Розділ 1. Економічна думка початку аграрної технологічної революції. Розвиток ринкових відносини та їх криза в Римській імперії.

Європейська цивілізація не виникла осторонь великого шляху загальнолюдської цивілізації. В її встановлені та розвитку помітну роль відіграли як китайська, так і індійська цивілізації. Але вони зберігають свою самобутність і перспективність їх руху в умовах інформаційно-технологічної революції. Діалог продовжується.

Китай.

З усіх існуючих у наш час народностей китайська – одна з найдавніших. Вже в давній давнині китайці були одним із найосвіченіших і найкультурніших народів.

Процес розселення людини-африканця по народженню – як відомо поширювався не на північ, а на південний схід. Сприятливе ґрунтово-кліматичне середовище сприяло росту чисельності населення Індії та Китаю.

До початку нашої ери Китай же був могутньою державою – серединною імперією. Чисельність населення та економічна могутність дозволяла відчувати власну безпеку у тому вкрай небезпечному світі, але з урахуванням внутрішньо китайських реалій. Кочовики знали, що в країні є що грабувати. Тому від них відмежувались Великою китайською стіною. Відносно безпечне положення дозволяло вирішувати питання не тільки не тільки сьогодення а й майбутнього. Його висхідні кроки, зона розташування – це чудові ґрунтові, водні, кліматичні умови. Це долини річки Хуанхе.

Китайська цивілізація виникає в зоні так званого „пшеничного поясу”, а процес колонізації уходив на південь. Тут зона поливного землеробства, яке стає панівним за рахунок будівництва крупних зрошувальних систем. Країна вкрита ними. Технологія вирощування рису відрізняється від вирощування пшениці. Тут кожний росток має бути посадженим окремо і він вимагає індивідуального догляду. При цьому догляду професійного. Технологія поливного землеробства консервативна, зрошувальні системи будуються на тривалий період, що нараховує століття, а інколи й тисячоліття. Вона потребує постійного нагляду та ремонту. Це будівництво не може здійснити сільська община. Не може вона окремо вести і експлуатацію, бо система складається з елементів, розташованих на значному просторі. Тут визначальна роль належить державі (монарху, деспоту, магараджу), що обумовлює форму землекористування і землеволодіння. Ми зустрічаємося з двома особливими технологіями – технологією поливного землеробства і технологією вирощування рису. Вони консервативні, вони не вимагають швидких змін, новацій, пошуків.

Сановник Лі Кун (царство Вей V-IV ст. до н.е.) докладає трону: ”Зараз родина з п’яти їдоків обробляє наділ орної землі 100 мул. Щорічно збирає врожай з одного мула – 1,5 даня зерна. Весь врожай складає 150 данів зерна. Після сплати земельного податку в розмірі 1/10 врожаю, залишається 135 данів зерна. Одна людина щомісяця з’їдає 1,5 даня. На прогодування 5 чоловік в рік уходить 90 данів. Залишається 45 данів”. Ці дані мають бути скоректовані. Так в енциклопедії „Люй Ши Чунь Го” ІІІ ст. до н.е. написаної трьома тисячами придворних людей говориться, що „...з поля вищої якості одна людина годує 9 чоловік, з поля нижчої якості  - 5 чоловік”. У 72 році н.е. один землероб годує 7 чоловік. Необхідно враховувати, що чисельність населення зростала. Про демографічний тиск на орні землі кажуть наступні дані:

Дані показують значну диференціацію в розмірах пашні на душу населення. Певну роль в цьому відіграла зміна клімату, що розпочалася в І тисячолітті до н.е. можна з великою долею скептицизму сказати про те, що клімат один з факторів, що визначає розвиток цивілізації. Зсув кліматичних коливань відбувається зі сходу на захід із швидкістю 0,6 градуса довготи в рік. Кульмінація похолодання „залізного віку” прийшлася на 900-250 роки до н.е. (Кульпін Е.С. „Людина і природа в Китаї” с.39). зародження китайської цивілізації відбулося в кінці епохи найбільш сприятливих умов. Це малий льодовиковий період мав місце у І тисячолітті до н.е. Древньокитайське землеробство не вимагало зрошування. В ході І тисячоліття до н.е. природні умови середньокитайської рівнини змінилися – стало сухіше і значно холодніше. І тільки зрошування створює саму можливість землеробства. Збіднення природних умов життєзабезпечення необхідно було компенсувати за рахунок продуктивного антропогенного фактору. Для цього були умови: наявна розвинута культура землеробства, досягнута щільність населення. Н.І.Вавілов дає висновок: „...про повну своєрідність культури, про абсолютно унікальний склад культурних рослин, про оригінальні агротехнічні навики, про повну самостійність древнього східноазійського землеробського центру, що побудував своє сільське господарство на самостійних видах і родах рослин”.

Раніше вказувалося, що цивілізація починає вести свій рух в „пшеничному поясі” – це долина Хуанхе. Тут відбувалася вирубка лісів, яка призвела до руйнування ґрунтового багатства. Тут могла розпочатися екологічна криза. Колонізація півдня, перехід до поливного землеробства і лісового господарства був життєвою необхідністю і розкриває подвиг китайського народу, що знайшов рішення виходу з екологічної кризи, від якої загинуло багато цивілізацій. Проте рішення проблеми вимагало потужного інституту – держави з глибокою централізацією управління. Вище було встановлене зростання тиску демографічного фактору і клімату на життєвий простір народу. Безсумнівно, воно відобразилося на його соціальному становищі. Ось уривок з трактату Бао Цзінь Яна „Про безвладдя”, що відноситься до IV ст.: „Конфуціанці кажуть – небо породило народ, а потім насадило государів...чи не люди, зацікавлені в подібному стані речей висловлюють подібного роду промови? Адже сильні підкорюють слабких, адже мудрі обманюють глупих...до цього ж немає ніякого відношення синє небо. В первинному хаотичному просторі Безіменне вважалося най благороднішим, а живі істоти вважали за щастя задоволення своїх бажань...простий народ своєю працею і своїми повинностями годує чиновників, але аристократія щаслива і сита, а народ бідний...Раніше, в древні часи не було ні государів, ні підданих. Люди рили колодязі і пили з них, оброблювали поля і тим зарчувалися, сонце всавало і вони йшли працювати, сонце сідало і вони спочивали.

Коли ця епоха прийшла у занепад, з’явилися знання і мудрість, що використовують вишукані хитрощі. Дао-Шлях і Дао-Благо виявилися відкинутими геть. Поважання і презирство отримали свій порядок. Ті, що живуть у достатку і розкоші височать ще більше, а ті що нічого не мають, втрачають останню вигоду – такий смисл „ритуалів”, з’явилися пояси і шапки чиновників, імператорські ритуальні шовкові одежі для вшанування Темного Неба і Жовтого Землі...

Багатії накопичують коштовності. Вони збирають золото і нагромаджують гори з нього. Вони піддаються розбещенню і беззаконню в спустошених ними землях і повстають проти основи-кореня-Великого-начала. Все далі уходять вони від днів предків і відвертаються від первинної краси, примножуючи надлишки...З тих пір як зявився розподіл на государів і підданих, народ все більше страждає від зла і свавілля влади”. Є.Торчинов „Даосизм” с.203-204.

Подібний скорботний плач ми зустрічали на європейській території „Коли Адам пахав а Єва пряла – хто був паном? Хто привласнив собі те, що дано Богом і природою?”

Автор трактату - один з Вчителів Даосизму, засновником якого вважають Лао-Цзи. Даосизм виходить з принципу слідування природності і другого постулату – недіяння. Тобто непротидії природному ходу речей. В Даосизмі ключова постать – „немовля” – досконалий мудрець – він у єдиний з природою. Про значення Даосизму кажуть слова Чингізхана: „Якщо завойовник визнає Даосизм – Китай буде покорений”. Уривок свідчить про те, що підгрунття для соціальних вибухів було. Незадоволення низів мало породити страх у панівної верстви. Роль інструментів згладжування незадоволення грає етико-політичне вчення конфуціанства. Філософ епохи Джань Го, Мен Цзи (372-289) пояснив причину складання Конфуцієм літопису „Весна і осінь”: „Світ прийшов у занепад, попередня мораль втрачалася...підлеглі вбивали правителів, сини-батьків”.

По китайському це вчення не пов’язують з ім’ям засновника. Воно означає „вчення освічених людей”, „релігія вчених”. Конфуцій чітко вказує на зв’язок з древньою культурою „передаю, а не створюю”. Проте насправді конфуціанці створили грандіозний переворот в ідеології китайців. Центральна категорія Лі означає етилований ритуал. А це вже певний устрій суспільства і норми поведінки людини. Як видно, і ідеї правлять світом. В конфуціанстві два аспекти упорядкування держави та самовдосконалення.

В древньому Китаї поважають науку і знання, мудрість. Поділ на верстви: чиновники і народ. В останньому – вчені, землероби, ремісники і торгівці. Службова піраміда складалася з 9 рангів і 31 ступеня. Вище 5 рангу для займання посади, необхідним було погодження імператорського двору. Для займання посади, претендент мав здати державний іспит, що, звичайно, сприяло розширенню системи освіти. Але жорсткий табель рангів, розписаний до дрібниць, робить освіту консервативною. Головне в ньому – виховати обов’язок. Складається адміністративна система управління, система жорсткого ритуалу та ієрархії. Система, в якій немає місця ініціативі, пошуку, творчості. Це своєрідна „чорна діра”, що поглинає, придушує підприємливість, свободу і закріплює обов’язок підкорення імператору, чиновнику, храму.

Платню чиновники як громадські так і військові отримують зерном, хоча гроші з’являються в епоху до утворення єдиної держави. Тут достатньо розвинута торгівля, міське ремесло, але як і в Римі, ринково-грошові відносини в аграрних відносинах завмирають. Панує державне регулювання зерна. Земля – власність держави в особі імператора. Землероб має наділ, він сплачує земельний податок зерном. Консерватизм технології, консерватизм системи управління, консерватизм світогляду зупинили розвиток китайської цивілізації, яка мала суттєві досягнення на ранньому етапі.

Специфічною рисою релігійного життя Китаю є існування інституціоналізованих трьох релігій – Даосизм, релігійно-філософське конфуціанство і буддизм. Але буддизм в Китаї має свої особливості – це китаїзований буддизм. Він прийшов сюди у формі Махаяни. Махаянство принижує роль „індивідуального я”, спасіння всіх є справою кожного, а тому необхідно прагнути не до нірвани, а до просвітлення, набуття досконалої премудрості і великого співстраждання. Саме цим пояснюється активне розповсюдження буддизму в Японії, Кореї, В’єтнамі та інших азійських країнах. Вони через буддизм втягувалися в сферу впливу китайської цивілізації. Про значення конфуціанства, його місця в менталітеті народів Азії, говорить той факт, що азійська модель економічного розвитку отримала назву „конфуціанський плюралізм”. Його вчення про родину знайшло своє відображення в аграрній реформі КНР, коли введення сімейного підряду стало потужним символом підйому її економіки.

Для створення сприятливих умов стабільності господарського устрою потрібні закони й релігія, сформовані звичаями. Наука та знання користуються високою повагою.

Величезний вплив на формування звичаїв, традицій раціонального мислення, справив Конфуцій (551–478 рр. до н.е.) – вчитель Кун (Гегель – буття ніщо, Конфуцій – буття дане, не ніщо).

Конфуцій проповідує первісні засади: багатий народ – багата держава; він заперечує розкіш, за помірне споживання. Він за добродіючу людину, збереження ритуалів, за шлях середини, суворе чесне виконання обов’язків, самовдосконалення.

Ринкові відносини: торгівля, лихварство підривали родоплемінний устрій і общину. Приватна власність не повинна бути культом – наперед Конфуцій ставить доброчинність, етику. Кожен має виконувати свої обов’язки. На запитання: «Що є життя?» Конфуцій відповів: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі». Це саме положення сформульоване у давньоіндуїстських джерелах, тому є велика вірогідність його запозичення Китаєм.

Співвідношення між правителем і народом таке: імператор – вершник, чиновники та закони – вуздечки й віжки, народ – кінь. Аби добре управляти кіньми треба правильно їх гнуздати, рівно тримати віжки, стимулом слід вважати: розмірність сили коней і нагляд за узгодженим бігом останніх; за таких умов правителю не треба ні кричати, ані хльостати віжками ані підганяти іншим стимулом – коні й самі побіжать. (Конфуцій, Лао Дзи, с. 52) правитель по Конфуцію має бути мудрецем. Управління, політика, етика – основне в конфуціанстві.

Великого значення конфуціанство надає родині, (тому виникає родинний капіталізм, сімейний підряд; ментальність китайця відрізняється від ментальності німця, росіянина, українця). З 1880 року його вивчення стало обов’язковим у Японських університетах.

Конфуцію належить фраза: «Все тече так само, як вода. Час збігає не зупиняючись» (Конфуцій, Лао Дзи, с. 84). Про значення конфуціанства говорить такий історичний факт: в 1974 році КНР обрала шлях ринкових відносин (Ден Сяо Пін). Ліві радикали підняли приголомшливу критику Конфуція. Але як каже Конфуцій, «Якщо справи правителя вірні, то за ним підуть і люди без всяких приказів, якщо не вірні, то народ не підкориться йому, хоча йому і призиватимуть» (Конфуцій, Лао Дзи, с. 96).

Індія.

Країна багатомовна, є однією з батьківщин людської цивілізації, володіє прекрасними умовами (клімат, ґрунти, річки, океан, багатий рослинний і тваринний світ, надра), з високою щільністю й масою населення. У долинах річок – зрошуване землеробство, яке дає високі стабільні врожаї злакових, овочів, плодів, бавовни, цукрової тростини, чаю, кави. Є розвинуте тваринництво. Це країна дорогоцінних каменів, країна прянощів. В океані перлини, риба, водорості. Надра створили хороші умови для розвитку ремесел. Кастовість стимулювала у ремісників високий професійний рівень і збереження навиків майстерності шляхом передачі його в спадщину (В торгівлі з Римом Індія мала велике позитивне сальдо).

Розпад родоплемінного устрою в умовах специфіки аграрних відносин (земля – власність сусідської общини), а звичаї, і традиції закріпили владу родоплемінної аристократії – (магараджів) земля стає їх власністю. Доля багатьох членів общин – страждання й злидні, хвороби. Але різкого розшарування в сусідській общині немає, а поза общиною (раби) – панує голод. Країна сусідських общин з традиціями родо-племінного строю, міста не отримали широкого розповсюдження. Тому й релігія тут своєрідна – це індуїзм. Його характерна риса в тому, що це не тільки релігія, але й складова система світогляду, світосприймання, включаючи в себе і філософський, і соціальний, і релігійний компоненти, вони тісно переплетені (єдність у різноманітності) і взаємо значущі, більше філософії, від теїзму до софістики і матеріалізму.

Тут особливе місце в житті людини займає духовність. Індус повинен заучити Веду, яка має надлюдське походження. Вона одкровення і закон прабатька людства і всього космосу – Ману. Вона не продукт, породжений між особистісними, міжлюдськими відносинами, вона не залежить від авторитету. Обов’язок індуса, його повинність – дхарма – виконувати закони Веду, закони Ману. Трактування Веди, як кажуть закони Ману – обов’язок брахманів – вищої касти. Закон Ману – друга каста – Кшатрії - воїни управлінці, що охороняють безпеку народу і здійснюють управління. В систему каст входять також ті, хто сіє та оре, хто пасе та слідкує за тваринами, хто виробляє ремісничі вироби, хто працює на ринку – вайшью. Всі вони входять в своєрідну общинну організацію, пов’язану родоплемінними традиціями і звичаями. За межею цих общин знаходяться раби-шудри. Шудри по Ману – колективна власність вищих каст (так було і в Спарті). Як і в інших країнах, рабство сусідить з общиною.

Головний моральний обов’язок індуса – виконання вчення про карму (обов’язок,  призначення), яке існує в сучасному його житті. Це виконання вимог Вед. Характер і доля людини – результат її дій в цьому або минулому його житті, але не виключається і вплив дії інших. “Людина, що страждає, і  страждає несправедливо, здається індусу, такою, що сплачує борг, або таким,  що накопичує капітал для іншого життя. Людина, що насолоджується здоров’ям і багатством, має усвідомлювати, що вона витрачає більше, ніж заробила, і що тому їй слід сплатити борг за допомогою нових зусиль” - пише Макс Мюллер в кінці ХІХ ст. (“Шість систем індійської філософії” с. 172)

Людина при народженні вводиться в складну структуру суспільства як одна з його комірок. Кожен має сусідів, і вищих і нижчих, кожен член касти має свої права і обов’язки, навіть зовнішній вигляд. Краще виконати погано свою карму, ніж добре чужу. Є покарання в переродженні – людина може прийняти образ собаки чи черва.

Для індуса, думка, що душа людини після його смерті переселяється в тіло тварин чи рослин не підлягає навіть запитанню.

Філософія релігії індусів – відчуття себе частиною Всесвіту, слідування її космічним законам. Релігія – це життя, а життя – релігія. Філософія Індія базується на дусі, який вище простої логіки. Всі системи філософії покояться на визнанні інтуїції, висновках і ведах. Розум підпорядковується інтуїції. Життя не може бути пізнано одним логічним розумом, самосвідомість не верховний суддя. За межами свідомості – інтуїція, одкровення, космічна свідомість, Бог є надсвідомість.

В індійській філософії немає ідентифікованих понять суб’єкта та об’єкта, зла і добра, причини і наслідку. Веданта виходить з того, що причина зберігається в наслідку, а отже їх протиставлення не має основи. Наслідок не є заново виробленим чи створеним, а він є лише новим проявом, так як причина ніколи не знищується. Є тотожність також і суб’єкта і об’єкта, є їх синтез. “Веданта базується переважно на синтезі суб’єкта і об’єкта, на ототожненні причини і наслідку, Я і Це, що складає характерну ознаку Веданти, що відрізняє її від всіх інших філософій.” Мюллер (С.171)

“Людина, що досягла знання і брахмана, кажуть в Упанішаді, Навіть при житті вище за різницю добра і зла, вона не може ділити нічого, що вважається добром, і нічого , що вважається злом.” (С.169)

Веданта відводить особливе місце знанням. “Вражений лихами і преходящестю цього світу, вирішує об’явити, що навіть Логос – є лише результат незнання і визнати знищення цього незнання вищою метою, вищим благом людини... що доброта і добродетель, віра і справи – необхідні як підготовка, навіть як необхідна умова для досягнення того найвищого знання, що повертає душу до її джерела, до її батьківщини, відновлює її істинну природу, і її істинне Я в брахмані.” (С.183).

Життя – кругообертання чотирьох епох: від Золотого віку до сучасності по низхідній; занурення в обман, неробство, бруд і хвороби. Завершується все це світовою катастрофою. Гине все. Так само – у християнства та ісламу. (Це судний день). Але народжується Брахма – і знову все спочатку. Чередування світових епох не припиняється.  Безначальний і безкінечний світ, тут немає церкви, бо ж хто візьме на себе керівництво космічним світосприйняттям? Немає дуалізму Добра і Зла. Немає поняття первинного гріха. Людина – частина живої й неживої природи. Нескінченний Абсолют. На одному полюсі чиста матерія, на другому – чистий дух, у якому розчинилася матерія. Безкінечне становлення: у каміння, у рослини, які відрізняються тим, що в них є часточка Вищого Духу (сьогодні встановлено, що рослини «бачать», «чують», «розмовляють»), у тваринах і на порядок вище – у людини. Та є й ті, котрі пройшли великий шлях духовної досконалості. Удосконалюючи себе, людина сприяє покращенню світу, зростанню його духовності, але не може змінити його призначення. Тут вплив кастового поділу. Є чотири сенси життя: матеріальний, біологічний, інтелектуальний і духовний. Соціальна практика індуїзму: касти, карма (шлях, призначення), драхма (просвітління, рух до духовного).

Але ортодоксальний індус має спочатку стати господарем, а це вже раціоналізм. А созерцательним життям в лісі чи печері може зайнятися лише після виконання цього боргу. Тому не зовсім обґрунтовані ідеї, що для індуса первинні духовні, а не матеріальні, економічні інтереси, вони в єдності, а тому Сміт не міг з’явитися тут. Вочевидь, місіонерська діяльність протестантизму в Індії не могла давати доброї жниви. Вочевидь також, що не Марксизм-Ленінізм, а Гандізм зайняв панівну роль в ідеологічній боротьбі Індії в ХХ ст. і в цьому великим є значення кастовості і духовності.

В індуїзмі існує найсуворіша релігійна регламентація буденних справ і думок, самоконтроль віруючого (це у християн Бог на небесах читає справи у день Страшного суду).

Індуїзм спричинив вплив на іудаїзм, християнство, іслам. І якщо єресі цих релігій їх потрясали, то в індуїзмі немає місця єресям, бо ж немає Тори, немає Євангелія, немає Корана.

Індуська цивілізація пройшла тяжкі історичні випробування. Вона пройшла магометанське завоювання, з його пропагуванням Корану, Християнське місіонерство, що намагалося розгойдати устої індійського суспільства.

Індуська цивілізація випробувала багатовікове британське панування. Це була боротьба двох цивілізацій. Європейська цивілізація, шляхом грабування та насилля, намагалася покорити Індію, нав’язати європейську мораль. В якісь мірі ринкові відносини тут розвивались, йшов розвиток промисловості, але за все це народи Індії заплатили високу ціну – мільйони загинувши ремісників, що були платою за індустріальну цивілізацію. Але діалогу філософії Схід-Захід не було. Панував культурний імперіалізм.

Сьогодні Індія – країна, що динамічно розвивається, з більш ніж міліардним населенням, з успіхом впроваджує інформаційні технології.

Древні пророки Індії і її мудреці намагалися не копіювати, а творити. Сьогодні Індія встановлює зв’язок сьогоднішнього знання з древнім нагромадженням, а тому вона може стати одним з важливих факторів загальнолюдського прогресу.

Буддизм

Один із коренів буддизму – у ментальності індусів, в їхній крайній чутливості, сприйнятливості, палкому фанатизмі. Засади буддизму дає Шакьямуні. Він покинув царський дім, дізнавшись про те, що життя приносить людині страждання, хвороби, смерть. Він проходив посвячення в деяких сентаїтів-відлюдників, але відповіді на свої запитання – споконвічні запитання людства – не знаходить. Шакьямуні усамітнюється, і там у нього настає просвітління – він став Буддою – просвітленим, наділеним досконалими моральними, розумовими та фізичними якостями.

Своє вчення Шакьямуні розділив на три частини: теорію, або догматику; моральність, або аскетику; практику – споглядання. Його вчення – логічний висновок брахманізму – індуїзму про ницість життя; рід людський приречений на страждання. Якщо в індуїзмі поглинання душі закінчується Брахмою, таким чином, уникаючи страждань, то у буддистів – поглинання душі у нірвані.

Однакове й учення про переселення душ, проте на цьому закінчується спільне.

Буддизм заперечує центр буття, світову душу, Брахмана. Відсутність постійності у світовому і земному житті – одна з максимів буддизму. Це найбільше Зло («вогонь, що пожирає весь світ») «складне рано чи пізніше має розпастися, те, що народилося, – вмерти». Явища зникають одне за одним, минуле, теперішнє й майбутнє знищується, усе минає, над усім закон руйнування … Перед смертю всі рівні: багатий і бідний, шляхетний і низький. Тіло людини – твір чотирьох стихій: землі, води, вогню й вітру – «Протягом усього життя тіло слугує джерелом пристрастей, хвилювань і мук. Настає старість і з’являються хвороби – старий б’ється в передсмертних муках». Але й смерть не звільняє людину від світу страждань. Він знову відроджується до нового життя й знову помирає. І так без кінця крутиться «колесо, що обертається вічно».

Отже, кожне буття є страждання і для його знищення треба знищити саме буття, «погасити його в нірвані».

Чотири істини: істина страждань, істина походження страждань, істина знищення страждань, істина про шлях, що веде до знищення страждань.

Будді приписують творчу силу, смисл вічного буття – вона може сходити до душі істоти тваринного й навіть рослинного царства і знищується в нірвані – такі догмати Шакьямуні.

Бажаючий врятуватися повинен дотримуватися правил, охороняти життя будь-якої живої істоти, поважати чужу власність, забороняються спиртні напої, земні втіхи, прикраси, необхідно стримуватися у їжі. Життя в добровільній бідності. Це відображення долі значної частини суспільства доіндустріальної епохи.

«Утримуйся від усякого зла, твори добро, тримай у вузді свої думки», – такі засади вчення.

Як видно, витоки цього світосприйняття – у «Законах Ману». Але там основа – касти, у буддизмі їх немає. Хоча він проголошує рівність людей за походженням. Мораль Шакьямуні: «Сидіти краще, ніж ходити, спати краще, ніж бути бадьорим, краще всього – смерть». В японському буддизмі – нітеранізму – нірвана може бути досягнута в цьому житті, а не тільки в «чистому»

Буддизм формує в носіях стійкість у боротьбі зі стражданнями, нечутливість до несправедливості, до певної міри общинний колективізм, самовдосконалення, самореалізацію. Ці риси найбільш яскраво виявляються у японців, в’єтнамців, корейців (Азійських тигрів у ХХ–ХХІ ст.).

Різновид буддизму – ламаїзм (Тибет, Монголія, Бурятія). Це так званий північний буддизм. Існує й китаєзований буддизм.

Іслам

Це одна зі світових релігій викладена в Корані, вона визначає одкровення Аллаха, які тривали 33 роки, і які слухав пророк Мухамед, котрий не знав грамоти.

Батьківщина ісламу – Аравійський півострів, який займав стратегічно важливе місце у зв’язках Індії і Китаю з Європою та Африкою. Це великий торговий шлях, де переплелися найважливіші родоплемінні звичаї, особливо традиції ізольованої пустелі (звідси ідея єдинобожжя – Аллах єдиний). Тут не було уряду, не було законів, лише племінні звичаї, традиції.

Кровопролиття, вбивство невинних людей – звичайне явище. Засади повсякденного життя, такі як нормальна їжа, одяг, солодощі – жителям тих місць були невідомі. Раціоналізм ісламу найбільш ефективно проявився в ученні про загробне життя. Лише там ви можеш реалізувати справедливість, чесність, доброту, там тобі гарантується вічне життя, сповнене радощами й насолодою. То чи варто заради вічності ризикувати короткими миттєвостями, які складають земне життя?

«Іслам» у перекладі з арабської означає підкорення, слухняність. Звідси цілковите підкорення й покірність перед Аллахом. Бог – творець і правитель Всесвіту. Людина, котра визнає творця, вбачає в ньому господаря, чесно й добросовісно підкоряється його законам і приписам, є істинним мусульманином. Його підкорення волі Аллаха – є іслам. Аллах велик, Аллах дав, Аллах взяв. Людина, котра заперечує існування бога, неспроможна бачити очевидне, дане йому від природи – Бога. Аллах забороняє лихварство, тому є особливості діяльності банківської кредитної діяльності. Існує «ісламська економіка».

У світі повинен панувати мир, справедливість, доброта, де немає місця для експлуатації та рабства, де панує влада – вираження священної довіри Бога. Але є ісламський фундаменталізм – відображення агресивного ісламського світу в його прагненні до всесвітнього Халіфату.

Християнство

Християнство – злиття культур римлян і греків, притому це й сплав культур Риму та навколишнього світу – «варварів» (які мали свою культуру).

Перші релігійні братства утворились як антитеза братству общин. Індивідуалізм та колективізм породжували християнство. Рим був тілом, християнство – духовною спільністю єдиної й різноманітної Європи. Але християнство поховало історицизм.

Вічний незмінний світ, світосприймання, що закріпило традиції та звичаї дописемної цивілізації. Умови, що породили християнство, мали об’єктивний характер: розвивалися ринкові відносини, разом із ними розвивалася соціальна нерівність.

На відміну від класичного буддизму, індуїзму, ісламу, християнство націлює людину на пошук шляхів і засобів зміни свого життя: «просіть – дано буде всім, шукайте й знайдете, стукай і відчинять», «Царство боже в середині нас». Християнство за свободу, конфуціанство – за виконання обов’язків.

Розкол Римської імперії неминуче повинен був породити кризу релігії. У 1054 році християнство офіційно розкололося на дві частини – римо-католицьке та греко-православне (католицьке всесвітнє, також православ’я).

Історія християнства – двоєдиності людини – духовне й природне. Початок християнства – безкорисливе служіння його апостолів, їхнє гоніння. Ставши панівною ідеологією світогляду, політичною силою, воно втратило число осяяних, збільшилось число тих, хто прилаштувався, примазався, прилип. Розпуста, лінощі, обжерливість, брехня, дволичність та інші пороки стають звичними рисами духовних служителів. Християнство опинилося, як пише Момзен, на краю прірви. На арену суспільного життя висувається нова постать – носій ринкових відносин, носій «капіталістичного духу», протестентистський пуританізм.

«Суворість кальвіністського вчення повністю співпадає, як показав Макс Вебер, з відвертим переконанням ділових підприємливих людей, які, готуючи промисловий підйом, розповсюджували це вчення в Європі. Багатий є обранням Божим, жебрак же не відзначений Божої благодаті» (Т. Аннаель, «Християнство: догми та єресі», с. 68–69).

«Капіталістичний дух» існував ще до якого б то не було капіталістичного розвитку. Знайшов він своє вираження й втілення в протестантстві. Вебер стверджував, що вирішальною була та обставина, що у всіх різновидах аскетичних течій «стан релігійної вибраності взаємно розумівся як свого роду основна якість, яка відгороджує людину від жахливого, рукотворного, від «світу». Гарантією слугує не відпущення гріхів після сповіді, не окремі благочестиві вчинки, а лише одне утвердження вибраності шляхом специфічної за своїм характером поведінки, яка вирізняє корінним чином обранця від «природної людини». Цей відмінний від природного існування устрій життя, якого вимагала релігія, складався всередині мирського утворення. Раціоналізація життя в міру, орієнтована раніше на потойбічне блаженство, була наслідком концепції професійного визнання аскетичного протестантизму (с.183).

Професійна діяльність угодна Богу (с. 270). Капіталізм у період свого виникнення мав потребу в робітниках, котрі вважали обов’язком своєї совісти підкорятися економічній експлуатації.

Нині капіталізм має настільки міцні позиції, що не потребує потойбічного заохочення для того, аби збуджувати в робітниках бажання трудитися».

Релігійні війни, що прогриміли в Європі, мали жорстокий характер. Вольтер пише: «Риму була зовсім невідома страшна безглуздість релігійних воєн (християн там згодовували на арені диким звірам). Англійці готові повісити один одного в ім’я своїх поглядів. Єпископальна церква й протестантизм на певний період примусили цих серйозних людей втратити голови».

Раніше було встановлено, що перехід від емпіричного знання до усвідомлення навколишнього світу мав породити і його відображення в цій свідомості. Родоплемінний устрій був тією дорогою, у якій плем’я, рід, об’єднавши свої зусилля, своїми як земними, так і неземними цінностями захищали свій життєвий простір, ареал свого поселення. Тому ті сили, яким вони не могли протистояти, набирають форми обожнювання.

Греки мали земних богів, які були своїми: або аграрії, або ковалі, або торгівці, аморальні, але наділені силою творити добро або ж зло.

Розклад родоплемінного устрою породив соціальну нерівність, а разом із тим знедолених, людей-тварин з однієї сторони й розбещених натуральним і грошовим багатством, які були представленні колишньою родоплемінною знаттю – з іншої. Страшним було становище вільних селян, але ще більш плачевним було становище рабів.

Ці соціальні структури повинні були сформувати своє світорозуміння і своє походження земного життя, цілей і смислу його, причин, що створили положення на методологічній основі того часу. Християнство прагнуло вирішити деякі із цих проблем. Безсумнівним є його внесок у зникненні рабства, формуванні духовності, моралі, свободи. Але панування ідеї загробного життя породжувало соціальну пасивність.

Європейська цивілізація розвивалась під глибоким впливом християнства, на яке оказали сильний вплив східні цивілізації та їхні релігії. Батьківщина християнства – Середземномор’я, точніше арабський Схід. Тут же виникли іудаїзм та іслам. Кістяк християнства складає іудаїзм. Християнство та іслам – відображають його деякі родові ознаки.

Греція

Середземномор’я – чудовий клімат, родючі землі, достаток вологи, вдосталь сонячних днів, багатий рослинний, тваринний, морський світ. Але ж це не земний рай із хлібними та кокосовими пальмами, і прянощами. У Середземномор’ї треба трудитися в поті чола свого. Але родючих долин мало, тому греки бігли в Сицилію, Італію, на північ Африки, Малу Азію, до Чорноморських земель. Тут колонії-міста активно ведуть торгівлю, даруючи свої знання й отримуючи чужі. Так з’являється метрополія, місто-мати. «Греки живуть навколо моря, як жаби довкола болота» – казав Платон. Тут вони жили, працювали, воювали, відпочивали, дискутували. Колонії росли, багатіли. Розквітало мореплавство. Але мореплавство потребує розвитку астрономії, географії, математики. Це важливий фактор, що обумовлює розвиток наук. Знання про оточуючий світ для греків стає життєвою необхідністю. А цей навколишній світ відрізняється багатогранністю грецьких міст-полісів, що мають значні відмінності як у місцезнаходженні так і у виробничих прийомах, традиціях, моралі, законах, світогляді, зв’язках із містами-колоніями. Тут світ відмінностей і єдності.

Осмислення цих відмінностей, їх філософська складова – задача мислителів античної Греції.

Цікавим є історичний факт. Скіфський мудрець, один з учасників діалогу мудреців, на репліку як він, варвар, може вчити мудрості греків: «привізним скіфським хлібом ви задоволені; чим же гіршим є скіфська мудрість?». Він же: »греки засуджують обман, а самі влаштовують ринки навмисно, для того щоб обдурювати один одного; і що в народних зборах у них вносять пропозиції люди розумні, а обговорюють і затверджують люди нерозумні.» На арені суспільного життя греків з’являється особистість, індивід. «Визволення особистості було великою духовною революцією, що сприяла зруйнуванню родового устрою й виникненню демократії. Об’єднаний з альтруїзмом, індивідуалізм став підвалиною нашої цивілізації. Це ядро християнства (полюби ближнього свого, а не полюби рід свій). Тут зароджується Європейська цивілізація». (К. Поппер. Відкрите суспільство, с. 140).

Греція, її численні поліси-держави не могли бути зліплені за єдиним еталоном. Ці міста диференційовані за ступенем вступу в аграрну технологічну революцію, оскільки мають різні ґрунтово-кліматичні ресурси, різняться за традиціями та звичаями (поклоніння різним божествам), мають соціально-економічні та політичні відмінності. Тому тут два центри тяжіння: Афіни і конкуруюча з ними Спарта.

«Якщо ти не бачив Афін, ти просто пень, якщо побачивши, не був зворушений, – осел. А якщо біжиш задоволений, ти скотина» (Аристофан, с. 27).

Та частина держав-міст, де розклад родоплемінного устрою був не таким різким, були своєрідними союзниками Спарти. Пелопоннеські війни були кривавою драмою боротьби двох політико-економічних утворень. Створити союзи могли, із-за особливостей того часу, бути тільки доступними для огляду в просторі, а те чого не видно, те далеке. Проте вони громадяни не тільки полісів, але й Греції

Афіни – взірець рабовласницької демократії. Розквіт демократії зумовлений переважним впливом праці вільних виробників. «А якщо говорити про багатство греків і варварів, то афіняни одні можуть мати його в себе. Насправді, якщо будь-яке місто багате на корабельний ліс, куди воно збуватиме його, якщо не заручиться згодою того, хто панує над морем? Навіть, якщо якесь місто багате на залізо, мідь або льон, куди воно буде збувати це, якщо не заручиться згодою того, хто панує над морем» (Аристофан. Вид-во М.У., 1956, с. 11). Афіни – економічний і культурний центр Греції. «Держава мала матеріал, камінь, мідь, слонову кість, золото, ебенове дерево, кипарис, були й ремісники, котрі могли виробляти та обробляти його, були будівники, скульптори, ковалі, каменотеси, ювеліри по золоту та слоновій кістці, живописці, емалювальники, різьбярі, люди, які займалися перевезенням й доставкою цих речей як по морю – купці, матроси й лоцмани, так і по суші – каретники, візники, погоничі мулів; далі – канатні майстри, ткачі, сідельники, робітники, що прокладали дороги, та рудокопи, кожне ремесло, як полководець свою власну армію, мало своїх різноробочих і підмайстрів в артілях, котрі слугували знаряддям і живою силою службового значення. Попит розподіляв і сипав свої доходи. На будь-який, можна сказати, вік і на будь-які здібності». (Плутарх. Життєпис Перикла за Аристофаном», с. 12).

Наведений вище уривок з праці Плутарха говорить про наявність професійної зайнятості у виробництві (ремеслі, сільському господарстві), транспорті, торгівлі та сфері послуг. Поділ праці увійшов в життя афінян як об’єктивна реальність.

Землеробство піднімається на ступінь, коли вже культивуються озимі, ярові, є пар, використовуються добрива. Існує приватна власність на землю. Зростання чисельності населення змушує вести війни для захоплення рабів і колонізації земель для виробництва хліба.(1/3 хліба за часів Демосфена ввозили грецькі колонії Малої Азії, Сицилії, Південної Італії, Чорномор’я» (Рошер, «Наука про народне господарство», с. 115,).

Хліб Афіни мали купувати. Це потребувало розвитку морського судноплавства, а значить інститутів страхування ризиків у формі високого товарного прибутку кредитних ресурсів. «В Греції 24–36 % річних по морській позиці, проти 12–18 % по звичайній позиці». (Воблий. Економіка страхування, с. 68).

Міста-полюси мали постійно діючий ринковий майдан. Розвинена грошова система, існують тверді міри ваг і площ. Ринкові відносини сприяли диференціації як ремісників, де існували і великі майстерні з рабською працею, так і сільських виробників зерна, оливкового масла, вина. «... В Афінах, – сказав Салон, – хоча і утвердилося народовладдя, однак голосу і правителю дослухаються тільки одному: закону».(Плутарх. Ісіда і Осіріс, с. 185). Салон (594 р. до н.е.) – автор реформи, яка анулювала борги селян перед земельною знаттю (благородними). Заборонено продаж афінян в рабство, встановлена свобода заповіту. Вжито заходів, які сприяють розвитку ремесла й торгівлі. Знищення боргової кабали і відміна боргів завдасть нищівного удару по лихварських операціях із землею та її концентрацією.

Свобода заповіту допускала дроблення родових маєтків, що завдало удару по родовій знаті. До Салонівських реформ земля, що залишалася після смерті глави сім’ї, успадковувалася тільки родом померлого. Реформа Салона беззаперечно заохочувала підприємництво. Закони Салона забороняли вивіз зерна з Аттики, заохочували вивіз оливкового масла. Всі ці заходи сприяли прогресивному розвитку сільського господарства.

Політична реформа знищила привілеї знатних родів (спадкове право посідати високі посади). Всі афіняни були поділені за майновою ознакою на чотири розряди. До першого розряду належали ті, хто одержував зі своїх полів, садів та городів 500 медимнів (медимн = 52,5 л), до другого – 300, до третього – 200 (власники середнього достатку). До четвертого – решта. А в Римі сословне місце вже визначали гроші.

Реформа Салона має чітко виражену військову мету. Перші (за розрядом) мали обладнувати бойові кораблі, другі – служити в кавалерії, треті – в піхоті, четверті – гребцями на кораблях. Реформа віддзеркалює основу Афін – суспільство тримається на рабській праці, що добувається воєнними методами.

«Замість того, – пише Ф. Енгельс, – щоб по-старому жорстоким способом експлуатувати власних громадян, почали експлуатувати переважно рабів та покупців не афінян». (Походження землі і приватної власності, с. 120).

Греція дала світові філософів, котрі проголосили змінність світу. «Все рухається, ніщо не залишається на місці», «Двічі тобі не зайти в одну й ту саму воду», – говорить Геракліт. Незрілість відносин, у тому числі ринкових, породила філософію Платона. Платон – прибічник шляху розвитку, яким рухається Спарта, виходячи з того, що у плинному змінному світі не може бути знань. Зміни – зло, спокій – божественний. Піти від диференціації соціальної, яку несуть ринкові відносини та їхній найважливіший елемент – гроші, можна лише через скасування приватної власності, у тому числі і на гроші, і панування кастового поділу праці, можливо запозичується зі Сходу (індуїзм, буддизм).

Країна, що опинилася на стратегічно важливому географічному місці з точки зору обмінних (ринкових) умов, має розвиватися інтенсивніше ніж інші країни. Тут чинить вплив контакти різних цивілізацій. Для Афін це – Індійська цивілізація, яка має багате різнобічне духовне життя, її світогляд, а також матеріальна цивілізація. Цей зв’язок Схід-Захід йшов по Середземномор’ю: Греція, Карфаген. Карфаген – країна розвиненої матеріальної цивілізації, один із центрів торгівлі, культури. Боротьба с Карфагеном для Греції, а пізніше для Риму була боротьбою за панування на Середземному морі. Тут зливалися й перепліталися думки Схід-Захід. Світ Олександрії – сукупність всього того, що мало Середземномор’я «в ті часи давав невичерпно багатий світ ідей: християнських, іудейських, елліністичних, єгипетських» (К. Юнг. Психологічні типи, с. 42–43).

Афінська демократія – пов’язана з ринковими відносинами. Особиста свобода формує нову людину, котрій притаманні пошук нових рішень, оптимізм, віра в себе, у власну незалежність, партнерство, взаємозалежність і т.д. «Афіняни полюбляють будь-які нововведення, вміють швидко розібратися в обставинах, виконуючи те, що задумали; ви ж (звернення до спартанців) думаєте лише про те, як зберегти існуюче, та не спроможні придумати щось нове і виконати необхідне. Вони рішучі на противагу вашому зволіканню, вони люблять їздити до чужих країн. Ви звикли сидіти вдома» (Аристофан, с. 27).

Та є Греція Афін і є Греція Спарти, де економічні зв’язки того часу характеризуються пануванням натурального господарства. Розклад родоплемінного устрою ще не закінчено. Панує колективне рабство. Основна частина потреб сім’ї реалізується за рахунок сімейного виробництва (одяг, взуття, житло, знаряддя праці виробляються у сім’ї або общині).

Сучасник Платона Ксенофонт виходив з раціонального в економіці – турботі про ойкос, про домашнє господарство. «Дім – не стіни, а люди». Він, як і Платон, прихильник спартанського шляху.

Спартанські ілоти – власність держави. Вони постачальники зерна. Земля є власністю общини, держави, знатті.

Ксенофонт, через корисність як фактор, що визначає обмін, піддав аналізу поділ праці. Добро має велику корисність, якщо воно створено професіоналом – індивідом, котрий зайняв свою нішу у поділі праці. «Якщо людина робить усе сама, вона робить погані речі». Різко негативне відношення до поділу праці у Платона. Це все на батьківщині Європейської цивілізації. Але головне тут – формування нової людини.

Своє місце в історії економічних концепцій цієї епохи займає Аристотель – учитель Олександра Македонського. Македонський захопив багато країн, в тому числі Персію, але не зміг змінити менталітет персів; Аристотель – автор концепції про те, що природне – розумне, нерозумне – штучне. Природно, що корова народжує теля, неприродно, що гроші породжують гроші. А значить лихварство має бути засуджене як справа безчесна. Мораль еллінів – доблесть, мораль християнства – святість. Оскільки доброчесність – явище, породжене родоплемінними відносинами, воно зберігається в ментальності греків. Це є проявом розсудливості, могутності та мудрості.

Як глибокий мислитель Аристотель формує об’єктивність мінових відносин. «Немає обміну без рівності». Спільномірними в обміні благ він бачить гроші, які у нього – категорія не наукового дослідження, а хрематистики. Аристотель є прибічником приватної власності, Платон – колективної.

Цікавою є у Аристотеля характеристика потреб. Потреби – знання, знання удосконалюють їх. З природного, розумного робиться посилка: «Еллін керується розумом, а варвар – почуттям». Через те він і повинен бути рабом як робоча скотина.

Тільки людина інтелектуальної праці – справжній грек. Джерело мудрості у древніх – природа. Та за всіх інших суперечливих оцінок залишається безспірним положення про те, що у витоків дослідження ринкових відносин стоїть Аристотель.

У грецьких містах, і особливо в тих, головним заняттям яких була війна, будь-яка праця і будь-яка професія, які мали за мету грошовий заробіток, вважалися негідними вільної людини.

Ремісники стали городянами у деяких демократіях тільки у часи розкладу останніх...

Землеробство також вважалося справою рабською і займався ним якийсь підкорений народ...

...Будь яка дрібна торгівля вважалася у греків ганебною. Вона змушувала громадянина надавати послуги рабу, постояльцю, іноземцю і думка про це обурювала волелюбних еллінів, а Платон у своїх законах вимагає покарання для громадянина, який займається торгівлею…

Таким чином, грецькі республіки були в дуже скрутному положенні. Вони не хотіли, аби громадяни займалися торгівлею, землеробством, ремеслом, та не хотіли також, аби вони гаяли час у неробстві. Громадяни не мали жодних інших занять, окрім гімнастичних та військових» (Монтеск’е, с. 195).

Автор робить ці висновки тільки на прикладі Спарти, її союзників, але цього не можна категорично стверджувати відносно Афін. Демократія Афін формувалася під впливом і ринкових зв’язків. Ринкові відносини потребують і створюють, як правило не колективне соціальне утворення, а індивіда підприємливого, цілеспрямованого, вільного від родоплемінної «пуповини». Тому Народні збори Афін та подібних до них міст-полісів – об’єктивна необхідність. Тут немає однодумності, немає однієї концепції. Тут боротьба думок, шкіл. Тут діалог. Тут народжуються школи: стоїків, софістів, гностиків, піфагорійців і т.д. Тут народжуються демагоги (народні вожді).

Ринкові відносини розвиваються в умовах постійних воєнних сутичок. Потрібні раби, а головне їхнє джерело – захоплення варварських територій і його населення.

Неминуче має з’явитися античний «люмпен» – пролетаріат, безпринципний, схильний до всіляких новин, який легко піддається на заманливі й нездійсненні обіцянки політичних демагогів.

Картину такого положення Еврипід дає у «Проситильнице»:

Три рода граждан есть: одни богаты,

Но бесполезны, алчностью полны;

Другие бедны, в средствах стеснены,

Но страшны и завистливы чрезмерно,

Грозят имущим злобными бичами,

Прельстятсь речами главарей негодных.

Из трех же партий города спасает

Лишь средняя, порядок охраняя,

Который город установит сам.

Невзрачный, хоть на вид, но храбрый муж,

Ходивший редко в город и на площадь,

Один из тех, трудами рук живущих,

Которые одни спасают землю.

Як видно, ідея середнього класу, як опори демократичної держави народжується в далекому античному минулому. Причому не у Спарті, а в Афінах. Також слід зробити висновок про те, що в певних історичних умовах, демократія породжує аморальність, психологічну й ідеологічну розбещеність. Культ Діонісія і культ Аполлона – реальна суперечність психологічного життя Афін. Їх відмінності і з’єднання це особливості грецького духу на відміну від західного, який народжений Християнством. У символі Діонісія зображено козла, як найбільш хтивої, брудної тварини, це не вівця – втілення чистоти та доброчесності.

В Афінах соціальне становище індивіда визначають гроші. Вони один з інструментів багатства, але багаті сповнені жадоби, а бідні погрожують заможним (вони страшні й надмірно заздрісні) злобними бичами, вони легко піддаються впливу політичних демагогів. Вони нічого не втрачають від війни. Морально-етичні норми міжособистісних стосунків втілює середній клас.

Як зазначалося вище, античні держави соціально структуровані: багаті, бідні, середній клас. Кожний із них має свої моральні особливості: багаті – жадібні й егоїстичні, люмпен-пролетарії – заздрісні, злобливі, ліниві, легко піддаються впливу демагогів, а середній клас – опора держави, але не має знань (за Аристотелем: середина – приналежність доброчесності). Знаннями володіють філософи. Тому їм належить взяти у свої руки управління державою. У Платонівській ідеї держави – є клас воїнів, які не мають майна. Він говорить: народна монета утворила багато нечестивого, а отримана від богів є чистою, у суспільстві громадян їм одним не гідно приймати, доторкатися до золота та срібла, обкладатися золотими й срібними речами а також пити з них. Є ще і третій клас, який зобов’язаний годувати місто. Тільки так зможуть врятуватися самі та врятувати місто. Платон намагався реалізувати цю ідею в Сіракузах, та ледь не поплатився за неї власним життям. Платон робить посилання на те, що ідея є відображення реальних речей. Він не матеріаліст і не ідеаліст. Він – об’єктивний ідеаліст. Вочевидь, це і відображає його позицію щодо місця і ролі ідеї у державному устрої у боротьбі зі «злом». «Зло» асоціювалося з недоброзичливістю, безсоромністю, заздрістю, радістю з чужого нещастя, а з дій це – крадіжка, вбивство, перелюбство.(Аристофан). Ці моральні особливості з новою силою розвинуться у Римі.

Ринкові відносини формують характер людини як основу його дій і мислення. Як стверджував Геракліт: «Характер – це доля». «Характер притаманний як індивіду, так і соціальній системі...Соціальний характер як специфічний спосіб, за допомогою якого енергія направляється у визначене русло… або енергія більшості людей даного суспільства каналізується в одному і тому самому напрямі, вони мають одну і ту саму мотивацію і, більше того, вони сприйнятливі до одних і тих самих ідей та ідеалів» (Фромм, с. 330).

«Стриманість замість споживання, ощадливість, повага до авторитету були для пересічного представника середнього класу не тільки чеснотами, але й велінням обов’язку. Структура характеру примушувала його з любов’ю робити те, що він повинен був робити заради цілей економічної системи. Сучасний соціальний характер зовсім інший, нинішня економіка стоїть не на обмеженні споживання, а на його подальшому розгортанні. Споживання не тільки перетворилося на жадану мету життя для більшості людей, але стало вважатися доброчесністю. Сьогоднішній споживач, котрий купує у розстрочку, видався б своєму дідові безвідповідальним і аморальним марнотратцем, дід видався б своєму онуці страшним скупердяєм» (Фромм, с. 332).

Ідеї коріняться у соціально-економічній структурі суспільства. Так свобода перетворилася на ідеї першорядної важливості для середнього класу у ході його боротьби проти обмежень, накладених на нього феодалами. «Особиста ініціатива» стала ідеалом капіталізму і вільної конкуренції в ХІХ столітті. Спільна праця і «людські стосунки» – ідеали капіталізму ХХ століття».

…Порядність «стала найбільш популярною нормою у капіталістичному суспільстві, оскільки чесність – основний закон вільного ринку, на якому товари і праця обмінюються без насильства і шахрайства» (Фромм, с. 334–335).

Особливе місце у досягненні цілі відіграє дисципліна. Тут доречно згадати урок із занепаду Греції.

«Жодна нація ніколи не зберігалась протягом багатьох поколінь, якщо не підкорялась (дисципліні, П.П.), обумовленій будь-яким видом постійної виробничої діяльності. З соціальної та інтелектуальної точки зору вони були вільними, але не навчилися правильно користуватися своєю свободою, у них не було самовладання, постійної наполегливості, рішучості. Вони мали всю ту швидкість сприйняття і готовність до нових ідей, які є елементами комерційної підприємливості, але не мали притаманній їй наполегливості у досягненні мети і терплячої стійкості» (А. Маршалл, т. 3, с. 152).

Європейська цивілізація зароджується в Античній Греції. Маленька країна – зосередження малих міст-полісів, що знаходилися в нескінченних воєнних зіткненнях, але таких, що об’єднали сили в боротьбі з Персидським царством чи навалою мідян. Вони дали світу всі форми політичного устрою: тиранію, народовладдя, демократію. Тут народились всі напрямки філософії наступних віків. Тут панувало мистецтво. Антична Греція вміла перемагати не тільки хоробрістю своїх воїнів, а й новими формами організації військових дій, високим рівнем патріотизму.

Греки – мореплавці, організатори нових прийомів ремісного виробництва. Вони будівельники, землероби, скотарі. У боротьбі з голодом вони сміливо відпливали до далеких земель організовуючи там міста-колонії, активно торгуючи з навколишнім світом. Вони увійшли в ринкові відносини – характерною рисою яких є активний пошук технічних, технологічних, соціальних і політичних рішень. Так формується нова людина – людина європейської цивілізації. Свою роль в становленні Європейської цивілізації відіграла Римська імперія.

Рим

Однією з найважливіших історичних подій становлення європейської цивілізації є поява на арені історії Римської імперії, яка пройшла етапи республіканської (ІІІ–І ст. до н.е.) і імператорської (І ст. до VІ н.е.) форм державності, була багатонаціональною імперією.

Рим – рабовласницька держава, що склалася на основі родоплемінного устрою. Римська імперія виникає на ґрунті, який створив Гай Юлій Цезар (народився у 100 році до н.е.), котрий у рамках республіки спорудив військову монархію.

«Діяльністю Цезаря завершилася історія еллінів – латинів. Після того, як греки та італіки розділилися, одна з цих народностей виявила дивну обдарованість у сфері індивідуальної творчості, у галузі культури. Друга виробила найбільш велике й потужне державне тіло. У своїй області кожне з цих племен досягло вищої можливої для людства межі і внаслідок однобічності свого розвитку йшло до занепаду. У той час і з’явився Цезар. Він з’єднав в одне ціле народність, що створила державу, але не мала культури, з народністю, яка мала вищу культуру, але не мала держави. Два найдавніші племені древнього світу знову злилися тепер, у своєму об’єднанні почерпнувши нові духовні сили, достойно заповнили всю велику сферу людської діяльності і спільною працею створили ту основу, на якій людський геній може працювати безмежно. Інших шляхів для людства не знайдено». (Моммзен. Історія Риму, Т. ІІІ, с. 510–511).

Римська імперія досягає своєї найвищої могутності в ІІ–І ст. до н.е. уходить з історичної сцени в 476 р. н.е.

Рим – імперія рабовласницька. Рабство – пронизає все: в сільському господарстві, в ремеслі, мореплавстві, торгівлі, послугах, навіть в культурі. Однак рабство і джерело розквіту, воно ж і одна з причин занепаду і падіння імперії. (Раб теж товар).

Досягнення Риму – не тільки військова справа (роль армії величезна). Але римські легіони пронесли свої орли в Європі, Азії і в Африці. Завойовані держави ставали провінціями. В римському сенаті серед вершників є і малі представники підкорених держав, тому Римська Імперія з адміністративно-воєнної стає багатонаціональною рабовласницькою державою, своєрідним міждержавним утворенням там, де вона була переможцем. Але якщо тут був рабовласницький устрій й закріплювалося рабство, Рим ніс сюди і прогрес. Розширення території вело до розвитку економічних, культурних зв’язків, а також взаємопроникнення нових прийомів використання природних і людських ресурсів. З іншого боку досвід, накопичений у завоюваннях, ставав надбанням римлян і стариків-ветеранів походів, які отримували тут як правило значні земельні наділи – поле застосування знань, отриманих ними в інших країнах. Ціна такого досвіду була високою, він политий кров’ю і стражданнями багатьох мільйонів людей.

Однією з історичних заслуг Римської імперії стали досягнення її сільського господарства. Тут витоки аграрної технологічної революції, що охопила Англію у XVII ст. Якщо Греція вже знала відомий набір культур: пшениця, ячмінь, оливкові дерева, виноград, овочі, проте врожайність низька, землі використовувалися неефективно, то Рим вже впроваджує травопільну систему землекористування, розширюється число культур не тільки харчових, а й технічних (лен). В деяких латифундіях запроваджується стійлове тваринництво. Сільськогосподарське виробництво велося в особливій формі землеволодіння. Реформами царя Сервія Тулія (VI ст. до н.е.) було покінчено з общинним землеволодінням. А далі «за громадянським правом все належить правителю і тим не менш все це прописано (за законом) різним власникам і кожна річ має свого власника. Правителям належить влада над усім, а приватним особам – право власності (с. 165) ...Ти не будеш торкатися плодів, якщо не дозволить тобі це орендатор, хоча б вони і народились на твоїх володіннях» (Сенека, с. 161). Ці слова видатного римського стоїка Сенеки (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.). Функціонують декілька типів господарств: крупні латифундії, середні державні латифундії, селяни-власники, орендарі-колони.

Крупні латифундії в багатьох містах ведуть спеціалізоване виробництво. А це вже розподіл праці – підґрунтя функціонування грошово-ринкових відносин. Вони ж і породили переваги середніх господарств, у тому числі на основі оренди.

Риму не вистачало хліба. Шляхи вирішення – або освоєння чужих зернових земель на основі торгового обміну – колоній, або їх воєнного захоплення. Друге було основним.

У грошово-ринкові відносини залучаються провінції. Ведеться активна торгівля з Іспанією, Сирією, Британією, Єгиптом, Дакією, Мавританією.

Для греків море – транспортна артерія торгівлі, для імперії – моря, річки, дороги з твердим покриттям – артерії для економічних, виробничих, військових зв’язків величезного державного механізму. Потрібні човни, дорожні будівельники, будівельники міст, фортець, гарнізони в них, у легіонах неодмінно з’являються провінціали.

Рим веде війни не тільки із-за рабів і хліба, але й заради грабування в формі воєнної здобичі. Воєнні успіхи перетворили Рим в центр накопичення величезних грошових мас в золоті та сріблі. Тут були найдешевші гроші (4–6 % річних). Неодмінним наслідком чого був розвиток кредитних відносин. Тут вперше в історії з’являється маклер як посередник в кредитних угодах. З’являються таблиці відсотків. З’являються платежі не готівкою, а переводами, словом. Угоди закріплюються підписами свідків і печаткою. Об’єктом кредитних відносин стала земля (іпотечне кредитування), зовнішня і оптова торгівля, мореплавство (тут ризик значно вищий – 23–25 % річних). Існують державні і муніципальні займи.

Але кредитні відносини мають вузьку основу. Їх значення в розвитку міського ремесла – мінімальне. Коло осіб, що мають право займатися кредитуванням, вузьке – найбагатші сенатори. Вершники викреслені зі списку, бо вони мають і іноземні володіння. Багатий як Крез, Сулла, Гай, Юлій Цезар – лихварство вважається найбільш нечесним, безсоромним зайняттям. В перекладі на сучасну мову, грошова маса величезна, інвестиційне поле вузьке, а значить тільки невиробниче споживання – головний напрямок використання. А це веде до падіння моральності. «У предків сувора мораль... А вже ця мораль розбещена, панує зло, люди стають все гірше й менш законослухняними» (Сенека, с. 22)

У Римі і містах ведеться активна оптова і роздрібна торгівля. Багато хто з купців і судновласників із провінцій стають римлянами. Лавки, склади купців із цих країн стали невід’ємною частиною як Риму так і інших міст. При цьому розповсюджуються лавки із продажем одного товару.

На початку ІІ ст. при імператорі Трояні (виходець з Іспанії) був побудований п’ятиповерховий Троянський ринок (150 лавок-магазинів).

З’явилися об’єднання купців, торговців, судновласників – колегії. Широке розповсюдження набуває укладання контрактів.

Розповсюджується грошова форма оренди землі строком до 5 років. Пізніше, коли процес занепаду прийняв гострі форми, вона була переведена на натуральну форму розрахунків.

Як видно, грошово-ринкові відносини в імперії охоплюють значну частину економічних відносин як з точки зору сфер занять населення, так і з позицій їх ролі в народному господарстві.

З’явився особливий ринок, де покупцями є лише багаті люди: пахощі, східні пряності, дорогоцінне каміння, перлини, кришталь, фарфор з Індії та Китаю, вироби із крокодилової шкіри, черепахової кістки з Африки, коштовного одягу з Сирії, харчові делікатеси. Тут безглуздість цін («Лукумівські обіди», римські бані, розкішні палаци і т.д.).

«Всі ці добровільні лиха, що залежать від нашого суспільного устрою»(Сенека, с. 168)

Ринкові відносини вже мають правові рамки. Серед них необхідно відмітити громадянське право, в якому особливе місце займає право власності.

«Правитель володіє всім, але його скарби вже складаються із скарбів, що належать особисто йому. Без будь-якого узвишшя його влади, розслідується судом, що належить йому, і що не належить»(Сенека с. 162)

«Дві особи представляються володарями однієї речі... Один є власником, інший користується нею... Ми кажемо, що книги належать Цицерону, але ті ж самі книги називає своїми торговець книжками Дор. Так Марк Лівій може отримувати чи купувати у Дора свої книги» (с. 161) «...Як швидко умови відносно ціни укладаються між покупцем і продавцем... Але тут же я куплю не за свою, а за твою ціну... Вигода виявляється і від цієї і від іншої сторони» (с. 153)

Судові справи розбиралися між боржниками і позичальниками настільки часто, що на театральних сценах жили терміни «сутяжник», «крючкотвор».

Селянин-власник – основний платник податків, а безперервні війни і величезна армія бюрократів вимагали постійного, зростаючого притоку грошей у державну казну, що не могло не знекровити вільного селянина. З іншого боку, вільний селянин – основний резерв могутності Риму – його легіонів. Війни робили їх інвалідами, не спроможними вести землеробство. Вони ставали люмпен-пролетарями, яких держава мусила не тільки годувати, але й розважати. Число таких римлян досягло 320 тисяч чоловік.

Проблема хліба стає для Риму однією з найважливіших. Сама Італія забезпечити хлібом населення не могла. Аграрна технологічна революція хоча і одержує розвиток, але врожайність, наявність орних земель ще не могли вирішити цієї проблеми. Хліб необхідно закупати у провінціях, які воєнним шляхом захоплювалися, або створювати на цих територіях колонії (грецький досвід знадобився).

З провінції прибував дешевий хліб, конкурувати з яким як латифундист так і вільний селянин не могли. Римський селянин розорявся. Суспільний (зерновий хліб) отримують і злодій, клятвопорушник і перелюбник та інші (Сенека, с. 94.)

«Навіть дикі звірі, що живуть в Італії, мають свої нори; кожний з них знає свій притулок. Лише ті, хто воюють і помирають за Італію, не володіють нічим, окрім повітря та світла; без домівки і житла вони мимоволі тиняються по країні з жінками й дітьми. Полководці, котрі підбадьорювали солдат у битвах захищати свої могили й святині, брешуть. Вони мають проливати свою кров і помирати за розпусту і багатство інших. Вони не мають у власності ані клаптика землі» – говорить Г. Гракх.

Рівний розподіл землі був програмою, яка рухала братами Тиберієм і Гаєм. Однак ідея рівного розподілу землі – пагубна ілюзія. ЇЇ наслідки звергнули б людство до голоду та бідності і, по суті, знищили б цивілізацію (Мезес, с.137).

Роздача хліба римським плебеям коштувала 1/5 усіх державних доходів. У Римі, як і у Греції, ставлення до праці за винятком розумової, негативне. Цицерон, який має дуже багато спільного з Аристотелем, пише: «Стосовно того, які заняття і промисли можуть вважатися пристойними і які низькими, існує таке уявлення: перш за все, вважаються безчесними ті заняття, які збуджують у публіці ненависть, як, наприклад, заняття збірника податків, лихваря. Непристойне й низьке заняття тих робітників, яким платять гроші не за розумову, а за фізичну працю, оскільки вони за певну винагороду начебто продають себе у рабство. Низькі й ті дрібні торговці, які купують у купця товар для негайного продажу його, оскільки вони не можуть досягти успіху без надмірної брехні, а немає речі менш нечесної, ніж обман. Усі ремісники займаються також низькою справою, оскільки не можна бути джентльменом у майстерні. Менш за все почесними є ті ремісники, які сприяють черевоугодництву: ковбасники, куховари, торгівці живністю, рибалки, парфумери, танцмейстери та вся кліка балаганників. Торгівля є та дріб’язкова річ, яку слід вважати низькою. Звичайно, оптовий торговець, котрий завозить безліч товару з різних країн і продає його без обману багатьом особам, не заслуговує на докори. «Але з усіх занять немає кращого, більш продуктивного, відрадного, більш пристойного для вільної людини, ніж заняття землевласника» (Моммзен. Історія Риму, т. 3, с. 467).

Слід звернути увагу на останнє положення Цицерона: «землевласника», а не «землероба». Т. Моммзен коментує ці положення: «Це цілком розвинена плантаторська аристократія, з сильним відтінком купецької спекуляції та легким початком вищої освіти» (там же, с. 467).

Погляд на сільське господарство як пріоритетне заняття для вільної людини-римлянина, відбиває основний напрямок людської цивілізації на її ранніх періодах. Рух аграрної революції в Римській імперії мав багато досягнень в її реалізації, але вона стає і однією з найважливіших причин її загибелі.

Римське сільське господарство носило характер крупного латифундійського, і дрібнопомісного. Перше з них описав Катон.

Римське середнє господарство на основі земельної власності займало площу в 240 моргинів (порядку 100 га), а там де культивувався виноград, воно було значно меншим.

Володар сам управляв своїм маєтком, час від часу приїжджаючи туди. Із зернових вироблялися полба і пшениця, ячмінь і просо. Крім того, сіяли ріпу, редьку, часник, мак і спеціально на корми худобі – люпин, боби, горох, віку та деякі інші кормові культури.

Перераховані культури вказують на те, що в Римі не було «мертвого пара». Наявність травосіяння говорить про те, що земля удобрювалась природними добривами. Набір цих культур у землеробстві був поновлений в Англії у ХVІ столітті. Вчені агрономи, аналізуючи фермерське господарство Англії ХVІ століття, називають наявність травосіяння однією з складових частин аграрної технологічної революції (Ешлі).

Італійські породи худоби і овець славилися в античному світі. Але слабо розвивалися знаряддя праці. Вони були важкими: мотика, коса, серп виготовлялись з заліза, плуг – дерев’яний, тяглова сила – бики. Знаряддя праці за Варроном діляться на три частини: а) знаряддя, що говорять (раб); б) знаряддя, що видають нечленороздільні звуки (бик); в) знаряддя німі (плуг, борона).

В аграрній революції з’являється новий елемент, крупна рабовласницька латифундія, що управляється з єдиного центру – вілла. Починається пошук оптимальних варіантів сільськогосподарських культур, площ, кількості рабів та найманих робітників. Так для обробітку зернових на 2,5 га потрібен один раб, 100 овець, 50 голів великої рогатої худоби також на одного раба... Тут вже елементи наукового ведення ринкового господарства (розповсюджені в Галії, Іспанії)

Процвітанню сільського господарства на певному етапі сприяв загальний розвиток культури та вдосталь капіталів. Було досягнуто появи крупного сільськогосподарського підприємства.

«…На уламках дрібного селянства, італійське купецтво, змагаючись з іудеями і розлившись по всіх провінціях та залежним країнам імперії, стягнуло, нарешті, всі капітали до Риму. На величезному грошовому ринку позичковий процент дорівнював лише шести, і гроші в Римі були, таким чином, дешевші, аніж будь-коли в усій стародавній історії. При цьому система народного господарства, коли торгівля і хліборобство були засновані на скупченні капіталів та спекуляції, виникла страшна нерівність у розподілі багатств. Часто недоречно вживаний вираз щодо держави яка складається з мільйонерів та жебраків, ніде можливо не був виправданий у такій мірі, як у Римі в останній період республіки, і ніде точно так само основний принцип рабовласницької держави, в силу якого багата людина, котра жила працею своїх рабів, завжди вважалася почесною, бідна, котра існувала працею своїх рук, вважалася гідною презирства, ніде цей принцип не був з такою жахливою очевидністю керівним началом всіх суспільних і приватних відносин, як у Римі». (Т. Моммзен, т. 2, с. 466–467).

Про значення сільського господарства для Риму говорять наявність значної літератури, що тиражувалася в імперії. Земельні відносини – основне питання в житті Риму.

Пліній перераховує 146 римських та 327 чужоземних творів з питань сільського господарства, які він використав, складаючи свою «Природну історію».

Почесне місце серед авторів посідають Катон, Варрон і Колумелла.

Катон – автор «Землеробства». Упор робить на один з найважливіших елементів агрикультури – застосуванні органічних добрив: «Старанно зберігай козиний, овечий, коров’ячий і всякий інший гній. Постарайся мати велику купу гною; і коли будеш зорювати – очищуй і подрібнюй, потім вивозь із хліва. Гній зробиш із: соломи, стебел, м’ятої соломи, полови, листя. Половину того вивозь на поля, де сіятимеш корми, четверту частину поклади під скопану землю під маслинами, другу чверть збережи для луку» (Скорняков, «Від шумерів до наших днів», с. 26).

Висновки зі сказаного надзвичайно важливі: споживання стебел, а це вже травосіяння, яке вважається основою плодючості сільського господарства.

У Варрона землеробство уподібнюється з наукою: «...По-перше, це не лише наука, це – знання того, що слід сіяти, і що робити на будь-якому полі, щоб земля давала найбільші врожаї. Основні елементи – вода, земля, повітря і сонце – їх слід вивчити, перш ніж ти кинеш зерна і тим закладеш основу врожаю» (Скорняков, «Від шумерів до наших днів», с. 27).

Криза сільського господарства Риму обумовлена загальним застоєм в економічній, політичній, і соціальній сферах. Ситуацію викладає Колумелла: «Отже, не від втоми, як вважає більшість письменників і не від старості, а головним чином від недбалості, земля відповідає нам меншою родючістю, але можна отримати зростаючі врожаї сучасним та помірним доглядом» (Скорняков, «Від шумерів до наших днів», с. 35). Цю картину можна бачити в описах сільського господарства Росії та України кінця ХХ століття.

Римляни і греки покладали господарське життя на рабів, однак вони дуже різні.

Еліни – демократичні, вони розвивають свій розум. Римляни – люди твердої волі, залізної рішучості, вони не велика нація, вони – велика армія. Вони вільні від звичаїв, вони прибічники вільного вибору, вони наполегливі у досягненні мети, «хоча віддавали перевагу заняттю війною і політикою, вони постійно використовували ті якості, які необхідні для комерційної діяльності… Ті методи спільних дій у комерційних цілях та масштабного виробництва на засадах праці рабів на фабриках, яким греки навчалися на Сході, отримали нову силу, будучи привнесеними у Рим. Здібності і характер римлян роблять їх особливо пристосованими для управління акціонерними товариствами (компаніями) і порівняно невелике число дуже багатих людей, за відсутності середнього класу, були спроможні за допомогою підготовлених рабів і вільних громадян заключати великі угоди у внутрішній і зовнішній наземній та морській торгівлі. Вони викликали ненависть до капіталу, та вони зробили його більш могутнім і ефективним; вони з великою енергією створювали інструменти грошового кредиту і частково, внаслідок єдності імперії влади і широкого розповсюдження мови римлян, у деяких важливих аспектах існувала більша свобода руху у всьому цивілізованому світі в часи Римської імперії, ніж навіть у наші дні» (А. Маршалл, т. 3, с. 153).

Маршалл пише: «Рим добивався імпорту за допомогою меча, комерційне життя здійснювалося в умовах громадського презирства, сенатори могли займатися тільки землею, а не комерційною діяльністю, і зрештою приватне підприємництво було придушене зростаючою могутністю всюдисущої держави».

Але страшною хворобою Риму стає породжена незрілими ринковими відносинами соціальна прірва та морально-етичний бік життя, що набув катастрофічної форми нестриманої розкоші в особистому споживанні, розпусту, падіння моралі. Падала народжуваність, збільшувались хвороби, і виснаження розорених вільних селян і ремісників, все це руйнувало основу могутності Риму і його армію. Імперія повинна була впасти, як тільки війна перестала бути рушійною силою. У глибинах народного життя все більше накопичувалися бездонна безнадія і апатія.

«Багатство і бідність у тісному союзі між собою виганяли італіків з Італії і наповнювали півострів натовпами рабів або страшним мовчанням пустелі. Вся ця картина зловісна, та аж ніяк не єдина у своєму роді: скрізь, де у рабовласницькій державі цілком розвивається панування капіталу, воно однаково спустошує чудовий світ Божий. Італія цицеронівської доби, по суті, схожа на Елладу доби Понтія і ще більше на Карфаген часів Ганнібала, де точно таким самим шляхом всемогутній капітал довів середній клас до знищення, а торгівлю і землеробство підняв до крайньої межі животіння, і насамкінець привів до лицемірства, що прикривало моральне й політичне падіння нації». (Т. Моммзен, т. 2, с. 477).

В Римі був значний прошарок вільних селян і ремісників. Знищення цього класу означало кінець римській імперії. Римляни та греки мали спільним не тільки те, що покладали господарське життя на рабів, але також і на їх особливе місці у міжнаціональних відносинах. Тільки еллін, тільки римлянин розумні, решта людства – «варвари», воно не звільнилися від уз звичаїв і невігластва. Це зумовлювало психологічні зрушення і неминуче формування нарцисизму.

Фрейд і особливо Фромм виділяють таку рису психологічних особливостей, як нарцисизм. Він є характерним як для окремої людини, так і для групи (рід, плем’я, нація). Нарцисизм має важливу біологічну функцію. «Біологічно, з точки зору виживання, людина повинна сприймати себе як щось набагато більш важливе, ніж все, що його оточує. Якщо вона цього не робитиме, звідки вона візьме енергію і бажання захищатися від інших, працювати для підтримки свого існування, боротися за своє життя і добиватися успіху в боротьбі з навколишнім середовищем» (Фромм. Душа людини, с. 53–54).

Нарцистична патологія набирає як індивідуальні, так і громадські форми. Група з нарцистичною установкою обов’язково повинна мати вождя, а він може мати абсолютну владу. (єгипетські фараони, римські імператори, східні емірати, Гітлер, Сталін та дрібніші постаті сучасної доби).

У християнських легендах переборення нарцисизму є у постулатах «люби ближнього свого як самого себе», «любіть ворогів своїх», «не людина всезнаюча і всемогутня, а Бог».

У ідолопоклонстві приватна власність людини стає абсолютною і перетворюється в ідола, який стає об’єктом її нарцистичної пристрасті (а далі Гроші – Бог).

Падіння Римської імперії намагалися подолати, через надання християнству статусу державної релігії. Це акт імператора Константина, але «...то не Константин обернувся в християнство, а Християнство обернулося в Римську імперію» (с. 52). Ринкові відносини в Римі вимагали зняття негативних сторін, торговий імперіалізм потребував виправдання.

Християнство заперечує нарцисизм. Як уже зазначалося, батьківщина християнства – Середземномор’я.

Церква і держава, в умовах падіння моралі, економічного падіння і знищення впливу ринкових відносин, прагне заволодіти суспільством, яке гине і контролювати його процеси, контролювати його діяльність. Ці процеси здійснюються із використанням Євангелія. Це була одна з найбільших релігійно-духовних революцій у світовій історії. Більшість людей хотіли тепер – з економічної точки зору не безмежних доходів, а лише задоволення потреб на постійному скромному рівні, щоб звільнити час для богослужіння і підготуватися до настання царства божого (В. Ойкен, с. 280). Риму, з його культом розкоші та розпусти, бездуховності, протистояв інший світ – євангельської лагоди, скромності, духовності.

Євангеліє попереджує людей від погоні за багатством, яке може відвернути їх від служіння Богу. Бідних та голодних воно об’являє «блаженними», багатим провокує біди. Воно засуджує егоїстичне присвоєння, яке було реакцією егоїзму язичного світу.

«Коли з’явився на світ, коли ти вийшов із живота матері своєї, яке багатство ти приніс із собою? Взяте тобою понад того, що необхідно для тебе, взяте насиллям. Ти утримуєш хліб голодного, ти ховаєш під замок одяг голого, гроші, які ти зариваєш, – викуп за нещасного» (Положення з Нового Завіту). Християнство отримує готове підґрунтя в стоїцизмі – його римській інтерпретації.

Римляни – державники, воїни суворих завоювань, люди честі. Вони стійкі в досягненні цілей, а також – комерсанти своєї епохи. Філософію вони вивчають у Греції. Одним із напрямків, що отримав розповсюдження серед них є стоїцизм. Найвидатнішими серед них є Сенека (4–65 рр. н.е.), Епітікет (50–140 рр. н.е.), Марк Аврелій (121–180 рр. н.е.)

Це час найвищої могутності Римської імперії. В ній вже міцніли сили, що обумовили її занепад. Римлянам близькі ідеї стоїцизму. Загальне правило стоїків «Живи відповідно природі речей». Природа має все для щастя людини. Самопізнання, самосповідання, риси аграрної людини, відкриття «внутрішнього світу» людини – основна риса світогляду стоїків-римлян. Вони в цьому близькі до християнства. Положення «Нового завіту» і положення з робіт Сенеки майже співпадають.

Римляни практичні і їх ставлення до філософії виходить з того, чи відповідають її вихідні принципи їх менталітету державників, законників. Чи може вона бути корисною в їх непростому житті. Сувора мораль предків, а люди сьогодення розбещені, безсилі. Його лозунг: «Будь подібним до скелі: хвилі невпинно розбиваються об неї, вона ж стоїть нерухомо і довкола неї затихають бурхливі води» (Марк Аврелій, с. 295). Це хвилі аморальності, користолюбства, жорсткого егоїзму, хабарництва, тиранії.

Сенека каже: «Для вас – епікурейців, є задоволенням привчати своє виснажене тіло до лінивої бездіяльності і прагнути до безкорисності, доволі схожої на усиновлення, скриватися під густою тінню і витонченими розмірковуваннями, які ви називаєте відпочинком, присолоджуєте безчуттєву від дряблості душу і насичуєтесь їжею і питтям, бліді від нерухомості тіла. Для нас же, стоїків, є задоволенням робити доброчинність сповнену працею, коли вона полегшує працю інших, або небезпекою, коли інших позбавляємо від небезпек, бо тяжкі для нас засоби, коли вони полегшують ускладнене і звужене положення інших.» (Римські стоїки. Сенека, Епітикет, Марк Аврелій, с. 83–84)

В «Енеїді»: «Римлянин! Ти навчишся народами правити державно. В цьому мистецтво твоє накладати умови миру, милість покореним являти та зміряти війною підкорених.»

Вчення про «Справедливу ціну»

Бог дав людям для загального користування блага природи, характерними якостями якої є простота та схожість, а також те, що всі люди від природи є рівними, із цього можна зробити висновок, що приватна власність заперечує природі.

Нові відносини з’являються в торгівлі. Чи потрібна вона? «Справа» (бізнес) відвертає людей від служіння Богу, але вона й «добро» і «зло». Християнство повинно в тім, що протягом VI–X століть Європа опинилася в «темряві віків». Однак термін «тьма віків» затуляє кардинально важливі для Європейської цивілізації події. Частина інститутів Римської імперії, що розвалилася, послужила будівельним матеріалом у формуванні економічних, політичних, моральних у новоствореній римській імперії Карла Великого, імператора франків, яка включала в себе як у минулому римські провінції, які багато в чому не змінили свого строю, так і значних регіонів «варварів», тих же германців, вандалів, що зруйнували у свій час Рим. Поява терміну «феод» відноситься до цієї ж епохи. Його зміст видно з письма Одона королю Франції: «Дивуєш ти мене дуже, мій государ, як настільки швидко, не розібравши справи присудив ти мене недостойним феоду твого, бо родовитість у мене є. Якщо справа стосується виконання служби... служив тобі і при дворі, і в війську і на чужині... Бога і душу свою ставлю в свідки, що краще виберу померти на своєму феоді ніж без свого феоду.»

Ця імперія багатополюсна по рівню розвитку. Вочевидь, що це обумовило її стрімкий розпад після смерті Карла Великого. Але розвал вже регіонів реформованих певною спільністю. Головний критерій це сільське господарство. А воно в значній частині імперії вийшло на більш високий рівень. Замість перелогу, двоколки перейшла на триполку, змінився набір сільськогосподарських злаків. Замість полби впроваджена пшениця, овочі, виноградарство, тваринництво, птахівництво, бджільництво. Піднялася врожайність.

Проте відбулися і зміни в землеволодінні. Для германців – сусідська община-марка, де присадибна ділянка його власність, луки, пасовища, озера, ліси – власність общини. Але пашня – в общинному користуванні. А значить на ділянках, а вони черезполосні, потрібно сіяти всім одну культуру, а це робить землю неродючою, вона вибуває з раціонального користування (повинна відпочивати). Таке землекористування не відкривало можливостей пошуку нових шляхів і засобів росту родючості ґрунтів і росту ефективності праці. Неминуча поява власності пануючої частини, перш за все воєначальників.

Один із королів Франків при розподілі здобичі вирішив забрати її, але один із воїнів нагадав йому, що всім по рівній частині і розрубив чашу. Хлодвіг це не сподобалось і він розрубив його голову як чашу. «Немає рівності – я вождь». Цей приклад показує, що неминуче мало відбутися збільшення землі у родової знаті за рахунок обезземелення інших.

Доля рядового воїна в захоплених областях – аллод. Його участь також була вирішена – він мав змінити власника. Селянський наділ, що зменшувався, міг збільшитися тільки за рахунок землі крупних земельних власників, в тому числі й монастирів.

З’являється орендатор – вчорашній общинник, власник аллоду, залишається з часів Риму пєкарій в різних проявах (він бідний, йому «дали тримати» земельну ділянку на основі ренти – або відробіткової, або натуральної, або грошової).

Ось перелік щорічного оброку з одного кріпацького наділу, який встановив Сен-Жерменський монастир: пів бика або 4 барана – на військові справи (це на першому місці), по 4 динарія (приблизно 1/10 г золота) поголовної податі, 1250 літрів зерна на кінський корм, 100 теснин – 100 драней не з панського лісу, 6 курей з яйцями, через два роки на третій – однорічну вівцю. А також пахати на монастирські поля під озимі та ярові три дні на тиждень і виконувати інші доручення монастиря. (Всесвітня історія. т. ІІІ с. 156)

В переліку повинностей незначним є частка грошей. У господарстві селянин на правах індивідуальної власності: присадибна ділянка, знаряддя праці, включно ткацький станок і гончарний круг, коні, воли, продуктивні тварини, птахи, бджоли, його не можна вбити, і потрібно проявляти до нього піклування (Рим це робив шляхом інститута пєкаріїв, цей інститут залишається й у франків). Судова влада знаходиться в сеньйорів. Господарство натуральне, тільки деяка частина уходить на ринок (гроші для сплати оренди, податків).

Господарство феодала замкнуте у своєму відтворенні, відсутні економічні зв’язки з іншими крупними землевласниками.

Ось що розповідає офіційний документ «Капітулярій про маєтки» Карла Великого: «Нехай управлінці наші щорічно до Різдва Христова ясно і по порядку нас повідомляють про всі доходи, щоб ми могли знати, що і скільки маємо. Скільки сіна, скільки дров і факелів, скільки тьосу... скільки овочів, скільки пшона й проса, скільки вовни, льону й коноплі, скільки плодів з дерев, скільки горіхів і горішків... скільки з садів, скільки з грядок ріпи, скільки з рибних садків, скільки шкіри та міхів, і рогів, скільки меду та воску, скільки сала, жирів та мила, скільки вина ягідного, вина вареного, меду напоїв і оцту, скільки пива і вина виноградного, зерна нового і старого, скільки курей, яєць і гусей, скільки від риболовів, ковалів, зброярів і чоботарів... скільки від токарів і сідельників, скільки від слюсарів, скільки від рудників залізних і свинцевих, скільки тяглових людей, жереб’ят і кобилок» (т. 3, с. 156).

Який широкий, різноманітний перелік натуральних хабарів, але в ньому один раз згадуються гроші. Але вже очевидно що, при добрій врожайності, якою тяжкою ціною все це виробляється. Ціна – жорстока експлуатація, безправ’я, безвихідність, а тому християнство лякає людей апокаліпсисом, «тьмою віків».

Проте саме в цей час VIII–IX ст. відбувається історична подія – переворот в аграрних відносинах. Утворення крупного землеволодіння з масою малоземельних землеробів-селян з певним рівнем агрокультури і ремесла, позбавлених власності на пашню та землю, але таких, що мають право користування та особисто залежних, позбавлених прав і свобод. На відміну від римських аграрних відносин, франкський селянин був особисто зацікавлений в результатах праці, він міг і повинен був розвивати підприємливість. Рабські відносини згубили аграрну технологічну революцію в Римі. Феодалізм покінчив з общинним користуванням пашні – основи родоплемінної організації землеробства, що вбила пошуки нових шляхів і засобів підйому родючості ґрунту і ефективність виробництва. Вочевидь були втрачені моральні сторони, характерні для сільського життя: взаємодопомога, доброчинність, рівність. Відбуваються зміни всередині пануючого класу. Бенефіцій поєднувався з відносинами васалітету на відміну від відносин селянина і феодала. Це закріпляло ієрархічні відносини всередині класу, підпорядковувало дрібних крупними, а крупних найкрупнішими, що створювало посилення централізації й лягло в основу абсолютистських монархій.

Монархія Карла Великого була тим центром, з якого розвинулись Європейські держави: Франція, Німеччина, Італія. З неї безпосередньо виділилися три національності, кожна з яких прагнула до внутрішнього об’єднання. Пізніше, коли мореплавство почало відігравати важливу роль, до них приєдналася острівна Англія. Вони грали головну роль в середні віки і стали локомотивом становлення та успішного функціонування індустріальної цивілізації.

Необхідно також вказати, що католицтво, дякуючи Карлу Великому, утвердилося як всесвітня. Він вивів на папський престол римського єпископа, правда він не дав йому тих прав, які він міг мати в середні віки. Криза християнства в ХІ ст. – відображення тієї політики, яку воно проводило в VI–X віках, коли земне життя було тільки іспитом перед загробним, що не сприяло пошуку шляхів покращення життя.

З ХІ століття починають розвиватися міста, створюються торговельні корпорації, появляються залишки продуктів у селян і сеньйорів–землевласників, які їм потрібно продати міському покупцю – новому класу, класу ремісників, які можуть існувати, тільки збуваючи свою продукцію. Будуються храми, організовуються христові походи – база розвитку грошового обігу. Виникають нові форми відношення продавця й покупця, кредитора й боржника. І вони отримують важливе значення. Відроджується Римське право, в основі якого лежала теорія приватної власності, свобода договору. Ринкові відносини відроджуються й у Європі. Вирішення протиріч які склалися, церковники знайшли в ученні про справедливість ціни й гріховність стягнення процента.

Заперечення гріховності процента віднайшло своє рішення у каноністів, у їх вченні про ренту та товариствах. Необхідно вказати, що вчення каноністів представляє собою скоординовану систему поглядів на економічні процеси того часу, але вони вплетені в богослов`я, заземлюючись в сповідальнях і кафедрах. Це вчення виявило серйозний вплив на законодавство середніх віків.

Вчення про «справедливу ціну» з’являється з відродженням ринкових відносин у середньовіковій Європі, відноситься перш за все до раннього Середньовіччя.

Християнство протягом століть засуджувало багатство у формі приватної власності. Вчення Євангелія неодноразово попереджує людей утриматися від гонитви за багатством, яке може відволікти від служіння Богові, заглушити приховані в людях добрі зерна. Його егоїстичному присвоєнню воно протиставило милосердя, яке щедро подається тому, хто просить.

«Хіба Бог такий несправедливий, що розподіляє між нами засоби до життя не порівну, і ти мусиш жити у достатку в той час як інші бідують» (Ешлі, с. 142).

Це релігійне почуття породження моральності – закріпилося в «природному праві», яке спиралось на дві засади: а) всі люди від природи рівні; б) відмінна ознака природи – простота й схожість. «У кодексі церковного права пізнього середньовіччя, який з’явився із зазначенням різниці між природним і цивільним правом в істинних виразах Юстиніанових Інституцій, до двох прикладів заснування природного права – шлюбу та вихованню дітей,  додані спільність майна і свобода особистості. «Люди повинні користуватися сьогодні всім, що існує на світі» – говорить Климентій (Ешлі, с. 143). Та якщо намагання до особистого збагачення гріховне, то чи можна виправдати торгівлю? Торгівля, очевидно, несе благодіяння суспільству, не всякий торговець користолюбний. Він зобов’язаний утримувати сім’ю, джерелом чого виступає торгівля.

«Якщо усунути користолюбство, – розмірковує Тертуліан, – зникне підстава для пошуку прибутку; але якщо ніхто не буде зацікавлений в отриманні прибутку, зникне спонукання до того, аби займатися торгівлею». Але торгівля небезпечна для душі, «оскільки навряд чи неможливо купцю хоч раз не обманути». (с.144). А порятунок душі дуже важливий для людей – один з найважливіших постулатів християнства.

Покращення умов в сільському господарстві відбувалося дуже повільно і не скрізь до появи відомого надлишку виробленого продукту над мізерним споживанням селянина і не мізерним – феодала-поміщика. Це поставило людей у відношення продавців і покупців, створило поле розширення ринково-грошових відносин, як на селі, так і в містах. Ремісник почав відмовлятися від роботи на городі та в полі.

Так, повертаючись на історичну арену, економічна проблема – відношення продавця й покупця, кредитора й боржника отримує першочергове значення.

Церква повинна була відповісти на це питання. В основу римського права, як відомо, покладена необмежена свобода договору (це видно як із Дігеста – кодексу Юстиніана, збірки законів римських імператорів, так і стислого керівництва по римському праву – інституцій, виданих імператором  Римської імперії Юстиніаном (534–565 рр. н.е.)).

З точки зору вільного договору, відносини продавця й покупця не мають суспільної оцінки, у тому числі етичної, моральної. Це договір двох індивідів, двох громадян. Це область цивільного права. Юрист початку ІІІ століття Павло говорить (його положення цитується в Дігестах Юстиніана): «При здійсненні купівлі та продажу покупець має природне право купити дешево те, що насправді коштує дорожче, а продавець продати дорого річ, що коштує дешевше, отже обидва вони мають право обманути один одного».

Та з позиції християнства торгівля – справа гріховна (за певними винятками). Оскільки покупець і продавець шукають вигоди, тобто чинять несправедливо, вони не турбуються про свою душу, вони забувають Бога. А це гріховний вчинок. Принцип християнства: «У всьому з людьми чиніть так, як би ви хотіли, щоб так чинили з вами». Це дає підстави для функціонування «справедливої ціни» у теологів.

У найбільш повному обсязі учення про «справедливу ціну» викладено Фомою Аквінським. Розмірковуючи про розумові та моральні чесноти, він доходить поняття справедливості, яку визначає як «постійне і тверде бажання давати кожному те, на що він має право». (с. 150). Схема доведення: по-перше, справедливе все те, що узгоджується з Римським правом; по-друге, що природно для всіх, те не є гріховним; по-третє, операція – це один із варіантів подарунка, де вигода більша, аніж ціна подарунка. Та потім він спростовує установки Римського права. По-перше, закони божеські не можуть бути спростовані законами людськими, які заохочують нечесні вчинки (обман), по-друге, порок не стає меншим через те, що він природний для всіх, по-третє, справедливість торгівлі не дорівнює справедливості у дружбі.

Такий спосіб доведення існування справедливої ціни речей. Він стверджує, що кожна річ має свою певну «справедливу ціну», встановити яку можна точно. Це твердження викликає подив, оскільки подальше вивчення цього економічного феномена не завершене і сьогодні. Але «справедлива ціна» є історичним фактом. Європейська цивілізація довгий час розвивалася низькими темпами. У ХIV–ХVIII століттях відбувається їхнє зростання, і це пов’язано з ринковими відносинами, які їх обумовили.

Прогрес у сільському господарстві виступає тут матеріальною першоосновою. Значна чисельність населення, що зазнавала політичних, соціальних, біологічних випробувань, була зайнята в сільському господарстві, де панували примітивні знаряддя праці, коли потреби сім’ї задовольнялися за натуралізації господарських зв’язків. Селянин у своєму господарстві виготовляв одяг і взуття, предмети побуту, добре знаючи, які витрати на виробництво були необхідні для їхнього виготовлення. З появою нової соціальної одиниці – ремісників, які довгий час займалися і сільським господарством, і з виникненням гільдій були інформовані про витрати своїх колег по ремеслу в місті, справедлива ціна за вироби була очевидною, вирахувана за кожний вибір.

«А оскільки досвід показав, що на окремих осіб не можна розраховувати, щоб вони добросовісно призначали ціни речам, згідно з їхньою дійсною вартістю, то звідси випливало, що державна влада, місто або гільдія зобов’язані були взятися за це і визначити справедливу і помірну ціну» (с. 157).

Вчення про «справедливу ціну» виступає як подальший розвиток догматів гріхів щодо людини доброчинної, цього продукту розкладу родоплемінного устрою і соціальної диференціації. У нових умовах, коли соціальна диференціація посилилася, ідеологія християнства, як головна духовна влада, повинна була знайти нові форми виправдання диференціації. При збереженні природного права з’являються цивільне і церковне.

Цивільне право сформульоване у римському, але воно історично не працювало в умовах феодальних ринкових відносин в Європі після краху Римської імперії. Світська і духовна влада типові для середньовічної Європи. Боротьба між ними, що набувала різних форм у національних утвореннях, проти нових відносин, що руйнували феодальні, мала породити учення про «справедливу ціну». Воно вплинуло на формування національної економічної політики країн Західної Європи.

Християнство і підприємництво.

Ринкові відносини в Римській імперії потворно специфічні. Елліни породили політичну демократію на вузькій економічній основі. Це демократія обраних, «не варварів», вона спирається на власність, на рабів, на економічну міць олігархів – вчорашню родоплемінну знать.

Ринкові відносини охоплюють торгівлю і в певній мірі ті ділянки суспільного життя, де є розподіл праці. Сфера обігу грошей невелика. Та вони вже можуть використовуватися як загальний платіжний засіб, як специфічна купівельна сила. Вона породжена не фізичною природою, вона – продукт нової народжуваної сили – міжособистісних економічних стосунків. Оскільки для еллінів і римлян природа – джерело мудрості, то на нові народжувані сили вони повинні дивитися як на щось неприродне, а значить нерозумне. Так з’являється хрематистика.

Обмін благами природний. Обмін потребує рівності. Рівність означає сумірність. Гроші – інструмент сумірності. Можна виправдати торгівлю, особливо між країнами. А значить, виправдати гроші – засоби обміну. Та гроші можуть бути і засобом зростання. Гроші при лихварстві породжують гроші. Але лихварство – заняття ганебне. Еллін грабує елліна. Але навіть в родоплемінній організації, присутня жадібність, корисливість. І це там, де взаємодопомога та взаємовиручка – справа честі, де відсутність допомоги і сприяння признається настільки брудним й соромливим, що потребує вигнання із роду (клану), що є рівнозначним смертній карі. Лихварство одне із самих непорядних занять. Одначе засудження лихварства звужує базу розвитку підприємництва. Підприємництву необхідний інвестиційне джерело – кредит. Але християнство народжується, розвивається в конкретному історичному середовищі. Це середовище – греко-римське, у тому числі і господарське життя, де лихварство набуває характер національного лиха, де під тягарем лихварських процентів розоряються вільні селяни, земельні помісні власники, орендарі, ремісники. Християнство засудило лихварство як один найтяжчих із семи гріхів – користолюбство. Враховуючи величезний вплив християнства на європейському просторі, така оцінка занять лихварством була рівнозначною вигнанню із раю. Тому її носієм став іудей, а не християнин або мусульманин. Християнство захистило селянина, ремісника від боргового рабства, але не від важкого тягаря сплати високого лихварського процента. Історичних умов для зростання підприємницької діяльності ще не існувало. Християнство вплинуло на такий елемент ринкових відносин, як формування ринкових цін. Римське право проголосило свободу договору продавця і покупця, тим самим надаючи свободу дій такому регулятору ринкової ціни, як взаємодія пропозиції та попиту. Ціна – стимулятор або швидкого розвитку або стагнації та банкрутства. Тут припускається порушення такої моральної категорії як доброчесність, первісної заповіді християнства – побажай іншому те, що ти побажав би собі.

Канонічне право намагається знайти лазівку для виправдання таких економічних міжособистісних відносин. Своє рішення вони знаходять у «справедливій ціні». «Справедлива ціна» – це не результат вільної гри ринку, вона встановлюється або державою, або торговими ремісничими гільдіями, або містами. «Справедлива ціна» повинна реалізувати одне з положень християнства про те, що Бог визначив кожному його соціальну станову роль (християнство тут запозичує індуїстське положення про касти, де реалізується земне призначення людини). Але «справедлива ціна» є кайданами на шляху прогресу.

Ця становість знаходила своє відображення в законах про розкіш, в законах, що регламентували особистісне споживання середньовічної людини. Французьке прислів’я говорить: «Духовенство служить державі своїми молитвами, дворянство – своєю кров’ю, а народ своєю працею».

Одначе в реальному житті з’являлися різні форми мінових операцій, що відходили від офіційно узаконених.

Так – можна було використати і грошову масу, що малася у наявності, на купівлю ренти, оскільки дохід від ренти не був гріховним. Можна було оптовий продаж товарів використати для одержання своєрідного процента на авансовану суму грошей шляхом накопичення суми між «справедливою ціною» і обсягом всієї продажної суми, можна було використати векселі. Поновлювалась така форма як римські товариства. Каноністи стверджували: там де є ризик, там є товариство (акціонерів).

Однією з найсуттєвіших помилок середніх віків було вчення «про непродуктивність капіталу», або «аксіом про безплідність капіталу» – заперечення продуктивності грошей.

Рання історія терміна «капітал» темна. Він не користувався популярністю. Меркантилісти визначали ним суму грошей, віддану в позику або суму грошей, які мав власник для віддачі у позику. І тільки у фізіократів уже має своє визначення – це накопичена цінність.

Європейська цивілізація не виникла осторонь великого шляху загальнолюдської цивілізації. В її встановлені та розвитку помітну роль відіграли як китайська, так і індійська цивілізації. Але вони зберігають свою самобутність і перспективність їх руху в умовах інформаційно-технологічної революції. Діалог продовжується.

Китай.

З усіх існуючих у наш час народностей китайська – одна з найдавніших. Вже в давній давнині китайці були одним із найосвіченіших і найкультурніших народів.

Процес розселення людини-африканця по народженню – як відомо поширювався не на північ, а на південний схід. Сприятливе ґрунтово-кліматичне середовище сприяло росту чисельності населення Індії та Китаю.

До початку нашої ери Китай же був могутньою державою – серединною імперією. Чисельність населення та економічна могутність дозволяла відчувати власну безпеку у тому вкрай небезпечному світі, але з урахуванням внутрішньо китайських реалій. Кочовики знали, що в країні є що грабувати. Тому від них відмежувались Великою китайською стіною. Відносно безпечне положення дозволяло вирішувати питання не тільки не тільки сьогодення а й майбутнього. Його висхідні кроки, зона розташування – це чудові ґрунтові, водні, кліматичні умови. Це долини річки Хуанхе.

Китайська цивілізація виникає в зоні так званого „пшеничного поясу”, а процес колонізації уходив на південь. Тут зона поливного землеробства, яке стає панівним за рахунок будівництва крупних зрошувальних систем. Країна вкрита ними. Технологія вирощування рису відрізняється від вирощування пшениці. Тут кожний росток має бути посадженим окремо і він вимагає індивідуального догляду. При цьому догляду професійного. Технологія поливного землеробства консервативна, зрошувальні системи будуються на тривалий період, що нараховує століття, а інколи й тисячоліття. Вона потребує постійного нагляду та ремонту. Це будівництво не може здійснити сільська община. Не може вона окремо вести і експлуатацію, бо система складається з елементів, розташованих на значному просторі. Тут визначальна роль належить державі (монарху, деспоту, магараджу), що обумовлює форму землекористування і землеволодіння. Ми зустрічаємося з двома особливими технологіями – технологією поливного землеробства і технологією вирощування рису. Вони консервативні, вони не вимагають швидких змін, новацій, пошуків.

Сановник Лі Кун (царство Вей V-IV ст. до н.е.) докладає трону: ”Зараз родина з п’яти їдоків обробляє наділ орної землі 100 мул. Щорічно збирає врожай з одного мула – 1,5 даня зерна. Весь врожай складає 150 данів зерна. Після сплати земельного податку в розмірі 1/10 врожаю, залишається 135 данів зерна. Одна людина щомісяця з’їдає 1,5 даня. На прогодування 5 чоловік в рік уходить 90 данів. Залишається 45 данів”. Ці дані мають бути скоректовані. Так в енциклопедії „Люй Ши Чунь Го” ІІІ ст. до н.е. написаної трьома тисячами придворних людей говориться, що „...з поля вищої якості одна людина годує 9 чоловік, з поля нижчої якості  - 5 чоловік”. У 72 році н.е. один землероб годує 7 чоловік. Необхідно враховувати, що чисельність населення зростала. Про демографічний тиск на орні землі кажуть наступні дані:

Дані показують значну диференціацію в розмірах пашні на душу населення. Певну роль в цьому відіграла зміна клімату, що розпочалася в І тисячолітті до н.е. можна з великою долею скептицизму сказати про те, що клімат один з факторів, що визначає розвиток цивілізації. Зсув кліматичних коливань відбувається зі сходу на захід із швидкістю 0,6 градуса довготи в рік. Кульмінація похолодання „залізного віку” прийшлася на 900-250 роки до н.е. (Кульпін Е.С. „Людина і природа в Китаї” с.39). зародження китайської цивілізації відбулося в кінці епохи найбільш сприятливих умов. Це малий льодовиковий період мав місце у І тисячолітті до н.е. Древньокитайське землеробство не вимагало зрошування. В ході І тисячоліття до н.е. природні умови середньокитайської рівнини змінилися – стало сухіше і значно холодніше. І тільки зрошування створює саму можливість землеробства. Збіднення природних умов життєзабезпечення необхідно було компенсувати за рахунок продуктивного антропогенного фактору. Для цього були умови: наявна розвинута культура землеробства, досягнута щільність населення. Н.І.Вавілов дає висновок: „...про повну своєрідність культури, про абсолютно унікальний склад культурних рослин, про оригінальні агротехнічні навики, про повну самостійність древнього східноазійського землеробського центру, що побудував своє сільське господарство на самостійних видах і родах рослин”.

Раніше вказувалося, що цивілізація починає вести свій рух в „пшеничному поясі” – це долина Хуанхе. Тут відбувалася вирубка лісів, яка призвела до руйнування ґрунтового багатства. Тут могла розпочатися екологічна криза. Колонізація півдня, перехід до поливного землеробства і лісового господарства був життєвою необхідністю і розкриває подвиг китайського народу, що знайшов рішення виходу з екологічної кризи, від якої загинуло багато цивілізацій. Проте рішення проблеми вимагало потужного інституту – держави з глибокою централізацією управління. Вище було встановлене зростання тиску демографічного фактору і клімату на життєвий простір народу. Безсумнівно, воно відобразилося на його соціальному становищі. Ось уривок з трактату Бао Цзінь Яна „Про безвладдя”, що відноситься до IV ст.: „Конфуціанці кажуть – небо породило народ, а потім насадило государів...чи не люди, зацікавлені в подібному стані речей висловлюють подібного роду промови? Адже сильні підкорюють слабких, адже мудрі обманюють глупих...до цього ж немає ніякого відношення синє небо. В первинному хаотичному просторі Безіменне вважалося най благороднішим, а живі істоти вважали за щастя задоволення своїх бажань...простий народ своєю працею і своїми повинностями годує чиновників, але аристократія щаслива і сита, а народ бідний...Раніше, в древні часи не було ні государів, ні підданих. Люди рили колодязі і пили з них, оброблювали поля і тим зарчувалися, сонце всавало і вони йшли працювати, сонце сідало і вони спочивали.

Коли ця епоха прийшла у занепад, з’явилися знання і мудрість, що використовують вишукані хитрощі. Дао-Шлях і Дао-Благо виявилися відкинутими геть. Поважання і презирство отримали свій порядок. Ті, що живуть у достатку і розкоші височать ще більше, а ті що нічого не мають, втрачають останню вигоду – такий смисл „ритуалів”, з’явилися пояси і шапки чиновників, імператорські ритуальні шовкові одежі для вшанування Темного Неба і Жовтого Землі...

Багатії накопичують коштовності. Вони збирають золото і нагромаджують гори з нього. Вони піддаються розбещенню і беззаконню в спустошених ними землях і повстають проти основи-кореня-Великого-начала. Все далі уходять вони від днів предків і відвертаються від первинної краси, примножуючи надлишки...З тих пір як зявився розподіл на государів і підданих, народ все більше страждає від зла і свавілля влади”. Є.Торчинов „Даосизм” с.203-204.

Подібний скорботний плач ми зустрічали на європейській території „Коли Адам пахав а Єва пряла – хто був паном? Хто привласнив собі те, що дано Богом і природою?”

Автор трактату - один з Вчителів Даосизму, засновником якого вважають Лао-Цзи. Даосизм виходить з принципу слідування природності і другого постулату – недіяння. Тобто непротидії природному ходу речей. В Даосизмі ключова постать – „немовля” – досконалий мудрець – він у єдиний з природою. Про значення Даосизму кажуть слова Чингізхана: „Якщо завойовник визнає Даосизм – Китай буде покорений”. Уривок свідчить про те, що підгрунття для соціальних вибухів було. Незадоволення низів мало породити страх у панівної верстви. Роль інструментів згладжування незадоволення грає етико-політичне вчення конфуціанства. Філософ епохи Джань Го, Мен Цзи (372-289) пояснив причину складання Конфуцієм літопису „Весна і осінь”: „Світ прийшов у занепад, попередня мораль втрачалася...підлеглі вбивали правителів, сини-батьків”.

По китайському це вчення не пов’язують з ім’ям засновника. Воно означає „вчення освічених людей”, „релігія вчених”. Конфуцій чітко вказує на зв’язок з древньою культурою „передаю, а не створюю”. Проте насправді конфуціанці створили грандіозний переворот в ідеології китайців. Центральна категорія Лі означає етилований ритуал. А це вже певний устрій суспільства і норми поведінки людини. Як видно, і ідеї правлять світом. В конфуціанстві два аспекти упорядкування держави та самовдосконалення.

В древньому Китаї поважають науку і знання, мудрість. Поділ на верстви: чиновники і народ. В останньому – вчені, землероби, ремісники і торгівці. Службова піраміда складалася з 9 рангів і 31 ступеня. Вище 5 рангу для займання посади, необхідним було погодження імператорського двору. Для займання посади, претендент мав здати державний іспит, що, звичайно, сприяло розширенню системи освіти. Але жорсткий табель рангів, розписаний до дрібниць, робить освіту консервативною. Головне в ньому – виховати обов’язок. Складається адміністративна система управління, система жорсткого ритуалу та ієрархії. Система, в якій немає місця ініціативі, пошуку, творчості. Це своєрідна „чорна діра”, що поглинає, придушує підприємливість, свободу і закріплює обов’язок підкорення імператору, чиновнику, храму.

Платню чиновники як громадські так і військові отримують зерном, хоча гроші з’являються в епоху до утворення єдиної держави. Тут достатньо розвинута торгівля, міське ремесло, але як і в Римі, ринково-грошові відносини в аграрних відносинах завмирають. Панує державне регулювання зерна. Земля – власність держави в особі імператора. Землероб має наділ, він сплачує земельний податок зерном. Консерватизм технології, консерватизм системи управління, консерватизм світогляду зупинили розвиток китайської цивілізації, яка мала суттєві досягнення на ранньому етапі.

Специфічною рисою релігійного життя Китаю є існування інституціоналізованих трьох релігій – Даосизм, релігійно-філософське конфуціанство і буддизм. Але буддизм в Китаї має свої особливості – це китаїзований буддизм. Він прийшов сюди у формі Махаяни. Махаянство принижує роль „індивідуального я”, спасіння всіх є справою кожного, а тому необхідно прагнути не до нірвани, а до просвітлення, набуття досконалої премудрості і великого співстраждання. Саме цим пояснюється активне розповсюдження буддизму в Японії, Кореї, В’єтнамі та інших азійських країнах. Вони через буддизм втягувалися в сферу впливу китайської цивілізації. Про значення конфуціанства, його місця в менталітеті народів Азії, говорить той факт, що азійська модель економічного розвитку отримала назву „конфуціанський плюралізм”. Його вчення про родину знайшло своє відображення в аграрній реформі КНР, коли введення сімейного підряду стало потужним символом підйому її економіки.

Для створення сприятливих умов стабільності господарського устрою потрібні закони й релігія, сформовані звичаями. Наука та знання користуються високою повагою.

Величезний вплив на формування звичаїв, традицій раціонального мислення, справив Конфуцій (551–478 рр. до н.е.) – вчитель Кун (Гегель – буття ніщо, Конфуцій – буття дане, не ніщо).

Конфуцій проповідує первісні засади: багатий народ – багата держава; він заперечує розкіш, за помірне споживання. Він за добродіючу людину, збереження ритуалів, за шлях середини, суворе чесне виконання обов’язків, самовдосконалення.

Ринкові відносини: торгівля, лихварство підривали родоплемінний устрій і общину. Приватна власність не повинна бути культом – наперед Конфуцій ставить доброчинність, етику. Кожен має виконувати свої обов’язки. На запитання: «Що є життя?» Конфуцій відповів: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі». Це саме положення сформульоване у давньоіндуїстських джерелах, тому є велика вірогідність його запозичення Китаєм.

Співвідношення між правителем і народом таке: імператор – вершник, чиновники та закони – вуздечки й віжки, народ – кінь. Аби добре управляти кіньми треба правильно їх гнуздати, рівно тримати віжки, стимулом слід вважати: розмірність сили коней і нагляд за узгодженим бігом останніх; за таких умов правителю не треба ні кричати, ані хльостати віжками ані підганяти іншим стимулом – коні й самі побіжать. (Конфуцій, Лао Дзи, с. 52) правитель по Конфуцію має бути мудрецем. Управління, політика, етика – основне в конфуціанстві.

Великого значення конфуціанство надає родині, (тому виникає родинний капіталізм, сімейний підряд; ментальність китайця відрізняється від ментальності німця, росіянина, українця). З 1880 року його вивчення стало обов’язковим у Японських університетах.

Конфуцію належить фраза: «Все тече так само, як вода. Час збігає не зупиняючись» (Конфуцій, Лао Дзи, с. 84). Про значення конфуціанства говорить такий історичний факт: в 1974 році КНР обрала шлях ринкових відносин (Ден Сяо Пін). Ліві радикали підняли приголомшливу критику Конфуція. Але як каже Конфуцій, «Якщо справи правителя вірні, то за ним підуть і люди без всяких приказів, якщо не вірні, то народ не підкориться йому, хоча йому і призиватимуть» (Конфуцій, Лао Дзи, с. 96).

Індія.

Країна багатомовна, є однією з батьківщин людської цивілізації, володіє прекрасними умовами (клімат, ґрунти, річки, океан, багатий рослинний і тваринний світ, надра), з високою щільністю й масою населення. У долинах річок – зрошуване землеробство, яке дає високі стабільні врожаї злакових, овочів, плодів, бавовни, цукрової тростини, чаю, кави. Є розвинуте тваринництво. Це країна дорогоцінних каменів, країна прянощів. В океані перлини, риба, водорості. Надра створили хороші умови для розвитку ремесел. Кастовість стимулювала у ремісників високий професійний рівень і збереження навиків майстерності шляхом передачі його в спадщину (В торгівлі з Римом Індія мала велике позитивне сальдо).

Розпад родоплемінного устрою в умовах специфіки аграрних відносин (земля – власність сусідської общини), а звичаї, і традиції закріпили владу родоплемінної аристократії – (магараджів) земля стає їх власністю. Доля багатьох членів общин – страждання й злидні, хвороби. Але різкого розшарування в сусідській общині немає, а поза общиною (раби) – панує голод. Країна сусідських общин з традиціями родо-племінного строю, міста не отримали широкого розповсюдження. Тому й релігія тут своєрідна – це індуїзм. Його характерна риса в тому, що це не тільки релігія, але й складова система світогляду, світосприймання, включаючи в себе і філософський, і соціальний, і релігійний компоненти, вони тісно переплетені (єдність у різноманітності) і взаємо значущі, більше філософії, від теїзму до софістики і матеріалізму.

Тут особливе місце в житті людини займає духовність. Індус повинен заучити Веду, яка має надлюдське походження. Вона одкровення і закон прабатька людства і всього космосу – Ману. Вона не продукт, породжений між особистісними, міжлюдськими відносинами, вона не залежить від авторитету. Обов’язок індуса, його повинність – дхарма – виконувати закони Веду, закони Ману. Трактування Веди, як кажуть закони Ману – обов’язок брахманів – вищої касти. Закон Ману – друга каста – Кшатрії - воїни управлінці, що охороняють безпеку народу і здійснюють управління. В систему каст входять також ті, хто сіє та оре, хто пасе та слідкує за тваринами, хто виробляє ремісничі вироби, хто працює на ринку – вайшью. Всі вони входять в своєрідну общинну організацію, пов’язану родоплемінними традиціями і звичаями. За межею цих общин знаходяться раби-шудри. Шудри по Ману – колективна власність вищих каст (так було і в Спарті). Як і в інших країнах, рабство сусідить з общиною.

Головний моральний обов’язок індуса – виконання вчення про карму (обов’язок,  призначення), яке існує в сучасному його житті. Це виконання вимог Вед. Характер і доля людини – результат її дій в цьому або минулому його житті, але не виключається і вплив дії інших. “Людина, що страждає, і  страждає несправедливо, здається індусу, такою, що сплачує борг, або таким,  що накопичує капітал для іншого життя. Людина, що насолоджується здоров’ям і багатством, має усвідомлювати, що вона витрачає більше, ніж заробила, і що тому їй слід сплатити борг за допомогою нових зусиль” - пише Макс Мюллер в кінці ХІХ ст. (“Шість систем індійської філософії” с. 172)

Людина при народженні вводиться в складну структуру суспільства як одна з його комірок. Кожен має сусідів, і вищих і нижчих, кожен член касти має свої права і обов’язки, навіть зовнішній вигляд. Краще виконати погано свою карму, ніж добре чужу. Є покарання в переродженні – людина може прийняти образ собаки чи черва.

Для індуса, думка, що душа людини після його смерті переселяється в тіло тварин чи рослин не підлягає навіть запитанню.

Філософія релігії індусів – відчуття себе частиною Всесвіту, слідування її космічним законам. Релігія – це життя, а життя – релігія. Філософія Індія базується на дусі, який вище простої логіки. Всі системи філософії покояться на визнанні інтуїції, висновках і ведах. Розум підпорядковується інтуїції. Життя не може бути пізнано одним логічним розумом, самосвідомість не верховний суддя. За межами свідомості – інтуїція, одкровення, космічна свідомість, Бог є надсвідомість.

В індійській філософії немає ідентифікованих понять суб’єкта та об’єкта, зла і добра, причини і наслідку. Веданта виходить з того, що причина зберігається в наслідку, а отже їх протиставлення не має основи. Наслідок не є заново виробленим чи створеним, а він є лише новим проявом, так як причина ніколи не знищується. Є тотожність також і суб’єкта і об’єкта, є їх синтез. “Веданта базується переважно на синтезі суб’єкта і об’єкта, на ототожненні причини і наслідку, Я і Це, що складає характерну ознаку Веданти, що відрізняє її від всіх інших філософій.” Мюллер (С.171)

“Людина, що досягла знання і брахмана, кажуть в Упанішаді, Навіть при житті вище за різницю добра і зла, вона не може ділити нічого, що вважається добром, і нічого , що вважається злом.” (С.169)

Веданта відводить особливе місце знанням. “Вражений лихами і преходящестю цього світу, вирішує об’явити, що навіть Логос – є лише результат незнання і визнати знищення цього незнання вищою метою, вищим благом людини... що доброта і добродетель, віра і справи – необхідні як підготовка, навіть як необхідна умова для досягнення того найвищого знання, що повертає душу до її джерела, до її батьківщини, відновлює її істинну природу, і її істинне Я в брахмані.” (С.183).

Життя – кругообертання чотирьох епох: від Золотого віку до сучасності по низхідній; занурення в обман, неробство, бруд і хвороби. Завершується все це світовою катастрофою. Гине все. Так само – у християнства та ісламу. (Це судний день). Але народжується Брахма – і знову все спочатку. Чередування світових епох не припиняється.  Безначальний і безкінечний світ, тут немає церкви, бо ж хто візьме на себе керівництво космічним світосприйняттям? Немає дуалізму Добра і Зла. Немає поняття первинного гріха. Людина – частина живої й неживої природи. Нескінченний Абсолют. На одному полюсі чиста матерія, на другому – чистий дух, у якому розчинилася матерія. Безкінечне становлення: у каміння, у рослини, які відрізняються тим, що в них є часточка Вищого Духу (сьогодні встановлено, що рослини «бачать», «чують», «розмовляють»), у тваринах і на порядок вище – у людини. Та є й ті, котрі пройшли великий шлях духовної досконалості. Удосконалюючи себе, людина сприяє покращенню світу, зростанню його духовності, але не може змінити його призначення. Тут вплив кастового поділу. Є чотири сенси життя: матеріальний, біологічний, інтелектуальний і духовний. Соціальна практика індуїзму: касти, карма (шлях, призначення), драхма (просвітління, рух до духовного).

Але ортодоксальний індус має спочатку стати господарем, а це вже раціоналізм. А созерцательним життям в лісі чи печері може зайнятися лише після виконання цього боргу. Тому не зовсім обґрунтовані ідеї, що для індуса первинні духовні, а не матеріальні, економічні інтереси, вони в єдності, а тому Сміт не міг з’явитися тут. Вочевидь, місіонерська діяльність протестантизму в Індії не могла давати доброї жниви. Вочевидь також, що не Марксизм-Ленінізм, а Гандізм зайняв панівну роль в ідеологічній боротьбі Індії в ХХ ст. і в цьому великим є значення кастовості і духовності.

В індуїзмі існує найсуворіша релігійна регламентація буденних справ і думок, самоконтроль віруючого (це у християн Бог на небесах читає справи у день Страшного суду).

Індуїзм спричинив вплив на іудаїзм, християнство, іслам. І якщо єресі цих релігій їх потрясали, то в індуїзмі немає місця єресям, бо ж немає Тори, немає Євангелія, немає Корана.

Індуська цивілізація пройшла тяжкі історичні випробування. Вона пройшла магометанське завоювання, з його пропагуванням Корану, Християнське місіонерство, що намагалося розгойдати устої індійського суспільства.

Індуська цивілізація випробувала багатовікове британське панування. Це була боротьба двох цивілізацій. Європейська цивілізація, шляхом грабування та насилля, намагалася покорити Індію, нав’язати європейську мораль. В якісь мірі ринкові відносини тут розвивались, йшов розвиток промисловості, але за все це народи Індії заплатили високу ціну – мільйони загинувши ремісників, що були платою за індустріальну цивілізацію. Але діалогу філософії Схід-Захід не було. Панував культурний імперіалізм.

Сьогодні Індія – країна, що динамічно розвивається, з більш ніж міліардним населенням, з успіхом впроваджує інформаційні технології.

Древні пророки Індії і її мудреці намагалися не копіювати, а творити. Сьогодні Індія встановлює зв’язок сьогоднішнього знання з древнім нагромадженням, а тому вона може стати одним з важливих факторів загальнолюдського прогресу.

Буддизм

Один із коренів буддизму – у ментальності індусів, в їхній крайній чутливості, сприйнятливості, палкому фанатизмі. Засади буддизму дає Шакьямуні. Він покинув царський дім, дізнавшись про те, що життя приносить людині страждання, хвороби, смерть. Він проходив посвячення в деяких сентаїтів-відлюдників, але відповіді на свої запитання – споконвічні запитання людства – не знаходить. Шакьямуні усамітнюється, і там у нього настає просвітління – він став Буддою – просвітленим, наділеним досконалими моральними, розумовими та фізичними якостями.

Своє вчення Шакьямуні розділив на три частини: теорію, або догматику; моральність, або аскетику; практику – споглядання. Його вчення – логічний висновок брахманізму – індуїзму про ницість життя; рід людський приречений на страждання. Якщо в індуїзмі поглинання душі закінчується Брахмою, таким чином, уникаючи страждань, то у буддистів – поглинання душі у нірвані.

Однакове й учення про переселення душ, проте на цьому закінчується спільне.

Буддизм заперечує центр буття, світову душу, Брахмана. Відсутність постійності у світовому і земному житті – одна з максимів буддизму. Це найбільше Зло («вогонь, що пожирає весь світ») «складне рано чи пізніше має розпастися, те, що народилося, – вмерти». Явища зникають одне за одним, минуле, теперішнє й майбутнє знищується, усе минає, над усім закон руйнування … Перед смертю всі рівні: багатий і бідний, шляхетний і низький. Тіло людини – твір чотирьох стихій: землі, води, вогню й вітру – «Протягом усього життя тіло слугує джерелом пристрастей, хвилювань і мук. Настає старість і з’являються хвороби – старий б’ється в передсмертних муках». Але й смерть не звільняє людину від світу страждань. Він знову відроджується до нового життя й знову помирає. І так без кінця крутиться «колесо, що обертається вічно».

Отже, кожне буття є страждання і для його знищення треба знищити саме буття, «погасити його в нірвані».

Чотири істини: істина страждань, істина походження страждань, істина знищення страждань, істина про шлях, що веде до знищення страждань.

Будді приписують творчу силу, смисл вічного буття – вона може сходити до душі істоти тваринного й навіть рослинного царства і знищується в нірвані – такі догмати Шакьямуні.

Бажаючий врятуватися повинен дотримуватися правил, охороняти життя будь-якої живої істоти, поважати чужу власність, забороняються спиртні напої, земні втіхи, прикраси, необхідно стримуватися у їжі. Життя в добровільній бідності. Це відображення долі значної частини суспільства доіндустріальної епохи.

«Утримуйся від усякого зла, твори добро, тримай у вузді свої думки», – такі засади вчення.

Як видно, витоки цього світосприйняття – у «Законах Ману». Але там основа – касти, у буддизмі їх немає. Хоча він проголошує рівність людей за походженням. Мораль Шакьямуні: «Сидіти краще, ніж ходити, спати краще, ніж бути бадьорим, краще всього – смерть». В японському буддизмі – нітеранізму – нірвана може бути досягнута в цьому житті, а не тільки в «чистому»

Буддизм формує в носіях стійкість у боротьбі зі стражданнями, нечутливість до несправедливості, до певної міри общинний колективізм, самовдосконалення, самореалізацію. Ці риси найбільш яскраво виявляються у японців, в’єтнамців, корейців (Азійських тигрів у ХХ–ХХІ ст.).

Різновид буддизму – ламаїзм (Тибет, Монголія, Бурятія). Це так званий північний буддизм. Існує й китаєзований буддизм.

Іслам

Це одна зі світових релігій викладена в Корані, вона визначає одкровення Аллаха, які тривали 33 роки, і які слухав пророк Мухамед, котрий не знав грамоти.

Батьківщина ісламу – Аравійський півострів, який займав стратегічно важливе місце у зв’язках Індії і Китаю з Європою та Африкою. Це великий торговий шлях, де переплелися найважливіші родоплемінні звичаї, особливо традиції ізольованої пустелі (звідси ідея єдинобожжя – Аллах єдиний). Тут не було уряду, не було законів, лише племінні звичаї, традиції.

Кровопролиття, вбивство невинних людей – звичайне явище. Засади повсякденного життя, такі як нормальна їжа, одяг, солодощі – жителям тих місць були невідомі. Раціоналізм ісламу найбільш ефективно проявився в ученні про загробне життя. Лише там ви можеш реалізувати справедливість, чесність, доброту, там тобі гарантується вічне життя, сповнене радощами й насолодою. То чи варто заради вічності ризикувати короткими миттєвостями, які складають земне життя?

«Іслам» у перекладі з арабської означає підкорення, слухняність. Звідси цілковите підкорення й покірність перед Аллахом. Бог – творець і правитель Всесвіту. Людина, котра визнає творця, вбачає в ньому господаря, чесно й добросовісно підкоряється його законам і приписам, є істинним мусульманином. Його підкорення волі Аллаха – є іслам. Аллах велик, Аллах дав, Аллах взяв. Людина, котра заперечує існування бога, неспроможна бачити очевидне, дане йому від природи – Бога. Аллах забороняє лихварство, тому є особливості діяльності банківської кредитної діяльності. Існує «ісламська економіка».

У світі повинен панувати мир, справедливість, доброта, де немає місця для експлуатації та рабства, де панує влада – вираження священної довіри Бога. Але є ісламський фундаменталізм – відображення агресивного ісламського світу в його прагненні до всесвітнього Халіфату.

Християнство

Християнство – злиття культур римлян і греків, притому це й сплав культур Риму та навколишнього світу – «варварів» (які мали свою культуру).

Перші релігійні братства утворились як антитеза братству общин. Індивідуалізм та колективізм породжували християнство. Рим був тілом, християнство – духовною спільністю єдиної й різноманітної Європи. Але християнство поховало історицизм.

Вічний незмінний світ, світосприймання, що закріпило традиції та звичаї дописемної цивілізації. Умови, що породили християнство, мали об’єктивний характер: розвивалися ринкові відносини, разом із ними розвивалася соціальна нерівність.

На відміну від класичного буддизму, індуїзму, ісламу, християнство націлює людину на пошук шляхів і засобів зміни свого життя: «просіть – дано буде всім, шукайте й знайдете, стукай і відчинять», «Царство боже в середині нас». Християнство за свободу, конфуціанство – за виконання обов’язків.

Розкол Римської імперії неминуче повинен був породити кризу релігії. У 1054 році християнство офіційно розкололося на дві частини – римо-католицьке та греко-православне (католицьке всесвітнє, також православ’я).

Історія християнства – двоєдиності людини – духовне й природне. Початок християнства – безкорисливе служіння його апостолів, їхнє гоніння. Ставши панівною ідеологією світогляду, політичною силою, воно втратило число осяяних, збільшилось число тих, хто прилаштувався, примазався, прилип. Розпуста, лінощі, обжерливість, брехня, дволичність та інші пороки стають звичними рисами духовних служителів. Християнство опинилося, як пише Момзен, на краю прірви. На арену суспільного життя висувається нова постать – носій ринкових відносин, носій «капіталістичного духу», протестентистський пуританізм.

«Суворість кальвіністського вчення повністю співпадає, як показав Макс Вебер, з відвертим переконанням ділових підприємливих людей, які, готуючи промисловий підйом, розповсюджували це вчення в Європі. Багатий є обранням Божим, жебрак же не відзначений Божої благодаті» (Т. Аннаель, «Християнство: догми та єресі», с. 68–69).

«Капіталістичний дух» існував ще до якого б то не було капіталістичного розвитку. Знайшов він своє вираження й втілення в протестантстві. Вебер стверджував, що вирішальною була та обставина, що у всіх різновидах аскетичних течій «стан релігійної вибраності взаємно розумівся як свого роду основна якість, яка відгороджує людину від жахливого, рукотворного, від «світу». Гарантією слугує не відпущення гріхів після сповіді, не окремі благочестиві вчинки, а лише одне утвердження вибраності шляхом специфічної за своїм характером поведінки, яка вирізняє корінним чином обранця від «природної людини». Цей відмінний від природного існування устрій життя, якого вимагала релігія, складався всередині мирського утворення. Раціоналізація життя в міру, орієнтована раніше на потойбічне блаженство, була наслідком концепції професійного визнання аскетичного протестантизму (с.183).

Професійна діяльність угодна Богу (с. 270). Капіталізм у період свого виникнення мав потребу в робітниках, котрі вважали обов’язком своєї совісти підкорятися економічній експлуатації.

Нині капіталізм має настільки міцні позиції, що не потребує потойбічного заохочення для того, аби збуджувати в робітниках бажання трудитися».

Релігійні війни, що прогриміли в Європі, мали жорстокий характер. Вольтер пише: «Риму була зовсім невідома страшна безглуздість релігійних воєн (християн там згодовували на арені диким звірам). Англійці готові повісити один одного в ім’я своїх поглядів. Єпископальна церква й протестантизм на певний період примусили цих серйозних людей втратити голови».

Раніше було встановлено, що перехід від емпіричного знання до усвідомлення навколишнього світу мав породити і його відображення в цій свідомості. Родоплемінний устрій був тією дорогою, у якій плем’я, рід, об’єднавши свої зусилля, своїми як земними, так і неземними цінностями захищали свій життєвий простір, ареал свого поселення. Тому ті сили, яким вони не могли протистояти, набирають форми обожнювання.

Греки мали земних богів, які були своїми: або аграрії, або ковалі, або торгівці, аморальні, але наділені силою творити добро або ж зло.

Розклад родоплемінного устрою породив соціальну нерівність, а разом із тим знедолених, людей-тварин з однієї сторони й розбещених натуральним і грошовим багатством, які були представленні колишньою родоплемінною знаттю – з іншої. Страшним було становище вільних селян, але ще більш плачевним було становище рабів.

Ці соціальні структури повинні були сформувати своє світорозуміння і своє походження земного життя, цілей і смислу його, причин, що створили положення на методологічній основі того часу. Християнство прагнуло вирішити деякі із цих проблем. Безсумнівним є його внесок у зникненні рабства, формуванні духовності, моралі, свободи. Але панування ідеї загробного життя породжувало соціальну пасивність.

Європейська цивілізація розвивалась під глибоким впливом християнства, на яке оказали сильний вплив східні цивілізації та їхні релігії. Батьківщина християнства – Середземномор’я, точніше арабський Схід. Тут же виникли іудаїзм та іслам. Кістяк християнства складає іудаїзм. Християнство та іслам – відображають його деякі родові ознаки.

Греція

Середземномор’я – чудовий клімат, родючі землі, достаток вологи, вдосталь сонячних днів, багатий рослинний, тваринний, морський світ. Але ж це не земний рай із хлібними та кокосовими пальмами, і прянощами. У Середземномор’ї треба трудитися в поті чола свого. Але родючих долин мало, тому греки бігли в Сицилію, Італію, на північ Африки, Малу Азію, до Чорноморських земель. Тут колонії-міста активно ведуть торгівлю, даруючи свої знання й отримуючи чужі. Так з’являється метрополія, місто-мати. «Греки живуть навколо моря, як жаби довкола болота» – казав Платон. Тут вони жили, працювали, воювали, відпочивали, дискутували. Колонії росли, багатіли. Розквітало мореплавство. Але мореплавство потребує розвитку астрономії, географії, математики. Це важливий фактор, що обумовлює розвиток наук. Знання про оточуючий світ для греків стає життєвою необхідністю. А цей навколишній світ відрізняється багатогранністю грецьких міст-полісів, що мають значні відмінності як у місцезнаходженні так і у виробничих прийомах, традиціях, моралі, законах, світогляді, зв’язках із містами-колоніями. Тут світ відмінностей і єдності.

Осмислення цих відмінностей, їх філософська складова – задача мислителів античної Греції.

Цікавим є історичний факт. Скіфський мудрець, один з учасників діалогу мудреців, на репліку як він, варвар, може вчити мудрості греків: «привізним скіфським хлібом ви задоволені; чим же гіршим є скіфська мудрість?». Він же: »греки засуджують обман, а самі влаштовують ринки навмисно, для того щоб обдурювати один одного; і що в народних зборах у них вносять пропозиції люди розумні, а обговорюють і затверджують люди нерозумні.» На арені суспільного життя греків з’являється особистість, індивід. «Визволення особистості було великою духовною революцією, що сприяла зруйнуванню родового устрою й виникненню демократії. Об’єднаний з альтруїзмом, індивідуалізм став підвалиною нашої цивілізації. Це ядро християнства (полюби ближнього свого, а не полюби рід свій). Тут зароджується Європейська цивілізація». (К. Поппер. Відкрите суспільство, с. 140).

Греція, її численні поліси-держави не могли бути зліплені за єдиним еталоном. Ці міста диференційовані за ступенем вступу в аграрну технологічну революцію, оскільки мають різні ґрунтово-кліматичні ресурси, різняться за традиціями та звичаями (поклоніння різним божествам), мають соціально-економічні та політичні відмінності. Тому тут два центри тяжіння: Афіни і конкуруюча з ними Спарта.

«Якщо ти не бачив Афін, ти просто пень, якщо побачивши, не був зворушений, – осел. А якщо біжиш задоволений, ти скотина» (Аристофан, с. 27).

Та частина держав-міст, де розклад родоплемінного устрою був не таким різким, були своєрідними союзниками Спарти. Пелопоннеські війни були кривавою драмою боротьби двох політико-економічних утворень. Створити союзи могли, із-за особливостей того часу, бути тільки доступними для огляду в просторі, а те чого не видно, те далеке. Проте вони громадяни не тільки полісів, але й Греції

Афіни – взірець рабовласницької демократії. Розквіт демократії зумовлений переважним впливом праці вільних виробників. «А якщо говорити про багатство греків і варварів, то афіняни одні можуть мати його в себе. Насправді, якщо будь-яке місто багате на корабельний ліс, куди воно збуватиме його, якщо не заручиться згодою того, хто панує над морем? Навіть, якщо якесь місто багате на залізо, мідь або льон, куди воно буде збувати це, якщо не заручиться згодою того, хто панує над морем» (Аристофан. Вид-во М.У., 1956, с. 11). Афіни – економічний і культурний центр Греції. «Держава мала матеріал, камінь, мідь, слонову кість, золото, ебенове дерево, кипарис, були й ремісники, котрі могли виробляти та обробляти його, були будівники, скульптори, ковалі, каменотеси, ювеліри по золоту та слоновій кістці, живописці, емалювальники, різьбярі, люди, які займалися перевезенням й доставкою цих речей як по морю – купці, матроси й лоцмани, так і по суші – каретники, візники, погоничі мулів; далі – канатні майстри, ткачі, сідельники, робітники, що прокладали дороги, та рудокопи, кожне ремесло, як полководець свою власну армію, мало своїх різноробочих і підмайстрів в артілях, котрі слугували знаряддям і живою силою службового значення. Попит розподіляв і сипав свої доходи. На будь-який, можна сказати, вік і на будь-які здібності». (Плутарх. Життєпис Перикла за Аристофаном», с. 12).

Наведений вище уривок з праці Плутарха говорить про наявність професійної зайнятості у виробництві (ремеслі, сільському господарстві), транспорті, торгівлі та сфері послуг. Поділ праці увійшов в життя афінян як об’єктивна реальність.

Землеробство піднімається на ступінь, коли вже культивуються озимі, ярові, є пар, використовуються добрива. Існує приватна власність на землю. Зростання чисельності населення змушує вести війни для захоплення рабів і колонізації земель для виробництва хліба.(1/3 хліба за часів Демосфена ввозили грецькі колонії Малої Азії, Сицилії, Південної Італії, Чорномор’я» (Рошер, «Наука про народне господарство», с. 115,).

Хліб Афіни мали купувати. Це потребувало розвитку морського судноплавства, а значить інститутів страхування ризиків у формі високого товарного прибутку кредитних ресурсів. «В Греції 24–36 % річних по морській позиці, проти 12–18 % по звичайній позиці». (Воблий. Економіка страхування, с. 68).

Міста-полюси мали постійно діючий ринковий майдан. Розвинена грошова система, існують тверді міри ваг і площ. Ринкові відносини сприяли диференціації як ремісників, де існували і великі майстерні з рабською працею, так і сільських виробників зерна, оливкового масла, вина. «... В Афінах, – сказав Салон, – хоча і утвердилося народовладдя, однак голосу і правителю дослухаються тільки одному: закону».(Плутарх. Ісіда і Осіріс, с. 185). Салон (594 р. до н.е.) – автор реформи, яка анулювала борги селян перед земельною знаттю (благородними). Заборонено продаж афінян в рабство, встановлена свобода заповіту. Вжито заходів, які сприяють розвитку ремесла й торгівлі. Знищення боргової кабали і відміна боргів завдасть нищівного удару по лихварських операціях із землею та її концентрацією.

Свобода заповіту допускала дроблення родових маєтків, що завдало удару по родовій знаті. До Салонівських реформ земля, що залишалася після смерті глави сім’ї, успадковувалася тільки родом померлого. Реформа Салона беззаперечно заохочувала підприємництво. Закони Салона забороняли вивіз зерна з Аттики, заохочували вивіз оливкового масла. Всі ці заходи сприяли прогресивному розвитку сільського господарства.

Політична реформа знищила привілеї знатних родів (спадкове право посідати високі посади). Всі афіняни були поділені за майновою ознакою на чотири розряди. До першого розряду належали ті, хто одержував зі своїх полів, садів та городів 500 медимнів (медимн = 52,5 л), до другого – 300, до третього – 200 (власники середнього достатку). До четвертого – решта. А в Римі сословне місце вже визначали гроші.

Реформа Салона має чітко виражену військову мету. Перші (за розрядом) мали обладнувати бойові кораблі, другі – служити в кавалерії, треті – в піхоті, четверті – гребцями на кораблях. Реформа віддзеркалює основу Афін – суспільство тримається на рабській праці, що добувається воєнними методами.

«Замість того, – пише Ф. Енгельс, – щоб по-старому жорстоким способом експлуатувати власних громадян, почали експлуатувати переважно рабів та покупців не афінян». (Походження землі і приватної власності, с. 120).

Греція дала світові філософів, котрі проголосили змінність світу. «Все рухається, ніщо не залишається на місці», «Двічі тобі не зайти в одну й ту саму воду», – говорить Геракліт. Незрілість відносин, у тому числі ринкових, породила філософію Платона. Платон – прибічник шляху розвитку, яким рухається Спарта, виходячи з того, що у плинному змінному світі не може бути знань. Зміни – зло, спокій – божественний. Піти від диференціації соціальної, яку несуть ринкові відносини та їхній найважливіший елемент – гроші, можна лише через скасування приватної власності, у тому числі і на гроші, і панування кастового поділу праці, можливо запозичується зі Сходу (індуїзм, буддизм).

Країна, що опинилася на стратегічно важливому географічному місці з точки зору обмінних (ринкових) умов, має розвиватися інтенсивніше ніж інші країни. Тут чинить вплив контакти різних цивілізацій. Для Афін це – Індійська цивілізація, яка має багате різнобічне духовне життя, її світогляд, а також матеріальна цивілізація. Цей зв’язок Схід-Захід йшов по Середземномор’ю: Греція, Карфаген. Карфаген – країна розвиненої матеріальної цивілізації, один із центрів торгівлі, культури. Боротьба с Карфагеном для Греції, а пізніше для Риму була боротьбою за панування на Середземному морі. Тут зливалися й перепліталися думки Схід-Захід. Світ Олександрії – сукупність всього того, що мало Середземномор’я «в ті часи давав невичерпно багатий світ ідей: християнських, іудейських, елліністичних, єгипетських» (К. Юнг. Психологічні типи, с. 42–43).

Афінська демократія – пов’язана з ринковими відносинами. Особиста свобода формує нову людину, котрій притаманні пошук нових рішень, оптимізм, віра в себе, у власну незалежність, партнерство, взаємозалежність і т.д. «Афіняни полюбляють будь-які нововведення, вміють швидко розібратися в обставинах, виконуючи те, що задумали; ви ж (звернення до спартанців) думаєте лише про те, як зберегти існуюче, та не спроможні придумати щось нове і виконати необхідне. Вони рішучі на противагу вашому зволіканню, вони люблять їздити до чужих країн. Ви звикли сидіти вдома» (Аристофан, с. 27).

Та є Греція Афін і є Греція Спарти, де економічні зв’язки того часу характеризуються пануванням натурального господарства. Розклад родоплемінного устрою ще не закінчено. Панує колективне рабство. Основна частина потреб сім’ї реалізується за рахунок сімейного виробництва (одяг, взуття, житло, знаряддя праці виробляються у сім’ї або общині).

Сучасник Платона Ксенофонт виходив з раціонального в економіці – турботі про ойкос, про домашнє господарство. «Дім – не стіни, а люди». Він, як і Платон, прихильник спартанського шляху.

Спартанські ілоти – власність держави. Вони постачальники зерна. Земля є власністю общини, держави, знатті.

Ксенофонт, через корисність як фактор, що визначає обмін, піддав аналізу поділ праці. Добро має велику корисність, якщо воно створено професіоналом – індивідом, котрий зайняв свою нішу у поділі праці. «Якщо людина робить усе сама, вона робить погані речі». Різко негативне відношення до поділу праці у Платона. Це все на батьківщині Європейської цивілізації. Але головне тут – формування нової людини.

Своє місце в історії економічних концепцій цієї епохи займає Аристотель – учитель Олександра Македонського. Македонський захопив багато країн, в тому числі Персію, але не зміг змінити менталітет персів; Аристотель – автор концепції про те, що природне – розумне, нерозумне – штучне. Природно, що корова народжує теля, неприродно, що гроші породжують гроші. А значить лихварство має бути засуджене як справа безчесна. Мораль еллінів – доблесть, мораль християнства – святість. Оскільки доброчесність – явище, породжене родоплемінними відносинами, воно зберігається в ментальності греків. Це є проявом розсудливості, могутності та мудрості.

Як глибокий мислитель Аристотель формує об’єктивність мінових відносин. «Немає обміну без рівності». Спільномірними в обміні благ він бачить гроші, які у нього – категорія не наукового дослідження, а хрематистики. Аристотель є прибічником приватної власності, Платон – колективної.

Цікавою є у Аристотеля характеристика потреб. Потреби – знання, знання удосконалюють їх. З природного, розумного робиться посилка: «Еллін керується розумом, а варвар – почуттям». Через те він і повинен бути рабом як робоча скотина.

Тільки людина інтелектуальної праці – справжній грек. Джерело мудрості у древніх – природа. Та за всіх інших суперечливих оцінок залишається безспірним положення про те, що у витоків дослідження ринкових відносин стоїть Аристотель.

У грецьких містах, і особливо в тих, головним заняттям яких була війна, будь-яка праця і будь-яка професія, які мали за мету грошовий заробіток, вважалися негідними вільної людини.

Ремісники стали городянами у деяких демократіях тільки у часи розкладу останніх...

Землеробство також вважалося справою рабською і займався ним якийсь підкорений народ...

...Будь яка дрібна торгівля вважалася у греків ганебною. Вона змушувала громадянина надавати послуги рабу, постояльцю, іноземцю і думка про це обурювала волелюбних еллінів, а Платон у своїх законах вимагає покарання для громадянина, який займається торгівлею…

Таким чином, грецькі республіки були в дуже скрутному положенні. Вони не хотіли, аби громадяни займалися торгівлею, землеробством, ремеслом, та не хотіли також, аби вони гаяли час у неробстві. Громадяни не мали жодних інших занять, окрім гімнастичних та військових» (Монтеск’е, с. 195).

Автор робить ці висновки тільки на прикладі Спарти, її союзників, але цього не можна категорично стверджувати відносно Афін. Демократія Афін формувалася під впливом і ринкових зв’язків. Ринкові відносини потребують і створюють, як правило не колективне соціальне утворення, а індивіда підприємливого, цілеспрямованого, вільного від родоплемінної «пуповини». Тому Народні збори Афін та подібних до них міст-полісів – об’єктивна необхідність. Тут немає однодумності, немає однієї концепції. Тут боротьба думок, шкіл. Тут діалог. Тут народжуються школи: стоїків, софістів, гностиків, піфагорійців і т.д. Тут народжуються демагоги (народні вожді).

Ринкові відносини розвиваються в умовах постійних воєнних сутичок. Потрібні раби, а головне їхнє джерело – захоплення варварських територій і його населення.

Неминуче має з’явитися античний «люмпен» – пролетаріат, безпринципний, схильний до всіляких новин, який легко піддається на заманливі й нездійсненні обіцянки політичних демагогів.

Картину такого положення Еврипід дає у «Проситильнице»:

Три рода граждан есть: одни богаты,

Но бесполезны, алчностью полны;

Другие бедны, в средствах стеснены,

Но страшны и завистливы чрезмерно,

Грозят имущим злобными бичами,

Прельстятсь речами главарей негодных.

Из трех же партий города спасает

Лишь средняя, порядок охраняя,

Который город установит сам.

Невзрачный, хоть на вид, но храбрый муж,

Ходивший редко в город и на площадь,

Один из тех, трудами рук живущих,

Которые одни спасают землю.

Як видно, ідея середнього класу, як опори демократичної держави народжується в далекому античному минулому. Причому не у Спарті, а в Афінах. Також слід зробити висновок про те, що в певних історичних умовах, демократія породжує аморальність, психологічну й ідеологічну розбещеність. Культ Діонісія і культ Аполлона – реальна суперечність психологічного життя Афін. Їх відмінності і з’єднання це особливості грецького духу на відміну від західного, який народжений Християнством. У символі Діонісія зображено козла, як найбільш хтивої, брудної тварини, це не вівця – втілення чистоти та доброчесності.

В Афінах соціальне становище індивіда визначають гроші. Вони один з інструментів багатства, але багаті сповнені жадоби, а бідні погрожують заможним (вони страшні й надмірно заздрісні) злобними бичами, вони легко піддаються впливу політичних демагогів. Вони нічого не втрачають від війни. Морально-етичні норми міжособистісних стосунків втілює середній клас.

Як зазначалося вище, античні держави соціально структуровані: багаті, бідні, середній клас. Кожний із них має свої моральні особливості: багаті – жадібні й егоїстичні, люмпен-пролетарії – заздрісні, злобливі, ліниві, легко піддаються впливу демагогів, а середній клас – опора держави, але не має знань (за Аристотелем: середина – приналежність доброчесності). Знаннями володіють філософи. Тому їм належить взяти у свої руки управління державою. У Платонівській ідеї держави – є клас воїнів, які не мають майна. Він говорить: народна монета утворила багато нечестивого, а отримана від богів є чистою, у суспільстві громадян їм одним не гідно приймати, доторкатися до золота та срібла, обкладатися золотими й срібними речами а також пити з них. Є ще і третій клас, який зобов’язаний годувати місто. Тільки так зможуть врятуватися самі та врятувати місто. Платон намагався реалізувати цю ідею в Сіракузах, та ледь не поплатився за неї власним життям. Платон робить посилання на те, що ідея є відображення реальних речей. Він не матеріаліст і не ідеаліст. Він – об’єктивний ідеаліст. Вочевидь, це і відображає його позицію щодо місця і ролі ідеї у державному устрої у боротьбі зі «злом». «Зло» асоціювалося з недоброзичливістю, безсоромністю, заздрістю, радістю з чужого нещастя, а з дій це – крадіжка, вбивство, перелюбство.(Аристофан). Ці моральні особливості з новою силою розвинуться у Римі.

Ринкові відносини формують характер людини як основу його дій і мислення. Як стверджував Геракліт: «Характер – це доля». «Характер притаманний як індивіду, так і соціальній системі...Соціальний характер як специфічний спосіб, за допомогою якого енергія направляється у визначене русло… або енергія більшості людей даного суспільства каналізується в одному і тому самому напрямі, вони мають одну і ту саму мотивацію і, більше того, вони сприйнятливі до одних і тих самих ідей та ідеалів» (Фромм, с. 330).

«Стриманість замість споживання, ощадливість, повага до авторитету були для пересічного представника середнього класу не тільки чеснотами, але й велінням обов’язку. Структура характеру примушувала його з любов’ю робити те, що він повинен був робити заради цілей економічної системи. Сучасний соціальний характер зовсім інший, нинішня економіка стоїть не на обмеженні споживання, а на його подальшому розгортанні. Споживання не тільки перетворилося на жадану мету життя для більшості людей, але стало вважатися доброчесністю. Сьогоднішній споживач, котрий купує у розстрочку, видався б своєму дідові безвідповідальним і аморальним марнотратцем, дід видався б своєму онуці страшним скупердяєм» (Фромм, с. 332).

Ідеї коріняться у соціально-економічній структурі суспільства. Так свобода перетворилася на ідеї першорядної важливості для середнього класу у ході його боротьби проти обмежень, накладених на нього феодалами. «Особиста ініціатива» стала ідеалом капіталізму і вільної конкуренції в ХІХ столітті. Спільна праця і «людські стосунки» – ідеали капіталізму ХХ століття».

…Порядність «стала найбільш популярною нормою у капіталістичному суспільстві, оскільки чесність – основний закон вільного ринку, на якому товари і праця обмінюються без насильства і шахрайства» (Фромм, с. 334–335).

Особливе місце у досягненні цілі відіграє дисципліна. Тут доречно згадати урок із занепаду Греції.

«Жодна нація ніколи не зберігалась протягом багатьох поколінь, якщо не підкорялась (дисципліні, П.П.), обумовленій будь-яким видом постійної виробничої діяльності. З соціальної та інтелектуальної точки зору вони були вільними, але не навчилися правильно користуватися своєю свободою, у них не було самовладання, постійної наполегливості, рішучості. Вони мали всю ту швидкість сприйняття і готовність до нових ідей, які є елементами комерційної підприємливості, але не мали притаманній їй наполегливості у досягненні мети і терплячої стійкості» (А. Маршалл, т. 3, с. 152).

Європейська цивілізація зароджується в Античній Греції. Маленька країна – зосередження малих міст-полісів, що знаходилися в нескінченних воєнних зіткненнях, але таких, що об’єднали сили в боротьбі з Персидським царством чи навалою мідян. Вони дали світу всі форми політичного устрою: тиранію, народовладдя, демократію. Тут народились всі напрямки філософії наступних віків. Тут панувало мистецтво. Антична Греція вміла перемагати не тільки хоробрістю своїх воїнів, а й новими формами організації військових дій, високим рівнем патріотизму.

Греки – мореплавці, організатори нових прийомів ремісного виробництва. Вони будівельники, землероби, скотарі. У боротьбі з голодом вони сміливо відпливали до далеких земель організовуючи там міста-колонії, активно торгуючи з навколишнім світом. Вони увійшли в ринкові відносини – характерною рисою яких є активний пошук технічних, технологічних, соціальних і політичних рішень. Так формується нова людина – людина європейської цивілізації. Свою роль в становленні Європейської цивілізації відіграла Римська імперія.

Рим

Однією з найважливіших історичних подій становлення європейської цивілізації є поява на арені історії Римської імперії, яка пройшла етапи республіканської (ІІІ–І ст. до н.е.) і імператорської (І ст. до VІ н.е.) форм державності, була багатонаціональною імперією.

Рим – рабовласницька держава, що склалася на основі родоплемінного устрою. Римська імперія виникає на ґрунті, який створив Гай Юлій Цезар (народився у 100 році до н.е.), котрий у рамках республіки спорудив військову монархію.

«Діяльністю Цезаря завершилася історія еллінів – латинів. Після того, як греки та італіки розділилися, одна з цих народностей виявила дивну обдарованість у сфері індивідуальної творчості, у галузі культури. Друга виробила найбільш велике й потужне державне тіло. У своїй області кожне з цих племен досягло вищої можливої для людства межі і внаслідок однобічності свого розвитку йшло до занепаду. У той час і з’явився Цезар. Він з’єднав в одне ціле народність, що створила державу, але не мала культури, з народністю, яка мала вищу культуру, але не мала держави. Два найдавніші племені древнього світу знову злилися тепер, у своєму об’єднанні почерпнувши нові духовні сили, достойно заповнили всю велику сферу людської діяльності і спільною працею створили ту основу, на якій людський геній може працювати безмежно. Інших шляхів для людства не знайдено». (Моммзен. Історія Риму, Т. ІІІ, с. 510–511).

Римська імперія досягає своєї найвищої могутності в ІІ–І ст. до н.е. уходить з історичної сцени в 476 р. н.е.

Рим – імперія рабовласницька. Рабство – пронизає все: в сільському господарстві, в ремеслі, мореплавстві, торгівлі, послугах, навіть в культурі. Однак рабство і джерело розквіту, воно ж і одна з причин занепаду і падіння імперії. (Раб теж товар).

Досягнення Риму – не тільки військова справа (роль армії величезна). Але римські легіони пронесли свої орли в Європі, Азії і в Африці. Завойовані держави ставали провінціями. В римському сенаті серед вершників є і малі представники підкорених держав, тому Римська Імперія з адміністративно-воєнної стає багатонаціональною рабовласницькою державою, своєрідним міждержавним утворенням там, де вона була переможцем. Але якщо тут був рабовласницький устрій й закріплювалося рабство, Рим ніс сюди і прогрес. Розширення території вело до розвитку економічних, культурних зв’язків, а також взаємопроникнення нових прийомів використання природних і людських ресурсів. З іншого боку досвід, накопичений у завоюваннях, ставав надбанням римлян і стариків-ветеранів походів, які отримували тут як правило значні земельні наділи – поле застосування знань, отриманих ними в інших країнах. Ціна такого досвіду була високою, він политий кров’ю і стражданнями багатьох мільйонів людей.

Однією з історичних заслуг Римської імперії стали досягнення її сільського господарства. Тут витоки аграрної технологічної революції, що охопила Англію у XVII ст. Якщо Греція вже знала відомий набір культур: пшениця, ячмінь, оливкові дерева, виноград, овочі, проте врожайність низька, землі використовувалися неефективно, то Рим вже впроваджує травопільну систему землекористування, розширюється число культур не тільки харчових, а й технічних (лен). В деяких латифундіях запроваджується стійлове тваринництво. Сільськогосподарське виробництво велося в особливій формі землеволодіння. Реформами царя Сервія Тулія (VI ст. до н.е.) було покінчено з общинним землеволодінням. А далі «за громадянським правом все належить правителю і тим не менш все це прописано (за законом) різним власникам і кожна річ має свого власника. Правителям належить влада над усім, а приватним особам – право власності (с. 165) ...Ти не будеш торкатися плодів, якщо не дозволить тобі це орендатор, хоча б вони і народились на твоїх володіннях» (Сенека, с. 161). Ці слова видатного римського стоїка Сенеки (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.). Функціонують декілька типів господарств: крупні латифундії, середні державні латифундії, селяни-власники, орендарі-колони.

Крупні латифундії в багатьох містах ведуть спеціалізоване виробництво. А це вже розподіл праці – підґрунтя функціонування грошово-ринкових відносин. Вони ж і породили переваги середніх господарств, у тому числі на основі оренди.

Риму не вистачало хліба. Шляхи вирішення – або освоєння чужих зернових земель на основі торгового обміну – колоній, або їх воєнного захоплення. Друге було основним.

У грошово-ринкові відносини залучаються провінції. Ведеться активна торгівля з Іспанією, Сирією, Британією, Єгиптом, Дакією, Мавританією.

Для греків море – транспортна артерія торгівлі, для імперії – моря, річки, дороги з твердим покриттям – артерії для економічних, виробничих, військових зв’язків величезного державного механізму. Потрібні човни, дорожні будівельники, будівельники міст, фортець, гарнізони в них, у легіонах неодмінно з’являються провінціали.

Рим веде війни не тільки із-за рабів і хліба, але й заради грабування в формі воєнної здобичі. Воєнні успіхи перетворили Рим в центр накопичення величезних грошових мас в золоті та сріблі. Тут були найдешевші гроші (4–6 % річних). Неодмінним наслідком чого був розвиток кредитних відносин. Тут вперше в історії з’являється маклер як посередник в кредитних угодах. З’являються таблиці відсотків. З’являються платежі не готівкою, а переводами, словом. Угоди закріплюються підписами свідків і печаткою. Об’єктом кредитних відносин стала земля (іпотечне кредитування), зовнішня і оптова торгівля, мореплавство (тут ризик значно вищий – 23–25 % річних). Існують державні і муніципальні займи.

Але кредитні відносини мають вузьку основу. Їх значення в розвитку міського ремесла – мінімальне. Коло осіб, що мають право займатися кредитуванням, вузьке – найбагатші сенатори. Вершники викреслені зі списку, бо вони мають і іноземні володіння. Багатий як Крез, Сулла, Гай, Юлій Цезар – лихварство вважається найбільш нечесним, безсоромним зайняттям. В перекладі на сучасну мову, грошова маса величезна, інвестиційне поле вузьке, а значить тільки невиробниче споживання – головний напрямок використання. А це веде до падіння моральності. «У предків сувора мораль... А вже ця мораль розбещена, панує зло, люди стають все гірше й менш законослухняними» (Сенека, с. 22)

У Римі і містах ведеться активна оптова і роздрібна торгівля. Багато хто з купців і судновласників із провінцій стають римлянами. Лавки, склади купців із цих країн стали невід’ємною частиною як Риму так і інших міст. При цьому розповсюджуються лавки із продажем одного товару.

На початку ІІ ст. при імператорі Трояні (виходець з Іспанії) був побудований п’ятиповерховий Троянський ринок (150 лавок-магазинів).

З’явилися об’єднання купців, торговців, судновласників – колегії. Широке розповсюдження набуває укладання контрактів.

Розповсюджується грошова форма оренди землі строком до 5 років. Пізніше, коли процес занепаду прийняв гострі форми, вона була переведена на натуральну форму розрахунків.

Як видно, грошово-ринкові відносини в імперії охоплюють значну частину економічних відносин як з точки зору сфер занять населення, так і з позицій їх ролі в народному господарстві.

З’явився особливий ринок, де покупцями є лише багаті люди: пахощі, східні пряності, дорогоцінне каміння, перлини, кришталь, фарфор з Індії та Китаю, вироби із крокодилової шкіри, черепахової кістки з Африки, коштовного одягу з Сирії, харчові делікатеси. Тут безглуздість цін («Лукумівські обіди», римські бані, розкішні палаци і т.д.).

«Всі ці добровільні лиха, що залежать від нашого суспільного устрою»(Сенека, с. 168)

Ринкові відносини вже мають правові рамки. Серед них необхідно відмітити громадянське право, в якому особливе місце займає право власності.

«Правитель володіє всім, але його скарби вже складаються із скарбів, що належать особисто йому. Без будь-якого узвишшя його влади, розслідується судом, що належить йому, і що не належить»(Сенека с. 162)

«Дві особи представляються володарями однієї речі... Один є власником, інший користується нею... Ми кажемо, що книги належать Цицерону, але ті ж самі книги називає своїми торговець книжками Дор. Так Марк Лівій може отримувати чи купувати у Дора свої книги» (с. 161) «...Як швидко умови відносно ціни укладаються між покупцем і продавцем... Але тут же я куплю не за свою, а за твою ціну... Вигода виявляється і від цієї і від іншої сторони» (с. 153)

Судові справи розбиралися між боржниками і позичальниками настільки часто, що на театральних сценах жили терміни «сутяжник», «крючкотвор».

Селянин-власник – основний платник податків, а безперервні війни і величезна армія бюрократів вимагали постійного, зростаючого притоку грошей у державну казну, що не могло не знекровити вільного селянина. З іншого боку, вільний селянин – основний резерв могутності Риму – його легіонів. Війни робили їх інвалідами, не спроможними вести землеробство. Вони ставали люмпен-пролетарями, яких держава мусила не тільки годувати, але й розважати. Число таких римлян досягло 320 тисяч чоловік.

Проблема хліба стає для Риму однією з найважливіших. Сама Італія забезпечити хлібом населення не могла. Аграрна технологічна революція хоча і одержує розвиток, але врожайність, наявність орних земель ще не могли вирішити цієї проблеми. Хліб необхідно закупати у провінціях, які воєнним шляхом захоплювалися, або створювати на цих територіях колонії (грецький досвід знадобився).

З провінції прибував дешевий хліб, конкурувати з яким як латифундист так і вільний селянин не могли. Римський селянин розорявся. Суспільний (зерновий хліб) отримують і злодій, клятвопорушник і перелюбник та інші (Сенека, с. 94.)

«Навіть дикі звірі, що живуть в Італії, мають свої нори; кожний з них знає свій притулок. Лише ті, хто воюють і помирають за Італію, не володіють нічим, окрім повітря та світла; без домівки і житла вони мимоволі тиняються по країні з жінками й дітьми. Полководці, котрі підбадьорювали солдат у битвах захищати свої могили й святині, брешуть. Вони мають проливати свою кров і помирати за розпусту і багатство інших. Вони не мають у власності ані клаптика землі» – говорить Г. Гракх.

Рівний розподіл землі був програмою, яка рухала братами Тиберієм і Гаєм. Однак ідея рівного розподілу землі – пагубна ілюзія. ЇЇ наслідки звергнули б людство до голоду та бідності і, по суті, знищили б цивілізацію (Мезес, с.137).

Роздача хліба римським плебеям коштувала 1/5 усіх державних доходів. У Римі, як і у Греції, ставлення до праці за винятком розумової, негативне. Цицерон, який має дуже багато спільного з Аристотелем, пише: «Стосовно того, які заняття і промисли можуть вважатися пристойними і які низькими, існує таке уявлення: перш за все, вважаються безчесними ті заняття, які збуджують у публіці ненависть, як, наприклад, заняття збірника податків, лихваря. Непристойне й низьке заняття тих робітників, яким платять гроші не за розумову, а за фізичну працю, оскільки вони за певну винагороду начебто продають себе у рабство. Низькі й ті дрібні торговці, які купують у купця товар для негайного продажу його, оскільки вони не можуть досягти успіху без надмірної брехні, а немає речі менш нечесної, ніж обман. Усі ремісники займаються також низькою справою, оскільки не можна бути джентльменом у майстерні. Менш за все почесними є ті ремісники, які сприяють черевоугодництву: ковбасники, куховари, торгівці живністю, рибалки, парфумери, танцмейстери та вся кліка балаганників. Торгівля є та дріб’язкова річ, яку слід вважати низькою. Звичайно, оптовий торговець, котрий завозить безліч товару з різних країн і продає його без обману багатьом особам, не заслуговує на докори. «Але з усіх занять немає кращого, більш продуктивного, відрадного, більш пристойного для вільної людини, ніж заняття землевласника» (Моммзен. Історія Риму, т. 3, с. 467).

Слід звернути увагу на останнє положення Цицерона: «землевласника», а не «землероба». Т. Моммзен коментує ці положення: «Це цілком розвинена плантаторська аристократія, з сильним відтінком купецької спекуляції та легким початком вищої освіти» (там же, с. 467).

Погляд на сільське господарство як пріоритетне заняття для вільної людини-римлянина, відбиває основний напрямок людської цивілізації на її ранніх періодах. Рух аграрної революції в Римській імперії мав багато досягнень в її реалізації, але вона стає і однією з найважливіших причин її загибелі.

Римське сільське господарство носило характер крупного латифундійського, і дрібнопомісного. Перше з них описав Катон.

Римське середнє господарство на основі земельної власності займало площу в 240 моргинів (порядку 100 га), а там де культивувався виноград, воно було значно меншим.

Володар сам управляв своїм маєтком, час від часу приїжджаючи туди. Із зернових вироблялися полба і пшениця, ячмінь і просо. Крім того, сіяли ріпу, редьку, часник, мак і спеціально на корми худобі – люпин, боби, горох, віку та деякі інші кормові культури.

Перераховані культури вказують на те, що в Римі не було «мертвого пара». Наявність травосіяння говорить про те, що земля удобрювалась природними добривами. Набір цих культур у землеробстві був поновлений в Англії у ХVІ столітті. Вчені агрономи, аналізуючи фермерське господарство Англії ХVІ століття, називають наявність травосіяння однією з складових частин аграрної технологічної революції (Ешлі).

Італійські породи худоби і овець славилися в античному світі. Але слабо розвивалися знаряддя праці. Вони були важкими: мотика, коса, серп виготовлялись з заліза, плуг – дерев’яний, тяглова сила – бики. Знаряддя праці за Варроном діляться на три частини: а) знаряддя, що говорять (раб); б) знаряддя, що видають нечленороздільні звуки (бик); в) знаряддя німі (плуг, борона).

В аграрній революції з’являється новий елемент, крупна рабовласницька латифундія, що управляється з єдиного центру – вілла. Починається пошук оптимальних варіантів сільськогосподарських культур, площ, кількості рабів та найманих робітників. Так для обробітку зернових на 2,5 га потрібен один раб, 100 овець, 50 голів великої рогатої худоби також на одного раба... Тут вже елементи наукового ведення ринкового господарства (розповсюджені в Галії, Іспанії)

Процвітанню сільського господарства на певному етапі сприяв загальний розвиток культури та вдосталь капіталів. Було досягнуто появи крупного сільськогосподарського підприємства.

«…На уламках дрібного селянства, італійське купецтво, змагаючись з іудеями і розлившись по всіх провінціях та залежним країнам імперії, стягнуло, нарешті, всі капітали до Риму. На величезному грошовому ринку позичковий процент дорівнював лише шести, і гроші в Римі були, таким чином, дешевші, аніж будь-коли в усій стародавній історії. При цьому система народного господарства, коли торгівля і хліборобство були засновані на скупченні капіталів та спекуляції, виникла страшна нерівність у розподілі багатств. Часто недоречно вживаний вираз щодо держави яка складається з мільйонерів та жебраків, ніде можливо не був виправданий у такій мірі, як у Римі в останній період республіки, і ніде точно так само основний принцип рабовласницької держави, в силу якого багата людина, котра жила працею своїх рабів, завжди вважалася почесною, бідна, котра існувала працею своїх рук, вважалася гідною презирства, ніде цей принцип не був з такою жахливою очевидністю керівним началом всіх суспільних і приватних відносин, як у Римі». (Т. Моммзен, т. 2, с. 466–467).

Про значення сільського господарства для Риму говорять наявність значної літератури, що тиражувалася в імперії. Земельні відносини – основне питання в житті Риму.

Пліній перераховує 146 римських та 327 чужоземних творів з питань сільського господарства, які він використав, складаючи свою «Природну історію».

Почесне місце серед авторів посідають Катон, Варрон і Колумелла.

Катон – автор «Землеробства». Упор робить на один з найважливіших елементів агрикультури – застосуванні органічних добрив: «Старанно зберігай козиний, овечий, коров’ячий і всякий інший гній. Постарайся мати велику купу гною; і коли будеш зорювати – очищуй і подрібнюй, потім вивозь із хліва. Гній зробиш із: соломи, стебел, м’ятої соломи, полови, листя. Половину того вивозь на поля, де сіятимеш корми, четверту частину поклади під скопану землю під маслинами, другу чверть збережи для луку» (Скорняков, «Від шумерів до наших днів», с. 26).

Висновки зі сказаного надзвичайно важливі: споживання стебел, а це вже травосіяння, яке вважається основою плодючості сільського господарства.

У Варрона землеробство уподібнюється з наукою: «...По-перше, це не лише наука, це – знання того, що слід сіяти, і що робити на будь-якому полі, щоб земля давала найбільші врожаї. Основні елементи – вода, земля, повітря і сонце – їх слід вивчити, перш ніж ти кинеш зерна і тим закладеш основу врожаю» (Скорняков, «Від шумерів до наших днів», с. 27).

Криза сільського господарства Риму обумовлена загальним застоєм в економічній, політичній, і соціальній сферах. Ситуацію викладає Колумелла: «Отже, не від втоми, як вважає більшість письменників і не від старості, а головним чином від недбалості, земля відповідає нам меншою родючістю, але можна отримати зростаючі врожаї сучасним та помірним доглядом» (Скорняков, «Від шумерів до наших днів», с. 35). Цю картину можна бачити в описах сільського господарства Росії та України кінця ХХ століття.

Римляни і греки покладали господарське життя на рабів, однак вони дуже різні.

Еліни – демократичні, вони розвивають свій розум. Римляни – люди твердої волі, залізної рішучості, вони не велика нація, вони – велика армія. Вони вільні від звичаїв, вони прибічники вільного вибору, вони наполегливі у досягненні мети, «хоча віддавали перевагу заняттю війною і політикою, вони постійно використовували ті якості, які необхідні для комерційної діяльності… Ті методи спільних дій у комерційних цілях та масштабного виробництва на засадах праці рабів на фабриках, яким греки навчалися на Сході, отримали нову силу, будучи привнесеними у Рим. Здібності і характер римлян роблять їх особливо пристосованими для управління акціонерними товариствами (компаніями) і порівняно невелике число дуже багатих людей, за відсутності середнього класу, були спроможні за допомогою підготовлених рабів і вільних громадян заключати великі угоди у внутрішній і зовнішній наземній та морській торгівлі. Вони викликали ненависть до капіталу, та вони зробили його більш могутнім і ефективним; вони з великою енергією створювали інструменти грошового кредиту і частково, внаслідок єдності імперії влади і широкого розповсюдження мови римлян, у деяких важливих аспектах існувала більша свобода руху у всьому цивілізованому світі в часи Римської імперії, ніж навіть у наші дні» (А. Маршалл, т. 3, с. 153).

Маршалл пише: «Рим добивався імпорту за допомогою меча, комерційне життя здійснювалося в умовах громадського презирства, сенатори могли займатися тільки землею, а не комерційною діяльністю, і зрештою приватне підприємництво було придушене зростаючою могутністю всюдисущої держави».

Але страшною хворобою Риму стає породжена незрілими ринковими відносинами соціальна прірва та морально-етичний бік життя, що набув катастрофічної форми нестриманої розкоші в особистому споживанні, розпусту, падіння моралі. Падала народжуваність, збільшувались хвороби, і виснаження розорених вільних селян і ремісників, все це руйнувало основу могутності Риму і його армію. Імперія повинна була впасти, як тільки війна перестала бути рушійною силою. У глибинах народного життя все більше накопичувалися бездонна безнадія і апатія.

«Багатство і бідність у тісному союзі між собою виганяли італіків з Італії і наповнювали півострів натовпами рабів або страшним мовчанням пустелі. Вся ця картина зловісна, та аж ніяк не єдина у своєму роді: скрізь, де у рабовласницькій державі цілком розвивається панування капіталу, воно однаково спустошує чудовий світ Божий. Італія цицеронівської доби, по суті, схожа на Елладу доби Понтія і ще більше на Карфаген часів Ганнібала, де точно таким самим шляхом всемогутній капітал довів середній клас до знищення, а торгівлю і землеробство підняв до крайньої межі животіння, і насамкінець привів до лицемірства, що прикривало моральне й політичне падіння нації». (Т. Моммзен, т. 2, с. 477).

В Римі був значний прошарок вільних селян і ремісників. Знищення цього класу означало кінець римській імперії. Римляни та греки мали спільним не тільки те, що покладали господарське життя на рабів, але також і на їх особливе місці у міжнаціональних відносинах. Тільки еллін, тільки римлянин розумні, решта людства – «варвари», воно не звільнилися від уз звичаїв і невігластва. Це зумовлювало психологічні зрушення і неминуче формування нарцисизму.

Фрейд і особливо Фромм виділяють таку рису психологічних особливостей, як нарцисизм. Він є характерним як для окремої людини, так і для групи (рід, плем’я, нація). Нарцисизм має важливу біологічну функцію. «Біологічно, з точки зору виживання, людина повинна сприймати себе як щось набагато більш важливе, ніж все, що його оточує. Якщо вона цього не робитиме, звідки вона візьме енергію і бажання захищатися від інших, працювати для підтримки свого існування, боротися за своє життя і добиватися успіху в боротьбі з навколишнім середовищем» (Фромм. Душа людини, с. 53–54).

Нарцистична патологія набирає як індивідуальні, так і громадські форми. Група з нарцистичною установкою обов’язково повинна мати вождя, а він може мати абсолютну владу. (єгипетські фараони, римські імператори, східні емірати, Гітлер, Сталін та дрібніші постаті сучасної доби).

У християнських легендах переборення нарцисизму є у постулатах «люби ближнього свого як самого себе», «любіть ворогів своїх», «не людина всезнаюча і всемогутня, а Бог».

У ідолопоклонстві приватна власність людини стає абсолютною і перетворюється в ідола, який стає об’єктом її нарцистичної пристрасті (а далі Гроші – Бог).

Падіння Римської імперії намагалися подолати, через надання християнству статусу державної релігії. Це акт імператора Константина, але «...то не Константин обернувся в християнство, а Християнство обернулося в Римську імперію» (с. 52). Ринкові відносини в Римі вимагали зняття негативних сторін, торговий імперіалізм потребував виправдання.

Християнство заперечує нарцисизм. Як уже зазначалося, батьківщина християнства – Середземномор’я.

Церква і держава, в умовах падіння моралі, економічного падіння і знищення впливу ринкових відносин, прагне заволодіти суспільством, яке гине і контролювати його процеси, контролювати його діяльність. Ці процеси здійснюються із використанням Євангелія. Це була одна з найбільших релігійно-духовних революцій у світовій історії. Більшість людей хотіли тепер – з економічної точки зору не безмежних доходів, а лише задоволення потреб на постійному скромному рівні, щоб звільнити час для богослужіння і підготуватися до настання царства божого (В. Ойкен, с. 280). Риму, з його культом розкоші та розпусти, бездуховності, протистояв інший світ – євангельської лагоди, скромності, духовності.

Євангеліє попереджує людей від погоні за багатством, яке може відвернути їх від служіння Богу. Бідних та голодних воно об’являє «блаженними», багатим провокує біди. Воно засуджує егоїстичне присвоєння, яке було реакцією егоїзму язичного світу.

«Коли з’явився на світ, коли ти вийшов із живота матері своєї, яке багатство ти приніс із собою? Взяте тобою понад того, що необхідно для тебе, взяте насиллям. Ти утримуєш хліб голодного, ти ховаєш під замок одяг голого, гроші, які ти зариваєш, – викуп за нещасного» (Положення з Нового Завіту). Християнство отримує готове підґрунтя в стоїцизмі – його римській інтерпретації.

Римляни – державники, воїни суворих завоювань, люди честі. Вони стійкі в досягненні цілей, а також – комерсанти своєї епохи. Філософію вони вивчають у Греції. Одним із напрямків, що отримав розповсюдження серед них є стоїцизм. Найвидатнішими серед них є Сенека (4–65 рр. н.е.), Епітікет (50–140 рр. н.е.), Марк Аврелій (121–180 рр. н.е.)

Це час найвищої могутності Римської імперії. В ній вже міцніли сили, що обумовили її занепад. Римлянам близькі ідеї стоїцизму. Загальне правило стоїків «Живи відповідно природі речей». Природа має все для щастя людини. Самопізнання, самосповідання, риси аграрної людини, відкриття «внутрішнього світу» людини – основна риса світогляду стоїків-римлян. Вони в цьому близькі до християнства. Положення «Нового завіту» і положення з робіт Сенеки майже співпадають.

Римляни практичні і їх ставлення до філософії виходить з того, чи відповідають її вихідні принципи їх менталітету державників, законників. Чи може вона бути корисною в їх непростому житті. Сувора мораль предків, а люди сьогодення розбещені, безсилі. Його лозунг: «Будь подібним до скелі: хвилі невпинно розбиваються об неї, вона ж стоїть нерухомо і довкола неї затихають бурхливі води» (Марк Аврелій, с. 295). Це хвилі аморальності, користолюбства, жорсткого егоїзму, хабарництва, тиранії.

Сенека каже: «Для вас – епікурейців, є задоволенням привчати своє виснажене тіло до лінивої бездіяльності і прагнути до безкорисності, доволі схожої на усиновлення, скриватися під густою тінню і витонченими розмірковуваннями, які ви називаєте відпочинком, присолоджуєте безчуттєву від дряблості душу і насичуєтесь їжею і питтям, бліді від нерухомості тіла. Для нас же, стоїків, є задоволенням робити доброчинність сповнену працею, коли вона полегшує працю інших, або небезпекою, коли інших позбавляємо від небезпек, бо тяжкі для нас засоби, коли вони полегшують ускладнене і звужене положення інших.» (Римські стоїки. Сенека, Епітикет, Марк Аврелій, с. 83–84)

В «Енеїді»: «Римлянин! Ти навчишся народами правити державно. В цьому мистецтво твоє накладати умови миру, милість покореним являти та зміряти війною підкорених.»

Вчення про «Справедливу ціну»

Бог дав людям для загального користування блага природи, характерними якостями якої є простота та схожість, а також те, що всі люди від природи є рівними, із цього можна зробити висновок, що приватна власність заперечує природі.

Нові відносини з’являються в торгівлі. Чи потрібна вона? «Справа» (бізнес) відвертає людей від служіння Богу, але вона й «добро» і «зло». Християнство повинно в тім, що протягом VI–X століть Європа опинилася в «темряві віків». Однак термін «тьма віків» затуляє кардинально важливі для Європейської цивілізації події. Частина інститутів Римської імперії, що розвалилася, послужила будівельним матеріалом у формуванні економічних, політичних, моральних у новоствореній римській імперії Карла Великого, імператора франків, яка включала в себе як у минулому римські провінції, які багато в чому не змінили свого строю, так і значних регіонів «варварів», тих же германців, вандалів, що зруйнували у свій час Рим. Поява терміну «феод» відноситься до цієї ж епохи. Його зміст видно з письма Одона королю Франції: «Дивуєш ти мене дуже, мій государ, як настільки швидко, не розібравши справи присудив ти мене недостойним феоду твого, бо родовитість у мене є. Якщо справа стосується виконання служби... служив тобі і при дворі, і в війську і на чужині... Бога і душу свою ставлю в свідки, що краще виберу померти на своєму феоді ніж без свого феоду.»

Ця імперія багатополюсна по рівню розвитку. Вочевидь, що це обумовило її стрімкий розпад після смерті Карла Великого. Але розвал вже регіонів реформованих певною спільністю. Головний критерій це сільське господарство. А воно в значній частині імперії вийшло на більш високий рівень. Замість перелогу, двоколки перейшла на триполку, змінився набір сільськогосподарських злаків. Замість полби впроваджена пшениця, овочі, виноградарство, тваринництво, птахівництво, бджільництво. Піднялася врожайність.

Проте відбулися і зміни в землеволодінні. Для германців – сусідська община-марка, де присадибна ділянка його власність, луки, пасовища, озера, ліси – власність общини. Але пашня – в общинному користуванні. А значить на ділянках, а вони черезполосні, потрібно сіяти всім одну культуру, а це робить землю неродючою, вона вибуває з раціонального користування (повинна відпочивати). Таке землекористування не відкривало можливостей пошуку нових шляхів і засобів росту родючості ґрунтів і росту ефективності праці. Неминуча поява власності пануючої частини, перш за все воєначальників.

Один із королів Франків при розподілі здобичі вирішив забрати її, але один із воїнів нагадав йому, що всім по рівній частині і розрубив чашу. Хлодвіг це не сподобалось і він розрубив його голову як чашу. «Немає рівності – я вождь». Цей приклад показує, що неминуче мало відбутися збільшення землі у родової знаті за рахунок обезземелення інших.

Доля рядового воїна в захоплених областях – аллод. Його участь також була вирішена – він мав змінити власника. Селянський наділ, що зменшувався, міг збільшитися тільки за рахунок землі крупних земельних власників, в тому числі й монастирів.

З’являється орендатор – вчорашній общинник, власник аллоду, залишається з часів Риму пєкарій в різних проявах (він бідний, йому «дали тримати» земельну ділянку на основі ренти – або відробіткової, або натуральної, або грошової).

Ось перелік щорічного оброку з одного кріпацького наділу, який встановив Сен-Жерменський монастир: пів бика або 4 барана – на військові справи (це на першому місці), по 4 динарія (приблизно 1/10 г золота) поголовної податі, 1250 літрів зерна на кінський корм, 100 теснин – 100 драней не з панського лісу, 6 курей з яйцями, через два роки на третій – однорічну вівцю. А також пахати на монастирські поля під озимі та ярові три дні на тиждень і виконувати інші доручення монастиря. (Всесвітня історія. т. ІІІ с. 156)

В переліку повинностей незначним є частка грошей. У господарстві селянин на правах індивідуальної власності: присадибна ділянка, знаряддя праці, включно ткацький станок і гончарний круг, коні, воли, продуктивні тварини, птахи, бджоли, його не можна вбити, і потрібно проявляти до нього піклування (Рим це робив шляхом інститута пєкаріїв, цей інститут залишається й у франків). Судова влада знаходиться в сеньйорів. Господарство натуральне, тільки деяка частина уходить на ринок (гроші для сплати оренди, податків).

Господарство феодала замкнуте у своєму відтворенні, відсутні економічні зв’язки з іншими крупними землевласниками.

Ось що розповідає офіційний документ «Капітулярій про маєтки» Карла Великого: «Нехай управлінці наші щорічно до Різдва Христова ясно і по порядку нас повідомляють про всі доходи, щоб ми могли знати, що і скільки маємо. Скільки сіна, скільки дров і факелів, скільки тьосу... скільки овочів, скільки пшона й проса, скільки вовни, льону й коноплі, скільки плодів з дерев, скільки горіхів і горішків... скільки з садів, скільки з грядок ріпи, скільки з рибних садків, скільки шкіри та міхів, і рогів, скільки меду та воску, скільки сала, жирів та мила, скільки вина ягідного, вина вареного, меду напоїв і оцту, скільки пива і вина виноградного, зерна нового і старого, скільки курей, яєць і гусей, скільки від риболовів, ковалів, зброярів і чоботарів... скільки від токарів і сідельників, скільки від слюсарів, скільки від рудників залізних і свинцевих, скільки тяглових людей, жереб’ят і кобилок» (т. 3, с. 156).

Який широкий, різноманітний перелік натуральних хабарів, але в ньому один раз згадуються гроші. Але вже очевидно що, при добрій врожайності, якою тяжкою ціною все це виробляється. Ціна – жорстока експлуатація, безправ’я, безвихідність, а тому християнство лякає людей апокаліпсисом, «тьмою віків».

Проте саме в цей час VIII–IX ст. відбувається історична подія – переворот в аграрних відносинах. Утворення крупного землеволодіння з масою малоземельних землеробів-селян з певним рівнем агрокультури і ремесла, позбавлених власності на пашню та землю, але таких, що мають право користування та особисто залежних, позбавлених прав і свобод. На відміну від римських аграрних відносин, франкський селянин був особисто зацікавлений в результатах праці, він міг і повинен був розвивати підприємливість. Рабські відносини згубили аграрну технологічну революцію в Римі. Феодалізм покінчив з общинним користуванням пашні – основи родоплемінної організації землеробства, що вбила пошуки нових шляхів і засобів підйому родючості ґрунту і ефективність виробництва. Вочевидь були втрачені моральні сторони, характерні для сільського життя: взаємодопомога, доброчинність, рівність. Відбуваються зміни всередині пануючого класу. Бенефіцій поєднувався з відносинами васалітету на відміну від відносин селянина і феодала. Це закріпляло ієрархічні відносини всередині класу, підпорядковувало дрібних крупними, а крупних найкрупнішими, що створювало посилення централізації й лягло в основу абсолютистських монархій.

Монархія Карла Великого була тим центром, з якого розвинулись Європейські держави: Франція, Німеччина, Італія. З неї безпосередньо виділилися три національності, кожна з яких прагнула до внутрішнього об’єднання. Пізніше, коли мореплавство почало відігравати важливу роль, до них приєдналася острівна Англія. Вони грали головну роль в середні віки і стали локомотивом становлення та успішного функціонування індустріальної цивілізації.

Необхідно також вказати, що католицтво, дякуючи Карлу Великому, утвердилося як всесвітня. Він вивів на папський престол римського єпископа, правда він не дав йому тих прав, які він міг мати в середні віки. Криза християнства в ХІ ст. – відображення тієї політики, яку воно проводило в VI–X віках, коли земне життя було тільки іспитом перед загробним, що не сприяло пошуку шляхів покращення життя.

З ХІ століття починають розвиватися міста, створюються торговельні корпорації, появляються залишки продуктів у селян і сеньйорів–землевласників, які їм потрібно продати міському покупцю – новому класу, класу ремісників, які можуть існувати, тільки збуваючи свою продукцію. Будуються храми, організовуються христові походи – база розвитку грошового обігу. Виникають нові форми відношення продавця й покупця, кредитора й боржника. І вони отримують важливе значення. Відроджується Римське право, в основі якого лежала теорія приватної власності, свобода договору. Ринкові відносини відроджуються й у Європі. Вирішення протиріч які склалися, церковники знайшли в ученні про справедливість ціни й гріховність стягнення процента.

Заперечення гріховності процента віднайшло своє рішення у каноністів, у їх вченні про ренту та товариствах. Необхідно вказати, що вчення каноністів представляє собою скоординовану систему поглядів на економічні процеси того часу, але вони вплетені в богослов`я, заземлюючись в сповідальнях і кафедрах. Це вчення виявило серйозний вплив на законодавство середніх віків.

Вчення про «справедливу ціну» з’являється з відродженням ринкових відносин у середньовіковій Європі, відноситься перш за все до раннього Середньовіччя.

Християнство протягом століть засуджувало багатство у формі приватної власності. Вчення Євангелія неодноразово попереджує людей утриматися від гонитви за багатством, яке може відволікти від служіння Богові, заглушити приховані в людях добрі зерна. Його егоїстичному присвоєнню воно протиставило милосердя, яке щедро подається тому, хто просить.

«Хіба Бог такий несправедливий, що розподіляє між нами засоби до життя не порівну, і ти мусиш жити у достатку в той час як інші бідують» (Ешлі, с. 142).

Це релігійне почуття породження моральності – закріпилося в «природному праві», яке спиралось на дві засади: а) всі люди від природи рівні; б) відмінна ознака природи – простота й схожість. «У кодексі церковного права пізнього середньовіччя, який з’явився із зазначенням різниці між природним і цивільним правом в істинних виразах Юстиніанових Інституцій, до двох прикладів заснування природного права – шлюбу та вихованню дітей,  додані спільність майна і свобода особистості. «Люди повинні користуватися сьогодні всім, що існує на світі» – говорить Климентій (Ешлі, с. 143). Та якщо намагання до особистого збагачення гріховне, то чи можна виправдати торгівлю? Торгівля, очевидно, несе благодіяння суспільству, не всякий торговець користолюбний. Він зобов’язаний утримувати сім’ю, джерелом чого виступає торгівля.

«Якщо усунути користолюбство, – розмірковує Тертуліан, – зникне підстава для пошуку прибутку; але якщо ніхто не буде зацікавлений в отриманні прибутку, зникне спонукання до того, аби займатися торгівлею». Але торгівля небезпечна для душі, «оскільки навряд чи неможливо купцю хоч раз не обманути». (с.144). А порятунок душі дуже важливий для людей – один з найважливіших постулатів християнства.

Покращення умов в сільському господарстві відбувалося дуже повільно і не скрізь до появи відомого надлишку виробленого продукту над мізерним споживанням селянина і не мізерним – феодала-поміщика. Це поставило людей у відношення продавців і покупців, створило поле розширення ринково-грошових відносин, як на селі, так і в містах. Ремісник почав відмовлятися від роботи на городі та в полі.

Так, повертаючись на історичну арену, економічна проблема – відношення продавця й покупця, кредитора й боржника отримує першочергове значення.

Церква повинна була відповісти на це питання. В основу римського права, як відомо, покладена необмежена свобода договору (це видно як із Дігеста – кодексу Юстиніана, збірки законів римських імператорів, так і стислого керівництва по римському праву – інституцій, виданих імператором  Римської імперії Юстиніаном (534–565 рр. н.е.)).

З точки зору вільного договору, відносини продавця й покупця не мають суспільної оцінки, у тому числі етичної, моральної. Це договір двох індивідів, двох громадян. Це область цивільного права. Юрист початку ІІІ століття Павло говорить (його положення цитується в Дігестах Юстиніана): «При здійсненні купівлі та продажу покупець має природне право купити дешево те, що насправді коштує дорожче, а продавець продати дорого річ, що коштує дешевше, отже обидва вони мають право обманути один одного».

Та з позиції християнства торгівля – справа гріховна (за певними винятками). Оскільки покупець і продавець шукають вигоди, тобто чинять несправедливо, вони не турбуються про свою душу, вони забувають Бога. А це гріховний вчинок. Принцип християнства: «У всьому з людьми чиніть так, як би ви хотіли, щоб так чинили з вами». Це дає підстави для функціонування «справедливої ціни» у теологів.

У найбільш повному обсязі учення про «справедливу ціну» викладено Фомою Аквінським. Розмірковуючи про розумові та моральні чесноти, він доходить поняття справедливості, яку визначає як «постійне і тверде бажання давати кожному те, на що він має право». (с. 150). Схема доведення: по-перше, справедливе все те, що узгоджується з Римським правом; по-друге, що природно для всіх, те не є гріховним; по-третє, операція – це один із варіантів подарунка, де вигода більша, аніж ціна подарунка. Та потім він спростовує установки Римського права. По-перше, закони божеські не можуть бути спростовані законами людськими, які заохочують нечесні вчинки (обман), по-друге, порок не стає меншим через те, що він природний для всіх, по-третє, справедливість торгівлі не дорівнює справедливості у дружбі.

Такий спосіб доведення існування справедливої ціни речей. Він стверджує, що кожна річ має свою певну «справедливу ціну», встановити яку можна точно. Це твердження викликає подив, оскільки подальше вивчення цього економічного феномена не завершене і сьогодні. Але «справедлива ціна» є історичним фактом. Європейська цивілізація довгий час розвивалася низькими темпами. У ХIV–ХVIII століттях відбувається їхнє зростання, і це пов’язано з ринковими відносинами, які їх обумовили.

Прогрес у сільському господарстві виступає тут матеріальною першоосновою. Значна чисельність населення, що зазнавала політичних, соціальних, біологічних випробувань, була зайнята в сільському господарстві, де панували примітивні знаряддя праці, коли потреби сім’ї задовольнялися за натуралізації господарських зв’язків. Селянин у своєму господарстві виготовляв одяг і взуття, предмети побуту, добре знаючи, які витрати на виробництво були необхідні для їхнього виготовлення. З появою нової соціальної одиниці – ремісників, які довгий час займалися і сільським господарством, і з виникненням гільдій були інформовані про витрати своїх колег по ремеслу в місті, справедлива ціна за вироби була очевидною, вирахувана за кожний вибір.

«А оскільки досвід показав, що на окремих осіб не можна розраховувати, щоб вони добросовісно призначали ціни речам, згідно з їхньою дійсною вартістю, то звідси випливало, що державна влада, місто або гільдія зобов’язані були взятися за це і визначити справедливу і помірну ціну» (с. 157).

Вчення про «справедливу ціну» виступає як подальший розвиток догматів гріхів щодо людини доброчинної, цього продукту розкладу родоплемінного устрою і соціальної диференціації. У нових умовах, коли соціальна диференціація посилилася, ідеологія християнства, як головна духовна влада, повинна була знайти нові форми виправдання диференціації. При збереженні природного права з’являються цивільне і церковне.

Цивільне право сформульоване у римському, але воно історично не працювало в умовах феодальних ринкових відносин в Європі після краху Римської імперії. Світська і духовна влада типові для середньовічної Європи. Боротьба між ними, що набувала різних форм у національних утвореннях, проти нових відносин, що руйнували феодальні, мала породити учення про «справедливу ціну». Воно вплинуло на формування національної економічної політики країн Західної Європи.

Християнство і підприємництво.

Ринкові відносини в Римській імперії потворно специфічні. Елліни породили політичну демократію на вузькій економічній основі. Це демократія обраних, «не варварів», вона спирається на власність, на рабів, на економічну міць олігархів – вчорашню родоплемінну знать.

Ринкові відносини охоплюють торгівлю і в певній мірі ті ділянки суспільного життя, де є розподіл праці. Сфера обігу грошей невелика. Та вони вже можуть використовуватися як загальний платіжний засіб, як специфічна купівельна сила. Вона породжена не фізичною природою, вона – продукт нової народжуваної сили – міжособистісних економічних стосунків. Оскільки для еллінів і римлян природа – джерело мудрості, то на нові народжувані сили вони повинні дивитися як на щось неприродне, а значить нерозумне. Так з’являється хрематистика.

Обмін благами природний. Обмін потребує рівності. Рівність означає сумірність. Гроші – інструмент сумірності. Можна виправдати торгівлю, особливо між країнами. А значить, виправдати гроші – засоби обміну. Та гроші можуть бути і засобом зростання. Гроші при лихварстві породжують гроші. Але лихварство – заняття ганебне. Еллін грабує елліна. Але навіть в родоплемінній організації, присутня жадібність, корисливість. І це там, де взаємодопомога та взаємовиручка – справа честі, де відсутність допомоги і сприяння признається настільки брудним й соромливим, що потребує вигнання із роду (клану), що є рівнозначним смертній карі. Лихварство одне із самих непорядних занять. Одначе засудження лихварства звужує базу розвитку підприємництва. Підприємництву необхідний інвестиційне джерело – кредит. Але християнство народжується, розвивається в конкретному історичному середовищі. Це середовище – греко-римське, у тому числі і господарське життя, де лихварство набуває характер національного лиха, де під тягарем лихварських процентів розоряються вільні селяни, земельні помісні власники, орендарі, ремісники. Християнство засудило лихварство як один найтяжчих із семи гріхів – користолюбство. Враховуючи величезний вплив християнства на європейському просторі, така оцінка занять лихварством була рівнозначною вигнанню із раю. Тому її носієм став іудей, а не християнин або мусульманин. Християнство захистило селянина, ремісника від боргового рабства, але не від важкого тягаря сплати високого лихварського процента. Історичних умов для зростання підприємницької діяльності ще не існувало. Християнство вплинуло на такий елемент ринкових відносин, як формування ринкових цін. Римське право проголосило свободу договору продавця і покупця, тим самим надаючи свободу дій такому регулятору ринкової ціни, як взаємодія пропозиції та попиту. Ціна – стимулятор або швидкого розвитку або стагнації та банкрутства. Тут припускається порушення такої моральної категорії як доброчесність, первісної заповіді християнства – побажай іншому те, що ти побажав би собі.

Канонічне право намагається знайти лазівку для виправдання таких економічних міжособистісних відносин. Своє рішення вони знаходять у «справедливій ціні». «Справедлива ціна» – це не результат вільної гри ринку, вона встановлюється або державою, або торговими ремісничими гільдіями, або містами. «Справедлива ціна» повинна реалізувати одне з положень християнства про те, що Бог визначив кожному його соціальну станову роль (християнство тут запозичує індуїстське положення про касти, де реалізується земне призначення людини). Але «справедлива ціна» є кайданами на шляху прогресу.

Ця становість знаходила своє відображення в законах про розкіш, в законах, що регламентували особистісне споживання середньовічної людини. Французьке прислів’я говорить: «Духовенство служить державі своїми молитвами, дворянство – своєю кров’ю, а народ своєю працею».

Одначе в реальному житті з’являлися різні форми мінових операцій, що відходили від офіційно узаконених.

Так – можна було використати і грошову масу, що малася у наявності, на купівлю ренти, оскільки дохід від ренти не був гріховним. Можна було оптовий продаж товарів використати для одержання своєрідного процента на авансовану суму грошей шляхом накопичення суми між «справедливою ціною» і обсягом всієї продажної суми, можна було використати векселі. Поновлювалась така форма як римські товариства. Каноністи стверджували: там де є ризик, там є товариство (акціонерів).

Однією з найсуттєвіших помилок середніх віків було вчення «про непродуктивність капіталу», або «аксіом про безплідність капіталу» – заперечення продуктивності грошей.

Рання історія терміна «капітал» темна. Він не користувався популярністю. Меркантилісти визначали ним суму грошей, віддану в позику або суму грошей, які мав власник для віддачі у позику. І тільки у фізіократів уже має своє визначення – це накопичена цінність.

Service Unavailable

The server is temporarily unable to service your request due to maintenance downtime or capacity problems. Please try again later.