Утворення Великого князівства Литовського. Інкорпорація українських земель до його складу.

План

1. Утворення Великого князівства Литовського. Інкорпорація українських земель до його складу.

2. Соціально-економічний розвиток українських земель.

3. Литовсько-польські унії та їх вплив на подальшу долю українського народу.

Період XIV - XVI століть значно відрізнявся в історії української державності від попередніх етапів. Саме в XIV ст. на міжнародну арену виходять нові, достатньо сильні держави – Литва, Польща, Росія, Кримське ханство, які в майбутньому будуть впливати на державність і територіальну цілісність України. Ці держави будуть вести боротьбу за дуже важливі в економічному та геополітичному плані українські землі.

З XIV століття починається процес включення (інкорпорації) українських й білоруських земель до складу Великого князівства Литовського. Цей процес перебування українських земель під ВКЛ історик О.Бойко умовно поділив на чотири етапи: І етап (1340-1362) – “оксамитове” литовське проникнення;ІІ етап (1362-1385) – “ослов’янення” литовських правителів;ІІІ етап (1385-1480) – втрата українськими землями залишків автономії; ІV етап (1480-1569) – посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі”.

Якщо повернутись ще до початків майбутнього литовського князівства, то слід сказати, що грунт для його утворення становила литовська група племен, яка складалася з прусів; ятвягів; литовців; жмуді; лотишів та інших племен. Довгий час литовські племена жили кожне своїм життям, під проводом племінних
князів. Релігією їх було примітивне поганство, великий вплив на населення мали жерці. Країна була бідна; ліси, багнища не приваблювали сусідів. Час від часу вчиняли вони, головним чином, ятвяги, грабіжницькі наскоки на сусідів, що викликало, звичайно, походи проти них. Наприклад, перший значний похід проти ятвягів Володимира Великого датується 983 р. Аналогічні події були й на західних границях литовських племен на поморській та польській границях.

З XII ст. становище литовських племен погіршало. Тиснути на них починає Тевтонський й Лівонський лицарські ордени. Крім німців насідали на литовські племена українські князі, зокрема Роман. Крім волинських князів нападали полоцькі. Оточені з усіх боків ворогами, литовські племена почали об'єднуватися. Ім'я першого князя, що розпочав об’єднання, невідоме, літопис називає
його просто "великим королем". На початку XIII ст., в 1219 році, вперше згадує
літопис імена князів, синів "великого короля": Мендовга та Довспрунка. Сила Мендовга (1230-1263), що стає на чолі Литовського князівства з часом міцнішає, він починає боротьбу за землі з Данилом Галицьким, і хоча протягом певного часу їм вдається порозумітись, але Мендовг починає походи проти Смоленщини, мріє про загарбання Чернігівщини. Тобто проникнення литовців в українські землі починається ще за часів Мендовга в першій половині 13 ст.

Зі смертю Мендовга в 1263 році почалася в Литві колотнеча. На короткий час велике князівство Литовське перейшло до сина
Данила Шварна (р. 1267), але українські та білоруські землі поволі почали опинялися під владою Литви. Князь Гедимін (1316—1341) знов об'єднує велике князівство Литовське, поширює владу й на північну частину Київщини. Його син стає князем Волині. У своїй політиці об'єднання білоруських та
українських земель з литовськими Гедимін увесь час підкреслював, що він е
спадкоємцем руських князів, і називав себе "королем Литовським та Руським".

Після смерті Гедиміна в 1341 році Великим князем
Литовсько-Руської держави став його син Ольгерд (1341—1377), який виявив себе дуже талановитим організатором. Д. Дорошенко називав його геніальним.
Головну увагу Ольгерд звернув на експансію вбік руських земель на південь та
південний схід. Його девізом стає: "Уся Русь повинна належати литовцям". Ольгерд захоплює з 1345 по 1377 роки велику частину українських земель. Саме в цей період литовці ведуть наступ на Київщину, Чернігово-Сіверщину, Переяславщину, Поділля (після перемоги над татарами) (друга половина 14 ст.); загострюється й боротьба з Польщею за Галицькі землі. Особливість цього етапу перебування українських земель під Литвою є те, що руські землі зберігали автономію, місцеве населення не чинило опір щодо Литви, а остання толерантно ставилася до українців.

З 1362 року починається процес “ослов’янення” литовців (ІІ умовний етап). Він характеризується збереженням старої системи управління, поширенням православ’я в Литві, утвердженням “Руської правди” у якості головного джерела права в Великому князівстві Литовському, розповсюдженням староруської мови (має елементи української й білоруської), яка стає офіційною мовою держави. Девізом литовських правителів цієї доби по відношенню до українства було правило: “Старого не змінювати, нового не впроваджувати”. Офіційний титул литовського князя пишеться як “Великий князь Литовський і Руський”. Більше того литовці перейняли у слов’ян військову організацію, систему будівництва фортець, досвід праці адміністрації, ведення господарства. Литовці після завоювання українських земель залишились тут жити, поступово засвоюючи місцеві звичаї, культуру й через одно-два покоління мало чим відрізнялись від українців. М.Грушевський навіть писав, що з часом “литовці самі забували, що вони не українці, а литвини, і люди цього не пам’ятали і вважали їх за своїх”. Така політика Литви дала підстави частині істориків (Єфименко, Полянська-Василенко, Субтельний, Борисенко) говорити про “відтворення Руської держави”, а Литву вважати руською державою (самі литовці називали свою державу “Великим князівством Литовським, Руським і Жемантійським”). Інша частина істориків (Д.Дорошенко, І.Крип’якевич, О.Гурій, М.Котляр, В.Смолій) навпаки, не вважали цю державу литовсько-руською, оскільки місцева еліта з династії Рюриковичів була усунена від влади, а остання була необмеженою у представників династії Гедиминовичів, через що українсько державність цієї доби можна вважати ілюзорною.

Вже з правління Ягайло (1377-1392) ситуація дещо змінюється – починається централізація держави. У 1385 році Ягайло заключає Кревську унію, після чого починається втрата українськими землями залишків автономії (ІІІ етап). Згідно унії Ягайло одружується з польською королевою Ядвігою і стає королем Польщі; Литва приймає католицтво, віддає Польщі скарбницю, повертає загарбані землі, приєднує українські й литовські території до Польщі.

Така політика зумовила виникнення опозиції русько-литовського населення, яку очолює князь Вітовт Кейстутович (1392-1430). Це протистояння між центром – Польщею й Вітовтом закінчується компромісом: у 1392 році Ягайло Визнає Вітовта довічним правителем Литви. Щоб укріпити свою державу Вітовт починає жорстку централізацію: ліквідує Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське князівства, надсилає в ці землі для управління своїх намісників. Підсилює авторитет і владу Вітовта й виграна в 1410 році сумісними зусиллями поляків, литовців і татар у хрестоносців Тевтонського ордену Грюнвальдська битва. Після неї у 1413 році була підписана нова Городельська унія, згідно якої литовські католики були зрівняні в правах з польськими, участь православних в державному управлінні була обмежена: “...Урядником призначаються тільки католицької віри поклонники і підвладні римській церкві. Також і всі постійні уряди земські... жалуються тільки сповідникам християнської [католицької] віри і до ради нашої допускаються і в ній присутні...”. Унія також передбачала постійну автономію Литви, уніфікацію адміністративно-територіального устрою, король єдиної держави обирався при згоді й Литви, й Польщі. Таким чином нова унія свідчила про посилення дискримінації православних.

Новим князем всупереч Городельській унії без згоди польського короля литовські феодали обрали брата Ягайла – Свидригайла (1430-1432). Сам Свидригайло не відрізнявся талантом політика, але був популярний у російсько-литовських колах. Свидригайло відразу взяв курс на незалежність Литви, й України в її складі, від Польщі й зміг очолити визвольні змагання на Волині. Однак незабаром литовська знать організувала змову, внаслідок якої він втратив престол, узурпований молодшим братом Вітовта Сигізмундом, який влаштував державний переворот серед ночі, захопив дружину Свидригайла і перебив його дружину (сам Свидригайло зміг втекти).

Сигізмунд Кейстутович (брат Витовта) (1432-1440) у результаті перевороту був проголошений Великим князем. Він відновив унію, визнав верховенство польського короля Ягайло, повернув Польщі втрачені міста.

Свидригайло, скинутий з престолу, не склав зброї. Під його керівництвом українські землі відокремилася від інших територій за назвою "Великого княжіння руського" (Східне Поділля, Волинь, Київщина, Сіверщина, Смоленщина, Вітебщина, Полоцька земля), в якому розпочалась розбудова української держави. Лише у 1435 році литовсько-польським військам вдалося отримати перемогу над військами Свидригайла під Вількомиром, після чого Свидригайло із загоном у 30 чоловік втік і невдовзі відмовився від подальшої боротьби, зрікся титула великого князя “Великого княжіння Руського” і від’їхав на Волинь.

Після смерті Сигізмунда внаслідок заколоту литовським князем обрали Казимира ІV Ягеллончика (сина Ягайла) (1440-1492, з 1445 - король Польський), який на престол зійшов тринадцяти років від роду, віддавши Свидригайлу Волинь, Київщину - Володимиру Ольгердовичу Олелько і давши Чорторийському гарантії особистої безпеки. Здавалося, Україна ніби знову відновила свою автономну державність. Але польська шляхта після загибелі свого короля Володислава ІІІ у битві з турками обрала Казимира своїм королем. Після цього він посилює владу ВКЛ над українськими землями, перетворюючи їх поступово на провінції Литви і ліквідуючи окремі князівства. З проникненням Польщі вглиб українських земель, на них поширюється воєводський устрій. Згідно з цим устроєм, території поділялись на воєводства (в яких керували сейміки, воєводи й підвоєводи); воєводства складались з повітів або земель (керували ними сеймик, староста та підстароста). Вже з середини XVIст. українські землі були територіально поділені на 6 воєводств: Руське воєводство (складалось з 5 земель: Львівської, Галицької, Перемишльської, Сяноцької, Хомської); Белзьке (поділялось на три повіти: Бурський, Городельський, Грабовський); Волинське (три повіти: Владимирський, Луцький, Кременецький); Подольське (3 повіти: Каменецький, Червоноградський, Летичевський); Брацлавське (Брацлавський і Вінницький повіти); Київське воєводство (Київський, Овруцький, Житомирський повіти).

З 80-х років XV століття, за часів сина Казимира – Яна Ольбрехта (Короля Польщі з 1492) й польського короля Сигізмунда ІІ Августа починається посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром “збирання земель Русі” (4-й етап). Цей етап характеризується піднесенням Московського князівства, що висуває претензії до Литви щодо українських земель, війнами за ці землі між Литвою та Москвою, переходом під владу Москви Чернігово-Сіверських князів й, нарешті, підписанням між Литвою та Польщею у 1569 році Люблінської унії, яка остаточно поховала усі надії українців на відновлення своєї державної автономії.