РЕФЕРАТИ

ПЛАН

ПЛАН

1. Основні тенденції зовнішньої політики провідних європейських держав в добу пізнього Середньовіччя та раннього модерного часу.

2. Періодизація та особливості зовнішньої політики держав в роки Тридцятилітньої війни.

3. Зовнішньополітичні наслідки Тридцятилітньої війни для європейських держав та становлення Вестфальської система міжнародних відносин.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. Міжнародні відносини (від початку XVII ст. до завершення Другої світової війни). Навчальний посібник / Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р . – Львів: Ельґраф, 2011. – 232 с.

2. Дмитрієв А. Міжнародно-правовий феномен Аугс­бурзького релігійного миру 1555 р./ А. Дмитрієв // Право України. – 2003. – № 3. – С. 152–155.

3. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV–XX ст.: Навч. посібник / За ред. Ю. А. Горбаня. – К.: Вікар, 2003. – 435 с.

4. Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. - Львів: Світ, 1995. - 144 с.

5. Коваленко Г. М. Русско-шведские отношения в
ХVII веке. Учеб. пособие по спецкурсу для студентов историко-филологических факультетов / Г. М. Коваленко. – Петрозаводск: ПГУ, 1982. – 95 с.

6. Люблинская А. Д. Франция при Ришелье (французский абсолютизм в 1630–1642 гг.) / А. Д. Люблинская . – М.: Наука, 1982. – 275 с.

7. Махун С. Густав ІІ Адольф – “батько сучасної страте-
гії” / С. Махун // Дзеркало тижня. – 2009. – № 26–27. – С. 21.

8. Маціяка П. П. Нова історія країн Європи і Америки. – Ч. 1. – XVII–XVIII ст.: Курс лекцій/ П. П. Маціяка. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2005. – 221 с.

9. Мировая политика и международные отношения: Учебное пособие / Под ред. С. А. Ланцова, В. А. Ачкасова. – Санкт-Петербург: Питер, 2005. - 448 с.

10. Поршнев Б. Ф. Тридцатилетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства. – Москва: Наука, 1976. – 435 с.

11. Хотинська битва 1621 р. Битва за Центральну Європу / Петро Сас, Генуте Кіркене, Альфредас Бумблаускас. – К.: Балтія-друк, 2011. – 216 с., іл.

1.Головними ознаками довестфальського етапу міжнародних відносин були:

· роз’єднаність учасників міжнародних відносин (коли окремі держави чи цілі цивілізації не знали про існування інших);

· безсистемність міжнародних взаємодій;

· короткочасні збройні конфлікти та війни – як головні прояви міжнародних взаємодій.

Тридцятилітня війна 1618–1648 рр. була першою власне європейською війною, тобто війною не двох-трьох держав, а майже всіх держав Європи, що були об’єднані в дві потужні коаліції.

Головним стрижнем, навколо якого групувалися євро­пейські проблеми 17 ст., було питання про Габсбурзьку імперію, чи, говорячи термінологією сучасників, про Австрійський дім, який мав значні володіння і в Західній, і в Центрально-Східній Європі.

В Західній Європі від початку XVI ст. до підписання Вестфальського миру 1648 р. міжнародне життя було наповнене боротьбою двох концепцій.

Одна з них була нерозривно пов’язана з іменем Габсбургів. Це – концепція єдиної імперії, що об’єднувала низку європейських країн, а в перспективі – всю Західну Європу разом із заокеанськими володіннями. На чолі всесвітньої імперії стояв германо-римський імператор, якого підтримував папа римський, а всі держави – члени імперії – були його васалами. Така система політичної організації Європи зовсім не була абстракцією, порожнім відлунням середньовічних традицій та схоластичних вчень про всехрис­тиянську державу. Імперія Габсбургів з 1519 р. (з часів сходження на імператорський престол Карла V) охоплювала величезну територію – Німеччину, Нідерланди, Францію, Іспанію, Південну Італію, а дещо пізніше – майже всю Італію, на короткий період (під час правління Марії Тюдор (1553–1558 рр.) навіть втягнула в свою орбіту Англію, – впродовж кількох десятиліть була фактично домінуючим політичним чинником в Європі. Проте вже з 1556 р. ця наднаціональна габсбурзька держава почала розпадатися.

У жорсткій боротьбі з першою концепцією формувалась та зміцнювалась друга доктрина – концепція національного абсолютизму.

2.Традиційно Тридцятилітню війну 1618–1648 рр. поділяють на 4 етапи:

1) чеський – 1618–1623 рр.;

2) датський – 1624–1629 рр.;

3) шведський – 1630–1634 рр.;

4) франко-шведський – 1635–1648 рр.

Дотримуючись зазначеної періодизації, спробуємо докладніше зупинитися на дипломатичній боротьбі держав, що брали безпосередню участь у війні, і таких, що утримувалися від збройної участі.

У Тридцятилітній війні на основному театрі військових дій – в Німеччині – зіштовхнулися дві коаліції: Протестантська унія, яка виникла в 1608 р. як об’єднання протестантських володарів Південної і Західної Німеччини на чолі із володарем Пфальцу Фрідріхом, та Католицька ліга, утворена в 1609 р. під керівництвом герцога Максиміліана Баварського.

Початок першого етапу війни пов’язують із повстанням проти тиску католицизму, що вибухнуло в Чехії у травні 1618 р. Проте окремі історики вказують, що відкрита боротьба католицького та протестантського таборів розпочалася ще наприкінці 1617 р.

Перший момент – передача ландграфства Ельзас від австрійських Габсбургів до іспанських. Відразу ж стати на захист своїх національних інтересів Франція тоді не могла.

Другий момент – жорстка політика нового чеського короля Фердинанда (майбутнього імператора Священної Римської імперії Фердинанда ІІ), який в грудні 1617 р. закрив протестантську церкву в м. Броумові, а в м. Гробе – зруйнував.

Саме остання подія переконала протестантських дво­рян Чехії у необхідності готуватися до збройного захисту свого права на віровизнання, в тому числі шляхом пошуку зовнішньої підтримки – з боку Протестантської (Євангеліч­ної) унії, а також Голландії, Англії та Франції.

Початок чеського повстання – це відома “Празька дефенстрація”, коли 23 травня 1618 р. повстанці викинули із вікон празького замку двох найбільш реакційних намісників Чехії – Мартініца і Славата.

Не зупиняючись далі на докладному аналізі перебігу військових дій, слід окремо проаналізувати становище в Голландії, на підтримку якої, особливо на початковому етапі повстання, сподівалися чехи. Проте після страти в травні 1619 р. звинуваченого в співпраці з Іспанією популярного діяча Ольденберневельта (хоча насправді, він був одним із найзапекліших противників іспанської корони) в зовнішній політиці Республіки Об’єднаних провінцій запанувала поміркована стосовно Іспанії та нейтральна відносно Німеччини позиція Моріца Оранського.

Допомогу чехам готовий був надати датський король Христіан ІV, але лише за умови союзу з англійським королем. Проте Яків І відмовився від укладення такого союзу, пояснюючи свою позицію прихильністю до наступної дипломатичної концепції: зблизити німецьку Протестантську унію з Іспанією і тим самим примусити імператора до компромісу. Фінансова чи військова підтримка голови Протестантської унії курфюрста Фрідріха, якого обрали чеським королем під іменем Фрідріха V, означала б не тільки відхід від зазначеного вище плану, але перетворювала б Якова І – прихильника ідеї божественного походження та повноти королівської влади на захисника права підданих змінювати своїх володарів, оскільки, як відомо, в березні 1619 р. чеський сейм відмовився визнати Фердинанда королем Чехії. Тому Яків І називав Фрідріха V узурпатором чеського престолу і навіть погрожував війною Голландії, якщо вона буде допомагати узурпаторові та чеським бунтівникам.

Якщо говорити про позиції Франції на початковому етапі Тридцятилітньої війни, то її зовнішню політику визначав найближчий радник короля Людовіка ХІІІ Люїн, котрий виступав за невтручання та локалізацію чеського інциденту. Крім того, як відомо, Людовік ХІІІ був одружений з дочкою іспанського короля і відкрито виступати проти іншої гілки Габсбургів було б для нього дуже ризикованим.

Хто ж все таки вирішив стати на бік протестантської Чехії та її короля Фрідріха V?

По-перше, це один з найдосвідченіших політиків та дипломатів своєї епохи герцог Савойський Карл-Іммануїл І, який скерував за свій рахунок

війська під командуванням графа Мансфельда, але формально не чехам, а Фрідріху V як главі Протестантської унії. Проте вже доволі швидко, переконавшись, що чехів не підтримують інші держави, Карл-Іммануїл І почав шукати варіантів домовленості з ім­ператором, а Мансфельду самому довелося шукати способів утримання свого війська.

По-друге, всередині самої Священної Римської імперії чехи знайшли союзників з боку:

· Лаузіци, яка відкрито оголосила себе союзником Чехії;

· Моравії, яка стала на захист Чехії весною 1619 р.;

· австрійських протестантів, які фактично розпочали партизанську війну проти імператорських військ і постачали чехам зброю та провізію.

По-третє, значну допомогу чехи отримали від князя Трансільванії Бетлена Габора. Опосередковано підтриманий Османською імперією, восени 1619 р. Бетлен Габор вступив зі своїми військами на територію Словаччини, що стало поштовхом до початку повстання проти Габсбургів. У серпні 1620 р. Бетлен Габор був проголошений угорським королем. Далі з території Угорщини він вторгнувся в Австрію, де, об’єднавшись з чеськими військами, розпочав облогу Відня.

Проте, як показали події найближчих років, військовий та фінансовий потенціал Чехії та її союзників був недостатнім, щоб успішно протистояти католицькому табору на чолі з імператором.

Як відомо, в листопаді 1620 р. біля Білої Гори в Чехії були розгромлені об’єднані чесько-пфальцські війська. Далі були розбиті основні сили Протестантської унії власне в Німеччині. Тоді на боці імператора виступали Польща, Саксонія, Тоскана та Генуя.

Охоплені полум’ям Тридцятилітньої війни європейські володарі невідомо чи глибоко усвідомлювали важливість Хотинської війни (вересень-жовтень 1621 р.), коли на берегах ріки Дністер 70 тис. вояків Речі Посполитої (з яких близько 35 тис. становили козаки) успішно відбили напад 220-тисячного війська Османської імперії. На полях битви вирішувалася не стільки доля Польсько-литовської держави як доля європейської цивілізації загалом, оскільки у випадку перемоги Османської війнми, озброєної ідеологією Священої війни проти «невірних», вогняний вал цієї війни покотився б далі теренами європейських держав, не такі й численні війська (на полях найбільших битв Тридцятилітньої війни збиралося лише по декілька десятків тисяч вояків з обох боків) яких загрузли у збройному з’ясуванні, передовсім династичних відносин.

Повертаючись власне до перебігу Тридцятилітньої війни слід вказати, що в січні 1623 р. імператорським актом Фрідріха Пфальцського (Фрідріха V) було позбавлено володінь і титулу курфюрста, який отримав Максиміліан Баварський.

Цілком зрозуміло, що перемога імператора серйозно занепокоїла Англію, Францію, Голландію, Швецію та Данію, які вважали, що могутність Габсбургів непомірно зросла. Це зумовило продовження Тридцятилітньої війни на її другому – датському етапі.

Саме в цей час спостерігаються помітні зрушення в зовнішній політиці Франції. У лютому 1624 р. кардинал Рішельє, формально не будучи членом королівської ради, а впливаючи на Людовіка ХІІІ через королеву-матір Марію Медичі, домігся усунення від формування та здійснення зовнішньої політики Брюлара та призначення Шарля Лав’євіля. Останній відразу ж поклав кінець прогабсбурзькому курсу і почав шукати зближення то з Голландією, яка воювала з Іспанією (в червні 1624 р. було підписано договір про франко-голландський оборонний та наступальний союз), то з Англією.

Для зміцнення франко-англійського союзу Лав’євіль розпочинає переговори про шлюб сестри Людовіка ХІІІ Ген­рієтти-Марії із спадкоємцем англійського престолу, майбутнім королем Карлом І. Ці переговори успішно заверши­лися в 1625 р., коли на чолі французького уряду став вже Рішельє.

На тлі успішної військової кампанії Франції у Північній Італії до активнішої континентальної політики починає вдаватися й Англія. В лютому 1624 р. англійський парламент висловився за війну з Іспанією. Далі Карл І уклав союзний договір з Голландією, пообіцявши їй військову та фінансову підтримку в боротьбі з іспанцями. Разом з тим, він не погодився на план кардинала Рішельє примусити Священну Римську імперію воювати на два фронти. Англія не бажала підтримувати Швецію, яка мала б завдати удару імперії з півночі, а натомість розпочала активні переговори з датським королем Христіаном ІV.

Зовнішня політика останнього була спрямована на досягнення однієї мети – повернення Данії статусу володарки Балтійського моря. Тому король Христіан ІV почергово прагнув досягнути цього то в союзі з Габсбургами проти Швеції, то в коаліції проти самих Габсбургів, розраховуючи створити сильний плацдарм на півночі Німеччини – землях колишніх архієпископства Бременського та єпископства Верденського. Влітку 1625 р. як учасник широкої антигабсбурзької коаліції він вторгнувся в Німеччину.

Тоді ж ще одна учасниця коаліції – Швеція – розпочала війну проти Речі Посполитої. Проте військові дії роз­горталися не так швидко та успішно, як розраховував шведський король Густав ІІ, а тому сподіватися на реальну допомогу Швеції інші учасники коаліції не могли.

Першим це прорахував кардинал Рішельє, який виходив з того, що без війни на півночі військові дії проти Іспанії на півдні є безперспективними. Тому в березні 1626 р. в Монсоні він уклав договір з Іспанією, який шокував всю Європу, а особливо союзників Франції – уряд Венеціанської республіки та савойського герцога Карла-Іммануїла, які, не підозрюючи про мирні переговори, воювали з іспанцями. Фактично зрада найближчих союзників вже в 1628 р. вдарила по самій Франції, яка змушена була відновити військові дії проти Габсбургів в Італії, однак колишні союзники відмовилися її підтримати.

Говорячи про дипломатичні ходи країн-учасниць католицької коаліції, не можна обійти увагою Брюссель­ський католицький конгрес (травень-жовтень 1626 р.). Основним його завданням мало стати формування єдиної політики Іспанії та Священної Римської імперії, насамперед у ставленні до протестантських володарів Німеччини. Цей конгрес став символом єднання католицьких володарів Європи перед загрозою поширення Реформації. Проте сам його перебіг засвідчував сильні протиріччя між окремими впливовими світськими лідерами католицького табору. Передовсім йдеться про суперництво Іспанії та Баварії навколо поділу Пфальцу та за вплив на самого імператора.

27 серпня 1626 р. в битві біля Люттера було розгромлено основні сили датського короля Христіана ІV в Північній Німеччині. У грудні 1626 р. Бетлер Габор відмовився надалі підтримувати Христіана ІV та уклав мир з імператором. Тому перед загрозою оточення залишки датських військ впродовж вересня–жовтня 1627 р. змушені були відступити з Німеччини.

На тлі цих поразок антигабсбурзької коаліції восени 1627 р. на з’їзді католицьких володарів у Мюльхаузені за участі папського нунція Карафи було сформовано так звану програму-мінімум, яка лягла в основу імператорського едикту про реституцію від 6 березня 1629 р. Як випливає вже із самого слова “реституція”, вона передбачала відновлення прав католиків на секуляризовані протестан­тами після 1552 р. землі.

Підсумком другого етапу став укладений в червні 1629 р. у м. Любек мирний договір, відповідно до якого Данія виходила із війни.

Нова перемога Габсбургів змусила Францію шукати варіанти вступу в війну шведського короля Густава ІІ Адольфа.

Під загрозою наступу військ Московської держави Річ Посполита, яка знаходилася зі Швецією у стані війни, змушена була в 1630 р. укласти з останньою Альтмаркське перемир’я. Це дозволило Швеції зібрати свої сили й у липні 1630 р. висадитися у Померанії. План Густава ІІ Адольфа полягав у тому, щоб об’єднати німецьких протестантських правителів проти реституційного акту 1629 р.

У січні 1631 р. було укладено договір про союз між Швецією та Францією, за яким, зокрема, вже того ж року французькі субсидії на ведення Швецією військових дій досягли 1/4 державного бюджету останньої, що, однак, становило тільки 1/50 бюджету самої Франції. Значні субсидії Швеції також надавала Московська держава.

Розгромивши у вересні 1631 р. у Брейтенфельдській битві основні сили імператора, шведські війська до середини 1632 р. зайняли значну частину Німеччини. Проте вже в листопаді 1632 р. король Густав ІІ Адольф загинув у Лютценській битві, що започаткувало смугу невдач шведських військ. Ще більше військово-політичне становище Швеції ускладнилося після того, як в 1634 р. було укладено Полянський мир між Московською державою та Польщею, що дозволило останній у союзі із Данією почати підготовку до відновлення війни із Швецією.

Формальним завершенням шведського етапу Тридцятилітньої війни стала поразка Швеції у битві біля Нердлінгена у вересні 1634 р. Незабаром розпався Гейльбронський союз німецьких протестантських володарів.

І нарешті, коротко зупинимося на четвертому – франко-шведському етапі Тридцятилітньої війни (1635–1648 рр.).

Отже, в квітні 1635 р. між Францією та Швецією був укладений Комп’єнський договір про союз. У травні того ж року Франція оголосила війну Іспанії.

Вступ Франції у війну з Габсбургами дозволив Швеції зосередити свої основні сили для боротьби проти Речі Пос­политої та домогтися укладення вигідного для себе Штумс­дорфського договору, який дозволив шведським військам більше ніж 10 років вести активні військові дії в Німеччині, не боячись удару в спину.

Активна участь Франції та Швеції у військових діях проти прогабсбурзької коаліції змусила імператора під час Регенсбурзького собору (вересень 1640 – жовтень 1641 рр.) домовитися з протестантськими володарями про проведення переговорів.

Останньою спробою католицької коаліції змінити перебіг війни на свою користь стало вторгнення весною 1643 р. іспанських військ у Францію. Але в травні того ж року в битві біля Рокруа їх було розбито.

У грудні 1644 р. розпочав свою роботу конгрес у Мюнстері, де обговорювалися взаємовідносини між Францією та Імперією, а з червня 1645 р. – в м. Оснабрюк, де з’ясовувалися німецько-шведські стосунки. Подвійні переговори тривали впродовж кількох років і завершилися одночасним підписанням мирного договору, відомого в історії як Вестфальський.

3.Внаслідок складного і довготривалого переговорного процесу Священна Римська імперія та Франція підписали Мюнстерський договір, а Швеція, Імперія та німецькі про­тестанти уклали Оснабрюцький договір (іспано-французька війна ще тривала до 1659 р., коли було укладено т. зв. Піренейський мир). Відповідно до вищезгаданих договорів державам-переможницям дісталися значні територіальні надбання.

Швеція отримала великі території на Балтиці – західну Померанію, м. Вісмар, секуляризовані архієпископство Бременське та єпископство Верденське. Таким чином, ця держава встановила свій контроль над гирлами найважливіших судноплавних річок Німеччини – Одеру, Ельби та Везеру. Крім того, їй належалася велика контрибуція.

Франція одержала Ельзас, більшу частину Лотарингії, а також право тримати гарнізон у Філіппсбурзі, на правому березі Рейну.

Бранденбург отримав Східну Померанію з єпископством Каммін, архієпископство Магдебурзьке, єпископства Хальберштадтське і Мінденське. Такі значні територіальні надбання Бранденбурга (неспівмірні з внеском у перемогу) пояснюються прагненням Франції створити на майбутнє противагу Швеції.

Спадкоємці курфюрста Фрідріха Пфальцського зберегли разом із цим титулом тільки частину його володінь – Нижній чи Рейнський Пфальц. Верхній Пфальц залишався за Баварією. Максиміліан Баварський зберігав за собою і титул курфюрста. Таким чином, кількість курфюрств Свя­щенної Римської імперії тепер досягла восьми.

Загалом, після 1648 р. імперія перетворилася на строкатий конгломерат народів та конфесій, до якого входило 300 світських духовних князівств, 51 імперське місто та 1475 імперських рицарських володінь. Наприклад, у Вестфалії нараховувалося 52 самостійні володіння. Вестфальський мир дав можливість князям повністю відокремитись у межах своїх володінь, а органи територіального станового представництва (ландтаги) втратили своє значення.

Імперія також визнала суверенітет і незалежність Швейцарського Союзу та Нідерландів.

Що ж до релігійних аспектів договору, то Імперія надала рівні права католицьким і протестантським князів­ствам, а церковне майно, привласнене протестантськими володарями до 1624 р. (для Пфальцу та його союзників встановлено дату 1619 р.), залишено у їхньому розпорядженні. Проте надалі захоплення майна заборонялося.

Гарантами Мюнстерського і Оснабрюцького договорів виступали Франція та Швеція.

Домінуючими суб’єктами Вестфальської системи між­народних відносин стали суверенні держави. Ця система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету в міждержавних відносинах.

Серед характерних рис Вестфальської сис­теми можна виділити такі:

· стабільність кордонів (встановлення меж європейських держав);

· національний суверенітет (головний принцип міжнародних відносин);

· ієрархічність і суперництво (між слабшими та могутнішими державами);

· коаліційність (політична рівновага).

Завдяки Вестфальській системі фактично було по-
кінчено з багаторівневою феодальною структурою, де підданство існувало на кількох рівнях політичної суб’єктності як об’єкт влади: сеньйора, короля, глави церкви, імператора. На зміну численним центрам впливу прийшла вертикальна структура, у якій усе суспільство пронизане політичним впливом єдиної (державної) влади. Вищі органи державного управління демонстрували суверенність влади у межах кордонів країни і могутність у міжнародних відносинах.

Вестфальська система примушувала кожного із акторів обмежувати свої прагнення, пов’язані з експансією, щоб не виявитись у ситуації, коли подібне обмеження буде застосоване до нього іншими. Серед засобів дотриман­ня рівноваги на міжнародній арені домінував принцип коаліційності: держави об’єднувалися з метою задоволення спільних інтересів або ж їх захисту. Коаліція спрямовувала свої зусилля на залякування держави, яка порушує політичну рівновагу. У випадку невиконання державою вимог коаліції проти неї могла бути застосована військова сила. Як відзначає С. Хоффман, у системі політичної рівноваги одностороннє використання сили є фактором створення безладу або анархії в міжнародних відносинах, колективне ж її застосування розглядається як інструмент підтримання порядку.

Поступово, з розвитком держав і розширенням міжнародної взаємодії, поняття політичної рівноваги отримало ширший зміст і стало означати:

· будь-який розподіл сил;

· політику будь-якої держави або групи держав, спря­мовану на те, щоб надмірні амбіції іншої держави були приборкані за допомогою узгодженої позиції тих, хто ризикує стати жертвою цих амбіцій;

· багатополярну сукупність, в яку час від часу об’єд­нуються великі держави з метою обмеження надмірних амбіцій однієї з них.

Принцип політичної рівноваги як ідея і практика міжнародного життя проіснував з 1648 по 1815 р.

 

Заняття 2.ПЕРЕДУМОВИ ТА СТАНОВЛЕННЯ ВЕСТФАЛЬСЬКОЇ СИСТЕМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

1. Основні тенденції зовнішньої політики провідних європейських держав в добу пізнього Середньовіччя та раннього модерного часу.

2. Періодизація та особливості зовнішньої політики держав в роки Тридцятилітньої війни.

3. Зовнішньополітичні наслідки Тридцятилітньої війни для європейських держав та становлення Вестфальської система міжнародних відносин.

1. Хотинська війна 1620-1621 рр. в контексті європейської політики першої чверті ХVII ст.

2. Дипломатична боротьба Московської держави та Речі Посполитої під час Смоленської війни 1632-1634 рр.

3. Зовнішня політика О. Кромвеля у контексті європейської політики середини ХVII ст.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р. Міжнародні відносини (від початку XVII ст. до завершення Другої світової війни). Навчальний посібник / Гриньох Н. В., Гулай В. В., Данилиха Н. Р . – Львів: Ельґраф, 2011. – 232 с.

2. Дмитрієв А. Міжнародно-правовий феномен Аугс­бурзького релігійного миру 1555 р./ А. Дмитрієв // Право України. – 2003. – № 3. – С. 152–155.

3. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV–XX ст.: Навч. посібник / За ред. Ю. А. Горбаня. – К.: Вікар, 2003. – 435 с.

4. Камінський А. Вступ до міжнародних відносин. - Львів: Світ, 1995. - 144 с.

5. Коваленко Г. М. Русско-шведские отношения в
ХVII веке. Учеб. пособие по спецкурсу для студентов историко-филологических факультетов / Г. М. Коваленко. – Петрозаводск: ПГУ, 1982. – 95 с.

6. Люблинская А. Д. Франция при Ришелье (французский абсолютизм в 1630–1642 гг.) / А. Д. Люблинская . – М.: Наука, 1982. – 275 с.

7. Махун С. Густав ІІ Адольф – “батько сучасної страте-
гії” / С. Махун // Дзеркало тижня. – 2009. – № 26–27. – С. 21.

8. Маціяка П. П. Нова історія країн Європи і Америки. – Ч. 1. – XVII–XVIII ст.: Курс лекцій/ П. П. Маціяка. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2005. – 221 с.

9. Мировая политика и международные отношения: Учебное пособие / Под ред. С. А. Ланцова, В. А. Ачкасова. – Санкт-Петербург: Питер, 2005. - 448 с.

10. Поршнев Б. Ф. Тридцатилетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства. – Москва: Наука, 1976. – 435 с.

11. Хотинська битва 1621 р. Битва за Центральну Європу / Петро Сас, Генуте Кіркене, Альфредас Бумблаускас. – К.: Балтія-друк, 2011. – 216 с., іл.