Основні напрямки національно-визвольного руху. 8 страница
У 1984 р. вступила в експлуатацію 1-а черга Мінського метрополітену. Продовжувалося будівництво трубопровідного транспорту. Були введені газопровід Торжок-Івацевичі, нафтопровід з Полоцька на нафтобази Вітебської і Мінської областей.
Стан сільського господарства у другій половині 50-х рр.. визначалося розвитком колгоспно-радгоспної системи. У порівнянні з 1951 р. валове виробництво до 1958 р. збільшилося в 2,2 рази. З початку 60-х рр.. (1961-1962) колгоспники стали отримувати пенсію.
У 1958 р. - ліквідація МТС (машинно-тракторних станцій). Колгоспи відповідали за остаточні результати роботи, але основні сільськогосподарські роботи вели МТС. Виходило як би 2 господаря. Вирішено було передати за плату техніку МТС безпосередньо колгоспам. Це дещо зміцнило матеріально-технічну базу господарств. Проте в цілому сільське господарство республіки розвивалося повільно, економічне становище більшості колгоспів і радгоспів залишалося важким.
Спробою виробити ефективну аграрну політику з'явилися рішення березневого пленуму ЦК КПРС 1965 р. Вони передбачали заходи по зростанню капіталовкладень в сільське господарство, збільшення поставки техніки в колгоспи і радгоспи, підвищенню закупівельних цін на сільгосппродукцію. Село отримала велику кількість техніки, були проведені роботи по меліорації 2,5 га, хімізації земель, розгорнулася спеціалізація виробництва.
На кінець 1985 р. в сільському господарстві республіки налічувалося 87,8 тис. вантажних автомобілів, 131,2 тис. тракторів, 34,9 тис. зернозбиральних комбайнів. Однак гідної віддачі від усього цього не було. Темпи приросту продукції сільського господарства неухильно падали. В БССР середньорічні темпи приросту валової продукції сільського господарства становили: 5,7% - у 8 п'ятирічці; 2,6% - в 9; 1,5% - у 10; 1,6% - в 11. Практично не зростала врожайність зернових. За 15 років (1970-1985) вона збільшилась у цілому по СРСР всього на 600 кг і склала 16 ц / га, в той же час у Голландії - 70 ц / га; Китаї - 47 ц / га; Угорщини - 53 ц / га . В БССР врожайність за 1971-1985 рр.. залишалася на одному рівні - 21,5 ц / га.
Положення ускладнювалося великими втратами вже готової сільськогосподарської продукції при її транспортуванні, переробці та зберіганні. Так, в 70-і рр.. втрати зерна склали 20%, картоплі - 49%, овочів - 33%.
Причини такого становища - екстенсивний розвиток і командно-адміністративні методи.
2. Освіта, наука і культура в середині 50-х - середині 80-р рр..
В кінці 50-х рр.. відбуваються зміни і в сфері освіти.
У грудні 1958 р. прийнято закон «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР».
Замість 7-річного загальної освіти вводилося 8-літнє (з 1959 р.). Середня школа стала 11-вічком з обов'язковим виробничим навчанням (КПК). Створювалися школи-інтернати, метою яких було створення більш сприятливих умов для всебічного розвитку дітей та їх виховання (в 1969-70 рр.. В Білорусі було 115 таких шкіл). При школах створювалися групи продовженого дня.
У серпні 1959 р. були затверджені нові навчальні плани для всіх типів шкіл, в яких велика увага приділялася відображенню досягнень науки і техніки, передбачали значне збільшення питомої ваги лабораторних робіт.
У 1964 р. - знову вводиться 10-річка. З 1966 р. професійна підготовка стала необов'язковою, тому що в більшості шкіл не було для цього необхідної матеріальної бази.
У 1977 р. вводиться загальне 10-річну середню освіту.
У 1970-71 р. початкова школа стала 3-річною. А систематичний курс основ наук почав викладатися з 4 класу. У результаті багато початкові школи, особливо на селі, стали закриватися.
Негативні моменти:
1) шкільні програми були дуже важкими, що призводило до перевантаження учнів;
2) командна догматична педагогіка;
3) посилилася політика подальшого згортання використання білоруської мови в школі.
Н.С. Хрущов в 1959 р. в Мінську на святкуванні 40-річчя БРСР сказав: «Чим швидше всі ми будемо розмовляти російською мовою, тим швидше побудуємо комунізм». Це призвело до того, що в середині 80-х рр.. тільки 23,1% шкіл працювали білоруською мовою і то практично все в сільській місцевості.
Фахівців середньої ланки в республіці готувало 139 технікумів і училищ (1985 р.), з них 18 мед. училищ.
Вища освіта. До 1985 р. в республіці було 33 ВНЗ, у тому числі 3 університети: в Гомелі (з 1969), Гродно (з 1978 р.) і БДУ (з 1921). 3 мед. інституту - у Мінську факультет БГУ, Вітебську (з 1934), Гродно (з 1958), а в Гомелі - з 1990 р.; також Мінський ГТВ; Могильовський машинобудівний інститут; Брестський інженерно-будівельний; Гомельський політехнічний і т.д. Загальне число випускників вузів у республіці зросла з 10 тис. в 1960 р. до 31,9 тис. в 1985 р
57. Здобувши політичну незалежність, Україна отримала у спадщину надмірно велику кількість соціально-економічних проблем. Було б помилково нехтувати хоча б однією з них, недооцінюючи її вагомість. І все ж на перше місце серед них життя поставило продовольчу проблему. Саме недостатня забезпеченість в колишньому Радянському Союзі продуктами харчування стала однією з основних причин зростання соціально-економічної напруги в суспільстві, особливо після так званої" лібералізації" цін.
Життя вимагало кардинальних змін в народногосподарському комплексі України. Тільки його реформування могло принести бажані наслідки.
Як відомо, мета аграрної реформи – вирішити продовольчу проблему, вивести галузь на світовий рівень на основі утвердження багатоукладної економіки, ринкових відносин, соціально-економічного перетворення села.
Вирішення цієї проблеми вчені Української академії аграрних наук бачать в реформуванні власності на засоби виробництва і земельних відносин:
реорганізації виробничих структур з державною та кооперативно-колгоспною власністю і зміною економічних відносин у підприємствах та в усій системі АПК;
удосконаленні взаємовідносини сільського господарства і АПК з державою у вирішенні соціальних проблем села;
створенні відповідної правової бази.
По своїй суті це основні віхи реформування виробничих стосунків на селі. В перелічених вище напрямах реформування сільського господарства найбільш суперечливим є питання про форми господарювання в аграрному секторі економіки. Це питання турбує і практиків і учених. Як відомо, на селі вже реально співіснують декілька форм організації виробництва, які відрізняють за формами власності на засоби виробництва і земельних відносин.
Поряд з колективними сільськогосподарськими підприємствами (КСП), виникли фермерські господарства, приватно-орендні колективи, розширили свої присадибні ділянки колгоспники та інші жителі села. Яка ж з уже відомих сьогодні форм організації сільськогосподарського виробництва стане основною, або більш прийнятною на селі?
Однозначно на це питання дати відповідь неможливо з багатьох відомих причин:
По-перше, всі вони мають різні стартові можливості з питань матеріально-технічної бази, фінансового забезпечення, географічного знаходження та демографії, наявності соціальної сфери і багатьох інших проблем.
По-друге, ще не відпрацьована як слід правова база, яка б створила для всіх форм господарювання такі умови, щоб кожен відчув себе реальним власником, насамперед, землі.
По-третє, не однозначне, поки що, відношення керівників, жителів сільської місцевості в різних регіонах України до приватизації, роздержавлення радгоспів, паювання колгоспів, утворення фермерських господарств.
Життя, досвід інших країн стверджують, що на даному етапі розвитку АПК і в даних політичних та економічних умовах що сталися в економіці, це зробило, як то було при командно-адміністративній системі – неможливо. Україна стала незалежною державою, почала будувати ринкову економіку, почався процес роздержавлення і приватизації, який потягнув за собою суттєві структурні зміни в народногосподарському комплексі, почав, нарешті, з’являтись власник, який взяв на себе відповідальність за долю економіки при відповідній підтримці держави. Повернення до старих важелів управління надалі стає неможливим.
Як відмічає у своєму зверненні до Парламенту України 4 квітня 1995 року Л. Д. Кучма, "арсенал старої системи господарювання практично вичерпав всі більш-менш ефективні засоби стимулювання сільськогосподарського виробництва. Треба створювати нову правову базу для нових економічних стосунків з ринковою орієнтацією на фоні роздержавлення і приватизації, з новим власником на засоби виробництва".
Україна має свій власний шлях проведення економічних реформ в сільському господарстві – відродження господаря на українській землі шляхом приватизації та створення рівних юридичних прав і економічних можливостей для розвитку і здорової конкуренції усіх доцільних форм господарювання на селі.
Найбільш поширеною при цьому залишається колективна форма організації виробництва на базі асоційованої приватної власності на землю і майно. Досвід багатьох країн світу показав, що саме кооперативна ідея здатна протистояти економічному хаосу. Справжні кооперативи (на відміну від колгоспів) діють самостійно в ринковому середовищі, і не підпадають під будь-який вплив адміністративних державних структур. Дієздатність таких кооперативів підтверджує міжнародна практика.
Процеси концентрації виробництва і капіталу, які проходять в сільськогосподарських розвинутих капіталістичних країнах, як правило, набувають позитивного економічного змісту. Джерелами капіталу є оренда землі й асоційована власність на землю та інші засоби виробництва. В західній Європі процеси концентрації в сільськогосподарському виробництві протікали по-різному в різні історичні періоди.
Таким чином взятий реформою курс на розвиток підсобних господарств населення вірний. Якби не було передачі землі підсобним господарствам, то спад виробництва в Україні був би ще відчутнішим. За розрахунками, було б вироблено на 8% менше продукції. Особисті підсобні господарства сьогодні є стабілізуючою формою господарювання. У сучасних умовах вони гальмують спад виробництва сільськогосподарської продукції у всіх категоріях господарств і за умов безробіття стримують від різкого спаду рівень життя сільського населення, забезпечують додатковий заробіток до мізерних пенсій та оплати праці у громадському виробництві.
Отже, і надалі слід вживати заходи щодо створення для них необхідних умов. Такий підхід відповідає прагненням селян. Опитування показало, що більшість з них не прагне бути фермерами і вийти з громадських господарств, але бажає розширити свої підсобні господарства до 1-1,5 гектара, що відповідає нормам, встановленим Земельним кодексом.
Для цього слід було б:
збільшити площі їх землекористування, розширити розміри землекористування за рахунок земельних часток (паїв);
забезпечити всім бажаючим виділення земельних ділянок під житлове будівництво на селі, всім бажаючим громадянам України – для садівництва й городництва;
передбачити надання земельних ділянок для спільного використання під випасання худоби й сінокосіння;
створювати безприбуткові кооперативи по закупівлі продукції, технічному й технологічному обслуговуванню;
організовувати матеріально-технічне постачання;
забезпечити ветеринарне обслуговування, підвищення рівня племінної справи, організацію штучного осіменіння тварин;
організовувати технологічне й технічне забезпечення виконання потрібних сільськогосподарських робіт, транспортне й сервісне обслуговування;
організувати виробництво міні-техніки й технологічного устаткування для механізації трудомістких процесів.
Слід зазначити, що у господарствах населення є свої проблеми:
сомоексплуатація праці,
домінування ручної праці,
невеликі розміри виробництва.
Проте в умовах слабкої матеріально-технічної бази великих громадських господарств, неврегульованості економічних відносин є загальна потреба розвивати такі господарства. На нашу думку, їх можливості вичерпуються і вони можуть бути оптимальними, коли їх частка в землекористуванні становитиме 17-20%.
Особливу увагу слід звернути на розвиток фермерства як нової для нашої країни форми господарювання. Фермерські господарства відрізняються від особистих підсобних господарств населення лише більшими розмірами землекористування, що дає змогу застосовувати техніку, працювати ефективніше.
Нині функціонує понад 35 тис. фермерських господарств. Проте ефективність використання ними землі ще надто низька. Займаючи 2,6% сільськогосподарських угідь вони виробили у 1997 р. 0,7% валової продукції. Вони виробляють на одиницю площі менше продукції, ніж громадські господарства. Такий стан можна пояснити тим, що фермерським господарствам надані гірші землі. Крім того, вони змушені приховувати результати своєї роботи у зв’язку з невдалою податковою системою.
Враховуючи прийняті Президентом України і Верховною Радою України заходи щодо звільнення сільськогосподарських товаровиробників від сплати податків, а на подальшому застосування єдиного податку на гектар землі з урахуванням її якості, фермерам не буде сенсу приховувати від обліку вироблену продукцію.
58. априкінці 1918 - початку 1919 pp. в регіонах владу контролювали військові. Цьому процесові значною мірою сприяла й військово-політична ситуація, що склалася в України після успіху протигетьманського перевороту на чолі з Директорією та з Січовими стрільцями в авангарді, який чи не одразу переріс у всенародне і, чим далі, не контрольоване повстання. Максимальне ж посилення впливів військовиків почало спостерігатися від часу поглиблення війни з більшовиками. Роль армії, її головнокомандуючого - головного отамана С.Петлюри, невпинно зростала в 1919-1920 pp. Події з грудня 1918 р. вказують на те, що отамани ставали безпосередніми провідниками та інтерпретаторами ідеології Директорії, тобто намагалися поєднати військові та політико-ідеологічні функції, що мало цілий ряд негативних наслідків, насамперед створювало гостру опозицію новій владі в містах. На заклик Директорії в армію УНР вливалися сотні повстанських загонів зі слабкою дисципліною та небажанням виконувати накази командування. Мали місце непокора армійських командирів, спроби різних отаманських переворотів тощо. У війську поглиблювалася деморалізація та анархія.
За таких обставин зародилося явище, що отримало назву "отаманщина". Загалом історична наука дала отаманщині негативну оцінку, як деструктивній силі, що паралізовувала українську визвольну боротьбу, поглиблювала внутрішній фронт, підточувала провідні сили народу і послаблювала можливості протистояти перед зовнішнім фронтом, яким були передусім російські біла і червона армії. Глибока роз'єднаність та антагонізм, що панували між окремими загонами, та ворожнеча між отаманами завдавали великої шкоди. Координаційного центру для формування отаманських сил та керівництва не існувало. Тому територіальний принцип став основним при формуванні повстанських сил. Ідейно-організаційна структура отаманщини тяжіла до ліквідації сильної державної влади та постійної армії на користь створення своєрідної військово-адміністративної структури з мінімальними владними повноваженнями та до заміни регулярної армії загальним озброєнням українського народу. З цієї причини симпатії отаманів змінювалися у відповідності до зміцнення та росту активності існуючого режиму. Не зустрічаючи розуміння та бажання вирішити свої соціально-економічні проблеми, отаманські формування включалися у збройну боротьбу проти існуючої політичної системи. Територіальний принцип формування не давав змоги отаманам включитися у вирішення питання влади в загальноукраїнському масштабі, часто ставлячи їх в умови повної ізоляції.
Сільська "республіка" воювала з повітовим містом та іншими районами, відокремивши власну територію шанцями та засіками. Життя української провінції опинилося в руках сотен місцевих батьків-отаманів, які керували повстанськими добровольчими козацькими формуваннями. Вони захищали інтереси окремих сіл і містечок, інколи воювали між собою та проти міст де знаходилась ворожа селянам влада, від якої тільки й було користі отримувати накази та приймати каральні реквізиційні загони. Отаманщина охоплювала майже всю територію Південно-Східної і Центральної України. Різні дослідники та учасники тих подій називають різну чисельність отаманського руху. Так на серпень 1919 р. цифра коливається від 15 тис. (М.Капустянський) до 200 тис. (радянський свідок цих подій Б. Козельський)[ii]. Якою була загальна кількість повстанців у 1919-1920 рр. - невідомо. О.Удовиченко вважає, що їх кількість сягала 50 тис., інші автори обходять це питання у своїх працях. У спогадах І.Мазепи фігурують імена близько 60-ти таких повстанських отаманів, хоча О.Удовиченко вважає, що їх було набагато більше[iii]. Найвпливовішими серед них були Григор'єв (Херсонщина, Миколаївщина, Черкащина, частина Катеринославщини), Махно (Північна Таврія, Катеринославщина), Зелений (Київщина), Ангел (Чернігівщина), Божко (Катеринославщина).
Провідною верствою отаманщини стала українська інтелігенція. Більшість отаманів походили з інтелігенції. Наприклад, Д.Терпило (Зелений) був вчителем. З цієї ж професії вийшли О.Волинець, брати Чучупаки, Соколовські та багато інших. Із земської медицини походили І.Луценко, Михайло Малашко. Студентами були відомі отамани Микола Малашко, Гаврило Воробйов (Горобець). Значна кількість отаманів походила з кадрових військових - Ю.Тютюнник, П.Болбочан, М.Горобець. Отаманами ставали люди переважно з покоління 80-90-х років XІX століття. Ця генерація формувалась під впливом політизації українського національного руху. Переважаючою ідеологією руху був соціалізм. Соціалістичні погляди передбачали відмову від регулярного війська, народницький ідеал, романтизацію народних рухів (козацько-селянські повстання, гайдамацький рух). Тому вони не сприймали регулярного війська, вважали ідеальним обрання старшин козаками. Ці вихідці з української інтелігенції пройшли Першу світову війну, де здобули військову освіту. У них сформувалося враження, що всі питання можна вирішити шляхом насильства, військовими засобами, а війна виробила звичку до зброї, жорстокості. Поєднання соціалістичних поглядів, козацької романтики, намагання вирішити всі питання військовими заходами й породили той тип українського отамана, який і створив історичне явище - "отаманщину".
У більшості повстанських загонів в момент їх виникнення була відсутня національна спрямованість. Чітко окресленого політичного забарвлення отаманські формування не мали, але найбільш впливовими у їх середовищі були представники українських есерів, більшовиків та анархістів. Значна частина повстанських загонів знаходилась під впливом ліворадикальної опозиції, яка обстоювала радянські гасла, і це завадило Директорії опанувати повстанський рух. Слід зазначити, що появі отаманщини сприяла також слабкість державного місцевого адміністративного апарату й центральної влади. Бракувало людей з організаторськими здібностями, політичним і юридичним досвідом та знаннями, що відбивалося на будівництві нового державного життя. Кожне політичне угруповання намагалось мати свій вплив на військові частини. Отамани знаходили підтримку "зверху", в деяких високопоставлених чинників та партійних лідерів. Прагнення окремих воєначальників часто збігалися з намірами опозиційних до Директорії політичних сил. Загрозливим явищем ставали спроби шляхом отаманських заколотів з використанням військових формувань скинути Директорію та уряд УНР. Багато отаманських формувань вели партизанську боротьбу на територіях, зайнятих більшовиками, головним чином на Київщині, Черкащині, Єлисаветградщині і Херсонщині. Там діяли загони отаманів К.Блакитного, Степового, А.Волинця, І.Гонти, С.Гризла, А.ГулогоГуленка, І.Струка, П.Хмари, В.Чучупаки, Я.Шепеля, Г.Яковенка та інших[iv]. Вони переважно перебували під впливом есдеків-незалежників та лівих есерів. Для керівництва повстаннями українські соціал-демократи (незалежники) на початку квітня 1919 р. створили Всеукраїнський Революційний Комітет, який після поповнення його представниками УПСР та Селянської спілки перейменували в Центральний Повстанський Комітет. На початку травня 1919 р. був сформований Головний Повстанський Штаб на чолі з незалежником Ю.Мазуренком та есером З.Малолітком[v]. Ці революційні повстанські органи розташовувалися у м.Сквирі на Київщині і мали досить великий вплив на партизанські формування. Досить сказати, що командир одного з найбільших загонів (у травні 1919 р. до 12 тисяч осіб) отаман Зелений був "незалежником", а селянські ватажки Волинець, Гончар, Павловський та ін. були членами УПСР[vi].
Незалежницько-есерівські лідери висунули революційну платформу, яка, на їхній погляд, найкраще відображала прагнення трудових мас: встановлення справжньої радянської влади (без більшовиків) у незалежній Українській Соціалістичній Республіці. Але вони ставили своїм завданням не тільки вигнання з України більшовицьких "російських завойовників", але й боротьбу проти "внутрішньої реакції", а під це визначення підпадала й Директорія. У своїх відозвах та наказах вони вели відверту агітацію проти політики Директорії та уряду УНР[vii]. Така дезорієнтованість і розпорошеність повстанських сил дуже шкодила українській визвольній боротьбі. На жаль, уряд та командування армії УНР не змогли налагодити систематичного керівництва повстанськими формуваннями, не мали постійних зв'язків з ними, або принаймні сталої координації дій повстанців та армії УНР.
Серед військово-політичних причин, які зумовили розростання "отаманщини" слід також вказати і на позицію провідників УНР. Так, голова Директорії В.Винниченко намагався впровадити в українському війську класові засади політичних комісарів, призначити на старшинські посади унтер-офіцерів[viii]. Велику шкоду у розбудові війська завдала боротьба між членами Директорії, невизначена позиція С.Петлюри, який намагався поєднати принцип регулярного війська та революційного отаманства. Спроби Січових стрільців подолати "отаманію" і навести порядок не підтримували діячі Директорії[ix]. Є.Коновалець згадував, що "замість, звернути всю свою енергію та увагу на організування військової сили для оборони України перед зовнішніми ворогами - Команда Корпусу Січових Стрільців мусила розпочати боротьбу проти ворога, який був у власній армії"[x]. У своїх спогадах "З минулого" В.Андрієвський зазначає: "Взагалі сей спосіб, так сказати б, "ділання на клясові інстинкти" при організації армії наші соціялісти ввели ніби в систему"[xi]. Спираючись на бесіди із галицькими старшинами, що наступали на Київ, він зазначає, що серед багатьох повстанців панували грабіжницькі настрої, і лише через втручання Січових Стрільців "повстанці зі скреготом зубовним мусіли відмовитися від своєї "клясової" системи бодай у Київі"[xii]. Сам же командир Січових стрільців вважав помилковим кроком політику проведення Директорією загальної мобілізації, в основу якої було включення до війська цілих отаманських збройних формувань і збереження за ними отаманського провідництва та структурних принципів, а появу отаманщини вже в лавах Дієвої Армії УНР - головним негативним наслідком невдалої військової політики Директорії. До українського республіканського війська автономно було включено "армії" Григор'єва, І.Струка, Гулого-Гуленка, Холодноярську організацію, Олександрійську (Степову) дивізію К.Блакитного-Пестушка, 144-у Надбужанську повстанську дивізію І.Хмари-Годзиківського, Подільську повстанську групу Я.Орла-Гальчевського, загін Ю.Тютюнника та сотні - більших чи менших - загонів повстанських отаманів[xiii]. Кадрова політика Директорії з її недовірою до фахових військових і призначенням на посади "революційно свідомих" отаманів руйнували військо і сприяли в ньому "отаманщині". Були часи, коли головний отаман вже він не контролював ситуації у своїй армії.
Основну вину за розвал армії, поширення отаманщини В.Винниченко покладав на головного отамана С.Петлюру, забуваючи, що і сам довгий час не мав чіткої позиції щодо форми організації збройних сил УНР. "Отаманом міг стати всякий, хто хотів, - стверджував В.Винниченко. - Головним отаманом видавалось посвідчення, що такий-то має формувати "загін", йому давалось кілька мільйонів карбованців, і новий отаман починав свою діяльність. Ніякого, розуміється, ні відчиту, ні контролю, ні відповідальності за гроші й за "свою діяльність" ці "національні герої" за прикладом "головного національного героя" не визнавали"[xiv]. Розгул отаманщини В.Винниченко вважав невипадковим, він пояснював це явище боязню С.Петлюри отаманів, бажанням не втратити серед них свій авторитет. За кілька десятків років, у більш пізній праці "Заповіт борцям за визволення" (1949 р.), коли В.Винниченко фактично перейшов на прокомуністичні позиції, він вже змальовує отаманів людьми, що вийшли переважно з куркульських елементів та царських урядовців, а невиконання С.Петлюрою постанов Директорії про припинення "злочинств своїх малих отаманів супроти України" пояснює тим, що головний отаман був "ідейним прихильником тих поліцаїв, поміщиків, куркулів, погромників"[xv].
"Перша хвиля протибільшовицьких повстань на Україні, що почалася у березні 1919 р. і викликала величезне занепокоєння серед більшовиків, пройшла майже поза впливом українського проводу"[xvi], - констатував І.Мазепа. Сама ж УНР, не маючи регулярної армії, опинилась в травні 1919 р. на краю прірви, падіння до якої не відбулося лише завдяки могутньому повстанському руху, що продовжувався в запіллі у більшовиків. С.Петлюра, попри всі складності, намагався поширювати свій вплив і спиратися на сили повстанців. Так, у травні 1919 р. йому вдалося здобути підтримку таких повстанських отаманів, як Зелений, Гончар, Батрак, Кармелюк, Ангел, Струк та інших. О.Удовиченко, поділяючи повстанські відділи на дві категорії, вважав, що лише перша категорія повстанців, що мали високий рівень національної свідомості і боролись за ідею незалежності України, принесла значну користь Армії Директорії УНР у боротьбі з більшовиками та білогвардійцями. Друга ж категорія, "позбавлена жодної моральної й патріотичної бази", була деструктивним елементом, завдала значної шкоди українському національному рухові[xvii].
Відповідаючи на питання командира 3-ї Залізної дивізії О.Удовиченка про причини асигнування величезних державних коштів на формування озброєних загонів різним отаманам-авантюрникам, С.Петлюра відповідав досить дивно, як на провідника держави і головнокомандувача її армії: "Якщо бодай один із них виконає покладене на нього завдання, - казав він, - моя підтримка виправдана"[xviii]. Теоретично фінансування повстанських груп мало рацію, проте залишалося питанням чи потрапляли ті гроші до людей певних, надійних й прихильних ідеї української державності. Водночас слід зазначити, що С.Петлюра усвідомлював усі негативні сторони отаманщини. В листі до генерал-хорунжого М.Удовиченка він згадував: "В той момент, при певних історичних обставинах ці засоби, на мій погляд, були єдиними, за допомогою котрих можна було певну програму в життя переводити. Коли я бачив, що отаманщина свою службу відслужила, свою ролю виконала, я з легким серцем її нищив, як "пережиток", одрізав її, як відрізують сліпу кишку... але в умовинах моєї праці не було фізичної можливости паралізувати шкідливі наслідки в діяльності окремих підвладних"[xix].
Начальник контррозвідки Армії УНР полковник М.Чеботарів, на долю якого "випав обов'язок" знищити "отаманію", згадував, що, як правило, подібні накази С.Петлюра віддавав усно: "На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної "отаманії", звичайно військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого "отамана". Через це сама ліквідація не була ефективною, а з другого боку, загал вважав, що то тільки я, полковник Чеботарів, їх ліквідую... Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для "повстанчих" отаманів"[xx]. З цього видно, що підкилимно борячись з отаманщиною, головний отаман таки бажав залишатися в їхніх очах "своєю людиною", їхнім головним отаманом. В.Прохода згадував, що головний отаман Петлюра "довіряв різним отаманам та інформаторам типу авантюрника Біденка, що щось організували, інтригували, намагались, як те шумовиння, плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір'я до регулярних частин - таких як запорожці або сірожупанники. Його (Петлюри) заступник отаман Осецький, із середовища тих отаманів, став на шлях інтриганства та модної псевдо-соціялістичної демагогії. Хоч він був офіцером російського генерального штабу, але дух авантюрництва гніздився в його вдачі"[xxi]. Так само дивувало всіх старшин Генерального штабу потурання з боку С.Петлюри отаманові О.Волоху, який впродовж двох років розвалював армію, а головний отаман продовжував підвищувати його у посадах.