Тема 2-3: Літературний процес на Луганщині в ХІХ столітті

Наступне ХІХ сторіччя принесло не тільки бурхливий розвиток промисловості, але й багато видатних, літературних імен. Насамперед, це Володимир Даль, який народився 22 листопада 1801 року в селищі Луганський завод (нині м.Луганськ), батько якого Іван Матвійович Даль (датчанин за національністю) служив тоді старшим лікарем на місцевому ливарному заводі. І хоча 15 березня 1805 року І.М.Даля призначають інспектором в Чорноморську лікарську управу, і тому сім’я переїздить до м. Миколаїва. Однак потім Володимир Даль – видатний російський письменник, лексикограф і фольклорист – підписуватиме свої твори псевдонімами В.Луганський, Володимир Луганський, Козак Луганський.

Вдячні луганці назвуть один із провідних навчальних закладів Східноукраїнський національний університет іменем Володимира Даля. А письменники-земляки напишуть про нього книги: Юрій Єненко нарис “Слово про Козака Луганського” (1994 р.), Юрій Фесенко літературознавче дослідження-монографію “Проза В.І.Даля. Творча еволюція.” (1999 р.), яка стала основою для захисту докторської дисертації. На Луганщині вже стали традиційними Далевські наукові читання, що започатковані в 1971 році і набули статусу міжнародних. У 1981 році в м. Луганську був відкритий пам’ятник Володимиру Далю (автори Ілля Овчаренко, Василь Орлов), а в 1986 році – літературний будинок-музей.

Часто подорожував Луганщиною російський поет Олексій Кольцов (1809 – 1842 рр.), про що написав в оповіданні “Кольцов в Старобельске” (1994 р.) луганський письменник Степан Бугорков.

Із Старобільщиною пов’язане життя письменника Всеволода Гаршина. Народився він 14 лютого 1855 року в с.Приємна Долина Бахмутського повіту Катеринославської губернії (тепер с.Переїзне Артемівського району Донецької області). У 1858 році сім’я переїхала до міста Старобільська, адже батько Михайло Єгорович вийшов у відставку й отримав половину родової садиби – 750 десятин, куди були переселені 70 селян і побудовано поселення з назвою Нова. Нахуторі Криничному, неподалік села Калмиківки та Гайдуківки, землі сімейного спадку належали братові – Іванові Єгоровичу Гаршину. Також М.Є.Гаршин придбав будинок у м.Старобільську, де й проживав із сім’єю. До 1863 року Всеволод (з невеликими перервами) мешкав у Старобільську, а потім, навчаючись у Петербурзі, періодично приїздив на канікули. Його батько після запровадження “Положення про губернські та повітові заклади” (1864 р.) був у м. Старобільську членом земської управи, дворянської опіки й навіть обіймав посаду предводителя повітового дворянства. Саме М.Є.Гаршин у 1868 році запропонував перетворити повітове 3-класне училище в 4- класну прогімназію. Перші два класи з 84 учнями були відкриті в 1871-72 навчальному році.

Про багатство вражень дитячих та юнацьких років Всеволода Гаршина може свідчити його нарис “Справжня історія Енського земського зібрання” – перший опублікований твір (1876 р.) та оповідання Ведмеді” (1883 р.). У м.Старобільську іменем Всеволода Гаршина названа вулиця, на будинку, де він жив, установлена меморіальна дошку, а в 1969 році на площі споруджено пам’ятник, автори якого луганські скульптори Ілля Овчаренко та Василь Орлов.

На луганській землі 1887 року побував Антон Чехов (хутір Рогозина Балка неподалік сучасного міста Антрацита). Тепер художньо наснажену розповідь про цю незабутню поїздку та зв’язки письменника з Україною можна прочитати в повісті-есе Юрія Єненка “Дума про Чехова” (1996 р.).

Шість років вчительської праці видатного українського письменника, педагога, вченого Бориса Грінченка пов’язано з нашим краєм. «Не багато спершу цих людей з нового покоління було, але тим вищий їх подвиг і тим більша заслуга їхня, що вони не подалися назад і не покинули рідного народу під найбільш критичний час національного існування». Це слова видатного українського літературознавця Сергія Єфремова із його головної праці «Історія українського письменства».

На перший погляд, село Олексіївка Перевальського району на Луганщині звичайнісіньке і схоже на багато інших. Але коли зробити навіть невеличку зупинку і завітати до місцевої школи, відразу з розповідей вчителів та учнів, відвідин музею Бориса Грінченка відчувається своєрідність і незвичайність історії села та школи. Заснована на кошти відомого підприємця й мецената Олексія Алчевського, перебувала під постійною опікою його дружини – педагога Христини Данилівни Алчевської, а найбільш відомою стала в час учителювання тут Бориса Дмитровича Грінченка та його дружини Марії Миколаївни.

Подружжя Грінченків приїхало сюди в 1887 році. Тоді їхній доньці Насті йшов четвертий рік. Настало літо, й до свого помістя в Олексіївку приїхала на відпочинок родина Алчевських. Тоді ж Настя Грінченко подружилась з дівчинкою, старшою за неї на два роки. Це була дочка Алчевських – Христя. Відразу наголосимо, що з родиною Грінченків, наперекір усьому, Христя Алчевська спілкуватиметься завжди.

Отож народилася Христя Олексіївна Алчевська 16 березня 1882 року в м. Харкові. Батько її був відомим підприємцем, який сприяв розвиткові вугільної та ливарної промисловості в нашому краї. Він свідомо й надзвичайно прихильно ставився до української мови та культури. Якраз за його ініціативою та безпосередньою участю був споруджений перший пам’ятник Тарасові Шевченку у 1889 року, в Харкові, погруддя Великого Кобзаря встановили на подвір’ї, де мешкала родина Алчевських. Найдовше за часом учителював Грінченко в селі Олексіївка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (тепер Перевальський району Луганської області). До Олексіївки Грінченко приїхав з дружиною Марією Загірньою. З осені 1887 по вересень 1893 року вони працюють у приватній школі відомої просвітительки Х.Д.Алчевської.

Педагогічні погляди Бориса Грінченка протягом життя зазнавали змін, але незмінним було переконання демократизувати народну освіту й вибороти право навчати дітей рідною мовою.

Працюючи в Олексіївці, він розпочав роботу над «Граматикою української мови», своєрідним підручником для першого класу. І тепер викликає захоплення той дидактичний матеріал, який є основою книжки. Тут переважають жанри народної творчості: прислів’я, приказки, загадки, казки, дитячі пісеньки тощо. Стали вони основною частиною і так званої «Настиної читанки», над якою Б.Грінченко працював упродовж 1890 – 1891 років.

Підручник «Рідне слово» не тільки досить повно подав різноманітні фольклорні жанри (особлива увага при цьому надавалася пісенним: колядкам, щедрівкам, веснянкам та ін.), а й після кожного уроку пропонував завдання, суть якого полягала в тому, щоб записати й розповісти про певний жанр народної творчості своєї місцевості. Серед письменницьких переважають твори Л.Глібова, Є.Гребінки, П.Куліша, М.Коцюбинського, М.Шашкевича. Найширше представлена творчість Тараса Шевченка. Особливо ж виділені слова великого Кобзаря:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Для Грінченка «Кобзар» завжди був настільною книгою. І, коли було заборонено українське слово, він читав «Кобзаря» учням та селянам.

Після від’їзду з Олексіївки Борис Дмитрович до кінця свого життя листувався із селянами, надсилав їм книжки, особливо часто Шевченків «Кобзар», що був для них найбажанішим подарунком.

5 грудня 1988 року минуло 125 років з дня народження Бориса Дмитровича Грінченка. Тоді ж був відкритий музей-кімната письменника в Олексіївській школі. Першими гостями її стали учасники республіканської науково-практичної конференції, присвяченої ювілею. На будинку школи, де вчителював Б.Грінченко, встановлена меморіальна дошка, на шкільному подвір’ї – пам’ятник роботи лауреата Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, луганського скульптора І.М.Чумака.

На початку грудня 2003 року в споруді колишньої школи почав діяти літературно-меморіальний музей Бориса Грінченка. А в Луганському національному педагогічному університеті ім. Тараса Шевченка проведено наукову конференцію “Творча спадщина Бориса Грінченка в системі національних духовних вимірів”.

Майбутній письменник Микола Федорович Чернявський народився 3 січня 1868 року в с.Торській Олексіївці тодішнього Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Через два роки його батька з диякона висвятили на священника й перевели в с.Новобожедарівку Слов’яносербського повіту. Тепер це село називається Кружилівка і знаходиться в Краснодонському районі. Тут майбутній письменник мешкав тривалий час. Звісно, постійно спілкувався із дітьми-односельцями, у них навчався рідної української мови. Школи в невеликому селі не було, – перші три класи хлопець навчався в початковій школі станиці Митякінської, котра лежала на другому березі Сіверського Дінця. Продовжуючи здобувати освіту, Микола Чернявський півроку навчався в Луганській приватній школі. Його соціальне походження зумовило подальше навчання в Бахмутській духовній школі та в Катеринославській духовній семінарії.

Перша збірка Миколи Чернявського вийшла дуже рано, коли йому виповнилось сімнадцять років. У 1895 році в місті Харкові побачила світ поетична книжечка «Пісні кохання», а через три роки – «Донецькі сонети», в м. Бахмут (тепер м. Артемівськ Донецької області).

Привертає увагу акровірш «Рідний край»:

У всіх людей одна святиня,
Куди не глянь, де не спитай;
Рідніша їм своя пустиня,
Аніж земний в чужині рай:
Їм красить все їх рідний край.
Нема без кореня рослини,
А чоловіка – без родини.

Без сумніву, уважні читачі зрозуміли поетичну розгадку цього невеличкого акровірша. Прочитавши початкові літери кожного рядка, маємо слово «Україна». Так, поняття й чуття Батьківщини було найсвятішим для письменника впродовж усього життя.