Лекція 2. Інженерне мистецтво в міфології давніх цивілізацій.
Журнали
Операції, введені будь-яким способом, відображаються в журналі операцій. Вибравши з головного меню «Операции», можна побачити список наявних журналів:
· журнал операций – основний журнал, в якому відображаються всі документи, що формують проводки, і самі проводки, сформовані документами;
· журнал проводок (бухгалтерський учет) – список проводок бухгалтерського обліку (сформованих з використанням рахунків бухгалтерського обліку.)
6. Звіти.
Кардинальна відмінність у веденні бухгалтерського обліку на комп’ютері від ведення його вручну – в автоматизації побудови звітів
Звіти призначені для отримання будь-якої підсумкової інформації.
В системі 1С: Бухгалтерия виділяють три види звітів:
· Стандартні – служать для отримання інформації за будь-яким розділом бухгалтерського обліку. Відносять: шахматна та оборотна-сальдова відомості, картка субконто, картка рахунка.
· Спеціалізовані – призначені для отримання інформації за конкретним розділом бухгалтерського обліку. Відносять касова книга, реєстр податкових накладних, книгу обліку доходів і витрат малого підприємства.
· Регламентовані – служать для передачі в органи статистики, податкову і пенсійний фонд і т.д. Наприклад, декларація з ПДВ, декларація з податку на прибуток підприємства, баланс, звіт про фінансові рещультати. Їх форми та порядок складання затверджено нормативними документами, тому такі звіти й називають регламентованими.
1. Міфології епохи бронзи
2. Культурні традиції розвиненої давнини Індо-Середземноморського регіону
3. Європейське середньовічне “поганство”
4. Сакральне значення ковальського ремесла
5. Міфологічні герої-ремісники
Хто першим висік вогонь з кременя, кинув зерно в розрихлений ґрунт, зрубив першою сокирою дерево, збудував перший будинок? Ми не знаємо імен цих справжніх героїв далекого минулого і, скоріш за все, ніколи не будемо знати. А ось наші предки були впевнені, що їм відомо, як кликали відкривачів вогню, винахідників колеса та вітрила, та інших творців першооснов культури. Це деміурги, боги та герої міфів.
Деміург у буквальному перекладі з грецької – всього лише “ремісник”, але ми звикли вкладати у цей термін більш величний зміст: “творець”.
У найпримітивніших міфологіях богів-деміургів немає. Вони відсутні в пантеонах мисливських племен, що й нині не вийшли зі стадії мезоліту (австралійці чи, наприклад, вогнеземельці). Вони відсутні і у “неолітичних” народів, вже землеробів та скотарів, які вже здійснили перехід до відтворюючого господарства – т.зв. неолітичну революцію (сучасні папуаси чи полінезійці, давні майя; хоча у тих самих майя ремесла були добре розвинені).
Фактично, божество-деміург позначає свою присутність в тео- та космогоніях лише з появою металургії, на стадії бронзового віку. Але і в міфологіях культур та цивілізацій епохи бронзи все ще немає спеціальних богів-ремісників, є лише боги мудрості, тобто загального знання. Якщо боги, що є ремісниками, і виокремлюються, як особливі персонажі, то це виглядає скоріше конструкцією вчених теологів, аніж відображенням живих вірувань (Шумер, Китай).
У давніх китайців богів у нашому розумінні не було взагалі: “обожнені предки дуже рано стають центральним об’єктом як офіційного, так і народного культу; вони фактично й замінили собою характерних для інших землеробських народів великих богів” (Л.С. Васильєв). Але кожному технічному досягненню ханьці постаралися знайти автора серед цих міфічних першопредків: Суйжень навчив людей добувати вогонь шляхом тертя, Ю-чао першим сплів шатро з гілок, Фусі винайшов способи охоти та риболовлі, Шень-нун вперше виготовив землеробські знаряддя і навчив людей споживати в їжу хлібні злаки, Хуанді відкрив спосіб варити зерно на парі, навчився будувати наземні житла та човни тощо. Більшість цих “першопредків” на звичний наш погляд є типовими богами – творець людей Фусі, першоцар Всесвіту Хуанді, батько сонця та місяця Діцзюнь (Ді Ку) та ін. В одній давній версії (“Шань хай цзин” = “Каталог гір та морів”, III-II ст.ст. до х.е.) згадується й предок, що “першим винайшов усе ремесла для людей”. Звуть його Цзайцян (“великий майстер”); це слово в китайській філософії є еквівалентом грецького деміург. Самі “предки” та їх винаходи у “Шань хай цзин” настільки деталізовано, що не лишається сумніву щодо штучності цих даних: це конструкція давнього вченого, а не реальні вірування тодішніх хань. Слід однак зауважити, що бог (предок) – перший ремісник відомий і іншим давньокитайським писемним пам’яткам; вірогідно, що подібне божество існувало в хуаських віруваннях I тис. до х.е. Воно іноді носить характерне ім’я Гунчуй (букв. “вправний молот”, тобто коваль) – тема деміургів-ковалів стане провідною у нашому подальшому викладі.
У пізнішій традиції божествами-покровителями певних ремесел та галузей життєдіяльності взагалі стали переважно реальні люди. Це були майстри тої чи іншої справи, після смерті визнані богами та призначені на роботу бога-покровителя (бо ханьські боги, подібно людям бюрократичної імперії Чжунґо – всього лише чиновники у бюрократичному ж апараті Небесного Володаря – Шанді).
Найяскравішим персонажем у цій плеяді є безумовно Лу Бань; за життя (приблизно IX-VIII ст.ст. до х.е.) – талановитий архітектор, якого національна традиція вважає винахідником типового з тих пір для Китаю типу храму – т.зв. пагоди. Крім цього, Лу Бань визнається винахідником ряду інструментів (пилки, рубанку, буру), а також штурмових драбин та... дверей! У післясмерті Лу Бань залишився архітектором: він будує палац Володарки Заходу Сі-ванму, він регулярно ремонтує опорні стовпи Неба, і взагалі – він є міністром суспільних робіт в канцелярії Шанді. Але не лише архітектором! Лу Баню поклоняються також теслі та ковалі (винахідник інструментів!), гончарі (хоча винахід гончарного кола йому не приписують), корабельники (винайшов човен та весло), фарбувальники (першим добув дерев’яний лак – документально простежений анахронізм). А взагалі віддає почесті Лу Баню кожен ханець без огляду на професію – бо він винайшов водогінне колесо, шадуф (арабський термін для шумерського аналогу), необхідний для зрошення полів, а отже важливий для життя будь-якої людини.
У найстаршому в найдавнішому “цивілізованому світі” Давнього Близького Сходу шумеро-аккадському пантеоні божественним деміургом виступає бог Енкі, син Землі та Неба, брат верховного бога Енліля, бог мудрості, бог-цілитель, тобто бог знань взагалі. Енкі – “давній” та “великий” бог, він творець людей (яких зліпив з глини), він добрий бог (рятує людство від потопу, насланого його братом Енлілем); глина та потоп – архетипові месопотамські міфи, запозичені євреями, греками тощо. Але специфічних функцій бога-ремісника Енкі не має. Не має їх і його дочка або сестра Нісаба – “богиня комишу, писців та таблеток, небесна покровителька бібліотек та небесний директор шумерської школи – е-дубби” (Семюел Крамер). Не має їх і східно-семітський (тобто аккадський) аналог Нісаби – покровитель соціальної страти писців, винахідник клинопису та бог знань Набу (онук Енкі, до речі).
Ані широка теологічна розробка пантеону (тексти “Енума еліш”), ані високорозвинена епічна творчість (“Ґільґамеш” – найдавніший епос світу!) так і не призвели до появи в пантеоні Дворіччя персонажу, що мав би відповідати за людське ремесло. Були особливі боги – родоначальники землеробства та скотарства, але ремесло ще не сприймалась як особлива сфера людської діяльності, хоча безсумнівно такою вже було.
Між тим, в шумеромовному записі епохи династій Ісін-Ларса (21-19 ст.ст. до х.е.) у складі т.зв. “ніппурського канону” – архіву місцевої е-дубби, де було зібрано багату колекцію записаних у різний час таблеток з текстами шумерських міфів (“священне місто Ніппур” було таким для всього Шумеру і Аккаду протягом усієї їх історії) – зберігся міф, який було умовно названо “Енкі та світобудова”. Міф показує, як ретельно бог-деміург будує та впорядковує цивілізацію. “...За роботами польовими наглядати поставив він Енбілулу, сторожа каналів, та Енкімду, господаря запруд та гребель... сину своєму Думузі-пастуху показав він, як доїти молоко і відстоювати сливки, як мурувати кошару та хлів... зведення жител віддав він до рук Муштамни, великого зодчого, мистецтво виготовлення цегли передав Куллі, а роботи по дереву – Нінмуду... навчив жінок сучити з вовни нитку та сплітати її у тканину, доручивши наглядати за тим дочці своїй Утту...” Уривок більш пізньої аккадомовної поеми схожого змісту, знайдений у Вавилоні, доповнює картину діянь Енкі богом-ковалем Аразу та богом-ювеліром Нінкуррою.
Здавалось би – розгорнутий список богів-ремісників, але... За винятком Думузі (аккадською – Таммуз), помираючого та воскресаючого бога родючості, та згадуваної в записі ще одного міфа богині Утту, усі інші персонажі списку не просто “молодші”, а невідомі боги. За межами “ніппурського канону” про них не існує жодних даних – ані храмів, ані присвячень – і це за всього багатства глиняної літератури Дворіччя! Найбільш вірогідним є висновок, що нагадує аналіз китайського “Шань хай цзину”: всі ці боги – плід праці якогось інтелектуала, жерця або вчителя е-дубби, який впорядковував пантеон подібно до того, як його улюблений бог впорядковував цивілізацію. Дивно до речі, що автор не передбачив бога-гончаря – можливо, таким ввижався сам Енкі (адже людей він зліпив з глини).
Але “ніппурський канон” дає інший важливий висновок: появу самої ідеї божеств-покровителів професій, яка є важливим кроком у розвитку міфологічного світосприйняття.
Молодшим сучасником найдавнішої месопотамської цивілізації був її західний контрагент – цивілізація Ебли в Північній Сирії, найдавніша західно-семітська держава, етнос та мова. В велетенському пантеоні Ебли щедро представлені не лише місцеві, а й сусідські боги (в тому числі шумеро-аккадські повним складом “великих ігігів” на чолі з Енлілем та Енкі). Є в цьому пантеоні і такий собі бог Кашалу, за іменем – явний предок ремісничих богів Угариту та Фінікії (про них мова буде далі); до складу “великих богів Ебли” він щоправда не потрапляє.
На жаль, за відсутністю текстів міфів ми не знаємо “кола обов’язків” Кашалу, аби впевнено стверджувати його “еблаїтським Гефестом”; насправді, “перекваліфікація” богів з розвитком культури не така вже й рідка річ (ми ще двічі повернемося до цього питання). Та можливо, що перед нами – найдавніший бог-ремісник, якому поклонялися на Землі (адже еблаїти називали на його честь дітей – отже, вірили, що він може допомогти дитині в житті). Окрім цього, маємо зауважити, що побічні дані вказують на те, що Кашалу був не ковалем, як його сусіди-нащадки, а “зодчим богів”, майстром по каменю та цеглярем (ці функції угарито-фінікійські аналоги теж мають).
Гігантський архів Ебли (понад 23 тис. таблеток) ще не вивчено й наполовину, тому зберігається надія на нові відкриття. Річ у тім, що аналогічні архіви Шумеру-Аккаду (той же “ніппурський канон” чи славнозвісна бібліотека Ашшурбанапала), Угариту (т.зв. архів Рас-Шамра), хетської столиці Хаттуссас (т.зв. архів Богазкьою) обов’язково містили якесь число записів міфів. Містили тому, що на міфи спирався офіційний ритуал, що мав берегти державу та суспільство; такі речі не міг занедбати жоден правитель.
У Давньому Єгипті ремеслами так само взагалі опікувався Пта, “отчий бог” столичного міста Мемфіс, як і Енкі – бог-творець, що створив наш Всесвіт. Дослідники нерідко кличуть Пта “богом-ремісником”, але його професійна спеціалізація – магія (хоча, заклинач, звісно, теж професія!).
Як і у шумеро-аккадській традиції, у єгиптян був особливий бог знань, не тотожний богу-творцю, – “господар Місяця” та “батько мудрості” Тот, писець богів. В тому числі і писець на загробному суді над душами мертвих – надзвичайно важлива функція для єгиптян з їх надмірним потойбічним культом (яка надмірність добре ілюстрована розмахом зведення пірамід, муміфікації трупів та розповсюдженням поховальних текстів т.зв. Книги Мертвих).
Значно пізніше (7-6 ст.ст. до х.е.) у соціальної страти єгипетських писців з’явився покровитель “китайського зразку” – обожнена людина, чаті (великий вазір) Імхотеп, будівник першої піраміди – ступінчастої фараона Джосера.
Від хетів Малої Азії, найдавнішого індоєвропейського народу, що залишив писемні пам’ятки, збереглись великі фрагменти епіко-космогонічного циклу (“Царювання на небі”, “Пісня про Уллікуммі” тощо). Вони свідчать, що у хетів навіть не знайшлось свого бога-творця: деміург зветься запозиченим аккадським ім’ям Ейя.
Однак, у хетських сакральних текстах наявний міфологічний персонаж, що титулується “ковалем”. Це Хасамаліс (Хасаміліс), син верховних богів – Бога Грози та Богині Сонця, молодший брат Бога Місяця та Телепінуса (бога родючості). Але крім цієї високої генеалогії та прізвиська “коваль”, про нього відомо лише одне: це теж не хетський бог. Ім’я Хасаміл походить з доіндоєвропейської хаттської мови і було запозичене прибульцями, індоєвропейцями-анатолійцями хетами, в автохтонного народу, за мовою спорідненого з північно-кавказцями (конкретно, адиго-абхазами). Архів Хаттуссаса зберіг тексти хаттською мовою, що фіксують справжній культ заліза.
І це наводить на дуже цікавий історичний сюжет.
Новохетська “імперія” наприкінці часу свого існування (13 ст. до х.е.) раніш за будь-яку державу “цивілізованого світу” Давнього Близького Сходу засвоїла відносно масове виробництво заліза – хронологічно ще за бронзової для цього “цивілізованого світу” епохи. Секрети залізорудної справи береглися свято, аж до масових страт. Але з хетських текстів відомо, що не самі хети були винахідниками заліза, вони запозичили ці знання від васалів – племені халібів (що цікаво – античні греки також вважали саме халібів родоначальниками залізорудної справи). Халібів сучасні історики майже одностайно вважають картвельським племенем, спорідненим сучасним грузинам і зовсім не спорідненим адиго-абхазам. Але то за мовою. Культура ж, побутові звичаї та виробничі навички і у ті часи, і зараз доволі однакові по всьому Кавказові, навіть у таких недавніх прибульців, як тюрки-азербайджанці. Дивуватися тому, що різномовні племена в однакових природних та історичних умовах (та ще за умови багатовікових культурних зв’язків) мають схожий господарчо-культурний тип, якось не доводиться. А з Хасамалісом складається символічна картина: найдавніший бог-коваль у світі походить з країни, де – з максимальною долею вірогідності – раніше, де будь-де на нашій планеті розпочався залізний вік.
Власне, теми залізного віку ми ще неодноразово торкнемося нижче.
До кінцевого періоду бронзового віку відноситься корпус угаритської міфології (угаритяни – гілка амореїв, західних семітів Північної Сирії). Тут є особливий бог, ремісник у найширшому значенні терміну: він будує палаци, ллє метал, виготовляє меблі, посуд, прикраси, зброю. Кличуть його Котару-ва-Хасісу (“красивий-та-мудрий”). Особливо полюбляє він працювати з дорогоцінним металом та камінням. Його звичний епітет – Той, хто працює руками. Пов’язаний він і з магією: він робить чарівну зброю.
Подвійне ім’я Котару – слід злиття двох різноплемінних божеств, одне з яких чи й обидва походять від еблаїтського Кашалу. З цієї причини жив цей бог-ремісник в двох місцях одночасно – на острові Крит та в єгипетському Мемфісі – і коли його викликали для роботи, приходив звідти також одночасно (для бога це було не дуже складно). В образі “красивого-та-мудрого” підкреслимо два нюанси: по-перше, ототожнювався Котару з іноземними богами-творцями – Ейєю та Пта (в останнього він і позичив Мемфіс у резиденцію). По-друге, це підлеглий бог: і не хоче він будувати палац для бога морів Йамму, а наказали – робить.
Чому ж так? Відповідь, вірогідно, у тому, що на Давньому Близькому Сході – не лише в тоталітарному Єгипті, але й в шумеро-аккадській та еблаїто-ханаанейській традиції з їх напівнезалежними міськими громадами – більшість професійних ремісників була все ж не громадянами, а т.зв. “царськими людьми”, залежними від царів та працюючими на замовлення царського двору. Так склалося тому, що у близькосхідних громадах з самого початку “носіями ремісничих професій, так само, як і жрецьких, були люди храмового персоналу” (І.М. Дьяконов); а з розвитком деспотичних монархій общинний інститут храмів – розпорядників господарського життя – став частиною царського господарства (“державно-храмового” за термінологією сходознавців). Ремісники і в общинних господарствах не завжди були вільними людьми (нерідко – військовополоненими), а в царських – за ними юридично було закріплено неповноправний суспільний статус. Тому і бог-ремісник не міг зайняти високе місце у пантеоні.
У релігіях розвиненої давнини (для територій давньої Індо-Середземноморської культурної зони) та/або раннього залізного віку (для “варварів” тодішньої Європи) боги ремесел залишаються другорядними, але вже не настільки аморфними. При цьому в епоху масового засвоєння чорної металургії вони отримують чітку професійну спеціалізацію: вони металурги, ковалі. Початок цього процесу якраз і фіксують персонажі пантеонів пізньобронзового віку – малоазієць Хасамаліс, а надто угаритянин Котару-ва-Хасісу.
Його найближча божественна рідня – бог сусідніх та близько споріднених амореям ханаанеїв-фінікіян Хусор (букв. “майстер”). Він зберігає багато рис, що поєднують його фігуру з угаритською та шумеро-аккадською міфологією, він подекуди теж виступає богом-творцем Всесвіту. Це бог стихії – вогню. Це бог-культуртрегер: йому приписували відкриття залізу та способів його обробки (народження металургії), винахід вудки та плетеного неводу (початки риболовства та ткацької справи); він першим почав будувати цегляні стіни (будівництво та містобудування) і збудував перший корабель. Особливо Хусор опікувався саме суднобудівною справою (фінікійці – найзнаменитіші мореплавці давнини!) та ковальством (його і зображували на монетах і стелах з ковальськими кліщами, і титулували зазвичай “ливарником”).
Суспільні умови фінікійських міст – свого роду конституційних монархій, пра-полісів – чим далі, тим більше відходили від давнього деспотизму. Західні фінікійські колонії, такі як Карфаген, Кадіс, Лептіс та ін., у яких взагалі не було царської влади, просто еволюціонували в типові античні поліси. Ремісники Фінікії були повноправними громадянами своїх міст. Відповідно і Хусор за статусом і характером незалежніший за свого угаритського тезку, а проте і не цікавить міфографів – звичайно, дуже мало дійшло до нас від фінікійської літератури, але у залишках епічних міфів (про подвиги бога Мелькарта наприклад) Хусор не згадується взагалі.
Фінікійські вотивні написи (присвяти) засвідчують існування у ханаанеїв “молодшого” ремісничого бога на ім’я Ереш; вірогідно, він вважався помічником або й сином Хусора. Вузькою спеціалізацією Ереша було будівництво та містобудування – тобто, це божество є ще однією варіацією “зодчого богів”.
У сучасній фінікійцям і чудово знайомій нам давньогрецькій міфології є Гефест, син самого Зевса (та Гери), чітко персоніфікований небожитель, володар вогню, бог-коваль, бог-металург (метал, як усі його колеги, він добуває сам). Але у сонмі олімпійців він стоїть на периферії, він є персонажем скоріш анекдотів, аніж серйозної теології. Гефест народився настільки потворним, що батько в гніві викинув його з Олімпу; він вдарився об острів Лемнос і став навіки кульгавим (Гомер). Саме Гефест – герой перенесених у світ богів казок про обдуреного чоловіка (хоча заміж за нього вийшов не хто-небудь – Афродіта!).
У деяких міфах Гефест – зовсім підневільний бог на східний зразок; такою є його роль в історії його друга Прометея, прикував якого до Кавказу саме Гефест. Щоправда, олімпійська сім’я вся будувалася на східних засадах, а Гефест впевнено вважався єгиптянином, так само, як Хусор. Справа у тому, що у світі еллінських полісів стали переважати республіканські режими, монархію почали теоретично і практично розглядати як негативне явище. Звідси типове для людської психології перенесення земних висновків на небо: цар богів Зевс у Гесіода або Есхіла – типовий тиран і деспот.
Іншою причиною приниженого положення бога-ремісника в давньогрецькому пантеоні стало те, що сам термін “деміург” по відношенню і до богів, і до людей носив відверто негативний відтінок. Причина тому та, що в класичному античному рабовласницькому суспільстві фізичну працю зневажали: робота вважалась долею рабів (зауважте: слов’янська мова погоджується з цією ідеєю). “Ремісники усі займаються брудною справою... бо саме отримання платні слугує задатком за рабство” (Цицерон), “Джерело дурних пристрастей – ремесла, бо вони гублять та паплюжать тіло і душу тих, хто займається ними” (Діонісій Галікарнасський) – набір цитат можна продовжити. Вільна людина без підозри втрати власної гідності могла працювати лише на землі, причому на своїй землі (хоча і в сільському господарстві Еллади, Африки (Карфагену) та Італії рабська праця відігравала велетенську роль).
Деякі риси бога ремесел носить у грецькій міфології і Прометей. Він теж бог, але не олімпієць, він належить до старшого покоління богів – титанів. У деяких областях Еллади Прометей подібно до Гефеста вважався богом вогню. Класичними є його функції бога-культуртрегера, що дарував людству вогонь, навчив їх орати землю та будувати кам’яні будівлі. Має він і функції бога-творця – це Прометей виліпив людей з глини, це він врятував їх від потопу (безумовне запозичення з близькосхідного міфологічного корпусу – це діяння шумеро-аккадського деміурга Енкі-Ейї). Може Прометей бути і богом-ремісником – як написав Есхіл:
Від Прометея – всі ремесла у людей.
І все ж у грецькій традиції Прометей не став колегою Гефеста. Завадив талант того самого Есхіла – Прометей залишився у пам’яті греків великим богоборцем і навіть його власне божественне походження може забутися (навіть такий дослідник, як М.А. Кун, примудрився у своїй збірці давньогрецьких міфів запроторити титана у розділ “Герої”!).
У етрусків типологічно схожий до Гефеста бог носив ім’я Сетланс. Сетланс вимальовується типовим ремісничим богом – ковалем, ливарником, плавильником. За походженням він, як Гефест і Хусор, є богом вогню і як такий виконував деякі функції Громовержця, маючи право метати перуни (для етрусків справа складалася саме так – боги на загальних зборах вирішили, що хтось з них має на щось право). Дружиною його вважалась хтонічна богиня Тікесну, а сином – бог сонця, тобто небесного вогню Аплу (грецький Аполлон). Храми Сетланса завжди зводили за межами міст – і пояснювали це страхом перед раптовим гнівом експресивного вогненного бога.
Римський аналог Гефеста – “найстаріший бог” Вулкан (в аспекті давнини схожий на Хусора та Сетланса) – бог вогню, певною мірою бог війни, але аж ніяк не ремесла. В цьому аспекті римська (італійська) міфологія є більш примітивною, ніж її сучасниці, адже Сетланс, Гефест, Хусор – всі вони теж “вогнебоги”. Але небожителі, як ми вже зазначали, можуть перекваліфіковуватися. Під греко-етруським впливом Вулкан став типовим богом-ремісником античного типу, побіжно позичивши у Сетланса прізвисько “плавильник” (лат. Мульцибер). Дружиною його вважалась богиня весни Майя.
Цікавою особливістю міфології античної греко-італійської Європи стало дублювання функцій бога-ремісника жіночим божеством (прообразом якого можна вважати шумерську Утту). Велика грецька богиня Афіна у першу чергу богиня мудрості та війни, але й ремесла – також (Ерґана – “робітниця”). І дуже конкретна робітниця: якщо Гефест коваль, то Паллада, як і Утту, – ткачиха (прясти та ткати – аж до 20 ст. це було основне жіноче ремесло та заняття).
Близькою за функціями є і етруська Мінерва. Хоча в Етрурії сфера її піклування була набагато ширшою – будь-яка професія, від рибака до актора, від лікаря до шевця – зате вона майже не несла військових функцій (їх несли її чоловік і син – Херкле (Геракл) та Мару (Марс) відповідно). Ну, а у Римі Мінерва – римляни прихопили її в сусідів разом з ім’ям – взагалі опинилася єдиною покровителькою всіх ремесел, бо Вулкан, як вже зазначалося, довго “ухилявся від виконання” подібних функцій.
Під римським впливом активно поклонялися “Мінерві” і кельти Галлії. Справа у тому, що не романізовані кельти Островів поклонялися подібним богиням скоріше як покровителькам гуманітарного знання – володаркам Казанів Поезії (ірландська Бриґіта – валлійська Керіддвен-Бриґанта). Хоча в ірландських текстах іноді з’являється формула “три Бриґіти” (типова кельтська потрійність); у цьому випадку одна з трьох Бриґіт незмінно виступає покровителькою ковалів. Не виключено тому, що це і є справжнє ім’я “галльської Мінерви” (галльською приблизно Бриґіндо).
Поклонялися галли (а особливо белги північного сходу) і “Вулкану”, але в настільки римських формах культу, що лише гіпотетично можна простежити його зв’язок з питомо кельтськими міфологіями Уельсу та Ейре (про них – далі). Хоча імена від кореня “Ґобан” у Галлії відомі.
Сучасниця середземноморського античного світу, ведична релігія Індії, має у своєму пантеоні аморфне божество Вішвакарман (букв. “той, хто робить все”), яке так і зветься “Паном усіх ремесел” без якої-небудь диференціації. Це ремісник-універсал: скульптор-тесля-коваль-будівельник-поет-жрець; лише в найбільш пізніх епічних текстах (6-та книга “Рамаяни”, агіографія Крішни) його стабільно титулують “зодчим богів”. Абсолютно другорядний бог, хоч і відомий від часів самої “Рігведи”, він лише згадується побіжно попри велетенську кількість відомих нам текстів (індуїзм і досі – жива релігія). Вірогідно, ця аморфність відображає найранішу стадію виділення в міфологічній свідомості спеціального бога-ремісника, більш архаїчну, ніж навіть угаритський пантеон бронзового віку (і в чомусь близьку до шумерської та еблаїтської моделі).
Але ситуація з “мільйоном богів” індуїзму складніша. У самих “Ведах” головним богом-майстром виступає Тваштар (букв. “творець”). Згідно “Гімну Індрі” саме Тваштар скував булаву-молот (санскр. “ваджра”) для індійської версії загальноіндоєвропейської космічної битви, у якій ваджрою буде вбито Врітру – “дракона, що запрудив течію річок” (РВ, І, 32:2). В цьому ж гімні Тваштар проголошується творцем “чарівної чаші” для напою безсмертя соми (за омонімом сома ця чаша – місяць). Тваштар також першим здобув залізо і скував першу залізну зброю. Слід також зауважити, що це не середземноморська модель – Тваштар не є богом вогню (бог вогню у “Ведах” – Агні, і Тваштар не є його версією чи іпостассю). Тваштар у багатьох гімнах “Рігведи” – справжній творець Всесвіту, “творець усіх істот”, “пан форм”, “єдиний установник імен богів” (так само, як Індра, Агні, Вішну та деякі інші боги). Іпостась, що інколи зустрічається у богів-ковалів – згадаємо Хусора (і ще поговоримо про Ільмарінена). (Принагідно зауважимо, що в одному пізньому рігведійському гімні честі назватися “творцем усього” сподобився і “тесля та коваль” Вішвакарман.)
Співвідношення функціональних характеристик та взаємозв’язків Тваштара з Вішвакарманом залишається не дуже ясним. Тваштар, судячи з кельтських аналогій (див. нижче), суто індоєвропейський персонаж. Можливо, аморфне божество Вішвакарман справді походить з епохи бронзи і було запозичене індоарійцями від протодравидів т.зв. цивілізації Хараппи (яка, так само як Ебла, мала дуже тісні зв’язки з Шумером і Аккадом).
В багатій богами індійській міфології є і свої “три боги-ремісники” – рібху (кличуть їх Рібхукшан, Вібхван та Ваджа); детально цю міфологему ми розглянемо знову ж таки на кельтському ґрунті.
В європейському “поганстві” Середньовіччя ситуація багато в чому подібна до античної, хоча антична зневага до фізичної праці відійшла у минуле. Разом з тим у тевтонській та кельтській міфології є спільна схема загального опікування ремеслом одного з верховних богів пантеону та наявності спеціального бога-коваля нижчого сакрального статусу. Бог-коваль північноєвропейської схеми не принижений східний ремісник типу Гефеста чи Вішвакармана, але таки й не бог-начальник. Його роль доволі точно окреслюється формулою “бог-помічник”.
У міфології кельтів Ірландії (ґойделів, ґелів) патроном, винахідником та майстром усіх ремесел є Луґ Ламфада (“Довга рука”), що має спеціальні епітети Йолданах (“Той, хто все знає”) та Самілданах (“Той, хто все вміє”) – пор. зміст імені Вішвакарман. Але Луґ не тільки і не стільки бог ремесел, але і велика фігура солярного кола; в основній ґельській космогонічній сазі “Битва при Маґ Туйред” саме Луґ є головним героєм – воїном світла та головнокомандувачем світлих богів супроти темних (фоморів). Тобто функції цього бога куди як ширше суто ремісничих (та й суто солярних).
Луґ – бог не локально ірландський, а загальнокельтський. Але у ґелів Луґ має богів-підручних – це “три бога ремесел” (знову типова кельтська потрійність!); звуть їх Лухта-тесля, Кредне-мідник та Ґойбніу-зброяр. Ґойбніу – брат верховного небесного бога Нуаду – головний коваль богів, саме він кує своєму молодшому родичеві Луґу зброю для останньої космічної битви (обіцяна паралель до ролі індійського Тваштара). До речі, цар богів Нуаду в ґельських сагах зветься зазвичай Айрґетлам (“Срібна Рука”); це – слід ще одного діяння Ґойбніу. Нуаду втратив правицю у першій битві з фоморами (тому у другій він і передає командування Луґу), але Ґойбніу відковує брату нову руку, металеву. Далі зауважимо, що ґойдельский бог не тільки коваль, він Ґойбніу Саер = Ґойбніу Зодчий. Фігура, цілком еквівалентна Гефесту чи Тваштару – вагома, але все ж таки не першорядна. У Ґойбніу є ще додаткова заслуга перед культурним людством: за ірландськими даними, саме він винайшов пивоваріння.
У кельтів Уельсу (кімрів, бриттів) аналог Луґа – Ллеу Ллау Ґіфес (теж “рука”, але не довга, а “тверда”), при чому він має дуже рудиментарні риси як ремісничого, так і солярного бога. (Власне, це і є Луґ, просто ім’я його бритти вимовляють дещо інакше.)
Є і в нього помічник – “коваль Ґованнон”, бог-металург. Валлійська версія Ґойбніу (мова знову ж таки йде про спільного для обох кельтських гілок бога) – теж має найвище божественне походження: він брат короля богів Нудда (легенда про “срібну руку” у кімрській літературі нам невідома, але Нудд для бриттів теж Ллау Ерейнт, зміст прізвиська співпадає з гельським Айрґетлам). До речі, у валлійській міфології “три боги ремесла” – рідні брати – символізують початки не лише ремесел, а всієї економіки: Ґвідіон-пастух (батько Ллеу), Аметон-орач та Ґованнон-коваль. Ґованнон, як і в ірландській версії, кує сонячному богу зброю для боротьби з головним ворогом космічної битви. Ба більше – сам Ґованнон цього ворога і вб’є, бо у Ллеу рука на брата-близнюка, морського бога Ділана, не підійметься (а ось війна близнюків аналогу в ґельських сагах не має). Роль дещо важливіша за споріднену версію, але все одно на периферії епічного масиву; або ще точніше – у самій його гущавині, але не на перших ролях.
Дуже значуща риса кельтської міфології полягає в тому, що вона взагалі не знає чіткого розподілу божественних функцій – солярні, військові, зцілювальні, магічні, потойбічні функції властиві багатьом божествам. Того самого Луґа римляни ототожнювали з Меркурієм, а германці з Одіном – дуже різними богами; як голови пантеону майже рівнозначні аж три боги – Луґ-Ллеу, Нуаду-Нудд та Даґда (в Ейре; в Кімру йому відповідає Бран, в Галлії – Суцелл). Це давня особливість кельтського менталітету, вперше засвідчена ще мистецтвом Ла Тену – повне неприйняття будь-якої однозначності. “Їх мистецтво далеке від примітивізму, високотехнологічне, розумне... Воно образне... проявляє себе скоріше в символах і схемах... воно сповнене контрастів, неспокійне, загадкове, неоднозначне... Це стиль... це механізм снів, коли контури розмиваються... та плавно перетікають в інші...” (Пауль Якобсталь); “Мистецтво натяку, а не ясного абрису... ...поєднання непоєднуваного...” (Ян Філіп); “...в усі часи його відрізняла фундаментальна, ні нащо не схожа кельтська своєрідність...” (Майлз Діллон).
Світ Кельтики, “туманний Захід, невірний Дальній Захід” Європи, наскрізь індивідуалістичний, фізично та духовно рухливий, схильний до фантастики та надміру емоціональний, сильно відрізняється навіть від найближчої рідні – такої ж індивідуалістичної та рухливої, але підкреслено суворої, дисциплінованої та раціональної германської Півночі; тим далі він від класифікаторського оріенталізуючого середземноморського Півдня. Антична гармонія як вища міра та цінність мистецтва греко-римського світу (і відповідно, як елемент моделі – пантеон з чітким розподілом функцій богів) для кельтської традиції абсолютно чуже поняття; її приваблюють асиметрії, неясності, двозначності, натяки, словом, будь-яка неоднозначність.
В рамках цієї традиції “кельтський Вулкан” теж не є просто ковалем. Він пов’язаний із цілющою силою (його й нині призивають в народних примовках і в Ірландії, і в Уельсі). А особливо важлива його функція господаря потойбічного застілля – “Учти Ґойбніу”, також пов’язаної з ідеєю зцілення; звідси і його роль у винаході пива – цей напій і є головним цілющим настоєм (в чому з кельтами солідарні і германці, і алани, і фіни – достатньо полистати “Снорра Едду”, “Калевалу” та нартівський епос). Ґованнон тут дублює функції звичного господаря цього застілля, яким є бог, котрого усі кельти (і ґойдели, і галли, і бритти) вважали своїм першопредком – верховний бог Потойбіччя, господар Казану Достатку (Даґда – Бран). З поправкою на те, звісно, що Той Світ для кельта – не чорний моторошний середземноморський Ґадес (фінікійський Шеол, шумерський Кур), а сліпуча в своїй красі Країна Вічного Літа, Ельфланд, Fairy.
Щоправда паралель “застольній” функції кельтського бога-коваля у класичній міфології є – хоч це не мало якогось значущого сенсу для грека, але на Олімпі іноді саме Гефест міг виконувати роль розливника нектару. Рудиментом цього стародавнього міфу є стаття в судебнику валлійського короля Хівела Доброго (10 ст.), згідно якої саме придворному ковалю слід було підносити найпершу чарку на королівському застіллі.
У скандинавській (еддичній) міфології загальне опікування ремеслом, спеціально ковальським, теж належить одному з верховних богів пантеону. Це первісток царя богів Одіна Тор – головний воїн Асгарда, громовержець та молотобоєць (у нього навіть улюблена зброя – бойовий молот М’єлльнір). Цим молотом він постійно крушить злих велетнів-йотунів та вбиває “світового змія” Йормунгарда (германська аналогія космічній битві Індри та Врітри). Аналогічні боги-громовики є в усіх тевтонських народів (континентальний Донар, англійський Θур); частина германців взагалі визнавала саме Тора, а не його батька-психопомпа верховним богом Всесвіту (шведи, наприклад).
Але головним персоніфікованим ремісником Вальгалли, власне, богом-ковалем є Вьолунд (у англійців Вілунд), а він навіть не ас, тобто бог, а напівбожественна істота – альв (англ. еlf), точніше, король альвів. У складі “Старшої Едди” збереглась спеціальна пісня про Вьолунда. У ній він потрапляє в полон до конунгу свеїв і мусить працювати ремісником-невільником, але германський ельф – не покірний Гефест. Він знаходить спосіб визволитися і криваво мститься образнику (але й тиранить його все ж таки не цар богів). Крім того, слід зауважити, що у більшості еддичних пісень головними майстрами металургійної роботи – кувати особливі, чарівні ланцюг, спис, казан тощо – виступають тим більше не боги, а печерні карли або цверги (англ. dwarf), тобто користуючись мовою перекладачів Толкіна, – гноми. Народ дварфів та його майстерність повністю скальковані автором Середзем’я з пісень “Старшої Едди” та прозаїчних переказів Сноррі.
Найближчі етнічні родичі та сусіди тевтонів (і слов’ян) – балти – мають у своїй міфології фігуру, що близько нагадує і кельтські, і аланські, і фінські взірці. У латишів та литовців бог-коваль носить ім’я Телявель. Це типовий бог-помічник. Він допомагає Перкунасу (лит.; латиш. Перконс) у класичній індоєвропейській битві зі Змієм, відковуючи йому меч (балтський громовик на відміну від Індри і Тора б’ється мечем, а не булавою). А ще Телявель кує сонце – так само, як його прибалтійсько-фінський колега (див. нижче; до речі, мова і тут йде про народи-сусіди і запозичення в той чи інший бік нікого б не здивувало). Виготовлення сонця – це один з актів сотворіння світу, тож і цей бог-коваль подібно до Хусора та Тваштара має риси космічного деміурга. Взагалі все коло аналогій – Тваштар, Ґобан, Гефест – дозволяє стверджувати, що постать “бог-коваль-помічник” є міфологічним архетипом загальноіндоєвропейським.
Лише у двох міфологічних системах боги-ковалі займають місця не просто у гущавині подій, а близько до небесного трону.
У нартівському епосі осетин – аланів, гірських нащадків скіфо-сарматських степовиків – “небесний коваль” Курдалагон (букв. “той, хто гартує мечі”) справді є одним з вищих богів пантеону не лише за походженням. Нартівський епос присвячено героям-людям, боги зрідка з’являються у цих легендах. Але Курдалагон – реально діюча особа цих легенд, єдиний з богів; так само як грецький Гефест, він споряджає добротною небесною зброєю ледь не всіх героїв переказів – Хамица, Сослана, Батрадза, Саууая тощо. Для хитромудрого Сослана (“сонячного нарта”, між іншим, – нагадаємо кельтського бога Луґа) Курдалагон кує в своїй небесній майстерні найпершу в світі соху, а для “громового” (як Індра чи Перкунас) нарта Батрадза – меч. Словом, це типова роль індоєвропейського бога-коваля-помічника. Але “Той, хто гартує мечі” при переліку небожителів йде значно вище – другим або третім після верховного Бога Богів; жоден інший бог-коваль, навіть діти верховних богів – хет Хасамаліс, кельт Ґобан – не стоять так близько до трону Всесвіту.
Нартівський епос в силу природних історичних зв’язків давно вже став органічною частиною фольклорної спадщини майже усіх сусідніх аланам народів, як північнокавказьких за мовою (адиґе, кабарда, абхази), так і тюркських (карачай, балкарці). В останніх була записана і спеціальна сага про народження та навчання бога-коваля (тюркська версія Курдалагона носить ім’я Дебет). У тюркській версії подано генеалогію нартівського коваля: як син бога вогню та богині землі він з народження володіє “мовою полум’я та мовою каменю”, це й зумовлює його подальшу “професійну діяльність”. Адиґський аналог Курдалагона на ім’я Тлепш відрізняється від сусідів лише схильністю до жебракування; цим він несе функції іншої категорії богів – захисників типу грецького Гераклу. Залишається лише нагадати сказане вище про культурну спільність усього Кавказу незалежно від етнічного походження його народів.
На противагу цьому, у південної рідні осетин в самому Ірані та Середній Азії, судячи з “Авести”, священної книги питомо іранської релігії – т.зв. зороастризму (її самоназва – “маздаяснійська віра”), бога-ремісника, здається, не було взагалі. У чомусь могла вплинути територіальна та історична близькість південних іранців до давніх центрів близькосхідної цивілізації, де пантеони склалися ще у бронзовий вік і боги-ремісники відсутні (див. вище).
Крім того, не можна пройти повз особливого положення зороастризму в системі світових вірувань. Проповідь пророка Заратуштри найрішучіше виступає проти традиційного давньоіранського “поганства”, заперечуючи усіх давніх арійських богів купно із найвищими з них – Мітрою та Індрою. Це – типова релігія одкровення, свого роду “дуалістичний монотеїзм” верховного бога Ахура Мазди – і тому т.зв. Гати Заратуштри слід розглядати у спільному контексті не з “Рігведою” чи “Теогонією” Гесіода, а з Євангелієм і Кораном. Між тим грізні інвективи пророка упали в пісок: те, що прийнято називати “зороастризмом” – це суміш, еклектика дуалізму Гат з тим самим, ненависним пророку давньоіранським “поганством” за явної переваги останнього. Давні боги швидко повернули собі паству. При цій подвійній трансформації деякі персонажі та сюжети релігійна традиція втрачала (найперше – громовика Індру), але бога-ремісника серед цих втрат, здається, все ж не було.
У більш пізньому іранському легендаріумі – причому і в канонічно-маздаяснійській традиції Фарсу, і в східноіранському (сако-бактро-согдійському) епічному циклі – сюжет “походження цивілізації” розвинувся за китайським взірцем. Тобто, шляхом приписування винаходів міфічним предкам-царям Гайомарту, Тахмураспу, Їмі-Джамшеду (і на відміну від Китаю, іранські першопредки ніколи не мислилися богами – це у будь-якій епічній версії люди, лише люди). Безпосередньо першоковалем (і першоорачем) вважався другий з міфічних першоцарів іранського універсуму Хушанг (авест. Хаошйанга). Як сказав великий поет:
…Сначала, к познанью направив труды,
Владыка железо добыл из руды –
Основой тогда процветания стал
Блестящий, из камня добытый металл;
Царь создал мотыгу, топор и пилу,
Начало кузнечному дал ремеслу…
(Фірдоусі, “Шахнаме”,
Сказання про Хушанга)
Ільмарінен або просто Ільма, “віковічний коваль” в карело-фінській епічній збірці “Калевала” – один з трьох головних героїв. Історія виготовлення ним млину достатку Сампо, його сватання та одруження з дочкою злої лапландської ворожки Лоухі, участь у викрадені Сампо (відданої відьмам як посаг) займають у сумі 21 пісню-руну з 50. Коли ворожки крадуть сонце та місяць – Ільма виковує нові – ті самі, що зараз світять нам з неба. Але ще до того, на початку часів Всесвіту:
Ведь он выковал уж небо,
Крышу воздуха сковал он…
Раньше всякого начала,
Раньше, чем что-либо было…
(VII, 335-336, X, 279-280)
А ще одна, відсутня у “Калевалі”, але записана пізніше руна приписує Ільмаріненові діяння, аналогічне подвигу Прометея, – дарування людству вогню. Друга пізня руна змальовує його цілителем, як кельтський Ґобан; третя – приписує йому найсимволічнішу справу: Ільма виковує перший в світі плуг – і перший меч. Ну, а заговорна (від ран, що їх можна нанести гострим лезом) “руна про походження заліза” була настільки популярною, що відомо більш ніж півтора десятки її варіантів (у “Калевалі” в тому числі). Як це логічно для лісистої Півночі, здобуває Ільмарінен залізо з болотної руди.
Первісне походження основних героїв “Калевали” не можна не визнати божественним – це переосмислений давньофінський пантеон, що ясно з вищезгаданих діянь Ільми, які є типовими актами творіння світу. В рунах, записаних у інкері (іжорців), Ільмарінен безпосередньо виступає у подвійній іпостасі деміурга як Творця і як ремісника (як Хусор чи Тваштар). Хоча за походженням цей бог, очевидно, “атмосферне” божество – фінське слово ilma має значення “повітря, погода” (а тут – пор. громові функції етруського Сетланса); знову маємо справу з “перекваліфікацією” древнього бога. Це, здається, і є відповіддю на питання про джерела запозичень: балтський Телявель – питомий коваль; а можливо, і балти колись запозичили міфологему “кування неба” – від аріїв, бо “майстер Тваштар” потрапив до космогонічних філософствувань на дві-три тисячі років раніше за північноєвропейських колег.
Фінно-угорські етноси доволі численні, їхня міфологія є однією з найповніше вивчених у світі. Але у більшості споріднених фінам та карелам народів персонажів, подібних до Ільми, просто немає (ще один камінець до гіпотези про запозичення в балтських сусідів).
Лише у комі було записано таку космогонічну легенду. Взагалі у східних (поволзьких та прикамських) фінів та в обських угрів міфологія має виразні сліди іранських запозичень. У першу чергу це ідея двох творців, доброго та злого – Ахура Мазди та Анхра Майнью, якщо перекладати на авестійську (Ормузда та Арімана, якщо на фарсі). У комі таку пару складають добрий Єн та злий Омоль. В ковальському міфі комі Єн будує першу кузню, але він не вміє плавити метал і змушений звертатися за допомогою до злого брата. Та Омоль нічого не робить задарма. Після довгої торгівлі “послуга за послугу” в обмін на розкриття рудознавчих таємниць Омоль отримує “мертві душі” – тобто управління Потойбіччям. Між іншим, це єдиний міф у світі, в якому першоковалями виступають самі боги-творці, а не бог-коваль має спів-функцію бога-творця, як Хусор, Тваштар та ін.
Залишається лише пожалкувати, що у зв’язку з питанням про богів-ремісників (так само як і по багатьох інших проблемах пантеону) ми не можемо сказати майже нічого певного про слов’янську міфологію. На жаль, наші предки не залишили після себе нічого, навіть віддалено схожого на епічні полотна “Едди” чи “Калевали”. Навіть у кельтів, де жерцям-друїдам було заборонено записувати релігійні тексти, базові міфи було рано зафіксовано на пергамені, вірогідно в силу простого евгемеризму: задовго до моменту запису ірландських та валлійських саг давні боги мислились кельтськими вже християнами як давні предки; а пам’ять про предків зберігати вважалось необхідним. Ще повнішою була ця пам’ять у германських народів, які не мали корпоративно організованого жрецтва, в силу чого навіть космогонічні міфи у них зберігалися “усім миром” (так само як у фінів та осетин).
Слов’янське ж поганство зникло так і не зафіксованим. Можливо, певну роль у цьому відіграла закритість жрецтва – термін “волхв” є етнонімом, що позначає кельта, отже слов’янське жрецтво орієнтувалось на друїдів; але – самі кельти свій епос записали! Можливо – іноетнічність християнського духовенства (німецького у західних, грецького у східних та південних слов’ян), якому чужі були місцеві традиції та легенди; але ж така сама ситуація склалася і у творців “Калевали”, пастирями яких століттями були іноземці (росіяни або шведи)! У слов’янському поганстві ми знаємо імена більшості богів, інколи зрозумілі їхні божественні функції, але в нас немає текстів. Не існує, і вірогідно ніколи не існувало слов’янських “тріад”, і в жодного слов’янського народу не знайшовся свій Сноррі. Тому всі нині існуючі реконструкції слов’янського пантеону та сюжетів слов’янської міфології, включно з відомим двохтомником Рибакова, а тим більше з новомодними псевдоісторичними “доробками” пострадянського часу – не що інше, як більшою чи меншою мірою вдалі теоретичні конструкти із завжди сумнівним рівнем відповідності історичним реаліям.
Заради справедливості зауважимо, що слов’янським богом-ковалем дослідники майже одностайно вважають Сварога. “Повість врем’яних літ” у статті 1114 р. прямо ототожнює Сварога з “Феостою” – грецьким Гефестом. Проблема лишень в тому, що його запозичене – індоіранське – ім’я “сварга” буквально значить “небо”, а сином Сварога в тій же літописній статті названий сонце-Дажбог. Тобто, Сварог є богом (небесного) порядку, вірогідно, богом (небесного) вогню, а ремісником так – “за сумісництвом”. Є можливим не лише зазвичай постульований дослідниками античний варіант “бог вогню – коваль”, а й північноєвропейський: Сварог звисока опікується ремеслом (як скажімо, Луг), а справжній бог-ремісник хтось інший (така гіпотеза теж існує). Якщо ж літописна версія реконструкції міфологеми Сварога як “Гефеста” справедлива, то мова йде про бога-ремісника, який подібно до свого родича Тваштара (іранське ім’я Сварога дозволяє впевнено вести мову про пряму рідню), міг мати і функції творця світу (ця гіпотеза теж нерідко постулюється) і, певно, мав високий сакральний статус. Статус – але, здається, не поклоніння; принаймні незрівнянне з Перуном, Велесом та солярними Хорсом і Дажбогом (нагадаємо, що в “пантеоні Володимира” – спробі, хоч і дуже ситуативній, кодифікації руського поганства – Сварог відсутній).
Додамо принагідно, що релігійна термінологія слов’янських мов ледь не вся запозичена з іранської, не лишаючи нічого власне слов’янського: бог, рай¸ віра, святий, мудрий, ворожити, гадати, каятись, писати, слово, чари, жертва, благо, зло, честь, сором – далеко не повний список. Так і серед давньоруських богів, де крім Сварога, є ще принаймні три іраноіменні – Хорс (“хоршед” = “сонце”), Сімаргл (= Семург, умовно “грифон”) та Вій (Вайю = “вітер”).
Взагалі ж ковалі давнини – особливо це стосується епохи раннього заліза – були чи не найбільш шанованими ремісниками. У Західній Африці, серед народів Гвінейської затоки (у йоруба, в Беніні, у іґбо) дві соціальні страти вважалися “опорою правильного (читай: традиційного) життя”: це ґріоти (співці, барди) та ковалі. У цих же народів етнографами було простежено складний ритуал, що супроводжував роботу металургів. Так, під час добування заліза чи міді на потаємні шахти збиралися спеціальні експедиції ковалів з кількох сусідніх сіл; звичай вимагав приносити спеціальні пожертви, тримати спеціальну дієту і заборонялося не то що переспати – навіть поговорити з жінкою!
Власне, складанням саме в епоху первісного опанування заліза більшості епічних циклів світу (по суті, за єдиним виключенням “Ґільґамеша”, бо хето-хурритська “Пісня про Уллікуммі” та угаритські поеми про Карату та Даниїлу були не літературними творами, а свого роду священними текстами), і пояснюється висока роль в них богів-ковалів. Бронзова металургія за рахунок менш широкого розповсюдження базових матеріалів та більш складного технологічного процесу (необхідність принаймні двох видів сировини, варіювання температур тощо) ніколи не була справді масовою – лише залізо остаточно витіснило з побутового життя кременеві знаряддя. Лише у ранньозалізний вік металургійні процеси було опановано реально масово та повсюдно, лише у цей час свій коваль став неодмінною фігурою майже у кожному селищі Старого Світу – і майже у кожній міфології.
Не слід забувати і те, що металург і взагалі ремісник “цивілізацій” бронзового віку найчастіше був залежною людиною. Навпаки, у “варварів” ковалі були повноправними членами племені. Саме тому масове виробництво заліза опанували переважно саме “варвари”: коваль – вільна людина міг дозволити собі експериментувати з новим металом; “царська людина” східної деспотії мусила лише виконувати замовлення. Як наслідок – “варвари” ранньозалізного віку виявились краще озброєними, ніж держави “цивілізації”, що і підтвердили у 12-11ст.ст. до х.е. З усіх давніх держав Близькосхідного світу – від Мікенської Греції до Еламу – під натиском т.зв. “народів моря”, арамеїв, іранців тощо встояли лише фінікійські міста (сходознавці досі сперечаються – чому).
Цілком вірогідно, що саме металурги (ще “бронзові”) були першими професійними ремісниками взагалі, першими, чия праця не могла поєднуватись з постійним піклуванням про врожай. Металургія потребувала спеціальних споруджень, особливого інструментарію, складних навичок. Вона здавалася справою небезпечною та таємничою. Ковалів поважали – але й побоювалися. Кузня будувалася за межами поселення – не тільки через постійний шум та небезпеку пожеж, але й через забобонний страх (нагадаємо приклад храмів етруського бога Сетланса). Ковалі рано виокремилися із загального складу населення: Коваль (Коваленко, Кузнєцов, Сміт, Шмідт, Корчак и т.п.) – найпоширеніше “ремісниче” прізвище, принаймні в Європі (як і будь-яке ремесло, ковальство було спадковим).
У християнських народів склався ряд ковальських міфологем навіть у рамках універсальної світової релігії. Наприклад, у багатьох країнах існувала традиція, згідно якої у певний день року коваль мав символічно бити молотом по ковадлу. Цей ритуал скріплював ланцюг на дияволі, що встиг витончитись за рік, і не дозволяв ворогу людства вирватися у світ. Це дуже типова європейська легенда: її було записано в Албанії, Баварії, Грузії, Ірландії тощо.
Проілюструємо тему побутових “ковальських міфологем” й подібним сюжетом з ісламської країни (і водночас індоєвропейської). Це цілком сучасна духовна культура (етнографічні дані середини 20 ст.!). Місце дії – іраномовний Памір, зона розселення т.зв. гірських таджиків (що не зовсім вірно, бо це не фарсімовні таджики, а носії реліктових східно-іранських говірок согдійського, хотанського, сакського коріння). У Шугнані коваль – людина з найшановніших, а особливо важливим в уявленнях місцевих іранців є місце його праці. Існує спеціальний обряд поклоніння кузні; найважливіше обрядове жертвоприношення-подяку, яке центрує осіннє сільськогосподарське свято Міхрган, усім кишлаком приносять знову ж таки в кузні – як дяку за створення плуга та іншого реманенту. У сусідньому Язгулемі коваль – резидент Ібліса (Арімана, диявола) у рідному селищі. На саме використання залізного знаряддя – навіть коли це життєво необхідні плуг чи навіть кухонний ніж – накладаються різноманітні ситуативні обрядові заборони. І пояснюється це просто: залізо – це страшний, смертельний метал.
Такі дві сторони медалі Поклоніння Залізу та Заперечення Заліза, поєднані однак спільністю (тут не є важливим, позитивною чи негативною) сакральності як самого метала, так і його “дому”, кузні, і людини, що з ним працює, Майстра, Коваля. Сакральності місця, людини і обряду.
І висновок з вищенаведеного може бути єдиний: по суті, будь-який коваль-металург давнини (нагадаємо ще раз гвінейські ритуали!) був у той же час шаманом.
Пізня, двох останніх століть фіксація нартівського та фінського епосу, безумовно, далась взнаки у сенсі високого божественного статусу Курдалагона та Ільмарінена. Зіграло свою роль те, що ці легенди дуже довго існували лише в усному побутуванні: в них збережено давній пієтет стосовно коваля-шамана.
Кельтські ж, ірландські й валлійські, та германські епічні легенди, навпаки, було записано надто рано. Їх фіксували і осмислювали не прості поселяни, а високо освічені за мірками свого часу люди (Аед Мак Крімтан, Сноррі Стурлусон). Але вони ж не могли не внести у розуміння епічної традиції культурні реалії свого часу, раннього північноєвропейського Середньовіччя. А для середньовічної європейської Півночі ковальська справа була вже не божественним таїнством, а хай і шанованою, і життєво необхідною, але тривіальною професією. А “чарівні” риси цієї професії, хоч їх легко простежити у наявних джерелах, все ж таки збереглися лише у якості літературних ремінісценцій кельто- та германомовної епіки.
Давні люди вірили не лише в богів. В рамках будь-якої традиційної релігії існували міфи не лише, а про ряд міфо-епічних традицій можна сказати – і не стільки – про діяння богів, а й про діяння великих людей, героїв. Людей, що зробили що-небудь достойне назви великого (святі світових релігій – це стосується і християнства, і ісламу, і буддизму – є прямими нащадками таких персонажів).
Герої в спеціальному питомому міфо-епічному сенсі чітко розподіляються на дві групи: або це великі воїни, захисники людства та винищувачі реліктових монстрів, залишків доби первісного хаосу, – такі, як шумерський Ґільґамеш, грецький Геракл чи, приміром, осетинський Батрадз – або культуртрегери – благодійники іншого типу, винахідники та здобувачі культурних інновацій. Останні мають саме пряме відношення до нашої теми. “Діяльність культурних героїв являє собою пряме продовження діяльності богів у сфері впорядкування світу. Боги впорядковують Всесвіт в цілому, на стихійно-космічному (макрокосмічному) рівні; культурні герої впорядковують, освоюють та “одомашнюють” світ, в якому мешкають люди. Здобуваючи людям різноманітні блага, культурні герої остаточно виганяють хаос з людського простору” (А.Ф. Лосєв).
Серед міфічних героїв обох груп ми найкраще знайомі з давньогрецькими, адже сучасна європейська культура міцно стоїть на античному підґрунті. В просторі грецького міфу культурних героїв чимало: будівник критського Лабіринту та конструктор першого літального засобу в Європі афінянин Дедал (символ одвічної людської мрії злетіти у небо); тессалійський корабельник Арг, увічнений в імені свого творіння – найславетнішого корабля епосу; герой Троянської війни Паламед з острова Евбея, винахідник письма та першого прототипу системи СІ (жертва мстивого наклепу Одіссея); Ґлавк з іншого острова, з Хіоса, що привіз в Елладу секрет плавлення заліза (на жаль, міф не каже, звідки – суто історично це була б неоцінна інформація).
Подібні персонажі не є монополією Еллади, їх чимало в самих різних культурних традиціях. Найдавніший з них – шумерський садівник Шукаллітуда. “Гірський пил”, що його ніс східний вітер, раз за разом засипав канави, які він копав для зрошення свого саду – і Шукаллітуда додумався для захисту від вітру висадити найдавнішу лісосмугу в світі.
Подібні до Шукаллітуди фінікійський лісоруб Усой, який, рятуючись від лісової пожежі, осідлав колоду та плигнув у море – і так дійшов до думки видовбати з цієї колоди перший в світі човен. (Звичайно, колода була стволом високоцінного ліванського кедру, що віками вважався найкращим в світі корабельним лісом.) Або король Уладу (Північної Ірландії) Тіґерманс Мак Фоллах, якого вважали місцевим першовідкривачем гірничої справи. Або великий інженер, бард і маг валлієць Мірддін Емріс (ім’я належить реальному поетові, що жив у 5 ст. х.е.), більш відомий під офранцуженим ім’ям Мерлін, – легендарний архітектор славнозвісного Стоунхенджу. Або неодноразово згадувані китайські “першопредки” Ді Ку, Хоуцзі та інші і їхні іранські колеги на чолі з Хушангом. Усі вони уявлялись реальними людьми сивої давнини, займаючи подекуди – це стосується у першу чергу якраз Ірану та Китаю – дуже почесні, ба навіть ключові місця в загальній традиційній міфо-історичній схемі. А міфологізований Мерлін і донині продовжує свою вже дев’ятивікову всеєвропейську літературну кар’єру.
Реальні люди, чиї імена зафіксовані історичними, а не міфологічними джерелами, теж інколи могли бути обожненими за своє мистецтво (єгиптянин Імхотеп, китаєць Лу Бань та чимало його земляків). Ці праінженери засновувались на власному досвіді, на здоровому глузді, експерименті та винахідливості. Цей етап у розвитку технічних знань пов’язаний з розвоєм високих культур Стародавнього Сходу – з народженням цивілізації.