§ 5. Віденська конвенція ООН «Про договори міжнародної купівлі продажу товарів» 1980 року

К оглавлению 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33
34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50
51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67
68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84
85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101
102 103

Розбіжності в національному праві різних держав з пи_

тань міжнародної торгівлі являють собою істотну перешко_

ду на шляху її розвитку. Держави і міжнародні організації

робили численні спроби уніфікації норм, що регулюють

міжнародну купівлю_продаж товарів. Метою такої уніфі_

кації мало стати скорочення юридичних перешкод на шля_

ху міжнародної торгівлі.

1930 року Міжнародний інститут уніфікації приватного

права приступив до розробки одноманітного закону про до_

говори купівлі_продажу товарів. Кілька проектів були роз_

роблені ще до другої світової війни (у 1935, 1936, 1939 рр.),

а остаточний варіант проекту був підготовлений тільки в

1963 р. Гаазька конференція 1964 р. прийняла дві конвенції:

Правочини з іноземним елементом 179

Одноманітний закон про міжнародну купівлю8продаж то8

варів і Одноманітний закон про укладення договорів про

міжнародну купівлю8продаж товарів. Ці конвенції не діста_

ли широкого поширення — їх ратифікували усього кілька

держав, головним чином західноєвропейських (першу —

вісім, другу — сім).

1966 року було створено ЮНСІТРАЛ — Комісію ООН по

праву міжнародної торгівлі, основною метою якої було

здійснення уніфікації в області міжнародної торговельної

діяльності. ЮНСІТРАЛ приступила до перегляду текстів

Гаазьких конвенцій, для того щоб зробити їх більш «гнуч_

кими», прийнятними для держав з різними правовими сис_

темами.

1980 року на конференції Генеральної Асамблеї ООН за

участю делегатів з 62 країн у Відні було прийнято Конвен8

цію про договори міжнародної купівлі8продажу товарів, яка

набула чинності з 1 січня 1988 р. Умовою приєднання до

Віденської конвенції є денонсування Гаазьких конвенцій

1964 р.

Віденська конвенція складається з чотирьох частин

(101 стаття):

1 — сфера застосування і загальні положення;

2 — укладення договору;

3 — купівля_продаж товарів;

4 — заключні положення.

Держави, що приєднуються до Конвенції, наділяються

правом скасувати щодо себе дію частини 2 або 3, а також вне_

сти застереження відносно обов’язковості письмової форми

контракту. Частини 2 і 3 мають самостійне значення, тому

кожна держава при ратифікації конвенції може заявити про

те, що вона не пов’язана однією з цих частин (ст. 92).

Сфера застосування Конвенції. Конвенція застосовуєть_

ся до договорів купівлі_продажу товарів між сторонами, ко_

мерційні підприємства яких розміщені в різних державах:

а) коли ці держави є учасницями Конвенції;

б) коли відповідно до норм МПП застосовується право

держави_учасниці Конвенції (ст. 1).

Стаття 2 Конвенції обумовлює, що норми Конвенції не

застосовуються до продажу:

— товарів, що придбаваються для особистого, сімейного

чи домашнього використання, окрім випадків, коли прода_

вець у будь_який час до або в момент укладення договору не

знав і не повинен був знати, що товари придбаваються для

такого використання;

— з аукціону;

— у порядку виконавчого провадження або іншим спо_

собом в силу закону;

— фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів,

оборотних документів і грошей;

— судів водного й повітряного транспорту, а також судів

на повітряній подушці;

— електроенергії.

Стаття 3 виключає застосування Конвенції до дого_

ворів підряду і договорів на надання послуг.

Конвенція не регулює такі питання:

а) дійсність договору;

б) перехід права власності на товар;

в) відповідальність продавця за заподіяні товаром ушко_

дження здоров’я або смерть будь_якої особи.

На підставі ст. 6 Конвенції, сторони можуть виключити

для себе застосування Конвенції цілком або в частині чи

відступити від її положень, зазначивши про це в договорі.

Таким чином, конвенція носить диспозитивний характер

стосовно положень зовнішньоекономічного договору (кон_

тракту): більшість її положень діє, якщо сторони не домо_

вилися про інше. Однак спеціального посилання на Конвен_

цію в тексті договору не потрібно — вона діє автоматично

як частина національного законодавства країн, що її підпи_

сали.

Правила тлумачення самої Конвенції та умов дого_

ворів. При тлумаченні норм Конвенції варто враховувати її

міжнародний характер і необхідність однакового застосу_

вання.

Укладення договору. Конвенція докладно регулює поря_

док укладення договору (частина друга): направлення офер_

ти, акцепт, вступ договору в дію.

Пропозиція про укладення договору є офертою, якщо

вона (ст. 14):

1) адресована одному або кільком конкретним особам;

2) достатньо визначена, тобто вказано товар і прямо чи

побічно встановлюються кількість і ціна або передбачаєть_

ся порядок їхнього визначення;

3) виражає намір оферента бути пов’язаним у разі акцепту.

Стаття 19 закріплює принцип дзеркальності акцепту —

він не повинен істотно змінювати умови оферти. Перелік

умов, що істотно змінюють умови оферти: ціна, платіж,

якість і кількість товару, місце й термін постачання, обсяг

відповідальності, вирішення спорів.

Договір вважається укладеним з моменту одержання

оферентом акцепту. Дане положення є важливим, оскіль_

ки правові системи держав континентального й англо_аме_

риканського права дотримуються різних позицій у цьому

питанні: перші — «теорії одержання» (вступ акцепту в силу

пов’язується з одержанням його оферентом), другі — «теорії

поштової скриньки» (акцепт набирає сили після його від_

правлення).

Купівля_продаж товарів. У частині третій Конвенції

детально визначаються обов’язки продавця і покупця, а та_

кож встановлюються засоби правового захисту у випадку

порушення сторонами договору своїх зобов’язань.

Визначаються також:

1) момент переходу ризиків від продавця до покупця;

2) поняття істотного порушення договору;

3) порядок відшкодування збитків від неналежного ви_

конання або невиконання договору;

4) умови звільнення сторін від відповідальності;

5) наслідки розірвання договору.

При вирішенні питання про дію принципу реального

виконання договору застосовують закон країни суду (ст. 28).

Суд може винести рішення про виконання зобов’язання в

натурі тільки за умови, що його національне законодавство

передбачає це.

Стаття 55 містить положення про те, що ціна не є необ8

хідною умовою договору1: якщо ціна не зазначена в договорі прямо чи непрямо і не встановлений порядок її визна_

чення, то вважається, що сторони, у разі відсутності будь_

якої вказівки про інше, мали на увазі посилання на ту ціну,

яка на момент укладення договору звичайно стягувалася за

такі товари, що продавалися при порівнянних обставинах у

відповідній галузі торгівлі.

Поняття передбачуваного порушення договору не відо_

ме вітчизняному праву — закріплюється у статтях 71, 72

Конвенції. Порушення є передбачуваним, якщо до настан_

ня дати виконання договору стає ясним, що одна із сторін

допустить істотне порушення договору (не виконає своїх

зобов’язань). У такому разі контрагент вправі призупини_

ти виконання своїх зобов’язань за договором або заявити про

розірвання договору.