наведеним вище рівнянням «суспільного процвітання» А. Сміта.

Щодо екологів того часу, то їх об’єктами дослідження, як і в ХІХ сторіччі, залишався рослинний і тваринний світ. Поняття «екологія» все ще обмежувалося дефініцією Е. Геккеля у межах біології. Наочну, що вже стала популярною, модель структури біології під назвою «Листковий пиріг» і визначення місця в ній екології запропонував уже згадуваний еколог Ю. Одум у книзі «Основи екології» (Basic Ecology) [118]. Графічний варіант моделі «листковий пиріг» представлено на рис. 2.

Якщо покраяти такий пиріг по вертикалі на сектори, то кожний із секторів репрезентуватиме так звані таксономічні науки, такі як зоологія, ботаніка та ін. Отже, оскільки екологія є одним із фундаментальних розділів біології, то вона буде складовою частиною кожного із секторів таксономічних наук, а її підходи та принципи охоплюватимуть усі фундаментальні рівні біології — науки життя організмів.

З 90-х років минулого сторіччя з ініціативи «Всесвітнього центру «WORLD «SOS» Centre-XXI» серед науковців набув поширення термін мегаекологія, який відображає глобальні загальнонаукові, філософські й морально-етичні аспекти цієї синтетичної науки.

В Україні ці фундаментальні наукові концепції обговорювалися на Міжнародному теоретичному семінарі в Луцьку (1995 р.) [40, 20]. У доповіді акад. В. Шинкарука підкреслювалося, що сучасна Людина як соціокультурна духовна сутність набуває рис могутнього антипода природи, залишаючись водночас її дитям — слабкою біологічною системою. На думку доповідача, суперечність між скінченністю існування окремого індивіда та нескінченністю його духовного єства зумовлює відчуження природи від людини. Тому неможливо обмежувати освоєння природи лише суспільним виробництвом, нехтуючи духовним проникненням у природне середовище з допомогою міфології, релігії, мистецтва, мови. Д-р філософ. наук В. Водоп’янов, розглядаючи шляхи виходу з екологічної кризи, вказав на необхідність формування в суспільстві свідомості й культури, морального імперативу свого існування, які узгоджувалися б з вимогами збереження природного середовища. Доктор філософських наук В. Крисаченко зупинився на аналізі взаємозв’язку українознавчої та екологічної проблематики в глобальному аспекті збереження на Землі людини як виду — homo sapiens. Він ставить питання: якою має бути людина? Чи є вже сьогодні наука, яка в змозі виробити методологічну парадигму та засоби теоритизації для аналізу доби виживання? На його думку, в сучасних специфічних обставинах такою наукою має стати саме екологія людини. Всі знання у сфері відносин людини з природою мають оформитися в нову навчальну дисципліну — «Людина в довкіллі».

Необхідно зазначити, що першим ученим, який ґрунтовно та всебічно узагальнив специфічний характер нового глобального явища середини 60-х років ХХ ст. — переростання екологією меж біологічної науки й формування нової загальнонаукової дисципліни, був саме Юджен Одум. Він зазначав, що це реакція на стурбованість світового суспільства через виникнення загрозливих мас-
штабів забруднень навколишнього середовища токсичними промисловими відходами, збільшення народонаселення та дефіцит матеріальних і енергетичних природних ресурсів [117, Т. 1, 13].

Сьогодні екологія — це принципово нова дисципліна, що інтегрує природничі й суспільно-економічні та технологічні науки. Формуються її нові розділи та спеціальні курси: глобальна екологія, соціальна екологія, біотехнологія, екотехнологія, екологія людини та ін., предмет і статус яких у системі наук визначено ще недостатньо. В останні роки серед науковців різних сфер знань набув поширення термін мегаекологія, який відображає глобальні загальнонаукові й філософські аспекти цієї синтетичної науки. В опрацюванні такого міжнародного громадського проекту «Мегаекологія», що реалізується з ініціативи «Всесвітнього центру «WORLD «SOS» Сentre—XXI», брали участь і вже згадувані українські вчені: д-р філос. наук В. С. Крисаченко, історик Олена Апанович та інші, що сприяло формуванню в середовищі наших науковців і освітян глобального світогляду й адекватного розуміння шляху розв’язання економічних і екологічних проблем. Українська наука часів С. Подолинського та часів СРСР опікувалася питаннями збереження природи. Значний внесок у розвиток екології в першій половині ХХ сторіччя зробив наш співвітчизник, учений зі світовим ім’ям, засновник Всеукраїнської академії наук (1918 р.) В. І. Вернадський, до наукових ідей якого ми повертатимемося неодноразово. Тут лише зазначимо, що саме у працях Вернадського була науково обґрунтована й розвинена ідея (висновок) французьких учених Е. Леруа і Тейяра де Шардена щодо формування в наш час сфери розуму — ноосфери.

До речі, відомий український дослідник творчого й життєвого шляху В. І. Вернадського філософ В. Крисаченко у статті «Велет українського духу», присвяченій 135-й річниці від дня його народження, зазначив, що сам Вернадський у статтях «Ноосфера» (1943) і «Ноосфера і біосфера» (1945) посилався, заради істини, щоб «дійсний хід розвитку ідей був відображений», на пріоритет уживання поняття «ноосфера» Тейяром де Шарденом (1923 р.) і Е. Леруа (1927 р.) [91, 6].

Цей приклад принципової коректності вченого варто наслідувати кожній молодій людині, яка обере для себе шлях до високої науки.

Серед відомих українських учених екологічного напрямку ХХ сторіччя згадаємо ім’я сучасника В. І. Вернадського академіка М. Г. Холодного (1882—1953) — автора теорії рослинних тропізмів і філософсько-світоглядних праць про взаємовідносини людини з природою [92, 10—12]. Поряд з ними вшануємо пам’ять маловідомих піонерів природозахисної справи в Україні М. І. Гавриленка, Д. О. Белінга, В. Я. Гурського, О. Т. Вангенгейма, В. І. Бруховського, Н. О. Десятову-Шостенко, які за часів СРСР випереджали час і не всі дочекалися, коли час їх наздожене. (Див. додаток 1

Нині, здавалося б, уже всі розуміють, що тільки виробництво споживної вартості з додержанням екологічних норм може бути економічно ефективним і соціально виправданим. Але далеко не всі члени суспільства свідомо погоджуються з вибором на користь екології, що знаходить постійне відображення в економіці. Як ілюстрацію цього можна назвати наявну тенденцію збільшення прибутків за рахунок пропорційного погіршення екологічного стану довкілля, передовсім у великих містах. Розумне співвідношення економічної вигоди й екологічного стану спостерігаємо хіба що в невеликих містах з населенням до 100 000 осіб [117, 186] (рис. 3).

Лише нині в деяких найрозвинутіших країнах ця тенденція змінюється на краще. І цим позитивним явищем суспільство має завдячувати раціональному використанню досягнень науково-технічного прогресу.

Інша проблема — неузгодженість інтересів економіки (економістів) і екології (екологів) випливає з того факту, що економічний ефект, отже, і доцільність певної економічної діяльності сучасної економіки, визначаються виключно у сфері ринку, а природні ресурси, як-от повітря, ліси, степи, річки, озера, океани, надра, як і Сонце, не мають ринкової ціни, оскільки не належать до ринкових факторів виробництва. Сучасна економічна діяльність, нераціонально використовуючи потужні технологічні системи НТП, необмежено поглинає такі «безкоштовні» природні ресурси, перетворюючи їх меншу частку в ринкову споживну вартість, а значно більшу — у
неприродні речовини, що отруюють природне середовище людини та знецінюють його економічний потенціал. Таке суто споживацьке ставлення Людини до Природи зумовлює перманентну конфліктну ситуацію між природознавцями — творцями НТП й апологетами тих чи інших панівних політично-економічних систем, що була характерна для історії всіх цивілізацій і особливо загострилася в нашу добу.

Узагальнюючи викладене вище, слід визначитися в питанні про роль науково-технологічного прогресу в історичному поступі сучасної цивілізації і в тому, як він відображався у дзеркалі економічних учень.

Зміни виробничих технологій за будь-яких часів позначилися на зміні ефективності конверсії природних матеріальних і енергетичних ресурсів у споживну вартість незалежно від того, чи усвідомлювали це автори економічних учень свого часу.

Але навіть побіжний аналіз історії економічних учень переконує, що вони недостатньо об’єктивно віддзеркалювали реальне значення технологічних змін в економічній діяльності й екологічного захисту суспільства. Так, якщо зі зрозумілих причин представники різних шкіл меркантилізму, такі як Стафорд і Мен в Англії, Серра в Італії та Монкретьєн у Франції, а згодом і французьска економічна школа фізіократів Ф. Кене, не сприймали науку й техніку, наприклад, навігаційну астрономію та технологію суднобудування й промислових засобів праці за безпосередні фактори збагачення, то автори буржуазної політичної економії від А. Сміта й К. Маркса до Кейнса свідомо не намагалися чи не спромоглися адекватно визначити або хоча б спрогнозувати справжню роль науки та прогресивних технологічних змін як нових економічних факторів виробництва [77, 85, 86]. Наведемо лише один показовий приклад.

Ідея винаходу парової машини — могутнього локомотиву Промислової революції в розвитку сучасної цивілізації — зародилась у ХVІ сторіччі й удосконалювалася майже 100 років. Лише в 1769 р. її запатентував як практичний винахід шотландець Джеймс Ватт (Watt), який разом з інженером-бізнесменом Метью Баултоном успішно впроваджував її у промисловість у наступних 70-х роках [164, 130—133].

Уперше в історії цивілізації головне енергетичне джерело — людські м’язи — поступилося багатократно могутнішій мобільній силі — творінню людського розуму, що з’єднало вогонь і воду в термодинамічній машині (рис. 4).

Центральні образи картини символізують винахід парової машини й розвиток залізничного транспорту. Жінка — це вода, чоловік — вогонь. Боротьба та зближення цих двох стихій породжують нову надпотужну рушійну силу — стрімке дитя, що мчить по колії візок і стає локомотивом науково-технічного прогресу

Це відбувалося в історичну епоху Американської та Французької революцій. Але сьогодні ми можемо бачити, що «Парова машина» Промислової революції більше впливає на побут і життя широких верств людей, ніж будь-яка з історичних політичних революцій чи економічних учень того часу. Щодо цього слушно навести пророчий вислів Т. Г. Шевченка, занотований ним власноручно у щоденнику 27.08.1857 р. на пароплаві. Спостерігаючи роботу потужної парової машини, він записав: «Великий Фультон! И великий Уатт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны… То, что начали во Франции энциклопедисты, до довершит на всей нашей планете ваше колоссальное дитя. Мое пророчество несомненно» [169, 107].

Нагадаємо, що пізніше цю ж проблему висвітлює С. Подолинський у праці «Парова машина» [124, 68—80]. Отже, чи не є Шевченко символічним предтечею Подолинського, як останній — Вернадського, в яскравій тріаді українських мислителів ХІХ—ХХ століть?

Сьогодні здається дивним, що свого часу родоначальник економічної теорії капіталістичного суспільства Адам Сміт, досліджуючи «причини добробуту народів» і головні фактори зростання промисловості (1776 р.), не розпізнав у винаході Джеймса Ватта парової машини локомотива прийдешньої промислової революції, а у вугіллі вбачав лише джерело тепла, ніяк не пов’язане з механічною роботою [127, 153—154]. І це при тому, що А. Сміт працював поруч з Дж. Ваттом в одному університеті й навіть підтримав Ватта, коли 1757 р. глазівська цехова корпорація заборонила йому займатися дослідами в університетській майстерні [150, Т. 1, 8]. До речі, таку ж зневагу до парової машини виявив і, як вважали сучасники, обізнаний у техніці Наполеон Бонапарт, знехтувавши пропозицією Фультона Р. оснастити французький військовий флот паровими машинами, що згодом надало незаперечну перевагу англійським пароплавам адмірала Нельсона.

Свою помилку Наполеон Бонапарт згадав на парусному кораблі, який прямував до острова Святої Єлени, вже як вигнанець, коли їх обігнав швидкий пароплав. Але роль Адама Сміта й Джеймса Ватта — видатних творців капіталістичної системи виробництва, отже, і ринкової економіки сучасної цивілізації, незаперечна. Цікава оцінка, яку їм дає М. Харт у рейтингу 100 великих людей, що справили визначний вплив на хід всесвітньої історії, поставивши 22-им Джеймса Ватта, а 30-им Адама Сміта. Що стосується Наполеона, то його місце 34-те [164, 130, 166].

Отже, як за часів промислової революції, коли нові технології кардинально змінювали ефективність економічної діяльності та уклад суспільства, так і пізніше, у XX ст., коли науково-технічний прогрес проявив себе як визначальний фактор зміни матеріальної культури, наприклад, технології фіксації атмосферного азоту (чим вирішив проблему запобігання голоду) та синтезу технічних високомолекулярних сполук і ліків, у дзеркалі економічних учень його відбиток і далі залишався нечітким. В економічній теорії науково-технічний прогрес розглядався лише як надбудова над факторами виробництва — землею, працею та капіталом. Лише в другій половині XX ст., з великим запізненням, було покладено край ігноруванню справжньої ролі природничих наук — теоретичної бази інноваційних технологій економічної діяльності.

У 50-х роках американський економіст Р. Солоу (R. Solow), лауреат Нобелівської премії (1987 р.), дослідив виявлену «аномалію» зростання темпів виробництва продукції США в першій половині ХХ сторіччя, що перевищувало темпи збільшення використання ресурсів праці й капіталу, і теоретично обґрунтував значення науково-технічного прогресу в економіці як нового (четвертого) визначального фактора виробництва [12, 17—22]. Феномен науково-технічного прогресу як фактора виробництва криється у ще й досі не оціненому неосяжному потенціалі його інтелектуального компонента.

Але незаперечно, що сьогодні високий життєвий рівень і поліпшення екологічного стану у провідних державах світу визначається наявністю науково-технічної бази створення нових матеріалів і технологій їх застосування саме за такої економічної системи. Проте за різними оцінками відмінності в рівнях ВВП на душу населення між найбільш багатими економічно розвиненими країнами та бідними сягає 100-кратної величини. Сьогодні мільярду найбільш забезпеченої частини населення Землі належить понад 80 % цінностей світової продукції, а такій самій кількості бідних — тільки 1 %. Чому так?

Наведемо коротко відповіді на ці запитання, які дав Дж. Тенненбаум, науковий консультант Шиллерівського інституту (Вісбаден, Німеччина) у доповіді на конференції, присвяченій 150-річчю від дня народження С. А. Подолинського, у Київському національному економічному університеті (грудень 2000 р.) [158, 20—25]. «Єдиним джерелом реального економічного зростання є підвищення продуктивної сили людської праці на душу населення. Будь-який інший вид прибутку, що не виводиться з продуктивних сил людини, є ілюзією чи обманом. Подальше фізичне існування й духовний розвиток людського суспільства залежать від раціонального підвищення його продуктивної сили та інтенсифікації технологічних енергетичних потоків» в інтегрованій системі сільськогосподарського та промислового виробництва». Додамо, як підкреслювали це Подолинський і Вернадський, найважливішим джерелом економічного багатства є здатність людського індивідуума до творчого мислення, що реалізується через наукові відкриття й технологічні винаходи у фізичній економіці (авт.: природничій економіці).

Умови для антиентропійного функціонування фізичної економіки були сформульовані сучасним американським економістом Ліндоном Ларушем (Lindon H. LaRouche) [99]. За цих умов мають постійно зростати:

споживання корисної енергії з розрахунку на душу населення й на квадратний кілометр земної поверхні;

загальний технологічний рівень, а також фізична продуктивність економіки — інтегрованої системи сільськогосподарського та промислового виробництва;

народногосподарське й екологічне значення фундаментальних досліджень у сфері природничих наук і виробничих технологій.

Отже, як бачимо, Ліндон Ларуш вводить до інструментарію економічного й екологічного аналізу такі природничо-наукові категорії, як ентропія, робота й енергія у їх фізичній інтерпретації.

Його висновок: економікою мають управляти не гроші, а принцип, відповідно до якого економічна наука комплексно аналізує реальні (фізичні) матеріально-енергетичні господарські процеси й визначає їх оптимальну організацію. Ларуш вважав, що можлива «торгівля без валюти», коли необхідний імпорт і трансфер технологічних досягнень можуть бути організовані в
межах інфраструктурних проектів, у яких для захисту торгових і кредитних угод як стандартна величина використовується товарний кошик, що складається з життєво необхідних товарів. На думку Ларуша й Тенненбаума, прототипом такої моделі можна вважати економічну політику президента США Франкліна Рузвельта щодо виходу Сполучених Штатів з Великої депресії 30-х років. Таке їхнє бачення створення основ майбутньої нової світової фінансово-економічної системи. Можливо, реалізація такого проекту сприяла б міждержавним програмам екологічного захисту природного середовища, але глобальні позитивні екологічні й соціальні наслідки дії науково-технічного прогресу будуть проявляться лише за умов зміни сучасної пануючої парадигми ринкової економіки.

Саме тут доречно викласти бачення цієї проблеми колишнім віце-президентом США А. Гором, автором визначної сучасної праці «Земля у рівновазі. Екологія і людський дух» [39, 184—186]. Він звертає увагу, на те що «сучасна економічна наука частково сліпа, оскільки деякі речі вона «бачить», а деякі — ні. Фактично часткова сліпота всієї економічної системи — це найпотужніша сила, яка диктує ірраціональні рішення стосовно довкілля». Справді, сучасний економіст завжди обраховує власні витрати й ринкову ціну виробленого товару, але нехтує вартістю використаного природного ресурсу — прісної свіжої води, чистого повітря, знищених ним «шкідливих» організмів. Навіть у популярних підручниках з економіки належним чином не розглядаються проблеми забруднення й виснаження навколишнього середовища. А. Гор у цих питаннях переважно посилається на провідного дослідника таких проблем, колишнього економіста Світового банку, автора інноваційної «економічної теорії сталого розвитку» Германа Дейла, який вважає, що: «немає ніякого контакту між макроекономікою та довкіллям». За його спостереженням, фактично ніде в розрахунках ВНП країни це не відображається. Більше того, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, банки регіонального розвитку, надаючи кредити, за позитивний показник економіки позичальника, насамперед, визнають динаміку ВНП. Герман Дейлі критикує сучасну парадигму «економічного зростання» й дивується, що її прихильники не помічають (чи не спроможні помічати) її екологічної небезпеки. Він автор принципово нової економічної парадигми, викладеної у книзі «Beyond Growth. The Economics of Sustainable Development» («Поза зростанням: економічна теорія сталого розвитку») [44]. Прототипом основної ідеї теорії Г. Дейла була праця Георгеску-Роугена «Закон ентропії та економічний прогрес», у підґрунтя якої автор поклав «пісочний годинник ентропії» як метаболічний потік залежності економіки від довкілля через дисконтний матеріально-енергетичний ентропійний потік (рис. 5).

Пісок у верхній камері зберігає можливість падати й відображає низькоентропійну речовину / енергію (2-й закон термодинаміки). Пісок у нижній камері відображає високоентропійну (відпрацьовану) речовину / енергію

Герман Дейлі переконаний, що концепція «економічного зростання», котра панує сьогодні, згідно з законами термодинаміки, — це шлях до глобальної екологічної трагедії. Він вважає, що сучасна макроекономіка вже «заполонила світ» (рис. 6). Що далі? Наведемо фрагмент з його книги.

«Добуток від множення кількості населення на величину використання ресурсів на душу населення в будь-який момент часу уособлює масштаб присутності людини в біосфері — інтенсивність загального ресурсопотоку. Саме цей загальний масштаб і обмежується регенеративною та поглинальною спроможностями екосистеми й може бути сталим або несталим. Для певного сталого масштабу ми могли б вибрати або велику кількість людей, які споживають невелику кількість ресурсів на душу населення, або меншу кількість людей, які, відповідно, споживають більше ресурсів на душу населення. У цьому полягає вибір «достатнього блага», в залежності від якого максимізується сукупна кількість життів».

Отже, його висновок — для підтримання сталого ентропійного ресурсопотоку слід контролювати «кількість життів» планети — альтернативи не існує.

Шановний читачу, на початку цього розділу, визначаючи концепцію предмета, ми зазначали, що за прийнятою методикою опрацювання предмета посібника сучасний стан екологічних і економічних проблем вивчається не лише за висновками окремо вибраних авторитетних джерел, а, переважно, залученням аналізу конкретних матеріальних об’єктів і явищ на основі фундаментальних природничих законів та особистого усвідомлення суті перманентного характеру інновацій наукових революцій і технологічного прогресу в історії формування сучасної цивілізації.

Немає достатніх підстав цілком погоджуватися з основними висновками авторів зазначених економічних учень, що для забезпечення «достатнього матеріального блага» на кожну людину світового суспільства є лише один із двох шляхів — «економічного зростання» (матеріально-енергетичного) чи «сталого розвитку» максимілізованої сталої «кількості життів» на
Землі.

Окрім цього, нагадаємо, що ми вже наголошували на необхідності формування нової світоглядної концепції молодого покоління, зокрема через зміну парадигми освіти адекватно до мас-
штабу змін глобальних економічних, екологічних, соціальних і морально-етичних проблем, значення яких різко зросло на зламі ХХ і ХХІ сторіч.

Ґрунтовне опрацювання цієї проблеми викладено в доповіді професора С. Злупко (Львівський національний університет) «Екологомологічна цільність наукової творчості Сергія Подолинського в контексті української світоглядної традиції і виживання людства» на міжнародній конференції присвяченій
150-річчю від дня народження С. Подолинського. Зокрема, він наголошував, що і в наш час учення С. Подолинського є виключно актуальним. Насамперед, його твердження, що «люд-
ству голод не загрожує, бо там де господарство добре впорядковане ... там усюди здобуток зростає швидше від людства». Професор С. Злупко звертає нашу увагу на життєствердний висновок С. Подолинського що випливав з його надзвичайно широкого світогляду, і нині набирає особливого конструктивного наповнення. І далі. Про те, що людина — міра всьому, знали ще стародавні греки. Однак, розуміння цього факту не завжди було присутнє в теоріях збалансованості людських потреб і наявності природних ресурсів [62, 140—145].

До аналізу висловлених зауважень ми ще будемо повертатися в наступних підрозділах.

Отже, узагальнюючи викладене вище (підрозділ 1.1.1), ми можемо зробити два основні висновки в аспекті предмету посібника.

1. Першочергова мета й обов’язок демократичної держави є забезпечення її громадян зростанням стандартів життєвого рівня й екологічної безпеки, що можливе лише за умов достатньої конкурентноздатності національної економічної діяльно-
сті в системі світової економіки.

2. Визначальним чинником конкурентноздатності економіки держави є продуктивність праці [187]. Одиницями вимірювання продуктивності є відношення валового внутрішнього продукту (ВВП) чи валового національного продукту (ВНП) до показників державної статистики :

a) кількості населення (ВВП /кількість населення);

б) кількості робітників (ВВП /кількість робітників);

в) кількості відпрацьованих годин (ВВП /кількість годин).

Останній найбільш адекватно віддзеркалює технологічну досконалість процесів економічної діяльності конверсії національних ресурсів (природних, людських та ін.) в матеріальну споживну вартість і, водночас, за умов дотримання екологічних стандартів, рівень цивілізації даного суспільства.

До цього питання ми ще повернемось у розділі ІІІ.