Перший період

Перші клінічні описи природженого недоумства відносяться до кінця XVIII століття. У 1770 році Дуфоур вказав на існування двох мір психічного недорозвинення: ідіотії та імбецильності. Все ж до першої половини XIX століття для позначення інтелектуально неповноцінних осіб використовувався один термін — ідіотія.

На початку XIX століття Пінель (1806) дав визначення цьому поняттю: «більш менш абсолютне порушення функцій розуму і/або почуття». Він все ще припускав, як це тоді було прийнято, що ідіотія — це одна з форм психічного захворювання — божевілля (аменції). Він розширив це поняття, поширюючи його на багато станів, що відрізнялися глибиною інтелектуального дефекту й порушенням адекватного вираження почуттів. Пінель вважав, що причиною ідіотизму можуть бути природжені фактори, «надмірності», наркоманії, розумова перевтома, «занадто щедрі кровопускання, що застосовувалися для лікування манії», таким чином, включаючи в цю групу й стани придбаного недоумства. Звернувши увагу на фізичний стан недоумкуватих і дефекти в будові їх тіла, він зробив припущення про те, що «якщо ідіотизм залежить від вад будови голови, то тоді даремні старання його вилікувати».

Ескіроль (1838), ґрунтовно вивчивши недоумство, першим зрозумів, що ідіотія не хвороба, а стан, що характеризується тим, що розумові здібності впродовж життя ніколи не розвивалися. Роботи Ескіроля започаткували клінічне й психологічне вивчення недоумства.

У протилежність багатьом сучасникам Й. Г. Песталоцци (1746-1827) намагався переконати в необхідності виховання й навчання «тупоумних», проте довгий час це ні до чого не призводило. Для реалізації гуманних спрямувань швейцарського педагога тоді ще не дозріли ні економічні, ні соціальні умови.

Перевірці припущень про можливість навчання недоумкуватих допоміг випадок. У лісах Авейрона був виявлений здичавілий хлопчик 11-12 років. Він був мало схожий на людську істоту: знаходився у безперервному русі, кусався, дряпався. Ітар (1775-1838), будучи сенсуалістом, у процесі навчання Віктора — так була названа ця дитина — використав методи, ґрунтовані на розвитку почуттів. Він поперемінно тренував його різні органи чуття, прищеплював йому соціальні навички й розвивав мовлення. Зробити Віктора нормальною людиною не вдалося, але з'явилися докази, що навіть ідіоти здатні до навчання.

В. Морель (1857) був основоположником теорії звиродніння, що являється, зокрема, причиною ідіотії і кретинізму, вважаючи, що недоумство — останній етап деградації роду. Він також виділив обумовлену фізичним і психічним недорозвиненням «психічну дефективність», яка представляла проміжний ступінь між психозами та ідіотією.

Магнан (1893) дотримувався тієї ж точки зору, вважаючи недоумство проявом дегенерації. Усіх «дегенератів» він ділив на ідіотів, імбецилів, тупоумних(дебілів) і вищих дегенератів (психопатичних осіб).

Підсумком першого періоду вивчення природженого недоумства стало те, що до початку XX століття склалося переконання про відмінність природженого недоумства від божевілля, про несприятливу спадковість як про його причину. Було описано декілька форм природженого недоумства, що розрізняються по мірі вираженості інтелектуального дефекту.

У цей період ще не було однакової термінології розумової відсталості, уперше почали описуватися її окремі форми, уявлення про етіологію й патогенез були невизначеними, клінічні характеристики відбивали інтелектуальну недостатність і порушення емоційної і вольової сфер. Таке цілісне клінічне вивчення істотно відрізняє дослідження першого періоду розвитку про олігофренію від робіт подальшого етапу (Сухарева Г. Е., 1965).