Тема 22 „Злочини проти життя та здоров’я особи”. 7 страница
Вагітні жінки та жінки в період лактації не можуть виступати як об'єкти проведення дослідів, за винятком випадків, коли метою дослідження є принесення користі іншим жінкам та дітям і коли дане дослідження може принести певні результати лише при проведенні його на вагітних жінках та жінках в період лактації. Особи, що знаходяться в ув'язненні, не можуть бути об'єктами досліджень, за винятком випадків, коли такі дослідження можуть принести їхньому здоров'ю пряму і значну користь.
У випадках крайньої необхідності проведення дослідів можливе без згоди особи, над якою вони ставляться, за наявності у сукупності таких умов:
- спланованість досліджень у критичній ситуації, що склалася;
- план проведення дослідження не повинен протирічити медичній етиці;
- дослідження повинно мати на меті досягнення прямої користі для здоров'я пацієнта.
Медичне дослідження повинно проводитись за повної відповідальності лікаря або іншої особи, яка може нести клінічну відповідальність, має відповідні знання і кваліфікацію, що дозволяли б справитися з будь-якими непередбаченими ускладненнями.
Якщо незаконне проведення дослідів призвело до смерті потерпілого, то дії винної особи слід кваліфікувати за ст.119 КК. Якщо ж такі дії призвели до настання тілесних ушкоджень різної тяжкості, то дії винного, в залежності від ступеня нанесених ушкоджень, слід кваліфікувати за ст.121 або 122 КК.
Суб'єктом злочину виступає фізична осудна особа, яка досягла 16 років.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується відносно діяння умислом і злочинною необережністю, а відносно наслідків тільки злочинною необережністю.
Кваліфікуючими ознаками виступає незаконне проведення дослідів з неповнолітнім, або з двома чи більше особами, або із застосуванням фізичного, чи психологічного примусу чи обману, або якщо такі досліди спричинили тривалий розлад здоров'я потерпілого (ч.2 ст.142 КК).
Підобманом слід розуміти надання інформації, що не відповідає істині, або замовчування важливої для прийняття рішення інформації.
Стаття 143. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини
1. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини —
карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
2. Вилучення у людини шляхом примушування або обману її органів або тканин з метою їх трансплантації —
карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
3. Дії, передбачені частиною другою цієї статті, вчинені щодо особи, яка перебувала в безпорадному стані або в матеріальній чи іншій залежності від винного, —
караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
4. Незаконна торгівля органами або тканинами людини —
карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.
5. Дії, передбачені частинами другою, третьою чи четвертою цієї статті, вчинені за попередньою змовою групою осіб, або участь у транснаціональних організаціях, які займаються такою діяльністю, —
караються позбавленням волі на строк від п'яти до семи років з позбавленням права обіймати певні посади і займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Безпосереднім об'єктом злочину є встановлені відносини щодо порядку трансплантації органів та тканин людини. Додатковим об'єктом виступає здоров'я та життя потерпілого.
З об'єктивної сторони порушення встановленого законом порядку трансплантації органів є діями, що спрямовані на:
1) порушення порядку трансплантації;
2) незаконну торгівлю органами або тканинами людини
У відповідності з ст.1 Закону України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 16.07.1999 р. №1007-ХІІ під трансплантацією слід розуміти спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи тварини.
Трансплантація поділяється на аутотрансплантацію – пересадку людині її власного анатомічного матеріалу та гомотрансплантацію – пересадку органів і тканин від однієї особи іншій. Положення вказаного закону не розповсюджуються на аутотрансплантацію.
Реципієнт – це фізична особа, для лікування якої застосовується трансплантація.
Донор – це повнолітня фізична дієздатна особа, у якої за життя або після смерті взято анатомічні матеріали для трансплантації чи для виготовлення біоімплантантів за наявності її згоди або згоди її подружжя чи родичів.
Анатомічні матеріали– це органи, тканини, анатомічні утворення, клітини людини або тварини.
Порядок трансплантації регламентується ст.6 Закону України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині", в якій, зокрема, встановлено, що трансплантація як метод лікування застосовується виключно за наявності медичних показань та згоди об'єктивно інформованого дієздатного реципієнта і лише у випадках, коли усунення небезпеки для життя або відновлення здоров'я реципієнта іншими методами лікування неможливі. Наявність у реципієнта медичних показань для застосування трансплантації встановлює консиліум лікарів відповідного закладу охорони здоров'я чи наукової установи.
Якщо реципієнт не досяг 15-річного віку чи визнаний судом недієздатним, трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих батьків або інших законних представників. Щодо осіб віком від 15 до 18 років чи визнаних судом обмежено дієздатними трансплантація застосовується за згодою об'єктивно інформованих реципієнтів, об'єктивно інформованих батьків або інших законних представників. У невідкладних випадках, коли існує реальна загроза життю реципієнта, його згода або згода його законних представників для застосування трансплантації не потрібна.
Порядок застосування трансплантації як методу лікування встановлюється Міністерством охорони здоров'я України, а перелік органів та інших анатомічних матеріалів, що можуть використовуватися для трансплантації, затверджується Міністерством охорони здоров'я України за погодженням з Академією медичних наук України.
Трансплантацією можуть займатися лише державні та комунальні заклади охорони здоров'я і державні наукові установи, акредитовані для такого виду діяльності.
Безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ч.2 ст.143 КК, виступає життя та здоров'я донора.
Підпримусом слід розуміти як фізичний, так психічний примус.
Підвилученням у донора органів слід розуміти хірургічне втручання з метою видалення здорового органу для його пересадки реципієнту.
У відповідності з ст.12 Закону України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині" від 16.07.1999 р. у живого донора може бути взятий як гомотрансплантант лише один із парних органів, або частина органа, або частина іншого анатомічного матеріалу. Взяття гомотранспланта у живого донора дозволяється на підставі висновку консиліуму лікарів відповідного закладу охорони здоров'я чи наукового закладу після його всебічного медичного обстеження і за умови, що завдана здоров'ю донора шкода буде меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнту.
Взяття гомотрансплантанта (за винятком анатомічних матеріалів, здатних до регенерації) у живого донора допускається у випадках, коли реципієнт і донор перебувають у шлюбі або є близькими родичами.
Не допускається взяття гомотрансплантантів у живих осіб, які: утримуються у місцях відбування покарань; страждають на тяжкі психічні розлади; мають захворювання, що можуть передатися реципієнту або зашкодити його здоров'ю; надали раніше орган або частину органа для трансплантації. Згода донора повинна бути викладена у письмовій формі.
Кваліфікуючі ознаки діянь, що передбачені ч.2 ст.143 КК, вказані у ч.3 ст.143 КК: безпорадний стан, тобто ситуація, при якій потерпілий не міг в силу свого фізичного або психічного стану в повному обсязі розуміти характер скоюваних над ним дій (неповноліття потерпілого, хворобливий або безсвідомий стан) і не міг протидіяти винній особі, хоча остання і усвідомлювала стан, в якому перебував потерпілий.
У випадку порушення правил трансплантації дії винних осіб, що призвели до тяжких наслідків, слід кваліфікувати за відповідною частиною ст.143 КК та відповідною статтею чинного КК, яка передбачає завдання тілесних ушкоджень різного ступеня (ст.121 та 122 КК). Якщо неправильне проведення трансплантації призвело до смерті реципієнта або донора, то дії винних слід кваліфікувати за відповідними частинами ст.143 і 119 КК.
Діяння, передбачені ч.1 ст.143 КК, можуть бути вчинені як з умислом, так і за необережністю. Діяння, передбачені ч. 2, 3, з суб'єктивного боку характеризуються прямим умислом.
Ч.4 ст.143 КК передбачає кримінальну відповідальність за торгівлю органами або тканинами людини.
Підторгівлею слід розуміти будь-який товарно-груповий обмін у формі купівлі-продажу: за гроші, за майно, за інші цінності.
Об'єктом виступає існуючий порядок трансплантації органів та тканин людини.
З суб'єктивної сторони дане діяння характеризується прямим умислом, а стосовно наслідків – необережністю.
Ч. 5 ст. 143 КК передбачає кваліфікуючі ознаки для діянь, передбачені ч. 2-4 даної статті. До кваліфікуючих ознак законодавець відносить вчинення діянь, передбачених ч. 2-4 ст. 143 КК, за попередньою змовою групою осіб або участь у транснаціональних організаціях.
Група осіб – це стійке об'єднання двох і більше осіб, які спеціально зорганізувалися для спеціальної злочинної діяльності незалежно від наявності попередньої змови між собою.
Транснаціональна організація – це об'єднання людей, діяльність якого стосується двох або більше держав. Об'єднання може бути як легальним, що займається в тому числі і незаконною діяльністю в сфері трансплантації, так і нелегальним.
Відповідальність за вчинення даного злочину несуть як спеціальні суб'єкти (ч.1, 2), так і загальні (ч.4). Крім того, відповідальність за вчинення злочину, передбаченого ч.1 і 2 ст.143 КК можуть нести і загальні суб'єкти злочину, які виступають як співучасники (підбурювачі, організатори, посібники).
Відповідальність наступає з досягненням фізичною дієздатною особою 16 років.
Стаття 144. Насильницьке донорство
1. Насильницьке або шляхом обману вилучення крові у людини з метою використання її як донора —
карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, з штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян чи без такого.
2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені щодо неповнолітнього або особи, яка перебувала в безпорадному стані чи в матеріальній залежності від винного, —
караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
3. Дії, передбачені частинами першою і другою цієї статті, вчинені за попередньою змовою групою осіб або з метою продажу, —
караються позбавленням волі на строк до п'яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Безпосереднім об'єктом злочину виступає порядок надання донором крові та її компонентів, додатковим об'єктом виступає життя та здоров'я донора.
З об'єктивної сторони насильницьке донорство характеризується як дією, так і бездіяльністю.
Відповідно до ст.2 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" від 23.06.1995 р. №239/95-ВР під донорством слід розуміти добровільний акт волевиявлення людини, що полягає у даванні крові або її компонентів для подальшого безпосереднього використання їх для лікування, виготовлення відповідних лікарських препаратів або використання у наукових дослідженнях.
Донором може бути будь-який дієздатний громадянин України віком від 18 років, який пройшов відповідне медичне обстеження і в якого немає медичних протипоказань, визначених Міністерством охорони здоров'я України. Особи, хворі на інфекційні хвороби, що можуть передаватися через кров, або інфіковані збудниками таких хвороб, можуть залучатися до виконання донорської функції лише у разі подальшого використання отриманих від них крові та (або) її компонентів виключно для проведення наукових досліджень, виготовлення діагностикумів та інших продуктів, що не призначаються для введення реципієнтам.
Взяття крові та (або) її компонентів дозволяється тільки за умови, що здоров'ю донора не буде заподіяно шкоди. Давання крові може бути як сплатним, так і безоплатним — за бажанням донора. У відповідності з ст.8 Закону України "Про донорство крові та її компонентів" ґарантом захисту прав донора виступає держава.
Донорство – це добровільний акт, заснований на розумінні особою важливості виконуваної ним функції. Лише за умови добровільної, свідомої і інформованої згоди донорство може вважатися таким, що не порушує відповідних правил, встановлених чинним законодавством. Добровільний донор повинен бути проінформований про можливі наслідки виконання ним донорських функцій.
Піднасильницьким донорством слід розуміти застосування примусу або обману для вилучення крові у людини з метою використання її як донора. Неінформованість донора про можливі негативні наслідки для його здоров'я та життя в результаті виконання ним донорських функцій в правовому трактуванні виступає як вилучення крові шляхом обману.
Суб'єктом злочину виступає фізична осудна особа, якій виповнилось16 років.
Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, оскільки особа усвідомлювала, що її діяння є протиправним і суспільне небезпечним. Обов'язковою ознакою даного злочину є наявність мети – використання потерпілого як донора.
Кваліфікуючі ознаки, передбачені ч.2 і 3 ст.144 КК:
1) потерпілим є неповнолітній;
2) потерпілим є особа, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винного;
3) потерпілий перебував в безпорадному стані;
4) злочин вчинено за попередньою змовою групою осіб;
5) злочин вчинено з корисливою метою (продаж крові або її компонентів).
Якщо насильницьке донорство призвело до тілесних ушкоджень різного ступеню тяжкості, то діяння слід кваліфікувати як за відповідною частиною ст.144 КК, так і за ст.121 або 122 КК. Якщо те ж діяння призвело до смерті потерпілого, то дії винного слід кваліфікувати за ст.144 і за ст.119 КК (вбивство через необережність).
Стаття 145. Незаконне розголошення лікарської таємниці
Умисне розголошення лікарської таємниці особою, якій вона стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо таке діяння спричинило тяжкі наслідки, —
карається штрафом до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до двох років.
Безпосереднім об'єктом виступає порядок збереження конфіденційної лікарської інформації. Додатковим об'єктом виступає здоров'я та життя потерпілого.
Об'єктивна сторона злочину полягає в діях, що привели до незаконного розголошення лікарської таємниці
Конституція України гарантує охорону честі та достоїнства особи, недоторканність особистого життя, право на охорону здоров'я. Важливе значення в захисті цих конституційних прав відіграє інститут лікарської таємниці. Відповідно до ст.40 Основ законодавства про охорону здоров'я від 19.11.1992 р. медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних та службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків, тобто коли цього вимагають інтереси охорони здоров'я, або на вимогу слідчо-судових органів.
При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках публікації роботи у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.
Інформування третіх осіб про наявність у громадянина певного захворювання повинно відбуватись лише за його згодою. При тяжких захворюваннях лікар повинен проінформувати близьких хворого без інформування самого хворого. Лікар не має права не інформувати хворого та його близьких про інфекційні, венеричні хвороби, про ряд психічних захворювань, враховуючи їх можливу небезпеку для оточуючих. Смерть або вилікування хвороби не може служити причиною розголошення лікарської таємниці. У випадках, які становлять певний інтерес для медичної науки, можливе повідомлення про них у наукових колах. Таке повідомлення повинно бути зроблено таким чином, щоб особа хворого залишалася анонімною.
Для кваліфікації діяння як незаконного розголошення лікарської таємниці не має значення спосіб, у який вона була розголошена.
Обов'язковим для визнання дій такими, що кваліфікується ст.145 КК, є настання тяжких наслідків для потерпілого. Під тяжкими наслідками слід розуміти смерть, самогубство потерпілого, психічне захворювання, що були спричинені діями лікаря та ін.
Суб'єкт злочину – спеціальний: медичні та фармацевтичні працівники.
Суб'єктивна сторона злочину відносно дій характеризується умислом як прямим, так і непрямим, а відносно наслідків – необережністю.
Отже, ми розглянули останню із запропонованих для розгляду у цій лекції групу злочинів проти особи - злочини, що ставлять в небезпеку життя та здоров`я особи. Основною відмінністю від попередніх розглянутих груп злочинів є наявність у більшості з цих складів спеціального суб’єкта.