Кримінальне право
Спадкове право
У польсько-литовському праві розрізнялось спадкування за законом, заповітом, на основі звичаю. За законом спадкували діти; щоправда, у Польщі спершу спадкування дочок обмежувалось лише рухомим майном, а нерухоме майно і передусім земля переходили лише до синів, кожен з яких отримував рівну частку, та з 14 ст. шляхетські маєтки за відсутності синів спадкували дочки. За Литовськими Статутами за законом спадкували діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі; іноді вони позбавлялись права на спадок – дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків чи опікуна, вдова-шляхетка, яка без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина, визнані незакононародженими діти, діти державних злочинців та деякі інші. Вдова отримувала довічне держання, яке по її смерті переходило до дітей.
Розрізнялось спадкування батьківського і материнського майна; так, ІІІ Статут передбачив, що спадщина, нерухоме і рухоме майно та коштовності переходять лише синам і близьким по зброї; тобто, батьківське майно, у т.ч. куплене, передавалось у “вотчину” лише синам, а дочкам, здебільшого, - лише придане з ¼ усього батьківського, у т.ч. купленого, майна. А материнське майно – як нерухоме у вигляді маєтків, так і рухоме, у т.ч. готівка, золото, срібло, одяг і прикраси, коні, вози, килими тощо – розподілялось порівно між усіма дітьми – і синами, і дочками.
Закон передбачав можливість розпорядження майном за заповітом; свобода заповіту поширювалась на рухоме майно і куплену нерухомість, яка не належала до родової власності (вотчини або материнського майна). Не мали права заповідати майно нпвнолітні, ченці, не відокремлені від батьків сини, залежні люди тощо.
За відсутності синів, дочок, інших нащадків і родичів родове майно і набуті маєтки переходили до близьких по чоловічій лінії, а маетринське майно – до близьких по материнській лінії. За відсутності спадкоємців за законом і за заповітом майно визнавалось вимороченим і за ІІ і ІІІ Статутами переходило у державну казну - Великому князеві.
Поза тим, значна сфера відносин спадкування регулювалась нормами звичаєвого права і Руської Правди, до яких відсилали і Литовські Статути.
Польські статути Казимира Великого середини 14 ст. присвячували злочинам майже 2/3 статей, визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 р. та 3 Литовських Статутах. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищались посиленими санкціями, натомість, за деякі злочини для шляхти передбачались значно менші покарання або й взагалі звільнення від покарання; так, за І Статутом образа шляхтича каралась ув`язненням, а нешляхтича – штрафом, за вчинене кількома шляхтичами вбивство карався лише одни з них, а решта сплачували гуртом головщину.
Спершу злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну “кривду”, заподіяну окремій особі або громаді, згодом – як “шкоду”, “злочинство”, потім – як “виступ”, “гвалт”, тобто порушення встановлених державою правових норм. Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності. Суб`єктами злочину вважались і вільні, і феодально залежні особи, віком з 7 р. (за І Статутом), 14 р. (за ІІ Статутом), 16 р. (за ІІІ Статутом). З 14 ст. законодавство і судова практика намагались розрізняти вину умисну і необережну; так, Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал; Литовські Статути доволі чітко розмежовували умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентувалась співучасть у вчиненні злочину, а також були відомі необхідна оборона і крайня необхідність.
Законодавство передбачало доволі широкий перелік злочинів, які розподілялись за об`єктом злочину на кілька видів. Найтяжчим злочином вважалось образа “маєстату” або злочинне посягання на життя і здоров`я господаря (Великого князя), короля. Державні злочини – втеча у ворожу землю, видача державної таємниці, здача замку ворогові, заколот (рокош), зрада, бунт, образа суду. Злочини проти релігії у церкви – богохульство, віровідступництво (вихід з християнства, перехід у жидівську чи мусульманську віру), чари, чаклунство тощо. Злочини проти особи – вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, фізичні і словесні образи; з них найтяжче – вбивство, яке поділялось на категорії за об`єктом, суб`єктом злочину, способом його вчинення, - вбивство пана, батьків, чоловіка, дітовбивство, вбивство під час нападу на садибу, на суді або у присутності пана, під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочини проти власності – крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна, наїзд, грабіж – відкритий напад з метою заволодіння майном, розбій – умисний напад на чужий дім, двір, маєток; в разі вбивства при грабежі чи розбої усі учасники нападу, незалежно від їх ролі і ступені участі у злочині, карались смертю. Злочини проти сім`ї і моральності – примушування до одруження, двоєжонство, шлюб з близькими родичами, звідництво, згвалтування тощо.
У Литовських Статутах покарання позначалось термінами “кара”, “страта” та ін. Мета покарання – ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди, притому головною метою було залякування, про що свідчить жорстокість і болючість покарання (особливо смертної кари) та публічність його виконання. Так, Грамота Великого князя Литовського 1522 р. зазначала, що залякування у писаному праві необхідне для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки та збереження у доброму стані всієї держави.
Найтяжче покарання – смертна кара, яка передбачалась спершу за державні і релігійні злочини, а згодом – за убивство, розбій, наїзд, насильство, крадіжку, злочини проти сім`ї і моралі, військові злочини тощо; застосовувалась переважно до простолюдинів. Розрізнялась проста смертна кара (відрубання голови, повішення) і кваліфікована, тобто особливо нестерпна (спалення, четвертування, посадження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (побиття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрубання руки, ноги, відрізання вуха, носа, виколювання очей); вони застосовувались, головно, до непривілейованих станів. Позбавлення волі (ув`язнення у башті, фортеці, в`язниці – підземні і надземні) призначалось за незначні злочини на строк від 3 тижнів до кількох років. У польсько-литовському праві склалась доволі складна система майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, нав`язку. Головщина – це грошовий штраф “за голову убитого”, що сплачувався додатково, попри основне покарання (смертну кару), сім`ї або родичам убитого. Розмір головщини залежав від стану убитого – за шляхтича, за ІІІ Статутом, сплачувалось 100 коп грошей, за війта і бурмістра – 60 коп, за ремісника і міщанина самоврядного міста – 30 коп, за тяглову людину – 24 коп грошей. Нав`язка – грошовий штраф за заподіяння поранення, побоїв, вчинене упершу незначну крадіжку; вона могла бути основним і додатковим покаранням. Штраф надходив потерпілому і у державну казну (князеві, королеві); потерпілий отримував шкоду – винагороду за заподіяні збитки, та наклад – відшкодування судових витрат. До позбавлення прав і честі присуджувались покарані, які не підпорядковувались судовому рішенню; такі “виволанці” позбавлялись усіх прав і виганялись з держави, це покарання було довічним або тимчасовим. Позбавлення честі застосовувалось лише щодо панів і шляхти і могло поєднуватись з іншими покараннями. Так, до шляхтичів застосовувалось виволання (викрикування), що пов`язувалось з публічним оголошенням вироку; воно призводило до громадянської смерті засудженого – така людина переставала існувати для закону як особа: втрачала шляхетство, права на майно, була змушена переховуватись за кордоном, оскільки у разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків “виволання” міг звільнити лише великокнязівський охоронний лист – глейт. З 16 ст. виволання замінюється менш суворим покаранням – опалою; опальний шляхтич теж повинен був залишити кордони держави, проте, це була втрата лише громадянських прав, а не честі. До цього виду покарань належало і виставлення біля ганебного стовпа, яке застосовувалось, як правило, до непривілейованих станів. Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність – часто право визначало вид покарання, а не його розмір, тож судді встановлювали його на власний розсуд, практикувалось навіть умовне засудження.
Поза польсько-литовським законодавством перебувала система злочинів і покарань Запорізької Січі. З кримінальних злочинів найтяжчими вважались убивство козаком товариша, заподіяння побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі чи християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайдамацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (крім матері, сестри, дочки), пиятика у військовому поході. Покарання залежали від ступеню тяжкості вчиненого злочину. Найсуворіше покарання – смертна кара, здебільшого у кваліфікованій формі – закопування живим у землю, посадження на кіл, повішання на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа. Як покарання застосовувалось також прив`язування ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), побиття канчуками під шибеницею, калічення, розграбування майна.