Розділ 9. Епоха історичних експериментів. Змішана економіка. В.І.Ленін, Дж.М.Кейнс, інституціоналізм, Фрайбурзька школа.

К оглавлению1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 

Розкол соціал-демократії. Ленін.

Однією з найважливіших особливостей В.І. Леніна як теоретика є спрямованість на організаційну діяльність, на пролетарську революцію, обґрунтування її актуальності. У нього політика – концентроване вираження економіки. Він революціонер за характером. Але революційність заснована на дослідженні економічної, соціальної ситуації у світі, у групі країн, у конкретній країні. Особливе місце займає ситуація в Росії.

її наприкінці XIX століття досліджувало «народництво», що розкололося на лібералів і соціалістів. їх характеризує негативне ставлення до політики, вони надають пріоритет соціальному над політичним. Така ідеологія – продукт селянської країни.

В.І. Ленін – один з теоретиків, що піддали обґрунтованій критиці концепцію «першорядного російського соціалізму». Цьому присвячена його роботи 90-х років. У них стверджується, що помилковим є положення: «Капіталізм у Росії – гість, запрошений насильно, він – «мертвонароджене дитя»», але саме він стає режисером доль у Леніна.

Найважливіше місце займає аналіз аграрних відносин (тут – фундамент «російського соціалізму»). У сільському господарстві підсилилися ринкові відносини. Тут уже з'явився функціонер індустріалізму – підприємець-куркуль і пролетар. Але до цих нових протиріч додається вантаж кріпосницьких пережитків у формі залишків громади, поміщицького землеволодіння, викупних платежів, низької агрокультури, минулих традицій і звичаїв. Аграрне питання залишається важливим і в роботах першого десятиліття XX століття, але вже в зв'язку з революцією 1905 р.

Перша світова війна, прихід якої II Інтернаціонал передбачив у резолюції Базельського конгресу 1912 року і попередив войовничі сили в тому, що пролетарі не буде стріляти один в одного, а зметуть уряд, що розпочав криваву бійню, насправді розколола соціал-демократичний світовий рух на антагоністичні сторони: «захисників батьківщини» і революціонерів – поборників імперіалістичних сил. В.І.Ленін очолює інших. Вихідна теза його ідеології – світова війна є відображенням світової революційної ситуації, сходження з історичної сцени капіталізму. Росія – органічна частина світового господарства, революційна ситуація тут найбільш зріла.

Звичайно, брати до уваги цю погрозу силам світового імперіалізму соціал-демократів, об'єднаних у II Інтернаціоналі, було б серйозною містифікацією. Цій події практично не було приділено уваги. Війна, небачена за своїми масштабами, почалася. Пролетарі почали убивати пролетарів. Але в деяких питаннях Базельський конгрес 1912 р. відбивав реальні процеси, що відбувалися в житті значної частини держав світу. При аналізі умов, які виникли в економіці, було встановлено, що для кінця XIX століття стали характерними кардинальні зміни в економіці, техніці, технології, науці, організації та структурі виробництва як на макро- так і на мікрорівні. Залишилася в минулому економічна теорія і її догмат про місце і роль егоїзму у виробництві, розподілі, обміні і споживанні. На арену вийшов взаємозв'язок росту багатства і людини, державного регулювання соціальних проблем, дослідження інституціональних утворень. З'явилися політичні об'єднання і їхні представники в парламентах, зміцніли і стали могутньою силою професійні об'єднання, що захищають інтереси класу, народженого індустріалізмом, – пролетаріату.

У соціал-демократичних колах відбувся розкол через протиріччя щодо шляхів і цілей майбутнього людства.

Якщо представники напрямку, що метою своєї діяльності вважали збереження гасла: «Воля, рівність, братерство» і соціального партнерства бажали діяти шляхом еволюційних перетворень, то деяка їх частина, що відбивала національні особливості індустріально-технологічної революції в країнах, подібних до Росії, пішла шляхом революційного повалення політичної, економічної, світоглядної системи капіталізму.

Цей розкол явище всесвітньо-історичне. Він знаменує нову епоху – епоху історичних експериментів, що привели до тяжких випробувань для багатьох народів. «...В.І.Ленін – творець російського і світового революційного руху» – пише Н.Я.Бердяєв у роботі «Джерела і зміст російського капіталізму» с. 92.

До аналізу імперіалізму він звернувся на початку першої світової війни. Про те, що вона буде носити імперіалістичний характер точно і ясно вказано в «Базельському маніфесті». Він оцінює саме ті конкретні конфлікти інтересів, що призвели до війни в 1812 р., і призвели до неї в 1914 році. Маніфест говорить, що це – конфлікти на ґрунті капіталістичного імперіалізму: конфлікт Австрії і Росії через «перевагу на Балканах»; Англії, Франції і Німеччині через їхню «завойовницьку політику в Малій Азії»; Англії і Німеччині через їх «загальний антагонізм» (Т 27, с. 100).

У Маніфесті дається визначення сучасного капіталізму – капіталістичний імперіалізм. Імперій в історії європейської цивілізації нараховувалося чимало: Олександра Македонського, багатонаціональна Римська, Карла Великого, Британська, Російська, Австро-Угорська, Наполеонівська, Прусська. Але це були імперії адміністративно загарбані, авторитарні. Вони – результат переділів, викликаних загарбницькими війнами.

Створюється світове господарство, а значить війна 1914 р. – світова війна. Економісти Європи, насамперед Англії, Німеччини, Франції, Італії, почали дослідження даного феномена в самому кінці XIX століття і першому десятилітті XX століття. Так, дослідження В.Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1898), А. Гобсона «Імперіалізм» (1902), Гильфердинга 1910 р., роботи зі світової економіки Сорторіуса, Фогельштайна належать до одного десятиліття XX в.

У 1915 р. В.І.Ленін досліджує цю проблему в популярному нарисі: «Імперіалізм як новітній етап капіталізму». Звернемо увагу на визначення «новітній етап», ще не «вищий етап». Була виконана значна робота, проаналізований величезний статистичний і теоретичний матеріал, але все розглядалось з позицій марксистського методу – діалектичного й історичного матеріалізму.

Незважаючи на політичну заангажованість вихідних позицій у дослідженні імперіалізму як нової стадії капіталізму, В.І.Ленін вносить свій значний внесок в економічну теорію. Це стосується насамперед виявлення об'єктивних економічних основ руху капіталізму. Каутський у своїй теорії «Ультраімперіалізму» доходить висновку, що це – витиснення «боротьби національного фінансового капіталу між собою» і його заміна «спільною експлуатацією світу міжнародним фінансовим капіталом» (т.27. с.124), тобто ультраімперіалізм – це політика міжнародного фінансового капіталу стосовно аграрних країн.

Оскільки вільна конкуренція виступає характерним явищем, то під її впливом індустріальна технологічна революція реалізується в неминучій концентрації виробництва, у появі і розвитку великих виробничих, торгових, банківських, фінансових об'єднань і неминучого результату їхнього панування – монополізму. Тому капіталістичний імперіалізм – продукт ринкових відносин в умовах їхнього поширення на всі сфери виробництва, розподілу, обміну і споживання. Очевидно, що значну роль тут грає державна політика, що враховує національні особливості. Тому Російський феномен Ленін визначав як військово-феодальний імперіалізм-царат.

Якщо інші дослідники імперіалізму національні відмінності ігнорують, то В.І.Ленін їх яскраво відзначає. Так імперіалізм США, Німеччини, Японії він характеризує як породження стрімкого розвитку індустріалізму. На цій основі виникає проблема ринку збуту, ринку попиту. Вони економічно, технологічно, технічно, організаційно сильні, але світ аграрних країн уже поділений між Англією, Росією, Францією.

Виділяється італійський імперіалізм – «злидарський імперіалізм», злиденний народ, величезна еміграція. На цих підставах народжується італійський фашизм: «Чому нам нічого з пирога не дісталося».

В.І.Ленін підкреслює, що імперіалізм – це нова стадія капіталізму. «Отже, XX століття – поворотний пункт від старого до нового капіталізму, від панування капіталу взагалі до панування фінансового капіталу» (Т.27, с.343). Ленін не перший, хто встановлює нове в розвитку капіталізму. У своїй роботі «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» він посилається на багатьох авторів, виділяючи з них Гобсона, Гильфердінга, ряд німецьких економістів, використовує статистичні матеріали США, Франції, Німеччини, Англії. Про роботу Гильфердінга «Фінансовий капітал» він пише: «Цей твір являє собою найвищою мірою безцінний теоретичний аналіз «Новітньої фази в розвитку капіталізму» – так говорить підзаголовок книги Гильфердінга» (Т.27, с. 309).

У визначенні сутності фінансового капіталу Гильфердінг відзначає, що приходить час, коли відбувається злиття промислового і банківського капіталів, об'єктивно породжуючи рух індустріальної технологічної революції. Великі промислові технологічні рішення вимагають величезних інвестицій, що концентруються в найбільших банках. Ленін справедливо підкреслює, що спочатку йде процес монополізації, що виходить з вільної конкуренції, як у промисловості, так і в банківській сфері. Це головний напрямок розвитку – породження нового етапу капіталізму.

«З розвитком банківської справи і концентрації її в деяких установах, банки переростають зі скромної ролі посередників у всесильних монополістів, що розпоряджаються майже всім грошовим капіталом усієї сукупності капіталістів і дрібних хазяїв, а також більшої кількості засобів виробництва і джерел сировини в даній країні й у цілому ряді країн. Це перетворення численних скромних посередників у жменьку монополістів складає один з основних процесів перетворення капіталізму в капіталістичний імперіалізм». (Т. 27, с. 32). Цей висновок В.І. Ленін документально доводить.

У роботі багато місць, у яких автор передбачає розвиток явищ у той час мало помітних, але тих, що мають історичну перспективу. Так цікаві джерела появи теорії «демократизації капіталу», ролі фінансової олігархії і шахрайських їхніх махінацій.

«...Певна частина роздрібнених дрібних акціонерів не має на практиці ніякої можливості брати участь у загальних зборах тощо. Буржуазні софісти й опортуністичні «теж соціал-демократи» запевняють, що чекання демократизації капіталу підсилить роль і значення дрібного виробництва і т.п., хоча насправді це є один з засобів посилення міцності фінансової олігархії. У Німеччині закон не дозволяє випускати акції менш ніж на суму 1000 марок, і німецькі фінансові магнати із заздрістю дивляться на Англію, де закон дозволяє випускати акції в 1 фунт стерлінгів (тобто 20 марок, близько 10 карбованців). Сіменс, один з найбільших промисловців і «фінансових королів» Німеччини, заявив у Рейхстазі 7 червня 1900 р., що «акція в 1 фунт стерлінгів є основою британського імперіалізму» (Т. 27, с.345-346).

Дрібні акціонери раптом отримали історичне значення. У дослідженні ролі фінансової олігархії В.І.Ленін розглядає систему участі. «Система участі» не тільки служить гігантському збільшенню влади монополістів, вона крім того дозволяє безкарно чинити будь-які темні і брудні справи й оббирати публіку, тому що керівники «суспільства-матері» формально, за законом, не відповідають за «суспільство-дочку», що вважається самостійним і через який можна усе владнати « (Т. 27, с.346).

Ситуація навколо банкрутства найбільшої у світі компанії «Енрон», що шокувала світ у 2001-2002 році, – яскрава ілюстрація цього ленінського висновку. Так, керівництво перераховувало в «суспільство-дочку» з малими активами значні суми, що ховало в балансі збитковість. А керівництво компанії, знаючи про дійсне положення справ та продавши акції компанії заздалегідь, нажили десятки мільйонів доларів.

Ось визначальний висновок: панування монополій і фінансового капіталу створили матеріальну основу соціалізму – усуспільнення виробництва – і носія соціалізму – промисловий пролетаріат. Висновки автора про те, що імперіалізм є передмовою пролетарської революції, мають відоме обґрунтування стосовно даного часу. Так, загнивання капіталізму характеризує вивіз капіталу в інші країни. Хоча проблем щодо інвестицій у власній країні не мало, оскільки норма прибутку не стимулює їхнє використання в даній країні. На стор. 359-363 наведено інформацію про частини світу, між якими розподілені закордонні капітали. Блауг у роботі «Економічна думка в ретроспективі» критикує В.І.Леніна за те, що він нібито шукав причину вивозу капіталу, а саме його твердження, що вивіз здійснюється в колоніальні, слабко розвинуті країни. Насправді вивіз капіталу з Франції, Німеччини в країни Азії, Африки й Австрії складав для Франції лише 24 %, Німеччини -21 %. «Вивіз капіталу, – пише Ленін, – стає засобом заохочення вивозу товарів за кордон» (Т. 27, с.363). Це простежується і сьогодні. Необхідно вказати, що подібною упередженістю страждають багато істориків і економісти щодо оцінки теоретичного скарбу В.І.Леніна. Немає сумніву в правильності висновку про економічний розподіл світу між союзами капіталістів. Немає сумнівів і в тому, що індустріальні країни прирекли народи багатьох країн на животіння й убогість. Золотий мільярд – реальність наших днів, днів, коли глобалізація стала реальністю. Це індустріальна цивілізація.

Ленін виступає як фанат індустріалізму. У ньому він бачить ту силу, що здатна здійснити столітнє сподівання людства – побудова суспільства соціальної справедливості. Суспільство, у якому не буде диференціації: станової, расової, політичної, економічної – комунізм. «Справа буржуазії розвивати трести, заганяти дітей і жінок на фабрики, мучити їх там, розбещувати, засуджувати на крайню нужду. Ми не «вимагаємо» такого розвитку, не «підтримуємо» його, ми боремось проти нього. Але, як боремось? Ми знаємо, що трести і фабрична робота жінок прогресивні. Ми не хочемо йти назад до ремесла, до монополістичного капіталізму, до домашньої роботи жінки. Вперед через трести тощо і далі до соціалізму. У Леніна періоду першої Світової Війни є і виключно економічні роботи. У 1915 році «Нові дані про закони розвитку капіталізму землеробства» (Випуск І), «Капіталізм і землеробство в СІЛА». Дослідження, здійснене на основі марксистської концепції земельної ренти і ціни землі як капіталізованої ренти, з капіталістичним усуспільненням виробництва; про найману працю як вихідний принцип організації капіталістичного виробництва. Разом з тим робота має значення з позицій економічної історії і, певною мірою, з історії економічних вчень, насамперед у сфері статистики.

Розглядаючи тезу статистичної обробки економічного матеріалу, В.І.Ленін підкреслює, що класифікація, що групує землеробські домогосподарства по показнику володіння кількістю землі, не може дати реальної картини для економічного аналізу місця і ролі великого виробництва. Особливістю землеволодіння та землекористування в епоху індустріальної технологічної революції є показник його інтенсивності, тобто використання машин, добрив, іригаційних споруджень і вибору об'єкта господарювання. Так на тихоокеанському узбережжі ферми, що мають незначні земельні угіддя (а це ферми, що виробляють овочі, фрукти), виробляють продукції в грошовому виразі більше, ніж ферми, що мають сотні акрів, але спеціалізуються на виробництві зерна (пшениці). Вони інвестують на акр землі більше, ніж ті ж самі великі, але тваринницькі ферми. У виробництві вони використовують більше найманої праці на акр.

«Капіталізм росте не тільки шляхом прискорення розвитку великих по площі господарств в інтенсивних районах, але і шляхом створення більших за розміром виробництв, капіталістичних господарств на дрібніших ділянках землі в екстенсивних районах». (В.І.Ленін. 1.21, с.226).

Заслуговує на увагу висновок В.І.Леніна про те, «що капіталізм у землеробстві знаходиться в стадії ближче до мануфактурного, якщо співставити його еволюцію з еволюцією промисловості, ніж до великої машинної індустрії» (Т.27,с. 234).

Але «і в промисловості й у землеробстві зменшується частка саме середніх підприємств, число яких збільшуються повільніше, ніж число дрібних і великих» (с.222). На великому фактичному матеріалі американської статистики 1900-1910 р. В.І. Ленін показував, що становище цієї групи вкрай похитне. Вони не мають економічної можливості інтенсифікації виробництва і тримаються тільки за рахунок хижацького використання власних життєвих сил.

Цікавий підсумок аналізу фактичного збору зернових хлібів і його ціни. Так з 1900 по 1910 збір зріс на 1,7 %, а ціна збору збільшилася на 79,8 %. Такий подарунок одержав робітничий клас США у першому десятилітті XX століття.

Про це свідчить втеча населення із села. «З 1900 по 1910 у промисловій півночі сільське населення зросло на 3,9 %, міське на 29,8 %, у колишньому рабовласницькому півдні – перше на 14,8 %, друге на 41,4 %, на заході, що колонізувався – перше на 49,7 %, друге на 89,6 %» (Т.27, с.209).

В.І.Ленін підкреслює взаємодію агрокультури і індустріалізму не лише з погляду збільшення капіталовкладень, але і місця розташування і якості земельних ділянок. «Це означає технічні зміни в землеробстві, інтенсифікацію його, перехід до вищих систем рільництва, посилене вживання штучних добрив, поліпшення знарядь і машин, збільшення їх застосування, збільшення використання найманої праці і т.д.» (Т. 27, с. 181).

Таким чином, індустріальний розвиток охоплює і сільське господарство, виділяючи сільський пролетаріат, обумовлюючи непевний стан середнього селянства, що веде до неприйняття ним капіталістичних зв'язків, робить його союзником промислового пролетаріату.

Аналізу нової стадії капіталізму передувала серія статей присвячених революційний ситуації, як напередодні, так і в ході війни 1914 р. У цих роботах автор наполегливо проводить ідею невідворотності революції, що захоплює, насамперед, Росію.

Він знову повертається до аграрного питання – «Нові дані про розвиток капіталізму в сільському господарстві» – і тим самим розробляє ідею робочо-селянської революції. Якщо Маркс вороже ставився до селянства, вбачаючи в ньому дрібнобуржуазну, контрреволюційну силу, що має антипролетарську сутність, то В.І.Ленін відмовляється від концепції, що носієм соціалізму є продукт індустріального розвитку – пролетаріат, а революція може бути здійснена пролетаріатом у союзі з гнітючою масою селянства, що характерно і для Росії і для країн із традиційною економікою. Про таку роль селянства в здійсненні народних сподівань говорили Чернишевський, Ткачов, народництво. І такий тип революції міг бути в Європі тільки в Росії. Н.А.Бердяєв у роботі «Витоки і зміст російського комунізму» (Париж. 1933 р.) піддав аналізу історію соціалістичних ідей у Росії. Вони властиві Радищеву, потім Бєлінському, західникам і слов’янофілам, петрошевцям, Чернишевському, народництву. Показував, що історію пронизує розкол між народом і вищим шаром, між народом і інтелігенцією, що Росія сприйнятлива до західних ідеологій, але переробляючи їх з урахуванням російських реалій. Доводив, що в імператорській Росії не було єдиної, цілої культури, що старий режим не мав моральної сторони. «Культурних консервативних ідей і сил у Росії не було. Всі мріяли про подолання розколу і розриву цієї чи іншої форми колективізму. Всі йшло до революції» (с. 771).

«Плеханов, голова меншовицької фракції соціал-демократії був книжковим теоретиком, а не революційним вождем. Дійсним революційним вождем був Ленін, творець російського і світового революційного руху» (с. 92).

У роботі «Держава і революція» (19170, як підкреслює Бердяєв, він накреслив план революції й організації революційної влади, план, розрахований на довгі роки. Чудово, що він його здійснив; він ясно передбачав яким шляхом все піде... Він будує теорію ролі держави в перехідний період від капіталізму до комунізму, що може бути більш-менш тривалий. Цього в самого Маркса не було, він не передбачав, які конкретно форми прийме диктатура пролетаріату. Для Леніна марксизм є насамперед теорія і практика диктатури пролетаріату. У «Джерелах і змісті російського комунізму», (с. 103) Бердяєв пише: «Ленін не міг би здійснити свого плану революції і захоплення влади без перевороту в душі народу (с. 102). «Народні маси були соціалізовані й організовані в стихії російської революції через комуністичну ідею, через комуністичну символіку» (с. 109).

У Леніна: «Ми збираємося будувати соціалізм із тими людьми, що були виховані капіталізмом, зіпсовані і розбещені їм, але зате загартовані їм же до боротьби». Менталітет – риса інституціональна, його роль і значення в економіці відзначала історична школа Німеччини.

Російська комуністична революція в значній мірі була визначена війною (с. 112). Невдала війна створила найбільш сприятливі умови до перемоги більшовиків (сі 13).

Положення тимчасового уряду було настільки важким і безвихідним, що навряд чи можна його строго судити й обвинувачувати. У цей момент більшовизм, давно підготовлений Леніним, виявився єдиною силою, що з одного боку могла закінчити розклад старого і, з іншого боку, організувати нове (сі 19). «Російський перетворений марксизм проголошує панування політики над економікою, силу влади, яке завгодно господарське життя. Соціалістична революція перемогла в країні переважно селянській, де селяни були союзником робітничого класу. Грамши написав про Жовтень: «Революція проти Капіталу». (Д.Лукач «Ленін». Видавництво «Москва», с. 32.). В.І.Ленін «мудрий реальний політик», «майстер компромісів». На що Ленін відповів: «Люди, що розуміють під політикою дрібні трюки, що часом межують з обманом, повинні одержати з нашого боку рішучу відсіч. Класи не можна обманювати, політика – не трюкацтво.

У політиці Ленін бачив інструмент створення нових економічних відносин. Це чітко відбилося у відомій його формулі: «Політика – як концентроване вираження економіки».

Однією з історичних заслуг Леніна є його теоретичні пошуки значення політики, що відповідає інтересам більшості народів. Він володів даром бачення знакової події у якомусь малопомітному реальному факті, для розвитку якого історично необхідно створення певних умов. Сприяння його самовідтворенню, самоствердженню, перетворення його в елемент нової системи –це положення відкрите у Леніна на півсторіччя раніш концепції Брюссельської школи. Це проявилося найбільше чітко в теорії нової економічної політики – реалізації теорії трансформації капіталізму в новій соціально-економічній ситуації.

Першим, хто назвав В.І.Леніна «генієм» був Л.Д.Троцький. «Але помилки в Леніна були і дуже великі помилки, відповідно до гігантського розмаху всієї його роботи» (Л.Д.Троцький. «Моє життя», с.437). Однією з таких помилок є політика «воєнного комунізму», як відображення концепції К.Маркса і Ф.Енгельса про безтоварність соціалізму. Історія людства, за Марксом, починається, коли йде зі сцени економічна формація і її товарно-грошове виробництво. Але Маркс і Знгельс стверджували, що між капіталізмом і соціалізмом неминучий перехідний період на чолі з диктатурою пролетаріату.

В.И.Ленін на чолі з більшовизмом цю диктатуру втілює в життя в жовтні. Спочатку в Росії вона сприймалася з вірою в те, що світова революція почалася. Цей романтизм продовжувався до 1921 року. Реальний раціоналізм починається з 1921 року, коли поразка революцій у Німеччині, Угорщині, Австрії стали суворою реальністю, що заперечила теорію «світової революції».

У Росії ж починається громадянська війна з її жорстокістю і руйнуванням, з її позбавленнями й убогістю, братовбивством. Брестський мир, селянські повстання на Україні, у центрі Росії, нарешті Кронштадт. Така реальність. Необхідні як практичні, так і теоретичні рішення.

Що уявляла собою Росія кінця 1917 року початку 1918 р.? Війна зажадала крайньої напруги економіки. Скоротилась промисловість, село залишилося без годувальника, хлібороба, який одяг солдатську шинель і значна частина яких полягла на полях боїв чи стала інвалідами. Посилилася убогість сільських середняцьких сімейств, упав і життєвий рівень міських найманих робітників. Хоча царат і створив військово-промислові комітети, в які ввійшли не тільки підприємці, але і робітники, соціальна обстановка ставала усе більш напруженою.

Розлад у верхах влади, відсутність мотивів у війні, бездарне керування породили в суспільстві настрій і сили до зміни ситуації, до того ж варто врахувати, що в країні сформувалися політичні партії, здатні стати ватажками народних мас, як серед підприємців, так і робітників і певної частини селянства (кадети, есери, соціал-демократи, анархісти, октябристи і т.д.). Реформи були життєвою потребою країни – як економічні, законодавчі, політичні, так і техніко-технологічні

Лютнева революція виразила і частково реалізувала інтереси підприємництва і певної частини селянства, але не дала полегшення селянству. Гасло продовження війни був найбільшою помилкою цієї демократичної революції. Гасло «земля – селянам, фабрики – робітникам» виразило в тогочасних умовах близьку і бажану, не усвідомлену глибоко і всебічно ціль. Це призвело до підтримки масою дій радикальної частини соціал-демократії Росії (РСДРП) у здійсненні Жовтневого перевороту, як до 1920 р. кваліфікувалися події 7-8 листопада. З 1920 р. вони одержали характеристику Великої Жовтневої революції. Але гасло було популістським.

Як розвивалися економічні процеси в Росії до 1921 року? Гасло «фабрики – робітникам» означало висловлення недовіри не тільки власникам, але й управлінському апарату. А виробництво в умовах, коли керівництво стало об'єктивним фактором виробництва, повинне неминуче зупинитися. Фабрики і зупинилися як по окремій галузі, так і в рамках народного господарства. А індустріальне виробництво вимагає своєї організаційної форми, вищою з яких виступає державна власність. Робочі комітети бралися за керівництво в силу того, що фабрика зупинилася. Але потрібні енергетика, сировина, кваліфікована робоча сила. Націоналізація виступила тут тільки як вимога організаційної форми індустріалізації. До середини 1918 р. були націоналізовані тільки дві галузі: водяний транспорт і цукрова промисловість (А.Риків, с. 39). У червневому декреті значиться про націоналізацію великих і середніх підприємств у кількості 2000, під кінець року фактичній націоналізації піддані близько 1000 підприємств (с. 59).

У тому випадку, коли націоналізована фабрика цілком надходить у руки робітників, ми отримуємо стільки фабрикантів, скільки робітників на цій фабриці. Тому, оскільки націоналізований окремий завод чи окрема фабрика, остільки все виробництво є власністю всієї республіки (с.460).

Так враховується соціальна проблема: «Заміна приватної власності на державну, що ближче до соціалізму» – говорить Ленін, але враховується і організаційно-технологічна. Риків це пояснює: «Принцип організації господарства по виробництвах (галузевий розріз (П.П.)). Він успадкований нами від усього розвитку промислово-господарського життя всіх країн XIX і XX ст. Особливо в останні десятиліття життя капіталістичного суспільства узяла гору тенденція до об'єднання в гігантські виробничі організації окремих підприємств, де б вони не були розташовані» (с. 99-100).

Тут чітко виступає та характерна риса індустріалізму, що породила нову організаційну форму, що не залежить від соціальних і політичних змін. Якщо в роботах по теорії імперіалізму Ленін у синдикуванні, трестуванні підкреслює соціальну рису – усуспільнення виробництва як визначальної умови переходу від капіталізму до соціалізму, то в теорії трансформації він змушений зробити висновок, що синдикування – це нова форма, форма державного капіталізму, є останньою формою трансформації до соціалізму. Синдикування, трестування в такий спосіб виступає як єдність організаційно-технологічного і соціального, але одна з особливостей прояву цих рис у Росії полягає в тому, що при переході від продукту обміну, товарообміну до грошово-ринкових відносин важливе місце посідає зв'язок промисловості і сільського господарства. Націоналізована промисловість повинна була бути денаціоналізована, хоча постанови про денаціоналізацію не було. У 1922 році той же голова ВСНГ Риків говорить: «Перехід до госпрозрахунку, що відбувся у всій промисловості цього року, не міг вилитися в чіткі організаційні форми. Від надмірного з бюрократичними перекрученнями централізму, ми відразу перейшли до такої децентралізації, що багато фабрик і об'єднання залишилися самі по собі, і звідси виникла стихійна тяга до самоорганізації, яка спочатку виявлялася в організації синдикатів, потім в організації з'їздів трестування промисловості» (с.217). Отже, знову синдикування.

Але перед цим рішучим кроком відмовлення від старої парадигми про безтоварний соціалізм із використанням ринкових відносин були роки практичної перевірки старої парадигми. Упровадження продуктообміну і у промисловості породило адміністративний розподіл предметів споживання і насамперед продовольства за загальними нормами. Комісія виробила норми постачання робітників – 1 фунт хліба, 0,5 фунтів овочів для працюючих 8 годин, чверть фунта додатково за кожну друга годину понаднормових (с. 125). Для створення продовольчого фонду «ми перейшли до системи обов'язкової розверстки по здачі хліба і всіх продовольчих продуктів. У зв'язку з цим створили по всій Росії відповідні продовольчі апарати і продовольчі загони».

Робітники відповіли на ці норми масовим невиходом на роботу. Він дорівнював 40 %. Продуктивність праці склала 10-15 % від рівня 1913 р. Частка укладань шлюбу доходила до 90-95 % (с.30). Відповіддю на невиходи 21 січня 1920 р. публікується декрет Раднаркому «Про порядок загальної трудової повинності». Дехто з опонентів назвав це каторгою.

Про становище в промисловості в періоді 1917-1920 р. говорять наступні факти. Виробництво металу в 1918 р. складало 4 % від рівня 1913 р. (с.83). Промисловість скоротила своє виробництво в 1919 р. до 30-40 %, 1921 р. – до 20-25 % (с.208) рівня 1913 р. Країна жила ці роки за рахунок запасів царської Росії, а вони закінчувалися.

«А це значить, що стосовно економічного життя, стосовно постачання населення взуттям, металом, стосовно сільськогосподарського виробництва Радянська Росія жила тільки на одну третину в порівнянні з тим, як жила Росія в мирний час. Це може продовжуватися рік або другий. За ці роки ми підбирали старі запаси, ми жили на те, що залишилося нам від попередньої епохи. Але ці запаси виснажуються і ми з кожним днем і годиною все ближче і ближче підходимо до повної кризи в цих галузях промисловості. Чекати більше немає жодної хвилини. (Риків. Обрані твори, с. 116).

Парадигма про безтоварний соціалізм і її реалізація в економічній політиці Радянської Росії призвели економіку до занепаду, катастрофи. Вже в квітні 1920 р. на III Усеросійському з'їзді профспілок Риків стверджує: «Економічна розруха досягла до цього часу, і цього приховувати ні в якому разі не можна, розмірів дуже широких, безумовно небезпечних для завоювань революції, для існування народу» (с. 121).

Він апелює до зовнішніх обставин – це наслідки імперіалістичної, громадянської війни, блокади «яку дотепер не переживала жодна держава на земній кулі і яку довелося пережити робочо-селянській державі протягом більш двох років» (с. 121).

В.І.Ленін вказує, що в Росії пролетаріат може перемогти тільки в союзі із селянством, його більшістю. Це політична задача. Виведена на економічну основу в гаслі «земля – селянам», вона мала практичний успіх, що реалізувався в створенні робочо-селянської держави. Але економічно замкнути цей союз зі стомільйонним селянством на основі продукту обміну було не можливо. Селянин знає ринково-грошові економічні відносини в зв'язку з міською промисловістю. А промисловість розвалювалася. Вона не продає селянину сільськогосподарських знарядь, мінеральних добрив, ситцю, гасу і тих же сірників. Відповідь селян постала у найгострішій формі. Селянин-солдат-людина зі зброєю виступив проти комуністів ідеологів соціалізму марксистського варіанта: «Ради без комуністів!"

Нова концепція побудови соціалізму В.І.Леніна як відповідь на тяжку ситуацію в країні, як економічну, так і соціально-політичну, виходить насамперед з політичних задач. Для того, щоб відновити союз із селянством, необхідна нова економічна політика. НЕП – поступка селянству в країні, де промисловий пролетаріат, що розкладається через розруху, складає меншість. Союз міста і села на основі ринково-грошових відносин зараз, а соціалізм як безтоварне суспільство – це справа майбутніх поколінь. Такий головний висновок В.І.Леніна, він уже помітний у його роботі 1918 р. «Чергові задачі радянської влади». У ній уже говориться, що основна ланка за яку необхідно взятися, щоб витягти весь ланцюг – це торгівля.

Тут же проблема росту продуктивності праці. Мистецтво керування не є природженою властивістю людей, керування вимагає компетентності через найсуворішу організацію і дисципліну трудящих – така задача Радянської влади.

У цьому вужу помітні відмінності теоретичних побудов від зроблених раніше. А Ленін як голова Раднаркому Росії вже бачив, що цей концептуальний підхід втратив своє практичне застосування в економічній політиці.

Треба було ще два роки, щоб викристалізувались Ленінська теорія трансформації, породжена конкретним життям: «Наша помилка була в тому, що ми вирішили зробити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу, але недосвідченість привела нас до переконання в помилковості цієї побудови, що суперечить тому, що ми раніш писали про перехід від капіталізму до соціалізму» (Т.44, с. 157). Але і тут ще присутні елементи політичних проблем як визначального фактора.

«Комунізм і торгівля?! Щось дуже вже незв'язне, безглузде і далеке. Але якщо помізкувати економічно, одне від іншого не далі, ніж комунізм від дрібного селянського патріархального землеробства» (Т.44, с. 225).

Так у роботі «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» він писав: «Виходить, що в соціалістичному суспільстві буде торгівля, як в первісної людини, що не знала обміну» (Т.27, с. 344). Чітко позначений формаційний підхід.

Як ясно виражена присутність саме селянського питання. Селянин відринув стару побудову, довів, що вона помилкова. Це найбільше яскраво відбивалося у подіях Кронштадтського повстання. «Селянин знає ринок і знає торгівлю. Прямого комуністичного розподілу ввести ми не могли. Тоді ми повинні дати через торгівлю, але подати це не гірше, ніж давав капіталіст. Інакше, такого управління народ винести не може» (Т.45, с. 112). Російська реальність привела Леніна до фактичного заперечення результатів абстрактного методу в політекономічних дослідженнях. Багаторівневість економіки як своєрідність у національному розрізі – вимагає свого конкретного рішення й в економічній політиці – визначеного історичного етапу; її трансформації по еволюційному шляху. Нині йде трансформація економіки радянського варіанта – командного, авторитарного соціалізму до ринковій соціально-орієнтованої чи соціально-відповідальної економіки в умовах загальної планетарної трансформації до цивільного інформаційного суспільства з новою економкою. Але вона йде на шляхах еволюційних і насамперед інституціональних змін. Проте і тут помилок теоретичних і управлінських рішень було багато.

Але першим, хто піднімає проблеми трансформаційних теоретичних побудов є В.І.Ленін.

Зміна тяжкого становища Росії 1918-1920 р. не було лише турботою Леніна. Серед дослідників економічних проблем цього періоду виділяється Н. Бухарин, Б. Ларін, А. Чаянов. Робота Н.Бухаріна «Абетка комунізму» і «Економіка перехідного періоду» була рекомендована для загальнообов'язкового вивчення молодими комуністами, тобто вона мала загальноросійське поширення. Дискусія з проблем ринкових відносин у країні велася активно.

Незважаючи  на        адміністративне        регулювання  розподілу вдалося. Саме тому питання про безтоварний соціалізм чи особливості товарного виробництва при соціалізмі проходить через 20-30-і роки, 50-60-і роки, коли у наявності адепти першої і другої течії. З економістів, сучасників Леніна, виділяється Н.Бухарін. Н.Бухарін виходить з посилки: «Знайти закон цієї рівноваги і є основна проблема теоретичної економіки (с. 182). Весь підхід до рішення основної проблеми – проблема цінності (с. 182)....Закон цінності є закон рівноваги простої системи товарного виробництва (с. 183). Епоха, «де відбуваються з небувалою швидкістю зрушення соціальних шарів. Відносно «категорії» політичної економіки стає ясно до повної очевидності. Постулат рівноваги недійсний. Немає пропорційності ні між виробництвом і споживанням, ні між різними галузями виробництва. Тому в корені не правильно переносити на перехідний період категорії, поняття і закони, адекватні стану рівноваги. Оскільки замість стихії виступає свідомий суспільний регулятор, оскільки товар перетворюється в продукт (с. 186-187). У перехідний період відбувається процес самозаперечення грошей. Гроші перестають бути загальним еквівалентом, стає умовним – разом з тим украй недосконалим – знаком обертання продуктів. Заробітна плата стає уявною величиною...зберігається лише її зовнішня лушпайка – грошова форма...зникає і категорія прибутку».

Бухарін робить висновок: «Перед теорією економічного процесу виникає необхідність переходу до натурально-господарського мислення» (с. 189). У нього ж можна знайти положення про місце і роль інституціональних інструментів у перехідний період: «державна влада є і концентрованим, і організованим суспільним насильством. Ось чому революційна державна влада є могутнім важелем економічного перевороту» (с. 191).

Насильство необхідне для розкладу старої психології в економічно корисних і непаразитарних груп ворожого табору. Воно необхідно і для самих трудящих і для робітничого класу, що є строкатим за своїм складом, для чого неминуча примусова дисципліна і примусова самодисципліна (с. 195). Формування нової ментальності складніше в селянства з його соціальною строкатістю і воно вимагає примусу.

Примус – політичний фактор, а політика в тому числі й економічна, риса інституціоналізму. «...Необхідна господарська гегемонія радянської держави» (с.267).

Тому НЕП розрахований не на вільну гру економічних і політичних процесів, а на посилення ролі державних інститутів. У цьому ключі визначення основного курсу слідом за Леніним Бухарін визначає: «При всіх і всяких умовах, при будь-якому курсі економічної політики для будівництва комунізму особливими інтересами є інтереси великої промисловості (с.242). У цьому – одна з головних умов, які реалізують диктатуру пролетаріату. У цьому – одна з головних умов досягнення виробничих і економічних успіхів, досягнутих СРСР. Індустріальною технологічною революцією були створені умови для її успішної реалізації, але найбільше це відбулось за рахунок життєвого рівня народу і насамперед за рахунок села. Село позбавлене приватної власності, цієї основи його боротьби за власні інтереси через колективізацію. «Усі навкруги не моє, а все народне». Держава, партія, ідеологія, менталітет – фактори інституціональні, але саме вони виступили факторами, умовою перетворення Росії-сохи в Росію-трактора, танка, літака, того величезного морального підйому побудови нового суспільства сталінського соціалізму, які потім пішли з історичної сцени.

Теоретичні пошуки Н.Бухаріна в цілому отримали позитивну оцінку В.І.Леніна, але деякі його положення він назвав дитячою грою. Це стосується і його висновків про кінець політичної економії, про аналіз цінностей в умовах перехідного періоду.

Але цей час був насичений теоретичною дискусією не тільки з Троцьким, але і широким колом економістів. У цей час Чаянов створює визнану у світі концепцію «криві Чаянова». Але в дискусії присутній авторитет В.І.Леніна, його дарунок прозорливості. Він – Учитель з великої літери. Створюється його концепція трансформації, однією з частин якої є навчання про місце і роль грошово-ринкових відносин у цьому процесі. У країнах, де низьким є рівень продуктивних сил і рівень культури в широкому сенсі слова, де велика питома вага дрібних товаровиробників, економічна рівновага, розширене відтворення може бути реалізовано тільки на основі ринкових відносин при активній ролі держави у формуванні інституціональних факторів як інструментів перетворення, тільки через кооперацію на добровільній основі, рух кооперації рівнозначно рухові до соціалізму (Ленін.). Може бути здійснений перехід до технічного металу, хлібу, палива, сировини ринкові відносини в країні діяли. Так званий вільний ринок існував повсюдно. Його учасниками були дрібні, а також середні підприємства кустарів, дрібних підприємців            міста   і села. «Цілком буржуазний капітал не зникав і не припиняв своєї активності навіть у розпал воєнного комунізму. Але абсолютна величина засобів, що знаходилася в його розпорядженні була порівняно невелика.

Діяльність в епоху воєнного комунізму зводилася лише до спекуляції знеціненими папірцями різних найменувань (царськими, думськими, керинськими, анульованими позиками й акціями, їхньому частковому фінансуванню мішечництва). «Реальне підприємницьке нагромадження (на шахрайстві, твердій валюті і т.п.) дореволюційною і знову створеною буржуазією разом склало до початку нової економічної політики (1921 р.) більш ста п'ятдесятьох мільйонів карбованців (там же на стор. 439)

Раніше вказувалося на введення продовольчих норм для робітників. Очевидно, що ця норма постачання не могла реалізувати життєвих потреб родини робітника. Риків говорить: «Велике число робітників купує продукти на вільному ринку і цим втягується в торговий оборот буржуазії. 90 випадків з 100 падає на ринкову покупку продуктів (198-199). Робітники багатьох фабрик, коли одержують замість грошових знаків товар, кидають роботу, щоб розпродати його і перетворюються в торговців» (с.43). (Як це схоже на обстановку в Україні 1993-1999 р.).

Інфляція досягає «зовсім астрономічних показників, іноді обчислювальних фунтами ваги грошей» (с. 1850). Ще в 1922 р. «вартість одного мільйона радянських паперових карбованців старого зразка в перекладі на довоєнний карбованець за всеросійським індексом визначається на 1.П – 2 руб. 23 коп., на 1.Ш – 1 руб. 11 коп., на 1.1 У – 51 коп. (с.229) і це в умовах, коли вже з'являється золотий червінець».

Необхідно відзначити, що бум інфляції захопив післявоєнну Німеччину. Через десятки років він розгорівся у показниках Росії 1918-1921 р. в Україні, Росії, Казахстані, Таджикистані й ін. країнах, що проходили трансформацію від командної до ринкової економіки.

Але за інших рівних умов ринкові відносини в Росії після 7 листопада 1917 р. мали місце, їхня роль в економіці була незначною. На неї обрушився державний «червоний терор», як адміністративний, так і моральний, ідеологічно. У роботі «Абетка комунізму» Н.Бухаріна, що у своїй «Економіці перехідного періоду» зрадив прокльону ринкових відносин на комуністичній основі «старе суспільство у його державному, і в його виробничому формулюванні розколюється, розпадається до самих низів, аж до самих останніх глибин. Жахливою ціною платить людство за пороки капіталістичної системи. І тільки такий клас, як пролетаріат, клас – прометей, зможе винести на своїх плечах невідворотні муки перехідного періоду, щоб зрештою запалити світильник комуністичного суспільства» (с. 82).

Так, муки 7 числа пролетаріату Росії – історичний факт, вони стали платою за теоретичні помилки радикалів-соціалістів, яких у Росії було чимало. Серед них провідну роль грають російські соціал-демократи, що розкололися не більшовиків і меншовиків.

Боротьба між ними носила не доброзичливий примиренський характер. Більшовики зрадили анафемі меншовиків. Ця ідеологічна і політична боротьба озлобилася після жовтня 1917 р. У концепції трансформації економіки дискутується місце і роль інституціональних факторів: роль держави, боротьба класів, поле ідеології, національних традицій культурного рівня й ін. У більшовиків диктатура пролетаріату реалізована в Радах, що формують нову законотворчість, адміністративне пробудження у формі конфіскацій, трудової провини, нормування споживання,         примусового формування комуністичної ідеології, політика союзу робітничого класу і селянства, при нейтралізації буржуазії, поміщиків і середнього класу, боротьба з релігією як майнова, так і ідеологічна (релігія опіум для народу).

Так прагнули більшовики створити нову ментальність широких мас. До певної міри це переозброєння сільського господарства, що може бути здійснене через індустріалізацію. Зв'язати індустріальну й аграрну технологічну революцію – ось основний шлях виходу із ситуації, породжений старою парадигмою, і руху багатьох поколінь до соціалізму.

1921 рік ще не дав позитивних результатів, але вже в 1922 р. країна почала стрімко відроджуватися. Хоча виробництво металу на одного робітника в 1922 р. склала 14 %-ий рівень 1913 р. (Риків, с. 218). Але країна пішла шляхом розширення лібералізації – у цьому особливість Ленінської концепції. Ось один із прикладів, що її відбивають: «Якщо яка-небудь фабрика може працювати у приватного власника, а не працює в нас, то було б злочином не віддати її приватному власнику (Риків, с. 185). 80 років потому на Україні про це згадали, аналізуючи ситуацію з приватизованими підприємствами.

Промислове виробництво в 1920-1922 р.

 

1920 р.

1921 р.

Перша половина 1922р.

Вугілля, млн. пудів

466

546

321,5

Чавун, млн. пудів

7,0

7,9

5,4

Б/п тканина, млн. аршинів

153,1

217,0

220,0

(с. 213)

У 1920 р. ми мали всього 15 % довоєнної промисловості, до 1924 р. ми підняли до 45 % (с. 345). Заробітна плата коливається на рівні 65-70 % довоєнної (с. 349). Про темпи приросту говорять дані в відсотках до попереднього року приріст промислової продукції 1925-1926 рр. – 39,3; 1926-1917 – 13,7; 1927-1928 -13,4; товарної відповідно: 38,5; 13,5; 13,9. (Бухарін, с. 471).

Але набуло широкого розмаху посередництво, хабарництво. «Відбувається процес утворення «нових власників» на державні засоби, по Ларіну, «нової буржуазії»".

Таких темпів капіталістичний світ у ці роки не знав. Разом з тим, західний світ почав входити у світову економічну депресію. Виникла найгостріша необхідність у появі нових економічних концепцій. Тим більше, що в Європі робили і нові експерименти. В Італії, Німеччині, Іспанії затверджується панування фашистських режимів під вивіскою корпоративності, національного соціалізму, цієї темної плями в історії Європи.

У СРСР – командна економіка з авторитарним політичним режимом, базисом якої є соціалізм із централізованим господарським ладом. Тут панує жорстко централізоване планове господарство, але є і ринкові відносини. Тут знову затверджується панування парадигми про формаційний розвиток людського суспільства, але вже з особливостями, що тут існують ринкові відносини, навіть на стадії так званого розвинутого соціалізму.

Так, Ленінська концепція про тривалість перехідного періоду до соціалізму була практично забута, але економічна теорія побудови соціалізму трактувалася тільки з позиції повних цитат із творів Маркса, Енгельса, Леніна. Ці твори виступали в ролі «Корана», «Тори», «Біблії». Цитатництво було введено в ранг вищої вченості і доведеності. Тому говорити про досягнення економічної думки в радянський період є заняттям важким, якоюсь мірою вона нагадує епоху каноністів середньовіччя. Були, звичайно, і виключення, але вони стосувалися більше проблем конкретної економіки, менеджменту, статистики, планування.

Ленін однією з найважливіших задач для Росії вважав задачу учитися, учитися господарюванню, учитися управлінню. І це було теж забуте. Догматизм, авторитарність стали нормою. І це стало однією з причин тяжкої катастрофи Радянського соціалізму.

Використання механізму ринкових відносин у соціальних цілях – головна ідея нової економічної політики В.І.Леніна. Після 1928 року затверджується девіз, що класова боротьба при побудові соціалізму загострюється і потрібні особливі репресивні методи проти його супротивників. І це проходило під гаслом ленінізму. Очевидно, що до Леніна ця концепція ніякого стосунку не має. Примусова колективізація була здійснена всупереч Ленінській теорії кооперації. Індустріалізація була здійснена за рахунок села, де запанували голодні роки часів царату. Виправдання зовнішньою погрозою не може бути прийнято. Темпи розвитку країни в проміжку 1921-1928 р. були найвищими у світі.

Певною мірою ситуація в Росії і Німеччині мала подібність. Економіка зруйнована в Росії, економіку Німеччини Версальський договір довів до стану розрухи. Росія до 1928 р. практично відродила довоєнний економічний потенціал, у Німеччині ж розруха підсилилася. Виникає аналогія про німецьке диво 1946-1950 рр., коли Німеччина, ступивши на шлях використання ринкових відносин у соціальних цілях («Добробут для всіх»), досягла чудових результатів.

Можна стверджувати, що Ленінська нова економічна політика була першопрохідником у пошуках шляхів реалізації концепції «загального добробуту», концепції соціально-орієнтованої, соціально-відповідальної ринкової економіки.

Упередженість стосовно Леніна як теоретика, поєдналась з упередженістю до нього як людини. Бердяєв підкреслює, що він не був жорстокою людиною, хоча був «генієм брутальності». Час розставить свої оцінки цьому видатному політичному організатору, «майстру компромісу», мислителю, що створив новий напрямок аналізу політики як концентрованого вираження економіки, ролі держави у формуванні інституціональних інструментів перетворення, автору теорії про соціалізм як далеке майбутнє Росії.

Як було встановлено раніше, капіталізм вільної конкуренції породив панування крупних і найкрупніших – монополій. На зміну свободі прийшло панування. Але це – одна з сторін розвитку індустріальної цивілізації. Її рух йшов в розв’язання протиріч: ріст через руйнацію, ріст багатства індустріальних країн через пограбування ресурсів країн традиційної економіки, фритредерство і протекціонізм, військових конфліктів за сфери впливу. Останні вилилися в першу світову війну. Версальський договір не розв’язав протиріч. Післявоєнна економіка виявилася під страшним ударом Великої Депресії 1929-1933 років, що відобразило кризу індустріальної цивілізації, депресія – породження її протиріч, необхідність пошуку шляхів і способів розв’язання протиріч стало життєвою необхідністю. У вирішенні цієї важливої проблеми великих історичних експериментів, видатну роль відіграв Дж.М.Кейнс.

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ Д.М. КЕЙНСА

Одними з найгостріших проблем, що нависли над Англією в післявоєнні 20-30 роки, були масове безробіття та недовантаження виробничих потужностей. В проміжку між 1922-1927 роками число безробітних тут ніколи не опускалося нижче 1 млн. Найвищого рівня одна досягла в 1932 р. (а це розпал кризи), коли без роботи залишилось 2829 тис. робочих, що складає 22,1 % застрахованих. Якщо в 1924 р. в Уельсі безробітних серед застрахованих було 8,6 %, то в 1932 – 36,5 %, в Шотландії в 1927 р. безробіття склало 10,6 %, то в 1932 – 27,7 % (Д.Р. Кемпбелл «Деякі економічні ілюзії в лейбористському русі», 1969, с.77). «Нужденна людина не є вільною» – гасло того дня. А це вже не капіталістична ідеологія. Втручання держави в економіку – характерна риса цього часу для Європи та США, включно з націоналізацією та корпоратизацією. Наближується «змішана економіка».

Англійські уряди, у тому числі і лейбористи, які очолили його в 1924 р., працювали під гаслом «ми можемо подолати безробіття». Уряди Англії експериментували рівнем відсотка у пошуках виходу як в післявоєнні 20-і роки, а особливо в роки Великої депресії 1929-1932 рр. Не говорячи вже про проблеми грошового обігу, який також піддався експериментам.

Основна робота Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» присвячена цим питанням. Після виходу у світ цієї роботи з'явилася брошура лейбориста Роуса «Містер Кейнс і лейбористський рух», в якій ставить питання: «що відділяє зараз містера Кейнса від лейбористського руху?» і відповідає: «як я можу вважати, нічого не відділяє. Коли ми подивимось на результати його аналізу сучасного суспільства, то виявляється неможливим знайти які-небудь відмінності, між ним і тим, що досягнуто лейбористським рухом» (цитується «Критика економічних теорій правих лейбористів» 1960г., с.331). Автор прав, соціальні ідеали Кейнса, а ми їх розглянемо нижче, близькі до лейбористських.

Хоча проблеми зайнятості праці з'являються ще в Греції і Римі, але вони розв'язувалися в гаслі: «хліба і видовищ». Але в умовах ринкових відносин, один з ранніх випадків посилання на безробіття як на підставу для заборони імпорту товарів можна знайти у Флоренції в 1426 році. Англійське законодавство з цього питання сходить принаймні до 1445 р..Соціальні і економічні проблеми широко обговорюються в Англії в середині ХVI в. «достаток іноземних товарів, що доставляється щорічно до Англії, не тільки породив брак грошей, але й підірвав всі ремесла, що забезпечували можливість заробляти гроші на їжу і пиття багатьом простим людям, які тепер вимушені жити безробітними, жебракувати і красти» (49 с.).

Але цей соціальний продукт в гільдейскій системі практично не продукувався. Він міг з'явитися тільки через зовнішні чинники – конкуренцію зарубіжних виробників.

Індустріалізація породила безробіття в масовому масштабі. Проте економісти класичної школи затверджували, що цей феномен результат дії недосконалої конкуренції, але «невидима рука» відновить рівновагу.

Кейнс виступив проти цього постулату. Основна робота «Загальна теорія зайнятості.». Саме зайнятість в широкому значенні слова – об'єкт дослідження. Саме проблема безробіття не вирішуване питання сучасної економічної системи. Безробіття вимушене – тобто стан цієї системи – її найтяжча вада. Вона народжується, посилюється, становиться лихом індустріальної цивілізації.

Питання про величину наявних ресурсів, тобто кількості населення, яке може бути зайняте, об'ємах природних багатств і накопиченого капітального устаткування часто потрактувало описово. Причому часто теоретична сторона проблеми, чим визначається дійсна зайнятість наявних ресурсів – рідко досліджувалося скільки-небудь детально. «Я маю на увазі не те, що дану тему взагалі продивилися. Але теорію, що була в її основі, вважали простою і очевидною »(с.224-225).

В основу своєї теорії Кейнс поклав пріоритет праці. Він визнає чинники виробництва, але розглядає їх як своєрідну фондоозброєність праці. На наш погляд цей оригінальний підхід сформувався у Кейнса в його роботах, пов'язаних з версальським договором, аналізом причин, що породили першу світову війну. Кейнс дав блискучий аналіз ситуації до 1914 року в Європі і США.

Кейнс однією з причин подій 1914-1918 років вважає проблему взаємозв'язку зростання населення і необхідного продовольства. Темпи зростання населення Європи її чисельності останньої третини XIX століття випереджає зростання продовольчих продуктів. Аграрна технологічна революція певною мірою сповільнилася. Хімія ще не вийшла на відкриття виробництва мінеральних добрив, хоча стрімкий розвиток с/г машинобудування дозволив прискорити терміни збору урожаю, тим самим скорочення втрат.

Аграрна криза 80-х років важко відобразилася на економічному стані землеробів. Різке падіння цін ударило по інвестиційних можливостях. Це була загальна ситуація в Європі, у тому числі і в Німеччині. Населення в Німеччині в 1870 році дорівнювало 40 млн., до 1892 – 50 млн., а до 30 червня 1914 року – 68 млн. В роки, що безпосередньо передували війні, щорічний приріст доходив до 850 тис., з населення незначна частина емігрувала. Цей сильний приріст став можливий лише завдяки глибокому перетворенню економічної структури країни. Із землеробської країни Германія перетворилася на величезну і складну індустріальну машину, робота якої ґрунтувалася на рівновазі багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. Щоб знайти заняття у себе удома для населення і засобу, що все росте, для закупівлі матеріалів за кордоном, Німеччина повинна була забезпечити цій машині повний хід.

Щоб зрозуміти сучасне положення ми повинні ясно уявити собі яким надзвичайним центром стала середня Європа, завдяки розвитку німецької системи. «населення Німеччини і Австро-Угорщини разом майже дорівнювало населенню всієї північної Америки. В цих числах лежить військова сила центральних держав. Проте якщо позбавити їх коштів для існування, які навіть війна не скоротила скільки-небудь значно, залишаються навряд чи меншою небезпекою для європейського порядку» (Кейнс «Економічні наслідки версальського мирного договору»1922, стр.6).

Тут чітко змальована ситуації життєвого простору для довоєнної Німеччини до версальського договору, Німеччини після нього. Кейнс наводить дані про зростання чисельності населення Росії, вони склали в роки попередні 1914 р. 2 млн. чол. щорічно, що «було, проте одним з найкращих явищ останніх років» Кейнс» (стр.4).

Ситуації що породила війну 1914-1918 рр. була розглянута з позиції соціал-демократії в Маніфесті Базельського Конгресу II Інтернаціоналу. Оцінка ситуації дається з погляду політичної. Але у війні були і економічні корені. Було встановлено, що в кінці 19 в. Англія втратила свою першість в світовій економіці. На світову арену виходить США і Німеччина, маючи в своєму розпорядженні наймогутніший індустріальний потенціал. Франція займає четверту сходинку в списку індустріальних країн. До франко-прусської війни чисельність населення була однаковою, але Франція була багатішою. До 1914 р. чисельність населення Німеччини була майже на 70 % більше, ніж у Франції. Кейнс підкреслює «вона стала однією з перших промислових націй всього світу і технічна спритність і засоби для створення майбутніх багатств не мали собі рівних » (Кейнс «Економічні наслідки версальського мирного договір» 1922г., с.15).

Але територія або «життєвий простір» в Європі і в тій же Німеччині не збільшилася. Правда після франко-прусської війни Німеччина відчужила у Франції Ельзас і Лотарингію, що поза сумнівом сприяло зростанню економічної і військової потужності Німеччини. Були спірні території з Бельгією, Польщею, Чехословаччиною, Францією, ці території колись входили до складу різних німецьких держав або завойовані та анексовані тевтонськими лицарями в Польщі.

Не на залізі і крові процвітала Німеччина останньої третини 19-початку 20ст., а її індустріальна потужність росла на залізі і вугіллі Ельзасу і Лотарингії, і того ж Рура.

Не менше важливе положення Кейнса про те, що до 1914 року ситуація взаємозалежності чисельності населення і ресурсів продовольства зазнала зміни порівняно з періодом до 1870 р. «До 1870 р. Європа узята в цілому могла самостійно задовольняти свої головні потреби. Після 1870 р. шляхом поступового розвитку в Європі створилося в широкому масштабі таке положення, подібного якому не знає історія і разом з тим протягом найближчих 50 років умова її економічного життя зробилися нестійкі і незвичайно. Наполеглива потреба населення в їжі вже раніше задовольнялася доставкою продуктів з Америки; тепер вперше в історії в цьому відношенні відбувся повний переворот». Зростання чисельності населення забезпечувалося зростанням продовольства. Аграрна технологічна революція, з’єднавшись з індустріальною привела до зростання виробництва, як в сільському господарстві, так і в промисловості. Це пропорційно збільшило по Кейнсу дохід. Доходи інвестувалися в нові райони планети, там розвивався транспорт для перевезень харчових продуктів до Європи. Благополуччя панувало в Європі.

«Соціальна і економічна організація Європи забезпечувала нею вищий ступінь накопичення капіталу».

Зростання чисельності населення в Європі давало можливість зростанню числа емігрантів до Америки, де вони могли почати розробку нових земель, накопичені в Європі капітали стали тут джерелами інвестицій в розвиток транспорту як залізничного, так і морського. Але до 1914 р. в США чисельність населення і продовольчі ресурси вирівняли. Можливість експорту відкривалася тільки в урожайні роки.

Так Європа опинилася в ситуації, про яку говорив Мальтус в кінці XVIII століття. Кейнс досліджує особливості психології суспільства в Європі. Громадський порядок був налаштований так, що значна частина зростаючого доходу поступала в розпорядження одного суспільного класу, який все менш мав бажання спожити його цілком. Нові багачі XIX століття не були схильні до надмірних витрат і віддавали перевагу владі, що доставляється новим вживанням капіталів в економічній діяльності, насолодою безпосереднього споживання... саме нерівність розподілу багатств дала можливість нескінченного їх накопичення і постійних удосконалень, що відрізняли наше століття від передуючих. В цій обставині лежить головне виправдання капіталістичної системи» (с.8).

«...Зростання і розвиток цієї чудової системи, були засновані на містифікації і обмані. Робочий клас підкоряється їй в наслідок свого неуцтва і безсилля, він був примушений, підкорятимуться їй завдяки примушенню, навіюванню і приманкам. Положення, в якому він знаходився, давало йому нікчемну частку цього пирога. Так борг «заощадження» зробився головною чеснотою нашого часу, а зростання пирога – предметом його релігії. Принцип збереження пирога виховував всі ті інститути пуританізму... Заощадження мало на увазі старість або благополуччя дітей. Діяльністю суспільства керував несвідомий інстинкт... Війна показала всім можливість негайного споживання, вона показала багатьом даремність стриманості. Так був відкритий обман; робочий клас вже, мабуть, не погодиться більше жертвувати собою для інших, а клас капіталістів, невпевнених в своєму майбутньому, схоче повніше скористатися своєю свободою насолоджуватися, поки вона ще належить йому, і цим наблизить годину конфіскації свого майна» (с.9-10).

Таким чином, Кейнс вже на початку 20-х років приходить до висновку про значення психологічних чинників в соціально-економічному розвитку суспільства.

Версальський договір був найбільшою помилкою, яка привела до другої світової війни. По-перше, він відобразив стару психологію. «річ у тому, що сили, що управляли життям XIX століття, вчинили свій шлях і вичерпали самі себе. Економічні мотиви і ідеали колишніх поколінь більше не задовольняють нас; ми повинні знайти новий шлях і нам знову доводиться відчувати нездужання, врешті-решт, навіть муки народження на світло нового індустріального порядку» (с.43).

По-друге, версальський договір позбавив Германію індустріального шляху розвитку. А саме він дав народу Німеччини високий життєвий стандарт. Вона була першим покупцем в Росії, Норвегії, Голландії, Бельгії, Швейцарії, Італії і Австро-Угорщині. Вона була другим покупцем Великобританії, Швеції і Данії, третім покупцем у Франції.

Для багатьох країн вона була постачальником капіталу. Німеччина несла сюди не тільки машини, але і організацію, у тому числі і психологію суспільства, у тому числі країну Обломових, де відбулася Велика Жовтнева революція. Заслуговує уваги виведення Кейнса: «великі історичні події часто бувають слідством вікових змін в чисельності населення, а також і інших фундаментальних економічних причин; завдяки своєму поступовому характеру ці причини вислизають від уваги сучасних спостерігачів, які бачать в подіях слідство помилок державних людей або фанатизму атеїстів. Таким чином надзвичайні події останніх двох років в Росії колосальні потрясіння суспільства, яке перекинуло все, що здавалося найміцнішим: релігію, основи власності, землеволодіння рівно як політичний порядок і станову ієрархію, є, мабуть, більше наслідком зростання населення, ніж діяльності Леніна або помилок Миколи вельми можливо, що руйнівні сили надмірної плодючості раси грають велику роль в розриві кайданів, що накладаються на народ умовностями, ніж могутність ідей або помилки аристократії» (с. 6).

І Кейнс проголошує: «Ми повинні знайти новий шлях. Велика Депресія 1929-1933 року підтверджує і вимагає пошуку нового шляху. В економічний аналіз суспільного відтворювання разом з об'єктивними чинниками вводиться суб'єктивна – психологія суспільства в умовах нового індустріального порядку: психологічне відчуття споживання, психологічна відчуття переваги ліквідності і психологічна оцінка ефективності інвестицій як прояв основного психологічного закону нового часу: відома частина доходу не вступає в споживання, а вступаючи, збільшує цей дохід, індустріальний прогрес. Депресія змінила одну з рис ментальності громадянина ринкової економіки. Капітал утворюється в результаті не схильності до заощадження, а у в результаті попиту, обумовленого поточним і перспективним споживанням» (с. 507). Ведучий чинник прогресу нового індустріального порядку – ефективний попит.

Цей методологічний підхід складає основу концепції за загальним визнанням геніального Д.М.Кейнса.

Природно, що Кейнс повинен був піддати критиці постулати класичної теорії. Вона «панує над практичною і економічною думкою правлячих і академічних кругів нашого покоління. Я приведу докази того, що постулати класичної теорії застосовні не до загального, а тільки до особливого випадку, оскільки економічна ситуація, яку він розглядає, є лише граничним випадком можливих станів рівноваги» (с.224).

Класична загальна теорія покоїлася на аналізі вартості і розподілу. Кейнс висуває і створює свою теорію на основі особливої ролі ефективності сукупного попиту в трактуванні, відмінному від класичної школи.

Сукупний ефективний дохід є базовим поняттям кейнсіанської концепції. Оригінальність аналізу цієї категорії укладено в тому, що Кейнс за початковий пункт бере практичну діяльність підприємця. А початковий етап її полягає в тому, що він здійснює витрати двоякого: а) виплати власникам чинників виробництва – факторіальні витрати при даному рівні зайнятості; б) виплати іншим підприємцям вплетеними в техніко-технологічний ланцюг його діяльності, а також неминучими витратами в його діяльності – витратами використовування при даному рівні зайнятості (натяк на те, що функціонування ринку чогось коштує). У результаті повинен бути прибуток підприємця.

«В тих випадках, коли аналіз економічної кон'юнктури ми проводимо з позиції підприємця, сукупний дохід (тобто факторіальні витрати плюс прибуток), одержуваний при даному рівні зайнятості, доцільно назвати виручкою від цієї зайнятості. З іншого боку – сукупна ціна пропозиції продукції при даному об'ємі зайнятості є очікувана виручка, яка якраз і спонукає підприємця представити попит на працю, рівну саме цьому рівню зайнятості» (с.339-340).

Ще раз підкреслюємо, що Кейнс початковим в аналізі сукупного доходу бере економічні дії підприємця. Дохід підприємця є перевищення вартості виготовленої продукції над витратами при даному рівні зайнятості. Для суспільства ж сукупний дохід дорівнюватиме факторіальним витратам, а це дохід власників чинників виробництва плюс підприємницький прибуток. Основу цієї схеми складає рівень зайнятості праці з його технічною, технологічною, ресурсною озброєністю.

«Отже, якщо припустити, що стан техніки, об'єм застосованих ресурсів і питомі (на одного працівника) факторіальні витрати незмінні, то рівень зайнятості як на окремому підприємстві, або в одній галузі так в цілому по господарству залежить від суми виручки, яку підприємець розраховує одержати за власну продукцію. Підприємець прагнутиме довести об'єм зайнятості до рівня, на якому він має намір мати найбільше перевищення виручки над факторіальними витратами» (с. 340).

Сукупний попит – це сукупна ціна пропозиції продукції, а сукупна пропозиція – виручка, очікувана підприємцем на базі відповідної зайнятості. Основа першого і другого – зайнятість праці, так як пріоритет праці виступає абсолютно виразно.

Як видно в поняття сукупного попиту і сукупної пропозиції Кейнс вкладає інше, ніж класична схема, зміст.

«Позначимо сукупну ціну пропозиції продукції при зайнятості N через Z. Взаємозв’язок між Z і N, яку можна записати у формі Z=f (N) назвемо функцією сукупної пропозиції. Виручку, очікувану підприємцем при зайнятості N людина, позначимо через D; взаємозв'язок між D і N, який можна записати у формі D = f (N) назвемо функцією сукупного попиту.

Якщо при даній величині N очікувана виручка більше, ніж очікувана ціна пропозиції, тобто якщо D більше Z, то підприємці прагнутимуть збільшити зайнятість понад N (якщо навіть конкуренція їх один з одним через залучення чинників виробництва приведе до підвищення витрат) до такої величини N, при якій Z стала б рівним D. Таким чином, рівень зайнятості визначається точкою перетину функцій сукупного попиту і сукупної пропозиції. Саме в цій точці очікуваний підприємницький прибуток буде найбільшим. Величину D в тій точці кривої функції сукупного попиту, де вона перетинається з функцією сукупної пропозиції, назвемо ефективним попитом» (с.241).

Кейнс дає ще одне визначення поняття ефективного попиту. «Об'єм витрат праці N, на яку підприємці пред'являють попит, залежить від очікуваних витрат суспільства на споживання (D1) і від очікуваних витрат на нові інвестиції (D2). D = D1 + D2 і є те, що ми раніше визначили як ефективний попит» (243). Проблема сукупного ефективного попиту проходить у Кейнса у всьому аналізі споживання, інвестицій, ефективності капіталу, норми відсотка, грошей, зайнятості, інфляції і дефляції і ін.

Так він говорить, що первинний імпульс до збільшення попиту дається зростанням споживання (с. 447). Із зростанням ефективного попиту зайнятість ресурсів зростатиме в точній пропорції із збільшенням ефективного попиту викликаної зростанням кількості грошей. Коли ж буде досягнута повна зайнятість всіх чинників, то з того часу одиниця заробітної платні і ціни ростимуть в точній пропорції із збільшенням ефективно попиту (с. 453) і т.д.

Рівноважний рівень зайнятості залежить від: а) функції сукупної пропозиції, б) схильності до споживання і в) обсягу інвестицій D2. Це і є суть загальної теорії зайнятості (213).

Кейнс розглядає історію питання ефективного попиту. Він розкриває причини того, чому проблема ефективності попиту випарувалася після Мальтуса з економічної літератури.

Він пов'язує це з соціальними коренями підтримки громадськістю концепції Рікардо, що нехтує функцією сукупного попиту. «Теорія Рікардо у багатьох відношеннях вельми підійшла тому середовищу, до якої вона була звернута. Вона приводила до висновків, цілком несподіваним для непідготовленої людини. Рікардіанське навчання, запропоноване на мову практики, вело до суворих і часто неприємних висновків, що додавало йому відтінок чесноти....Властями імпонувало, що це навчання пояснювало багато проявів соціальної несправедливості і очевидної жорстокості як неминучі витрати прогресу, а спроби змінити таке положення виставляло як дії, які можуть в цілому принести більше зла, ніж користь» (с. 246).

Не береться до уваги ефективний попит і у класичної школи.

Від аналізу сукупного ефективно попиту Кейнс переходить до «аналізу схильності до споживання, граничної ефективності капіталу і теорії відсотка – три головні проблеми в нашому теперішньому знанні» (с. 245).

Як вже зазначалось в дослідженні економічних процесів Кейнс виходить з пріоритету праці. Функціонування інших чинників виробництва відбувається як органічна складова праці.

Очевидно неминучість появи понять, що розкривають цей початковий початок: одиниця праці, грошова одиниця.

«Я переконаний в тому, що багатьох непотрібних ускладнень вдається уникнути, якщо при аналізі функціонування економічної системи в цілому суворо обмежуватися двома одиницями вимірювання: грошовою одиницею і одиницею праці» (с. 254).

Визначальна роль в ефективному попиті належить доходу. Це знакове поняття в концепції. Взаємозв'язок доходу і зайнятості виражений у формулі, де дохід, очікування якого стимулюватиме досягнення рівня зайнятості. Серед понять, що вводяться в оборот є «короткострокового і довгострокового припущення як фактора, що визначає розміри виробництва і зайнятості. «Стан розрахунків на майбутнє весь час піддається змінам, так що нові припущення як би накладається на старі. Тому економічний механізм в кожний даний момент випробовує вплив багатьох чинників, пов'язаних з різними минулими станами розрахунків на майбутнє»(с. 258).

Визначення чистого доходу у Кейнса виражено А £ (³) U – V, де А – виручка, U – витрати використовування і V- додаткові витрати. Це останній крок до поняття заощадження і інвестицій. Звідси: дохід = вартість продукції = споживання + інвестиції, заощадження = дохід – споживання, звідси заощадження = інвестиціям (270).

«Вирішення питання про те, споживати або не споживати залежить від індивідуума; так само йде справа і з рішення питання інвестувати чи ні... ми вживатимемо поняття схильність до споживання замість поняття схильність до заощадження» (с. 271). Кейнс, як відомо, встановив, що одним з важливих наслідків Першої світової війни було висунення на перший план особистого споживання. Цей базис розгортається в економічному аналізі пріоритетом схильності до споживання порівняно із схильністю до заощадження.

Кейнс про схильність до споживанню.

Кейнс підкреслює, що кінцева мета його аналізу – з'ясування, чим визначається величина зайнятості. Вихідна позиція: об'єм зайнятості відповідає точці перетину функції сукупної пропозиції з функцією сукупного попиту.

Функція сукупного попиту = витрати на споживання «С», чисельність зайнятих робітників і службовців – «N». Виражене в одиницях заробітної платні Сw з доходом Vw (однозначно залежить від N). Функціональна залежність схильність до споживання виразиться С= x (Vw) або С= Wx (Vw). Сума, яку суспільство витрачає на споживання залежить: а) величини доходу; б) від суб'єктивних потреб і психологічних схильностей, від розподілу; в) об'єктивних чинників.

Об'єктивні чинники схильності до споживання:

зміна одиниці заробітної платні;

зміна в різниці між доходом і чистим доходом

(валовий дохід мінус додаткові витрати і витрати користування)

зміни в багатстві майнових груп;

зміни в нормі дисконту або пропорції обміну справжніх благ на майбутнє;

зміни в податковій політиці, якщо вона використовується в якості інструменту справедливого розподілу;

зміни передбачуваного відношення між теперішнім і майбутнім рівнями доходу.

За інших рівних умов, вирішальним виявляється сукупний дохід в одиницях заробітної платні.

«Найбільший вплив на використовування доходу надає прагнення до підтримки звичного рівня життя і людина схильна зберігати різницю, що саме виявляється, між його фактичними доходами і витратами на підтримку звичайного «життєвого стандарту». Люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не в тій мірі як росте дохід, отже зберігатиметься більш значна абсолютна сума» (с. 248).

Узагальнення аналізу схильності до споживання ми знаходимо в положенні: «... протягом всієї людської історії існувала хронічна тенденція до більш сильної схильності до заощадження, але порівнянню із спонуканням інвестувати. Слабкість спонукання до інвестування була головною економічною проблемою».

Це знайшло своє віддзеркалення в більшості економічних концепцій, але пов'язане воно з існуванням ризиків і всякого роду випадковостей (сільське господарство). Відтворювання індустріальної технології поховало багато кого з цих випадковостей, що породжують ризики.

Від аналізу об'єктивних чинників дослідження перемикається на суб'єктивні – до аналізу основного психологічного закону.

«Основний психологічний закон... полягає в тому, що люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не в тій же мірі, в якій росте дохід» (с. 298).

Це означає, що якщо допустимо С характеризує розміри споживання, а V – дохід, то С має той же знак, що V, але величина С менше ніж V.

«Можемо бачити основне психологічний закон, який властивий будь-якому сучасному суспільству в тому, що із зростанням реального доходу воно не збільшить свого споживання на всю абсолютну суму приросту і, отже, зберігатиметься більш значна абсолютна сума....стійкість економічної системи істотно залежить від переважаючих в господарській практиці форм прояву цього закону» (с. 299).

Це означає, наприклад, що якщо зайнятість і разом з нею і сукупний дохід зросте, не всі додатково зайняті робітники і службовці будуть потрібні для задоволення потреб додаткового споживання (с. 299).

Різниця між доходом і споживанням з'являється тільки тоді, коли буде досягнутий певний рівень добробуту. Кейнс підкреслює, що людина вже так влаштована, що найбільший вплив на використовування доходу надає прагнення до підтримки звичного рівня споживання, звичайного «життєвого стандарту». Пізніше у економістів з'являється поняття «якості життя». Спонукання до задоволення невідкладних потреб сім'ї більш сильне, ніж спонукання до накопичення, останнє стає більш сильним, коли буде досягнутий певний рівень добробуту.

Це можна бачити на прикладі країн перехідної економіки. В Україні майже дві третини сімей не мають заощаджень. Весь дохід витрачається на підтримку життєвого стандарту, на рівні нещасливого кола бідності. Це дійсність України початку ХХІ ст.

Зміни в рівні доходу у бік його падіння зв'язані із зменшенням зайнятості може, затверджує Кейнс, привести до перевищення споживання над доходом не тільки у певних людей або організацій за рахунок резервів накопичених раніше, але і уряду. Так з'являється бюджетний дефіцит або зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.

Це характерно для ситуації в Англії 20-30 років, для США за часів «нового курсу» Рузвельта. Спираючись на свою концепцію сукупного доходу, Кейнс розкриває причину Великої Депресії США 1929 р. В попередні п'ять років до 1929 року мало місце накопичення фондів погашення і амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не потребували оновлення устаткування. Масштаби накопичень були величезні і тому потребувався «величезний об'єм нових інвестицій для того, щоб просто поглинути ці фонди. Досягти ж ще більшої величини нових інвестицій, необхідних для того, щоб поглинути нові заощадження, які багате суспільство в стані повної зайнятості було здатне відкладати, виявилося майже неможливо. Одного цього чинника було, мабуть, цілком достатньо для того, щоб викликати кризу» (с. 301-302).

Відомі наслідки цієї Депресії для більшості населення США. «Можливості збільшення числа зайнятих робочих і службовців неминуче обмежуються масштабами сукупного попиту. Але споживання за рахунок продукції проведеної раніше вимагає інвестицій, що збільшуються. Зменшення схильності до споживання в теперішньому часі може бути тільки тоді пристосовано до суспільної вигоди, якщо в майбутньому очікується збільшення схильності до споживання» (с. 307).

Кейнс вказує на декілька основних стимулів, що примушують людей утримуватися від витрачання одержуваного доходу: резервування заощадження для забезпечення старості, отримання освіти, дохід у формі відсотка, забезпечити майбутнє, спекуляції, скупість, підвищення життєвого рівня, незалежності, спадку.

Важливе місце в кейнсіанській концепції грає вчення про мультиплікатор, хоча він підкреслює, що поняття мультиплікатор було вперше введено Р.Ф. Каном. «Це певне співвідношення між доходом і інвестиціями. Ним встановлюється (припускаючи, що схильність до споживання задана) точне співвідношення між сукупною зайнятістю і доходом, з одного боку і масштабами інвестицій – з іншого» (с. 312).

Для більш глибокого розуміння мультиплікатора вводиться поняття граничної схильності до споживання I = 1/К, де K – мультиплікатор інвестицій. «Коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то збільшується на суму, яка в K раз перевершує приріст інвестицій».(с 314).

Наприклад при споживчій психології суспільства, що склалася, споживається 9/10 доходу. Тоді мультиплікатор буде рівний 10 і сукупна зайнятість буде в 10 раз більше первинної зайнятості.

Зв'язок між даним приростом заощаджень і супроводжуючим його приростом споживання задається граничною схильністю до споживання. Певні таким чином відносини між приростом і інвестицією і відповідним приростом сукупного доходу, що вимірюються одиницями заробітної платні задається мультиплікатором інвестицій. Ми допускаємо, що мультиплікатор зайнятості рівний мультиплікатору інвестицій (с. 415).

Таким чином розкривається зв'язок між зростанням споживання і інвестиціями. На цій основі формується висновок: «таким чином, кінець кінцем, фактичні розміри сукупних заощаджень і споживацьких витрат не залежать від обережності, передбачливості, обачності, прагнення до кращого, незалежності, заповзятливості, гордості» (с. 311 -312). (Про те, що ощадливість не веде до зростання виробництва, вперше це положення виказав Гобсон).

Спонукання до інвестування.

В теорії Кейнса один з її блоків займає розділ про граничну ефективність капіталу. Відношення яке зв'язує очікуваний дохід від капітального майна з його ціною пропозиції або відновлюваною вартістю, тобто відношення між очікуваним доходом, що приносить додаткова одиниця даного виду капітального майна і ціною виробництва від одиниці дасть нам граничну ефективність капіталу цього вигляду... визначається тут з погляду очікуваного доходу і поточної ціни пропозиції капітального майна (с. 329). В теорію це поняття ввійшло під абревіатурою MCV.

Очевидно, що із зростанням інвестицій гранична ефективність падатиме або за рахунок зростання пропозиції даного виду капіталу або посилення навантаження на потужність по виробництву відповідних капітальних благ.

Таким чином, можна побудувати графік, що розкриває, наскільки протягом даного періоду повинні зростати інвестиції в цей вид майна, щоб його гранична ефективність впала до будь-якої заданої величини, а потім об'єднати всі ці графіки для капіталу в цілому. Це графік інвестиційного попиту або графік граничної ефективності капіталу (ГПЕК).

Очевидна істина, що величина поточних інвестицій не повинна перевищувати поточну норму відсотка. Загальний висновок: спонукання до інвестування залежить або від графіка інвестиційного попиту, або від норми відсотка (с. 330).

У дискусії з Фішером, Пігу й іншими авторами про значення і зміст граничної ефективності капіталу Кейнса підкреслює, що помилкове визначення може мати не тільки теоретичне значення. «Графік граничної ефективності капіталу має фундаментальне значення, тому що в основному через цей фактор (набагато більше чим через норму відсотка) передбачуване майбутнє впливає на сьогодення... Тому нашим загальним принципам мислення відповідає той висновок що розрахунки на майбутнє повинні робити вплив па сьогодення через ціни попиту на устаткування з тривалим терміном служби « (с. 337).

Тому вивчення довгострокових припущень виступає об'єктивною необхідністю. Початок подібного дослідження дається Вікселем. Вони включають суб'єктивні фактори: смаки покупців, зміни в заробітній платі, типах і обсягах капітального майна, ефективного попиту в різні моменти часу. Усі ці елементи входять у прогнозування. А прогнозування того періоду; породженого Великою Депресією, включає насамперед проблеми впевненості, які і виділяє Кейнс. Стан упевненості «є одним з головних факторів, що визначають графік граничної ефективності капіталу або, що той же саме, графік їхнього інвестиційного попиту» (с. 339).

Це положення уражає своєю гостротою сприйняття ситуації психологічних станів періоду кризових ситуацій, що часто проглядається на посткомуністичному просторі після 1989 року.

А от вже елементи економіки раціональних чекань. «На практиці ми виходимо з того що існуюча ринкова оцінка, як би вона не склалася, точно відбиває наявні в нас знання факторів, що будуть впливати на прибуток від інвестицій, і що ця оцінка міняється лише відповідно до зміни наших знань.... єдиний ризик на який він йде – це можливість появи нової інформації відносно найближчого майбутнього» (с. 342).

Однак оптимізму в пануванні такого підходу в Кейнса немає. Він глибоко переконаний, що спекулятивні моменти в інвестиційній політиці вже мають пануючі тенденції. Фондові біржі особливо Нью-Йоркська, відбиваючи американський менталітет, функціонує на спекулятивній основі. Сам біржовий сленг «випередити кулю» – відображення не раціональних розрахунків, а саме спекулятивних – притому на психологічній основі. Звичайно, законодавче забезпечення кредитно-грошової діяльності вносить в неї елементи регламентування інфляції (Лукас став лауреатом Нобелівської премії за роботи з економіки раціональних очікувань). Але в 2000-х роках лауреатами стали економісти, що практично спростовують висновки Лукаса про могутність раціоналізму, доводячи значення і роль індивідуальних психологічних станів, однієї з основ асиметричних процесів в макроекономіці, в тому числі і фінансах.

В часи докартельного етапу розвитку ринкової економіки психологія бізнесу відрізняється від психології кінця XІ і початку XX століття.

Бізнес тоді сприймався як життєве визнання і носив характер лотереї і навряд чи середні доходи від інвестицій були більше пануючої норми відсотка. Гроші інвестовані в приватні підприємства взяти назад безперешкодно у формі грошей було не можливо.

«З відділенням власності на капітал від управлінських функцій... у справу вступає новий фактор – ринок цінних паперів. Фондова біржа переоцінює безліч інвестицій щодня і дасть можливість окремим особам переглянути свою участь у підприємстві.... нема рації створювати нове підприємство з великими витратами, чим сума, за якої можна купити такі ж існуючі, розмістити відповідні акції на фондовій біржі і дасть негайний прибуток» (с. 341).

Це нова ситуація проблеми спонукання до інвестування в ній спекулятивних елементів виступають із очевидністю. Але залишається безумовний зв'язок графіка граничної продуктивності капіталу з загальною нормою відсотка, як факторів спонукання до інвестування.

Якщо графік граничної ефективності капіталу визначає умови попиту на позичковий капітал для нових інвестицій, то норма відсотка диктує умови, на які в цей час пропонуються ці капітали.

«Суспільство в цілому не може створити умови для майбутнього споживання за допомогою одних лише фінансових операцій, вона може зробити це тільки шляхом розширення фізичного обсягу поточного виробництва « (с. 306).

Дається аналіз на основі практичної діяльності підприємця в його рішеннях про заощадження.

Індивідуальна психологічна перевага в часі реалізується як єдність двох самостійних видів рішень. Перший – схильність до споживання, яка визначає долю споживача в доході і скільки він виділяє з нього в якій-небудь формі, що забезпечують його майбутнє споживання. Після цього він повинен прийняти рішення про форму розпорядження майбутнім споживання: або негайного розпорядження (або в грошах, або в акціях), або він готовий відкласти на який-небудь особливий чи невизначений термін від цього безпосереднього розпорядження залежного від ринкової кон’юнктури. Але це вже не ліквідна форма збереження. Але вона може прийняти і ліквідну форму, тобто не ліквідну форму розпорядження яким-небудь специфічним товаром в ліквідну форму розпорядження загалом (гроші). Це характеризується поняттям переваги ліквідності.

« Норма відсотка є винагородою за позбавлення грошей і ліквідності на певний період...норма відсотка як така є не що інше як величина обернена відношенню суми грошей до того, що можна отримати, розлучаючись з можливістю розпоряджатися цими грошима на певний період часу в обмін на довгострокове зобов’язання».

«Кількість грошей – це ще один фактор, який в поєднанні з перевагою ліквідності виявляє дійсну норму відсотка в даних обставинах» (с.353).

Перевага ліквідності виступає як тенденція, що характеризує взаємозв’язок кількості грошей, які люди бажають мати на руках при даній нормі відсотка. Коли кількість грошей позначити – M, функцію переваги ліквідності – L, а норма відсотка – γ, то цей взаємозв’язок буде виглядати так M=L (γ).

Висновок Кейнса «графік переваги ліквідності, що пов’язує кількість грошей з нормою відсотка, представлений плавною кривою, яка показує падіння норми відсотка при збільшенні кількості грошей» (с.356).

Але можливо, що перевага ліквідності в суспільстві ще більша, ніж кількість грошей і що зниження норми відсотка, що веде до зростання об’єму інвестицій, можна не здійснювати, якщо «крива графіка ГЕК (гранична ефективність капіталу) переміститься вниз швидше, ніж знизиться норма відсотка»(с.358).

Кейнс превагу ліквідності пов’язує з тим, що є невпевненість відносно майбутньої норми відсотка, а також з механізмом перетворення боргових зобов’язань (облігації, акції) в готівку, тобто пов’язує це з об’єктивними факторами.

«Подібно до того як ми вияснили, що гранична ефективність капіталу визначається не оцінкою більш свідомих людей, а ринковою оцінкою, що залежить від масової психології, так само і перевага ліквідності визначається припущеннями відносно майбутньої норми відсотка, що складається під впливом масової психології»(355) («Бики і ведмеді» на біржі).

Тезаврування – перше наближення до поняття переваги ліквідності і фактор, що перешкоджає інвестуванню. Доларизація, що спостерігається в країнах перехідної економіки, є однією з форм тезаврування. Перевага ліквідності впливає на поточну норму відсотка, виступає фактором або зростанням чи падінням інвестицій, а отже, впливає на ефективність попиту.

Неодмінною заслугою Кейнса є введення в макроекономічний аналіз психологічних факторів. «Трьох фундаментальних психологічних факторів, а саме психологічної схильності до споживання психічного сприйняття ліквідності і психологічного припущення про майбутній прибуток від капітальних активів» (415).

Але якщо психологічні фактори впливають на інвестиційну політику індивідів, то інвестиції держав, де дія психічних факторів обмежена, виступають в якості інструмента, що забезпечує економічний і соціальний розвиток суспільства.

«Оцінюючи очікуваний розмах інвестицій, ми повинні прийняти до уваги нерви, схильність до істерики, навіть травлення і реакцію на зміни погоди у тих випадках, від чиєї стихійної активності в значній мірі і залежать ці інвестиції....Саме наша природжена жага діяльності є та сила, яка керує світом; раціональна половина нашого «Я» займається як вміє відбором альтернатив, розраховує там, де можливо, проте нерідко опиняється під владою наших капризів, настроїв та бажань спробувати щастя» (350).

Теорія Грошової економіки.

«Я вважаю неправильним поділ економічної науки на теорію Вартості і Розподілу, з однієї сторони і теорію Грошей з іншої. Справжня межа, на мій погляд, повинна бути між Теорією Окремої галузі або Фірми, де розглядається винагорода факторів та розподіл ресурсів між різними способами використання даної їх кількості і теорією виробництва і зайнятості в цілому. Нам потрібна закінчена теорія Грошової Економіки»(с.450-451).

Про важливість теорії Грошової економіки говорить той факт, що другий інструмент економічного дослідження у Кейнса – грошова одиниця.

На рівні фірми ті ж факторіальні витрати визначаються з використанням одиниці праці. Але об’єм виробництва, де пропозиція про майбутній прибуток залежить від оцінки сучасності, від об’єктивних і суб’єктивних факторів, тут можна виміряти грошовою одиницею.

«Важливість грошей в основному як раз і витікає з того, що вони э сполучною ланкою між сучасністю і майбутнім» (с.451). Гроші по Кейнсу – один із капітальних активів. Як житловий будинок або пшениця. Але якщо будинок або пшениця майже відповідають ліквідністю, витрати по утриманню великі, то у грошей витрати утримання – майже нульові, а ліквідність – висока. Будь-які капітальні активи мають норму відсотка, але у більшості вона мінлива, в залежності від ліквідності і витрат на утримання. Норму відсотка капітальних активів дослідив Сраффа. Кейнс бере її на озброєння.

У різних товарів можуть бути різні розміри премії за ліквідність. «Але існує велика різниця між грошима і усіма іншими активами (або більшістю їх) є в тому, що для грошей їх премія за ліквідність набагато перевищує витрати змісту, тоді коли витрати змісту інших актів наваго перевищують їх премію за ліквідність». Кейнс позначає С1- це норма відсотка для житла, С2 – норма відсотка для пшениці, С3 – норма відсотка для грошей (с.399).

Відтак, норма відсотку одна з найважливіших характеристик теорії грошей Кейнса. Гроші – один із капітальних актів, що мають високу премію за ліквідність при незначних витратах змісту (до речі Кейнс стверджує, що меркантилісти знали, що норма відсотка залежить від переваги ліквідності від кількості грошей).

Кейнс за кількісну теорію грошей, але формулює її по-своєму. «Доки є неповна зайнятість факторів виробництва, ступінь їх виконання буде змінювати в тій же пропорції, що і кількість грошей; якщо присутня їх зайнятість, то ціни будуть змінювати в тій же пропорції, що і кількість грошей» (с.453).

Зміна кількості грошей впливає на величину ефективного попиту. В результаті росту ефективного попиту величина мультиплікатора буде залежати від того як новий дохід, що виник в результаті збільшення ефективного попиту розподіляється між різними категоріями споживачів.

Як вже вказувалось, кількість грошей знаходиться в прямому зв’язку з винагородою факторів виробництва, які входять в первинні витрати виробництва. На цій основі вводиться поняття одиниці витрат. Одиниця витрат (або якості першого приближення до неї одиниці заробітної платні) може оглядатися як основна міра вартості. Рівень цін при такому стані техніки і технології буде залежати частково від одиниці витрат і частково від масштабів виробництва, і там де об’єм випуску збільшується, він бути буде зростати більше ніж пропорціональне збільшення одиниці витрат, в залежності з принципом спадної доходності для коротких періодів. Кейнс дивиться на формування ціни, загальний рівень залежить від винагороди факторів виробництва, масштабів виробництва, зайнятості збуту на витрати і об’єм виробництва.

Коли подальше захоплення ефективного вже не веде до збільшення об’ємів виробництва і цілком витрачається на підвищення одиниці витрат, що відбувається в строго пропорційному збільшенні ефективності збуту, тоді ми досягаємо положення, яке повністю можна назвати істинною інфляцією (с.458).

Але очевидно, що на цьому шляху є багато крапок, які не дають основ для констатації, що інфляція має місце.

«Тому представляється, що маємо свого роду асиметрію по різні сторони того критичного рівня, за яким починається справжня інфляція»(с.459). Тут раціоналізм не допомагає.

Кейнс був далеким від концепції рівноваги, але вводить поняття асиметрії в економічних відсотках сучасній йому економіці. Під гіперінфляцією Кейнс розуміє ситуацію, коли ступінь забезпечення грошей починає випереджати темпи зростання паперового звернення. В результаті настає розпад фіскальної системи і грошового звернення (втеча грошей характерна для Росії 1918-1922 років. Навпаки США деякі місяці 1932 року була криза ліквідності, коли майже нікого не можна було зацікавити розлучатися з готівкою на будь-яких розумних умовах) (с.355).

Інфляція по Кейнсу є несправедливою, а дефляція – такою, що витісняє господарське життя (характерно для Японії кінця XX і початку XXI ст.). Але найгіршою є дефляція.

Цікаві висновки Кейнса про соціально-психологічні наслідки інфляції. Те, що вони збагачувала спекулянтів, є очевидним. «Жодна розумна людина не бажає залишитися бідною, коли вона бачить, що її сусіди нажили майно шляхом вдач на спекуляцію. Перетворення підприємця в спекулянта – це удар по капіталу, бо воно руйнує ту психологічну рівновагу, завдяки якій можливе існування нерівності доходів» (с.100). Інфляція руйнує соціальну структура суспільства. Перша світова війна породила інфляційні процеси як в країнах-переможцях, так і переможених. І це бути нищівним по середньому класу. Кейнс досліджує цю ситуацію на прикладі Великобританії, Франції, Італії. Під час і після війни реальна вартість грошей знизилась в Англії приблизно на половину, у Франції – на 7/8, а в Італії – на 11/12.

Становище рантьє в Англії незмінно поліпшувалось до 1896 року. З цього року до 1914 рік – їхній стан погіршувався; капітальна вартість його щорічної ренти впала приблизно на 1/3, купівельна спроможність його доходів – приблизно на 1/3. Між 1914 і 1920 рр. капітальна вартість ренти знову впала на 1/3, купівельна спроможність його доходів приблизно на 1/3, окрім того, основна ставка прибуткового податку збільшилась з 7,5 % в 1914 році до 30 % 1921 року.(Потрібно врахувати, що більша частина рантьє знаходилась в родинних відносинах з підприємцями, що наживали велике майно на спекуляції).

«Це породило великі зміни у відносному положенні різних класів населення. На всьому континенті заощадження середнього класу, оскільки вони були поміщенні в іпотеки, облігації, або банківські вклади були більшою частиною знижені і цей дослід надалі незмінно змінить погляди, що склалися на способи збереження і розміщення капіталу».

... Той, хто нічого не витрачав і не спекулював, хто був зразковим батьком для родини, хто співав гімни постійності і наслідував моралі почесних розпоряджень досвідчених людей, як раз той саме, кого доля менше за все змогла застати зненацька, постраждав найбільше (с.95).

Теорія грошей Кейнса народжувалась в післявоєнну епоху і епоху Великої Депресії, різкого загострення загальногосподарської кризи християнських цінностей посилення потреби державного регулювання.

Це був час історичних експериментів. Жовтнева революція 1917р. в Росії з НЕПом з ідеєю побудови соціалізму в окремо взятій країні, корпоративним соціалізмом в Італії, націонал-соціалізмом в Німеччині, лейбористським урядом в Англії, новим курсом Рузвельта. Це історична ситуація могла стати основою найважливіших положень про роль психології в макроекономічному аналізі, викладеному в «В загальній теорії зайнятості відсотка і грошей».

Так, змінився взаємозв’язок споживання і збереження, що відійшло на другий план. Споживання – на перший. Знайшли своє віддзеркалення ці відсотки і на грошовому зверненні, Кейнс вказує, що «Ленін безперечно правий. Не може бути більш хитрого, більш вірного засобу для того, щоб перекинути основу суспільства, чим розлад грошового обігу»(с.33).

Кейнс має на увазі основу капіталістичного суспільства. Відношення до якого у нього було далеко не патріотичне. Це можна бачити на його поглядах на Капітал.

Своєрідне тлумачення Кейнс дає Капіталу. «Про капітал набагато краще говорити, що він приносить протягом свого життя дохід понад свою первинну вартість, ніж називати його продуктивним. Єдина причина одержати дохід полягає в тому, що він є рідкістю. Рідкісним же він стає унаслідок конкуренції з боку відсотка на гроші.

...Мені близька докласична доктрина, згідно якої все виробляється працею за допомогою того, що було прийнято називати майстерністю, а зараз іменують технологією, і природних ресурсів, вільних від ренти або оподатковуваних його відповідно до їх рідкості або достатку» (с. 391). На думку Кейнса, існує належна пропорція між кількістю праці, яка зайнята у виробництві машин і кількістю праці, зайнятої в їх експлуатації.

Кейнс висміює тезу про заощадження як накопиченні капіталу. «Ця помилка з розряду тих, з якими важче всього розлучитися. Воно породжується переконанням, ніби власнику багатства потрібне капітальне майно як таке, тоді як його насправді цікавить очікуваних дохід від цього майна. Очікуваний же дохід цілком залежить від передбачуваного в майбутньому ефективного попиту в його відношенні до майбутніх умов пропозиції. Тому, якщо акт заощадження ніяк не підвищує очікуваний дохід, він не стимулюватиме і інвестиції... Створення нового багатства цілком залежить від того, чи досягне очікуваний дохід певного рівня, встановлюваного поточною нормою відсотка».

Пріоритет праці в концепції Кейнса неминуче породив його відношення до капіталу. Якщо класичне економічне навчання виходить з тези капітал – продуктивний чинник – запас, то Кейнс заперечує продуктивну функцію цього чинника.

«Переважно розглядати працю включаючи, звичайно, особисті послуги підприємця і його помічників, як єдиний чинник виробництва, діючий за наявності технології, природних ресурсів, виробничого устаткування, і ефективного попиту» (с. 389). (Суму яку підприємець виплачує власникам інших чинників виробництва ми називатимемо факторіальними витратами – говорить раніше Кейнс).

Оскільки у Кейнса капітал є породження рідкості, існує відсоток. У зв'язку з цим посилюється гніт «капіталістів, що мають нагоду експлуатувати обумовлену недоліком цінність капіталу. Відсоток в нинішніх умовах зовсім не є винагородою за яку-небудь дійсно понесену жертву, так само як і земельна рента. Власник капіталу може одержати відсоток тому, що капітал рідкісний, так само як і власник землі може одержати ренту тому, що кількість землі обмежена...». «Я розглядаю тому рантьєрску особливість капіталізму як перехідну фазу, яка зникає після виконання своє місії... нефункціонуючий інвестор вже більше не одержуватиме премії і до такої системи податків, яка б поставила на службу суспільства розум, енергію і кваліфікацію фінансистів, підприємців... за розумну винагороду (с. 512-513).

Так по Кейнсу рухатиметься капіталістична система: ринкова економіка, по не соціалізм, в тому числі і державний.

Які постулати класичної школи відкидає Кейнс.

Класична школа

Кейнс

1. Пріоритет чинників виробництва

1. Пріоритет праці

2. Аналіз цін в центрі економічних досліджень

2. Аналіз реального доходу

3. Безробіття результат недосконалої конкуренції. «невидима рука» відновить повну зайнятість

3.         Різним рівням доходу відповідає різний рівень рівноваги, а отже може виникнути рівновага з високим рівнем безробіття

4. Зростання капіталу пов'язано з ощадливістю

4.         Кейнс водить поняття приділена схильність до споживання, гранична схильність до заощадження

5. Взаємозалежність заощаджень інвестицій залежить від норми відсотка

5. Для зростання доходу необхідне збільшення споживання, а не заощадження. Мультиплікативний ефект множення доходу і множення інвестицій.

Взаємозалежність збереження інвестицій залежить від змін рівня доходу.

Приріст доходу тим більше, чим більше схильність до споживання

6. Величина інвестицій залежить п норми відсотка. Величина норми відсотка визначається пропозицією заощаджень і попиту на інвестиції при їх обернено пропорційної залежності

Є взаємозв'язок між нормою відсотка і граничною ефективністю капіталу, до якого прагне величина інвестицій. Спонукання до інвестування зросло, зросте інвестування і навпаки

7. Економічний спад. Монополія порушує сучасну конкуренцію. Результат – спад. Держава повинна боротися з монополією. А ринок справиться сам.

7. Збільшення сукупного попиту усуває спад

 

8. Держава втручається в економічні процеси тільки в умовах недосконалої конкуренції і всевладді монополій

8. Держава зобов'язана виступати чинником дії на сукупний попит, якщо його об'єм не достатній за допомогою кредитно-грошової, податкової, бюджетної політики. Фінансування суспільних робіт

9. Відсоток породжується схильністю до споживання

9. Відсоток – породження схильності до споживання і схильності до ліквідності

10. Закон Сея про рівновагу сукупної пропозиції і сукупного попиту

10. Сукупний ефективний попит

11. Розмір зайнятості визначається граничною важкістю праці, вимірюваною величиною реальної заробітної платні

11. Розмір зайнятості залежить від сукупного ефективного попиту

 

12. Вимушеного безробіття немає

12. Вимушене безробіття – реальність

Ідеї Кейнса по мікроаналізу використовувалися з відповідною господарською інституційною рецептурою, чим внесли чималий внесок в економічних підйом 40-60 років в загальній довготривалій стабілізації країн ринкової економіки.

Підйом 40-60 років привів до появи «неокейнсіанства» (Е.. Домар, Д. Харрод, А. Хансен, Дж. Робінсон і ін.). «Неокейнсіанці » вважають, що макроекономічний аналіз Кейнса статичний, він повинен розглядатися в динаміці. Це відображало ситуацію 40-60 років. На додаток мультиплікатору Кейнса вони вводять поняття акселератор – показник залежності зміни інвестицій від величини національного доходу. Харрод і Домар вводять модель розширеного відтворювання. В основу моделі Харрода встановлена ідея рівності інвестицій і заощаджень, модель Домара рівність грошового доходу і виробничих потужностей. У Харрода значну роль відводиться технічному прогресу з вивченням типу технічного прогресу. Так технічний прогрес веде до економії живої праці, до економії суспільної праці. В розвитку техніки врівноважуються ці дві тенденції.

Слід виділити Д. Хікса, який в роботі «Вартість і капітал» (Нобелівська премія 1972г.) сформулював так звану модель 1S/LM, що увійшла майже до кожного підручника. В ній 1/S- означає «інвестиції – заощадження»; LM – «ліквідність – гроші». (L – попит на гроші, М – пропозиція грошей).

В першій частині модель 1S відображаються умови рівноваги на ринку товарів, другий – на ринку грошей.

Рівновага на кожному з двох ринків – товарів і грошей – встановлюється не автономно, а взаємозв’язане. При завершенні цієї взаємодії ринків встановлюється його більш високий рівень, Модель Хікса сприяє обґрунтовуванню фінансової і грошової політики держави, виявленню їх взаємозв'язку і результативності. Вона використовується як неокейнсіанцями так і монетаристами.

Лауреат Нобелівської премії Д.Тобін – автор q-теорії інвестицій. Чинник q-коефіцієнт, що виражає відношення ринкової вартості активів в матеріально-речовинній формі до витрат на їх відшкодування, q-розрив між відновною вартістю капіталу фірми і сукупною ціною на фондовому ринку. Якщо розрив у бік позитивної оцінки фондовою біржею, то фірма може збільшувати інвестиції, якщо негативні, то фірма не повинна активізувати свою інвестиційну діяльність. Нобелівську премію одержав «за аналіз стану фінансових ринків і їх вплив на політику ухвалення рішень в області витрат, зайнятості, виробництва і цін» (1981).

Соціальні ідеали Д.М. Кейнса

Соціальні ідеали Кейнса висловлюються в основному в 24 розділі «Заключні зауваження про соціальну філософію, до якої може привести загальна теорія».

Автор різко констатує «найзначнішими вадами економічного суспільства в якому ми живемо, є його нездатність забезпечити повну зайнятість, а так само довільний і несправедливий розподіл багатства і доходів» (с. 510). Він відзначає, що з кінця XIX століття були введені прибутковий, додатковий прогресивний податок із спадку, що зумовило значне зменшення диференціації багатства і доходів. Але виникла і опозиція, яка затверджувала, що через податкові вилучення можна зменшити стимули до накопичення багатства, а значить і зростання інвестиційних ризиків. Вони вважають, як вже наголошувалося раніше, що зростання капіталів залежить від заощаджень багатих людей за рахунок їх надлишків. Але як довів Кейнс «до досягнення рівня повної зайнятості зростання капіталу взагалі не стимулюється слабкою схильністю до споживання, а навпроти стримує його. В сучасних умовах зростання багатства не тільки не залежить від стриманості спроможних людей, як завжди думають, але швидше за все стримується їм» (с. 510-511).

Кейнс затверджує, що є соціальні і психологічні виправдання значної нерівності доходів і багатства. «Є такі потрібні види людської діяльності, для успішного здійснення яких, потрібна меркантильна зацікавленість і загальні умови приватної власності на капітал» (с. 511). Небезпечні людські схильності, той же нарцисизм краще направити на «заробляння грошей, інакше вони можуть знайти вихід в жорстокості, нерозсудливому прагненні до влади і впливу, і інших формах самозвеличення» (с. 511).

В скороченні нерівності розподілу багатства в майбутньому певна роль належить теорії відсотка. До Кейнса щодо високої норми відсотка виправдовували необхідністю створення достатнього спонукання до заощадження. «Ми показали, що величина ефективного заощадження неминуче визначається розмірами інвестицій і що збільшення розміру останніх відповідає низька норма відсотка,... нам всього вигідніше знижувати норму відсотка до такого її відношення до величини граничної ефективності капіталу при якому буде забезпечена повна зайнятість» (з. 512).

Кейнс підкреслює, що гранична ефективність капіталу із збільшенням маси капіталу веде до зниження норми відсотка. Навіть можливе настання моменту, коли відсоток стає величиною нескінченно малою – це по Кейнсу «означало б евтаназію рантьє, і отже евтаназію частини капіталістів, що мають нагоду експлуатувати обумовлену недоліком цінність капіталу», що все більш збільшується (с. 512). Це положення відобразило ситуацію у Великобританії в податковій політиці лейбористського уряду.

Кейнс вважає, що банківська політика на норму відсотка не може забезпечити оптимального розміру інвестицій, «що достатньо широка соціалізація інвестицій, виявиться єдиним засобом, щоб забезпечити наближення до повної зайнятості... (В країнах з державним регулюванням була повна зайнятість). Це не повинно виключати всякого роду компроміси і способи співпраці держави з приватною ініціативою. Але крім цього немає очевидних підстав для системи державного соціалізму. Не власність на знаряддя виробництва істотна для держави. Якби держава могла визначати загальний об'єм ресурсів, призначених для збільшення знарядь виробництва і основних ставок винагороди власників цих ресурсів, цим було б досягнуто всього, що необхідне... заходи соціалізації можна вводити поступово, не ламаючи сталих традицій суспільства» (с. 514). А звідси недалеко до соціалістів і християнських демократів з їх мораллю.

Ствердження централізованого контролю потребує значного розширення функцій держави, але має зберегтися можливість традиційної переваги індивідуалізації. Але найбільш ціннішим є індивідуалізм, якщо він може бути очищеним від дефектів і зловживань, це найкраща гарантія особистої свободи, у тому розумінні, що у порівнянні з усіма іншими умовами, він надзвичайно розширює можливості для здійснення особистого вибору. Він служить також кращою гарантією різноманітності життя, що прямо витікає з широких можливостей особистого вибору, втрата якої є найбільш вагомою з усіх витрат у гомогенній чи тоталітарній державі. Бо це різноманіття збереже традиції які є втіленням найбільш вірного та успішного вибору попередніх поколінь. (с.515)

Як ми бачимо, автор чітко виступає за економічну систему ринкової економіки з втручанням уряду в її функціонування. Це змішана економіка. Ринковий капіталізм нестабільний. Немає автоматичного механізму його регулювання. На міжнародному рівні змішана економіка буде домінуватиме не більше 25 років. Кардинальна зміна функцій держави для класиків та їх послідовників та американських фінансистів постає «замахом на основу індивідуалізму який захищає їх як єдиний практично можливий засіб запобігання повного руйнування існуючих економічних форм і як умова успішного функціонування особистої ініціативи» (с.516)

Нова система миру, об’єднуюча індивідуалізм та держава може бути більш сприятлива ля збереження миру ніж стара. Існує природна войовничість народів. Але найбільше значення має економічні причини війни, «а саме, надзвичайне зростання кількості населення та конкурентна боротьба за ринки. Саме другий фактор, який, ймовірно, зіграв основну роль у XIX ст. То може зіграти її знову»(с.516). Але якщо народи навчаться забезпечувати для себе повну зайнятість за допомогою внутрішньої політики (та додамо, якщо вони зможуть до цього ж осягти рівновагу у динаміці населення), тоді не повинно бути потужних економічних сил, розрахованих на протиставлення інтересів однієї країни інтересів сусідів. Міжнародна торгівля перестає бути ареною зіткнень.

Про відповідному ефективному попиті, щоб досягти приросту світового багатства не потрібно виключених вмінь та надзвичайного везіння, а достатньо середніх вмінь та вдач.

Цей ефективний попит залежить від держави та її інвестиційної політики. Економіка капіталізму недосконала, в числі її недоліків – циклічність. Кейнс вважає, що втручання держави не змінює циклічність (він прибічник теорії циклів Кондратьєва). Вона пов’язана з механізмом коливання граничної ефективності капіталу. Початок циклічних коливань – бум на останній стадії якого ще є оптимістична оцінка очікуваної діяльності капітальних благ. Але, коли починається паніка вона набуває раптову катастрофічну силу, що сприяє різкому падінню ефективності капіталу, породжує зростання переваги ліквідності, а отже і зростання норми відсотка. Але державна бюджетна, кредитно-інвестиційна політика може послабити спад та посилити підйом. Ці інвестиції бажано направити в галузь, що не виробляють предмети споживання.

Кейнс вважає, що інвестування громадських робіт та його механізм оздоровлення економіки – можуть виконувати і виконують в різні часи і цивілізації.

Отже, зайнятість, а також сукупний дохід будуть зростати, якщо інвестиції ідуть і на громадські роботи, чи на будівництво надзвичайно дорогих споруд, або на будівництво Єгипетських пірамід чи на добування золота на значних глибинах.

Кейнс робить висновок, який не може прийняти добропорядний економіст.

«Стародавній Єгипет був в два рази щасливішим, безумовно, був зобов’язав своїм казковим багатством, тому що він розпоряджався двома такими видами діяльності, як будівництво пірамід і добування дорогоцінних металів, плоди діяльності якого не могли безпосередньо задовольняти потреби людини і не використовувати для споживання, а відповідно, по мірі збільшення достатку не втрачали своєї цінності. В середньовіччя будували собори і служили панахиди. Дві піраміди і дві заупокійні молитви вдвічі краща, ніж одна; однак це не можна сказати про дві залізничні магістралі від Лондона до Йорка».

Ми стали надто передбачуваними, нас важко відрізнити від «благородних фізіократів». Ми тепер стільки ретельно оцінюємо кожне рішення перед тим як збільшити «фінансовий час», який покладаємо на нащадків, на будівництво будівель, що призначені для наших дітей, у нас немає таких легких шляхів позбутися страждань заподіяних безробіттям (с.328).

Але якщо народи навчаться забезпечувати собі повну зайнятість за допомогою внутрішньої політики і якщо вони зможуть досягти рівноваги в динаміці населення, тоді не повинно бути могутніх економічних сил рішення проблем не мирним шляхом.

Кейнс розуміє складність сучасної ситуації. Потрібні ідеї мають «хоч який-небудь шанс на успіх. Але навіть і крім цього сучасного умонастрою ідеї економістів і політичних мислителів – і коли вони мають рацію, і коли вони помиляються, мають набагато більше значення, ніж прийнято думати. Насправді тільки вони і правлять миром» (з. 518).

Люди практики звичайно є рабами якого-небудь економіста минулого «ідеї, які державні діячі і навіть агітатори, що служать, політичні, використовують в поточних подіях, здебільшого не є новітніми. Але рано чи пізно саме ідеї, а не корисливі інтереси стають небезпечними і для добра і для зла» (с.518).

Економічні концепції – їх ідеї – реалізуються в створенні інститутів, в тій же ролі держави. Є епохи більше держави – менше ринку, більше ринку – менше держави. Перша відводить інститутам велику роль – це найважливіша риса змішаної економіки. Націоналізація модна в 50-60-і роки, народні підприємства і їх ріст в цей період, поява теорії народного капіталізму – це розширення поля дії інститутів. Змішана економіка – економіка інституційна. Відхід з історичної сцени панування змішаної економіки – відхід інституціоналізму з теоретичного арсеналу епохи історичних експериментів людства.

Інституціоналізм.

Інституціоналізм – концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних  інститутів у процесі їхнього  функціонування.

Самі по собі означені інститути з'являються ще на початку формування цивілізацій. Їх виявлено в “Старому завіті”, Ведах, “Руській правді”, “Солічеській правді”, Дігестах Юстиніана, їх знайдеш у шумерів, інків, у Древньому Єгипті. Традиції, звичаї, відбиті в Домостроях, у древніх релігіях, первісні форми інституціональних утворень. Протягом тривалого часу в різних історичних умовах останні  відігравали різну роль: згладжування соціальних проблем з позиції національної безпеки; підтримуючи розвиток країни у військовому, політино-економічному,   геополітичному,   технологічному прогресі; захищаючи і зміцнюючи монархію, аристократію; стабільноті; парламентаризму;  і на визначеному етапі – волі, в широкому смислі слова, (економічної, політичної, світоглядної, моральної), що сприяло врешті решт заміщенню новими інститутами  старих.

У Китайській, Індуській, Європейській, Ісламській цивілізаціях інституціональні утворення мали і загальні риси, і істотні відмінності. Відмінності ми бачимо в тих же пануючих релігіях, а загальне- в державі, власності, грошах, мірах ваги і ін.

Необхідно виділити епохи, що фіксують особливе історичне значення інститутів. Так, наприклад, для руху прогресу важливу роль зіграли такі інститути як родина, держава, що руйнують багатовікові застиглі традиції і звичаї родоплемінного побуту. Це обумовило становлення індивіда, зникнення замкнутості, осідлості, появу міжособистісних, а пізніше і міждержавних відносин.

Інститути - на поверхні явищ. Вони об'єкти вивчення. У Китаї виділяється родина і держава як несучі конструкції піднебесної. В Індуїзмі- кругообіг життя, закріплений у кастах; в Ісламі – покірність волі Аллаха.

В епоху середньовіччя проблема духовного і матеріального - на користь першого. Проблеми короткого земного життя  - іспит пред  вічним неземним світом.

У соціально-економічних, політичних, філософських, моральних дослідженнях економічні процеси не виділялися як самостійні, вони розглядаються як похідні. Платон власність розглядає з позиції забезпечення національної безпеки (ілоти, золото і срібло не можуть бути в приватній власності).

Аристотель досліджує економіку натурального господарства, а в Афінах функціонує і грошова економіка, але вона, за Аристотелем, неприродна, вона предмет хрематистики.

Для середньовіччя, у якому панує християнство з його Догмами, характерним є ринкове господарство, але воно обмежується інститутом “справедливої ціни”.

Інститути  мали і екзотичну форму. Так, Ключевський у роботі „Добрі люди Древньої Русі” називає „інститут жебракування”. Виявляється - це шлях з двостороннім рухом. Він з'єднує милостиню того, хто дає, з милостинею того, хто бере. Через милостиню багатий відкриває собі дорогу в неземне життя - рай, а той, хто бере - порятунок у земному житті. Водночас  це й умова заощадження соціального світу, що: а) для християнства відігравало особливу роль - “легше верблюду пролізти через  вушко голки, ніж  багатому потрапити в рай”;

б) в Ісламі вони приймають форму закату;

в) конфуціанство пропонує бідному дати не рибу, а вудочку, чим забезпечується йому безбідне майбутнє.

Інститути збереження соціального світу в середньовіччя мають і свою організаційну форму: гільдійські союзи у ремісництві, торгівлі;

сеньоріальні відносини в сільському господарстві. Звичайно, їхнє функціонування відбувається під впливом християнства. Але зі зміною середовища ці інститути чи знищуються, чи поступово сходять з історичної сцени.

Інститути античного світу (Греція, Рим) - колиски європейської цивілізації - були у своїй переважній більшості замінені в епоху середньовіччя. Пізніше останні канули в Лєту, у історичне буття: раніше в Англії; потім  у Франції, а з часом  в Німеччині й у Росії.

Римська імперія - найбільше державне утворення античності. Останнім було утворено римську систему землеробства, римське право, перші акціонерні товариства, кредит, страхування, військову стратегію тощо. Але попри усі досягнення, імперія загинула під тиском варварів, які нічого такого не мали.  Виходить, інститути, що сприяли розквіту імперії, виявилися не діючими у певному середовищі, тому і нові, які б відповідали історичній тенденції, виникнути не могли.

Для європейської цивілізації панівними стали інститути “мороку століть” протягом 600-1000 років.

У Китаї на цей період припадає правління династії Тан. Це велика епоха.

На величезній території від Індії до Іспанії розквітла блискуча цивілізація Ісламу.

Але не все,  що в цей час було загублено для християнського світу, виявилося загубленим  взагалі для цивілізації. Навпаки, по тодішньому положенню Західної Європи, ніхто не міг би сказати, що вона займе чільне положення у світі по могутності і культурі.

Перевагою, досягнутою після Відродження, ми зобов'язані почасти науці і науковій техніці, почасти тим політичним установам, що були поступово створені в період середньовіччя,  робть висновок Рассел. (Рассел. Історія Західної філософії с. 456) Успіхи європейської цивілізації він вбачає насамперед у  досягненнях науки й індустріалізації, а також у інституціональних   утвореннях - політичних установах.

Інституціональні утворення з'являються на сцені громадського життя як породжені тенденціями політико-економічних процесів, так і встановлювані державними, суспільними структурами чи їхньою єдністю. Так, раннє християнство трансформується в інститут римського імператора. Християнство насаджує цілу систему інституціональних утворень: церква, папство, чернецтво, світосприймання, служіння, моральні норми (заповіді), канонічне право, ордена, інквізиції і т.д. Усе це, у кінцевому рахунку, викристалізувалося в особливій формі інституціоналізму - ватиканському інституціоналізмі.

В економічних процесах поява цих своєрідних інструментів має відповідне підгрунтя:  інститути, породжені історичними тенденціями, і інститути, засновані  вольовими рішеннями, свідомо. При цьому розрізняються інститути, як відображення національних особливостей історичного розвитку, так і тенденцій загальісторичних - технологічних революцій як об'єктивної основи розвитку ринкових відносин.

Економічні відносини формують і менталітет. У літературі звичним є приклад савлення  до золота аборигенів Латинської Америки і європейців - першовідкривачів цих земель. Абориген, дивується, чому цей гость такий небайдужий до блискучого шматочка. Різна в них оцінка цього блага. Вони - представники різних суспільних середовищ. Але і до аборигенів пізніше приходять ринкові відносини, хоча і особливі -  відсутність рівності в обміні, поза конкуренцією, при розходженнях у системі інститутів, інституціональних утворень.

Інституціональні утворення – діти певної епохи. Вони можуть вступати як інструменти прогресивного розвитку, так і гальмуючи останній. Прикладом  співвідношення політики й економіки являється Англія. Англійці, відзначає Монкретьєн, пріоритет віддали економіці, і стали Великою Британією. Превалювання ідеології в СРСР стало могилою цієї імперії.

Так, інститути, що затвердилися після знищення феодальних відносин, на певному історичному етапі історії самознищуються. Й.Шумпетер пише: “Таким чином, капіталістичний процес відсуває на задній план усі ті інститути, особливо інститут приватної власності й інститут “вільного контракту”, що виражали потреби і методи істинно вільної економічної діяльності (Шумпетер. Капіталізм, соціалізм і демократія с. 197).

У ході індустріалізації відбувається організаційний процес відділення власності від індивідуума. Власник акцій не може вирішувати долю підприємства, об'єднаного в фінансово-промисловій групі, холдингу, конгломераті, що мають транснаціональне значення. Цікавим є історичний досвід Росії після листопада (жовтня) 1917 року: інститути воєнного комунізму; НЕПу; із 1927 року – централізована економіка, але паралельно існує товарний обмін, багатомільйонні приватні селянські господарства; із 1934 року вони переведені на колективну власність, а з 1936 року - всеосяжне панування Держплана з його методом матеріальних балансів на основі суспільної (державної) власності.

Централізована авторитарна економіка може виникнути і на основі приватної власності. Про це  переконливо свідчить історія Німеччини періоду панування нацизму. Інститути “регульованої” економіки позбавляли права розпорядження продукцією власників підприємств.

Один з авторів “соціально-орієнтованої економіки” В. Ойкен у своїй теорії економічних порядків, створених умов для найбільш ефективного використання ресурсів пише: “Більшість економічних порядків в історії людства є “розвиненими” порядками. Вони виникли без попередньої розробки визначеного плану – будівництва. Політика lasser fiare також припускала вільний розвиток економічних порядків. Нею керувала віра в те, що в такий спосіб виникає гідний людини порядок. На противагу цьому багато сучасних порядків, насамперед, властиві централізовано керованій економіці, є “встановленими порядками”. Конкурентні порядки займають проміжне положення між цими двома крайностями. Ми не винаходили конкурентний порядок, а знаходили його елементи в конкурентній дійсності, намагаємося розвинути незвичайно сильні тенденції до повної конкуренції, що ми бачили в самому повсякденному житті. (Основні принципи економічної політики с. 471)

Робота В. Ойкена видана в 1952 році, коли держава централізовано-адміністративної економіки в союзі з коаліцією найбільш розвинутих країн ринкової економіки в найтяжчих умовах ціною величезних жертв, перемогла теж централізовано-адміністративну країну нацистської Німеччини і її союзників - Японію й Італію.

Але історія поміняла місцями переможців і переможених.

У Росії інститут жорстко централізованого планування. Держплан в умовах швидкого розвитку індустріалізації (зростало число й обсяг виробів) не зміг вирішити проблему планування і привів економіку країни до розвалу. Хоча він не був єдиною причиною розвалу.

Рівноважний розвиток (а він називався планомірним розвитком) йшов по моделі створення матеріальних балансів. Це для певного періоду створювало умови економічного росту. Але якщо в 30-40 р. їхнє число не перевищувало кілька десятків тисяч, то у 80-ті рр.  воно складало кілька десятків мільйонів. Створити ефективну ув'язану систему матеріальних балансів, не маючи відповідної техніко-технологічної бази, було неможливо. Що і зумовило кінцевий результат - політичну катастрофу СРСР.

А Німеччина створила “економічне чудо”, одним з авторів якого є В. Ойкен, ввійшла в число найбільш розвитих лідерів індустріальних країн. (В. Ойкен автор концепції “конкурентного порядку”, ордолібералізму).

Історичне усвідомлення  місця і ролі свідомо утворюваних інститутів свідчить,  що вирішальну роль у цьому відіграє держава.

Кант пише: “задача держави полягає в тому, щоб знайти форму, у рамках якої можливо спільне проживання в співтоваристві, найбільший простір для вільного розвитку індивідуальних сил”. З приведеного положення видно, що Канта не турбує загальний інтерес. Захист індивідуальних інтересів може привести до забуття суспільних інтересів. Держава створює законодавче поле, у якому гармонійно зважуються як індивідуальні, так і суспільні інтереси.

Закон може бути прийнятий, але якщо не створене середовище їхньої доброчинної дії, історична тенденція дня відходить і з'являється зародження інших тенденцій, його дія не досягає ефекту.

Яскравим прикладом цього процесу є взаємозв'язок економічної теорії й економічної політики меркантилізму. Меркантилісти родоначальники дослідження цього процесу. Португалія й Іспанія, награбувавши величезну кількість золота і срібла і спираючи на концепцію про те, що вивіз грошей збіднює країну, утратили темпи економічного росту. Великобританія – на концепцію активного торгового балансу - стає майстерні світу.

Теорія lasser fiare підсилила позиції Великобританії, і вона ж стала причиною погіршення цих позицій. Теорія протекціонізму індустріального виховання нації привела Німеччину на перше місце наприкінці XIX століття серед індустріальних країн Європи.

Ойкен пише про те, що в основу політики lasser fiare покладена воля. Воля повинна бути представлена для того, щоб розвинути природний богоугодний порядок “і вільний природний порядок не виник просто тому, що економічна політика залишає свою реалізацію за самим процесом розвитку. Він виникає тільки тоді, коли сама економічна політика стає орієнтованої на це” (109).

Як видно, процес розвитку вимагає вивчення взаємозв'язку між інститутами - господарськими, правовими, політичної системи, соціальними, етичними, моральними.

Піонером тут виступає історична школа Німеччини й один з її попередників Ф. Лист. Німеччина виявилася під тиском  великовантажних потягів  - Англії і Франції і не могла відстояти свої національні інтереси через індустріальний розвиток. Але у вже створених сприятливих умовах народжується національна економічна теорія з політикою протекціонізму й індустріального виховання.

Якщо народження політичної економії відбулося в умовах, коли вивчення економічних процесів  ґрунтувалося поза врахуванням  інституціональних утворень, “невидима рука” - регулятор економічного процвітання, то історична школа ввела їх у систему економічної науки. У цьому її історична заслуга.

Індустріалізація обумовила інтернаціоналізацію інститутів і неминучість вивчення їх у економічній теорії, але з урахуванням національних особливостей концепцій.

Початок цьому процесу систематичного аналізу інститутів у  економічній теорії закладено американським інституціоналізмом. В останньому чітко простежується урахування особливостей здійснення індустріальної технологічної революції й особливостей політичної системи, загалом американського способу життя  на той період.

У цей час - кінець XIX ст.- панівною у економічній науці являлася  теорія маржиналізму. Маржиналізм – концептуально грунтується на приматі  позиції індивіда з його системою цінностей, у ньому немає місця соціальним процесам, які впливають на ту ж ціну. Останні враховуються у концеціях  неокласиків - крапка перетинання попиту та пропозиції, на боці  попиту - гранична корисність, на боці пропозиції - граничні витрати виробництва. Але вплив  інституціональних факторів у цій теорії не знайшов відбиття.

Особливістю економічного стану у світі після закінчення першої світової війни  було наближення  кризи. Ринкова економіка з її „невидимою рукою” зазнала глибокого потрясіння, вихід з якого – створення інститутів, здатних свідомими втручаннями у економіку сприяти її зростанню, економічному розвитку,  стабільному нарощуванню ефективного використання факторів виробництва.

Заслуга інституціоналістів, починаючи з Веблена, у тім, що вони вводять в аналіз соціальні, політичні процеси і їх інститути у взаємодії з економічними. Для Веблена і його послідовників  теза про “економічну людину” як суспільну одиницю неприйнятна. Як і інші, Веблен досліджує поведінку і мислення соціальних груп, обумовлених їх особистими соціальними й етичними умовами. Ці умови, під впливом такого фактору як технологія, змінилися. “Технологія - єдність знань, кваліфікації і технічної бази суспільства на даний період. За технологією - єдиний клас. Це усі, хто зайнятий у промисловості” (Веблен).

Індустріальна технологія удосконалює промисловість. Неминуча поява великих і надвеликих підприємств, що мають можливість удосконалювати технічну базу. Завдяки їхній діяльності відбувається трансформація капіталізму ринкового, вільної ринкової конкуренції в “колективістський капіталізм”, у якому формуються колективістські потреби. З'являється увідомлення формування і розвитку  соціальних потреб.  Ці положення укладають одну з основ інституціонального аналізу, що є однією з його заслуг. До появи “соціальної ринкової економіки” залишається зробити не так уже багато кроків. Змінюється як структура потреб, так і умови їхньої реалізації. Вони можуть бути реалізовані і колективно. Наприклад, народна освіта, охорона здоров'я, створення умов повноцінного дозвілля, турбота про людей, що втратили працездатність, розвиток сфери послуг, екологія. Вони носять соціальний характер. Очевидний висновок - невтручанню державі у економіку на певному історичному етапі поставлені об'єктивні межі. Держава неминуче стає основним регулятором реалізації цих потреб.

Проблема соціальних потреб вимагає і нового підходу до особливостей їхнього формування. Потреби диференціюються і за  класовим походженням. Веблен у “теорії праздного класу” досліджує це. Так, він стверджує: “Виникнення праздного класу збігається з зародженням власності. Самою ранньою формою власності є власність на жінок з боку здорових чоловіків громади” (с. 73).

Споживання, по Веблену, поділяється на “демонстраційне” і “імітаційне”. У праздного класу “демонстраційне” матеріальне споживання виступає показником грошової сили. “Демонстраційне відлинювання від праці праздного  класу як показник ступеню “заслуженої пошани”.

У цьому замкнутому колі цінностей відсутнє поняття - гранична тяжкість праці, гранична корисність блага. Навпаки, демонстративно затверджується відмежування від теоретичних пошуків  класичного і неокласичного напрямів, від австрійської концепції  граничної корисності, системи цінностей як основи ціноутворення.

“Канони витрат значною мірою визначають рівень життя в будь-якому суспільстві й у будь-якому класі”. Життєвий рівень має природу звички (с. 137). Але звички праздного  класу впливаюь на “звички” середнього класу. І якщо середній клас складає 60-70% населення, то концепції ціноутворення багатьох шкіл не мають під собою теоретичної основи. Тому що в праздних класах  - ціни “позамежні”.  Роль держави в регулюванні цих процесів насамперед впливати на  ціни на предмети розкошу.

У колективістському капіталізмі, за Вебленом і його колегами, змінюються відносини власності і праці, вони здобувають характер контрактних відносин. Неокласики бачать у них новий тип соціального партнерства, врахування індивідуальності, якості послуг. Але очевидно, що відносини власності і праці пройшли історичні кроки щодо  дій держави, установлення мінімальної оплати години праці, тривалості часу робочого дня, тижня, регулювання часу трудових відпусток, податкової політики, законів захисту споживачів, грошово-кредитної політики, і соціальних фондів.

Якісні зміни у ролі держави знайшли відображення у інституціональній концепційї “держави загального добробуту”. У Пігу ця концепція  побудована на принципі суверенності споживача. Інституціоналізм особливе місце відводить ролі соціальних факторів у формуванні індивідуальних критеріїв корисності ринкових пропозицій.

Понятійний апарат інституціоналістів не великий. У першу чергу це відноситься до поняття “інститут”: По Веблену, соціально-економічні інститути - це звичні способи здійснення процесів громадського життя в їхньому зв'язку з матеріальним оточенням, у якому функціонує суспільство. Поняття “інститут” - широке, багатомірне. Це й етика, і демографія, і культура, право, спосіб життя, якість і стандарти життя, політична система, соціальні процеси, соціологія і т.п. Економічна теорія, особливо внаслідок появи інституціоналізму, як втілення і продовження за якісно інших умов, обставин ХХст. усвідомлення і подальшого накопичення практичного і теоретичного досвіду  людської життєдіяльності, посідає місце  міждисциплінарної теорії.

Насамперед це широке охоплення соціально-економічних процесів. Там, де в класиків був  атомістичний підхід – початок усьому з “економічної людини”, у інституціоналізмі -  соціально-економічний соціум,  соціально-економічна система. Як поняття “соціально-економічна система”  багаторівнева. Поняття “система” присутнє в  усіх  напрямках інституціоналізму, які з”вилися упродовж  ХХ ст. Інститути не вічні, вони еволюціонують, як еволюціонують технології - основне системне поняття, системоутворюючий  елемент у інституціоналістів.

Вирішальну роль у створенні ефективної економічної системи інституціоналізм вбачає у  контролі політики над економікою. Саме через економічні інститути, що повинні в ньому встановлюватися з урахуванням історичних традицій. Елемент системи колективного капіталізму, “народного капіталізму”, держави загального добробуту,  що у короткому проміжку часу зійшли зі сцени.

Інституціоналізм як напрямок економічної теорії в умовах індустріалізму в США, що вийшли до кінця XIX століття на перше місце за рівнем економічного, виробничого потенціалу у світовій економіці. Але потенціал цей концентрується в найбільших корпораціях. Саме вони - об'єкт дослідження інституціоналістів. Але досліджуються технологічні процеси, їхня роль і їхнє місце в прогресі цивілізації. Вони прихильники вивчення техніко-технологічних процесів. У них вони бачать визначальний фактор розвитку. В 70-х роках XX століття вони відійдуть від цього. У цьому їхня особливість, у цьому їхня історична позиція як відображення зміненої ситуації, що знаходить  вираження у  відході з історичної арени змішаної економіки..

Необхідно враховувати і ті особливості розвитку країни, що склалися тут у доіндустріальну епоху. Багатонаціональний склад населення не міг мати спочатку загальних традицій і звичаїв. Сюди прибувало самодіяльне населення з Європи і частково Азії й Африки. Це були англійці, ірландці, шотландці, німці з високою професійною підготовкою, як у сільському господарстві, так і в промисловості. Вони приїхали з метою поліпшити свій добробут, одержати волю віросповідання (пуритани, протестанти), для яких праця - не покарання Господнє, а служіння Йому і собі. До речі, колишні раби-африканці здебільшого теж протестанти. На перших кроках незалежності тут немає разючої соціальної диференціації: мало багатих, мало бідних, особливо на Півночі. Тут немає європейського варіанта конфлікту між власністю і працею. У США, говорить В. Зомбарт, немає умов для соціалізму. Тут панування права, верховенство закону, найдемократичніша конституція, своєрідна виборча система. Закони конституції - зброя громадян, демократичний інструмент.

Менталітет, з яким люди з Європи, Африки, Азії, що прибували до Америки, поступово модифікує у той відомий насьогодні феномен, визначення якому -  “американський спосіб життя”. Він закріпився в інституціональних інструментах, у тому числі економічних.

Індустріальний розвиток породив фінансову олігархію, її панування. З'явився новий прошарок - рантьє. Тому соціальна напруга неминуча, і це  знайшло своє відбиття у страйках 90-х ХІХ ст.

Досягнення інституціоналістів  величезні, але є і серйозні негативні сторони, що не бачив навіть  такий видатний економіст, як Д. Б. Кларк. Інституціоналізм свій хід починає з Т. Веблена.

Структура промисловості по типах власності наприкінці XIX - початку XX століття в США.

Рік

 

Підприємства

 

Число робітників (тис.)

 

Вартість продукції (милий $)

 

Підприємства, що належать окремим особам

 

1904

 

13946 (52,7%)

 

755,9(13,8%)

 

1702,8(11,5%)

 

1914

 

142436(51,6%)

 

707,5 (10%)

 

1925,5(7,9%)

 

Підприємства, що належать окремим фірмам

 

1904

 

51137(23,7%)

 

849,7(15,5%)

 

2187,0(14,8%)

 

1914

 

55204 (20%)

 

679,1 (9,7%)

 

2143,8(8,6%)

 

Підприємства, що належать корпораціям

 

1904

 

51097(23,6%)

 

3862,7 (70,6%)

 

10904 (73,7%)

 

1914

 

78151(28,3%)

 

5649,6(80,3%)

 

201777,1 (83,3%)

 

Statistical extract of the United States, W.1920 Р.192

Дані таблиці свідчать, що в економіці країни функціонують дві форми власності:

- підприємства, що функціонують на основі приватної власності і власності фірм, що складають майже три четвертих усіх підприємств;

- підприємства, що належать корпораціям.

Якщо марксизм-ленінізм затверджує, що монополії знищують дрібні і середні фірми, то інституціоналісти підкреслюють їхню життєстійкість. Але висновок: саме корпорації панують у виробництві, панують на ринку, підсилюють свій вплив з кожним новим кроком руху індустріалізму.

Якщо в 1904 році їхня питома вага  дорівнювала  23,6% то в 1914 - 28,3%. На цих, не набагато більше однієї чверті загальної кількості підприємств, було зайнято в 1914 році чотири п'ятих загального числа робітників, і якщо вони робили в 1904 році 73,7%, те в 1914 році - 83,3%. Це - очевидне економічне панування, а з ним політична влада.

Американські автори А. Берли і Мині в роботі “Сучасні корпорації і приватна власність” (1907 р.) пишуть: “Ця концепція виявляється ще більш значно, якщо нагадати, що в її результаті приблизно 2000 осіб з населенням в 125 мільйонів, контролюють і керують половиною всієї промисловості” (цитується по Альтеру с. 219).

Однією з особливостей синдиціювання є створення  союзів найбільших корпорацій у міжнародному масштабі. У  1901 році оформився Міжнародний Алюмінієвий картель. У 1907 році - Міжнародний рейковий картель. У  тому ж році укладено угоду між загальною електричною компанією США і Німецьким загальним електричним угрупуванням  про поділ ринків: перша -  одержала США і Канаду, друга - Європу.

Вийнятковий вплив на посилення позицій монополій зробила перша світова війна. Так, за 20 років, з 1899 по 1919 рік продукція обробної промисловості в США зросла на 50,5 млрд. діл. При цьому за п'ятиріччя  (1914-1919 р.), коли вони безпосередньо працювали на війну, приходиться 37,5 млрд. дол. чи 74,5% усього приросту (по Альтеру с. 214).

Чистий прибуток американських монополій

Рік

 

Прибуток, млн. діл.

 

% до 1914 р.

 

1914

 

2684

 

100

 

1915

 

4230

 

157

 

1916

 

7937

 

295,7

 

1917

 

7958

 

295,8

 

Як видно, за роки війни економічне панування монополій значно виросло. Відповідно, зросла питома вага цієї країни у світовому виробництві з 36% у 1915 році до 47% у 1920, у той час як у Німеччині продукція промисловості знизилася на 39,4%, у Франції - на 38%, а в Англії вона залишилася на тім же рівні. При цьому питома вага Росії до кінця XIX століття складала більше 4%, а до 1920 року в Радянській Росії упало на 80% від рівня 13 року. Звідси стають зрозумілими проблеми ринку 20-30 рр. і Великої депресії 1929 - 1933 рр., в умовах зміни кредитно-грошових відносин.

Інституціоналісти і їхній родоначальник Т. Веблен вітають індустріалізм. Технологічне удосконалювання народжує оптимальні підприємства, формує процес спеціалізації і комбінування. Технологічні і технічні рішення приймають усе більш досконалу  форму. Що неминуче веде до зниження граничних витрат на одиницю виробу.

Але технічна концентрація відстає від фінансової концентрації, а саме фінансова концентрація створює умови для формування монополій. Саме вона викликає до життя гігантські “конгломератні корпорації”, що охоплює промисловість, торгівлю, послуги; зв'язуючи централізованим контролем функціонально різні галузі. Руйнує вихідне посилання  класиків, що фірма працює на споживача, уводячи поняття суспільної, соціальної корисності. У корпорації є власні інтереси, і вони їх реалізують.

Якщо технологічна концентрація відбиває прогрес матеріального виробництва, обумовлюючи його реорганізацію, ефективність, то фінансова концентрація у величезних розмірах, не обумовлених потребами розвитку виробництва, може виступати гальмом цього прогресу. Патенти нових винаходів можуть купуватися і лежати в сейфах, і не тільки тому, що ризики їхньої реалізації можуть бути великі, але й у силу егоїстичних інтересів корпорації. Якщо функціонери капіталу – перші носії прогресу, то функціонер “конгломератного бізнесу – установлює своє панування, свій контроль” (це негативна сторона індустріалізму).

Влада монополій заснована саме на фінансовій концентрації і фінансових методах контролю і нагляду.

Число банків у 1890 році - 8201, у 1900 р. - 10382, а в 1910 р. -23095. Таке кількіснезростання банківської система було наслідком деяких історичних особливостей. У 1836 році був скасований другий Національний банк. До 1863 року банки штатів здійснювали не тільки кредитні операції, але й емісії банкнот.

Після закінчення громадянської війни за законом 1863 року були засновані банки підлеглі не штатам, а федеральному уряду. Дрібні банки одержали право емітувати банкноти під забезпечення облігацій федеральних позик. Це не могло не породити хаосу в кредитно-грошовій системі. Так у період криз.1901 і 1903 років багато банків припинили платежі по емітованих  ними банкнотам.

Як результат: у 1913 році створюється інститут - Федеральна резервна система, що складається з 12 федеральних резервних банків, під контролем яких працювали національні банки, а також і багато банків штатів. Однак створена ФРС не змогла виконати функцію контролю над емісією, і в 1929 році її було зруйновано. ФРС не змогла протистояти росту могутності фінансових олігархів. “В Америці не 9, а два найбільших банки мільярдерів Рокфеллера і Моргана, що контролюють капітал у 11 мільярдів марок (ст. 336). Про економічну владу говорять наступні дані.

Рокфеллер займав директорські посади в 28 товариствах, у т.ч.  в 11 промислових, 9 залізничних і  у 6 банківських.   Морган - 33 директорських посади, з них - 18 у банках, 22 - у залізничних компаніях, і 2 - у промислових Могутність олігархів - в особливостях трестів США Вони є організаційною формою монополії, суть якої у  тім, що акції підприємств, зоранізованих у трест, передаються “довіреним особам” – в управління, а власникам видається сертифікат, за  яким вони отримують  дивіденди, з обговореним ризиком.

Інтереси корпорацій можуть і не збігатися з інтересами більшості суспільства, про що яскраво свідчить  наступний історико-економічний факт. Відсутність гармонії інтересів індустріального суспільства демонструє велика депресія.

Велика депресія 1929 - 1933 років характеризувалася різким падінням як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. Ціни упали. Так, виробництво сталі і чавуну скоротилося на 76%, а ціни знизилися на 16%, виробництво сільгоспмашин впало на 84%, а ціни знизилися на 16%, випуск автомобілів упав на 74%, а ціни знизилися на 12%. (Козлова с. 124)

Рівень заробітної плати робітників промисловості, транспорту, сільського господарства в 1929-1933 роках знизився на 28%. Середній доход відносно офіційного прожиткового мінімуму складав 42%.

Цей соціальний підтекст інституціоналістів знайшов своє відображення в постановці так званої “індустріальної проблеми”. Суперечливість індустріальної цивілізації долається  шляхом створення відповідних економічних інститутів, які здійснюють регулювання соціальних проблем через їхнє конкретне рішення. Так само цю роль має виконувати і держава. Це найважливіший елемент контролю і розвитку економіки, через встановлення економічних інститутів.

В історії інституціоналізму знакове місце займає період історичних експериментів. Закінчення Першої світової війни ознаменувалося появою на історичній арені СРСР, в якому затверджується суспільна (державна) власність. Це форма панування поза ринкових регуляторів, тут планування всього і всіх. Тут центрально-адміністративна система з ринковими відносинами, що примикають  до неї.

В 30-х рр. в Німеччині, Італії, Іспанії також починають функціонувати держави з плануванням на основі права. Тут поле дії створюваних інститутів. Це вже інституціональна економіка з перевагою або ринкових інститутів, або державно-суспільних. Це змішана економіка.

Поле розвитку інституціональної економічної теорії розширилося до вражаючих розмірів: Європа, американський і азіатський  континенти. Це планетарний характер змішаної економіки: світ ринкової економіки, світ планової економіки, третій світ – країни з традиційною економікою, що розвиваються.

Стан світової економіки перед другою світовою війною не був благополучним. Вона була вражена Великою Депресією 1929-1933 рр. Проте були і країни, де було наявним суттєве економічне зростання. Це перш за все СРСР з його п’ятирічними планами, що реалізовувались за рахунок своєрідного психологічного стану –  радянського патріотизму, який спияв вибуховому економічному  результату.

Разом з руйнівною кризою 30-х років зникла віра в ліберальну економіку, інструменти якої виявилися непридатними до нових умов. В решті решт успіхи, досягнуті нацистською Німеччиною, де держава активно втручалася в економіку, і Радянським Союзом, що досяг прогресу за рахунок п’ятирічного планування, виправдано вразили інші країни. Все це було зроблено всупереч доктрині свободи дій (lesser faire, lesser passet), що домінувала раніше (Вєє. с.18). Новий курс Рузвельта був доводом також проти цього.

Війна змінила ситуацію в світовій економіці. Ось такою вона виглядала у 1950 році, якщо взяти показник 1938 року за 100%:

1938                     1950

США                                                                       165                        179

Західна Німеччина                                                 45                         64

Японія                                                                     63                         72

СРСР                                                                      105                        128

Франція                                                                  100                        121

Західна Європа                                                      87                        102

Г.Вєє. Історія світової економіки. С.16

У цій війні загинуло близько 42 мільйонів чоловік, в тому числі у СРСР близько 20 млн. У 1945 році рівень виробництва в Німеччині був нульовим, в Японії – 1/5 від рівня 1939/43 рр.

Основний виграш від війни отримали США, які стають могутною, богатою державою – майже всі країни її боржники. США відмовилися від „політики ізоляціонізму” періоду першої світової війни, утвердилася як Pan Americana – „ліберальний устрій світу під американським заступництвом”.

Після розвалу світової системи соціалізму ця нова ситуація в сучасному світі посилюється – важлива особливість існуючого світового порядку. Варто відмітити, що на початку ХХІ ст. на лідерство претендують КНР та Індія, що швидко розвиваються.

В процесі „холодної війни” відбувалися й інші експерименти, преш за все між переможцями і переможеними. Перші, боячись повтору ситуації, обумовили мирний розвиток Німеччини і Японії на шляхах розвитку переважно сільського господарства. „Холодна війна” залишила на папері статті Мирних договорів.  Німеччина і Японія завдяки  „економічному диву” стали стрімко розвиватися по індустріальному та постіндустріальному шляхах, за короткий час ввійшовши до сімки країн найбільш могутніх за своїм промисловим, науковим, інтелектуальним, а отже і військовим потенціалами. Так, переможці (США, Англія, Франція) створили конкурентів, у яких вони в ході війни знищили економічну могутність.

Війна суттєво зінила західний менталітет. Багато хто вважав її породженням Великої Депресії. Сама ж Велика Депресія – результат ліберальної політики.

Тому перевага тепер надається не рівновазі платіжного балансу, а соціальним об’єктам економічної системи, тобто внутрішнім проблемам країни. Кейнс дав теоретичну основу загальної зайнятості через втручання інститутів в економічні процеси.

Після Першої світової війни відбулися серйозні зрушення в психології суспільства. В ньому утверджуються психологічна схильність до споживання, що було викрито Кейнсом. Друга світова війна цю схильність посилила – з’являється суспільство споживання. На цьому ґрунті засновується теорія економічного росту.

По Європі прокотилася хвиля націоналізації, створення різного роду планів, програм, законів. З’являються державні органи взаємодії робітників і роботодавців.

Таким чином, в багатьох країнах з’являється, на певному відрізку часу, і успішно функціонує змішана економіка. Післявоєнні роки відмічені не тільки достатньо вражаючим економічним ростом, а  також соціальною злагодою та підтримкою держави. Економічний ріст стає самоціллю і найважливішим аспектом урядової політики.

Цей новий образ мислення і поведінки, який почав розповсюджуватися на Заході в кінці 40-х років, займав домінуючі позиції протягом 50-60 років.

Економічний ріст для рішень соціальних проблем – це риса, що характеризує епоху другої половини ХХ ст. Інструментами рішень виступають інститути, що уособлюють  державу з її бюджетною, грошовою, фіскальною політикою.

Серед економістів-кейнсіанців слід відмітити Е.Домара (1914 р.) та Р.Харрода (1900-1978 рр.), що ввійшли в історію як автори рівняння Харода-Домара. До висновків Кейнса про умови економічної стабільності в короткостроковому періоді (інвестиції як засіб накопичення капіталу і компоненти сукупного попиту) вони вводять очікувану капіталомісткість (V) при незмінному  відсотку, позитивній частці заощаджень в реальному доході (S), темпах росту робочої сили (n) за умов впливу технічного прогресу (d), при яких відношення S/V дає гарантований темп росту. Модель Харода-Домара створює можливість подальшого пошуку умов стійкого росту ( в рівнянні відсутній вплив відносних цін на співвідношення факторів виробництва). В рівнянні Харода S/a, де а – коефіцієнт приросту капіталомісткості (кількість капіталу, необхідного для збільшення випуску на одиницю).

Теоретичні пошуки відображали ситуацію, що склалася як в світовій, так і в національній економіці. Гасло  „більше держави, більше соціалізму” відображав час – 50-70-і роки. В цей період відбувається націоналізація галузей господарства, крупних компаній (Англія, Франція, частково США), здійснюється використання бюджету як засобу економічного росту, фіскальної політики, що стосувалося збільшення податкового тиску на багатих, осіб середнього класу, крупні компанії. Все це  не могло не викликати ворожого ставлення цих груп до подібної політики. Націоналізація підприємств до 80-х років виявилася важким тягарем на плечах держави. При тому, що існування світової системи соціалізму крупних комуністичних партій в індустріальних країнах (за виключенням США) створювало критичну політичну ситуацію. У 80-х роках розпочався крах змішаної економіки, що до 90-х зазнала поразки. Зникає світова система соціалізму радянської моделі екстенсивного росту. Проходить приватизація державних компаній (Англія, Франція, Італія), здійснюється політика бездефіцитного бюджету, а також політика захисту навколишнього середовища. Фіскальна політика спрямовується на захист бізнесу з урахуванням соціальних задач, ринкові відносини стають панівними.

Про місце та значення змішаної економіки говорить присудження Нобелівської премії 1975 року економісту із СРСР Л.В.Канторовичу та економісту з США Т.Купмансу  “За внесок в теорію оптмального роподілу ресурсів”. Голова Шведської Королівської академії наук Р.Бентцель сказав, що: „Основні економічні проблеми можуть вивчатися в чисто науковому плані, незалежно від політичної організації суспільства, в якому вони досліджуються”.

Одним з теоретиків змішаної економіки є Д.Гелбрейт – автор концепції конвергенції, один з авторів „теорії техноструктури”. В історії інституціоналізму він є знаковою фігурою. Д.Гелбрейт - автор робіт “Нове індустріальне суспільство”, “Економічна теорія і мета суспільства”. Його роботи відбивають час, коли функціонували дві світові системи: країни соціалістичного “табору”  і країни системи капіталізму. Це була епоха історичного змагання цих систем в умовах їхнього протистояння, в тому числі і у  “холодній війні”. “Холодній війні” передувала друга світова війна, у якій Радянський Союз поніс тяжкі втрати, прийнявши на себе значний тягар протистояння у гурті  антифашистських сил. Значний внесок останнього у перемогу над фашизмом вдячно визнано  людством.

Гелбрейт дотримується основних постулатів інституціоналізму: роль інститутів, економічної системи. Він особливо підкреслює роль техніко-технологічних факторів у розвитку цивілізації.

Вихідною тезою в нього є те, що комунізм - головна небезпека для США і вільного світу. І це змусило його шукати інструменти тріумфу “вільного світу”, вирішувати всі загальні соціальні проблеми без соціальної революції, він за союз найбільших корпорацій з державою. Велике виробництво, великий конкурент, велика корпорація, великі профспілки - урівноважені сили.

Початковою крапкою, що впливає на всі сторони розвитку, є технологія і її породження - Організація. Застосовуючи наукові систематизовані знання - у практичних цілях, що є найважливішою характеристикою сучасного економічного розвитку (с. 64).

Для керування цим потрібні фахівці як технологічні, так і інші, і подальші організації. Для кожного даного рівня розвитку технології потрібно оптимальний розмір фірми і контроль над суспільним середовищем.

Фірма планує не тільки власні операції, але і економічну поведінку  людей і держави. “Високий рівень виробництва і доходів є результатом застосування передової технології і великих масштабів виробництва, приведе до того, що на значну частину населення перестає давити тягар турбот, зв'язаних із задоволенням елементарних фізичних потреб. А внаслідок цього економічна поведінка  стає більш гнучкою. Не тільки ціни і витрати виробництва, але і споживчий попит стає об'єктом керування” (с. 39).

Організація стає усе більш складною. На дрібному підприємстві з нескладним виробництвом, влада переходить від власності на капітал, на засоби виробництва. У великій високоорганізованій фірмі влада переходить до самої організації - техноструктури корпорацій (с. 69-70).

Вчення про техноструктуру - особливість інституціоналізму у трактуванні Д. Гелбрейта. Влада не перейшла до праці, капіталу, а до нового фактора виробництва - техноструктури. “Це сукупність людей, що володіють різноманітними технічними знаннями, досвідом і здібностями, у які перетворюються сучасна промислова технологія і планування. Воно охоплює кількісне  коло керівників промислового підприємства, впритул до основної маси робочої сили і містить у собі тих, хто має необхідні здібності і знання.” (с. 99). Демократія – продукт індустріальної цивілізації, елемент індустріального суспільства.

Такий індустріальний світ 70-х років XX століття в аналізі Гелбрейта.

У держави неминуче виникають, розширюються, поглиблюються контрактні зв'язки з великими корпораціями. А це означає, що поділяти економічну теорію на мікро - і макроекономіку немає серйозних обґрунтувань.

“Техноструктура держави зрощується із техноструктурою корпорацій.  Одна тисяча пануючих у “плануючій системі”, на яку припадає майже половина зроблених у країні товарів і послуг, гальмує розвиток ринкової системи, що включає 12 мільйонів дрібних фірм.

За Гелбрейтом, є дві системи в середині сучасної економіки розвитих країн:

а) плануюча (корпорації);

б) ринкова (дрібні фірми).

У плануючій є серйозний недолік - відсутній механізм стримування цін. За останні сто років більшість економічних задач зважуються організаціями (промисловими корпораціями, авіакомпаніями, системами роздрібних магазинів і ін.), державними бюрократичними системами. Вони мають владу, керують як окремими людьми, так і державою у своїх власних інтересах, повторюють своїх попередників. Тут “Форд”, “Шелл”, “Проктер энд Гембел”, що користуються великою владою, а у фермера, будівельника її немає. “Є дві категорії, одна користується повним набором інструментів влади над цінами, витратами, постачальниками, споживачами, уряду і тих, котрі ними не володіють” (с. 35).

Гелбрейт відзначає, що економічна теорія як наукова дисципліна сформувалася в той час, коли ділові підприємства були не великі по розмірах і прості по своїй структурі, а сільське господарство поглинало велику частину виробничої енергії людей. Вибір споживача продовжує керувати всім, а тому економічна теорія перетворилася в ширму, що прикрила владу корпорації.

Те, що було тоді економічною теорією і було прийнятно, стало тепер “неокласичною теорією” і це відноситься до інституціоналізму під час “нового індустріального суспільства” (с. 34).

За Гелбрейтом, консерватори боялися, що держава може витиснути і розорити підприємців. Але вони не помітили, що підприємці усе тісніше поєднуються з державою і були задоволені результатами (с. 461).

Гелбрейт чітко визначає детермінованість розвитку цивілізації. “Вимога, що диктується технікою й організацією виробництва, а не ідеологічні символи - от, що визначає вигляд економічного суспільства” (с. 42).

“У наших думках і діях ми стаємо слугами тієї машини, що ми створили для того, щоб вона служила нам” (с. 43).

Дві ж частини економіки - світ корпорацій, що швидко розвиваються в технічному відношенні, що володіють величезними капіталами і складною організаційною структурою, з одного боку, і сфера діяльності тисяч дрібних традиційних власників, з іншого боку, значно відрізняються одне від одного.  Це не кількісні розходження,  вони пронизують основу економічної організації і діяльності, включаючи самі мотиви цієї діяльності.

Ця індустріальна система - визначальна риса “нового індустріального суспільства” (с. 45).

В економіці цього суспільства є “ринкова” (12 млн.) і “плануюча” (1000).

Такий сучасний йому світ. Це світ „змішаних економік” і її в відомій мірі відображає автор концепції конвергенції. Вплив його на політику Д.Кенеді був помітним.

Оскільки капіталізм має  серйозні недоліки, і в “реальному соціалізмі” з його авторитарним плануванням їх також не мало.  Напевне, сам розвиток технології й організації неминуче приведе до появи економіки нового типу, що поєднає  інституціональну ринкову економіку із соціалізмом ринкового варіанту (Гелбрейт). Відхід від змішаної економіки відбувається в зв’язку з новими процесами в технології, техніці, організації, глобалізації, інформаційній, виробничій, фінансовій, кредитній галузях.

Р. Коуз - родоначальник інституціоналізму трансакційних витрат. Лауреат Нобелівської премії за серію робіт, у тому числі статті, опублікованої в 1937 “Природа фірми”. Збірнику статей “Фірма, ринок і право”, “проблема соціальних затрат”. Це вже новий час кризи індустріальної цивілізації, час глобалізації, а не індивідуалізму, час відходу від панування раціоналізму, час розуму і інтуїції.

Як і його попередники, сутність теорії він бачить в аналізі вибору. “Саме це робить теорію настільки універсальною” (с. 5), а також не в сприйнятті теорії корисності “вигадана сутність, що грає, по-моєму, ту ж роль, що колись ефір у фізиці (с. 5). Він за реалізм. В реалізмі ХХ-ХХІ ст. є об’єктивний, суб’єктивний і віртуальний. А це вносить кардинальні зміни в методологію.

По Коузу “інститути - фірма, ринок і право - складають інституціональну структуру економічної системи” (с. 6) і далі дослідження “ролі, що фірма, ринок і право грають в економічній системі”.

Чому фірми існують? Коуз уводить поняття “витрати використання механізму цін”, “витрати здійснення обміну на відкритому ринку”, чи просто “...ринкові витрати” (с. 8). Щоб виразити ту ж ідею в статті “Проблеми соціальних витрат” я використовував вираз “витрати ринкових трансакцій... Щоб здійснити ринкову трансакцію необхідно визначити, з ким бажано укласти угоду, сповістити тих, з ким бажають укласти угоду і на яких умовах, провести попередні переговори, підготувати контракт, зібрати зведення, щоб переконатися в тім, що умови контракту виконуються і так далі” (с. 9).

Коуз підкреслює, що поняття “ринок” не досліджувалося. “Ринок являє собою інститути, що існують для полегшення обміну, тобто вони існують для скорочення витрат по трансакціях обміну” (з, 10).

Роль традиційних ринків зменшилася, але з'явилися нові: фондові і товарні біржі. Вони мають складну систему правил і обмежень. Вони вимагають затвердження правових норм. У роздрібній і оптовій торгівлі діяльність на цих ринках залежить від правової системи держави.

На рівні макроекономіки виступають витрати функціонування ринкової економічної системи. Це “Соціальні витрати” Р. Коуза.

Функціонування ринкової системи вимагає все зростаючих витрат, що, при визначених інституціональних рішеннях, можуть окупатися у величезних розмірах ростом ефективності. Це так званий “зовнішній ефект” трансакційних витрат.

Друга половина XX століття дає наочну іллюстрацію цьому феномену — економічне чудо “азіатських тигрів”.

Глобалізація економіки обумовила появу транснаціональних трансакційних витрат, що стрімко набирають кількісний ріст і питому вагу у витратах.

Коуз, на відміну від попередників - інституціоналістів не відводить особливе місце в рішенні проблеми ринкових витрат державі. “Уряд у визначеному змісті являє собою надфірму (але дуже особливого виду), оскільки він здатний впливати на використання факторів виробництва за допомогою адміністративних рішень. Уряд, якщо побажає, може взагалі обійти ринок, чого фірма зробити не в змозі... уряд може чи мобілізувати повернути власність... Але урядова адміністративна машина сама по собі працює не без витрат. У деяких випадках вона може бути дуже дорогою” (с. 105-106). Але, як підкреслює Коуз,  на економічне регулювання може впливати політика, помилки адміністрації і її негативний вплив на конкуренцію. “Пряме урядове регулювання не завжди дає кращі результати, чим просте представлення проблеми на волю  ринку чи фірми” (с. 106). “...урядове регулювання повинне бути урізане” (с. 107). Це також узято з практики епохи змішаної економіки.

В економічну теорію Коуз входить як автор “Теореми Коуза”. Стіглер формулює її у наступному положенні:  “... в умовах здійсненої конкуренції приватні і соціальні витрати будуть рівні” (с. 143). Але широко розповсюдженим є наступне формулювання: “Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінним і ефективним, незалежно від змін у розподілі прав власності”.

Теорема Коуза розкриває визначальне значення трансакційних витрат. Якщо вони позитивні, розподіл прав власності впливає на ефективність і структуру виробництва. Якщо вони низкі, втручання держави далеко не виправдано, дії держави сполучені з позитивними трансакціями (змішана економіка). У положенні про економічний зміст прав власності і включення цього феномену в економічну теорію закладений фундамент нової інституціональної теорії.  Коуз виступає її родоначальником. Згідно Коузу, розбіжність між приватними і соціальними витратами і вигодами з'являється лише при нечіткому визначенні прав власності. Соціальні витрати розглянуті Коузом на прикладі судових справ 1879, 1867-68, 1878-79, 1879, 1890 рр., у яких  основою рішення була відповідь на питання: “ Чи мав і хто законне право?” Як бачимо, судова практика прецедентна, а зміст “Законне право на майно, ділову угоду, відшкодування збитку, що випливає з права власності”.

Соціальні затрати були помічені Пігу. Процес забруднення навколишнього середовища був вже зафіксований на початку ХХ ст. З’являється явище зовнішнього ефекту. Маяк, що забезпечує безпечний рух кораблів одного власника, буде давати позитивний ефект і іншим судновласникам, кораблі яких проходять поруч з маяком. Але це й негативний ефект – пов’язаний з ростом соціальних затрат, пов’язаних з боротьбою із забрудненням навколишнього середовища.

Коуз свою роботу „Проблема соціальних витрат” публікує у 1960 році. Але на відміну від Пігу, Коуз розглядає цю проблему під кутом  зору інституту прав власності.

Зовнішні ефекти не ведуть до нераціонального розподілу ресурсів, якщо відсутні трансакційні витрати, якщо права власності визначені.

“У пануючій економічній теорії фірма і ринок передбачаються, здебільшого існуючі, але не складають предмет дослідження. Одним з результатів такого підходу було те, що вирішальна роль права, здебільшого ігнорувалася” (с. 8).

Як будуть використані права, залежить від того, хто ними володіє, і від умов контракту, укладеного власником. Якщо ці умови є результат ринкових трансакцій, вони розглядають найбільш ефективне їхнє використання, але за винятком витрат на їхнє здійснення. Таким чином, трансакційні витрати відіграють визначальну роль у становленні цих прав. Як видно, роль контрактів у цьому процесі знакова. І це фіксують. Саме укладений контракт реалізує право власника. Він інструмент ринкових відносин, що виражає економічний зміст права власності.

У певній мірі, контракт - відображення взаємодії економіки і права. “Взаємини між економічною і правовою системами надзвичайно складні; зміна закону впливає на економіку, і багато наслідків таких змін ще сховані від нас” (с. 32). Так з’являється „економіка права”.

Нова інституціональна теорія у своєму узагальненому виді представлена в працях Д. Норта (лауреата Нобелівської премії).

Раніше відмічалося, що у ХХ ст. відбулися зміни в психології суспільства – затверджується схильність до споживання. Проте зміни відбулися і на рівні індивіда. Рух від людини добродійної  до людини економічної в умовах величезних технологічних, технічних, політичних, економічних, демографічних змін не міг  не посилити почуття жадібності, егоїзму, себелюбства і інших моральних тем, що були придані анафемі в релігіях.

Найбільший господарський потенціал закладений в протестантизмі (пуританізм, кальвінізм). Але саме в ньому закладена небезпека перетворення людини добродійної  в людину тільки „економічну”, а мотиву багатства – в основну рушійну силу розвитку суспільства, суспільного життя.

Балом правлять гроші! На днищі Європейської цивілізації епохи постіндустріальної цивілізації – гроші. Зауважимо, що вони притерпіли свої функції - вони стали знаками (на рахунку в банку, в акціях, облігаціях, страхових полісах).

Роль релігій, в тому числі Християнства, поєднуючого раціоналізм з духовністю, значно зменшилися. Ці зміни в людині – знайти гроші за рахунок інтересів інших індивідів, груп, суспільства, обумовили розширення поля теорій інституціоналізму. В дослідження вводиться категорія опортунізму – видатки ринку, що обумовлені соціально-психологічними і соціально-економічними змінами в „економічній людині”.

Найважливіший інституціональний інструмент – контракт, який не може бути ідеальним. Кожна з сторін зацікавлена в захисті власних інтересів (є почуття першочергового задоволення власних інтересів), а це можливо тільки тоді, коли одна із сторін щось втрачає. Контракт не може оптимально поєднати раціоналізм і опортунізм. А звідси неминучість збільшення трансакційних витрат.

Як на рівні мікроекономіки, так і на рівні макроекономіки відбуваються зміни на рівні „управління” (техноструктури). Воно багатократно ускладнилося. Сьогодні воно стало „командою” (цікаво, що колгоспи – колективна власність на засоби виробництва – занепали в світовій системі соціалізму, тому що відповідальність була не індивідуальна, а командна). Опортунізму тут не уникнути.

Коуз, як родоначальник Нової інституціональної економічної теорії, мав всі підстави заявити, що якщо права власності захищені – трансакційні витрати дорівнюють нулю,. Проте, це - лише побажання;  в умовах ХХІ ст. – правлять балом гроші! (Нагадаємо, що в останній третині ХІХ ст. в Японії існувало ділове гасло:  „Східна мораль, Західноєвропейська техніка”, тому не дивує  поширення східних релігій і ісламу).

Норт виділяє три головних складових інститути:

1) неформальні обмеження (трансакції);

2) формальні обмеження (конституція, закони, адміністративні акти);

3) механізми примусу, що забезпечують дотримання права (суди, поліція й ін.).

Норт у числі джерел інституціональних змін виділяє технічний прогрес, під впливом якого відбувається зміна цін кінцевого продукту по відношенню до  цін факторів виробництва. Під впливом цього процесу відбувається заміщння інститутів економічними агентами. Він також до джерел змін відносить і ідеологію.

Західній цивілізації потрібні нові інститути! І нова релігія!

“Дикий капіталізм” і християнство. Ватиканський інституціоналізм.

Гільдійська система випробувала і підкорялася впливу християнства у своєму соціальному й економічному житті. “Справедлива ціна” - один з найважливіших інструментів реалізації християнських заповідей про загальність благ, даних Усевишнім людству. У ній закладені соціальні ідеї християнства про Солідарність. У відомій ідеї збереглися деякі риси ранньохристиянських громад. Але розвиток матеріальної цивілізації і планетарності економічних зв'язків повинні були неминуче привести до появи нових галузей виробництва. Так з'являється на території Європи бавовна, і стрімко ростуть бавовняні мануфактури, а потім і фабричні підприємства. Вони поза зоною гільдійських відносин з їхньою соціальною регламентацією, вони і поза зоною законів, що регламентують їхнє функціонування. Вони “дикі”, “не регламентовані”, а значить тут повна сваволя роботодавців. У їхніх руках з'явилося могутнє знаряддя росту продуктивності праці, зниження витрат виробництва - машина. У цій ситуації стрімкого розвитку в умовах неконтрольованого християнством егоїзму, жадібності, аморальності особливу роль зіграла економічна політика лібералізму, що відкрила шлюзи національної підприємницької діяльності в їхній гонитві  за максимальним прибутком.

Першою ластівкою нової епохи стала поява ткацького верстату. На ринках Європи з'явилася бавовна. Дешева заморська сировина - продукт рабської праці. Його переробка в тканину йде поза   гільдійськими і державними обмеженнями і регламентацією. Тут народжується “дикий капіталізм” з його безсовісною експлуатацією дешевої жіночої і дитячої праці, з його довгим робочим днем, огидними умовами праці, з правовою незахищеністю,  безправ'ям людини праці. Християнство втратило свій вплив на міжособистісні соціальні, моральні, етичні відносини. Та й держава займалася в основному проблемами фритредерства і протекціонізму. Так,  великим був вплив економічних концепцій про комерційну економію, а критика їх соціалістами в революціях 1848 року зазнала нищівну поразку. І  тільки нові соціалістичні ідеї Маркса, Лассаля, соціал-демократів, катедер-соціалізму, фабіанського суспільства й інших критичних сил, сприяли усвідомленню робітничим класом своєї сили. Своє відображення ця сила знайшла в масовому профспілковому об'єднанні, у створенні робочих соціалістичних, соціал-демократичних партії, а також у кооперативному русі. Це обумовлює нове розміщення сил на арені політичної боротьби - величезну важливість “робочого питання”. Політичні партії робітничого  класу мали кардинальні розходження в засобах і цілях вирішення “робочого питання”. Одні - основна частина європейських партій - еволюційний, реформістський шлях. Їхня діяльність сприяла прийняттю законів, що визнають права найманих робітників. Але були і партії, - і це відноситься, насамперед, до Росії - які озвучили революційну тактику і стратегію у світовому масштабі. За світову революцію, що ніби-то визріла в самому капіталістичному суспільстві, в інтернаціональному масштабі (РСДРП (б), спартаківці Німеччини, деякі союзи у Франції, Італії, Австрії).

Церква займає свою позицію в “робочому питанні” – найгострішому питанні кінця XIX століття. Енцикліка Лева XII проголосила, що церква вийшла на рішення питань земного життя - соціальну проблему, матеріального  стану “робочого питання”,  і шляху його вирішення. Остання ставиться критично до його вирішення у марксизмі.

Ситуація в Європі, як підкреслює енцикліка Rerum Novarum 1891 року, клекоче, вона чревата соціальним вибухом. І в цих умовах християнська церква виходить зі стану “спостерігача”. Проблема “робочого питання” розглядається і розкривається через відносини праці і капіталу. Під капіталом церква розуміє кістково-мускульну структуру виробництва. Ці  пложення в більш розгорнутій формі дає енцикліка Іоанна Павла II (1981).

В енцикліці Папи Іоанна Павла II (1981) підкреслюється, що церква постійно затверджувала принцип пріоритету “праці” перед капіталом. Цей принцип стосується безпосередньо самого виробництва, стосовно якого праця є завжди активною, головною причиною, у той час коли “капітал” як комплекс засобів виробництва залишається тільки інструментом - пасивною причиною. “Цей принцип є безперечною істиною всього історичного досвіду людини (с. 139), в усьому процес економічного виробництва походить від людини, як робота, так і комплекс засобів виробництва. Цей комплекс засобів є плодом історичних результатів праці людини (с. 140-141). Усе те, що вміщується в поняття “капітал” - у вузькому значенні - є тільки комплексом речей” (с. 141).

Папа Іоанн Павло II підкреслює дуже важливу сторону праці: “Людина, працюючи на якому-небудь робочому місці, будь то відносно первісному, чи ж наскрізь сучасному...своєю працею він вступає в подвійну спадщину - а саме, у спадщину того, що дано всім людям у засобах природи, а також того, що інші перед ним уже виробили на ґрунті цих засобів, насамперед, розвиваючи чи техніку формуючи у комплекс усе більш зроблених знарядь праці” Людина, працюючи, одночасно входить в них як у процес.  Руйнування цього єдиного образу, у якому строго збережений принцип примату особистості перед річчю, було зроблено в людському розумі після довгого періоду, схованого розвитку, у практичному житті здійснених таким же чином, що праця була відділена від капіталу, і протипоставлена капіталу, а капітал праці. У такій постановці проблеми містилася істотна помилка, яку можна назвати помилкою економізму, якщо взяти до уваги працю в категоріях винятково економічної доцільності. Можна і потрібно також назвати цю істотну помилку мислення помилкою матеріалізму (практичного матеріалізму)... бере свій початок негідної тільки філософії і теоріях економії XVIII сторіччя, але ще на багато більше у всій соціально-економічній практиці, що народжується в стрімко розвиваючийся індустріалізації, у якій помічена, насамперед, можливість інтенсивного множення матеріальних багатств, тобто засобів, а упущена з виду ціль, тобто людина, якій повинні служити ці засоби.

Саме ця помилка практичного порядку вразила, насамперед, людську працю, людину праці і викликала етично справедливу суспільну реакцію (с. 145).

У діалектичному матеріалізмі людина, насамперед не є суб'єктом праці й активною причиною виробництва, у цій ролі виступають виробничі відносини.

Християнство розглядає працю як єдність економічного й етичного, тобто праця як економічна життєва необхідність (“хто не працює, той не їсть”) праця  як прояв духовного початку через працю. До цього двоєдиного тлумачення в енцикліці Іоанна Павла II додається  і третя сторона праці - соціальна.

“Людська праця вимагає не тільки щоденного відпочинку, але і кожний сьомий день. Адже чоловіки і жінки, які добуваючи засоби на утримання  себе і родини, виконуючи свої починання, щоб належним чином служити суспільству, можуть вірно вважати, що своєю працею розвивають добуток Творця, задовольняють потреби своїх братів, щоб в історії виконувався задум Божий” (с. 174-175).

Особливе місце займає вчення християнства про право власності. Християнство ніколи не підтримувало цього права в категоричній формі і не протиставляло праці: “Власність здобувається, насамперед, працею для того, щоб вона служила праці” (с. 147); “Засоби виробництва не можуть знаходитися у володінні всупереч праці, вони служать праці (с. 147)”. Тому не виключене усуспільнення визначених засобів виробництва, висунутих представниками католицького руху, участь у керуванні доходами акціонерної праці. “Шлях з'єднання, наскільки це можливо, праці з власністю капіталу і створення в широких межах непрямих організмів з господарськими, соціальними, культурними цілями, які б дійсно користувалися автономією стосовно суспільної влади... варто зробити все, щоб людина так само й у такій системі могла зберегти почуття того, що вона працює на себе” (с. 151).

Принцип християнства “радикально відрізняється від програми "колективізму, проголошеної марксизмом і приведеної в життя в різних країнах світу...відрізняється одночасно і від програми капіталізму, застосовуваної на практиці лібералізмом і побудованими на ньому політичними системами (с. 146).

Ця позиція християнства - продукт історичного його становлення і руху через кризи. Християнство затверджується, як пануюча релігія європейської цивілізації в епоху кризи аграрної технологічної революції в Римській імперії. Хоча її зародження відноситься до більш ранніх часів, притому на географічному полі Близького Сходу.

У “Старому завіті” згадуються професії селянина-сівача, пастуха, теслі, коваля, будівельника, моряка, купця. Передається картина тяжкої праці того ж селянина. Він використовує, як і інші, примітивні, важкі, потребуючі величезних фізичних зусиль, знаряддя праці. Дійсно, “у поті чола свого, ти будеш мати хліб свій”. За християнським тлумаченням, праця була тяжким покаранням за свавілля власного утвору Вседержителем. (Тому і покладено його на раба). “Проклята земля за тебе; зі скорботою будеш харчуватися від її в усі дні життя твого. Так само й іншим стражданням не буде кінця на Землі; тому що негарні наслідки гріха болісно терпіти. Вони суворі і важкі і повинні супроводжувати людини до останнього подиху; страждати і страждати безперервно - це людська частка” (с. 71-72).

Але вже в перших громадах з'являється і функціонує солідарність. У пануючих же міжособистісних відносинах відбулася соціальна диференціація на деяка багатим і більшість бідних. На відміну від християнських громад, де зберігаються родоплемінні традиції допомоги убогим, старим у формі елементів колективного розподілу, у Римському місті і його провінціях господарює жадібність, егоїзм, уседозволеність, аморальність. Громади були антиподами пануючих економічних, соціальних, расових, етичних, моральних відносин. Це відноситься, насамперед, до права приватної власності.

“Християнська традиція ніколи не підтримувала цього права як абсолютного і нерушимого принципу. Вона завжди розуміла його в найширшому контексті загального права усіх на користування багатствами його утвору; право особистого володіння, як підлеглі праву загального споживання, універсальному призначення благ” (с. 146).

Такий Закон Божий, що забороняє навіть бажання чужого: “Не бажай дружини ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні вола його ні осла його, ні усього, що є в ближнього твого” (с. 67).

Так чітко позначена позиція християнства стосовно соціалістичних концепцій і програмних вимог ліквідації приватної власності на засоби виробництва з метою їхнього усуспільнення. “Щоб викорінити зло, соціалісти підбурюють бідних проти багатих і затверджують, що варто скасувати всяке приватне володіння й установити загальну власність, керування якої повинні взяти у свої руки представники чи громад, чи керівники держави.” Церкви необхідно було відповісти на питання, породжені другою половиною XIX століття, коли індустріальне розвиток захоплює європейські країни, США, азіатський світ. Це час, коли “робоче питання” гостро ставиться у всіх земних районах, де християнство знайшло свою паству.

У цьому і складається історичне значення енцикліки Папи Лева XIII “Rerum novarum”, у якій фіксуються “нові явища розподілу суспільства на два класи, відгороджені друг від друга глибокою перешкодою (с. 132)”. Енцикліка робить безсторонній, тяжкий висновок: “значний прогрес промисловості і новий спосіб виробництва, зміна відносин між що заробляють і роботодавцем, непомірний приріст статку в обмеженої кількості облич і убогість більшості, велика віра у власні сили в робітників і більш тісна між ними зв'язок і усе велика зіпсованість - усе це привело до того, що боротьба закипіла. Тривожне чекання майбутнього, насамперед, доводить, який велика вага в цього конфлікту” (с. 61). “Дуже велика частина людей веде дійсно принижене нещасливе життя, не варте людину. У минулому сторіччі усунуті колишні ремісницькі цехи, але їх не замінили нічим новим; у міру того як закони і суспільні установи позбавлялися християнського духу, кустарі йшли на корм нелюдським капіталістам і суперникам, бездушним у жадібності. Відношення погіршило ненависне лихварство... Виробництво і торгівля перетворилися майже в монополію деяких, і в такий спосіб жменя багатіїв наклала майже рабське ярмо на працююче стан” (с. 62).

“У кульмінаційний момент цього конфлікту, коли вже зовсім ясно проявилася несправедливість суспільного становища в багатьох країнах і небезпека революції, який сприяли концепції, що тоді називалися соціалістичними, Лев XIII обнародував документ, що піднімає органічним образом “робоче питання” (с. 192).

Церква була свідком історичного процесу. У цьому процесі вирішальним фактором була сумісність радикальних змін не тільки в політичній, господарській і соціальній областях, але також у сфері науки і техніки. Крім різного впливу домінуючих ідеологій, результатом цих змін в області політики була “нова концепція суспільства і держави, а в підсумку - влади”.

“В області господарства, у якому використані відкриття і додатки точних наук, поступово формувалася нова структура виробництва споживчих благ” (с. 191).

Традиційне суспільство розпадалося, і починало формуватися іншою, одушевленою надією на нові волі, але також піддане небезпеки нових форм несправедливості і поневолення.

Як видно, церква в особі папи Лева XIII указує, що революція стоїть на порозі історії Х1Х-ХХ століть.

В енцикліці Папи Іоанна Павла II “До сотої річниці” підкреслюється історична значимість цього Документа, що символізує новий напрямок діяльності церкви - рішення соціальної проблеми на шляхах християнських цінностей, коли світ застерігається від революційних засобів її рішення, коли засуджується “дикий капіталізм”. В умовах “дикого капіталізму” церква призначає особливу роль державі “внутрішнім державним законом”. Папа Лев XIII вважав, “безумовним обов'язком суспільної влади турботу про добробут працівників, тому що ігнорування цього явища - порушення справедливості” (с. 121-123). Він більше не коливався тут говорити про “розподільну справедливість”.

Церква апелює не тільки до Всевишнього, але і до світської влади, до її інструментів “розподільної справедливості”.

Церква вже спирається не тільки на усемогутність Усевишнього вона бере на озброєння інструменти права, влади, союзів підприємців і союзів найманих робітників для рішення “робочого питання”. Це показує, що інституціоналізм має загальне поширення, а служить не тільки інструментом “ринкової економіки”.

В енцикліці Папи Іоанна Павла II “До сотої річниці” декларуються, “нові явища”, але вони уже відносяться до подій 1989-1990 р. Час розпаду і краху світової системи, чим підкреслюється історична значимість цієї події, як часу відомого під назвою “реального соціалізму” і шкоди такого роду соціалізму, що стали державною системою.

Але “нові явища, що наступили,” далеко не байдужні в тій же соціальній проблемі. “Якщо в минулому в центрі цих питань виявляється, насамперед “класова проблема”, те останнім часом на новий план висувається “світова проблема”, а отже не тільки класовий, але світовий масштаб нерівності і несправедливості.

Всебічний аналіз ситуації сучасного світу виявляє ще більш глибоке і повне значення, яке варто додати умовам, спрямованим на побудову справедливого суспільства на Землі, чим міцний аналіз структур “соціальної несправедливості” (с.115).

Це новий час – глобалізація економіки, політики, ідеології, культури, національних, сімейних відносин, регіональних зв’язків.

Інституціоналізм змішаної економіки зчинив вплив на країни ринкової економіки, в пошуках рішень економічного росту, ефективності використання ресурсів, перш за все за рахунок посилення державного втручання.

Однак, займають поважне місце в вирішенні цих задач ліберальні теорії, і перш за все Фрайбурзька школа в Німеччині.

НІМЕЧЧИНА СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ. ФРАЙБУРГСЬКА ШКОЛА

Версальський договір, як було уже встановлене, був договором удушення Німеччини. Величезні репараційні платежі, відторгнення Руру, Ельзасу, Лотарингії, Селезні. Але події, що відбулися в жовтні в Росії, потім у Німеччині, Австро-Угорщині, вплинули на зміну політики країн-переможців відносно Німеччини. Як би і там не відбулося повторення російських подій. Не кращий час пережила Німеччина в період Веймарской республіки. Німеччина не змогла відновити свій потенціал у тому числі і тому, що багато сторін економіки періоду кінця XIX початку XX століття не зникли. А наявність в економіці картелів – Німеччина кінця XIX була класичною країною картелів. При цьому в Німеччини історично склалася особлива роль держави в економічному, соціальному і політичному житті. Так вона виступала в ролі регулятора на основі законів відносин власності і праці. Держава була власником залізниць, каналів, портів. Недарма Ленін говорив про те, що тут усуспільнення засобів виробництва досягло того рівня, коли до соціалістичної економіки залишається лише один крок – змінити хазяїв держави. Інституціональні утворення, установлені державою, ввійшли в економічне життя Німеччини як елементи економічної системи, і ці інструменти працювали і при націонал-соціалізмі. Державна влада стала знаряддям здійснення його ідеології, її економічної концепції.

У 1897 р. імперський суд Німеччини оголосив припустимим картельні договори і картелі стали стрімко розвиватися. У 1905 р. їх нараховувалося 385, у 1925 р. – 2500, у 1936 р. їхнє число зросло в десять разів. Їхня економічна влада стала всеосяжною. Це був «корпоративний національний соціалізм», який було визнано в Італії в 1925 році.

Гасла «Смерть банкам», «Смерть універмагам», проголошені націонал-соціалізмом які ніби-то були вираженням боротьби з пануванням картелів, насправді стали тільки відволікаючим моментом. В дійсності влада картелів не була ослаблена, лише видозмінена під прикриттям нового ідеологічного упакування. Картелі 1920 р. були союзами самостійних підприємств. Це була форма пом’якшення  конкурентної боротьби на внутрішньому ринку. У 1935 р. офіційно картельні угоди були заборонені. Але націонал-соціалізм проголосив гасло: «Відродити 3-тій Рейх». Для здійснення цілей відродження Рейха, повернення територій відторгнутих за Версальським договором, а потім територій, що колись входили в імперію необхідно було здійснити мілітаризацію економіки. Без підприємств-гігантів-картелів, її вирішення було неможливе.

Держава вносить зміни в економічну систему (господарський порядок по Ойкену), яка перетворюється в централізовано-адміністративну розподільчу систему, включаючи сюди і підприємства приватної власності.

У цьому особливість господарських процесів Німеччини періоду панування націонал-соціалізму. «Як правило, центральні і планові органи виявляють тенденцію до того, щоб створювати дуже великі виробництва, як це було в Росії після 1928 року чи в Німеччині між 1933 р. і 1944 р., впливають на технічну концентрацію виробництва» – узагальнює В. Ойкен (315).

Цікаво відзначити, що по інший бік океану в США, у 1894 р., з'являється антитрестовський закон Шермана обмежуючий економічну владу монополій. Але трести множилися набагато швидше. Якщо в Німеччині інституціональний інструмент – імперський закон 1897 р., збільшив число картельних договорів, то закон Шермана, спрямований проти створення трестів, не вирішив задачі. Трести росли як гриби після дощу. А значить, були сили, що відображають історичну тенденцію, яку перебороти цей інституціональний інструмент регулювання не може.

Після поразки в Другій світовій війні Німеччина пережила не кращі свої роки. Зруйновано індустріальну міць економіки і її інфраструктуру, комунальне господарство, транспортні мережі, енергетика, фінанси і грошова система. У період між 1945р. і 1948 р. у широких масштабах розвивався натуральний обмін. При розподілі центральними адміністративними органами німець одержував недостатню кількість хліба, картоплі чи м'яса, звертаючись до натурального товарообміну, щоб забезпечити себе потрібними продуктами та споживчими товарами або сам саджав картоплю, розводив овочі. З 1948 р. країна вступає в череду реформ із метою утворення соціально-ринкового господарства, економічну політику якогоочолює Л. Эрхард.

Це була велика історична подія не тільки для Німеччини, але і для світової історії. Країна з централізовано-адміністративною економікою перейшла до ринкової економіки, але маючи в основі соціальну складову. В історію вона ввійшла як «третій шлях». Ні капіталізм із його «невидимою рукою», ні соціалізм із його централізовано-командною економікою, а соціально-ринкове господарство. Ця економічна система забезпечує високу ефективність ринкової економіки, і гарантує громадянам соціальну справедливість відповідно до внеску кожного.

Основними елементами цієї концепції виступають: а) особиста воля, б) соціальна справедливість і в) економічна дієздатність.

Концепція «соціальне ринкове господарство» продукт національно-історичного середовища. Об'єднання Німецьких земель здійснювалася через імперську політику Пруссії. Для захисту національних інтересів в епоху індустріальної технологічної революції виникає концепція індустріального виховання Ліста і її втілення в політиці протекціонізму, що здійснюється державою. Роль держави захищали Кант і Гегель. Воля – природна мета людини, і держава – як розумний обмежувач абсолютної волі, в Канта. Воля буває там, де панує закон, а не сваволя окремої людини, в Гегеля.

Тут народилася теорема: «Влада робить хворим того, хто панує, і тих, хто живе в несвободі». Для останньої третини XIX століття, коли індустріальна міць країни стала явною, молода історична школа (Шмоллер, Брентано) робить «соціальне питання» – стрижнем економічної теорії. Шмоллер – батько «Союзу соціальної політики», програму якого розробляють катедер-соціалісти, а Бісмарк реалізує цю концепцію, закладає елементи Німецької системи соціальної допомоги.

Відому роль у проблемі «соціальна людина» зіграли праці Р. Зомбарта, який вченню Маркса про суспільно-економічні формації протиставив поняття «господарська система», що дуже близько до інституціонального поняття «економічної системи».

Генезис капіталізму він виводить з формування «капіталістичного духу» як єдності, «підприємницького духу» – він обумовлює динамізм капіталізму і «бюргерського духу» (це ощадливість, помірність).

Особливості національної соціально-економічної думки знайшли своє відображення в працях М.Вебера, що піддає аналізу міждисциплінарні зв'язки. Розуміння економічних відносин вимагає в першу чергу, знань культурного контексту (етика, релігія, історія економіки і т.д.). Генезис і функціонування капіталістичного суспільства він розглядає як економічну систему й у більш широкому – як форму цивілізації. Для другого характерно панування раціоналізму життя, думок, почуттів і Раціональна господарська етика. Тут більш широкий спектр Інститутів, що охоплює не тільки соціальні, але і загальнокультурні.

До концепції «соціальне ринкове господарство» відносяться і дослідження неоавстрійскої школи Л. Мезеса і Ф. Хайека. Обоє представники лібералізму. Так характерне положення Мезеса. «Методи регулювання мають своїм результатом умови, що з погляду їхніх власних прихильників більш незадовільний чим той стан справ, що існувало до початку втручання і не поліпшення, якого було спрямоване регулювання». Це положення типове для сучасних неолібералів. Але вони вільний господарський порядок виводять не з приватних інтересів, а з того, що більш висока суспільна ефективність, порівнюючи її з неефективністю соціалістичного виробництва.

У ключі вільного господарського порядку виступає Ф. Хайек. Немає повного знання кон'юнктури і тенденцій ринкового господарства. Знання обмежені у окремих функціонерів тим ступенем інформації, що їм доступна, значить передбачати майбутнє не можна. Він – за вільне підприємництво. Основний внесок у концепцію «соціальне ринкове господарство» вносить В. Ойкен.

В. Ойкен – засновник Фрайбургської школи.

«Заслуга Фрайбургської школи, Вольтера Ойкена і його друзів полягає в тому, що вони повернули політичну економію до строгого мислення порядку, щоб протиставити плоскому бездуховному прагматизму духовний порядок» (Ерхард. «Півстоліття міркувань).

Ойкен використовує термін «національна економія» у противагу політекономії, виходячи з того, що єдиної політичної економічної теорії не може бути, економічні процеси в переважній більшості мають національну характеристику у різних країнах. Це видно як на основі дослідження далекого минулого, так і епохи історичних експериментів після 1914 р., а ці експерименти мають чітко позначену національну особливість. Він підкреслює: «питання про загальний взаємозв'язок економічного «процесу», що висували класики, був обумовлений загальним духовним і політико-господарським положенням у XVIII.

Але ситуація змінилася – XIX століття – вік індустріалізації «У наявності значне історичне явище – індустріалізація. Це промислова революція, що не має прецедентів у світовій історії, не тільки поширюється від країни до країни, але і розвивається всюди в тому числі й у таких старих промислових країнах, як Англія і Німеччина, породжуючи у своєму подальшому розвитку всі нові і нові форми господарювання» (с. 84).

Історичний розвиток привів не тільки до того, що прискорилася трансформація інститутів, але і до того, що ускладнилася структура суспільного господарства, так, що все більш рельефнішє виявляється необхідність теоретичного аналізу (с. 37). «У національній економії панує два питання: про форми, в яких здійснюється господарювання и економічні процеси, що щодня протікають усередині заданих форм. Ойкен констатує: «Теорія представляє інструменти для одержання наукового досвіду. Вони служать для проникнення в економічну дійсність» (с. 288).

Ойкен звертається до історії дискусії Менгера і Шмоллера про метод політичної економії. Менгер – прихильник двох пізнавальних цілей. «Пізнання конкретних явищ у їхній індивідуальній взаємозалежності і теоретичній національній економії – пізнання законів у їхній змінюваності: «загальну сутність обміну, ціни, земельної ренти, пропозиції, попиту». Цю тезу Менгера критикує Шмоллер. Він вважає, що в методі, запропонованому Менгером, є позитивне, однак розходження не може розглядатися як нездоланна перешкода. Він за створення єдиної економічної теорії. Але на якийсь період часу на передній план висуваються переважно окремі задачі, що ні в якій мері не означає, ніби-то недооцінюється теорія – мова йде про створення для неї необхідної задачі». Як видно, емпіризму приділяється особливе місце. Ойкен зауважує: «Емпіризму ніколи ще не вдавалося пізнати дійсність. Досить згадати про долю німецької історичної школи між 1870-1930 р., школи що виникла з цілком виправданого прагнення до енергійного проникнення в хитросплетіння економічної дійсності. Зовсім не погане слідування емпіричному кредо привело до катастрофи даної школи; емпіризм взагалі не може пізнати дійсність» (с. 51). Метод емпіризму погубив історичну школу.

Ойкен критикує зомбартовське основне положення про господарську систему. За цією концепцією розвиток йде від натурального господарства до ремісничого, до сучасного капіталізму. Помилкова сама концепція стадіального розвитку людства.

Виступаючи проти економістів, що розглядають конструкцію господарського життя за допомогою сходинок: домашня, міська народногосподарська, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, молода, розвинута, зріла, прогресуюча. Ойкен висуває положення про те, що існують конкретні господарські порядки Греції, Афін, Спарти, Рима. Диоклетіана, Німеччини 1900 р. і 1940 р., а з іншої – необхідне пізнання їх у єдності із усім життям нації – з політичними і соціальними подіями, з явищами духовного життя. Однобічність – є конструкція сходинок.

Не приймає Ойкен і концепції тих економістів які розглядають універсально-історичний зв'язок усіх сфер життя, затверджуючи, що немає основ вивчати окремі економічні питання. Такими він бачить економістів романтиків минулого і сьогодення.

Висновок Ойкена: елементом-системоносієм економічної системи є господарський порядок, він не пов’язаний з господарськими сходинками. Він – індивідуальне явище. Господарський порядок Англії кінця XVIII в., господарський порядок Росії 1922-1928 р. Господарські порядки визнаються ідеальними типами через економічні системи. Наприклад, централізовано керована економіка, ринкові форми, грошові системи, на основі яких і створюється теорія. Але для цього необхідно знання конкретних господарських порядків.

«Але коли цілком виявився особливий характер національної економіки і пізнання реальної економіки просунулося максимально далеко, виникають точки дотику з іншими науками (Насамперед виникає дуже багато точок дотику з економічною історією)» (с. 298).

Виділення вчення про економіку підприємства від національної економії варто вважати необґрунтованим. Вони – ланки загального господарського порядку.

Результат той же, як і у випадку поділу національної економії на історичну і теоретичну. (Дискусія. Менгер – Шмоллер.) Це можна бачити на прикладі централізовано-керованого господарства. Оскільки єдиний центр керує і планами індивідуального виробництва, то це і створює конкретний господарський порядок.

Централізовано-адміністративна економіка породжується індустріальною технологічною революцією.

«Якщо наука хоче зрозуміти, як протікав і протікає цей грандіозний процес, у ході якого все життя людини потерпає непередбачені потрясіння, вона повинна підходити до нього під універсально-історичним кутом зору. Це означає вивчення його у сукупному взаємозв'язку з усією історичною реальністю окремих націй і людства в цілому» (с. 85).

«Сукупний суспільний економічний процес, ланкою якого є кожне окреме виробництво, кожне домашнє господарство, являє собою щось єдине: регулювання виробництва з метою задоволення різноманітних потреб, тимчасова структура виробництва, розподільчий процес, застосування певних технологій і просторове упорядкування здійснюється в рамках єдиного цілого. Усе це відбувається, щоб перебороти істотну обмеженість благ. Тому, задаючись питанням про взаємозв'язки цілого, ми тим самим наближаємося до розуміння повсякденної господарської практики в її деталях» (с. 15-16 «Основи національної економіки»).

Ойкен критикує Сэя за те, що він виділив при вивченні економічних процесів особливі сфери. Так, окреме питання про виробництво, питання про розподіл і про споживання, а як другий елемент – звернення. «Воно ні в найменшому ступені не відповідає економічної діяльності і тому повинне бути забуте... унаслідок такого членування втрачається сприйняття єдиного господарського процесу» (с. 19). Ми маємо справу з єдиним, цілісним, єдиною проблемою і єдиною наукою (с. 20).

Слідом за Маршаллом Ойкен підкреслює, що відсутність цілісності науки характерно не тільки для Сэя, але і Рікардо, Вальраса і Парето. Так, Рікардо, Вальрас не порушують питання про тимчасову структуру виробництва, у такий спосіб знімається проблема інвестування і заощадження.

«Недооцінка чи повне ігнорування фактору часу істотно виявилася в тім, що значні розділи сучасних теоретичних досліджень опинилися осторонь від економічної дійсності» (с. 21).

Ойкен підкреслює роль думки людини про господарський процес. Поряд з розрізненими думками індивідів на господарську практику й економічну політику впливають ідеології груп, що сформувалися. Релігійно-філософська ідея громадянина світу виражала інтереси тих, хто був зацікавлений у вільній торгівлі, національна ідея – інтереси прихильників протекціонізму, а стара німецька ідея товариства стала ідеологією тимчасових сучасних картелів (с. 23).

Прорив до економічної дійсності – така основна вимога, що повинна бути пред'явлена до національної економії. «Історичний характер проблеми вимагає споглядання, інтуїції, синтезу розуміння, вживляння в індивідуальне існування; загальісторичний її характер вимагає тим часом раціонального мислення, аналізу, роботи з уявними моделями» (с. 36).

В останні десятиліття розрив між теоретичним і історичним дослідженнями посилився. Склалося два типи економістів, що існують поруч один із одним, але говорять на різних мовах.

Сучасна економічна теорія виникла, кажучи загалом, як результат спроби подолання того відриву від дійсності, що був притаманний колишній національній економії. У підтвердження своїх висновків Ойкен наводить слова Кейнса про Маршалла. Маршалла останній називає одним із творців сучасної теорії. «Він хотів осягти, як улаштована гігантська майстерня світу, хотів відчути її подих і розрізняти окремі тони могутнього хору, хотів говорити з практиками на їхній мові, при цьому дивлячись на усіх очима мудрого ангела. Саме з цих позицій прагнув він тісніше стикнутися з повсякденним діловим життям, так само як і з життям працюючих класів». І Кейнс, на жаль прав, коли додає: «Усе це він відчував з такою силою, що недоступна розумінню багатьох його учнів» (с. 49).

Саме вивести теорію з реальної дійсності складає його методологічне кредо. «Ми із самого початку діяли інакше. Не можна йти шляхом «узагальнюючої» абстракції, роблячи зрізи історичного матеріалу і конструюючи теорію для кожного зрізу, й у такий спосіб приходили до результатів, яким не відповідали реальної економіки і не могли використовуватися як основа для теоретичної роботи. Ми з максимально можливою рішучістю постаралися проникнути в окремі факти, в окремі конкретні сімейні господарства виробництва й у такий спосіб до межі підсилювали споглядання окремих явищ. Окремі господарські утворення піддаються точному дослідженню. Із силою абстракції, що виділяє, ми знайшли там ідеальні типи господарських систем з їхніми численними формами централізовано керованих господарств, формами ринку і грошових систем. У такий спосіб ми знайшли форми порядку в історичній дійсності. Ми відкрили їх, досліджуючи факти сучасності і минулого (с. 209).

Пізнання економічної дійсності Ойкен починає з вихідної точки: «Завжди і скрізь господарська діяльність базується на плані» (с. 72).

При всьому розмаїтті форм, необхідно виділити дві основні, функціонуючі всю історію людства:

а) складання плану одним укладачем (власне натуральне господарство, планування з єдиного центра);

б) ринкове господарство – самостійна розробка плану господарської діяльності окремими її суб’єктами.

Координування планів здійснюється в одній формі з єдиного центра і координується через механізм цін і мінових вартостей – у другій формі.

У централізовано керованому господарстві, в якому «одна інстанція за допомогою своїх планів регулює весь економічний розвиток», а в ринковому господарстві «ціноутворення знаходиться в центрі економічної системи ,має широкі, точно позначені функції, а всі дії повинні орієнтуватися на ціни (с. 289).

У древньому світі, у ранньому і пізньому середньовіччі, у перші сторіччя нового часу й у неєвропейських цивілізаціях господарські порядки були, як правило, природно «зростаючими». Вони складалися під впливом відповідного природного оточення, у ході зовні і внутрішньополітичних і економічних подій без якого б то не було всеосяжного плану. Правда, багато держав античності і нового часу здійснюваної ними господарською політикою сприяли складанню визначених господарських порядків.

Великі перетворення господарських порядків, що були проведені на рубежі ХVШ-Х1Х ст. і в першій половині XIX в. приватна власність, воля договорів і конкуренція були тими принципами, що упорядковують, за допомогою яких належало створити господарський порядок. Пізнавши сукупний взаємозв'язок повсякденного господарського життя і відкривши, що конкуренція є найвищою мірою ефективним регулятивним принципом, класична національна економія розробила ті основні принципи порядку, для реалізації яких було необхідне проведення масштабних реформ. Тоді вірили і надіялись, що за допомогою простої системи природної волі можна створити добре упорядковане конкурентне господарство В даному випадку господарські порядки виникали завдяки створенню «господарської конституції».

Ойкен підкреслює, що господарська конституція може породити інший господарський порядок. Так, господарська конституція кінця XIX – початку XX вимагала господарського порядку на основі приватної власності, волі договорів і конкуренції. Але дійсні господарські порядки, які виросли на ґрунті цієї конституції були далекі від проголошених принципів. Приходить корпоративна власність, картельні угоди, що виступають інструментом, що протистоїть конкуренції, прагне встановити панування. Це непередбачені наслідки.

Одним словом, проста система природної волі не привела до створення порядку, заснованого на конкуренції. Таким чином, існують господарські порядки «природно зростаючі і рукотворні». Сучасний індустріальний світ більше не припускає хаотичного зростання. Але їхній розподіл на два основні типи: централізовано керована і ринкова – мінове господарство.

Звичайно для науки куди зручніше було мати справу з однією формою, скажемо, з конкуренцією чи монополією. Однак, у минулій і нинішній економічній дійсності спостерігається велике розмаїття і мінливість цих форм. Хід економічного процесу залежить від форми ринку. Не наука вносить різноманіття. Вона робить саме протилежне: редукує неозоре багатство конкретних порядків до чистих форм, число яких цілком можна розгледіти і які мають прості властивості (с. 144).

Приведемо приклад про форму ринку за умови форми попиту – конкуренції, форми пропозиції – конкуренція, форма ринку – повна конкуренція, форми попиту – монополія, форма пропозиції – монополія, форми ринку – двостороння монополія.

Оскільки можна знайти п'ять форм пропозиції: конкуренція, часткова олігополія, олігополія, часткова монополія і монополія; так само як п'ять аналогічних форм попиту, то виникає 25 форм ринку. Якщо врахувати можливість поділу кожної форми на відкриту і закриту, то це число збільшиться в чотири рази. Таке структурування відкидає просторікування про ринок узагалі, оскільки його немає, а є перераховані Ойкеном форми.

Після аналізу форм ринку випливає аналіз методів регулювання ринків.

Є три методи регулювання господарських процесів, що існували в історії: регулювання здійснюване центральними державними органами, регулювання здійснюване владними групами (анархо-групами) і регулювання через конкуренцію (с. 323). З першою люди познайомилися в XX столітті (Росія, Китай і багато інших країн). Друга – породження концентрації і централізації виробництва, але вона неодвічна. Третя – превалює форма ринку повної конкуренції. Вона в зародку існувала в індустріальному господарстві. «Але ніколи не перетворювалася в життя повною мірою» (с. 325). Ойкен стверджує, що поява праць Менгера, Вальраса, Джевонса, Бем-Баверка, Маршалла сприяли подальшому удосконалюванню системного аналізу процесу регулювання в умовах існування форми ринку повної конкуренції.

Так народилася думка про конкурентний порядок. Вона підтверджується нашим повсякденним досвідом і досвідом, накопиченим наукою (с. 325). Кожна форма регулювання через анархогрупи переходить неминуче в централізовано керовану, то варто розглядати тільки дві (перша і третя).

«Формою ринку, що домінує в умовах конкурентного порядку, є форма ринку «повної конкуренції». Це та форма, що повинна координувати між собою плани і рішення окремих форм підприємств і домашніх господарств» (с. 327).

Повна конкуренція – шлях до підвищення ефективності роботи фірми. Вона є до того ж формою ринку, ціни якої регулює економічний процес і плани домашніх господарств і підприємств, що орієнтуються на ці ціни. Конкурентний порядок можна виразити у формулі: граничні витрати рівні цінності. Конкурентний порядок вимагає правової держави, вона повинна створити ті рамки, у яких вільна діяльність одного індивіда обмежується сферою волі іншого, чим створюється рівновага сфери волі людей.

У конкурентному порядку важливе місце займає грошова система. «Регулювання індустріальної економіки має потребу в монетарній стабільності, але, як свідчить коливання кон'юнктури, саме нестабільність вартості грошей, очевидно, органічно притаманна цій економіці» (Основні принципи економічної політики. С. 340).

Поява кредитних грошей – є або збільшення грошової маси при наданні кредитів, або зменшення – при їхньому погашенні. Саме ця еластичність грошей сформувала інвестиційну діяльність у період індустріалізації. Без її індустріалізація повільніше просувалася б уперед. Але в цьому криється одночасно причина нестабільності грошей, існування тенденції до інфляційного росту чи дефляційного зменшення грошової маси (с. 340-341). Задача регулювання полягає в тім, як вмонтувати грошовий порядок у вищій стабільності в конкурентний порядок.

Ойкен розглядає існуючі пропозиції завердження валютної стабільності. Але відмовляється від визнання їхньої ефективності. Він вважає, що необхідно постійне активне втручання в грошову і кредитну політику з метою встановлення відповідності нагромадження і кредиту. «Дисконтна політика, політика відкритого ринку, встановлення норм ліквідних резервів, державна фінансова політика і, мабуть, державні капіталовкладення повинні були б служити цілям стабілізації. Такі пропозиції не можна плутати з політикою забезпечення повної зайнятості кейнсіанського користі. Справа в тім, що вони спрямовані на те, щоб забезпечити механізм функціонування цін конкуренції (с. 341-342).

Саме механізм цін виступає основним інструментом регулювання конкурентного порядку, його ефективного функціонування і це можливо тільки при стабільності валютного курсу. «Валютна політика має чільне значення для конкурентного порядку» (с. 338). Стабільність «вартості грошей» відіграє вирішальну роль у розрахунку витрат виробництва, інакше не буде врахована пропорція обмеженості ресурсів. Правильність цього положення можна проілюструвати на прикладі реформ в Україні. Під гаслом «шокової терапії» Україна почала з перших кроків незалежності лібералізацію цін у варіанті виходу на світові ціни. До 1994 р. інфляція в порівнянні з 1991 р. склала 10260 %. За цей період ціни виросли в паливній у 20 тисяч разів, м'ясний – 14 тисяч разів, машинобудуванні – у 6 тисяч разів. Трагедія України – відсутність концепції трансформації економіки України від централізовано-адміністративної до ринкової із соціальною складовою, враховуючої її історичні національні, політичні, соціальні, психологічні фактори. Результат – 80 % населення України за рисою бідності.

Німеччина, із промисловістю зруйнованої «килимовими бомбардуваннями», репараціями, соціальною невпорядкованістю, реалізуючи эрхардовську програму «добробут для всіх» зробила «економічне чудо», вийшовши до середини 50-х у число індустріально розвитих країн «великої сімки». Україна ж від індустріально розвинутої у ході реформування увійшла в число країн з «наздоганяючим розвитком». «За реформи платить народ» – вважає М. Фрідмен.

Ойкен підкреслює, що «соціальна політика повинна бути політикою економічного порядку. Немає нічого, що не було б важливим в соціальному плані. Необхідно спробувати за допомогою загальної політики порядків перешкоджати виникненню соціальних проблем» (с. 404). Напротивагу Ойкену Хайек категорично заявляє: «Мені невідомо, що взагалі соціально».

В. Ойкен про економічну політику.

Економічна політика, за В. Ойкеном повинна бути вбудована в господарський порядок. Господарська діяльність має різноманітні форми. Але існують дві основні. Централізовано керована – коли план господарської діяльності створюється з одного пункту, (у натуральному господарстві індивідом чи адміністративним центром), і план діяльності створюється самостійним суб'єктом, що хазяйнує, (окреме виробниче підприємство, фірма, асоціація – ринкове господарство). Перше координується підпорядкуванням господарської діяльності одному плану, друга регулюється через ціни і мінові вартості.

Усе різноманіття форм ринку здійснюється в межах конкурентної форми попиту та пропозиції. На основі його досліджується економічна політика використання економічних і правових інститутів.

Ойкен виділяє дві форми економічної політики: а) lasser faire ліберальний, б) епохи історичних експериментів. Перший період – незалежної від держави політики – але саме тут утворюються такі інститути ринкового господарства, як право власності, договірне і патентне право, сукупність правових норм компаній, що стосуються об'єднань. Так само створювалися економічні і правові порядки, але нагляд за економічними порядками не входив у спеціальну функцію держави. Необхідні форми можуть розвиватися тільки самі по собі.

Ойкен вказує, що економічна політика, якщо вона додержується принципів lasser faire, повинна рахуватися з тим, що тут реалізуються найрізноманітніші форми ринку і грошових систем (США, Франція, Англія). Тут виникають небезпечні тенденції появи і ствердження влади монополій і олігополій, наростання панування фінансового капіталу. Відповіддю на це з 70-х років XIX століття, стає поява інтервенціоністської політики. Остання виникає як спосіб вирішення задачі упорядкування індустріального життя.

Постійні технічні удосконалювання, прориви в науці, нестабільність сільського господарства, еміграція, зміни в психології суспільства порушують індустріальний рівноважний розвиток. Це порушення вимагає регулювання щодо спрямовування економічного процесу до нового стану рівноваги.

«Це задача системи регулювання, що вмонована в економічний порядок індустріалізованого господарства. Вона повинна функціонувати як стабілізатор» (с. 110).

Отже, Ойкен виходить з того, що історична тенденція розвитку ринкового господарства породжує економічні і правові інститути, є й інститути «системи регулювання», але вбудовані в економічний порядок, не прямої дії. Інструменти настроювання конкурентного порядку» – основа ринкового господарства. Вони фактор розвитку. Своє місце в системі регулювання займає валютно-грошова політика. Вихідне положення економічному порядку – свій грошовий порядок.

Економічна політика формує умови політики порядків, останні формують тенденції, що нерідко не приймаються в розрахунки, хоча їх можна було б передбачати і врахувати (с. 299). Це уже вимагає найвищого мистецтва, встановлення інститутів і їхній спрямованого функціонування.

Цього мистецтва вимагає дуже складна ситуація, коли діє історична тенденція і виникають нові актуальні проблеми. Так, історична тенденція виражена в концепції класичної школи про регулювання економічних процесів «невидимою рукою», яка стала теоретичною основою політики лібералізму, повинна була протерпіти перетворення. 70-і роки XIX ст. – час виходу на історичну арену цих нових форм господарських порядків. Це знайшло своє відображення в економічній політиці інтервенціонізму. Вони неминуче повинні були відбитися в нових концепціях, так з'являються маржинализм і институціоналізм.

Економічна політика інтервенціонізму підготувала умови до нового етапу – економічної політики експериментів. «З часу війни 1914-1918 р. світова економічна політика вступила в нову еру. Цей поворот був підготовлений інтервенціоністською політикою останніх попередніх їй десятиліть. Проте, він відбувся зненацька. Економічна політика в багатьох країнах була орієнтована на створення монополій і стимулюванні їхньої діяльності, а подальше забезпечення в умовах ліквідації золотого стандарту універсально погоджувалося з кредитуванням».

Експерименти не були результатом наукового передбачення, у їхньому ході значну роль грали нагальні задачі, що розв'язуються економічною політикою, очевидно без наукової обґрунтованості. Вона привела до нестабільності грошових порядків, до утворення автономних владних структур, настання депресії, до масового безробіття, до розмиву середнього класу, малозабезпеченості й убогості, до тоталітаризм у найбільш огидному виді.

Але також до того, що був накопичений величезний матеріал емпіричних рішень, що показав можливості інституціональних інструментів у розкритті ресурсів, закладених у ринкових відносинах соціальної складової.

Величезне значення цього матеріалу для економічної науки і її методу.

«Не залишаючись більш зв'язаною формулою неминучості історичного процесу, наука показує ті моменти, в яких економічна політика має волю, а також те, яким чином вона може уникнути небажаних тенденцій... Таким чином, економічна політика в змозі формувати дійсність і протистояти небезпеці бути віднесеною бурхливим ходом історичного процесу і вона може стати вільною лише в тому випадку, якщо мислення категоріями виштовхне мислення категоріями історичної неминучості» (с. 302-303).

Девіз Ойкена: «Конкурентна економіка – умова соціальної забезпеченості, добре функціонуючий конкурентний порядок може позбавити людину не тільки від економічного нестатку. Лише він один захистить від погрози тоталітаризму» (с. 409).

Ойкен про економічну владу.

Ойкен підкреслює, що в епоху індустріалізму різко змінилася роль держави.

Концентрація економічної влади не є специфікою нового часу... Не в меншому ступені вона характерна для періоду середньовіччя, утім, як і для всієї іншої історії. Багато вчених і сьогодні, говорить Ойкен, не розуміють, що господарський процес пронизаний твердою боротьбою за владу. (с. 249-250).

Так, він іронізує з приводу твердження Шмоллера, що нині «виявляється перемога деяких загальних інтересів над норовливістю і короткозорим егоїзмом» (с. 251). І тут боротьба ведеться підступно, приховано і жорстоко.

Найбільше зосередження влади в централізовано-адміністративній економіці. Але й у простому централізовано-управлінському господарстві (натуральне господарство) вона виявляється. Якщо грек у V столітті до н.е. змушував працювати у своєму будинку 10 рабів, він здійснював стосовно них значну економічну владу, так само як і в раннім середньовіччі керуючий маєтком стосовно «рабів» і невільних орендарів.

Але в першому – суспільна економічна влада, а в другому – приватна. У міновому господарстві, де орієнтування на ринок, економічна влада виявляється інакше. Тут можуть утворитися сильні економічні владні позиції, що нерідко підтримуються державною владою. (На відміну від Ойкена, Гелбрейт робить висновок, що вони неминуче зростаються з державною владою). На утворення таких позицій впливає форма ринку. Ринок повної конкуренції і ринок монополії попиту і монополії пропозиції створюють умови, що різко відрізняються, для прояву владних позицій. У формі повної конкуренції феномен економічної влади зникає. «У міновому господарстві саме ринкове положення визначає владне положення. При цьому зберігає свою силу твердження, що в умовах повної конкуренції значною мірою позбавлені влади і великі виробничі одиниці» (с. 257).

Один з докорів як прихильників ордолібералізму так і його супротивників укладений у тім, що Ойкен дає дослідженням результат, у нього відсутній механізм реалізації, теоретичний аналіз економічної і політичної влади не розкриває конкретного механізму регулювання економічних процесів економічною владою і державою.

Однак Ойкен через роботи «Основи національної економії» і особливо «Основні принципи економічної політики» філігранно проводить ідею особливої ролі влади. Вона не повинна виступати як інструмент першої дії. Вона покликана вишикується в ринкове господарство і самим інструментами створити умови функціонування їхній для найбільш ефективної Дії конкурентного ринку. Конкурентний ринок – ті рамки в який відбуваються складні прояви численних факторів як економічних, так і технологічних, ідеологічних, правових, соціальних, політичних, психологічних, етичних, культурних, ментальних. Механізм використання цих інститутів відбувається в безупинно змінюються умовах. Завдання полягає в тім, щоб відбувалося безупинне удосконалювання до цих нових ступіней суспільного і господарського порядку. Ойкен за мистецтво дуже складному процесу регулювання для ефективного використання ресурсів суспільства.

Ідеал Ойкена – диригентська паличка в руках маестро. Він за мінімізацію влади, як держави, громадських організацій у т.ч. професійних, монополій і олігополій. Є історичні тенденції, є економічні закономірності і їх необхідно знати, тому що тенденції численні, підтримка «дурних» може принести різко негативні результати. Так підтримка монополій приведе до централізовано-адміністративної економіки. Lasser faire привела до панування монополій і фінансовому капіталу.

Це й обумовлює задачі науки. Наука додає словам економічна влада їхній справжній зміст. Економічна влада не є щось ірраціональне, містичне, економічна влада є щось раціонально пізнаване.

Як сила, що встановлює порядок, виступає функціонуюча держава. У діяльності держави виділяється два принципи. Політика держави повинна бути націлена на те, щоб розпустити чи принизити функції економічних владних угруповань.

Політико-економічна діяльність повинна бути спрямована на видання форм економічного порядку, а не на регулювання економічного процесу (с. 427-429).

Гасло більше чи менше держави повинний бути виключений. Питання не кількості, а якості. Те саме мистецтво діяльності, у тому числі законодавче про яке йшла мова вище. Потрібні корисні закони об оберт капіталів, про біржі і біржові угоди, про іпотеки. Вони повинні бути убудовані в ринкове господарство, що сприяють конкурентному порядку.

«Обидва принципи орієнтовані на побудову достатнього державного порядку. Вони неминуче складають єдине ціле» (с. 430).

Характерне зауваження Ойкена: «.. Хоча сучасна держава і не є достатньою силою, що встановлює порядок, воно могло б стати нею... Без конкурентного порядку не може виникнути держава, здатне здійснювати діяльність, а без такого неможливий і конкурентний порядок» (с. 431).

Як видно особливого оптимізму в неминучості встановлення конкурентного порядку в Ойкена немає. Його погляд на «ордо» – порядок,

Слово порядок має, однак, ще й інше значення: порядок, що відповідає суті людини і суті справи, порядок в якому існує міра і рівновага. «Ордо» – з'явилося в античності в пошуках конкуренції в морі подій. «Ордо» впливав на середньовіччя в пошуках справедливого порядку відповідного розуму чи природі утвору Всевишнього. Позитивному порядку протипоставлений природний.

«Сьогодні цей ідеал знову відроджується перед обличчям справжньої необхідності знайти для індустріалізованої економіки дієздатну і гідну людину порядок господарства, суспільства, права і держави».

У цьому особливість інституціональної Фрайбурзької школи.

Ойкен про людину, що хазяйнує.

Питання формулює Ойкен: «Який відбиток накладає на господарський процес розходження людей у різні історичні епохи?».

Автор констатує, що наприкінці XIX століття – початку XX століття панувала точка зору: «найбільше чітко історична мінливість суб'єкта, що хазяйнує, виявляється в тім, що раніш діяв згідно «принципу задоволення потреб», а от у епоху капіталізму діє вже на основі «принципу максимізації доходу». Це положення найбільш виразно сформульоване В. Зомбартом, який вважав також, що капіталізм переходить у посткапіталізм, а в соціалістичній господарській системі знову затвердиться принцип задоволення потреб.

Ойкен на основі аналізу господарських порядків показує, що теза про принцип задоволення, як в античному, так і середньовічному світі, далеко від істини. У господарствах ойкосів прагнення до прибутку виступає контрастно, нещадна експлуатація рабів не заради задоволення потреб, а заради прибутку. Середньовічний купець-роздавальник мав на меті прибуток, та й у ремісників прагнення до поліпшення харчування виступало контрастно.

Оскільки одним з різноманітних типів господарського порядку, як античності, так і середньовіччя виступає централізовано кероване господарство, то в ньому не може бути реалізованим один лише принцип – задоволення потреб. «Історичний досвід спростовує думку Аристотеля і багатьох новітніх дослідників, начебто тяга до доходу можлива тільки після появи грошей і господарського обміну» (с. 264).

Не можна протиставляти добування грошей і задоволення потреб. Ті ж Афіни дають цьому підтвердження. Там, де є поділ праці, можлива і відсутність грошей. Але це з області виключень. Економічна поведінка людини, говорить Ойкен, одночасно і незмінна і змінюється. Очевидна істина: у своїх господарських планах люди прагнуть досягти своїх цілей з найменшими витратами цінних для себе речей, тобто вони діють за «економічним принципом». Поява бухгалтерського обліку результат діяльного удосконалення економічного розрахунку, вплинуло на розвиток економічного розрахунку «З удосконалюванням економічного розрахунку і його методів відбулася повна перебудова у відношеннях людини до економіки» (с. 269).

«Економічний принцип» – використовував такі засоби, як система ваги бухгалтерії, грошовий обіг, балансів. Він – фундаментальний принцип нового господарювання. Номо sapiens скрізь у всі часи діє на основі економічного принципу. Цей принцип притаманний і Номо faber (людині, що робить) (с. 270).

У цьому – єдність, але людині що хазяйнує притаманне і різноманіття. Одним з елементів різноманіття людини, що хазяйнує, є розбіжність у об'єктивній оцінці бачення економічного принципу і його суб'єктивної реалізації. Це відбувається через стрімкий технолого-технічний прогрес, а вже для централізовано адміністративного господарства обмеженість позицій, у безупинно змінюваному світі, не має інструментів вибору найкращого варіанта.

Далі потреби фіксуються – чи вони піднімаються чи розчиняються. «На питання, чому люди мають рухливий чи незмінний рівень потреб у матеріальних благах, можна відповісти тільки стосовно до окремих народів, станам і певнім періодам часу в рамках відповідної історичної ситуації (с. 275).

«З історії Єгипту, Древнього Рима чи раннього середньовіччя відомо, яке хитке положення фелахів, чи рабів кріпаків залежало від великих чи менших домагань панів». Кріпосне право розбестило поміщиків Росії (с. 276).

Для мінового господарства вирішальне значення має форма ринків «істотно насамперед розходження між повною конкуренцією і монополією пропозиції та попиту» (с. 276). Принцип максимізації чистого доходу – граничні витрати дорівнюють цінам ціна чи знижується до такого рівня, що стає дорівнює граничним витратам.

Ойкен виділяє в різноманітті і чорту людини в його орієнтації на майбутнє. Перші християни віруючи у швидке пришестя царства небесного не піклувалися про майбутнє. А людина кінця XIX в. – початку XX століття складав господарські плани на десятиліття. Він робив заощадження, щоб не піклуватися в майбутньому (старість, хвороби, навчання дітей, їхня стабільна улаштованість).        Нарешті традиційна прихильність до рідних цвинтарів і мобільності. Американський шахтар у депресії 1929-1934 р. мігрував. Український шахтар наприкінці XX в. початку XXI в. бідує «у рідній хаті». Висновок: «... усі люди будучи в здоровому розумі, завжди і всюди діють на основі економічного принципу, у чому і заключається незмінність... З іншого боку, необхідно установити, ті ознаки, що констатують розходження людей у їхньому господарському поводженні».

Епоха експериментів.

Ойкен констатує, що з 1914 р. проводяться експерименти в Німеччині, США, Англії, Франції, Росії, Швеції. З'являється новий тип господарської політики – експериментатор. Світова система втрачає свою однаковість. «Однак повсюдно експерименти носять свій особливий національний характер. У Німеччині вони почалися під час війни 1914-1918 р. зі спроби централізованого керування економікою, із прийняття в 1919 р. закону про соціалізацію. Через численні проміжні стадії ці експерименти привели до політики забезпечення повної зайнятості, що впровадилася в життя з 1913 р. і до економічної політики централізованого регулювання економічного процесу. Після 1936 р. однак були запозичення. Корпоративна економіка Муссоліні запозичається новим курсом Рузвельта і встановленням корпоративного порядку після в Німеччині після 1933 р.

Варто тільки співставити між собою США, Росію, Англію і Голландію 1949 року. В усіх цих країнах втілювалися в життя зовсім різні концепції економічної політики (с. 112).

Ойкен наводить приклад з експериментами в Росії: «...першим експериментом стала політика так званого воєнного комунізму, за ним пішла нова економічна політика (НЕП) на зміну якої, починаючи з 1928 року, прийшла економічна політика централізованого планування, що пройшла в ході експерименту численні стадії» (с. 112).

Ці експерименти, як правило, були зімпровізовані. Вони заздалегідь не продумувалися в деталях. «Ленін не мав ніяких уявлень про проблему економічного регулювання, коли у 1917 р. під його керівництвом у Росії був зроблений переворот і тим самим почався великий економічний експеримент. Лише після його проведення він почав зауважувати якого вигляду набула ця проблема» (с. 113).

Коли Ленін у 1917 р. писав свою роботу «Держава і революція», він не мав ані найменшого уявлення про проблему господарського розрахунку і про труднощі централізованого регулювання економічного процесу в сучасному народному господарстві. Його ціль – «організувати все народне господарство за зразком пошти». Коли революція стала реальністю, факти наштовхнули його на головне питання економіки у роботі «Чергові задачі Радянської влади» (1919 р.), де він призивав звертатися «до суспільного обліку і назвав облік і контроль центральним питанням соціалістичної революції». Але для цього не було нічого підготовлено з ідейної сторони.

«Але який би вплив не робив кожен з цих історичних експериментів, в одному відношенні, усі вони мали позитивне значення, а саме в тому, що вони дозволили нагромадити великий досвід перетворення в життя економічної політики».

Особливе значення цей досвід має для країн централізовано-адміністративної економіки кінця XX століття у трансформації в соціально ринкове господарство.

«Саме тиск насущних проблем давав і дає поштовх до проведення експериментів в інших країнах: падіння цін на сільськогосподарську продукцію, безробіття, скорочення експорту й інші проблеми. Найбільш могутнім був імпульс, породжений великою кризою 1929-1932 р. Основною ідеєю всіх політико-економічних експериментів стає запобігання можливого повторення подібної катастрофи» (с. 113).

Ці експерименти йдуть і сьогодні. Китай, Індія, Японія, Аргентина, країни Африки, Латинської Америки, Європейський Союз, країни СНД та ін. Епоха після 1914 року унікальна. Правда експерименти проводилися ще з 1789-1795 р., але кількість їх було незначною. Більшість експериментів не готувалися, не мали концептуальної основи.

Щодо Великобританії та Німеччини – лідери цих двох країн наприкінці XX ст. – початку XXI століття заявили про пошуки третього шляху на шляхах лібералізму. Особливо це стосується ФРН – країни, що дала світу ордолібералізм. У витоків ордолібералізму знаходиться В. Ойкен.

Неолібералізм у вузькому змісті слова. Ф. Хайек «Оновити класичний лібералізм»

 

Ревізія неолібералізму

 

2.1.Ліберальний інтервенціалізм

 

2.1.Ліберальний інтервенціонізм

2.1.1. Суспільно політичний неолібералізм. В. Рєпкє: «Зміцнювати сили суспільної інтеграції».

2.1.2. Неолібералізм у ринковій політиці. А. Ростов: «Підтримувати структурні зміни шляхом сприяння пристосуванню суб'єктів, що хазяюють,»

Соціальний неолібералізм. А. Мюллер – Армак: «Поставити ринкове господарство на службу соціальному»

 

 

Ордолібералізм. В. Ойкен, Ф. Бем: «Створити і підтримувати конкурентний порядок».

 

3. Соціальне ринкове господарство. Л. Эрхард: «Систематична економічна політика, що сприяє волі».

 

Соціальне ринкове господарство в Німеччині: джерела, концепція, практика, с. 43

 

Основна теза Хайека: принципова обмеженість людського знання. Його немає ніде в концентрованому виді. Воно розсіяно в безлічі джерел і голів так, що об'єктивна і всеосяжна картина світу включаючи економіку, просто неможлива. Накопичене соціальне знання втілюється в звичках, нормах і навиках людей. Сукупність норм та інститутів суспільства формує порядок, що підтримується і видозмінюється завдяки діяльності людей. Для Хайека, який стверджував, що якщо йому не відоме поняття соціальне, значить неприйнятним є і соціальне ринкове господарство. У нього ринок – «чудо». Ринок – і система добровільного обміну (каталаксія).

Розкол соціал-демократії. Ленін.

Однією з найважливіших особливостей В.І. Леніна як теоретика є спрямованість на організаційну діяльність, на пролетарську революцію, обґрунтування її актуальності. У нього політика – концентроване вираження економіки. Він революціонер за характером. Але революційність заснована на дослідженні економічної, соціальної ситуації у світі, у групі країн, у конкретній країні. Особливе місце займає ситуація в Росії.

її наприкінці XIX століття досліджувало «народництво», що розкололося на лібералів і соціалістів. їх характеризує негативне ставлення до політики, вони надають пріоритет соціальному над політичним. Така ідеологія – продукт селянської країни.

В.І. Ленін – один з теоретиків, що піддали обґрунтованій критиці концепцію «першорядного російського соціалізму». Цьому присвячена його роботи 90-х років. У них стверджується, що помилковим є положення: «Капіталізм у Росії – гість, запрошений насильно, він – «мертвонароджене дитя»», але саме він стає режисером доль у Леніна.

Найважливіше місце займає аналіз аграрних відносин (тут – фундамент «російського соціалізму»). У сільському господарстві підсилилися ринкові відносини. Тут уже з'явився функціонер індустріалізму – підприємець-куркуль і пролетар. Але до цих нових протиріч додається вантаж кріпосницьких пережитків у формі залишків громади, поміщицького землеволодіння, викупних платежів, низької агрокультури, минулих традицій і звичаїв. Аграрне питання залишається важливим і в роботах першого десятиліття XX століття, але вже в зв'язку з революцією 1905 р.

Перша світова війна, прихід якої II Інтернаціонал передбачив у резолюції Базельського конгресу 1912 року і попередив войовничі сили в тому, що пролетарі не буде стріляти один в одного, а зметуть уряд, що розпочав криваву бійню, насправді розколола соціал-демократичний світовий рух на антагоністичні сторони: «захисників батьківщини» і революціонерів – поборників імперіалістичних сил. В.І.Ленін очолює інших. Вихідна теза його ідеології – світова війна є відображенням світової революційної ситуації, сходження з історичної сцени капіталізму. Росія – органічна частина світового господарства, революційна ситуація тут найбільш зріла.

Звичайно, брати до уваги цю погрозу силам світового імперіалізму соціал-демократів, об'єднаних у II Інтернаціоналі, було б серйозною містифікацією. Цій події практично не було приділено уваги. Війна, небачена за своїми масштабами, почалася. Пролетарі почали убивати пролетарів. Але в деяких питаннях Базельський конгрес 1912 р. відбивав реальні процеси, що відбувалися в житті значної частини держав світу. При аналізі умов, які виникли в економіці, було встановлено, що для кінця XIX століття стали характерними кардинальні зміни в економіці, техніці, технології, науці, організації та структурі виробництва як на макро- так і на мікрорівні. Залишилася в минулому економічна теорія і її догмат про місце і роль егоїзму у виробництві, розподілі, обміні і споживанні. На арену вийшов взаємозв'язок росту багатства і людини, державного регулювання соціальних проблем, дослідження інституціональних утворень. З'явилися політичні об'єднання і їхні представники в парламентах, зміцніли і стали могутньою силою професійні об'єднання, що захищають інтереси класу, народженого індустріалізмом, – пролетаріату.

У соціал-демократичних колах відбувся розкол через протиріччя щодо шляхів і цілей майбутнього людства.

Якщо представники напрямку, що метою своєї діяльності вважали збереження гасла: «Воля, рівність, братерство» і соціального партнерства бажали діяти шляхом еволюційних перетворень, то деяка їх частина, що відбивала національні особливості індустріально-технологічної революції в країнах, подібних до Росії, пішла шляхом революційного повалення політичної, економічної, світоглядної системи капіталізму.

Цей розкол явище всесвітньо-історичне. Він знаменує нову епоху – епоху історичних експериментів, що привели до тяжких випробувань для багатьох народів. «...В.І.Ленін – творець російського і світового революційного руху» – пише Н.Я.Бердяєв у роботі «Джерела і зміст російського капіталізму» с. 92.

До аналізу імперіалізму він звернувся на початку першої світової війни. Про те, що вона буде носити імперіалістичний характер точно і ясно вказано в «Базельському маніфесті». Він оцінює саме ті конкретні конфлікти інтересів, що призвели до війни в 1812 р., і призвели до неї в 1914 році. Маніфест говорить, що це – конфлікти на ґрунті капіталістичного імперіалізму: конфлікт Австрії і Росії через «перевагу на Балканах»; Англії, Франції і Німеччині через їхню «завойовницьку політику в Малій Азії»; Англії і Німеччині через їх «загальний антагонізм» (Т 27, с. 100).

У Маніфесті дається визначення сучасного капіталізму – капіталістичний імперіалізм. Імперій в історії європейської цивілізації нараховувалося чимало: Олександра Македонського, багатонаціональна Римська, Карла Великого, Британська, Російська, Австро-Угорська, Наполеонівська, Прусська. Але це були імперії адміністративно загарбані, авторитарні. Вони – результат переділів, викликаних загарбницькими війнами.

Створюється світове господарство, а значить війна 1914 р. – світова війна. Економісти Європи, насамперед Англії, Німеччини, Франції, Італії, почали дослідження даного феномена в самому кінці XIX століття і першому десятилітті XX століття. Так, дослідження В.Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1898), А. Гобсона «Імперіалізм» (1902), Гильфердинга 1910 р., роботи зі світової економіки Сорторіуса, Фогельштайна належать до одного десятиліття XX в.

У 1915 р. В.І.Ленін досліджує цю проблему в популярному нарисі: «Імперіалізм як новітній етап капіталізму». Звернемо увагу на визначення «новітній етап», ще не «вищий етап». Була виконана значна робота, проаналізований величезний статистичний і теоретичний матеріал, але все розглядалось з позицій марксистського методу – діалектичного й історичного матеріалізму.

Незважаючи на політичну заангажованість вихідних позицій у дослідженні імперіалізму як нової стадії капіталізму, В.І.Ленін вносить свій значний внесок в економічну теорію. Це стосується насамперед виявлення об'єктивних економічних основ руху капіталізму. Каутський у своїй теорії «Ультраімперіалізму» доходить висновку, що це – витиснення «боротьби національного фінансового капіталу між собою» і його заміна «спільною експлуатацією світу міжнародним фінансовим капіталом» (т.27. с.124), тобто ультраімперіалізм – це політика міжнародного фінансового капіталу стосовно аграрних країн.

Оскільки вільна конкуренція виступає характерним явищем, то під її впливом індустріальна технологічна революція реалізується в неминучій концентрації виробництва, у появі і розвитку великих виробничих, торгових, банківських, фінансових об'єднань і неминучого результату їхнього панування – монополізму. Тому капіталістичний імперіалізм – продукт ринкових відносин в умовах їхнього поширення на всі сфери виробництва, розподілу, обміну і споживання. Очевидно, що значну роль тут грає державна політика, що враховує національні особливості. Тому Російський феномен Ленін визначав як військово-феодальний імперіалізм-царат.

Якщо інші дослідники імперіалізму національні відмінності ігнорують, то В.І.Ленін їх яскраво відзначає. Так імперіалізм США, Німеччини, Японії він характеризує як породження стрімкого розвитку індустріалізму. На цій основі виникає проблема ринку збуту, ринку попиту. Вони економічно, технологічно, технічно, організаційно сильні, але світ аграрних країн уже поділений між Англією, Росією, Францією.

Виділяється італійський імперіалізм – «злидарський імперіалізм», злиденний народ, величезна еміграція. На цих підставах народжується італійський фашизм: «Чому нам нічого з пирога не дісталося».

В.І.Ленін підкреслює, що імперіалізм – це нова стадія капіталізму. «Отже, XX століття – поворотний пункт від старого до нового капіталізму, від панування капіталу взагалі до панування фінансового капіталу» (Т.27, с.343). Ленін не перший, хто встановлює нове в розвитку капіталізму. У своїй роботі «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» він посилається на багатьох авторів, виділяючи з них Гобсона, Гильфердінга, ряд німецьких економістів, використовує статистичні матеріали США, Франції, Німеччини, Англії. Про роботу Гильфердінга «Фінансовий капітал» він пише: «Цей твір являє собою найвищою мірою безцінний теоретичний аналіз «Новітньої фази в розвитку капіталізму» – так говорить підзаголовок книги Гильфердінга» (Т.27, с. 309).

У визначенні сутності фінансового капіталу Гильфердінг відзначає, що приходить час, коли відбувається злиття промислового і банківського капіталів, об'єктивно породжуючи рух індустріальної технологічної революції. Великі промислові технологічні рішення вимагають величезних інвестицій, що концентруються в найбільших банках. Ленін справедливо підкреслює, що спочатку йде процес монополізації, що виходить з вільної конкуренції, як у промисловості, так і в банківській сфері. Це головний напрямок розвитку – породження нового етапу капіталізму.

«З розвитком банківської справи і концентрації її в деяких установах, банки переростають зі скромної ролі посередників у всесильних монополістів, що розпоряджаються майже всім грошовим капіталом усієї сукупності капіталістів і дрібних хазяїв, а також більшої кількості засобів виробництва і джерел сировини в даній країні й у цілому ряді країн. Це перетворення численних скромних посередників у жменьку монополістів складає один з основних процесів перетворення капіталізму в капіталістичний імперіалізм». (Т. 27, с. 32). Цей висновок В.І. Ленін документально доводить.

У роботі багато місць, у яких автор передбачає розвиток явищ у той час мало помітних, але тих, що мають історичну перспективу. Так цікаві джерела появи теорії «демократизації капіталу», ролі фінансової олігархії і шахрайських їхніх махінацій.

«...Певна частина роздрібнених дрібних акціонерів не має на практиці ніякої можливості брати участь у загальних зборах тощо. Буржуазні софісти й опортуністичні «теж соціал-демократи» запевняють, що чекання демократизації капіталу підсилить роль і значення дрібного виробництва і т.п., хоча насправді це є один з засобів посилення міцності фінансової олігархії. У Німеччині закон не дозволяє випускати акції менш ніж на суму 1000 марок, і німецькі фінансові магнати із заздрістю дивляться на Англію, де закон дозволяє випускати акції в 1 фунт стерлінгів (тобто 20 марок, близько 10 карбованців). Сіменс, один з найбільших промисловців і «фінансових королів» Німеччини, заявив у Рейхстазі 7 червня 1900 р., що «акція в 1 фунт стерлінгів є основою британського імперіалізму» (Т. 27, с.345-346).

Дрібні акціонери раптом отримали історичне значення. У дослідженні ролі фінансової олігархії В.І.Ленін розглядає систему участі. «Система участі» не тільки служить гігантському збільшенню влади монополістів, вона крім того дозволяє безкарно чинити будь-які темні і брудні справи й оббирати публіку, тому що керівники «суспільства-матері» формально, за законом, не відповідають за «суспільство-дочку», що вважається самостійним і через який можна усе владнати « (Т. 27, с.346).

Ситуація навколо банкрутства найбільшої у світі компанії «Енрон», що шокувала світ у 2001-2002 році, – яскрава ілюстрація цього ленінського висновку. Так, керівництво перераховувало в «суспільство-дочку» з малими активами значні суми, що ховало в балансі збитковість. А керівництво компанії, знаючи про дійсне положення справ та продавши акції компанії заздалегідь, нажили десятки мільйонів доларів.

Ось визначальний висновок: панування монополій і фінансового капіталу створили матеріальну основу соціалізму – усуспільнення виробництва – і носія соціалізму – промисловий пролетаріат. Висновки автора про те, що імперіалізм є передмовою пролетарської революції, мають відоме обґрунтування стосовно даного часу. Так, загнивання капіталізму характеризує вивіз капіталу в інші країни. Хоча проблем щодо інвестицій у власній країні не мало, оскільки норма прибутку не стимулює їхнє використання в даній країні. На стор. 359-363 наведено інформацію про частини світу, між якими розподілені закордонні капітали. Блауг у роботі «Економічна думка в ретроспективі» критикує В.І.Леніна за те, що він нібито шукав причину вивозу капіталу, а саме його твердження, що вивіз здійснюється в колоніальні, слабко розвинуті країни. Насправді вивіз капіталу з Франції, Німеччини в країни Азії, Африки й Австрії складав для Франції лише 24 %, Німеччини -21 %. «Вивіз капіталу, – пише Ленін, – стає засобом заохочення вивозу товарів за кордон» (Т. 27, с.363). Це простежується і сьогодні. Необхідно вказати, що подібною упередженістю страждають багато істориків і економісти щодо оцінки теоретичного скарбу В.І.Леніна. Немає сумніву в правильності висновку про економічний розподіл світу між союзами капіталістів. Немає сумнівів і в тому, що індустріальні країни прирекли народи багатьох країн на животіння й убогість. Золотий мільярд – реальність наших днів, днів, коли глобалізація стала реальністю. Це індустріальна цивілізація.

Ленін виступає як фанат індустріалізму. У ньому він бачить ту силу, що здатна здійснити столітнє сподівання людства – побудова суспільства соціальної справедливості. Суспільство, у якому не буде диференціації: станової, расової, політичної, економічної – комунізм. «Справа буржуазії розвивати трести, заганяти дітей і жінок на фабрики, мучити їх там, розбещувати, засуджувати на крайню нужду. Ми не «вимагаємо» такого розвитку, не «підтримуємо» його, ми боремось проти нього. Але, як боремось? Ми знаємо, що трести і фабрична робота жінок прогресивні. Ми не хочемо йти назад до ремесла, до монополістичного капіталізму, до домашньої роботи жінки. Вперед через трести тощо і далі до соціалізму. У Леніна періоду першої Світової Війни є і виключно економічні роботи. У 1915 році «Нові дані про закони розвитку капіталізму землеробства» (Випуск І), «Капіталізм і землеробство в СІЛА». Дослідження, здійснене на основі марксистської концепції земельної ренти і ціни землі як капіталізованої ренти, з капіталістичним усуспільненням виробництва; про найману працю як вихідний принцип організації капіталістичного виробництва. Разом з тим робота має значення з позицій економічної історії і, певною мірою, з історії економічних вчень, насамперед у сфері статистики.

Розглядаючи тезу статистичної обробки економічного матеріалу, В.І.Ленін підкреслює, що класифікація, що групує землеробські домогосподарства по показнику володіння кількістю землі, не може дати реальної картини для економічного аналізу місця і ролі великого виробництва. Особливістю землеволодіння та землекористування в епоху індустріальної технологічної революції є показник його інтенсивності, тобто використання машин, добрив, іригаційних споруджень і вибору об'єкта господарювання. Так на тихоокеанському узбережжі ферми, що мають незначні земельні угіддя (а це ферми, що виробляють овочі, фрукти), виробляють продукції в грошовому виразі більше, ніж ферми, що мають сотні акрів, але спеціалізуються на виробництві зерна (пшениці). Вони інвестують на акр землі більше, ніж ті ж самі великі, але тваринницькі ферми. У виробництві вони використовують більше найманої праці на акр.

«Капіталізм росте не тільки шляхом прискорення розвитку великих по площі господарств в інтенсивних районах, але і шляхом створення більших за розміром виробництв, капіталістичних господарств на дрібніших ділянках землі в екстенсивних районах». (В.І.Ленін. 1.21, с.226).

Заслуговує на увагу висновок В.І.Леніна про те, «що капіталізм у землеробстві знаходиться в стадії ближче до мануфактурного, якщо співставити його еволюцію з еволюцією промисловості, ніж до великої машинної індустрії» (Т.27,с. 234).

Але «і в промисловості й у землеробстві зменшується частка саме середніх підприємств, число яких збільшуються повільніше, ніж число дрібних і великих» (с.222). На великому фактичному матеріалі американської статистики 1900-1910 р. В.І. Ленін показував, що становище цієї групи вкрай похитне. Вони не мають економічної можливості інтенсифікації виробництва і тримаються тільки за рахунок хижацького використання власних життєвих сил.

Цікавий підсумок аналізу фактичного збору зернових хлібів і його ціни. Так з 1900 по 1910 збір зріс на 1,7 %, а ціна збору збільшилася на 79,8 %. Такий подарунок одержав робітничий клас США у першому десятилітті XX століття.

Про це свідчить втеча населення із села. «З 1900 по 1910 у промисловій півночі сільське населення зросло на 3,9 %, міське на 29,8 %, у колишньому рабовласницькому півдні – перше на 14,8 %, друге на 41,4 %, на заході, що колонізувався – перше на 49,7 %, друге на 89,6 %» (Т.27, с.209).

В.І.Ленін підкреслює взаємодію агрокультури і індустріалізму не лише з погляду збільшення капіталовкладень, але і місця розташування і якості земельних ділянок. «Це означає технічні зміни в землеробстві, інтенсифікацію його, перехід до вищих систем рільництва, посилене вживання штучних добрив, поліпшення знарядь і машин, збільшення їх застосування, збільшення використання найманої праці і т.д.» (Т. 27, с. 181).

Таким чином, індустріальний розвиток охоплює і сільське господарство, виділяючи сільський пролетаріат, обумовлюючи непевний стан середнього селянства, що веде до неприйняття ним капіталістичних зв'язків, робить його союзником промислового пролетаріату.

Аналізу нової стадії капіталізму передувала серія статей присвячених революційний ситуації, як напередодні, так і в ході війни 1914 р. У цих роботах автор наполегливо проводить ідею невідворотності революції, що захоплює, насамперед, Росію.

Він знову повертається до аграрного питання – «Нові дані про розвиток капіталізму в сільському господарстві» – і тим самим розробляє ідею робочо-селянської революції. Якщо Маркс вороже ставився до селянства, вбачаючи в ньому дрібнобуржуазну, контрреволюційну силу, що має антипролетарську сутність, то В.І.Ленін відмовляється від концепції, що носієм соціалізму є продукт індустріального розвитку – пролетаріат, а революція може бути здійснена пролетаріатом у союзі з гнітючою масою селянства, що характерно і для Росії і для країн із традиційною економікою. Про таку роль селянства в здійсненні народних сподівань говорили Чернишевський, Ткачов, народництво. І такий тип революції міг бути в Європі тільки в Росії. Н.А.Бердяєв у роботі «Витоки і зміст російського комунізму» (Париж. 1933 р.) піддав аналізу історію соціалістичних ідей у Росії. Вони властиві Радищеву, потім Бєлінському, західникам і слов’янофілам, петрошевцям, Чернишевському, народництву. Показував, що історію пронизує розкол між народом і вищим шаром, між народом і інтелігенцією, що Росія сприйнятлива до західних ідеологій, але переробляючи їх з урахуванням російських реалій. Доводив, що в імператорській Росії не було єдиної, цілої культури, що старий режим не мав моральної сторони. «Культурних консервативних ідей і сил у Росії не було. Всі мріяли про подолання розколу і розриву цієї чи іншої форми колективізму. Всі йшло до революції» (с. 771).

«Плеханов, голова меншовицької фракції соціал-демократії був книжковим теоретиком, а не революційним вождем. Дійсним революційним вождем був Ленін, творець російського і світового революційного руху» (с. 92).

У роботі «Держава і революція» (19170, як підкреслює Бердяєв, він накреслив план революції й організації революційної влади, план, розрахований на довгі роки. Чудово, що він його здійснив; він ясно передбачав яким шляхом все піде... Він будує теорію ролі держави в перехідний період від капіталізму до комунізму, що може бути більш-менш тривалий. Цього в самого Маркса не було, він не передбачав, які конкретно форми прийме диктатура пролетаріату. Для Леніна марксизм є насамперед теорія і практика диктатури пролетаріату. У «Джерелах і змісті російського комунізму», (с. 103) Бердяєв пише: «Ленін не міг би здійснити свого плану революції і захоплення влади без перевороту в душі народу (с. 102). «Народні маси були соціалізовані й організовані в стихії російської революції через комуністичну ідею, через комуністичну символіку» (с. 109).

У Леніна: «Ми збираємося будувати соціалізм із тими людьми, що були виховані капіталізмом, зіпсовані і розбещені їм, але зате загартовані їм же до боротьби». Менталітет – риса інституціональна, його роль і значення в економіці відзначала історична школа Німеччини.

Російська комуністична революція в значній мірі була визначена війною (с. 112). Невдала війна створила найбільш сприятливі умови до перемоги більшовиків (сі 13).

Положення тимчасового уряду було настільки важким і безвихідним, що навряд чи можна його строго судити й обвинувачувати. У цей момент більшовизм, давно підготовлений Леніним, виявився єдиною силою, що з одного боку могла закінчити розклад старого і, з іншого боку, організувати нове (сі 19). «Російський перетворений марксизм проголошує панування політики над економікою, силу влади, яке завгодно господарське життя. Соціалістична революція перемогла в країні переважно селянській, де селяни були союзником робітничого класу. Грамши написав про Жовтень: «Революція проти Капіталу». (Д.Лукач «Ленін». Видавництво «Москва», с. 32.). В.І.Ленін «мудрий реальний політик», «майстер компромісів». На що Ленін відповів: «Люди, що розуміють під політикою дрібні трюки, що часом межують з обманом, повинні одержати з нашого боку рішучу відсіч. Класи не можна обманювати, політика – не трюкацтво.

У політиці Ленін бачив інструмент створення нових економічних відносин. Це чітко відбилося у відомій його формулі: «Політика – як концентроване вираження економіки».

Однією з історичних заслуг Леніна є його теоретичні пошуки значення політики, що відповідає інтересам більшості народів. Він володів даром бачення знакової події у якомусь малопомітному реальному факті, для розвитку якого історично необхідно створення певних умов. Сприяння його самовідтворенню, самоствердженню, перетворення його в елемент нової системи –це положення відкрите у Леніна на півсторіччя раніш концепції Брюссельської школи. Це проявилося найбільше чітко в теорії нової економічної політики – реалізації теорії трансформації капіталізму в новій соціально-економічній ситуації.

Першим, хто назвав В.І.Леніна «генієм» був Л.Д.Троцький. «Але помилки в Леніна були і дуже великі помилки, відповідно до гігантського розмаху всієї його роботи» (Л.Д.Троцький. «Моє життя», с.437). Однією з таких помилок є політика «воєнного комунізму», як відображення концепції К.Маркса і Ф.Енгельса про безтоварність соціалізму. Історія людства, за Марксом, починається, коли йде зі сцени економічна формація і її товарно-грошове виробництво. Але Маркс і Знгельс стверджували, що між капіталізмом і соціалізмом неминучий перехідний період на чолі з диктатурою пролетаріату.

В.И.Ленін на чолі з більшовизмом цю диктатуру втілює в життя в жовтні. Спочатку в Росії вона сприймалася з вірою в те, що світова революція почалася. Цей романтизм продовжувався до 1921 року. Реальний раціоналізм починається з 1921 року, коли поразка революцій у Німеччині, Угорщині, Австрії стали суворою реальністю, що заперечила теорію «світової революції».

У Росії ж починається громадянська війна з її жорстокістю і руйнуванням, з її позбавленнями й убогістю, братовбивством. Брестський мир, селянські повстання на Україні, у центрі Росії, нарешті Кронштадт. Така реальність. Необхідні як практичні, так і теоретичні рішення.

Що уявляла собою Росія кінця 1917 року початку 1918 р.? Війна зажадала крайньої напруги економіки. Скоротилась промисловість, село залишилося без годувальника, хлібороба, який одяг солдатську шинель і значна частина яких полягла на полях боїв чи стала інвалідами. Посилилася убогість сільських середняцьких сімейств, упав і життєвий рівень міських найманих робітників. Хоча царат і створив військово-промислові комітети, в які ввійшли не тільки підприємці, але і робітники, соціальна обстановка ставала усе більш напруженою.

Розлад у верхах влади, відсутність мотивів у війні, бездарне керування породили в суспільстві настрій і сили до зміни ситуації, до того ж варто врахувати, що в країні сформувалися політичні партії, здатні стати ватажками народних мас, як серед підприємців, так і робітників і певної частини селянства (кадети, есери, соціал-демократи, анархісти, октябристи і т.д.). Реформи були життєвою потребою країни – як економічні, законодавчі, політичні, так і техніко-технологічні

Лютнева революція виразила і частково реалізувала інтереси підприємництва і певної частини селянства, але не дала полегшення селянству. Гасло продовження війни був найбільшою помилкою цієї демократичної революції. Гасло «земля – селянам, фабрики – робітникам» виразило в тогочасних умовах близьку і бажану, не усвідомлену глибоко і всебічно ціль. Це призвело до підтримки масою дій радикальної частини соціал-демократії Росії (РСДРП) у здійсненні Жовтневого перевороту, як до 1920 р. кваліфікувалися події 7-8 листопада. З 1920 р. вони одержали характеристику Великої Жовтневої революції. Але гасло було популістським.

Як розвивалися економічні процеси в Росії до 1921 року? Гасло «фабрики – робітникам» означало висловлення недовіри не тільки власникам, але й управлінському апарату. А виробництво в умовах, коли керівництво стало об'єктивним фактором виробництва, повинне неминуче зупинитися. Фабрики і зупинилися як по окремій галузі, так і в рамках народного господарства. А індустріальне виробництво вимагає своєї організаційної форми, вищою з яких виступає державна власність. Робочі комітети бралися за керівництво в силу того, що фабрика зупинилася. Але потрібні енергетика, сировина, кваліфікована робоча сила. Націоналізація виступила тут тільки як вимога організаційної форми індустріалізації. До середини 1918 р. були націоналізовані тільки дві галузі: водяний транспорт і цукрова промисловість (А.Риків, с. 39). У червневому декреті значиться про націоналізацію великих і середніх підприємств у кількості 2000, під кінець року фактичній націоналізації піддані близько 1000 підприємств (с. 59).

У тому випадку, коли націоналізована фабрика цілком надходить у руки робітників, ми отримуємо стільки фабрикантів, скільки робітників на цій фабриці. Тому, оскільки націоналізований окремий завод чи окрема фабрика, остільки все виробництво є власністю всієї республіки (с.460).

Так враховується соціальна проблема: «Заміна приватної власності на державну, що ближче до соціалізму» – говорить Ленін, але враховується і організаційно-технологічна. Риків це пояснює: «Принцип організації господарства по виробництвах (галузевий розріз (П.П.)). Він успадкований нами від усього розвитку промислово-господарського життя всіх країн XIX і XX ст. Особливо в останні десятиліття життя капіталістичного суспільства узяла гору тенденція до об'єднання в гігантські виробничі організації окремих підприємств, де б вони не були розташовані» (с. 99-100).

Тут чітко виступає та характерна риса індустріалізму, що породила нову організаційну форму, що не залежить від соціальних і політичних змін. Якщо в роботах по теорії імперіалізму Ленін у синдикуванні, трестуванні підкреслює соціальну рису – усуспільнення виробництва як визначальної умови переходу від капіталізму до соціалізму, то в теорії трансформації він змушений зробити висновок, що синдикування – це нова форма, форма державного капіталізму, є останньою формою трансформації до соціалізму. Синдикування, трестування в такий спосіб виступає як єдність організаційно-технологічного і соціального, але одна з особливостей прояву цих рис у Росії полягає в тому, що при переході від продукту обміну, товарообміну до грошово-ринкових відносин важливе місце посідає зв'язок промисловості і сільського господарства. Націоналізована промисловість повинна була бути денаціоналізована, хоча постанови про денаціоналізацію не було. У 1922 році той же голова ВСНГ Риків говорить: «Перехід до госпрозрахунку, що відбувся у всій промисловості цього року, не міг вилитися в чіткі організаційні форми. Від надмірного з бюрократичними перекрученнями централізму, ми відразу перейшли до такої децентралізації, що багато фабрик і об'єднання залишилися самі по собі, і звідси виникла стихійна тяга до самоорганізації, яка спочатку виявлялася в організації синдикатів, потім в організації з'їздів трестування промисловості» (с.217). Отже, знову синдикування.

Але перед цим рішучим кроком відмовлення від старої парадигми про безтоварний соціалізм із використанням ринкових відносин були роки практичної перевірки старої парадигми. Упровадження продуктообміну і у промисловості породило адміністративний розподіл предметів споживання і насамперед продовольства за загальними нормами. Комісія виробила норми постачання робітників – 1 фунт хліба, 0,5 фунтів овочів для працюючих 8 годин, чверть фунта додатково за кожну друга годину понаднормових (с. 125). Для створення продовольчого фонду «ми перейшли до системи обов'язкової розверстки по здачі хліба і всіх продовольчих продуктів. У зв'язку з цим створили по всій Росії відповідні продовольчі апарати і продовольчі загони».

Робітники відповіли на ці норми масовим невиходом на роботу. Він дорівнював 40 %. Продуктивність праці склала 10-15 % від рівня 1913 р. Частка укладань шлюбу доходила до 90-95 % (с.30). Відповіддю на невиходи 21 січня 1920 р. публікується декрет Раднаркому «Про порядок загальної трудової повинності». Дехто з опонентів назвав це каторгою.

Про становище в промисловості в періоді 1917-1920 р. говорять наступні факти. Виробництво металу в 1918 р. складало 4 % від рівня 1913 р. (с.83). Промисловість скоротила своє виробництво в 1919 р. до 30-40 %, 1921 р. – до 20-25 % (с.208) рівня 1913 р. Країна жила ці роки за рахунок запасів царської Росії, а вони закінчувалися.

«А це значить, що стосовно економічного життя, стосовно постачання населення взуттям, металом, стосовно сільськогосподарського виробництва Радянська Росія жила тільки на одну третину в порівнянні з тим, як жила Росія в мирний час. Це може продовжуватися рік або другий. За ці роки ми підбирали старі запаси, ми жили на те, що залишилося нам від попередньої епохи. Але ці запаси виснажуються і ми з кожним днем і годиною все ближче і ближче підходимо до повної кризи в цих галузях промисловості. Чекати більше немає жодної хвилини. (Риків. Обрані твори, с. 116).

Парадигма про безтоварний соціалізм і її реалізація в економічній політиці Радянської Росії призвели економіку до занепаду, катастрофи. Вже в квітні 1920 р. на III Усеросійському з'їзді профспілок Риків стверджує: «Економічна розруха досягла до цього часу, і цього приховувати ні в якому разі не можна, розмірів дуже широких, безумовно небезпечних для завоювань революції, для існування народу» (с. 121).

Він апелює до зовнішніх обставин – це наслідки імперіалістичної, громадянської війни, блокади «яку дотепер не переживала жодна держава на земній кулі і яку довелося пережити робочо-селянській державі протягом більш двох років» (с. 121).

В.І.Ленін вказує, що в Росії пролетаріат може перемогти тільки в союзі із селянством, його більшістю. Це політична задача. Виведена на економічну основу в гаслі «земля – селянам», вона мала практичний успіх, що реалізувався в створенні робочо-селянської держави. Але економічно замкнути цей союз зі стомільйонним селянством на основі продукту обміну було не можливо. Селянин знає ринково-грошові економічні відносини в зв'язку з міською промисловістю. А промисловість розвалювалася. Вона не продає селянину сільськогосподарських знарядь, мінеральних добрив, ситцю, гасу і тих же сірників. Відповідь селян постала у найгострішій формі. Селянин-солдат-людина зі зброєю виступив проти комуністів ідеологів соціалізму марксистського варіанта: «Ради без комуністів!"

Нова концепція побудови соціалізму В.І.Леніна як відповідь на тяжку ситуацію в країні, як економічну, так і соціально-політичну, виходить насамперед з політичних задач. Для того, щоб відновити союз із селянством, необхідна нова економічна політика. НЕП – поступка селянству в країні, де промисловий пролетаріат, що розкладається через розруху, складає меншість. Союз міста і села на основі ринково-грошових відносин зараз, а соціалізм як безтоварне суспільство – це справа майбутніх поколінь. Такий головний висновок В.І.Леніна, він уже помітний у його роботі 1918 р. «Чергові задачі радянської влади». У ній уже говориться, що основна ланка за яку необхідно взятися, щоб витягти весь ланцюг – це торгівля.

Тут же проблема росту продуктивності праці. Мистецтво керування не є природженою властивістю людей, керування вимагає компетентності через найсуворішу організацію і дисципліну трудящих – така задача Радянської влади.

У цьому вужу помітні відмінності теоретичних побудов від зроблених раніше. А Ленін як голова Раднаркому Росії вже бачив, що цей концептуальний підхід втратив своє практичне застосування в економічній політиці.

Треба було ще два роки, щоб викристалізувались Ленінська теорія трансформації, породжена конкретним життям: «Наша помилка була в тому, що ми вирішили зробити безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу, але недосвідченість привела нас до переконання в помилковості цієї побудови, що суперечить тому, що ми раніш писали про перехід від капіталізму до соціалізму» (Т.44, с. 157). Але і тут ще присутні елементи політичних проблем як визначального фактора.

«Комунізм і торгівля?! Щось дуже вже незв'язне, безглузде і далеке. Але якщо помізкувати економічно, одне від іншого не далі, ніж комунізм від дрібного селянського патріархального землеробства» (Т.44, с. 225).

Так у роботі «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» він писав: «Виходить, що в соціалістичному суспільстві буде торгівля, як в первісної людини, що не знала обміну» (Т.27, с. 344). Чітко позначений формаційний підхід.

Як ясно виражена присутність саме селянського питання. Селянин відринув стару побудову, довів, що вона помилкова. Це найбільше яскраво відбивалося у подіях Кронштадтського повстання. «Селянин знає ринок і знає торгівлю. Прямого комуністичного розподілу ввести ми не могли. Тоді ми повинні дати через торгівлю, але подати це не гірше, ніж давав капіталіст. Інакше, такого управління народ винести не може» (Т.45, с. 112). Російська реальність привела Леніна до фактичного заперечення результатів абстрактного методу в політекономічних дослідженнях. Багаторівневість економіки як своєрідність у національному розрізі – вимагає свого конкретного рішення й в економічній політиці – визначеного історичного етапу; її трансформації по еволюційному шляху. Нині йде трансформація економіки радянського варіанта – командного, авторитарного соціалізму до ринковій соціально-орієнтованої чи соціально-відповідальної економіки в умовах загальної планетарної трансформації до цивільного інформаційного суспільства з новою економкою. Але вона йде на шляхах еволюційних і насамперед інституціональних змін. Проте і тут помилок теоретичних і управлінських рішень було багато.

Але першим, хто піднімає проблеми трансформаційних теоретичних побудов є В.І.Ленін.

Зміна тяжкого становища Росії 1918-1920 р. не було лише турботою Леніна. Серед дослідників економічних проблем цього періоду виділяється Н. Бухарин, Б. Ларін, А. Чаянов. Робота Н.Бухаріна «Абетка комунізму» і «Економіка перехідного періоду» була рекомендована для загальнообов'язкового вивчення молодими комуністами, тобто вона мала загальноросійське поширення. Дискусія з проблем ринкових відносин у країні велася активно.

Незважаючи  на        адміністративне        регулювання  розподілу вдалося. Саме тому питання про безтоварний соціалізм чи особливості товарного виробництва при соціалізмі проходить через 20-30-і роки, 50-60-і роки, коли у наявності адепти першої і другої течії. З економістів, сучасників Леніна, виділяється Н.Бухарін. Н.Бухарін виходить з посилки: «Знайти закон цієї рівноваги і є основна проблема теоретичної економіки (с. 182). Весь підхід до рішення основної проблеми – проблема цінності (с. 182)....Закон цінності є закон рівноваги простої системи товарного виробництва (с. 183). Епоха, «де відбуваються з небувалою швидкістю зрушення соціальних шарів. Відносно «категорії» політичної економіки стає ясно до повної очевидності. Постулат рівноваги недійсний. Немає пропорційності ні між виробництвом і споживанням, ні між різними галузями виробництва. Тому в корені не правильно переносити на перехідний період категорії, поняття і закони, адекватні стану рівноваги. Оскільки замість стихії виступає свідомий суспільний регулятор, оскільки товар перетворюється в продукт (с. 186-187). У перехідний період відбувається процес самозаперечення грошей. Гроші перестають бути загальним еквівалентом, стає умовним – разом з тим украй недосконалим – знаком обертання продуктів. Заробітна плата стає уявною величиною...зберігається лише її зовнішня лушпайка – грошова форма...зникає і категорія прибутку».

Бухарін робить висновок: «Перед теорією економічного процесу виникає необхідність переходу до натурально-господарського мислення» (с. 189). У нього ж можна знайти положення про місце і роль інституціональних інструментів у перехідний період: «державна влада є і концентрованим, і організованим суспільним насильством. Ось чому революційна державна влада є могутнім важелем економічного перевороту» (с. 191).

Насильство необхідне для розкладу старої психології в економічно корисних і непаразитарних груп ворожого табору. Воно необхідно і для самих трудящих і для робітничого класу, що є строкатим за своїм складом, для чого неминуча примусова дисципліна і примусова самодисципліна (с. 195). Формування нової ментальності складніше в селянства з його соціальною строкатістю і воно вимагає примусу.

Примус – політичний фактор, а політика в тому числі й економічна, риса інституціоналізму. «...Необхідна господарська гегемонія радянської держави» (с.267).

Тому НЕП розрахований не на вільну гру економічних і політичних процесів, а на посилення ролі державних інститутів. У цьому ключі визначення основного курсу слідом за Леніним Бухарін визначає: «При всіх і всяких умовах, при будь-якому курсі економічної політики для будівництва комунізму особливими інтересами є інтереси великої промисловості (с.242). У цьому – одна з головних умов, які реалізують диктатуру пролетаріату. У цьому – одна з головних умов досягнення виробничих і економічних успіхів, досягнутих СРСР. Індустріальною технологічною революцією були створені умови для її успішної реалізації, але найбільше це відбулось за рахунок життєвого рівня народу і насамперед за рахунок села. Село позбавлене приватної власності, цієї основи його боротьби за власні інтереси через колективізацію. «Усі навкруги не моє, а все народне». Держава, партія, ідеологія, менталітет – фактори інституціональні, але саме вони виступили факторами, умовою перетворення Росії-сохи в Росію-трактора, танка, літака, того величезного морального підйому побудови нового суспільства сталінського соціалізму, які потім пішли з історичної сцени.

Теоретичні пошуки Н.Бухаріна в цілому отримали позитивну оцінку В.І.Леніна, але деякі його положення він назвав дитячою грою. Це стосується і його висновків про кінець політичної економії, про аналіз цінностей в умовах перехідного періоду.

Але цей час був насичений теоретичною дискусією не тільки з Троцьким, але і широким колом економістів. У цей час Чаянов створює визнану у світі концепцію «криві Чаянова». Але в дискусії присутній авторитет В.І.Леніна, його дарунок прозорливості. Він – Учитель з великої літери. Створюється його концепція трансформації, однією з частин якої є навчання про місце і роль грошово-ринкових відносин у цьому процесі. У країнах, де низьким є рівень продуктивних сил і рівень культури в широкому сенсі слова, де велика питома вага дрібних товаровиробників, економічна рівновага, розширене відтворення може бути реалізовано тільки на основі ринкових відносин при активній ролі держави у формуванні інституціональних факторів як інструментів перетворення, тільки через кооперацію на добровільній основі, рух кооперації рівнозначно рухові до соціалізму (Ленін.). Може бути здійснений перехід до технічного металу, хлібу, палива, сировини ринкові відносини в країні діяли. Так званий вільний ринок існував повсюдно. Його учасниками були дрібні, а також середні підприємства кустарів, дрібних підприємців            міста   і села. «Цілком буржуазний капітал не зникав і не припиняв своєї активності навіть у розпал воєнного комунізму. Але абсолютна величина засобів, що знаходилася в його розпорядженні була порівняно невелика.

Діяльність в епоху воєнного комунізму зводилася лише до спекуляції знеціненими папірцями різних найменувань (царськими, думськими, керинськими, анульованими позиками й акціями, їхньому частковому фінансуванню мішечництва). «Реальне підприємницьке нагромадження (на шахрайстві, твердій валюті і т.п.) дореволюційною і знову створеною буржуазією разом склало до початку нової економічної політики (1921 р.) більш ста п'ятдесятьох мільйонів карбованців (там же на стор. 439)

Раніше вказувалося на введення продовольчих норм для робітників. Очевидно, що ця норма постачання не могла реалізувати життєвих потреб родини робітника. Риків говорить: «Велике число робітників купує продукти на вільному ринку і цим втягується в торговий оборот буржуазії. 90 випадків з 100 падає на ринкову покупку продуктів (198-199). Робітники багатьох фабрик, коли одержують замість грошових знаків товар, кидають роботу, щоб розпродати його і перетворюються в торговців» (с.43). (Як це схоже на обстановку в Україні 1993-1999 р.).

Інфляція досягає «зовсім астрономічних показників, іноді обчислювальних фунтами ваги грошей» (с. 1850). Ще в 1922 р. «вартість одного мільйона радянських паперових карбованців старого зразка в перекладі на довоєнний карбованець за всеросійським індексом визначається на 1.П – 2 руб. 23 коп., на 1.Ш – 1 руб. 11 коп., на 1.1 У – 51 коп. (с.229) і це в умовах, коли вже з'являється золотий червінець».

Необхідно відзначити, що бум інфляції захопив післявоєнну Німеччину. Через десятки років він розгорівся у показниках Росії 1918-1921 р. в Україні, Росії, Казахстані, Таджикистані й ін. країнах, що проходили трансформацію від командної до ринкової економіки.

Але за інших рівних умов ринкові відносини в Росії після 7 листопада 1917 р. мали місце, їхня роль в економіці була незначною. На неї обрушився державний «червоний терор», як адміністративний, так і моральний, ідеологічно. У роботі «Абетка комунізму» Н.Бухаріна, що у своїй «Економіці перехідного періоду» зрадив прокльону ринкових відносин на комуністичній основі «старе суспільство у його державному, і в його виробничому формулюванні розколюється, розпадається до самих низів, аж до самих останніх глибин. Жахливою ціною платить людство за пороки капіталістичної системи. І тільки такий клас, як пролетаріат, клас – прометей, зможе винести на своїх плечах невідворотні муки перехідного періоду, щоб зрештою запалити світильник комуністичного суспільства» (с. 82).

Так, муки 7 числа пролетаріату Росії – історичний факт, вони стали платою за теоретичні помилки радикалів-соціалістів, яких у Росії було чимало. Серед них провідну роль грають російські соціал-демократи, що розкололися не більшовиків і меншовиків.

Боротьба між ними носила не доброзичливий примиренський характер. Більшовики зрадили анафемі меншовиків. Ця ідеологічна і політична боротьба озлобилася після жовтня 1917 р. У концепції трансформації економіки дискутується місце і роль інституціональних факторів: роль держави, боротьба класів, поле ідеології, національних традицій культурного рівня й ін. У більшовиків диктатура пролетаріату реалізована в Радах, що формують нову законотворчість, адміністративне пробудження у формі конфіскацій, трудової провини, нормування споживання,         примусового формування комуністичної ідеології, політика союзу робітничого класу і селянства, при нейтралізації буржуазії, поміщиків і середнього класу, боротьба з релігією як майнова, так і ідеологічна (релігія опіум для народу).

Так прагнули більшовики створити нову ментальність широких мас. До певної міри це переозброєння сільського господарства, що може бути здійснене через індустріалізацію. Зв'язати індустріальну й аграрну технологічну революцію – ось основний шлях виходу із ситуації, породжений старою парадигмою, і руху багатьох поколінь до соціалізму.

1921 рік ще не дав позитивних результатів, але вже в 1922 р. країна почала стрімко відроджуватися. Хоча виробництво металу на одного робітника в 1922 р. склала 14 %-ий рівень 1913 р. (Риків, с. 218). Але країна пішла шляхом розширення лібералізації – у цьому особливість Ленінської концепції. Ось один із прикладів, що її відбивають: «Якщо яка-небудь фабрика може працювати у приватного власника, а не працює в нас, то було б злочином не віддати її приватному власнику (Риків, с. 185). 80 років потому на Україні про це згадали, аналізуючи ситуацію з приватизованими підприємствами.

Промислове виробництво в 1920-1922 р.

 

1920 р.

1921 р.

Перша половина 1922р.

Вугілля, млн. пудів

466

546

321,5

Чавун, млн. пудів

7,0

7,9

5,4

Б/п тканина, млн. аршинів

153,1

217,0

220,0

(с. 213)

У 1920 р. ми мали всього 15 % довоєнної промисловості, до 1924 р. ми підняли до 45 % (с. 345). Заробітна плата коливається на рівні 65-70 % довоєнної (с. 349). Про темпи приросту говорять дані в відсотках до попереднього року приріст промислової продукції 1925-1926 рр. – 39,3; 1926-1917 – 13,7; 1927-1928 -13,4; товарної відповідно: 38,5; 13,5; 13,9. (Бухарін, с. 471).

Але набуло широкого розмаху посередництво, хабарництво. «Відбувається процес утворення «нових власників» на державні засоби, по Ларіну, «нової буржуазії»".

Таких темпів капіталістичний світ у ці роки не знав. Разом з тим, західний світ почав входити у світову економічну депресію. Виникла найгостріша необхідність у появі нових економічних концепцій. Тим більше, що в Європі робили і нові експерименти. В Італії, Німеччині, Іспанії затверджується панування фашистських режимів під вивіскою корпоративності, національного соціалізму, цієї темної плями в історії Європи.

У СРСР – командна економіка з авторитарним політичним режимом, базисом якої є соціалізм із централізованим господарським ладом. Тут панує жорстко централізоване планове господарство, але є і ринкові відносини. Тут знову затверджується панування парадигми про формаційний розвиток людського суспільства, але вже з особливостями, що тут існують ринкові відносини, навіть на стадії так званого розвинутого соціалізму.

Так, Ленінська концепція про тривалість перехідного періоду до соціалізму була практично забута, але економічна теорія побудови соціалізму трактувалася тільки з позиції повних цитат із творів Маркса, Енгельса, Леніна. Ці твори виступали в ролі «Корана», «Тори», «Біблії». Цитатництво було введено в ранг вищої вченості і доведеності. Тому говорити про досягнення економічної думки в радянський період є заняттям важким, якоюсь мірою вона нагадує епоху каноністів середньовіччя. Були, звичайно, і виключення, але вони стосувалися більше проблем конкретної економіки, менеджменту, статистики, планування.

Ленін однією з найважливіших задач для Росії вважав задачу учитися, учитися господарюванню, учитися управлінню. І це було теж забуте. Догматизм, авторитарність стали нормою. І це стало однією з причин тяжкої катастрофи Радянського соціалізму.

Використання механізму ринкових відносин у соціальних цілях – головна ідея нової економічної політики В.І.Леніна. Після 1928 року затверджується девіз, що класова боротьба при побудові соціалізму загострюється і потрібні особливі репресивні методи проти його супротивників. І це проходило під гаслом ленінізму. Очевидно, що до Леніна ця концепція ніякого стосунку не має. Примусова колективізація була здійснена всупереч Ленінській теорії кооперації. Індустріалізація була здійснена за рахунок села, де запанували голодні роки часів царату. Виправдання зовнішньою погрозою не може бути прийнято. Темпи розвитку країни в проміжку 1921-1928 р. були найвищими у світі.

Певною мірою ситуація в Росії і Німеччині мала подібність. Економіка зруйнована в Росії, економіку Німеччини Версальський договір довів до стану розрухи. Росія до 1928 р. практично відродила довоєнний економічний потенціал, у Німеччині ж розруха підсилилася. Виникає аналогія про німецьке диво 1946-1950 рр., коли Німеччина, ступивши на шлях використання ринкових відносин у соціальних цілях («Добробут для всіх»), досягла чудових результатів.

Можна стверджувати, що Ленінська нова економічна політика була першопрохідником у пошуках шляхів реалізації концепції «загального добробуту», концепції соціально-орієнтованої, соціально-відповідальної ринкової економіки.

Упередженість стосовно Леніна як теоретика, поєдналась з упередженістю до нього як людини. Бердяєв підкреслює, що він не був жорстокою людиною, хоча був «генієм брутальності». Час розставить свої оцінки цьому видатному політичному організатору, «майстру компромісу», мислителю, що створив новий напрямок аналізу політики як концентрованого вираження економіки, ролі держави у формуванні інституціональних інструментів перетворення, автору теорії про соціалізм як далеке майбутнє Росії.

Як було встановлено раніше, капіталізм вільної конкуренції породив панування крупних і найкрупніших – монополій. На зміну свободі прийшло панування. Але це – одна з сторін розвитку індустріальної цивілізації. Її рух йшов в розв’язання протиріч: ріст через руйнацію, ріст багатства індустріальних країн через пограбування ресурсів країн традиційної економіки, фритредерство і протекціонізм, військових конфліктів за сфери впливу. Останні вилилися в першу світову війну. Версальський договір не розв’язав протиріч. Післявоєнна економіка виявилася під страшним ударом Великої Депресії 1929-1933 років, що відобразило кризу індустріальної цивілізації, депресія – породження її протиріч, необхідність пошуку шляхів і способів розв’язання протиріч стало життєвою необхідністю. У вирішенні цієї важливої проблеми великих історичних експериментів, видатну роль відіграв Дж.М.Кейнс.

ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ Д.М. КЕЙНСА

Одними з найгостріших проблем, що нависли над Англією в післявоєнні 20-30 роки, були масове безробіття та недовантаження виробничих потужностей. В проміжку між 1922-1927 роками число безробітних тут ніколи не опускалося нижче 1 млн. Найвищого рівня одна досягла в 1932 р. (а це розпал кризи), коли без роботи залишилось 2829 тис. робочих, що складає 22,1 % застрахованих. Якщо в 1924 р. в Уельсі безробітних серед застрахованих було 8,6 %, то в 1932 – 36,5 %, в Шотландії в 1927 р. безробіття склало 10,6 %, то в 1932 – 27,7 % (Д.Р. Кемпбелл «Деякі економічні ілюзії в лейбористському русі», 1969, с.77). «Нужденна людина не є вільною» – гасло того дня. А це вже не капіталістична ідеологія. Втручання держави в економіку – характерна риса цього часу для Європи та США, включно з націоналізацією та корпоратизацією. Наближується «змішана економіка».

Англійські уряди, у тому числі і лейбористи, які очолили його в 1924 р., працювали під гаслом «ми можемо подолати безробіття». Уряди Англії експериментували рівнем відсотка у пошуках виходу як в післявоєнні 20-і роки, а особливо в роки Великої депресії 1929-1932 рр. Не говорячи вже про проблеми грошового обігу, який також піддався експериментам.

Основна робота Кейнса «Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей» присвячена цим питанням. Після виходу у світ цієї роботи з'явилася брошура лейбориста Роуса «Містер Кейнс і лейбористський рух», в якій ставить питання: «що відділяє зараз містера Кейнса від лейбористського руху?» і відповідає: «як я можу вважати, нічого не відділяє. Коли ми подивимось на результати його аналізу сучасного суспільства, то виявляється неможливим знайти які-небудь відмінності, між ним і тим, що досягнуто лейбористським рухом» (цитується «Критика економічних теорій правих лейбористів» 1960г., с.331). Автор прав, соціальні ідеали Кейнса, а ми їх розглянемо нижче, близькі до лейбористських.

Хоча проблеми зайнятості праці з'являються ще в Греції і Римі, але вони розв'язувалися в гаслі: «хліба і видовищ». Але в умовах ринкових відносин, один з ранніх випадків посилання на безробіття як на підставу для заборони імпорту товарів можна знайти у Флоренції в 1426 році. Англійське законодавство з цього питання сходить принаймні до 1445 р..Соціальні і економічні проблеми широко обговорюються в Англії в середині ХVI в. «достаток іноземних товарів, що доставляється щорічно до Англії, не тільки породив брак грошей, але й підірвав всі ремесла, що забезпечували можливість заробляти гроші на їжу і пиття багатьом простим людям, які тепер вимушені жити безробітними, жебракувати і красти» (49 с.).

Але цей соціальний продукт в гільдейскій системі практично не продукувався. Він міг з'явитися тільки через зовнішні чинники – конкуренцію зарубіжних виробників.

Індустріалізація породила безробіття в масовому масштабі. Проте економісти класичної школи затверджували, що цей феномен результат дії недосконалої конкуренції, але «невидима рука» відновить рівновагу.

Кейнс виступив проти цього постулату. Основна робота «Загальна теорія зайнятості.». Саме зайнятість в широкому значенні слова – об'єкт дослідження. Саме проблема безробіття не вирішуване питання сучасної економічної системи. Безробіття вимушене – тобто стан цієї системи – її найтяжча вада. Вона народжується, посилюється, становиться лихом індустріальної цивілізації.

Питання про величину наявних ресурсів, тобто кількості населення, яке може бути зайняте, об'ємах природних багатств і накопиченого капітального устаткування часто потрактувало описово. Причому часто теоретична сторона проблеми, чим визначається дійсна зайнятість наявних ресурсів – рідко досліджувалося скільки-небудь детально. «Я маю на увазі не те, що дану тему взагалі продивилися. Але теорію, що була в її основі, вважали простою і очевидною »(с.224-225).

В основу своєї теорії Кейнс поклав пріоритет праці. Він визнає чинники виробництва, але розглядає їх як своєрідну фондоозброєність праці. На наш погляд цей оригінальний підхід сформувався у Кейнса в його роботах, пов'язаних з версальським договором, аналізом причин, що породили першу світову війну. Кейнс дав блискучий аналіз ситуації до 1914 року в Європі і США.

Кейнс однією з причин подій 1914-1918 років вважає проблему взаємозв'язку зростання населення і необхідного продовольства. Темпи зростання населення Європи її чисельності останньої третини XIX століття випереджає зростання продовольчих продуктів. Аграрна технологічна революція певною мірою сповільнилася. Хімія ще не вийшла на відкриття виробництва мінеральних добрив, хоча стрімкий розвиток с/г машинобудування дозволив прискорити терміни збору урожаю, тим самим скорочення втрат.

Аграрна криза 80-х років важко відобразилася на економічному стані землеробів. Різке падіння цін ударило по інвестиційних можливостях. Це була загальна ситуація в Європі, у тому числі і в Німеччині. Населення в Німеччині в 1870 році дорівнювало 40 млн., до 1892 – 50 млн., а до 30 червня 1914 року – 68 млн. В роки, що безпосередньо передували війні, щорічний приріст доходив до 850 тис., з населення незначна частина емігрувала. Цей сильний приріст став можливий лише завдяки глибокому перетворенню економічної структури країни. Із землеробської країни Германія перетворилася на величезну і складну індустріальну машину, робота якої ґрунтувалася на рівновазі багатьох зовнішніх і внутрішніх чинників. Щоб знайти заняття у себе удома для населення і засобу, що все росте, для закупівлі матеріалів за кордоном, Німеччина повинна була забезпечити цій машині повний хід.

Щоб зрозуміти сучасне положення ми повинні ясно уявити собі яким надзвичайним центром стала середня Європа, завдяки розвитку німецької системи. «населення Німеччини і Австро-Угорщини разом майже дорівнювало населенню всієї північної Америки. В цих числах лежить військова сила центральних держав. Проте якщо позбавити їх коштів для існування, які навіть війна не скоротила скільки-небудь значно, залишаються навряд чи меншою небезпекою для європейського порядку» (Кейнс «Економічні наслідки версальського мирного договору»1922, стр.6).

Тут чітко змальована ситуації життєвого простору для довоєнної Німеччини до версальського договору, Німеччини після нього. Кейнс наводить дані про зростання чисельності населення Росії, вони склали в роки попередні 1914 р. 2 млн. чол. щорічно, що «було, проте одним з найкращих явищ останніх років» Кейнс» (стр.4).

Ситуації що породила війну 1914-1918 рр. була розглянута з позиції соціал-демократії в Маніфесті Базельського Конгресу II Інтернаціоналу. Оцінка ситуації дається з погляду політичної. Але у війні були і економічні корені. Було встановлено, що в кінці 19 в. Англія втратила свою першість в світовій економіці. На світову арену виходить США і Німеччина, маючи в своєму розпорядженні наймогутніший індустріальний потенціал. Франція займає четверту сходинку в списку індустріальних країн. До франко-прусської війни чисельність населення була однаковою, але Франція була багатішою. До 1914 р. чисельність населення Німеччини була майже на 70 % більше, ніж у Франції. Кейнс підкреслює «вона стала однією з перших промислових націй всього світу і технічна спритність і засоби для створення майбутніх багатств не мали собі рівних » (Кейнс «Економічні наслідки версальського мирного договір» 1922г., с.15).

Але територія або «життєвий простір» в Європі і в тій же Німеччині не збільшилася. Правда після франко-прусської війни Німеччина відчужила у Франції Ельзас і Лотарингію, що поза сумнівом сприяло зростанню економічної і військової потужності Німеччини. Були спірні території з Бельгією, Польщею, Чехословаччиною, Францією, ці території колись входили до складу різних німецьких держав або завойовані та анексовані тевтонськими лицарями в Польщі.

Не на залізі і крові процвітала Німеччина останньої третини 19-початку 20ст., а її індустріальна потужність росла на залізі і вугіллі Ельзасу і Лотарингії, і того ж Рура.

Не менше важливе положення Кейнса про те, що до 1914 року ситуація взаємозалежності чисельності населення і ресурсів продовольства зазнала зміни порівняно з періодом до 1870 р. «До 1870 р. Європа узята в цілому могла самостійно задовольняти свої головні потреби. Після 1870 р. шляхом поступового розвитку в Європі створилося в широкому масштабі таке положення, подібного якому не знає історія і разом з тим протягом найближчих 50 років умова її економічного життя зробилися нестійкі і незвичайно. Наполеглива потреба населення в їжі вже раніше задовольнялася доставкою продуктів з Америки; тепер вперше в історії в цьому відношенні відбувся повний переворот». Зростання чисельності населення забезпечувалося зростанням продовольства. Аграрна технологічна революція, з’єднавшись з індустріальною привела до зростання виробництва, як в сільському господарстві, так і в промисловості. Це пропорційно збільшило по Кейнсу дохід. Доходи інвестувалися в нові райони планети, там розвивався транспорт для перевезень харчових продуктів до Європи. Благополуччя панувало в Європі.

«Соціальна і економічна організація Європи забезпечувала нею вищий ступінь накопичення капіталу».

Зростання чисельності населення в Європі давало можливість зростанню числа емігрантів до Америки, де вони могли почати розробку нових земель, накопичені в Європі капітали стали тут джерелами інвестицій в розвиток транспорту як залізничного, так і морського. Але до 1914 р. в США чисельність населення і продовольчі ресурси вирівняли. Можливість експорту відкривалася тільки в урожайні роки.

Так Європа опинилася в ситуації, про яку говорив Мальтус в кінці XVIII століття. Кейнс досліджує особливості психології суспільства в Європі. Громадський порядок був налаштований так, що значна частина зростаючого доходу поступала в розпорядження одного суспільного класу, який все менш мав бажання спожити його цілком. Нові багачі XIX століття не були схильні до надмірних витрат і віддавали перевагу владі, що доставляється новим вживанням капіталів в економічній діяльності, насолодою безпосереднього споживання... саме нерівність розподілу багатств дала можливість нескінченного їх накопичення і постійних удосконалень, що відрізняли наше століття від передуючих. В цій обставині лежить головне виправдання капіталістичної системи» (с.8).

«...Зростання і розвиток цієї чудової системи, були засновані на містифікації і обмані. Робочий клас підкоряється їй в наслідок свого неуцтва і безсилля, він був примушений, підкорятимуться їй завдяки примушенню, навіюванню і приманкам. Положення, в якому він знаходився, давало йому нікчемну частку цього пирога. Так борг «заощадження» зробився головною чеснотою нашого часу, а зростання пирога – предметом його релігії. Принцип збереження пирога виховував всі ті інститути пуританізму... Заощадження мало на увазі старість або благополуччя дітей. Діяльністю суспільства керував несвідомий інстинкт... Війна показала всім можливість негайного споживання, вона показала багатьом даремність стриманості. Так був відкритий обман; робочий клас вже, мабуть, не погодиться більше жертвувати собою для інших, а клас капіталістів, невпевнених в своєму майбутньому, схоче повніше скористатися своєю свободою насолоджуватися, поки вона ще належить йому, і цим наблизить годину конфіскації свого майна» (с.9-10).

Таким чином, Кейнс вже на початку 20-х років приходить до висновку про значення психологічних чинників в соціально-економічному розвитку суспільства.

Версальський договір був найбільшою помилкою, яка привела до другої світової війни. По-перше, він відобразив стару психологію. «річ у тому, що сили, що управляли життям XIX століття, вчинили свій шлях і вичерпали самі себе. Економічні мотиви і ідеали колишніх поколінь більше не задовольняють нас; ми повинні знайти новий шлях і нам знову доводиться відчувати нездужання, врешті-решт, навіть муки народження на світло нового індустріального порядку» (с.43).

По-друге, версальський договір позбавив Германію індустріального шляху розвитку. А саме він дав народу Німеччини високий життєвий стандарт. Вона була першим покупцем в Росії, Норвегії, Голландії, Бельгії, Швейцарії, Італії і Австро-Угорщині. Вона була другим покупцем Великобританії, Швеції і Данії, третім покупцем у Франції.

Для багатьох країн вона була постачальником капіталу. Німеччина несла сюди не тільки машини, але і організацію, у тому числі і психологію суспільства, у тому числі країну Обломових, де відбулася Велика Жовтнева революція. Заслуговує уваги виведення Кейнса: «великі історичні події часто бувають слідством вікових змін в чисельності населення, а також і інших фундаментальних економічних причин; завдяки своєму поступовому характеру ці причини вислизають від уваги сучасних спостерігачів, які бачать в подіях слідство помилок державних людей або фанатизму атеїстів. Таким чином надзвичайні події останніх двох років в Росії колосальні потрясіння суспільства, яке перекинуло все, що здавалося найміцнішим: релігію, основи власності, землеволодіння рівно як політичний порядок і станову ієрархію, є, мабуть, більше наслідком зростання населення, ніж діяльності Леніна або помилок Миколи вельми можливо, що руйнівні сили надмірної плодючості раси грають велику роль в розриві кайданів, що накладаються на народ умовностями, ніж могутність ідей або помилки аристократії» (с. 6).

І Кейнс проголошує: «Ми повинні знайти новий шлях. Велика Депресія 1929-1933 року підтверджує і вимагає пошуку нового шляху. В економічний аналіз суспільного відтворювання разом з об'єктивними чинниками вводиться суб'єктивна – психологія суспільства в умовах нового індустріального порядку: психологічне відчуття споживання, психологічна відчуття переваги ліквідності і психологічна оцінка ефективності інвестицій як прояв основного психологічного закону нового часу: відома частина доходу не вступає в споживання, а вступаючи, збільшує цей дохід, індустріальний прогрес. Депресія змінила одну з рис ментальності громадянина ринкової економіки. Капітал утворюється в результаті не схильності до заощадження, а у в результаті попиту, обумовленого поточним і перспективним споживанням» (с. 507). Ведучий чинник прогресу нового індустріального порядку – ефективний попит.

Цей методологічний підхід складає основу концепції за загальним визнанням геніального Д.М.Кейнса.

Природно, що Кейнс повинен був піддати критиці постулати класичної теорії. Вона «панує над практичною і економічною думкою правлячих і академічних кругів нашого покоління. Я приведу докази того, що постулати класичної теорії застосовні не до загального, а тільки до особливого випадку, оскільки економічна ситуація, яку він розглядає, є лише граничним випадком можливих станів рівноваги» (с.224).

Класична загальна теорія покоїлася на аналізі вартості і розподілу. Кейнс висуває і створює свою теорію на основі особливої ролі ефективності сукупного попиту в трактуванні, відмінному від класичної школи.

Сукупний ефективний дохід є базовим поняттям кейнсіанської концепції. Оригінальність аналізу цієї категорії укладено в тому, що Кейнс за початковий пункт бере практичну діяльність підприємця. А початковий етап її полягає в тому, що він здійснює витрати двоякого: а) виплати власникам чинників виробництва – факторіальні витрати при даному рівні зайнятості; б) виплати іншим підприємцям вплетеними в техніко-технологічний ланцюг його діяльності, а також неминучими витратами в його діяльності – витратами використовування при даному рівні зайнятості (натяк на те, що функціонування ринку чогось коштує). У результаті повинен бути прибуток підприємця.

«В тих випадках, коли аналіз економічної кон'юнктури ми проводимо з позиції підприємця, сукупний дохід (тобто факторіальні витрати плюс прибуток), одержуваний при даному рівні зайнятості, доцільно назвати виручкою від цієї зайнятості. З іншого боку – сукупна ціна пропозиції продукції при даному об'ємі зайнятості є очікувана виручка, яка якраз і спонукає підприємця представити попит на працю, рівну саме цьому рівню зайнятості» (с.339-340).

Ще раз підкреслюємо, що Кейнс початковим в аналізі сукупного доходу бере економічні дії підприємця. Дохід підприємця є перевищення вартості виготовленої продукції над витратами при даному рівні зайнятості. Для суспільства ж сукупний дохід дорівнюватиме факторіальним витратам, а це дохід власників чинників виробництва плюс підприємницький прибуток. Основу цієї схеми складає рівень зайнятості праці з його технічною, технологічною, ресурсною озброєністю.

«Отже, якщо припустити, що стан техніки, об'єм застосованих ресурсів і питомі (на одного працівника) факторіальні витрати незмінні, то рівень зайнятості як на окремому підприємстві, або в одній галузі так в цілому по господарству залежить від суми виручки, яку підприємець розраховує одержати за власну продукцію. Підприємець прагнутиме довести об'єм зайнятості до рівня, на якому він має намір мати найбільше перевищення виручки над факторіальними витратами» (с. 340).

Сукупний попит – це сукупна ціна пропозиції продукції, а сукупна пропозиція – виручка, очікувана підприємцем на базі відповідної зайнятості. Основа першого і другого – зайнятість праці, так як пріоритет праці виступає абсолютно виразно.

Як видно в поняття сукупного попиту і сукупної пропозиції Кейнс вкладає інше, ніж класична схема, зміст.

«Позначимо сукупну ціну пропозиції продукції при зайнятості N через Z. Взаємозв’язок між Z і N, яку можна записати у формі Z=f (N) назвемо функцією сукупної пропозиції. Виручку, очікувану підприємцем при зайнятості N людина, позначимо через D; взаємозв'язок між D і N, який можна записати у формі D = f (N) назвемо функцією сукупного попиту.

Якщо при даній величині N очікувана виручка більше, ніж очікувана ціна пропозиції, тобто якщо D більше Z, то підприємці прагнутимуть збільшити зайнятість понад N (якщо навіть конкуренція їх один з одним через залучення чинників виробництва приведе до підвищення витрат) до такої величини N, при якій Z стала б рівним D. Таким чином, рівень зайнятості визначається точкою перетину функцій сукупного попиту і сукупної пропозиції. Саме в цій точці очікуваний підприємницький прибуток буде найбільшим. Величину D в тій точці кривої функції сукупного попиту, де вона перетинається з функцією сукупної пропозиції, назвемо ефективним попитом» (с.241).

Кейнс дає ще одне визначення поняття ефективного попиту. «Об'єм витрат праці N, на яку підприємці пред'являють попит, залежить від очікуваних витрат суспільства на споживання (D1) і від очікуваних витрат на нові інвестиції (D2). D = D1 + D2 і є те, що ми раніше визначили як ефективний попит» (243). Проблема сукупного ефективного попиту проходить у Кейнса у всьому аналізі споживання, інвестицій, ефективності капіталу, норми відсотка, грошей, зайнятості, інфляції і дефляції і ін.

Так він говорить, що первинний імпульс до збільшення попиту дається зростанням споживання (с. 447). Із зростанням ефективного попиту зайнятість ресурсів зростатиме в точній пропорції із збільшенням ефективного попиту викликаної зростанням кількості грошей. Коли ж буде досягнута повна зайнятість всіх чинників, то з того часу одиниця заробітної платні і ціни ростимуть в точній пропорції із збільшенням ефективно попиту (с. 453) і т.д.

Рівноважний рівень зайнятості залежить від: а) функції сукупної пропозиції, б) схильності до споживання і в) обсягу інвестицій D2. Це і є суть загальної теорії зайнятості (213).

Кейнс розглядає історію питання ефективного попиту. Він розкриває причини того, чому проблема ефективності попиту випарувалася після Мальтуса з економічної літератури.

Він пов'язує це з соціальними коренями підтримки громадськістю концепції Рікардо, що нехтує функцією сукупного попиту. «Теорія Рікардо у багатьох відношеннях вельми підійшла тому середовищу, до якої вона була звернута. Вона приводила до висновків, цілком несподіваним для непідготовленої людини. Рікардіанське навчання, запропоноване на мову практики, вело до суворих і часто неприємних висновків, що додавало йому відтінок чесноти....Властями імпонувало, що це навчання пояснювало багато проявів соціальної несправедливості і очевидної жорстокості як неминучі витрати прогресу, а спроби змінити таке положення виставляло як дії, які можуть в цілому принести більше зла, ніж користь» (с. 246).

Не береться до уваги ефективний попит і у класичної школи.

Від аналізу сукупного ефективно попиту Кейнс переходить до «аналізу схильності до споживання, граничної ефективності капіталу і теорії відсотка – три головні проблеми в нашому теперішньому знанні» (с. 245).

Як вже зазначалось в дослідженні економічних процесів Кейнс виходить з пріоритету праці. Функціонування інших чинників виробництва відбувається як органічна складова праці.

Очевидно неминучість появи понять, що розкривають цей початковий початок: одиниця праці, грошова одиниця.

«Я переконаний в тому, що багатьох непотрібних ускладнень вдається уникнути, якщо при аналізі функціонування економічної системи в цілому суворо обмежуватися двома одиницями вимірювання: грошовою одиницею і одиницею праці» (с. 254).

Визначальна роль в ефективному попиті належить доходу. Це знакове поняття в концепції. Взаємозв'язок доходу і зайнятості виражений у формулі, де дохід, очікування якого стимулюватиме досягнення рівня зайнятості. Серед понять, що вводяться в оборот є «короткострокового і довгострокового припущення як фактора, що визначає розміри виробництва і зайнятості. «Стан розрахунків на майбутнє весь час піддається змінам, так що нові припущення як би накладається на старі. Тому економічний механізм в кожний даний момент випробовує вплив багатьох чинників, пов'язаних з різними минулими станами розрахунків на майбутнє»(с. 258).

Визначення чистого доходу у Кейнса виражено А £ (³) U – V, де А – виручка, U – витрати використовування і V- додаткові витрати. Це останній крок до поняття заощадження і інвестицій. Звідси: дохід = вартість продукції = споживання + інвестиції, заощадження = дохід – споживання, звідси заощадження = інвестиціям (270).

«Вирішення питання про те, споживати або не споживати залежить від індивідуума; так само йде справа і з рішення питання інвестувати чи ні... ми вживатимемо поняття схильність до споживання замість поняття схильність до заощадження» (с. 271). Кейнс, як відомо, встановив, що одним з важливих наслідків Першої світової війни було висунення на перший план особистого споживання. Цей базис розгортається в економічному аналізі пріоритетом схильності до споживання порівняно із схильністю до заощадження.

Кейнс про схильність до споживанню.

Кейнс підкреслює, що кінцева мета його аналізу – з'ясування, чим визначається величина зайнятості. Вихідна позиція: об'єм зайнятості відповідає точці перетину функції сукупної пропозиції з функцією сукупного попиту.

Функція сукупного попиту = витрати на споживання «С», чисельність зайнятих робітників і службовців – «N». Виражене в одиницях заробітної платні Сw з доходом Vw (однозначно залежить від N). Функціональна залежність схильність до споживання виразиться С= x (Vw) або С= Wx (Vw). Сума, яку суспільство витрачає на споживання залежить: а) величини доходу; б) від суб'єктивних потреб і психологічних схильностей, від розподілу; в) об'єктивних чинників.

Об'єктивні чинники схильності до споживання:

зміна одиниці заробітної платні;

зміна в різниці між доходом і чистим доходом

(валовий дохід мінус додаткові витрати і витрати користування)

зміни в багатстві майнових груп;

зміни в нормі дисконту або пропорції обміну справжніх благ на майбутнє;

зміни в податковій політиці, якщо вона використовується в якості інструменту справедливого розподілу;

зміни передбачуваного відношення між теперішнім і майбутнім рівнями доходу.

За інших рівних умов, вирішальним виявляється сукупний дохід в одиницях заробітної платні.

«Найбільший вплив на використовування доходу надає прагнення до підтримки звичного рівня життя і людина схильна зберігати різницю, що саме виявляється, між його фактичними доходами і витратами на підтримку звичайного «життєвого стандарту». Люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не в тій мірі як росте дохід, отже зберігатиметься більш значна абсолютна сума» (с. 248).

Узагальнення аналізу схильності до споживання ми знаходимо в положенні: «... протягом всієї людської історії існувала хронічна тенденція до більш сильної схильності до заощадження, але порівнянню із спонуканням інвестувати. Слабкість спонукання до інвестування була головною економічною проблемою».

Це знайшло своє віддзеркалення в більшості економічних концепцій, але пов'язане воно з існуванням ризиків і всякого роду випадковостей (сільське господарство). Відтворювання індустріальної технології поховало багато кого з цих випадковостей, що породжують ризики.

Від аналізу об'єктивних чинників дослідження перемикається на суб'єктивні – до аналізу основного психологічного закону.

«Основний психологічний закон... полягає в тому, що люди схильні, як правило, збільшувати своє споживання із зростанням доходу, але не в тій же мірі, в якій росте дохід» (с. 298).

Це означає, що якщо допустимо С характеризує розміри споживання, а V – дохід, то С має той же знак, що V, але величина С менше ніж V.

«Можемо бачити основне психологічний закон, який властивий будь-якому сучасному суспільству в тому, що із зростанням реального доходу воно не збільшить свого споживання на всю абсолютну суму приросту і, отже, зберігатиметься більш значна абсолютна сума....стійкість економічної системи істотно залежить від переважаючих в господарській практиці форм прояву цього закону» (с. 299).

Це означає, наприклад, що якщо зайнятість і разом з нею і сукупний дохід зросте, не всі додатково зайняті робітники і службовці будуть потрібні для задоволення потреб додаткового споживання (с. 299).

Різниця між доходом і споживанням з'являється тільки тоді, коли буде досягнутий певний рівень добробуту. Кейнс підкреслює, що людина вже так влаштована, що найбільший вплив на використовування доходу надає прагнення до підтримки звичного рівня споживання, звичайного «життєвого стандарту». Пізніше у економістів з'являється поняття «якості життя». Спонукання до задоволення невідкладних потреб сім'ї більш сильне, ніж спонукання до накопичення, останнє стає більш сильним, коли буде досягнутий певний рівень добробуту.

Це можна бачити на прикладі країн перехідної економіки. В Україні майже дві третини сімей не мають заощаджень. Весь дохід витрачається на підтримку життєвого стандарту, на рівні нещасливого кола бідності. Це дійсність України початку ХХІ ст.

Зміни в рівні доходу у бік його падіння зв'язані із зменшенням зайнятості може, затверджує Кейнс, привести до перевищення споживання над доходом не тільки у певних людей або організацій за рахунок резервів накопичених раніше, але і уряду. Так з'являється бюджетний дефіцит або зростає внутрішній і зовнішній борг за рахунок позик.

Це характерно для ситуації в Англії 20-30 років, для США за часів «нового курсу» Рузвельта. Спираючись на свою концепцію сукупного доходу, Кейнс розкриває причину Великої Депресії США 1929 р. В попередні п'ять років до 1929 року мало місце накопичення фондів погашення і амортизаційних відрахувань, призначених для заводів, які не потребували оновлення устаткування. Масштаби накопичень були величезні і тому потребувався «величезний об'єм нових інвестицій для того, щоб просто поглинути ці фонди. Досягти ж ще більшої величини нових інвестицій, необхідних для того, щоб поглинути нові заощадження, які багате суспільство в стані повної зайнятості було здатне відкладати, виявилося майже неможливо. Одного цього чинника було, мабуть, цілком достатньо для того, щоб викликати кризу» (с. 301-302).

Відомі наслідки цієї Депресії для більшості населення США. «Можливості збільшення числа зайнятих робочих і службовців неминуче обмежуються масштабами сукупного попиту. Але споживання за рахунок продукції проведеної раніше вимагає інвестицій, що збільшуються. Зменшення схильності до споживання в теперішньому часі може бути тільки тоді пристосовано до суспільної вигоди, якщо в майбутньому очікується збільшення схильності до споживання» (с. 307).

Кейнс вказує на декілька основних стимулів, що примушують людей утримуватися від витрачання одержуваного доходу: резервування заощадження для забезпечення старості, отримання освіти, дохід у формі відсотка, забезпечити майбутнє, спекуляції, скупість, підвищення життєвого рівня, незалежності, спадку.

Важливе місце в кейнсіанській концепції грає вчення про мультиплікатор, хоча він підкреслює, що поняття мультиплікатор було вперше введено Р.Ф. Каном. «Це певне співвідношення між доходом і інвестиціями. Ним встановлюється (припускаючи, що схильність до споживання задана) точне співвідношення між сукупною зайнятістю і доходом, з одного боку і масштабами інвестицій – з іншого» (с. 312).

Для більш глибокого розуміння мультиплікатора вводиться поняття граничної схильності до споживання I = 1/К, де K – мультиплікатор інвестицій. «Коли відбувається приріст загальної суми інвестицій, то збільшується на суму, яка в K раз перевершує приріст інвестицій».(с 314).

Наприклад при споживчій психології суспільства, що склалася, споживається 9/10 доходу. Тоді мультиплікатор буде рівний 10 і сукупна зайнятість буде в 10 раз більше первинної зайнятості.

Зв'язок між даним приростом заощаджень і супроводжуючим його приростом споживання задається граничною схильністю до споживання. Певні таким чином відносини між приростом і інвестицією і відповідним приростом сукупного доходу, що вимірюються одиницями заробітної платні задається мультиплікатором інвестицій. Ми допускаємо, що мультиплікатор зайнятості рівний мультиплікатору інвестицій (с. 415).

Таким чином розкривається зв'язок між зростанням споживання і інвестиціями. На цій основі формується висновок: «таким чином, кінець кінцем, фактичні розміри сукупних заощаджень і споживацьких витрат не залежать від обережності, передбачливості, обачності, прагнення до кращого, незалежності, заповзятливості, гордості» (с. 311 -312). (Про те, що ощадливість не веде до зростання виробництва, вперше це положення виказав Гобсон).

Спонукання до інвестування.

В теорії Кейнса один з її блоків займає розділ про граничну ефективність капіталу. Відношення яке зв'язує очікуваний дохід від капітального майна з його ціною пропозиції або відновлюваною вартістю, тобто відношення між очікуваним доходом, що приносить додаткова одиниця даного виду капітального майна і ціною виробництва від одиниці дасть нам граничну ефективність капіталу цього вигляду... визначається тут з погляду очікуваного доходу і поточної ціни пропозиції капітального майна (с. 329). В теорію це поняття ввійшло під абревіатурою MCV.

Очевидно, що із зростанням інвестицій гранична ефективність падатиме або за рахунок зростання пропозиції даного виду капіталу або посилення навантаження на потужність по виробництву відповідних капітальних благ.

Таким чином, можна побудувати графік, що розкриває, наскільки протягом даного періоду повинні зростати інвестиції в цей вид майна, щоб його гранична ефективність впала до будь-якої заданої величини, а потім об'єднати всі ці графіки для капіталу в цілому. Це графік інвестиційного попиту або графік граничної ефективності капіталу (ГПЕК).

Очевидна істина, що величина поточних інвестицій не повинна перевищувати поточну норму відсотка. Загальний висновок: спонукання до інвестування залежить або від графіка інвестиційного попиту, або від норми відсотка (с. 330).

У дискусії з Фішером, Пігу й іншими авторами про значення і зміст граничної ефективності капіталу Кейнса підкреслює, що помилкове визначення може мати не тільки теоретичне значення. «Графік граничної ефективності капіталу має фундаментальне значення, тому що в основному через цей фактор (набагато більше чим через норму відсотка) передбачуване майбутнє впливає на сьогодення... Тому нашим загальним принципам мислення відповідає той висновок що розрахунки на майбутнє повинні робити вплив па сьогодення через ціни попиту на устаткування з тривалим терміном служби « (с. 337).

Тому вивчення довгострокових припущень виступає об'єктивною необхідністю. Початок подібного дослідження дається Вікселем. Вони включають суб'єктивні фактори: смаки покупців, зміни в заробітній платі, типах і обсягах капітального майна, ефективного попиту в різні моменти часу. Усі ці елементи входять у прогнозування. А прогнозування того періоду; породженого Великою Депресією, включає насамперед проблеми впевненості, які і виділяє Кейнс. Стан упевненості «є одним з головних факторів, що визначають графік граничної ефективності капіталу або, що той же саме, графік їхнього інвестиційного попиту» (с. 339).

Це положення уражає своєю гостротою сприйняття ситуації психологічних станів періоду кризових ситуацій, що часто проглядається на посткомуністичному просторі після 1989 року.

А от вже елементи економіки раціональних чекань. «На практиці ми виходимо з того що існуюча ринкова оцінка, як би вона не склалася, точно відбиває наявні в нас знання факторів, що будуть впливати на прибуток від інвестицій, і що ця оцінка міняється лише відповідно до зміни наших знань.... єдиний ризик на який він йде – це можливість появи нової інформації відносно найближчого майбутнього» (с. 342).

Однак оптимізму в пануванні такого підходу в Кейнса немає. Він глибоко переконаний, що спекулятивні моменти в інвестиційній політиці вже мають пануючі тенденції. Фондові біржі особливо Нью-Йоркська, відбиваючи американський менталітет, функціонує на спекулятивній основі. Сам біржовий сленг «випередити кулю» – відображення не раціональних розрахунків, а саме спекулятивних – притому на психологічній основі. Звичайно, законодавче забезпечення кредитно-грошової діяльності вносить в неї елементи регламентування інфляції (Лукас став лауреатом Нобелівської премії за роботи з економіки раціональних очікувань). Але в 2000-х роках лауреатами стали економісти, що практично спростовують висновки Лукаса про могутність раціоналізму, доводячи значення і роль індивідуальних психологічних станів, однієї з основ асиметричних процесів в макроекономіці, в тому числі і фінансах.

В часи докартельного етапу розвитку ринкової економіки психологія бізнесу відрізняється від психології кінця XІ і початку XX століття.

Бізнес тоді сприймався як життєве визнання і носив характер лотереї і навряд чи середні доходи від інвестицій були більше пануючої норми відсотка. Гроші інвестовані в приватні підприємства взяти назад безперешкодно у формі грошей було не можливо.

«З відділенням власності на капітал від управлінських функцій... у справу вступає новий фактор – ринок цінних паперів. Фондова біржа переоцінює безліч інвестицій щодня і дасть можливість окремим особам переглянути свою участь у підприємстві.... нема рації створювати нове підприємство з великими витратами, чим сума, за якої можна купити такі ж існуючі, розмістити відповідні акції на фондовій біржі і дасть негайний прибуток» (с. 341).

Це нова ситуація проблеми спонукання до інвестування в ній спекулятивних елементів виступають із очевидністю. Але залишається безумовний зв'язок графіка граничної продуктивності капіталу з загальною нормою відсотка, як факторів спонукання до інвестування.

Якщо графік граничної ефективності капіталу визначає умови попиту на позичковий капітал для нових інвестицій, то норма відсотка диктує умови, на які в цей час пропонуються ці капітали.

«Суспільство в цілому не може створити умови для майбутнього споживання за допомогою одних лише фінансових операцій, вона може зробити це тільки шляхом розширення фізичного обсягу поточного виробництва « (с. 306).

Дається аналіз на основі практичної діяльності підприємця в його рішеннях про заощадження.

Індивідуальна психологічна перевага в часі реалізується як єдність двох самостійних видів рішень. Перший – схильність до споживання, яка визначає долю споживача в доході і скільки він виділяє з нього в якій-небудь формі, що забезпечують його майбутнє споживання. Після цього він повинен прийняти рішення про форму розпорядження майбутнім споживання: або негайного розпорядження (або в грошах, або в акціях), або він готовий відкласти на який-небудь особливий чи невизначений термін від цього безпосереднього розпорядження залежного від ринкової кон’юнктури. Але це вже не ліквідна форма збереження. Але вона може прийняти і ліквідну форму, тобто не ліквідну форму розпорядження яким-небудь специфічним товаром в ліквідну форму розпорядження загалом (гроші). Це характеризується поняттям переваги ліквідності.

« Норма відсотка є винагородою за позбавлення грошей і ліквідності на певний період...норма відсотка як така є не що інше як величина обернена відношенню суми грошей до того, що можна отримати, розлучаючись з можливістю розпоряджатися цими грошима на певний період часу в обмін на довгострокове зобов’язання».

«Кількість грошей – це ще один фактор, який в поєднанні з перевагою ліквідності виявляє дійсну норму відсотка в даних обставинах» (с.353).

Перевага ліквідності виступає як тенденція, що характеризує взаємозв’язок кількості грошей, які люди бажають мати на руках при даній нормі відсотка. Коли кількість грошей позначити – M, функцію переваги ліквідності – L, а норма відсотка – γ, то цей взаємозв’язок буде виглядати так M=L (γ).

Висновок Кейнса «графік переваги ліквідності, що пов’язує кількість грошей з нормою відсотка, представлений плавною кривою, яка показує падіння норми відсотка при збільшенні кількості грошей» (с.356).

Але можливо, що перевага ліквідності в суспільстві ще більша, ніж кількість грошей і що зниження норми відсотка, що веде до зростання об’єму інвестицій, можна не здійснювати, якщо «крива графіка ГЕК (гранична ефективність капіталу) переміститься вниз швидше, ніж знизиться норма відсотка»(с.358).

Кейнс превагу ліквідності пов’язує з тим, що є невпевненість відносно майбутньої норми відсотка, а також з механізмом перетворення боргових зобов’язань (облігації, акції) в готівку, тобто пов’язує це з об’єктивними факторами.

«Подібно до того як ми вияснили, що гранична ефективність капіталу визначається не оцінкою більш свідомих людей, а ринковою оцінкою, що залежить від масової психології, так само і перевага ліквідності визначається припущеннями відносно майбутньої норми відсотка, що складається під впливом масової психології»(355) («Бики і ведмеді» на біржі).

Тезаврування – перше наближення до поняття переваги ліквідності і фактор, що перешкоджає інвестуванню. Доларизація, що спостерігається в країнах перехідної економіки, є однією з форм тезаврування. Перевага ліквідності впливає на поточну норму відсотка, виступає фактором або зростанням чи падінням інвестицій, а отже, впливає на ефективність попиту.

Неодмінною заслугою Кейнса є введення в макроекономічний аналіз психологічних факторів. «Трьох фундаментальних психологічних факторів, а саме психологічної схильності до споживання психічного сприйняття ліквідності і психологічного припущення про майбутній прибуток від капітальних активів» (415).

Але якщо психологічні фактори впливають на інвестиційну політику індивідів, то інвестиції держав, де дія психічних факторів обмежена, виступають в якості інструмента, що забезпечує економічний і соціальний розвиток суспільства.

«Оцінюючи очікуваний розмах інвестицій, ми повинні прийняти до уваги нерви, схильність до істерики, навіть травлення і реакцію на зміни погоди у тих випадках, від чиєї стихійної активності в значній мірі і залежать ці інвестиції....Саме наша природжена жага діяльності є та сила, яка керує світом; раціональна половина нашого «Я» займається як вміє відбором альтернатив, розраховує там, де можливо, проте нерідко опиняється під владою наших капризів, настроїв та бажань спробувати щастя» (350).

Теорія Грошової економіки.

«Я вважаю неправильним поділ економічної науки на теорію Вартості і Розподілу, з однієї сторони і теорію Грошей з іншої. Справжня межа, на мій погляд, повинна бути між Теорією Окремої галузі або Фірми, де розглядається винагорода факторів та розподіл ресурсів між різними способами використання даної їх кількості і теорією виробництва і зайнятості в цілому. Нам потрібна закінчена теорія Грошової Економіки»(с.450-451).

Про важливість теорії Грошової економіки говорить той факт, що другий інструмент економічного дослідження у Кейнса – грошова одиниця.

На рівні фірми ті ж факторіальні витрати визначаються з використанням одиниці праці. Але об’єм виробництва, де пропозиція про майбутній прибуток залежить від оцінки сучасності, від об’єктивних і суб’єктивних факторів, тут можна виміряти грошовою одиницею.

«Важливість грошей в основному як раз і витікає з того, що вони э сполучною ланкою між сучасністю і майбутнім» (с.451). Гроші по Кейнсу – один із капітальних активів. Як житловий будинок або пшениця. Але якщо будинок або пшениця майже відповідають ліквідністю, витрати по утриманню великі, то у грошей витрати утримання – майже нульові, а ліквідність – висока. Будь-які капітальні активи мають норму відсотка, але у більшості вона мінлива, в залежності від ліквідності і витрат на утримання. Норму відсотка капітальних активів дослідив Сраффа. Кейнс бере її на озброєння.

У різних товарів можуть бути різні розміри премії за ліквідність. «Але існує велика різниця між грошима і усіма іншими активами (або більшістю їх) є в тому, що для грошей їх премія за ліквідність набагато перевищує витрати змісту, тоді коли витрати змісту інших актів наваго перевищують їх премію за ліквідність». Кейнс позначає С1- це норма відсотка для житла, С2 – норма відсотка для пшениці, С3 – норма відсотка для грошей (с.399).

Відтак, норма відсотку одна з найважливіших характеристик теорії грошей Кейнса. Гроші – один із капітальних актів, що мають високу премію за ліквідність при незначних витратах змісту (до речі Кейнс стверджує, що меркантилісти знали, що норма відсотка залежить від переваги ліквідності від кількості грошей).

Кейнс за кількісну теорію грошей, але формулює її по-своєму. «Доки є неповна зайнятість факторів виробництва, ступінь їх виконання буде змінювати в тій же пропорції, що і кількість грошей; якщо присутня їх зайнятість, то ціни будуть змінювати в тій же пропорції, що і кількість грошей» (с.453).

Зміна кількості грошей впливає на величину ефективного попиту. В результаті росту ефективного попиту величина мультиплікатора буде залежати від того як новий дохід, що виник в результаті збільшення ефективного попиту розподіляється між різними категоріями споживачів.

Як вже вказувалось, кількість грошей знаходиться в прямому зв’язку з винагородою факторів виробництва, які входять в первинні витрати виробництва. На цій основі вводиться поняття одиниці витрат. Одиниця витрат (або якості першого приближення до неї одиниці заробітної платні) може оглядатися як основна міра вартості. Рівень цін при такому стані техніки і технології буде залежати частково від одиниці витрат і частково від масштабів виробництва, і там де об’єм випуску збільшується, він бути буде зростати більше ніж пропорціональне збільшення одиниці витрат, в залежності з принципом спадної доходності для коротких періодів. Кейнс дивиться на формування ціни, загальний рівень залежить від винагороди факторів виробництва, масштабів виробництва, зайнятості збуту на витрати і об’єм виробництва.

Коли подальше захоплення ефективного вже не веде до збільшення об’ємів виробництва і цілком витрачається на підвищення одиниці витрат, що відбувається в строго пропорційному збільшенні ефективності збуту, тоді ми досягаємо положення, яке повністю можна назвати істинною інфляцією (с.458).

Але очевидно, що на цьому шляху є багато крапок, які не дають основ для констатації, що інфляція має місце.

«Тому представляється, що маємо свого роду асиметрію по різні сторони того критичного рівня, за яким починається справжня інфляція»(с.459). Тут раціоналізм не допомагає.

Кейнс був далеким від концепції рівноваги, але вводить поняття асиметрії в економічних відсотках сучасній йому економіці. Під гіперінфляцією Кейнс розуміє ситуацію, коли ступінь забезпечення грошей починає випереджати темпи зростання паперового звернення. В результаті настає розпад фіскальної системи і грошового звернення (втеча грошей характерна для Росії 1918-1922 років. Навпаки США деякі місяці 1932 року була криза ліквідності, коли майже нікого не можна було зацікавити розлучатися з готівкою на будь-яких розумних умовах) (с.355).

Інфляція по Кейнсу є несправедливою, а дефляція – такою, що витісняє господарське життя (характерно для Японії кінця XX і початку XXI ст.). Але найгіршою є дефляція.

Цікаві висновки Кейнса про соціально-психологічні наслідки інфляції. Те, що вони збагачувала спекулянтів, є очевидним. «Жодна розумна людина не бажає залишитися бідною, коли вона бачить, що її сусіди нажили майно шляхом вдач на спекуляцію. Перетворення підприємця в спекулянта – це удар по капіталу, бо воно руйнує ту психологічну рівновагу, завдяки якій можливе існування нерівності доходів» (с.100). Інфляція руйнує соціальну структура суспільства. Перша світова війна породила інфляційні процеси як в країнах-переможцях, так і переможених. І це бути нищівним по середньому класу. Кейнс досліджує цю ситуацію на прикладі Великобританії, Франції, Італії. Під час і після війни реальна вартість грошей знизилась в Англії приблизно на половину, у Франції – на 7/8, а в Італії – на 11/12.

Становище рантьє в Англії незмінно поліпшувалось до 1896 року. З цього року до 1914 рік – їхній стан погіршувався; капітальна вартість його щорічної ренти впала приблизно на 1/3, купівельна спроможність його доходів – приблизно на 1/3. Між 1914 і 1920 рр. капітальна вартість ренти знову впала на 1/3, купівельна спроможність його доходів приблизно на 1/3, окрім того, основна ставка прибуткового податку збільшилась з 7,5 % в 1914 році до 30 % 1921 року.(Потрібно врахувати, що більша частина рантьє знаходилась в родинних відносинах з підприємцями, що наживали велике майно на спекуляції).

«Це породило великі зміни у відносному положенні різних класів населення. На всьому континенті заощадження середнього класу, оскільки вони були поміщенні в іпотеки, облігації, або банківські вклади були більшою частиною знижені і цей дослід надалі незмінно змінить погляди, що склалися на способи збереження і розміщення капіталу».

... Той, хто нічого не витрачав і не спекулював, хто був зразковим батьком для родини, хто співав гімни постійності і наслідував моралі почесних розпоряджень досвідчених людей, як раз той саме, кого доля менше за все змогла застати зненацька, постраждав найбільше (с.95).

Теорія грошей Кейнса народжувалась в післявоєнну епоху і епоху Великої Депресії, різкого загострення загальногосподарської кризи християнських цінностей посилення потреби державного регулювання.

Це був час історичних експериментів. Жовтнева революція 1917р. в Росії з НЕПом з ідеєю побудови соціалізму в окремо взятій країні, корпоративним соціалізмом в Італії, націонал-соціалізмом в Німеччині, лейбористським урядом в Англії, новим курсом Рузвельта. Це історична ситуація могла стати основою найважливіших положень про роль психології в макроекономічному аналізі, викладеному в «В загальній теорії зайнятості відсотка і грошей».

Так, змінився взаємозв’язок споживання і збереження, що відійшло на другий план. Споживання – на перший. Знайшли своє віддзеркалення ці відсотки і на грошовому зверненні, Кейнс вказує, що «Ленін безперечно правий. Не може бути більш хитрого, більш вірного засобу для того, щоб перекинути основу суспільства, чим розлад грошового обігу»(с.33).

Кейнс має на увазі основу капіталістичного суспільства. Відношення до якого у нього було далеко не патріотичне. Це можна бачити на його поглядах на Капітал.

Своєрідне тлумачення Кейнс дає Капіталу. «Про капітал набагато краще говорити, що він приносить протягом свого життя дохід понад свою первинну вартість, ніж називати його продуктивним. Єдина причина одержати дохід полягає в тому, що він є рідкістю. Рідкісним же він стає унаслідок конкуренції з боку відсотка на гроші.

...Мені близька докласична доктрина, згідно якої все виробляється працею за допомогою того, що було прийнято називати майстерністю, а зараз іменують технологією, і природних ресурсів, вільних від ренти або оподатковуваних його відповідно до їх рідкості або достатку» (с. 391). На думку Кейнса, існує належна пропорція між кількістю праці, яка зайнята у виробництві машин і кількістю праці, зайнятої в їх експлуатації.

Кейнс висміює тезу про заощадження як накопиченні капіталу. «Ця помилка з розряду тих, з якими важче всього розлучитися. Воно породжується переконанням, ніби власнику багатства потрібне капітальне майно як таке, тоді як його насправді цікавить очікуваних дохід від цього майна. Очікуваний же дохід цілком залежить від передбачуваного в майбутньому ефективного попиту в його відношенні до майбутніх умов пропозиції. Тому, якщо акт заощадження ніяк не підвищує очікуваний дохід, він не стимулюватиме і інвестиції... Створення нового багатства цілком залежить від того, чи досягне очікуваний дохід певного рівня, встановлюваного поточною нормою відсотка».

Пріоритет праці в концепції Кейнса неминуче породив його відношення до капіталу. Якщо класичне економічне навчання виходить з тези капітал – продуктивний чинник – запас, то Кейнс заперечує продуктивну функцію цього чинника.

«Переважно розглядати працю включаючи, звичайно, особисті послуги підприємця і його помічників, як єдиний чинник виробництва, діючий за наявності технології, природних ресурсів, виробничого устаткування, і ефективного попиту» (с. 389). (Суму яку підприємець виплачує власникам інших чинників виробництва ми називатимемо факторіальними витратами – говорить раніше Кейнс).

Оскільки у Кейнса капітал є породження рідкості, існує відсоток. У зв'язку з цим посилюється гніт «капіталістів, що мають нагоду експлуатувати обумовлену недоліком цінність капіталу. Відсоток в нинішніх умовах зовсім не є винагородою за яку-небудь дійсно понесену жертву, так само як і земельна рента. Власник капіталу може одержати відсоток тому, що капітал рідкісний, так само як і власник землі може одержати ренту тому, що кількість землі обмежена...». «Я розглядаю тому рантьєрску особливість капіталізму як перехідну фазу, яка зникає після виконання своє місії... нефункціонуючий інвестор вже більше не одержуватиме премії і до такої системи податків, яка б поставила на службу суспільства розум, енергію і кваліфікацію фінансистів, підприємців... за розумну винагороду (с. 512-513).

Так по Кейнсу рухатиметься капіталістична система: ринкова економіка, по не соціалізм, в тому числі і державний.

Які постулати класичної школи відкидає Кейнс.

Класична школа

Кейнс

1. Пріоритет чинників виробництва

1. Пріоритет праці

2. Аналіз цін в центрі економічних досліджень

2. Аналіз реального доходу

3. Безробіття результат недосконалої конкуренції. «невидима рука» відновить повну зайнятість

3.         Різним рівням доходу відповідає різний рівень рівноваги, а отже може виникнути рівновага з високим рівнем безробіття

4. Зростання капіталу пов'язано з ощадливістю

4.         Кейнс водить поняття приділена схильність до споживання, гранична схильність до заощадження

5. Взаємозалежність заощаджень інвестицій залежить від норми відсотка

5. Для зростання доходу необхідне збільшення споживання, а не заощадження. Мультиплікативний ефект множення доходу і множення інвестицій.

Взаємозалежність збереження інвестицій залежить від змін рівня доходу.

Приріст доходу тим більше, чим більше схильність до споживання

6. Величина інвестицій залежить п норми відсотка. Величина норми відсотка визначається пропозицією заощаджень і попиту на інвестиції при їх обернено пропорційної залежності

Є взаємозв'язок між нормою відсотка і граничною ефективністю капіталу, до якого прагне величина інвестицій. Спонукання до інвестування зросло, зросте інвестування і навпаки

7. Економічний спад. Монополія порушує сучасну конкуренцію. Результат – спад. Держава повинна боротися з монополією. А ринок справиться сам.

7. Збільшення сукупного попиту усуває спад

 

8. Держава втручається в економічні процеси тільки в умовах недосконалої конкуренції і всевладді монополій

8. Держава зобов'язана виступати чинником дії на сукупний попит, якщо його об'єм не достатній за допомогою кредитно-грошової, податкової, бюджетної політики. Фінансування суспільних робіт

9. Відсоток породжується схильністю до споживання

9. Відсоток – породження схильності до споживання і схильності до ліквідності

10. Закон Сея про рівновагу сукупної пропозиції і сукупного попиту

10. Сукупний ефективний попит

11. Розмір зайнятості визначається граничною важкістю праці, вимірюваною величиною реальної заробітної платні

11. Розмір зайнятості залежить від сукупного ефективного попиту

 

12. Вимушеного безробіття немає

12. Вимушене безробіття – реальність

Ідеї Кейнса по мікроаналізу використовувалися з відповідною господарською інституційною рецептурою, чим внесли чималий внесок в економічних підйом 40-60 років в загальній довготривалій стабілізації країн ринкової економіки.

Підйом 40-60 років привів до появи «неокейнсіанства» (Е.. Домар, Д. Харрод, А. Хансен, Дж. Робінсон і ін.). «Неокейнсіанці » вважають, що макроекономічний аналіз Кейнса статичний, він повинен розглядатися в динаміці. Це відображало ситуацію 40-60 років. На додаток мультиплікатору Кейнса вони вводять поняття акселератор – показник залежності зміни інвестицій від величини національного доходу. Харрод і Домар вводять модель розширеного відтворювання. В основу моделі Харрода встановлена ідея рівності інвестицій і заощаджень, модель Домара рівність грошового доходу і виробничих потужностей. У Харрода значну роль відводиться технічному прогресу з вивченням типу технічного прогресу. Так технічний прогрес веде до економії живої праці, до економії суспільної праці. В розвитку техніки врівноважуються ці дві тенденції.

Слід виділити Д. Хікса, який в роботі «Вартість і капітал» (Нобелівська премія 1972г.) сформулював так звану модель 1S/LM, що увійшла майже до кожного підручника. В ній 1/S- означає «інвестиції – заощадження»; LM – «ліквідність – гроші». (L – попит на гроші, М – пропозиція грошей).

В першій частині модель 1S відображаються умови рівноваги на ринку товарів, другий – на ринку грошей.

Рівновага на кожному з двох ринків – товарів і грошей – встановлюється не автономно, а взаємозв’язане. При завершенні цієї взаємодії ринків встановлюється його більш високий рівень, Модель Хікса сприяє обґрунтовуванню фінансової і грошової політики держави, виявленню їх взаємозв'язку і результативності. Вона використовується як неокейнсіанцями так і монетаристами.

Лауреат Нобелівської премії Д.Тобін – автор q-теорії інвестицій. Чинник q-коефіцієнт, що виражає відношення ринкової вартості активів в матеріально-речовинній формі до витрат на їх відшкодування, q-розрив між відновною вартістю капіталу фірми і сукупною ціною на фондовому ринку. Якщо розрив у бік позитивної оцінки фондовою біржею, то фірма може збільшувати інвестиції, якщо негативні, то фірма не повинна активізувати свою інвестиційну діяльність. Нобелівську премію одержав «за аналіз стану фінансових ринків і їх вплив на політику ухвалення рішень в області витрат, зайнятості, виробництва і цін» (1981).

Соціальні ідеали Д.М. Кейнса

Соціальні ідеали Кейнса висловлюються в основному в 24 розділі «Заключні зауваження про соціальну філософію, до якої може привести загальна теорія».

Автор різко констатує «найзначнішими вадами економічного суспільства в якому ми живемо, є його нездатність забезпечити повну зайнятість, а так само довільний і несправедливий розподіл багатства і доходів» (с. 510). Він відзначає, що з кінця XIX століття були введені прибутковий, додатковий прогресивний податок із спадку, що зумовило значне зменшення диференціації багатства і доходів. Але виникла і опозиція, яка затверджувала, що через податкові вилучення можна зменшити стимули до накопичення багатства, а значить і зростання інвестиційних ризиків. Вони вважають, як вже наголошувалося раніше, що зростання капіталів залежить від заощаджень багатих людей за рахунок їх надлишків. Але як довів Кейнс «до досягнення рівня повної зайнятості зростання капіталу взагалі не стимулюється слабкою схильністю до споживання, а навпроти стримує його. В сучасних умовах зростання багатства не тільки не залежить від стриманості спроможних людей, як завжди думають, але швидше за все стримується їм» (с. 510-511).

Кейнс затверджує, що є соціальні і психологічні виправдання значної нерівності доходів і багатства. «Є такі потрібні види людської діяльності, для успішного здійснення яких, потрібна меркантильна зацікавленість і загальні умови приватної власності на капітал» (с. 511). Небезпечні людські схильності, той же нарцисизм краще направити на «заробляння грошей, інакше вони можуть знайти вихід в жорстокості, нерозсудливому прагненні до влади і впливу, і інших формах самозвеличення» (с. 511).

В скороченні нерівності розподілу багатства в майбутньому певна роль належить теорії відсотка. До Кейнса щодо високої норми відсотка виправдовували необхідністю створення достатнього спонукання до заощадження. «Ми показали, що величина ефективного заощадження неминуче визначається розмірами інвестицій і що збільшення розміру останніх відповідає низька норма відсотка,... нам всього вигідніше знижувати норму відсотка до такого її відношення до величини граничної ефективності капіталу при якому буде забезпечена повна зайнятість» (з. 512).

Кейнс підкреслює, що гранична ефективність капіталу із збільшенням маси капіталу веде до зниження норми відсотка. Навіть можливе настання моменту, коли відсоток стає величиною нескінченно малою – це по Кейнсу «означало б евтаназію рантьє, і отже евтаназію частини капіталістів, що мають нагоду експлуатувати обумовлену недоліком цінність капіталу», що все більш збільшується (с. 512). Це положення відобразило ситуацію у Великобританії в податковій політиці лейбористського уряду.

Кейнс вважає, що банківська політика на норму відсотка не може забезпечити оптимального розміру інвестицій, «що достатньо широка соціалізація інвестицій, виявиться єдиним засобом, щоб забезпечити наближення до повної зайнятості... (В країнах з державним регулюванням була повна зайнятість). Це не повинно виключати всякого роду компроміси і способи співпраці держави з приватною ініціативою. Але крім цього немає очевидних підстав для системи державного соціалізму. Не власність на знаряддя виробництва істотна для держави. Якби держава могла визначати загальний об'єм ресурсів, призначених для збільшення знарядь виробництва і основних ставок винагороди власників цих ресурсів, цим було б досягнуто всього, що необхідне... заходи соціалізації можна вводити поступово, не ламаючи сталих традицій суспільства» (с. 514). А звідси недалеко до соціалістів і християнських демократів з їх мораллю.

Ствердження централізованого контролю потребує значного розширення функцій держави, але має зберегтися можливість традиційної переваги індивідуалізації. Але найбільш ціннішим є індивідуалізм, якщо він може бути очищеним від дефектів і зловживань, це найкраща гарантія особистої свободи, у тому розумінні, що у порівнянні з усіма іншими умовами, він надзвичайно розширює можливості для здійснення особистого вибору. Він служить також кращою гарантією різноманітності життя, що прямо витікає з широких можливостей особистого вибору, втрата якої є найбільш вагомою з усіх витрат у гомогенній чи тоталітарній державі. Бо це різноманіття збереже традиції які є втіленням найбільш вірного та успішного вибору попередніх поколінь. (с.515)

Як ми бачимо, автор чітко виступає за економічну систему ринкової економіки з втручанням уряду в її функціонування. Це змішана економіка. Ринковий капіталізм нестабільний. Немає автоматичного механізму його регулювання. На міжнародному рівні змішана економіка буде домінуватиме не більше 25 років. Кардинальна зміна функцій держави для класиків та їх послідовників та американських фінансистів постає «замахом на основу індивідуалізму який захищає їх як єдиний практично можливий засіб запобігання повного руйнування існуючих економічних форм і як умова успішного функціонування особистої ініціативи» (с.516)

Нова система миру, об’єднуюча індивідуалізм та держава може бути більш сприятлива ля збереження миру ніж стара. Існує природна войовничість народів. Але найбільше значення має економічні причини війни, «а саме, надзвичайне зростання кількості населення та конкурентна боротьба за ринки. Саме другий фактор, який, ймовірно, зіграв основну роль у XIX ст. То може зіграти її знову»(с.516). Але якщо народи навчаться забезпечувати для себе повну зайнятість за допомогою внутрішньої політики (та додамо, якщо вони зможуть до цього ж осягти рівновагу у динаміці населення), тоді не повинно бути потужних економічних сил, розрахованих на протиставлення інтересів однієї країни інтересів сусідів. Міжнародна торгівля перестає бути ареною зіткнень.

Про відповідному ефективному попиті, щоб досягти приросту світового багатства не потрібно виключених вмінь та надзвичайного везіння, а достатньо середніх вмінь та вдач.

Цей ефективний попит залежить від держави та її інвестиційної політики. Економіка капіталізму недосконала, в числі її недоліків – циклічність. Кейнс вважає, що втручання держави не змінює циклічність (він прибічник теорії циклів Кондратьєва). Вона пов’язана з механізмом коливання граничної ефективності капіталу. Початок циклічних коливань – бум на останній стадії якого ще є оптимістична оцінка очікуваної діяльності капітальних благ. Але, коли починається паніка вона набуває раптову катастрофічну силу, що сприяє різкому падінню ефективності капіталу, породжує зростання переваги ліквідності, а отже і зростання норми відсотка. Але державна бюджетна, кредитно-інвестиційна політика може послабити спад та посилити підйом. Ці інвестиції бажано направити в галузь, що не виробляють предмети споживання.

Кейнс вважає, що інвестування громадських робіт та його механізм оздоровлення економіки – можуть виконувати і виконують в різні часи і цивілізації.

Отже, зайнятість, а також сукупний дохід будуть зростати, якщо інвестиції ідуть і на громадські роботи, чи на будівництво надзвичайно дорогих споруд, або на будівництво Єгипетських пірамід чи на добування золота на значних глибинах.

Кейнс робить висновок, який не може прийняти добропорядний економіст.

«Стародавній Єгипет був в два рази щасливішим, безумовно, був зобов’язав своїм казковим багатством, тому що він розпоряджався двома такими видами діяльності, як будівництво пірамід і добування дорогоцінних металів, плоди діяльності якого не могли безпосередньо задовольняти потреби людини і не використовувати для споживання, а відповідно, по мірі збільшення достатку не втрачали своєї цінності. В середньовіччя будували собори і служили панахиди. Дві піраміди і дві заупокійні молитви вдвічі краща, ніж одна; однак це не можна сказати про дві залізничні магістралі від Лондона до Йорка».

Ми стали надто передбачуваними, нас важко відрізнити від «благородних фізіократів». Ми тепер стільки ретельно оцінюємо кожне рішення перед тим як збільшити «фінансовий час», який покладаємо на нащадків, на будівництво будівель, що призначені для наших дітей, у нас немає таких легких шляхів позбутися страждань заподіяних безробіттям (с.328).

Але якщо народи навчаться забезпечувати собі повну зайнятість за допомогою внутрішньої політики і якщо вони зможуть досягти рівноваги в динаміці населення, тоді не повинно бути могутніх економічних сил рішення проблем не мирним шляхом.

Кейнс розуміє складність сучасної ситуації. Потрібні ідеї мають «хоч який-небудь шанс на успіх. Але навіть і крім цього сучасного умонастрою ідеї економістів і політичних мислителів – і коли вони мають рацію, і коли вони помиляються, мають набагато більше значення, ніж прийнято думати. Насправді тільки вони і правлять миром» (з. 518).

Люди практики звичайно є рабами якого-небудь економіста минулого «ідеї, які державні діячі і навіть агітатори, що служать, політичні, використовують в поточних подіях, здебільшого не є новітніми. Але рано чи пізно саме ідеї, а не корисливі інтереси стають небезпечними і для добра і для зла» (с.518).

Економічні концепції – їх ідеї – реалізуються в створенні інститутів, в тій же ролі держави. Є епохи більше держави – менше ринку, більше ринку – менше держави. Перша відводить інститутам велику роль – це найважливіша риса змішаної економіки. Націоналізація модна в 50-60-і роки, народні підприємства і їх ріст в цей період, поява теорії народного капіталізму – це розширення поля дії інститутів. Змішана економіка – економіка інституційна. Відхід з історичної сцени панування змішаної економіки – відхід інституціоналізму з теоретичного арсеналу епохи історичних експериментів людства.

Інституціоналізм.

Інституціоналізм – концепція економічної теорії, яка в економічній системі синтезує роль соціальних, правових, організаційних, політичних, етичних, ментальних, економічних  інститутів у процесі їхнього  функціонування.

Самі по собі означені інститути з'являються ще на початку формування цивілізацій. Їх виявлено в “Старому завіті”, Ведах, “Руській правді”, “Солічеській правді”, Дігестах Юстиніана, їх знайдеш у шумерів, інків, у Древньому Єгипті. Традиції, звичаї, відбиті в Домостроях, у древніх релігіях, первісні форми інституціональних утворень. Протягом тривалого часу в різних історичних умовах останні  відігравали різну роль: згладжування соціальних проблем з позиції національної безпеки; підтримуючи розвиток країни у військовому, політино-економічному,   геополітичному,   технологічному прогресі; захищаючи і зміцнюючи монархію, аристократію; стабільноті; парламентаризму;  і на визначеному етапі – волі, в широкому смислі слова, (економічної, політичної, світоглядної, моральної), що сприяло врешті решт заміщенню новими інститутами  старих.

У Китайській, Індуській, Європейській, Ісламській цивілізаціях інституціональні утворення мали і загальні риси, і істотні відмінності. Відмінності ми бачимо в тих же пануючих релігіях, а загальне- в державі, власності, грошах, мірах ваги і ін.

Необхідно виділити епохи, що фіксують особливе історичне значення інститутів. Так, наприклад, для руху прогресу важливу роль зіграли такі інститути як родина, держава, що руйнують багатовікові застиглі традиції і звичаї родоплемінного побуту. Це обумовило становлення індивіда, зникнення замкнутості, осідлості, появу міжособистісних, а пізніше і міждержавних відносин.

Інститути - на поверхні явищ. Вони об'єкти вивчення. У Китаї виділяється родина і держава як несучі конструкції піднебесної. В Індуїзмі- кругообіг життя, закріплений у кастах; в Ісламі – покірність волі Аллаха.

В епоху середньовіччя проблема духовного і матеріального - на користь першого. Проблеми короткого земного життя  - іспит пред  вічним неземним світом.

У соціально-економічних, політичних, філософських, моральних дослідженнях економічні процеси не виділялися як самостійні, вони розглядаються як похідні. Платон власність розглядає з позиції забезпечення національної безпеки (ілоти, золото і срібло не можуть бути в приватній власності).

Аристотель досліджує економіку натурального господарства, а в Афінах функціонує і грошова економіка, але вона, за Аристотелем, неприродна, вона предмет хрематистики.

Для середньовіччя, у якому панує християнство з його Догмами, характерним є ринкове господарство, але воно обмежується інститутом “справедливої ціни”.

Інститути  мали і екзотичну форму. Так, Ключевський у роботі „Добрі люди Древньої Русі” називає „інститут жебракування”. Виявляється - це шлях з двостороннім рухом. Він з'єднує милостиню того, хто дає, з милостинею того, хто бере. Через милостиню багатий відкриває собі дорогу в неземне життя - рай, а той, хто бере - порятунок у земному житті. Водночас  це й умова заощадження соціального світу, що: а) для християнства відігравало особливу роль - “легше верблюду пролізти через  вушко голки, ніж  багатому потрапити в рай”;

б) в Ісламі вони приймають форму закату;

в) конфуціанство пропонує бідному дати не рибу, а вудочку, чим забезпечується йому безбідне майбутнє.

Інститути збереження соціального світу в середньовіччя мають і свою організаційну форму: гільдійські союзи у ремісництві, торгівлі;

сеньоріальні відносини в сільському господарстві. Звичайно, їхнє функціонування відбувається під впливом християнства. Але зі зміною середовища ці інститути чи знищуються, чи поступово сходять з історичної сцени.

Інститути античного світу (Греція, Рим) - колиски європейської цивілізації - були у своїй переважній більшості замінені в епоху середньовіччя. Пізніше останні канули в Лєту, у історичне буття: раніше в Англії; потім  у Франції, а з часом  в Німеччині й у Росії.

Римська імперія - найбільше державне утворення античності. Останнім було утворено римську систему землеробства, римське право, перші акціонерні товариства, кредит, страхування, військову стратегію тощо. Але попри усі досягнення, імперія загинула під тиском варварів, які нічого такого не мали.  Виходить, інститути, що сприяли розквіту імперії, виявилися не діючими у певному середовищі, тому і нові, які б відповідали історичній тенденції, виникнути не могли.

Для європейської цивілізації панівними стали інститути “мороку століть” протягом 600-1000 років.

У Китаї на цей період припадає правління династії Тан. Це велика епоха.

На величезній території від Індії до Іспанії розквітла блискуча цивілізація Ісламу.

Але не все,  що в цей час було загублено для християнського світу, виявилося загубленим  взагалі для цивілізації. Навпаки, по тодішньому положенню Західної Європи, ніхто не міг би сказати, що вона займе чільне положення у світі по могутності і культурі.

Перевагою, досягнутою після Відродження, ми зобов'язані почасти науці і науковій техніці, почасти тим політичним установам, що були поступово створені в період середньовіччя,  робть висновок Рассел. (Рассел. Історія Західної філософії с. 456) Успіхи європейської цивілізації він вбачає насамперед у  досягненнях науки й індустріалізації, а також у інституціональних   утвореннях - політичних установах.

Інституціональні утворення з'являються на сцені громадського життя як породжені тенденціями політико-економічних процесів, так і встановлювані державними, суспільними структурами чи їхньою єдністю. Так, раннє християнство трансформується в інститут римського імператора. Християнство насаджує цілу систему інституціональних утворень: церква, папство, чернецтво, світосприймання, служіння, моральні норми (заповіді), канонічне право, ордена, інквізиції і т.д. Усе це, у кінцевому рахунку, викристалізувалося в особливій формі інституціоналізму - ватиканському інституціоналізмі.

В економічних процесах поява цих своєрідних інструментів має відповідне підгрунтя:  інститути, породжені історичними тенденціями, і інститути, засновані  вольовими рішеннями, свідомо. При цьому розрізняються інститути, як відображення національних особливостей історичного розвитку, так і тенденцій загальісторичних - технологічних революцій як об'єктивної основи розвитку ринкових відносин.

Економічні відносини формують і менталітет. У літературі звичним є приклад савлення  до золота аборигенів Латинської Америки і європейців - першовідкривачів цих земель. Абориген, дивується, чому цей гость такий небайдужий до блискучого шматочка. Різна в них оцінка цього блага. Вони - представники різних суспільних середовищ. Але і до аборигенів пізніше приходять ринкові відносини, хоча і особливі -  відсутність рівності в обміні, поза конкуренцією, при розходженнях у системі інститутів, інституціональних утворень.

Інституціональні утворення – діти певної епохи. Вони можуть вступати як інструменти прогресивного розвитку, так і гальмуючи останній. Прикладом  співвідношення політики й економіки являється Англія. Англійці, відзначає Монкретьєн, пріоритет віддали економіці, і стали Великою Британією. Превалювання ідеології в СРСР стало могилою цієї імперії.

Так, інститути, що затвердилися після знищення феодальних відносин, на певному історичному етапі історії самознищуються. Й.Шумпетер пише: “Таким чином, капіталістичний процес відсуває на задній план усі ті інститути, особливо інститут приватної власності й інститут “вільного контракту”, що виражали потреби і методи істинно вільної економічної діяльності (Шумпетер. Капіталізм, соціалізм і демократія с. 197).

У ході індустріалізації відбувається організаційний процес відділення власності від індивідуума. Власник акцій не може вирішувати долю підприємства, об'єднаного в фінансово-промисловій групі, холдингу, конгломераті, що мають транснаціональне значення. Цікавим є історичний досвід Росії після листопада (жовтня) 1917 року: інститути воєнного комунізму; НЕПу; із 1927 року – централізована економіка, але паралельно існує товарний обмін, багатомільйонні приватні селянські господарства; із 1934 року вони переведені на колективну власність, а з 1936 року - всеосяжне панування Держплана з його методом матеріальних балансів на основі суспільної (державної) власності.

Централізована авторитарна економіка може виникнути і на основі приватної власності. Про це  переконливо свідчить історія Німеччини періоду панування нацизму. Інститути “регульованої” економіки позбавляли права розпорядження продукцією власників підприємств.

Один з авторів “соціально-орієнтованої економіки” В. Ойкен у своїй теорії економічних порядків, створених умов для найбільш ефективного використання ресурсів пише: “Більшість економічних порядків в історії людства є “розвиненими” порядками. Вони виникли без попередньої розробки визначеного плану – будівництва. Політика lasser fiare також припускала вільний розвиток економічних порядків. Нею керувала віра в те, що в такий спосіб виникає гідний людини порядок. На противагу цьому багато сучасних порядків, насамперед, властиві централізовано керованій економіці, є “встановленими порядками”. Конкурентні порядки займають проміжне положення між цими двома крайностями. Ми не винаходили конкурентний порядок, а знаходили його елементи в конкурентній дійсності, намагаємося розвинути незвичайно сильні тенденції до повної конкуренції, що ми бачили в самому повсякденному житті. (Основні принципи економічної політики с. 471)

Робота В. Ойкена видана в 1952 році, коли держава централізовано-адміністративної економіки в союзі з коаліцією найбільш розвинутих країн ринкової економіки в найтяжчих умовах ціною величезних жертв, перемогла теж централізовано-адміністративну країну нацистської Німеччини і її союзників - Японію й Італію.

Але історія поміняла місцями переможців і переможених.

У Росії інститут жорстко централізованого планування. Держплан в умовах швидкого розвитку індустріалізації (зростало число й обсяг виробів) не зміг вирішити проблему планування і привів економіку країни до розвалу. Хоча він не був єдиною причиною розвалу.

Рівноважний розвиток (а він називався планомірним розвитком) йшов по моделі створення матеріальних балансів. Це для певного періоду створювало умови економічного росту. Але якщо в 30-40 р. їхнє число не перевищувало кілька десятків тисяч, то у 80-ті рр.  воно складало кілька десятків мільйонів. Створити ефективну ув'язану систему матеріальних балансів, не маючи відповідної техніко-технологічної бази, було неможливо. Що і зумовило кінцевий результат - політичну катастрофу СРСР.

А Німеччина створила “економічне чудо”, одним з авторів якого є В. Ойкен, ввійшла в число найбільш розвитих лідерів індустріальних країн. (В. Ойкен автор концепції “конкурентного порядку”, ордолібералізму).

Історичне усвідомлення  місця і ролі свідомо утворюваних інститутів свідчить,  що вирішальну роль у цьому відіграє держава.

Кант пише: “задача держави полягає в тому, щоб знайти форму, у рамках якої можливо спільне проживання в співтоваристві, найбільший простір для вільного розвитку індивідуальних сил”. З приведеного положення видно, що Канта не турбує загальний інтерес. Захист індивідуальних інтересів може привести до забуття суспільних інтересів. Держава створює законодавче поле, у якому гармонійно зважуються як індивідуальні, так і суспільні інтереси.

Закон може бути прийнятий, але якщо не створене середовище їхньої доброчинної дії, історична тенденція дня відходить і з'являється зародження інших тенденцій, його дія не досягає ефекту.

Яскравим прикладом цього процесу є взаємозв'язок економічної теорії й економічної політики меркантилізму. Меркантилісти родоначальники дослідження цього процесу. Португалія й Іспанія, награбувавши величезну кількість золота і срібла і спираючи на концепцію про те, що вивіз грошей збіднює країну, утратили темпи економічного росту. Великобританія – на концепцію активного торгового балансу - стає майстерні світу.

Теорія lasser fiare підсилила позиції Великобританії, і вона ж стала причиною погіршення цих позицій. Теорія протекціонізму індустріального виховання нації привела Німеччину на перше місце наприкінці XIX століття серед індустріальних країн Європи.

Ойкен пише про те, що в основу політики lasser fiare покладена воля. Воля повинна бути представлена для того, щоб розвинути природний богоугодний порядок “і вільний природний порядок не виник просто тому, що економічна політика залишає свою реалізацію за самим процесом розвитку. Він виникає тільки тоді, коли сама економічна політика стає орієнтованої на це” (109).

Як видно, процес розвитку вимагає вивчення взаємозв'язку між інститутами - господарськими, правовими, політичної системи, соціальними, етичними, моральними.

Піонером тут виступає історична школа Німеччини й один з її попередників Ф. Лист. Німеччина виявилася під тиском  великовантажних потягів  - Англії і Франції і не могла відстояти свої національні інтереси через індустріальний розвиток. Але у вже створених сприятливих умовах народжується національна економічна теорія з політикою протекціонізму й індустріального виховання.

Якщо народження політичної економії відбулося в умовах, коли вивчення економічних процесів  ґрунтувалося поза врахуванням  інституціональних утворень, “невидима рука” - регулятор економічного процвітання, то історична школа ввела їх у систему економічної науки. У цьому її історична заслуга.

Індустріалізація обумовила інтернаціоналізацію інститутів і неминучість вивчення їх у економічній теорії, але з урахуванням національних особливостей концепцій.

Початок цьому процесу систематичного аналізу інститутів у  економічній теорії закладено американським інституціоналізмом. В останньому чітко простежується урахування особливостей здійснення індустріальної технологічної революції й особливостей політичної системи, загалом американського способу життя  на той період.

У цей час - кінець XIX ст.- панівною у економічній науці являлася  теорія маржиналізму. Маржиналізм – концептуально грунтується на приматі  позиції індивіда з його системою цінностей, у ньому немає місця соціальним процесам, які впливають на ту ж ціну. Останні враховуються у концеціях  неокласиків - крапка перетинання попиту та пропозиції, на боці  попиту - гранична корисність, на боці пропозиції - граничні витрати виробництва. Але вплив  інституціональних факторів у цій теорії не знайшов відбиття.

Особливістю економічного стану у світі після закінчення першої світової війни  було наближення  кризи. Ринкова економіка з її „невидимою рукою” зазнала глибокого потрясіння, вихід з якого – створення інститутів, здатних свідомими втручаннями у економіку сприяти її зростанню, економічному розвитку,  стабільному нарощуванню ефективного використання факторів виробництва.

Заслуга інституціоналістів, починаючи з Веблена, у тім, що вони вводять в аналіз соціальні, політичні процеси і їх інститути у взаємодії з економічними. Для Веблена і його послідовників  теза про “економічну людину” як суспільну одиницю неприйнятна. Як і інші, Веблен досліджує поведінку і мислення соціальних груп, обумовлених їх особистими соціальними й етичними умовами. Ці умови, під впливом такого фактору як технологія, змінилися. “Технологія - єдність знань, кваліфікації і технічної бази суспільства на даний період. За технологією - єдиний клас. Це усі, хто зайнятий у промисловості” (Веблен).

Індустріальна технологія удосконалює промисловість. Неминуча поява великих і надвеликих підприємств, що мають можливість удосконалювати технічну базу. Завдяки їхній діяльності відбувається трансформація капіталізму ринкового, вільної ринкової конкуренції в “колективістський капіталізм”, у якому формуються колективістські потреби. З'являється увідомлення формування і розвитку  соціальних потреб.  Ці положення укладають одну з основ інституціонального аналізу, що є однією з його заслуг. До появи “соціальної ринкової економіки” залишається зробити не так уже багато кроків. Змінюється як структура потреб, так і умови їхньої реалізації. Вони можуть бути реалізовані і колективно. Наприклад, народна освіта, охорона здоров'я, створення умов повноцінного дозвілля, турбота про людей, що втратили працездатність, розвиток сфери послуг, екологія. Вони носять соціальний характер. Очевидний висновок - невтручанню державі у економіку на певному історичному етапі поставлені об'єктивні межі. Держава неминуче стає основним регулятором реалізації цих потреб.

Проблема соціальних потреб вимагає і нового підходу до особливостей їхнього формування. Потреби диференціюються і за  класовим походженням. Веблен у “теорії праздного класу” досліджує це. Так, він стверджує: “Виникнення праздного класу збігається з зародженням власності. Самою ранньою формою власності є власність на жінок з боку здорових чоловіків громади” (с. 73).

Споживання, по Веблену, поділяється на “демонстраційне” і “імітаційне”. У праздного класу “демонстраційне” матеріальне споживання виступає показником грошової сили. “Демонстраційне відлинювання від праці праздного  класу як показник ступеню “заслуженої пошани”.

У цьому замкнутому колі цінностей відсутнє поняття - гранична тяжкість праці, гранична корисність блага. Навпаки, демонстративно затверджується відмежування від теоретичних пошуків  класичного і неокласичного напрямів, від австрійської концепції  граничної корисності, системи цінностей як основи ціноутворення.

“Канони витрат значною мірою визначають рівень життя в будь-якому суспільстві й у будь-якому класі”. Життєвий рівень має природу звички (с. 137). Але звички праздного  класу впливаюь на “звички” середнього класу. І якщо середній клас складає 60-70% населення, то концепції ціноутворення багатьох шкіл не мають під собою теоретичної основи. Тому що в праздних класах  - ціни “позамежні”.  Роль держави в регулюванні цих процесів насамперед впливати на  ціни на предмети розкошу.

У колективістському капіталізмі, за Вебленом і його колегами, змінюються відносини власності і праці, вони здобувають характер контрактних відносин. Неокласики бачать у них новий тип соціального партнерства, врахування індивідуальності, якості послуг. Але очевидно, що відносини власності і праці пройшли історичні кроки щодо  дій держави, установлення мінімальної оплати години праці, тривалості часу робочого дня, тижня, регулювання часу трудових відпусток, податкової політики, законів захисту споживачів, грошово-кредитної політики, і соціальних фондів.

Якісні зміни у ролі держави знайшли відображення у інституціональній концепційї “держави загального добробуту”. У Пігу ця концепція  побудована на принципі суверенності споживача. Інституціоналізм особливе місце відводить ролі соціальних факторів у формуванні індивідуальних критеріїв корисності ринкових пропозицій.

Понятійний апарат інституціоналістів не великий. У першу чергу це відноситься до поняття “інститут”: По Веблену, соціально-економічні інститути - це звичні способи здійснення процесів громадського життя в їхньому зв'язку з матеріальним оточенням, у якому функціонує суспільство. Поняття “інститут” - широке, багатомірне. Це й етика, і демографія, і культура, право, спосіб життя, якість і стандарти життя, політична система, соціальні процеси, соціологія і т.п. Економічна теорія, особливо внаслідок появи інституціоналізму, як втілення і продовження за якісно інших умов, обставин ХХст. усвідомлення і подальшого накопичення практичного і теоретичного досвіду  людської життєдіяльності, посідає місце  міждисциплінарної теорії.

Насамперед це широке охоплення соціально-економічних процесів. Там, де в класиків був  атомістичний підхід – початок усьому з “економічної людини”, у інституціоналізмі -  соціально-економічний соціум,  соціально-економічна система. Як поняття “соціально-економічна система”  багаторівнева. Поняття “система” присутнє в  усіх  напрямках інституціоналізму, які з”вилися упродовж  ХХ ст. Інститути не вічні, вони еволюціонують, як еволюціонують технології - основне системне поняття, системоутворюючий  елемент у інституціоналістів.

Вирішальну роль у створенні ефективної економічної системи інституціоналізм вбачає у  контролі політики над економікою. Саме через економічні інститути, що повинні в ньому встановлюватися з урахуванням історичних традицій. Елемент системи колективного капіталізму, “народного капіталізму”, держави загального добробуту,  що у короткому проміжку часу зійшли зі сцени.

Інституціоналізм як напрямок економічної теорії в умовах індустріалізму в США, що вийшли до кінця XIX століття на перше місце за рівнем економічного, виробничого потенціалу у світовій економіці. Але потенціал цей концентрується в найбільших корпораціях. Саме вони - об'єкт дослідження інституціоналістів. Але досліджуються технологічні процеси, їхня роль і їхнє місце в прогресі цивілізації. Вони прихильники вивчення техніко-технологічних процесів. У них вони бачать визначальний фактор розвитку. В 70-х роках XX століття вони відійдуть від цього. У цьому їхня особливість, у цьому їхня історична позиція як відображення зміненої ситуації, що знаходить  вираження у  відході з історичної арени змішаної економіки..

Необхідно враховувати і ті особливості розвитку країни, що склалися тут у доіндустріальну епоху. Багатонаціональний склад населення не міг мати спочатку загальних традицій і звичаїв. Сюди прибувало самодіяльне населення з Європи і частково Азії й Африки. Це були англійці, ірландці, шотландці, німці з високою професійною підготовкою, як у сільському господарстві, так і в промисловості. Вони приїхали з метою поліпшити свій добробут, одержати волю віросповідання (пуритани, протестанти), для яких праця - не покарання Господнє, а служіння Йому і собі. До речі, колишні раби-африканці здебільшого теж протестанти. На перших кроках незалежності тут немає разючої соціальної диференціації: мало багатих, мало бідних, особливо на Півночі. Тут немає європейського варіанта конфлікту між власністю і працею. У США, говорить В. Зомбарт, немає умов для соціалізму. Тут панування права, верховенство закону, найдемократичніша конституція, своєрідна виборча система. Закони конституції - зброя громадян, демократичний інструмент.

Менталітет, з яким люди з Європи, Африки, Азії, що прибували до Америки, поступово модифікує у той відомий насьогодні феномен, визначення якому -  “американський спосіб життя”. Він закріпився в інституціональних інструментах, у тому числі економічних.

Індустріальний розвиток породив фінансову олігархію, її панування. З'явився новий прошарок - рантьє. Тому соціальна напруга неминуча, і це  знайшло своє відбиття у страйках 90-х ХІХ ст.

Досягнення інституціоналістів  величезні, але є і серйозні негативні сторони, що не бачив навіть  такий видатний економіст, як Д. Б. Кларк. Інституціоналізм свій хід починає з Т. Веблена.

Структура промисловості по типах власності наприкінці XIX - початку XX століття в США.

Рік

 

Підприємства

 

Число робітників (тис.)

 

Вартість продукції (милий $)

 

Підприємства, що належать окремим особам

 

1904

 

13946 (52,7%)

 

755,9(13,8%)

 

1702,8(11,5%)

 

1914

 

142436(51,6%)

 

707,5 (10%)

 

1925,5(7,9%)

 

Підприємства, що належать окремим фірмам

 

1904

 

51137(23,7%)

 

849,7(15,5%)

 

2187,0(14,8%)

 

1914

 

55204 (20%)

 

679,1 (9,7%)

 

2143,8(8,6%)

 

Підприємства, що належать корпораціям

 

1904

 

51097(23,6%)

 

3862,7 (70,6%)

 

10904 (73,7%)

 

1914

 

78151(28,3%)

 

5649,6(80,3%)

 

201777,1 (83,3%)

 

Statistical extract of the United States, W.1920 Р.192

Дані таблиці свідчать, що в економіці країни функціонують дві форми власності:

- підприємства, що функціонують на основі приватної власності і власності фірм, що складають майже три четвертих усіх підприємств;

- підприємства, що належать корпораціям.

Якщо марксизм-ленінізм затверджує, що монополії знищують дрібні і середні фірми, то інституціоналісти підкреслюють їхню життєстійкість. Але висновок: саме корпорації панують у виробництві, панують на ринку, підсилюють свій вплив з кожним новим кроком руху індустріалізму.

Якщо в 1904 році їхня питома вага  дорівнювала  23,6% то в 1914 - 28,3%. На цих, не набагато більше однієї чверті загальної кількості підприємств, було зайнято в 1914 році чотири п'ятих загального числа робітників, і якщо вони робили в 1904 році 73,7%, те в 1914 році - 83,3%. Це - очевидне економічне панування, а з ним політична влада.

Американські автори А. Берли і Мині в роботі “Сучасні корпорації і приватна власність” (1907 р.) пишуть: “Ця концепція виявляється ще більш значно, якщо нагадати, що в її результаті приблизно 2000 осіб з населенням в 125 мільйонів, контролюють і керують половиною всієї промисловості” (цитується по Альтеру с. 219).

Однією з особливостей синдиціювання є створення  союзів найбільших корпорацій у міжнародному масштабі. У  1901 році оформився Міжнародний Алюмінієвий картель. У 1907 році - Міжнародний рейковий картель. У  тому ж році укладено угоду між загальною електричною компанією США і Німецьким загальним електричним угрупуванням  про поділ ринків: перша -  одержала США і Канаду, друга - Європу.

Вийнятковий вплив на посилення позицій монополій зробила перша світова війна. Так, за 20 років, з 1899 по 1919 рік продукція обробної промисловості в США зросла на 50,5 млрд. діл. При цьому за п'ятиріччя  (1914-1919 р.), коли вони безпосередньо працювали на війну, приходиться 37,5 млрд. дол. чи 74,5% усього приросту (по Альтеру с. 214).

Чистий прибуток американських монополій

Рік

 

Прибуток, млн. діл.

 

% до 1914 р.

 

1914

 

2684

 

100

 

1915

 

4230

 

157

 

1916

 

7937

 

295,7

 

1917

 

7958

 

295,8

 

Як видно, за роки війни економічне панування монополій значно виросло. Відповідно, зросла питома вага цієї країни у світовому виробництві з 36% у 1915 році до 47% у 1920, у той час як у Німеччині продукція промисловості знизилася на 39,4%, у Франції - на 38%, а в Англії вона залишилася на тім же рівні. При цьому питома вага Росії до кінця XIX століття складала більше 4%, а до 1920 року в Радянській Росії упало на 80% від рівня 13 року. Звідси стають зрозумілими проблеми ринку 20-30 рр. і Великої депресії 1929 - 1933 рр., в умовах зміни кредитно-грошових відносин.

Інституціоналісти і їхній родоначальник Т. Веблен вітають індустріалізм. Технологічне удосконалювання народжує оптимальні підприємства, формує процес спеціалізації і комбінування. Технологічні і технічні рішення приймають усе більш досконалу  форму. Що неминуче веде до зниження граничних витрат на одиницю виробу.

Але технічна концентрація відстає від фінансової концентрації, а саме фінансова концентрація створює умови для формування монополій. Саме вона викликає до життя гігантські “конгломератні корпорації”, що охоплює промисловість, торгівлю, послуги; зв'язуючи централізованим контролем функціонально різні галузі. Руйнує вихідне посилання  класиків, що фірма працює на споживача, уводячи поняття суспільної, соціальної корисності. У корпорації є власні інтереси, і вони їх реалізують.

Якщо технологічна концентрація відбиває прогрес матеріального виробництва, обумовлюючи його реорганізацію, ефективність, то фінансова концентрація у величезних розмірах, не обумовлених потребами розвитку виробництва, може виступати гальмом цього прогресу. Патенти нових винаходів можуть купуватися і лежати в сейфах, і не тільки тому, що ризики їхньої реалізації можуть бути великі, але й у силу егоїстичних інтересів корпорації. Якщо функціонери капіталу – перші носії прогресу, то функціонер “конгломератного бізнесу – установлює своє панування, свій контроль” (це негативна сторона індустріалізму).

Влада монополій заснована саме на фінансовій концентрації і фінансових методах контролю і нагляду.

Число банків у 1890 році - 8201, у 1900 р. - 10382, а в 1910 р. -23095. Таке кількіснезростання банківської система було наслідком деяких історичних особливостей. У 1836 році був скасований другий Національний банк. До 1863 року банки штатів здійснювали не тільки кредитні операції, але й емісії банкнот.

Після закінчення громадянської війни за законом 1863 року були засновані банки підлеглі не штатам, а федеральному уряду. Дрібні банки одержали право емітувати банкноти під забезпечення облігацій федеральних позик. Це не могло не породити хаосу в кредитно-грошовій системі. Так у період криз.1901 і 1903 років багато банків припинили платежі по емітованих  ними банкнотам.

Як результат: у 1913 році створюється інститут - Федеральна резервна система, що складається з 12 федеральних резервних банків, під контролем яких працювали національні банки, а також і багато банків штатів. Однак створена ФРС не змогла виконати функцію контролю над емісією, і в 1929 році її було зруйновано. ФРС не змогла протистояти росту могутності фінансових олігархів. “В Америці не 9, а два найбільших банки мільярдерів Рокфеллера і Моргана, що контролюють капітал у 11 мільярдів марок (ст. 336). Про економічну владу говорять наступні дані.

Рокфеллер займав директорські посади в 28 товариствах, у т.ч.  в 11 промислових, 9 залізничних і  у 6 банківських.   Морган - 33 директорських посади, з них - 18 у банках, 22 - у залізничних компаніях, і 2 - у промислових Могутність олігархів - в особливостях трестів США Вони є організаційною формою монополії, суть якої у  тім, що акції підприємств, зоранізованих у трест, передаються “довіреним особам” – в управління, а власникам видається сертифікат, за  яким вони отримують  дивіденди, з обговореним ризиком.

Інтереси корпорацій можуть і не збігатися з інтересами більшості суспільства, про що яскраво свідчить  наступний історико-економічний факт. Відсутність гармонії інтересів індустріального суспільства демонструє велика депресія.

Велика депресія 1929 - 1933 років характеризувалася різким падінням як промислового, так і сільськогосподарського виробництва. Ціни упали. Так, виробництво сталі і чавуну скоротилося на 76%, а ціни знизилися на 16%, виробництво сільгоспмашин впало на 84%, а ціни знизилися на 16%, випуск автомобілів упав на 74%, а ціни знизилися на 12%. (Козлова с. 124)

Рівень заробітної плати робітників промисловості, транспорту, сільського господарства в 1929-1933 роках знизився на 28%. Середній доход відносно офіційного прожиткового мінімуму складав 42%.

Цей соціальний підтекст інституціоналістів знайшов своє відображення в постановці так званої “індустріальної проблеми”. Суперечливість індустріальної цивілізації долається  шляхом створення відповідних економічних інститутів, які здійснюють регулювання соціальних проблем через їхнє конкретне рішення. Так само цю роль має виконувати і держава. Це найважливіший елемент контролю і розвитку економіки, через встановлення економічних інститутів.

В історії інституціоналізму знакове місце займає період історичних експериментів. Закінчення Першої світової війни ознаменувалося появою на історичній арені СРСР, в якому затверджується суспільна (державна) власність. Це форма панування поза ринкових регуляторів, тут планування всього і всіх. Тут центрально-адміністративна система з ринковими відносинами, що примикають  до неї.

В 30-х рр. в Німеччині, Італії, Іспанії також починають функціонувати держави з плануванням на основі права. Тут поле дії створюваних інститутів. Це вже інституціональна економіка з перевагою або ринкових інститутів, або державно-суспільних. Це змішана економіка.

Поле розвитку інституціональної економічної теорії розширилося до вражаючих розмірів: Європа, американський і азіатський  континенти. Це планетарний характер змішаної економіки: світ ринкової економіки, світ планової економіки, третій світ – країни з традиційною економікою, що розвиваються.

Стан світової економіки перед другою світовою війною не був благополучним. Вона була вражена Великою Депресією 1929-1933 рр. Проте були і країни, де було наявним суттєве економічне зростання. Це перш за все СРСР з його п’ятирічними планами, що реалізовувались за рахунок своєрідного психологічного стану –  радянського патріотизму, який спияв вибуховому економічному  результату.

Разом з руйнівною кризою 30-х років зникла віра в ліберальну економіку, інструменти якої виявилися непридатними до нових умов. В решті решт успіхи, досягнуті нацистською Німеччиною, де держава активно втручалася в економіку, і Радянським Союзом, що досяг прогресу за рахунок п’ятирічного планування, виправдано вразили інші країни. Все це було зроблено всупереч доктрині свободи дій (lesser faire, lesser passet), що домінувала раніше (Вєє. с.18). Новий курс Рузвельта був доводом також проти цього.

Війна змінила ситуацію в світовій економіці. Ось такою вона виглядала у 1950 році, якщо взяти показник 1938 року за 100%:

1938                     1950

США                                                                       165                        179

Західна Німеччина                                                 45                         64

Японія                                                                     63                         72

СРСР                                                                      105                        128

Франція                                                                  100                        121

Західна Європа                                                      87                        102

Г.Вєє. Історія світової економіки. С.16

У цій війні загинуло близько 42 мільйонів чоловік, в тому числі у СРСР близько 20 млн. У 1945 році рівень виробництва в Німеччині був нульовим, в Японії – 1/5 від рівня 1939/43 рр.

Основний виграш від війни отримали США, які стають могутною, богатою державою – майже всі країни її боржники. США відмовилися від „політики ізоляціонізму” періоду першої світової війни, утвердилася як Pan Americana – „ліберальний устрій світу під американським заступництвом”.

Після розвалу світової системи соціалізму ця нова ситуація в сучасному світі посилюється – важлива особливість існуючого світового порядку. Варто відмітити, що на початку ХХІ ст. на лідерство претендують КНР та Індія, що швидко розвиваються.

В процесі „холодної війни” відбувалися й інші експерименти, преш за все між переможцями і переможеними. Перші, боячись повтору ситуації, обумовили мирний розвиток Німеччини і Японії на шляхах розвитку переважно сільського господарства. „Холодна війна” залишила на папері статті Мирних договорів.  Німеччина і Японія завдяки  „економічному диву” стали стрімко розвиватися по індустріальному та постіндустріальному шляхах, за короткий час ввійшовши до сімки країн найбільш могутніх за своїм промисловим, науковим, інтелектуальним, а отже і військовим потенціалами. Так, переможці (США, Англія, Франція) створили конкурентів, у яких вони в ході війни знищили економічну могутність.

Війна суттєво зінила західний менталітет. Багато хто вважав її породженням Великої Депресії. Сама ж Велика Депресія – результат ліберальної політики.

Тому перевага тепер надається не рівновазі платіжного балансу, а соціальним об’єктам економічної системи, тобто внутрішнім проблемам країни. Кейнс дав теоретичну основу загальної зайнятості через втручання інститутів в економічні процеси.

Після Першої світової війни відбулися серйозні зрушення в психології суспільства. В ньому утверджуються психологічна схильність до споживання, що було викрито Кейнсом. Друга світова війна цю схильність посилила – з’являється суспільство споживання. На цьому ґрунті засновується теорія економічного росту.

По Європі прокотилася хвиля націоналізації, створення різного роду планів, програм, законів. З’являються державні органи взаємодії робітників і роботодавців.

Таким чином, в багатьох країнах з’являється, на певному відрізку часу, і успішно функціонує змішана економіка. Післявоєнні роки відмічені не тільки достатньо вражаючим економічним ростом, а  також соціальною злагодою та підтримкою держави. Економічний ріст стає самоціллю і найважливішим аспектом урядової політики.

Цей новий образ мислення і поведінки, який почав розповсюджуватися на Заході в кінці 40-х років, займав домінуючі позиції протягом 50-60 років.

Економічний ріст для рішень соціальних проблем – це риса, що характеризує епоху другої половини ХХ ст. Інструментами рішень виступають інститути, що уособлюють  державу з її бюджетною, грошовою, фіскальною політикою.

Серед економістів-кейнсіанців слід відмітити Е.Домара (1914 р.) та Р.Харрода (1900-1978 рр.), що ввійшли в історію як автори рівняння Харода-Домара. До висновків Кейнса про умови економічної стабільності в короткостроковому періоді (інвестиції як засіб накопичення капіталу і компоненти сукупного попиту) вони вводять очікувану капіталомісткість (V) при незмінному  відсотку, позитивній частці заощаджень в реальному доході (S), темпах росту робочої сили (n) за умов впливу технічного прогресу (d), при яких відношення S/V дає гарантований темп росту. Модель Харода-Домара створює можливість подальшого пошуку умов стійкого росту ( в рівнянні відсутній вплив відносних цін на співвідношення факторів виробництва). В рівнянні Харода S/a, де а – коефіцієнт приросту капіталомісткості (кількість капіталу, необхідного для збільшення випуску на одиницю).

Теоретичні пошуки відображали ситуацію, що склалася як в світовій, так і в національній економіці. Гасло  „більше держави, більше соціалізму” відображав час – 50-70-і роки. В цей період відбувається націоналізація галузей господарства, крупних компаній (Англія, Франція, частково США), здійснюється використання бюджету як засобу економічного росту, фіскальної політики, що стосувалося збільшення податкового тиску на багатих, осіб середнього класу, крупні компанії. Все це  не могло не викликати ворожого ставлення цих груп до подібної політики. Націоналізація підприємств до 80-х років виявилася важким тягарем на плечах держави. При тому, що існування світової системи соціалізму крупних комуністичних партій в індустріальних країнах (за виключенням США) створювало критичну політичну ситуацію. У 80-х роках розпочався крах змішаної економіки, що до 90-х зазнала поразки. Зникає світова система соціалізму радянської моделі екстенсивного росту. Проходить приватизація державних компаній (Англія, Франція, Італія), здійснюється політика бездефіцитного бюджету, а також політика захисту навколишнього середовища. Фіскальна політика спрямовується на захист бізнесу з урахуванням соціальних задач, ринкові відносини стають панівними.

Про місце та значення змішаної економіки говорить присудження Нобелівської премії 1975 року економісту із СРСР Л.В.Канторовичу та економісту з США Т.Купмансу  “За внесок в теорію оптмального роподілу ресурсів”. Голова Шведської Королівської академії наук Р.Бентцель сказав, що: „Основні економічні проблеми можуть вивчатися в чисто науковому плані, незалежно від політичної організації суспільства, в якому вони досліджуються”.

Одним з теоретиків змішаної економіки є Д.Гелбрейт – автор концепції конвергенції, один з авторів „теорії техноструктури”. В історії інституціоналізму він є знаковою фігурою. Д.Гелбрейт - автор робіт “Нове індустріальне суспільство”, “Економічна теорія і мета суспільства”. Його роботи відбивають час, коли функціонували дві світові системи: країни соціалістичного “табору”  і країни системи капіталізму. Це була епоха історичного змагання цих систем в умовах їхнього протистояння, в тому числі і у  “холодній війні”. “Холодній війні” передувала друга світова війна, у якій Радянський Союз поніс тяжкі втрати, прийнявши на себе значний тягар протистояння у гурті  антифашистських сил. Значний внесок останнього у перемогу над фашизмом вдячно визнано  людством.

Гелбрейт дотримується основних постулатів інституціоналізму: роль інститутів, економічної системи. Він особливо підкреслює роль техніко-технологічних факторів у розвитку цивілізації.

Вихідною тезою в нього є те, що комунізм - головна небезпека для США і вільного світу. І це змусило його шукати інструменти тріумфу “вільного світу”, вирішувати всі загальні соціальні проблеми без соціальної революції, він за союз найбільших корпорацій з державою. Велике виробництво, великий конкурент, велика корпорація, великі профспілки - урівноважені сили.

Початковою крапкою, що впливає на всі сторони розвитку, є технологія і її породження - Організація. Застосовуючи наукові систематизовані знання - у практичних цілях, що є найважливішою характеристикою сучасного економічного розвитку (с. 64).

Для керування цим потрібні фахівці як технологічні, так і інші, і подальші організації. Для кожного даного рівня розвитку технології потрібно оптимальний розмір фірми і контроль над суспільним середовищем.

Фірма планує не тільки власні операції, але і економічну поведінку  людей і держави. “Високий рівень виробництва і доходів є результатом застосування передової технології і великих масштабів виробництва, приведе до того, що на значну частину населення перестає давити тягар турбот, зв'язаних із задоволенням елементарних фізичних потреб. А внаслідок цього економічна поведінка  стає більш гнучкою. Не тільки ціни і витрати виробництва, але і споживчий попит стає об'єктом керування” (с. 39).

Організація стає усе більш складною. На дрібному підприємстві з нескладним виробництвом, влада переходить від власності на капітал, на засоби виробництва. У великій високоорганізованій фірмі влада переходить до самої організації - техноструктури корпорацій (с. 69-70).

Вчення про техноструктуру - особливість інституціоналізму у трактуванні Д. Гелбрейта. Влада не перейшла до праці, капіталу, а до нового фактора виробництва - техноструктури. “Це сукупність людей, що володіють різноманітними технічними знаннями, досвідом і здібностями, у які перетворюються сучасна промислова технологія і планування. Воно охоплює кількісне  коло керівників промислового підприємства, впритул до основної маси робочої сили і містить у собі тих, хто має необхідні здібності і знання.” (с. 99). Демократія – продукт індустріальної цивілізації, елемент індустріального суспільства.

Такий індустріальний світ 70-х років XX століття в аналізі Гелбрейта.

У держави неминуче виникають, розширюються, поглиблюються контрактні зв'язки з великими корпораціями. А це означає, що поділяти економічну теорію на мікро - і макроекономіку немає серйозних обґрунтувань.

“Техноструктура держави зрощується із техноструктурою корпорацій.  Одна тисяча пануючих у “плануючій системі”, на яку припадає майже половина зроблених у країні товарів і послуг, гальмує розвиток ринкової системи, що включає 12 мільйонів дрібних фірм.

За Гелбрейтом, є дві системи в середині сучасної економіки розвитих країн:

а) плануюча (корпорації);

б) ринкова (дрібні фірми).

У плануючій є серйозний недолік - відсутній механізм стримування цін. За останні сто років більшість економічних задач зважуються організаціями (промисловими корпораціями, авіакомпаніями, системами роздрібних магазинів і ін.), державними бюрократичними системами. Вони мають владу, керують як окремими людьми, так і державою у своїх власних інтересах, повторюють своїх попередників. Тут “Форд”, “Шелл”, “Проктер энд Гембел”, що користуються великою владою, а у фермера, будівельника її немає. “Є дві категорії, одна користується повним набором інструментів влади над цінами, витратами, постачальниками, споживачами, уряду і тих, котрі ними не володіють” (с. 35).

Гелбрейт відзначає, що економічна теорія як наукова дисципліна сформувалася в той час, коли ділові підприємства були не великі по розмірах і прості по своїй структурі, а сільське господарство поглинало велику частину виробничої енергії людей. Вибір споживача продовжує керувати всім, а тому економічна теорія перетворилася в ширму, що прикрила владу корпорації.

Те, що було тоді економічною теорією і було прийнятно, стало тепер “неокласичною теорією” і це відноситься до інституціоналізму під час “нового індустріального суспільства” (с. 34).

За Гелбрейтом, консерватори боялися, що держава може витиснути і розорити підприємців. Але вони не помітили, що підприємці усе тісніше поєднуються з державою і були задоволені результатами (с. 461).

Гелбрейт чітко визначає детермінованість розвитку цивілізації. “Вимога, що диктується технікою й організацією виробництва, а не ідеологічні символи - от, що визначає вигляд економічного суспільства” (с. 42).

“У наших думках і діях ми стаємо слугами тієї машини, що ми створили для того, щоб вона служила нам” (с. 43).

Дві ж частини економіки - світ корпорацій, що швидко розвиваються в технічному відношенні, що володіють величезними капіталами і складною організаційною структурою, з одного боку, і сфера діяльності тисяч дрібних традиційних власників, з іншого боку, значно відрізняються одне від одного.  Це не кількісні розходження,  вони пронизують основу економічної організації і діяльності, включаючи самі мотиви цієї діяльності.

Ця індустріальна система - визначальна риса “нового індустріального суспільства” (с. 45).

В економіці цього суспільства є “ринкова” (12 млн.) і “плануюча” (1000).

Такий сучасний йому світ. Це світ „змішаних економік” і її в відомій мірі відображає автор концепції конвергенції. Вплив його на політику Д.Кенеді був помітним.

Оскільки капіталізм має  серйозні недоліки, і в “реальному соціалізмі” з його авторитарним плануванням їх також не мало.  Напевне, сам розвиток технології й організації неминуче приведе до появи економіки нового типу, що поєднає  інституціональну ринкову економіку із соціалізмом ринкового варіанту (Гелбрейт). Відхід від змішаної економіки відбувається в зв’язку з новими процесами в технології, техніці, організації, глобалізації, інформаційній, виробничій, фінансовій, кредитній галузях.

Р. Коуз - родоначальник інституціоналізму трансакційних витрат. Лауреат Нобелівської премії за серію робіт, у тому числі статті, опублікованої в 1937 “Природа фірми”. Збірнику статей “Фірма, ринок і право”, “проблема соціальних затрат”. Це вже новий час кризи індустріальної цивілізації, час глобалізації, а не індивідуалізму, час відходу від панування раціоналізму, час розуму і інтуїції.

Як і його попередники, сутність теорії він бачить в аналізі вибору. “Саме це робить теорію настільки універсальною” (с. 5), а також не в сприйнятті теорії корисності “вигадана сутність, що грає, по-моєму, ту ж роль, що колись ефір у фізиці (с. 5). Він за реалізм. В реалізмі ХХ-ХХІ ст. є об’єктивний, суб’єктивний і віртуальний. А це вносить кардинальні зміни в методологію.

По Коузу “інститути - фірма, ринок і право - складають інституціональну структуру економічної системи” (с. 6) і далі дослідження “ролі, що фірма, ринок і право грають в економічній системі”.

Чому фірми існують? Коуз уводить поняття “витрати використання механізму цін”, “витрати здійснення обміну на відкритому ринку”, чи просто “...ринкові витрати” (с. 8). Щоб виразити ту ж ідею в статті “Проблеми соціальних витрат” я використовував вираз “витрати ринкових трансакцій... Щоб здійснити ринкову трансакцію необхідно визначити, з ким бажано укласти угоду, сповістити тих, з ким бажають укласти угоду і на яких умовах, провести попередні переговори, підготувати контракт, зібрати зведення, щоб переконатися в тім, що умови контракту виконуються і так далі” (с. 9).

Коуз підкреслює, що поняття “ринок” не досліджувалося. “Ринок являє собою інститути, що існують для полегшення обміну, тобто вони існують для скорочення витрат по трансакціях обміну” (з, 10).

Роль традиційних ринків зменшилася, але з'явилися нові: фондові і товарні біржі. Вони мають складну систему правил і обмежень. Вони вимагають затвердження правових норм. У роздрібній і оптовій торгівлі діяльність на цих ринках залежить від правової системи держави.

На рівні макроекономіки виступають витрати функціонування ринкової економічної системи. Це “Соціальні витрати” Р. Коуза.

Функціонування ринкової системи вимагає все зростаючих витрат, що, при визначених інституціональних рішеннях, можуть окупатися у величезних розмірах ростом ефективності. Це так званий “зовнішній ефект” трансакційних витрат.

Друга половина XX століття дає наочну іллюстрацію цьому феномену — економічне чудо “азіатських тигрів”.

Глобалізація економіки обумовила появу транснаціональних трансакційних витрат, що стрімко набирають кількісний ріст і питому вагу у витратах.

Коуз, на відміну від попередників - інституціоналістів не відводить особливе місце в рішенні проблеми ринкових витрат державі. “Уряд у визначеному змісті являє собою надфірму (але дуже особливого виду), оскільки він здатний впливати на використання факторів виробництва за допомогою адміністративних рішень. Уряд, якщо побажає, може взагалі обійти ринок, чого фірма зробити не в змозі... уряд може чи мобілізувати повернути власність... Але урядова адміністративна машина сама по собі працює не без витрат. У деяких випадках вона може бути дуже дорогою” (с. 105-106). Але, як підкреслює Коуз,  на економічне регулювання може впливати політика, помилки адміністрації і її негативний вплив на конкуренцію. “Пряме урядове регулювання не завжди дає кращі результати, чим просте представлення проблеми на волю  ринку чи фірми” (с. 106). “...урядове регулювання повинне бути урізане” (с. 107). Це також узято з практики епохи змішаної економіки.

В економічну теорію Коуз входить як автор “Теореми Коуза”. Стіглер формулює її у наступному положенні:  “... в умовах здійсненої конкуренції приватні і соціальні витрати будуть рівні” (с. 143). Але широко розповсюдженим є наступне формулювання: “Якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) буде залишатися незмінним і ефективним, незалежно від змін у розподілі прав власності”.

Теорема Коуза розкриває визначальне значення трансакційних витрат. Якщо вони позитивні, розподіл прав власності впливає на ефективність і структуру виробництва. Якщо вони низкі, втручання держави далеко не виправдано, дії держави сполучені з позитивними трансакціями (змішана економіка). У положенні про економічний зміст прав власності і включення цього феномену в економічну теорію закладений фундамент нової інституціональної теорії.  Коуз виступає її родоначальником. Згідно Коузу, розбіжність між приватними і соціальними витратами і вигодами з'являється лише при нечіткому визначенні прав власності. Соціальні витрати розглянуті Коузом на прикладі судових справ 1879, 1867-68, 1878-79, 1879, 1890 рр., у яких  основою рішення була відповідь на питання: “ Чи мав і хто законне право?” Як бачимо, судова практика прецедентна, а зміст “Законне право на майно, ділову угоду, відшкодування збитку, що випливає з права власності”.

Соціальні затрати були помічені Пігу. Процес забруднення навколишнього середовища був вже зафіксований на початку ХХ ст. З’являється явище зовнішнього ефекту. Маяк, що забезпечує безпечний рух кораблів одного власника, буде давати позитивний ефект і іншим судновласникам, кораблі яких проходять поруч з маяком. Але це й негативний ефект – пов’язаний з ростом соціальних затрат, пов’язаних з боротьбою із забрудненням навколишнього середовища.

Коуз свою роботу „Проблема соціальних витрат” публікує у 1960 році. Але на відміну від Пігу, Коуз розглядає цю проблему під кутом  зору інституту прав власності.

Зовнішні ефекти не ведуть до нераціонального розподілу ресурсів, якщо відсутні трансакційні витрати, якщо права власності визначені.

“У пануючій економічній теорії фірма і ринок передбачаються, здебільшого існуючі, але не складають предмет дослідження. Одним з результатів такого підходу було те, що вирішальна роль права, здебільшого ігнорувалася” (с. 8).

Як будуть використані права, залежить від того, хто ними володіє, і від умов контракту, укладеного власником. Якщо ці умови є результат ринкових трансакцій, вони розглядають найбільш ефективне їхнє використання, але за винятком витрат на їхнє здійснення. Таким чином, трансакційні витрати відіграють визначальну роль у становленні цих прав. Як видно, роль контрактів у цьому процесі знакова. І це фіксують. Саме укладений контракт реалізує право власника. Він інструмент ринкових відносин, що виражає економічний зміст права власності.

У певній мірі, контракт - відображення взаємодії економіки і права. “Взаємини між економічною і правовою системами надзвичайно складні; зміна закону впливає на економіку, і багато наслідків таких змін ще сховані від нас” (с. 32). Так з’являється „економіка права”.

Нова інституціональна теорія у своєму узагальненому виді представлена в працях Д. Норта (лауреата Нобелівської премії).

Раніше відмічалося, що у ХХ ст. відбулися зміни в психології суспільства – затверджується схильність до споживання. Проте зміни відбулися і на рівні індивіда. Рух від людини добродійної  до людини економічної в умовах величезних технологічних, технічних, політичних, економічних, демографічних змін не міг  не посилити почуття жадібності, егоїзму, себелюбства і інших моральних тем, що були придані анафемі в релігіях.

Найбільший господарський потенціал закладений в протестантизмі (пуританізм, кальвінізм). Але саме в ньому закладена небезпека перетворення людини добродійної  в людину тільки „економічну”, а мотиву багатства – в основну рушійну силу розвитку суспільства, суспільного життя.

Балом правлять гроші! На днищі Європейської цивілізації епохи постіндустріальної цивілізації – гроші. Зауважимо, що вони притерпіли свої функції - вони стали знаками (на рахунку в банку, в акціях, облігаціях, страхових полісах).

Роль релігій, в тому числі Християнства, поєднуючого раціоналізм з духовністю, значно зменшилися. Ці зміни в людині – знайти гроші за рахунок інтересів інших індивідів, груп, суспільства, обумовили розширення поля теорій інституціоналізму. В дослідження вводиться категорія опортунізму – видатки ринку, що обумовлені соціально-психологічними і соціально-економічними змінами в „економічній людині”.

Найважливіший інституціональний інструмент – контракт, який не може бути ідеальним. Кожна з сторін зацікавлена в захисті власних інтересів (є почуття першочергового задоволення власних інтересів), а це можливо тільки тоді, коли одна із сторін щось втрачає. Контракт не може оптимально поєднати раціоналізм і опортунізм. А звідси неминучість збільшення трансакційних витрат.

Як на рівні мікроекономіки, так і на рівні макроекономіки відбуваються зміни на рівні „управління” (техноструктури). Воно багатократно ускладнилося. Сьогодні воно стало „командою” (цікаво, що колгоспи – колективна власність на засоби виробництва – занепали в світовій системі соціалізму, тому що відповідальність була не індивідуальна, а командна). Опортунізму тут не уникнути.

Коуз, як родоначальник Нової інституціональної економічної теорії, мав всі підстави заявити, що якщо права власності захищені – трансакційні витрати дорівнюють нулю,. Проте, це - лише побажання;  в умовах ХХІ ст. – правлять балом гроші! (Нагадаємо, що в останній третині ХІХ ст. в Японії існувало ділове гасло:  „Східна мораль, Західноєвропейська техніка”, тому не дивує  поширення східних релігій і ісламу).

Норт виділяє три головних складових інститути:

1) неформальні обмеження (трансакції);

2) формальні обмеження (конституція, закони, адміністративні акти);

3) механізми примусу, що забезпечують дотримання права (суди, поліція й ін.).

Норт у числі джерел інституціональних змін виділяє технічний прогрес, під впливом якого відбувається зміна цін кінцевого продукту по відношенню до  цін факторів виробництва. Під впливом цього процесу відбувається заміщння інститутів економічними агентами. Він також до джерел змін відносить і ідеологію.

Західній цивілізації потрібні нові інститути! І нова релігія!

“Дикий капіталізм” і християнство. Ватиканський інституціоналізм.

Гільдійська система випробувала і підкорялася впливу християнства у своєму соціальному й економічному житті. “Справедлива ціна” - один з найважливіших інструментів реалізації християнських заповідей про загальність благ, даних Усевишнім людству. У ній закладені соціальні ідеї християнства про Солідарність. У відомій ідеї збереглися деякі риси ранньохристиянських громад. Але розвиток матеріальної цивілізації і планетарності економічних зв'язків повинні були неминуче привести до появи нових галузей виробництва. Так з'являється на території Європи бавовна, і стрімко ростуть бавовняні мануфактури, а потім і фабричні підприємства. Вони поза зоною гільдійських відносин з їхньою соціальною регламентацією, вони і поза зоною законів, що регламентують їхнє функціонування. Вони “дикі”, “не регламентовані”, а значить тут повна сваволя роботодавців. У їхніх руках з'явилося могутнє знаряддя росту продуктивності праці, зниження витрат виробництва - машина. У цій ситуації стрімкого розвитку в умовах неконтрольованого християнством егоїзму, жадібності, аморальності особливу роль зіграла економічна політика лібералізму, що відкрила шлюзи національної підприємницької діяльності в їхній гонитві  за максимальним прибутком.

Першою ластівкою нової епохи стала поява ткацького верстату. На ринках Європи з'явилася бавовна. Дешева заморська сировина - продукт рабської праці. Його переробка в тканину йде поза   гільдійськими і державними обмеженнями і регламентацією. Тут народжується “дикий капіталізм” з його безсовісною експлуатацією дешевої жіночої і дитячої праці, з його довгим робочим днем, огидними умовами праці, з правовою незахищеністю,  безправ'ям людини праці. Християнство втратило свій вплив на міжособистісні соціальні, моральні, етичні відносини. Та й держава займалася в основному проблемами фритредерства і протекціонізму. Так,  великим був вплив економічних концепцій про комерційну економію, а критика їх соціалістами в революціях 1848 року зазнала нищівну поразку. І  тільки нові соціалістичні ідеї Маркса, Лассаля, соціал-демократів, катедер-соціалізму, фабіанського суспільства й інших критичних сил, сприяли усвідомленню робітничим класом своєї сили. Своє відображення ця сила знайшла в масовому профспілковому об'єднанні, у створенні робочих соціалістичних, соціал-демократичних партії, а також у кооперативному русі. Це обумовлює нове розміщення сил на арені політичної боротьби - величезну важливість “робочого питання”. Політичні партії робітничого  класу мали кардинальні розходження в засобах і цілях вирішення “робочого питання”. Одні - основна частина європейських партій - еволюційний, реформістський шлях. Їхня діяльність сприяла прийняттю законів, що визнають права найманих робітників. Але були і партії, - і це відноситься, насамперед, до Росії - які озвучили революційну тактику і стратегію у світовому масштабі. За світову революцію, що ніби-то визріла в самому капіталістичному суспільстві, в інтернаціональному масштабі (РСДРП (б), спартаківці Німеччини, деякі союзи у Франції, Італії, Австрії).

Церква займає свою позицію в “робочому питанні” – найгострішому питанні кінця XIX століття. Енцикліка Лева XII проголосила, що церква вийшла на рішення питань земного життя - соціальну проблему, матеріального  стану “робочого питання”,  і шляху його вирішення. Остання ставиться критично до його вирішення у марксизмі.

Ситуація в Європі, як підкреслює енцикліка Rerum Novarum 1891 року, клекоче, вона чревата соціальним вибухом. І в цих умовах християнська церква виходить зі стану “спостерігача”. Проблема “робочого питання” розглядається і розкривається через відносини праці і капіталу. Під капіталом церква розуміє кістково-мускульну структуру виробництва. Ці  пложення в більш розгорнутій формі дає енцикліка Іоанна Павла II (1981).

В енцикліці Папи Іоанна Павла II (1981) підкреслюється, що церква постійно затверджувала принцип пріоритету “праці” перед капіталом. Цей принцип стосується безпосередньо самого виробництва, стосовно якого праця є завжди активною, головною причиною, у той час коли “капітал” як комплекс засобів виробництва залишається тільки інструментом - пасивною причиною. “Цей принцип є безперечною істиною всього історичного досвіду людини (с. 139), в усьому процес економічного виробництва походить від людини, як робота, так і комплекс засобів виробництва. Цей комплекс засобів є плодом історичних результатів праці людини (с. 140-141). Усе те, що вміщується в поняття “капітал” - у вузькому значенні - є тільки комплексом речей” (с. 141).

Папа Іоанн Павло II підкреслює дуже важливу сторону праці: “Людина, працюючи на якому-небудь робочому місці, будь то відносно первісному, чи ж наскрізь сучасному...своєю працею він вступає в подвійну спадщину - а саме, у спадщину того, що дано всім людям у засобах природи, а також того, що інші перед ним уже виробили на ґрунті цих засобів, насамперед, розвиваючи чи техніку формуючи у комплекс усе більш зроблених знарядь праці” Людина, працюючи, одночасно входить в них як у процес.  Руйнування цього єдиного образу, у якому строго збережений принцип примату особистості перед річчю, було зроблено в людському розумі після довгого періоду, схованого розвитку, у практичному житті здійснених таким же чином, що праця була відділена від капіталу, і протипоставлена капіталу, а капітал праці. У такій постановці проблеми містилася істотна помилка, яку можна назвати помилкою економізму, якщо взяти до уваги працю в категоріях винятково економічної доцільності. Можна і потрібно також назвати цю істотну помилку мислення помилкою матеріалізму (практичного матеріалізму)... бере свій початок негідної тільки філософії і теоріях економії XVIII сторіччя, але ще на багато більше у всій соціально-економічній практиці, що народжується в стрімко розвиваючийся індустріалізації, у якій помічена, насамперед, можливість інтенсивного множення матеріальних багатств, тобто засобів, а упущена з виду ціль, тобто людина, якій повинні служити ці засоби.

Саме ця помилка практичного порядку вразила, насамперед, людську працю, людину праці і викликала етично справедливу суспільну реакцію (с. 145).

У діалектичному матеріалізмі людина, насамперед не є суб'єктом праці й активною причиною виробництва, у цій ролі виступають виробничі відносини.

Християнство розглядає працю як єдність економічного й етичного, тобто праця як економічна життєва необхідність (“хто не працює, той не їсть”) праця  як прояв духовного початку через працю. До цього двоєдиного тлумачення в енцикліці Іоанна Павла II додається  і третя сторона праці - соціальна.

“Людська праця вимагає не тільки щоденного відпочинку, але і кожний сьомий день. Адже чоловіки і жінки, які добуваючи засоби на утримання  себе і родини, виконуючи свої починання, щоб належним чином служити суспільству, можуть вірно вважати, що своєю працею розвивають добуток Творця, задовольняють потреби своїх братів, щоб в історії виконувався задум Божий” (с. 174-175).

Особливе місце займає вчення християнства про право власності. Християнство ніколи не підтримувало цього права в категоричній формі і не протиставляло праці: “Власність здобувається, насамперед, працею для того, щоб вона служила праці” (с. 147); “Засоби виробництва не можуть знаходитися у володінні всупереч праці, вони служать праці (с. 147)”. Тому не виключене усуспільнення визначених засобів виробництва, висунутих представниками католицького руху, участь у керуванні доходами акціонерної праці. “Шлях з'єднання, наскільки це можливо, праці з власністю капіталу і створення в широких межах непрямих організмів з господарськими, соціальними, культурними цілями, які б дійсно користувалися автономією стосовно суспільної влади... варто зробити все, щоб людина так само й у такій системі могла зберегти почуття того, що вона працює на себе” (с. 151).

Принцип християнства “радикально відрізняється від програми "колективізму, проголошеної марксизмом і приведеної в життя в різних країнах світу...відрізняється одночасно і від програми капіталізму, застосовуваної на практиці лібералізмом і побудованими на ньому політичними системами (с. 146).

Ця позиція християнства - продукт історичного його становлення і руху через кризи. Християнство затверджується, як пануюча релігія європейської цивілізації в епоху кризи аграрної технологічної революції в Римській імперії. Хоча її зародження відноситься до більш ранніх часів, притому на географічному полі Близького Сходу.

У “Старому завіті” згадуються професії селянина-сівача, пастуха, теслі, коваля, будівельника, моряка, купця. Передається картина тяжкої праці того ж селянина. Він використовує, як і інші, примітивні, важкі, потребуючі величезних фізичних зусиль, знаряддя праці. Дійсно, “у поті чола свого, ти будеш мати хліб свій”. За християнським тлумаченням, праця була тяжким покаранням за свавілля власного утвору Вседержителем. (Тому і покладено його на раба). “Проклята земля за тебе; зі скорботою будеш харчуватися від її в усі дні життя твого. Так само й іншим стражданням не буде кінця на Землі; тому що негарні наслідки гріха болісно терпіти. Вони суворі і важкі і повинні супроводжувати людини до останнього подиху; страждати і страждати безперервно - це людська частка” (с. 71-72).

Але вже в перших громадах з'являється і функціонує солідарність. У пануючих же міжособистісних відносинах відбулася соціальна диференціація на деяка багатим і більшість бідних. На відміну від християнських громад, де зберігаються родоплемінні традиції допомоги убогим, старим у формі елементів колективного розподілу, у Римському місті і його провінціях господарює жадібність, егоїзм, уседозволеність, аморальність. Громади були антиподами пануючих економічних, соціальних, расових, етичних, моральних відносин. Це відноситься, насамперед, до права приватної власності.

“Християнська традиція ніколи не підтримувала цього права як абсолютного і нерушимого принципу. Вона завжди розуміла його в найширшому контексті загального права усіх на користування багатствами його утвору; право особистого володіння, як підлеглі праву загального споживання, універсальному призначення благ” (с. 146).

Такий Закон Божий, що забороняє навіть бажання чужого: “Не бажай дружини ближнього твого, ні поля його, ні раба його, ні вола його ні осла його, ні усього, що є в ближнього твого” (с. 67).

Так чітко позначена позиція християнства стосовно соціалістичних концепцій і програмних вимог ліквідації приватної власності на засоби виробництва з метою їхнього усуспільнення. “Щоб викорінити зло, соціалісти підбурюють бідних проти багатих і затверджують, що варто скасувати всяке приватне володіння й установити загальну власність, керування якої повинні взяти у свої руки представники чи громад, чи керівники держави.” Церкви необхідно було відповісти на питання, породжені другою половиною XIX століття, коли індустріальне розвиток захоплює європейські країни, США, азіатський світ. Це час, коли “робоче питання” гостро ставиться у всіх земних районах, де християнство знайшло свою паству.

У цьому і складається історичне значення енцикліки Папи Лева XIII “Rerum novarum”, у якій фіксуються “нові явища розподілу суспільства на два класи, відгороджені друг від друга глибокою перешкодою (с. 132)”. Енцикліка робить безсторонній, тяжкий висновок: “значний прогрес промисловості і новий спосіб виробництва, зміна відносин між що заробляють і роботодавцем, непомірний приріст статку в обмеженої кількості облич і убогість більшості, велика віра у власні сили в робітників і більш тісна між ними зв'язок і усе велика зіпсованість - усе це привело до того, що боротьба закипіла. Тривожне чекання майбутнього, насамперед, доводить, який велика вага в цього конфлікту” (с. 61). “Дуже велика частина людей веде дійсно принижене нещасливе життя, не варте людину. У минулому сторіччі усунуті колишні ремісницькі цехи, але їх не замінили нічим новим; у міру того як закони і суспільні установи позбавлялися християнського духу, кустарі йшли на корм нелюдським капіталістам і суперникам, бездушним у жадібності. Відношення погіршило ненависне лихварство... Виробництво і торгівля перетворилися майже в монополію деяких, і в такий спосіб жменя багатіїв наклала майже рабське ярмо на працююче стан” (с. 62).

“У кульмінаційний момент цього конфлікту, коли вже зовсім ясно проявилася несправедливість суспільного становища в багатьох країнах і небезпека революції, який сприяли концепції, що тоді називалися соціалістичними, Лев XIII обнародував документ, що піднімає органічним образом “робоче питання” (с. 192).

Церква була свідком історичного процесу. У цьому процесі вирішальним фактором була сумісність радикальних змін не тільки в політичній, господарській і соціальній областях, але також у сфері науки і техніки. Крім різного впливу домінуючих ідеологій, результатом цих змін в області політики була “нова концепція суспільства і держави, а в підсумку - влади”.

“В області господарства, у якому використані відкриття і додатки точних наук, поступово формувалася нова структура виробництва споживчих благ” (с. 191).

Традиційне суспільство розпадалося, і починало формуватися іншою, одушевленою надією на нові волі, але також піддане небезпеки нових форм несправедливості і поневолення.

Як видно, церква в особі папи Лева XIII указує, що революція стоїть на порозі історії Х1Х-ХХ століть.

В енцикліці Папи Іоанна Павла II “До сотої річниці” підкреслюється історична значимість цього Документа, що символізує новий напрямок діяльності церкви - рішення соціальної проблеми на шляхах християнських цінностей, коли світ застерігається від революційних засобів її рішення, коли засуджується “дикий капіталізм”. В умовах “дикого капіталізму” церква призначає особливу роль державі “внутрішнім державним законом”. Папа Лев XIII вважав, “безумовним обов'язком суспільної влади турботу про добробут працівників, тому що ігнорування цього явища - порушення справедливості” (с. 121-123). Він більше не коливався тут говорити про “розподільну справедливість”.

Церква апелює не тільки до Всевишнього, але і до світської влади, до її інструментів “розподільної справедливості”.

Церква вже спирається не тільки на усемогутність Усевишнього вона бере на озброєння інструменти права, влади, союзів підприємців і союзів найманих робітників для рішення “робочого питання”. Це показує, що інституціоналізм має загальне поширення, а служить не тільки інструментом “ринкової економіки”.

В енцикліці Папи Іоанна Павла II “До сотої річниці” декларуються, “нові явища”, але вони уже відносяться до подій 1989-1990 р. Час розпаду і краху світової системи, чим підкреслюється історична значимість цієї події, як часу відомого під назвою “реального соціалізму” і шкоди такого роду соціалізму, що стали державною системою.

Але “нові явища, що наступили,” далеко не байдужні в тій же соціальній проблемі. “Якщо в минулому в центрі цих питань виявляється, насамперед “класова проблема”, те останнім часом на новий план висувається “світова проблема”, а отже не тільки класовий, але світовий масштаб нерівності і несправедливості.

Всебічний аналіз ситуації сучасного світу виявляє ще більш глибоке і повне значення, яке варто додати умовам, спрямованим на побудову справедливого суспільства на Землі, чим міцний аналіз структур “соціальної несправедливості” (с.115).

Це новий час – глобалізація економіки, політики, ідеології, культури, національних, сімейних відносин, регіональних зв’язків.

Інституціоналізм змішаної економіки зчинив вплив на країни ринкової економіки, в пошуках рішень економічного росту, ефективності використання ресурсів, перш за все за рахунок посилення державного втручання.

Однак, займають поважне місце в вирішенні цих задач ліберальні теорії, і перш за все Фрайбурзька школа в Німеччині.

НІМЕЧЧИНА СЕРЕДИНИ ХХ СТОЛІТТЯ. ФРАЙБУРГСЬКА ШКОЛА

Версальський договір, як було уже встановлене, був договором удушення Німеччини. Величезні репараційні платежі, відторгнення Руру, Ельзасу, Лотарингії, Селезні. Але події, що відбулися в жовтні в Росії, потім у Німеччині, Австро-Угорщині, вплинули на зміну політики країн-переможців відносно Німеччини. Як би і там не відбулося повторення російських подій. Не кращий час пережила Німеччина в період Веймарской республіки. Німеччина не змогла відновити свій потенціал у тому числі і тому, що багато сторін економіки періоду кінця XIX початку XX століття не зникли. А наявність в економіці картелів – Німеччина кінця XIX була класичною країною картелів. При цьому в Німеччини історично склалася особлива роль держави в економічному, соціальному і політичному житті. Так вона виступала в ролі регулятора на основі законів відносин власності і праці. Держава була власником залізниць, каналів, портів. Недарма Ленін говорив про те, що тут усуспільнення засобів виробництва досягло того рівня, коли до соціалістичної економіки залишається лише один крок – змінити хазяїв держави. Інституціональні утворення, установлені державою, ввійшли в економічне життя Німеччини як елементи економічної системи, і ці інструменти працювали і при націонал-соціалізмі. Державна влада стала знаряддям здійснення його ідеології, її економічної концепції.

У 1897 р. імперський суд Німеччини оголосив припустимим картельні договори і картелі стали стрімко розвиватися. У 1905 р. їх нараховувалося 385, у 1925 р. – 2500, у 1936 р. їхнє число зросло в десять разів. Їхня економічна влада стала всеосяжною. Це був «корпоративний національний соціалізм», який було визнано в Італії в 1925 році.

Гасла «Смерть банкам», «Смерть універмагам», проголошені націонал-соціалізмом які ніби-то були вираженням боротьби з пануванням картелів, насправді стали тільки відволікаючим моментом. В дійсності влада картелів не була ослаблена, лише видозмінена під прикриттям нового ідеологічного упакування. Картелі 1920 р. були союзами самостійних підприємств. Це була форма пом’якшення  конкурентної боротьби на внутрішньому ринку. У 1935 р. офіційно картельні угоди були заборонені. Але націонал-соціалізм проголосив гасло: «Відродити 3-тій Рейх». Для здійснення цілей відродження Рейха, повернення територій відторгнутих за Версальським договором, а потім територій, що колись входили в імперію необхідно було здійснити мілітаризацію економіки. Без підприємств-гігантів-картелів, її вирішення було неможливе.

Держава вносить зміни в економічну систему (господарський порядок по Ойкену), яка перетворюється в централізовано-адміністративну розподільчу систему, включаючи сюди і підприємства приватної власності.

У цьому особливість господарських процесів Німеччини періоду панування націонал-соціалізму. «Як правило, центральні і планові органи виявляють тенденцію до того, щоб створювати дуже великі виробництва, як це було в Росії після 1928 року чи в Німеччині між 1933 р. і 1944 р., впливають на технічну концентрацію виробництва» – узагальнює В. Ойкен (315).

Цікаво відзначити, що по інший бік океану в США, у 1894 р., з'являється антитрестовський закон Шермана обмежуючий економічну владу монополій. Але трести множилися набагато швидше. Якщо в Німеччині інституціональний інструмент – імперський закон 1897 р., збільшив число картельних договорів, то закон Шермана, спрямований проти створення трестів, не вирішив задачі. Трести росли як гриби після дощу. А значить, були сили, що відображають історичну тенденцію, яку перебороти цей інституціональний інструмент регулювання не може.

Після поразки в Другій світовій війні Німеччина пережила не кращі свої роки. Зруйновано індустріальну міць економіки і її інфраструктуру, комунальне господарство, транспортні мережі, енергетика, фінанси і грошова система. У період між 1945р. і 1948 р. у широких масштабах розвивався натуральний обмін. При розподілі центральними адміністративними органами німець одержував недостатню кількість хліба, картоплі чи м'яса, звертаючись до натурального товарообміну, щоб забезпечити себе потрібними продуктами та споживчими товарами або сам саджав картоплю, розводив овочі. З 1948 р. країна вступає в череду реформ із метою утворення соціально-ринкового господарства, економічну політику якогоочолює Л. Эрхард.

Це була велика історична подія не тільки для Німеччини, але і для світової історії. Країна з централізовано-адміністративною економікою перейшла до ринкової економіки, але маючи в основі соціальну складову. В історію вона ввійшла як «третій шлях». Ні капіталізм із його «невидимою рукою», ні соціалізм із його централізовано-командною економікою, а соціально-ринкове господарство. Ця економічна система забезпечує високу ефективність ринкової економіки, і гарантує громадянам соціальну справедливість відповідно до внеску кожного.

Основними елементами цієї концепції виступають: а) особиста воля, б) соціальна справедливість і в) економічна дієздатність.

Концепція «соціальне ринкове господарство» продукт національно-історичного середовища. Об'єднання Німецьких земель здійснювалася через імперську політику Пруссії. Для захисту національних інтересів в епоху індустріальної технологічної революції виникає концепція індустріального виховання Ліста і її втілення в політиці протекціонізму, що здійснюється державою. Роль держави захищали Кант і Гегель. Воля – природна мета людини, і держава – як розумний обмежувач абсолютної волі, в Канта. Воля буває там, де панує закон, а не сваволя окремої людини, в Гегеля.

Тут народилася теорема: «Влада робить хворим того, хто панує, і тих, хто живе в несвободі». Для останньої третини XIX століття, коли індустріальна міць країни стала явною, молода історична школа (Шмоллер, Брентано) робить «соціальне питання» – стрижнем економічної теорії. Шмоллер – батько «Союзу соціальної політики», програму якого розробляють катедер-соціалісти, а Бісмарк реалізує цю концепцію, закладає елементи Німецької системи соціальної допомоги.

Відому роль у проблемі «соціальна людина» зіграли праці Р. Зомбарта, який вченню Маркса про суспільно-економічні формації протиставив поняття «господарська система», що дуже близько до інституціонального поняття «економічної системи».

Генезис капіталізму він виводить з формування «капіталістичного духу» як єдності, «підприємницького духу» – він обумовлює динамізм капіталізму і «бюргерського духу» (це ощадливість, помірність).

Особливості національної соціально-економічної думки знайшли своє відображення в працях М.Вебера, що піддає аналізу міждисциплінарні зв'язки. Розуміння економічних відносин вимагає в першу чергу, знань культурного контексту (етика, релігія, історія економіки і т.д.). Генезис і функціонування капіталістичного суспільства він розглядає як економічну систему й у більш широкому – як форму цивілізації. Для другого характерно панування раціоналізму життя, думок, почуттів і Раціональна господарська етика. Тут більш широкий спектр Інститутів, що охоплює не тільки соціальні, але і загальнокультурні.

До концепції «соціальне ринкове господарство» відносяться і дослідження неоавстрійскої школи Л. Мезеса і Ф. Хайека. Обоє представники лібералізму. Так характерне положення Мезеса. «Методи регулювання мають своїм результатом умови, що з погляду їхніх власних прихильників більш незадовільний чим той стан справ, що існувало до початку втручання і не поліпшення, якого було спрямоване регулювання». Це положення типове для сучасних неолібералів. Але вони вільний господарський порядок виводять не з приватних інтересів, а з того, що більш висока суспільна ефективність, порівнюючи її з неефективністю соціалістичного виробництва.

У ключі вільного господарського порядку виступає Ф. Хайек. Немає повного знання кон'юнктури і тенденцій ринкового господарства. Знання обмежені у окремих функціонерів тим ступенем інформації, що їм доступна, значить передбачати майбутнє не можна. Він – за вільне підприємництво. Основний внесок у концепцію «соціальне ринкове господарство» вносить В. Ойкен.

В. Ойкен – засновник Фрайбургської школи.

«Заслуга Фрайбургської школи, Вольтера Ойкена і його друзів полягає в тому, що вони повернули політичну економію до строгого мислення порядку, щоб протиставити плоскому бездуховному прагматизму духовний порядок» (Ерхард. «Півстоліття міркувань).

Ойкен використовує термін «національна економія» у противагу політекономії, виходячи з того, що єдиної політичної економічної теорії не може бути, економічні процеси в переважній більшості мають національну характеристику у різних країнах. Це видно як на основі дослідження далекого минулого, так і епохи історичних експериментів після 1914 р., а ці експерименти мають чітко позначену національну особливість. Він підкреслює: «питання про загальний взаємозв'язок економічного «процесу», що висували класики, був обумовлений загальним духовним і політико-господарським положенням у XVIII.

Але ситуація змінилася – XIX століття – вік індустріалізації «У наявності значне історичне явище – індустріалізація. Це промислова революція, що не має прецедентів у світовій історії, не тільки поширюється від країни до країни, але і розвивається всюди в тому числі й у таких старих промислових країнах, як Англія і Німеччина, породжуючи у своєму подальшому розвитку всі нові і нові форми господарювання» (с. 84).

Історичний розвиток привів не тільки до того, що прискорилася трансформація інститутів, але і до того, що ускладнилася структура суспільного господарства, так, що все більш рельефнішє виявляється необхідність теоретичного аналізу (с. 37). «У національній економії панує два питання: про форми, в яких здійснюється господарювання и економічні процеси, що щодня протікають усередині заданих форм. Ойкен констатує: «Теорія представляє інструменти для одержання наукового досвіду. Вони служать для проникнення в економічну дійсність» (с. 288).

Ойкен звертається до історії дискусії Менгера і Шмоллера про метод політичної економії. Менгер – прихильник двох пізнавальних цілей. «Пізнання конкретних явищ у їхній індивідуальній взаємозалежності і теоретичній національній економії – пізнання законів у їхній змінюваності: «загальну сутність обміну, ціни, земельної ренти, пропозиції, попиту». Цю тезу Менгера критикує Шмоллер. Він вважає, що в методі, запропонованому Менгером, є позитивне, однак розходження не може розглядатися як нездоланна перешкода. Він за створення єдиної економічної теорії. Але на якийсь період часу на передній план висуваються переважно окремі задачі, що ні в якій мері не означає, ніби-то недооцінюється теорія – мова йде про створення для неї необхідної задачі». Як видно, емпіризму приділяється особливе місце. Ойкен зауважує: «Емпіризму ніколи ще не вдавалося пізнати дійсність. Досить згадати про долю німецької історичної школи між 1870-1930 р., школи що виникла з цілком виправданого прагнення до енергійного проникнення в хитросплетіння економічної дійсності. Зовсім не погане слідування емпіричному кредо привело до катастрофи даної школи; емпіризм взагалі не може пізнати дійсність» (с. 51). Метод емпіризму погубив історичну школу.

Ойкен критикує зомбартовське основне положення про господарську систему. За цією концепцією розвиток йде від натурального господарства до ремісничого, до сучасного капіталізму. Помилкова сама концепція стадіального розвитку людства.

Виступаючи проти економістів, що розглядають конструкцію господарського життя за допомогою сходинок: домашня, міська народногосподарська, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, молода, розвинута, зріла, прогресуюча. Ойкен висуває положення про те, що існують конкретні господарські порядки Греції, Афін, Спарти, Рима. Диоклетіана, Німеччини 1900 р. і 1940 р., а з іншої – необхідне пізнання їх у єдності із усім життям нації – з політичними і соціальними подіями, з явищами духовного життя. Однобічність – є конструкція сходинок.

Не приймає Ойкен і концепції тих економістів які розглядають універсально-історичний зв'язок усіх сфер життя, затверджуючи, що немає основ вивчати окремі економічні питання. Такими він бачить економістів романтиків минулого і сьогодення.

Висновок Ойкена: елементом-системоносієм економічної системи є господарський порядок, він не пов’язаний з господарськими сходинками. Він – індивідуальне явище. Господарський порядок Англії кінця XVIII в., господарський порядок Росії 1922-1928 р. Господарські порядки визнаються ідеальними типами через економічні системи. Наприклад, централізовано керована економіка, ринкові форми, грошові системи, на основі яких і створюється теорія. Але для цього необхідно знання конкретних господарських порядків.

«Але коли цілком виявився особливий характер національної економіки і пізнання реальної економіки просунулося максимально далеко, виникають точки дотику з іншими науками (Насамперед виникає дуже багато точок дотику з економічною історією)» (с. 298).

Виділення вчення про економіку підприємства від національної економії варто вважати необґрунтованим. Вони – ланки загального господарського порядку.

Результат той же, як і у випадку поділу національної економії на історичну і теоретичну. (Дискусія. Менгер – Шмоллер.) Це можна бачити на прикладі централізовано-керованого господарства. Оскільки єдиний центр керує і планами індивідуального виробництва, то це і створює конкретний господарський порядок.

Централізовано-адміністративна економіка породжується індустріальною технологічною революцією.

«Якщо наука хоче зрозуміти, як протікав і протікає цей грандіозний процес, у ході якого все життя людини потерпає непередбачені потрясіння, вона повинна підходити до нього під універсально-історичним кутом зору. Це означає вивчення його у сукупному взаємозв'язку з усією історичною реальністю окремих націй і людства в цілому» (с. 85).

«Сукупний суспільний економічний процес, ланкою якого є кожне окреме виробництво, кожне домашнє господарство, являє собою щось єдине: регулювання виробництва з метою задоволення різноманітних потреб, тимчасова структура виробництва, розподільчий процес, застосування певних технологій і просторове упорядкування здійснюється в рамках єдиного цілого. Усе це відбувається, щоб перебороти істотну обмеженість благ. Тому, задаючись питанням про взаємозв'язки цілого, ми тим самим наближаємося до розуміння повсякденної господарської практики в її деталях» (с. 15-16 «Основи національної економіки»).

Ойкен критикує Сэя за те, що він виділив при вивченні економічних процесів особливі сфери. Так, окреме питання про виробництво, питання про розподіл і про споживання, а як другий елемент – звернення. «Воно ні в найменшому ступені не відповідає економічної діяльності і тому повинне бути забуте... унаслідок такого членування втрачається сприйняття єдиного господарського процесу» (с. 19). Ми маємо справу з єдиним, цілісним, єдиною проблемою і єдиною наукою (с. 20).

Слідом за Маршаллом Ойкен підкреслює, що відсутність цілісності науки характерно не тільки для Сэя, але і Рікардо, Вальраса і Парето. Так, Рікардо, Вальрас не порушують питання про тимчасову структуру виробництва, у такий спосіб знімається проблема інвестування і заощадження.

«Недооцінка чи повне ігнорування фактору часу істотно виявилася в тім, що значні розділи сучасних теоретичних досліджень опинилися осторонь від економічної дійсності» (с. 21).

Ойкен підкреслює роль думки людини про господарський процес. Поряд з розрізненими думками індивідів на господарську практику й економічну політику впливають ідеології груп, що сформувалися. Релігійно-філософська ідея громадянина світу виражала інтереси тих, хто був зацікавлений у вільній торгівлі, національна ідея – інтереси прихильників протекціонізму, а стара німецька ідея товариства стала ідеологією тимчасових сучасних картелів (с. 23).

Прорив до економічної дійсності – така основна вимога, що повинна бути пред'явлена до національної економії. «Історичний характер проблеми вимагає споглядання, інтуїції, синтезу розуміння, вживляння в індивідуальне існування; загальісторичний її характер вимагає тим часом раціонального мислення, аналізу, роботи з уявними моделями» (с. 36).

В останні десятиліття розрив між теоретичним і історичним дослідженнями посилився. Склалося два типи економістів, що існують поруч один із одним, але говорять на різних мовах.

Сучасна економічна теорія виникла, кажучи загалом, як результат спроби подолання того відриву від дійсності, що був притаманний колишній національній економії. У підтвердження своїх висновків Ойкен наводить слова Кейнса про Маршалла. Маршалла останній називає одним із творців сучасної теорії. «Він хотів осягти, як улаштована гігантська майстерня світу, хотів відчути її подих і розрізняти окремі тони могутнього хору, хотів говорити з практиками на їхній мові, при цьому дивлячись на усіх очима мудрого ангела. Саме з цих позицій прагнув він тісніше стикнутися з повсякденним діловим життям, так само як і з життям працюючих класів». І Кейнс, на жаль прав, коли додає: «Усе це він відчував з такою силою, що недоступна розумінню багатьох його учнів» (с. 49).

Саме вивести теорію з реальної дійсності складає його методологічне кредо. «Ми із самого початку діяли інакше. Не можна йти шляхом «узагальнюючої» абстракції, роблячи зрізи історичного матеріалу і конструюючи теорію для кожного зрізу, й у такий спосіб приходили до результатів, яким не відповідали реальної економіки і не могли використовуватися як основа для теоретичної роботи. Ми з максимально можливою рішучістю постаралися проникнути в окремі факти, в окремі конкретні сімейні господарства виробництва й у такий спосіб до межі підсилювали споглядання окремих явищ. Окремі господарські утворення піддаються точному дослідженню. Із силою абстракції, що виділяє, ми знайшли там ідеальні типи господарських систем з їхніми численними формами централізовано керованих господарств, формами ринку і грошових систем. У такий спосіб ми знайшли форми порядку в історичній дійсності. Ми відкрили їх, досліджуючи факти сучасності і минулого (с. 209).

Пізнання економічної дійсності Ойкен починає з вихідної точки: «Завжди і скрізь господарська діяльність базується на плані» (с. 72).

При всьому розмаїтті форм, необхідно виділити дві основні, функціонуючі всю історію людства:

а) складання плану одним укладачем (власне натуральне господарство, планування з єдиного центра);

б) ринкове господарство – самостійна розробка плану господарської діяльності окремими її суб’єктами.

Координування планів здійснюється в одній формі з єдиного центра і координується через механізм цін і мінових вартостей – у другій формі.

У централізовано керованому господарстві, в якому «одна інстанція за допомогою своїх планів регулює весь економічний розвиток», а в ринковому господарстві «ціноутворення знаходиться в центрі економічної системи ,має широкі, точно позначені функції, а всі дії повинні орієнтуватися на ціни (с. 289).

У древньому світі, у ранньому і пізньому середньовіччі, у перші сторіччя нового часу й у неєвропейських цивілізаціях господарські порядки були, як правило, природно «зростаючими». Вони складалися під впливом відповідного природного оточення, у ході зовні і внутрішньополітичних і економічних подій без якого б то не було всеосяжного плану. Правда, багато держав античності і нового часу здійснюваної ними господарською політикою сприяли складанню визначених господарських порядків.

Великі перетворення господарських порядків, що були проведені на рубежі ХVШ-Х1Х ст. і в першій половині XIX в. приватна власність, воля договорів і конкуренція були тими принципами, що упорядковують, за допомогою яких належало створити господарський порядок. Пізнавши сукупний взаємозв'язок повсякденного господарського життя і відкривши, що конкуренція є найвищою мірою ефективним регулятивним принципом, класична національна економія розробила ті основні принципи порядку, для реалізації яких було необхідне проведення масштабних реформ. Тоді вірили і надіялись, що за допомогою простої системи природної волі можна створити добре упорядковане конкурентне господарство В даному випадку господарські порядки виникали завдяки створенню «господарської конституції».

Ойкен підкреслює, що господарська конституція може породити інший господарський порядок. Так, господарська конституція кінця XIX – початку XX вимагала господарського порядку на основі приватної власності, волі договорів і конкуренції. Але дійсні господарські порядки, які виросли на ґрунті цієї конституції були далекі від проголошених принципів. Приходить корпоративна власність, картельні угоди, що виступають інструментом, що протистоїть конкуренції, прагне встановити панування. Це непередбачені наслідки.

Одним словом, проста система природної волі не привела до створення порядку, заснованого на конкуренції. Таким чином, існують господарські порядки «природно зростаючі і рукотворні». Сучасний індустріальний світ більше не припускає хаотичного зростання. Але їхній розподіл на два основні типи: централізовано керована і ринкова – мінове господарство.

Звичайно для науки куди зручніше було мати справу з однією формою, скажемо, з конкуренцією чи монополією. Однак, у минулій і нинішній економічній дійсності спостерігається велике розмаїття і мінливість цих форм. Хід економічного процесу залежить від форми ринку. Не наука вносить різноманіття. Вона робить саме протилежне: редукує неозоре багатство конкретних порядків до чистих форм, число яких цілком можна розгледіти і які мають прості властивості (с. 144).

Приведемо приклад про форму ринку за умови форми попиту – конкуренції, форми пропозиції – конкуренція, форма ринку – повна конкуренція, форми попиту – монополія, форма пропозиції – монополія, форми ринку – двостороння монополія.

Оскільки можна знайти п'ять форм пропозиції: конкуренція, часткова олігополія, олігополія, часткова монополія і монополія; так само як п'ять аналогічних форм попиту, то виникає 25 форм ринку. Якщо врахувати можливість поділу кожної форми на відкриту і закриту, то це число збільшиться в чотири рази. Таке структурування відкидає просторікування про ринок узагалі, оскільки його немає, а є перераховані Ойкеном форми.

Після аналізу форм ринку випливає аналіз методів регулювання ринків.

Є три методи регулювання господарських процесів, що існували в історії: регулювання здійснюване центральними державними органами, регулювання здійснюване владними групами (анархо-групами) і регулювання через конкуренцію (с. 323). З першою люди познайомилися в XX столітті (Росія, Китай і багато інших країн). Друга – породження концентрації і централізації виробництва, але вона неодвічна. Третя – превалює форма ринку повної конкуренції. Вона в зародку існувала в індустріальному господарстві. «Але ніколи не перетворювалася в життя повною мірою» (с. 325). Ойкен стверджує, що поява праць Менгера, Вальраса, Джевонса, Бем-Баверка, Маршалла сприяли подальшому удосконалюванню системного аналізу процесу регулювання в умовах існування форми ринку повної конкуренції.

Так народилася думка про конкурентний порядок. Вона підтверджується нашим повсякденним досвідом і досвідом, накопиченим наукою (с. 325). Кожна форма регулювання через анархогрупи переходить неминуче в централізовано керовану, то варто розглядати тільки дві (перша і третя).

«Формою ринку, що домінує в умовах конкурентного порядку, є форма ринку «повної конкуренції». Це та форма, що повинна координувати між собою плани і рішення окремих форм підприємств і домашніх господарств» (с. 327).

Повна конкуренція – шлях до підвищення ефективності роботи фірми. Вона є до того ж формою ринку, ціни якої регулює економічний процес і плани домашніх господарств і підприємств, що орієнтуються на ці ціни. Конкурентний порядок можна виразити у формулі: граничні витрати рівні цінності. Конкурентний порядок вимагає правової держави, вона повинна створити ті рамки, у яких вільна діяльність одного індивіда обмежується сферою волі іншого, чим створюється рівновага сфери волі людей.

У конкурентному порядку важливе місце займає грошова система. «Регулювання індустріальної економіки має потребу в монетарній стабільності, але, як свідчить коливання кон'юнктури, саме нестабільність вартості грошей, очевидно, органічно притаманна цій економіці» (Основні принципи економічної політики. С. 340).

Поява кредитних грошей – є або збільшення грошової маси при наданні кредитів, або зменшення – при їхньому погашенні. Саме ця еластичність грошей сформувала інвестиційну діяльність у період індустріалізації. Без її індустріалізація повільніше просувалася б уперед. Але в цьому криється одночасно причина нестабільності грошей, існування тенденції до інфляційного росту чи дефляційного зменшення грошової маси (с. 340-341). Задача регулювання полягає в тім, як вмонтувати грошовий порядок у вищій стабільності в конкурентний порядок.

Ойкен розглядає існуючі пропозиції завердження валютної стабільності. Але відмовляється від визнання їхньої ефективності. Він вважає, що необхідно постійне активне втручання в грошову і кредитну політику з метою встановлення відповідності нагромадження і кредиту. «Дисконтна політика, політика відкритого ринку, встановлення норм ліквідних резервів, державна фінансова політика і, мабуть, державні капіталовкладення повинні були б служити цілям стабілізації. Такі пропозиції не можна плутати з політикою забезпечення повної зайнятості кейнсіанського користі. Справа в тім, що вони спрямовані на те, щоб забезпечити механізм функціонування цін конкуренції (с. 341-342).

Саме механізм цін виступає основним інструментом регулювання конкурентного порядку, його ефективного функціонування і це можливо тільки при стабільності валютного курсу. «Валютна політика має чільне значення для конкурентного порядку» (с. 338). Стабільність «вартості грошей» відіграє вирішальну роль у розрахунку витрат виробництва, інакше не буде врахована пропорція обмеженості ресурсів. Правильність цього положення можна проілюструвати на прикладі реформ в Україні. Під гаслом «шокової терапії» Україна почала з перших кроків незалежності лібералізацію цін у варіанті виходу на світові ціни. До 1994 р. інфляція в порівнянні з 1991 р. склала 10260 %. За цей період ціни виросли в паливній у 20 тисяч разів, м'ясний – 14 тисяч разів, машинобудуванні – у 6 тисяч разів. Трагедія України – відсутність концепції трансформації економіки України від централізовано-адміністративної до ринкової із соціальною складовою, враховуючої її історичні національні, політичні, соціальні, психологічні фактори. Результат – 80 % населення України за рисою бідності.

Німеччина, із промисловістю зруйнованої «килимовими бомбардуваннями», репараціями, соціальною невпорядкованістю, реалізуючи эрхардовську програму «добробут для всіх» зробила «економічне чудо», вийшовши до середини 50-х у число індустріально розвитих країн «великої сімки». Україна ж від індустріально розвинутої у ході реформування увійшла в число країн з «наздоганяючим розвитком». «За реформи платить народ» – вважає М. Фрідмен.

Ойкен підкреслює, що «соціальна політика повинна бути політикою економічного порядку. Немає нічого, що не було б важливим в соціальному плані. Необхідно спробувати за допомогою загальної політики порядків перешкоджати виникненню соціальних проблем» (с. 404). Напротивагу Ойкену Хайек категорично заявляє: «Мені невідомо, що взагалі соціально».

В. Ойкен про економічну політику.

Економічна політика, за В. Ойкеном повинна бути вбудована в господарський порядок. Господарська діяльність має різноманітні форми. Але існують дві основні. Централізовано керована – коли план господарської діяльності створюється з одного пункту, (у натуральному господарстві індивідом чи адміністративним центром), і план діяльності створюється самостійним суб'єктом, що хазяйнує, (окреме виробниче підприємство, фірма, асоціація – ринкове господарство). Перше координується підпорядкуванням господарської діяльності одному плану, друга регулюється через ціни і мінові вартості.

Усе різноманіття форм ринку здійснюється в межах конкурентної форми попиту та пропозиції. На основі його досліджується економічна політика використання економічних і правових інститутів.

Ойкен виділяє дві форми економічної політики: а) lasser faire ліберальний, б) епохи історичних експериментів. Перший період – незалежної від держави політики – але саме тут утворюються такі інститути ринкового господарства, як право власності, договірне і патентне право, сукупність правових норм компаній, що стосуються об'єднань. Так само створювалися економічні і правові порядки, але нагляд за економічними порядками не входив у спеціальну функцію держави. Необхідні форми можуть розвиватися тільки самі по собі.

Ойкен вказує, що економічна політика, якщо вона додержується принципів lasser faire, повинна рахуватися з тим, що тут реалізуються найрізноманітніші форми ринку і грошових систем (США, Франція, Англія). Тут виникають небезпечні тенденції появи і ствердження влади монополій і олігополій, наростання панування фінансового капіталу. Відповіддю на це з 70-х років XIX століття, стає поява інтервенціоністської політики. Остання виникає як спосіб вирішення задачі упорядкування індустріального життя.

Постійні технічні удосконалювання, прориви в науці, нестабільність сільського господарства, еміграція, зміни в психології суспільства порушують індустріальний рівноважний розвиток. Це порушення вимагає регулювання щодо спрямовування економічного процесу до нового стану рівноваги.

«Це задача системи регулювання, що вмонована в економічний порядок індустріалізованого господарства. Вона повинна функціонувати як стабілізатор» (с. 110).

Отже, Ойкен виходить з того, що історична тенденція розвитку ринкового господарства породжує економічні і правові інститути, є й інститути «системи регулювання», але вбудовані в економічний порядок, не прямої дії. Інструменти настроювання конкурентного порядку» – основа ринкового господарства. Вони фактор розвитку. Своє місце в системі регулювання займає валютно-грошова політика. Вихідне положення економічному порядку – свій грошовий порядок.

Економічна політика формує умови політики порядків, останні формують тенденції, що нерідко не приймаються в розрахунки, хоча їх можна було б передбачати і врахувати (с. 299). Це уже вимагає найвищого мистецтва, встановлення інститутів і їхній спрямованого функціонування.

Цього мистецтва вимагає дуже складна ситуація, коли діє історична тенденція і виникають нові актуальні проблеми. Так, історична тенденція виражена в концепції класичної школи про регулювання економічних процесів «невидимою рукою», яка стала теоретичною основою політики лібералізму, повинна була протерпіти перетворення. 70-і роки XIX ст. – час виходу на історичну арену цих нових форм господарських порядків. Це знайшло своє відображення в економічній політиці інтервенціонізму. Вони неминуче повинні були відбитися в нових концепціях, так з'являються маржинализм і институціоналізм.

Економічна політика інтервенціонізму підготувала умови до нового етапу – економічної політики експериментів. «З часу війни 1914-1918 р. світова економічна політика вступила в нову еру. Цей поворот був підготовлений інтервенціоністською політикою останніх попередніх їй десятиліть. Проте, він відбувся зненацька. Економічна політика в багатьох країнах була орієнтована на створення монополій і стимулюванні їхньої діяльності, а подальше забезпечення в умовах ліквідації золотого стандарту універсально погоджувалося з кредитуванням».

Експерименти не були результатом наукового передбачення, у їхньому ході значну роль грали нагальні задачі, що розв'язуються економічною політикою, очевидно без наукової обґрунтованості. Вона привела до нестабільності грошових порядків, до утворення автономних владних структур, настання депресії, до масового безробіття, до розмиву середнього класу, малозабезпеченості й убогості, до тоталітаризм у найбільш огидному виді.

Але також до того, що був накопичений величезний матеріал емпіричних рішень, що показав можливості інституціональних інструментів у розкритті ресурсів, закладених у ринкових відносинах соціальної складової.

Величезне значення цього матеріалу для економічної науки і її методу.

«Не залишаючись більш зв'язаною формулою неминучості історичного процесу, наука показує ті моменти, в яких економічна політика має волю, а також те, яким чином вона може уникнути небажаних тенденцій... Таким чином, економічна політика в змозі формувати дійсність і протистояти небезпеці бути віднесеною бурхливим ходом історичного процесу і вона може стати вільною лише в тому випадку, якщо мислення категоріями виштовхне мислення категоріями історичної неминучості» (с. 302-303).

Девіз Ойкена: «Конкурентна економіка – умова соціальної забезпеченості, добре функціонуючий конкурентний порядок може позбавити людину не тільки від економічного нестатку. Лише він один захистить від погрози тоталітаризму» (с. 409).

Ойкен про економічну владу.

Ойкен підкреслює, що в епоху індустріалізму різко змінилася роль держави.

Концентрація економічної влади не є специфікою нового часу... Не в меншому ступені вона характерна для періоду середньовіччя, утім, як і для всієї іншої історії. Багато вчених і сьогодні, говорить Ойкен, не розуміють, що господарський процес пронизаний твердою боротьбою за владу. (с. 249-250).

Так, він іронізує з приводу твердження Шмоллера, що нині «виявляється перемога деяких загальних інтересів над норовливістю і короткозорим егоїзмом» (с. 251). І тут боротьба ведеться підступно, приховано і жорстоко.

Найбільше зосередження влади в централізовано-адміністративній економіці. Але й у простому централізовано-управлінському господарстві (натуральне господарство) вона виявляється. Якщо грек у V столітті до н.е. змушував працювати у своєму будинку 10 рабів, він здійснював стосовно них значну економічну владу, так само як і в раннім середньовіччі керуючий маєтком стосовно «рабів» і невільних орендарів.

Але в першому – суспільна економічна влада, а в другому – приватна. У міновому господарстві, де орієнтування на ринок, економічна влада виявляється інакше. Тут можуть утворитися сильні економічні владні позиції, що нерідко підтримуються державною владою. (На відміну від Ойкена, Гелбрейт робить висновок, що вони неминуче зростаються з державною владою). На утворення таких позицій впливає форма ринку. Ринок повної конкуренції і ринок монополії попиту і монополії пропозиції створюють умови, що різко відрізняються, для прояву владних позицій. У формі повної конкуренції феномен економічної влади зникає. «У міновому господарстві саме ринкове положення визначає владне положення. При цьому зберігає свою силу твердження, що в умовах повної конкуренції значною мірою позбавлені влади і великі виробничі одиниці» (с. 257).

Один з докорів як прихильників ордолібералізму так і його супротивників укладений у тім, що Ойкен дає дослідженням результат, у нього відсутній механізм реалізації, теоретичний аналіз економічної і політичної влади не розкриває конкретного механізму регулювання економічних процесів економічною владою і державою.

Однак Ойкен через роботи «Основи національної економії» і особливо «Основні принципи економічної політики» філігранно проводить ідею особливої ролі влади. Вона не повинна виступати як інструмент першої дії. Вона покликана вишикується в ринкове господарство і самим інструментами створити умови функціонування їхній для найбільш ефективної Дії конкурентного ринку. Конкурентний ринок – ті рамки в який відбуваються складні прояви численних факторів як економічних, так і технологічних, ідеологічних, правових, соціальних, політичних, психологічних, етичних, культурних, ментальних. Механізм використання цих інститутів відбувається в безупинно змінюються умовах. Завдання полягає в тім, щоб відбувалося безупинне удосконалювання до цих нових ступіней суспільного і господарського порядку. Ойкен за мистецтво дуже складному процесу регулювання для ефективного використання ресурсів суспільства.

Ідеал Ойкена – диригентська паличка в руках маестро. Він за мінімізацію влади, як держави, громадських організацій у т.ч. професійних, монополій і олігополій. Є історичні тенденції, є економічні закономірності і їх необхідно знати, тому що тенденції численні, підтримка «дурних» може принести різко негативні результати. Так підтримка монополій приведе до централізовано-адміністративної економіки. Lasser faire привела до панування монополій і фінансовому капіталу.

Це й обумовлює задачі науки. Наука додає словам економічна влада їхній справжній зміст. Економічна влада не є щось ірраціональне, містичне, економічна влада є щось раціонально пізнаване.

Як сила, що встановлює порядок, виступає функціонуюча держава. У діяльності держави виділяється два принципи. Політика держави повинна бути націлена на те, щоб розпустити чи принизити функції економічних владних угруповань.

Політико-економічна діяльність повинна бути спрямована на видання форм економічного порядку, а не на регулювання економічного процесу (с. 427-429).

Гасло більше чи менше держави повинний бути виключений. Питання не кількості, а якості. Те саме мистецтво діяльності, у тому числі законодавче про яке йшла мова вище. Потрібні корисні закони об оберт капіталів, про біржі і біржові угоди, про іпотеки. Вони повинні бути убудовані в ринкове господарство, що сприяють конкурентному порядку.

«Обидва принципи орієнтовані на побудову достатнього державного порядку. Вони неминуче складають єдине ціле» (с. 430).

Характерне зауваження Ойкена: «.. Хоча сучасна держава і не є достатньою силою, що встановлює порядок, воно могло б стати нею... Без конкурентного порядку не може виникнути держава, здатне здійснювати діяльність, а без такого неможливий і конкурентний порядок» (с. 431).

Як видно особливого оптимізму в неминучості встановлення конкурентного порядку в Ойкена немає. Його погляд на «ордо» – порядок,

Слово порядок має, однак, ще й інше значення: порядок, що відповідає суті людини і суті справи, порядок в якому існує міра і рівновага. «Ордо» – з'явилося в античності в пошуках конкуренції в морі подій. «Ордо» впливав на середньовіччя в пошуках справедливого порядку відповідного розуму чи природі утвору Всевишнього. Позитивному порядку протипоставлений природний.

«Сьогодні цей ідеал знову відроджується перед обличчям справжньої необхідності знайти для індустріалізованої економіки дієздатну і гідну людину порядок господарства, суспільства, права і держави».

У цьому особливість інституціональної Фрайбурзької школи.

Ойкен про людину, що хазяйнує.

Питання формулює Ойкен: «Який відбиток накладає на господарський процес розходження людей у різні історичні епохи?».

Автор констатує, що наприкінці XIX століття – початку XX століття панувала точка зору: «найбільше чітко історична мінливість суб'єкта, що хазяйнує, виявляється в тім, що раніш діяв згідно «принципу задоволення потреб», а от у епоху капіталізму діє вже на основі «принципу максимізації доходу». Це положення найбільш виразно сформульоване В. Зомбартом, який вважав також, що капіталізм переходить у посткапіталізм, а в соціалістичній господарській системі знову затвердиться принцип задоволення потреб.

Ойкен на основі аналізу господарських порядків показує, що теза про принцип задоволення, як в античному, так і середньовічному світі, далеко від істини. У господарствах ойкосів прагнення до прибутку виступає контрастно, нещадна експлуатація рабів не заради задоволення потреб, а заради прибутку. Середньовічний купець-роздавальник мав на меті прибуток, та й у ремісників прагнення до поліпшення харчування виступало контрастно.

Оскільки одним з різноманітних типів господарського порядку, як античності, так і середньовіччя виступає централізовано кероване господарство, то в ньому не може бути реалізованим один лише принцип – задоволення потреб. «Історичний досвід спростовує думку Аристотеля і багатьох новітніх дослідників, начебто тяга до доходу можлива тільки після появи грошей і господарського обміну» (с. 264).

Не можна протиставляти добування грошей і задоволення потреб. Ті ж Афіни дають цьому підтвердження. Там, де є поділ праці, можлива і відсутність грошей. Але це з області виключень. Економічна поведінка людини, говорить Ойкен, одночасно і незмінна і змінюється. Очевидна істина: у своїх господарських планах люди прагнуть досягти своїх цілей з найменшими витратами цінних для себе речей, тобто вони діють за «економічним принципом». Поява бухгалтерського обліку результат діяльного удосконалення економічного розрахунку, вплинуло на розвиток економічного розрахунку «З удосконалюванням економічного розрахунку і його методів відбулася повна перебудова у відношеннях людини до економіки» (с. 269).

«Економічний принцип» – використовував такі засоби, як система ваги бухгалтерії, грошовий обіг, балансів. Він – фундаментальний принцип нового господарювання. Номо sapiens скрізь у всі часи діє на основі економічного принципу. Цей принцип притаманний і Номо faber (людині, що робить) (с. 270).

У цьому – єдність, але людині що хазяйнує притаманне і різноманіття. Одним з елементів різноманіття людини, що хазяйнує, є розбіжність у об'єктивній оцінці бачення економічного принципу і його суб'єктивної реалізації. Це відбувається через стрімкий технолого-технічний прогрес, а вже для централізовано адміністративного господарства обмеженість позицій, у безупинно змінюваному світі, не має інструментів вибору найкращого варіанта.

Далі потреби фіксуються – чи вони піднімаються чи розчиняються. «На питання, чому люди мають рухливий чи незмінний рівень потреб у матеріальних благах, можна відповісти тільки стосовно до окремих народів, станам і певнім періодам часу в рамках відповідної історичної ситуації (с. 275).

«З історії Єгипту, Древнього Рима чи раннього середньовіччя відомо, яке хитке положення фелахів, чи рабів кріпаків залежало від великих чи менших домагань панів». Кріпосне право розбестило поміщиків Росії (с. 276).

Для мінового господарства вирішальне значення має форма ринків «істотно насамперед розходження між повною конкуренцією і монополією пропозиції та попиту» (с. 276). Принцип максимізації чистого доходу – граничні витрати дорівнюють цінам ціна чи знижується до такого рівня, що стає дорівнює граничним витратам.

Ойкен виділяє в різноманітті і чорту людини в його орієнтації на майбутнє. Перші християни віруючи у швидке пришестя царства небесного не піклувалися про майбутнє. А людина кінця XIX в. – початку XX століття складав господарські плани на десятиліття. Він робив заощадження, щоб не піклуватися в майбутньому (старість, хвороби, навчання дітей, їхня стабільна улаштованість).        Нарешті традиційна прихильність до рідних цвинтарів і мобільності. Американський шахтар у депресії 1929-1934 р. мігрував. Український шахтар наприкінці XX в. початку XXI в. бідує «у рідній хаті». Висновок: «... усі люди будучи в здоровому розумі, завжди і всюди діють на основі економічного принципу, у чому і заключається незмінність... З іншого боку, необхідно установити, ті ознаки, що констатують розходження людей у їхньому господарському поводженні».

Епоха експериментів.

Ойкен констатує, що з 1914 р. проводяться експерименти в Німеччині, США, Англії, Франції, Росії, Швеції. З'являється новий тип господарської політики – експериментатор. Світова система втрачає свою однаковість. «Однак повсюдно експерименти носять свій особливий національний характер. У Німеччині вони почалися під час війни 1914-1918 р. зі спроби централізованого керування економікою, із прийняття в 1919 р. закону про соціалізацію. Через численні проміжні стадії ці експерименти привели до політики забезпечення повної зайнятості, що впровадилася в життя з 1913 р. і до економічної політики централізованого регулювання економічного процесу. Після 1936 р. однак були запозичення. Корпоративна економіка Муссоліні запозичається новим курсом Рузвельта і встановленням корпоративного порядку після в Німеччині після 1933 р.

Варто тільки співставити між собою США, Росію, Англію і Голландію 1949 року. В усіх цих країнах втілювалися в життя зовсім різні концепції економічної політики (с. 112).

Ойкен наводить приклад з експериментами в Росії: «...першим експериментом стала політика так званого воєнного комунізму, за ним пішла нова економічна політика (НЕП) на зміну якої, починаючи з 1928 року, прийшла економічна політика централізованого планування, що пройшла в ході експерименту численні стадії» (с. 112).

Ці експерименти, як правило, були зімпровізовані. Вони заздалегідь не продумувалися в деталях. «Ленін не мав ніяких уявлень про проблему економічного регулювання, коли у 1917 р. під його керівництвом у Росії був зроблений переворот і тим самим почався великий економічний експеримент. Лише після його проведення він почав зауважувати якого вигляду набула ця проблема» (с. 113).

Коли Ленін у 1917 р. писав свою роботу «Держава і революція», він не мав ані найменшого уявлення про проблему господарського розрахунку і про труднощі централізованого регулювання економічного процесу в сучасному народному господарстві. Його ціль – «організувати все народне господарство за зразком пошти». Коли революція стала реальністю, факти наштовхнули його на головне питання економіки у роботі «Чергові задачі Радянської влади» (1919 р.), де він призивав звертатися «до суспільного обліку і назвав облік і контроль центральним питанням соціалістичної революції». Але для цього не було нічого підготовлено з ідейної сторони.

«Але який би вплив не робив кожен з цих історичних експериментів, в одному відношенні, усі вони мали позитивне значення, а саме в тому, що вони дозволили нагромадити великий досвід перетворення в життя економічної політики».

Особливе значення цей досвід має для країн централізовано-адміністративної економіки кінця XX століття у трансформації в соціально ринкове господарство.

«Саме тиск насущних проблем давав і дає поштовх до проведення експериментів в інших країнах: падіння цін на сільськогосподарську продукцію, безробіття, скорочення експорту й інші проблеми. Найбільш могутнім був імпульс, породжений великою кризою 1929-1932 р. Основною ідеєю всіх політико-економічних експериментів стає запобігання можливого повторення подібної катастрофи» (с. 113).

Ці експерименти йдуть і сьогодні. Китай, Індія, Японія, Аргентина, країни Африки, Латинської Америки, Європейський Союз, країни СНД та ін. Епоха після 1914 року унікальна. Правда експерименти проводилися ще з 1789-1795 р., але кількість їх було незначною. Більшість експериментів не готувалися, не мали концептуальної основи.

Щодо Великобританії та Німеччини – лідери цих двох країн наприкінці XX ст. – початку XXI століття заявили про пошуки третього шляху на шляхах лібералізму. Особливо це стосується ФРН – країни, що дала світу ордолібералізм. У витоків ордолібералізму знаходиться В. Ойкен.

Неолібералізм у вузькому змісті слова. Ф. Хайек «Оновити класичний лібералізм»

 

Ревізія неолібералізму

 

2.1.Ліберальний інтервенціалізм

 

2.1.Ліберальний інтервенціонізм

2.1.1. Суспільно політичний неолібералізм. В. Рєпкє: «Зміцнювати сили суспільної інтеграції».

2.1.2. Неолібералізм у ринковій політиці. А. Ростов: «Підтримувати структурні зміни шляхом сприяння пристосуванню суб'єктів, що хазяюють,»

Соціальний неолібералізм. А. Мюллер – Армак: «Поставити ринкове господарство на службу соціальному»

 

 

Ордолібералізм. В. Ойкен, Ф. Бем: «Створити і підтримувати конкурентний порядок».

 

3. Соціальне ринкове господарство. Л. Эрхард: «Систематична економічна політика, що сприяє волі».

 

Соціальне ринкове господарство в Німеччині: джерела, концепція, практика, с. 43

 

Основна теза Хайека: принципова обмеженість людського знання. Його немає ніде в концентрованому виді. Воно розсіяно в безлічі джерел і голів так, що об'єктивна і всеосяжна картина світу включаючи економіку, просто неможлива. Накопичене соціальне знання втілюється в звичках, нормах і навиках людей. Сукупність норм та інститутів суспільства формує порядок, що підтримується і видозмінюється завдяки діяльності людей. Для Хайека, який стверджував, що якщо йому не відоме поняття соціальне, значить неприйнятним є і соціальне ринкове господарство. У нього ринок – «чудо». Ринок – і система добровільного обміну (каталаксія).