ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

Лекція

ПЛАН

ЛЕКЦІЯ №1. Основи історичного краєзнавства

1. Поняття «краєзнавство», його визначення в літературі.

2. Історичне краєзнавство, його предмет та ознаки.

3. Теоретико-методологічні особливості вивчення історичного краєзнавства.

4. Джерела історичного краєзнавства.

5. Шкільне краєзнавство та його об’єкти.

1. Краєзнавство як вияв самопізнавальних та практичних потреб окремих громад суспільства відіграє велику роль не тільки як підґрунтя історичних і природничих наук, постачальних «місцевих фактів» для узагальнень у фундаментальних працях (допоміжне знання), а й як активний чинник формування побутово-історичної (буденної) свідомості населення, особливо підростаючого покоління, і чи не єдиний засіб для одержання інформації про довкілля (природне, історичне, економічне, літературно-мистецьке) в масштабах села, міста, району, області.

Краєзнавство, народознавство. Ці поняття надійно вкорінилися в сучасному словнику, стали зрозумілими народу, а для багатьох людей – науковців і аматорів – склали зміст життя, стали важливим або й основним суспільно корисним заняттям. Та й ми є свідками і учасниками різнобічного процесу, названого краєзнавчим рухом: на всіх рівнях – від села до столиці – проводяться конференції, семінари, експедиції, конкурси, огляди, круглі столи, олімпіади, відкриваються пам’ятники, музеї, видається цікава література. 1990 р. відродилася заборонена в 1930-і роки Всеукраїнська спілка краєзнавців та її друкований орган – журнал «Краєзнавство», 2008 року реорганізована в творчу професійну організацію – Національну спілку краєзнавців України.

Активно включилися в цей процес заклади освіти, культури, науки. Організація краєзнавчої роботи будується на розумінні виключних можливостей виховання в сучасного покоління національної самосвідомості засобами героїчної історії українського народу, яка донедавна з певних класово-ідеологічних міркувань замовчувалася або перекручувалася.

Сьогодні краєзнавство високо цінується державою. Свідченням того є Указ Президента України «Про заходи щодо підтримки краєзнавчого руху в Україні» (2001), Програма розвитку краєзнавства на період до 2010 року, затверджена Кабінетом Міністрів України 10 червня 2010 року. І це зрозуміло, адже історико-краєзнавчі дослідження складають духовне підґрунтя державотворчих процесів у незалежній Україні, відіграють виключно важливу роль у національно-культурному відродженні, патріотичному вихованні молоді, зокрема шкільної.

У визначенні самого терміна «краєзнавство» наріжним поняттям є «край». Тут варто навести слова І. Франка, який зазначив, що в тодішній науці краєзнавство в основному значенні слова трактувалося, як «опис краю і його природних умов, географія з орографією і гідрографією, геологія, опис фауни і флори, клімату і т.п., одним словом, природознавство краю» [Франко І. Галицьке краєзнавство // Зібрання творів: У 50-ти томах. – К., 1986. – Т. 46. – Кн. 2. – С. 123]. Та вже у часи І. Франка до змісту краєзнавства були включені і дослідження з історії, економіки, фольклору, етнографії краю. Відтоді краєзнавство вийшло далеко за межі місцевого природознавства.

«Українська Радянська енциклопедія» дає таке визначення: «Краєзнавство – всебічне вивчення частини країни (області, району, міста тощо) переважно місцевим населенням. Основним завданням краєзнавства є вивчення природи, населення, господарства, історії та культури рідного краю з пізнавальною, науковою, навчальною, виховною і практичною метою» [Українська Радянська енциклопедія. – К., 1980. – Т. 5]. А «Енциклопедія українознавства» розрізняє два розуміння краєзнавства – у широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні (власне, так розуміють краєзнавство в країнах Заходу) – це «сукупність інформацій про якусь країну з погляду географії, природи, історії етнографії, народного господарства тощо» (тобто країнознавство) [Енциклопедія українознавства. – Париж–Нью-Йорк, 1959. – Т. 3. – С. 1159]. При цьому варто зауважити, що перший український підручник для гімназії і самоосвіти, що мав назву «Вступ до українського краєзнавства», написаний В. Січинським саме на основі такого широкого розуміння. В ньому були розділи: «Назва України», «Український національний знак і прапор», «Картографія України (історичний огляд)» [Січинський В. Вступ до українського краєзнавства. – Прага, 1937].

У вужчому значенні, яке подає «Енциклопедія українознавства», краєзнавством називається «вивчення якоїсь невеликої території з вищеподаних поглядів, звичайно, місцевими словами». Таке розуміння виробилось протягом ХХ ст. і в Росії, і в Україні. Отож, можемо стверджувати: краєзнавство – творчо-пошукова діяльність, пізнання історії і природи, матеріальної і духовної культури певної території (краю), сума здобутих знань та їх популяризація серед населення.

Краєзнавство – це комплекс наукових дисциплін, різних за змістом та методами дослідження, але які в своїй сукупності ведуть до наукового і всебічного пізнання краю.

2. Краєзнавство – це сукупність знань про той чи інший край, певну територію, вивчення його, побуту, історії, географії, економіки і т.д.

Раніше під краєзнавством розуміли вивчення лише природніх умов краю. Тривалий період розвивалося географічне краєзнавство, яке до початку Другої світової війни виконувало функції провідної галузі краєзнавства. Історичне краєзнавство почало розвиватись у післявоєнний час. Його розвиток пов’язаний з підвищенням інтересу українського народу до історії, зростанням туризму та необхідності залучення населення до охорони пам’яток історії та культури. Історичне краєзнавство сприяє розвитку фундаментальної історичної науки, розширення діапазону її досліджень. Краєзнавство перебуває в основі історії.

Історичне краєзнавство є одним із напрямів загального краєзнавства – комплексного дослідження краю, складовою частиною історичної науки і одночасно формою громадського руху.

Предметом краєзнавства є природа, населення та господарство, історичне минуле, мистецтво, культура. Все це об’єкти різних наук і відповідно при їх вивченні використовуються різні методи, властиві відповідним областям знань. Але в усіх напрямках краєзнавчої діяльності є загальний (спільний) предмет вивчення – край. Поняття «край» умовне і залежить від того, хто і з якою метою його вивчає. Воно може бути навчальним, науковим, виховним і практичним.

Історичне краєзнавство акцентує свою увагу на вивченні історії рідного краю. Воно як складова частина загального краєзнавства являє собою галузь прикладної історії та відрізняється двома суттєвими ознаками:

· локальністю досліджуваних історичних подій, матеріалізованих в пам’ятках історії та культури;

· діяльним характером.

Історичне краєзнавство займається об’єктами, які, з одного боку, належать до загального краєзнавства, з другого, – до історії. Як частина історичної науки воно базується на тих самих методологічних засадах, що й історична наука. Історичне краєзнавство та історична наука взаємозбагачують і взаємодоповнюють одне одного. Без історичного краєзнавства історичній науці загрожує перетворення на абстрактне теоретизування, відірване від конкретно історичної основи. Без історичної науки історичне краєзнавство могло б лише описувати численні факти без узагальнень. Разом з тим конкретні методи дослідження історичного краєзнавства відрізняються від методів, застосовуваних історичною наукою. Якщо історія прагне визначити закономірність процесу для країни або народу, то історичне краєзнавство – специфіку явища,характерну для локального району, краю, міста, села.

Історико-краєзнавчі дослідження відрізняються від загальноісторичних специфічністю організації і методикою пошуку фактичного матеріалу, конкретністю та деталізацією дослідження, можливістю вивчення процесів сучасного суспільства по безпосередніх слідах подій, тіснішим зв’язком з суміжними науками: історичною географією, демографією, топонімікою тощо, а також специфічністю джерельної бази, широким колом місцевих джерел.

Історія краю становить доволі складний об’єкт краєзнавчої діяльності, відрізняється незвичайною місткістю змісту історично-краєзнавчого матеріалу, його хронологічним розмахом. Предметом конкретного дослідження може бути як історія краю в цілому чи різних періодів його історії, так і окремих населених пунктів, вулиць, фабрик, заводів, різних споруд, будівель, пам’ятних місць. Краєзнавчі дослідження можуть охоплювати більші хронологічні рамки та історичні періоди або, навпаки, обмежуватися подіями одного конкретного етапу місцевої історії.

3. Розглянемо окремі теоретичні положення, деякі загальні засади історичного краєзнавства. Як відомо, теорія в ієрархії складових процесу пізнання займає одне з провідних місць, є найвищою формою наукового мислення, спрямованою на пояснення фактів, їх сутнісних зв’язків, ознак, в результаті чого формулюються певні узагальнені знання – положення, категорії, поняття.

Звернемось у першу чергу до тих, які є ключовими, опорними в процесі осягнення цього курсу. Почнемо з народознавства і краєзнавства, потрактування понять, встановлення ієрархії, взаємозв’язку.

Народознавство (українське, російське, білоруське, польське, єврейське і т.д.) – це система фундаментальних знань про конкретний народ, особливості його побуту, трудової діяльності, національний характер, психологію, світогляд, історико-культурний досвід, спосіб життя і виховання. Рідна мова, історія, краєзнавство й етнографія, народна педагогіка, родинна етнопедагогіка, народний календар (включаючи народно-релігійні свята й урочисті, природні явища і події річного циклу життєдіяльності людей), народні моральні приписи, усна творчість, різні види мистецтва й художньої творчості, прогресивні національні традиції, звичаї та обряди, народні символи і національна символіка – все це вбирає в себе поняття народознавство.

Навіть поверховий аналіз визначення засвідчує, що краєзнавство є складовою частиною народознавства і за об’єктом дослідження помітно відрізняється від нього. Якщо народознавство є комплексом знань про народ у межах цілої держави, то краєзнавство – це система комплексних знань про край – певну частину території держави (село, місто, район, область тощо).

У краєзнавстві важливе місце посідає ключове, базове, терміноутворююче поняття «край». Історико-просторові уявлення про край, його межі, розмір на різних етапах історії залежали не тільки від природно-географічних, а й адміністративно-територіальних, політико-економічних та інших обставин, які суттєво впливали на формування і становлення цього поняття. Фундатор краєзнавчого вивчення історії України професор В.Б. Антонович і його учні відштовхувались від поняття «земля», а напрям дослідження називали «земельним». Д.І. Багалій виходив з поняття «область», називаючи метод дослідження «обласницьким». М.С. Грушевський називав території вивчення «районами», а метод – «порайонним дослідженням». Але в кожному з цих напрямків краєзнавчого дослідження проглядався край як таксономічна одиниця, де місце, простір, територія відіграють провідне значення.

Поняття «край» використовується в широкому та вузькому значенні. У широкому означає велику територію, цілу адміністративно-територіальну одиницю, яка має в своєму складі автономну область або округ. У вузькому значенні крап означає порівняно невелику територію, об'єкт, який можна піддати глибокому комплексному вивченню.

«Великий тлумачний словник сучасної української мови» на 170 тис. лексичних одиниць дає кілька визначень цього поняття і в тому числі й таке: «Край – місцевість, область, район і т. ін., що має певні природні й кліматичні особливості; сторона». При цьому не фіксує ні розміру, не дає якихось інших критеріїв.

Здебільшого історики-краєзнавці оперують поняттям «край» в значенні території, яка підлягає: комплексному вивченню, відрізняючи її від «країв» – великих адміністративно-територіальних одиниць, які функціонують, скажімо, у Російській Федерації. Таким визначенням послуговуватимемося й ми в даному посібнику.

Останнім часом у деяких краєзнавчих теоретико-методологічних працях з'явилася нова таксономічна одиниця: об’єкт краєзнавчого вивчення – «історико-географічний регіон», який вирізняється ознаками своєрідності історичного розвитку, духовної і матеріальної культури, умов проживання.

Поняттярегіону, яке просторово охоплює спектр величин від локального до континентального, характеризується такою ж розмитістю. Взяти хоча б таке потрактування: регіон – «створена силами внутрішнього тяжіння територія, яка є однорідною з погляду певних визначальних критеріїв і за цими ж критеріями відрізняється від суміжних територій». Серед критеріїв домінують економічні, соціальні, етнографічні, історичні. Таку ж територіальну невизначеність поняття «регіон» знаходимо у тому ж «Великому тлумачному словникові сучасної української мови»: «Регіон – певна територіальна одиниця (район, область, зона), що вирізняється з-поміж інших таких же одиниць специфічними рисами (географічними, геологічними, етнографічними, економічними і т. ін.)». Отже, поняття «краю» і «регіону» здебільшого співпадають, означаючи певну територію, що вивчається, хоча регіон має нерідко більший просторовий обшир, що виходить за межі історико-етнографічних територій, а інколи – й держави. Тому вживаються поняття макро- і мікрорегіону. Під першим розуміється територіальна одиниця, скажімо, рівна Правобережній Україні, під другим – менший таксонім, рівний сучасному адміністративно-територіальному району. Крім того часто поняття «край» мас емоційне забарвлення, яке виявляється в додаванні до терміна слів «наш», «рідний», означаючи територію безпосереднього проживання, свого роду «батьківщину» – землю дідів, батьків, яка стала близькою, рідною.

У межах сучасної України виділяють п’ять історико-географічних регіонів – Правобережна Україна, Західна Україна, Лівобережна Україна, Слобідська Україна і Південна Україна, а в рамках Правобережної України – історико-географічні землі Київщина, Волинь, Поділля.

У краєзнавстві часто використовується термін«територія»,під яким розуміється простір землі, внутрішніх і прибережних вод, повітряний простір над ними з певними кордонами, скажімо, території Поділля, Волині, Київщини, які в різні часи мали різні межі, пов’язані як з експансією сусідів, так і адміністративно-територіальними реорганізаціями.

Як уже зазначалося, поняття «край» є базовим. Слово «край» лягло в основу термінів «краєзнавство», «краєзнавчий рух», «історичне краєзнавство», «історико-краєзнавчі дослідження», «історико-регіональні дослідження» та інші.

Пріоритет введення в обіг поняття «краєзнавство» належить І.Я. Франку. У статті «Галицьке краєзнавство» (1892) він дав йому обґрунтування й пророкував зростаючу роль краєзнавства в освіті й патріотичному вихованні народних мас. Однак шлях до утвердження й конституювання терміна був тривалим. У роки національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. в Українській Народній Республіці, Українській державі функціонував термін «батьківщинозиавство» як в усних виступах поборника краєзнавчого підходу до постановки освіти в Україні І.М. Стешенка, так і в різних нормативних документа. З приходом радянської влади термін «краєзнавство» ліг в основу назв різних структур – державних і громадських, що займалися вивченням певних територій, зокрема – Центрального бюро краєзнавства, яке постало в РСФРР у грудні 1921 p. Центрального бюро краєзнавства БСРР (1924), Українського комітету краєзнавства (1925).

У краєзнавстві часто вживаються й інші поняття – історико-краєзнавчий рух, історичне краєзнавство, історико-краєзнавчі, історико-регіональні дослідження, під якими розуміємо:

- історико-краєзнавчий рух – явище суспільного життя, діяльність державних і громадських закладів, установ, організацій, товариств, гуртків, окремих краєзнавців, спрямована на дослідження історії певних територій;

- історичне краєзнавство – це галузь історичної науки і загального краєзнавства, яка займається вивченням минулого того чи іншого краю;

- історико-краєзнавчі дослідження – вивчення історії певного краю;

- історико-регіональні дослідження – вивчення ученими, краєзнавцями історії конкретного регіону.

Краєзнавчий рух, події і явища, що справили помітний вплив на його розвиток, розглядаються не тільки в просторових, а й у часових вимірах.

На основі розуміння суті розглянутих термінів повернемося до головного поняття –«краєзнавство».

Шлях від декларування терміна І.Я. Франком до його змістового наповнення був надто довгим і складним. Оскільки краєзнавство виявилося міждисциплінарною галуззю знань про певну місцевість, то представники різних наук по-своєму визначали його об’єктно-предметну сферу, покладаючи в основу то одні, то інші критерії. З утвердженням концепції радянського краєзнавства, теоретично обґрунтованої у виступах, резолюціях і ухвалах І Всеукраїнської краєзнавчої конференції (Харків, травень 1925 p.), об’єктом краєзнавчого вивчення визначалися природні ресурси, продуктивні сили, вістря завдань спрямовувалося в бік підтримки політики нової влади. У 1920-і роки у визначення предмета й в теоретичне обгрунтування поняття «краєзнавство» зробили значний внесок М. Анциферов, С. Архангельський, С. Бахрушин, А. Большаков, І. Гревс, М. Муратов, В. Семенов-Тянь-Шаньський, пізніше – К. Саушкін, К. Строєв., Г. Юньєв. Після тотальних репресій і занепаду краєзнавства аж у 1960-х роках продовжилося теоретичне осмислення суті поняття. Превалювала думка про краєзнавство як комплекс наукових дисциплін, всебічне вивчення певної території. 1980 р. «Українська радянська енциклопедія» зафіксувала таке визначення: «Краєзнавство – всебічне вивчення частини країни (області, району, міста тощо) переважно місцевим населенням», зводячи його роль до аматорства, провінціалізму, до занять «переважно місцевого населення». Це визначення відображувало тогочасний рівень теоретичного осмислення краєзнавчого процесу, що відроджувався і набирав сили.

І в сучасних авторів немає єдності у визначенні «краєзнавства». Це і «метод дослідження», «дидактичний принцип», «метод навчання і виховання» і «громадський рух», «могутній науковий рух», за твердженням М.Ю. Костриці – «суперечливий комплекс дисциплін». У довіднику «Спеціальні історичні дисципліни», підготовленому групою авторів під загальним керівництвом доктора історичних наук І.Н. Войцехівської, у ній краєзнавству вже відведений статус«комплексу різних за своїм світоглядно-методологічним підґрунтям наукових, навчально-виховних та культурно-просвітницькихініціатив, спрямованих на вивчення, пізнання й популяризацію історичного минулого певної території». У довідці, що ввійшла до видання про спеціальні історичні дисципліни, від історичного краєзнавства відібрано не тільки статус спеціальної історичної дисципліни, принаймні про це не згадується, а й «комплексного вивчення» певної території. Йдеться про «ініціативи», такі собі потуги на рівні аматорства, місцевого романтизму, далекого, звичайно, від справжньої науки. За логікою статті краєзнавчий рух став «консервативною силою», потребує адаптації до сучасних реалій», «переходу з екстенсивного стану в інтенсивний», «осмислення нових методологічних підходів», запозичення для початку щонайменше з культурології, історичної регіоналістики термінів типу «локал», «локальна історія», «топохрон», «хронотип» тощо.

Академік HAH України П. Тронько визначив краєзнавство як «наукове дослідження і науково-громадський рух, спрямовані на отримання комплексних знань. їх поширення з метою збереження історико-культурної спадщини, формування національної свідомості». Власне, краєзнавство визнається як галузь знань, комплексне дослідження певної території.

Все більше науковців відзначають у сучасному краєзнавстві ознаки, які виокремлюють його з царини громадського руху, утверджують в статусі «наукового». Н.І. Мельник відзначає: «На початку 90-х рр. XX ст. розпочався новий етап розвитку національного краєзнавства, а саме становлення наукового краєзнавства, яке переросло рамки виключно громадського руху і претендує на ставлення до себе як до науки, вимагає розробки теорії краєзнавства, його методичних засад та наукового статусу». На користь такої позиції свідчать факти зростання кількості дисертацій – 20 кандидатських і 6 докторських – на краєзнавчу тематику, з питань історії і теорії краєзнавства, активна підтримка краєзнавчих досліджень Інститутом історії України НАН України, інтеграція зусиль академічної і вузівської науки в дослідженні певних територій, створення Центрів вивчення Поділля, Середнього Подніпров’я тощо. Цю позицію поділяє ряд провідних істориків, краєзнавців. С.З. Заремба підкреслював, що краєзнавство, як галузь знання, має право на існування в ряду основних, фундаментальних дисциплін. Г.В. Бондаренко вважає, що краєзнавство активно виробляє свій понятійно-категоріальний апарат, методику досліджень, він і сам робить значний внесок у їх розробку й обґрунтування. Серед спеціальних історичних дисциплін історичне краєзнавство займає провідні позиції щодо кількості як дослідників, так і опублікованих праць. У його еволюції проглядається рух від «методу», «принципу», «сукупності знань» – до статусу фундаментальної спеціальної історичної дисципліни, наукової галузі зі своєю об'єктно-предметною сферою, завданнями, категоріально-понятійним апаратом, методикою. На користь такої позиції свідчить факт надання Кабінетом Міністрів України постановою від 16 жовтня 2008 р. № 908 колишній Всеукраїнській спілці краєзнавців статусу національної й реорганізацію її на підставі ст. 7 Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки» в творчу професійну організацію під назвою «Національна спілка краєзнавців України».

Краєзнавство як галузь людської діяльності має внутрішню структуру – певну кількість складових з характерними зв’язками між ними. Поділ краєзнавства навиди відбувається здебільшого за двома ознаками – змістом і формою організації.За змістомкраєзнавство ділиться на географічне, історичне, літературне, мистецтвознавче, культурологічне, економічне, археологічне, с етнографічне, генеалогічне, природниче і т.д.За формою організації краєзнавчої діяльності – на державне, громадське, шкільне.

Державне краєзнавство – це діяльність органів місцевого самоврядування, управління, наукових установ та організацій, вищих навчальних закладів, музеїв, архівів, бібліотек по комплексному вивченню певної території.Громадське – охоплює участь гуртків, товариств, спілок, асоціацій, агенцій й окремих дослідників у вивченні краю. Виокремленняшкільного краєзнавства в окремий вид небезпідставне – краєзнавство в школі має свій рівень досліджень, систему координації, в його орбіту втягнуто наймасовішу аудиторію, учителі (та й учні) не раз брали активну участь у всеукраїнських краєзнавчих проектах, демонструючи при цьому непогані результати.

У наш час ведуться роботи по створенню «Зводу пам’яток історії та культури України», де на кожну область відводиться один том, історики і краєзнавці сприяють створенню «Книги пам’яті», «Реабілітовані історії», «Енциклопедії Прикарпаття», «Некрополя Івано-Франківщини», в написанні путівників про міста і районні центри Прикарпаття та народні громадські музеї.

Про посилену увагу до історії місцевого дослідництва свідчать матеріали численних науково-краєзнавчих конференцій – як всеукраїнських, так і обласних та районних, публікацій в наукових збірниках і журналах, місцевій пресі. Це хроніка науково-пізнавальної діяльності окремих учених та аматорів, наукових товариств, популяризації роздобутих знань через краєзнавчу літературу, музейні експозиції. В ній зафіксовано і щасливі знахідки, відкриття занедбаних національних духовно-культурних скарбів, і моменти драматичні, а той трагічні, пов’язані з природною необхідністю наукового дослідження вийти поза тюремні грати царсько-самодержавної і більшовицько-тоталітарної ідеології.

Слід виокремити наукові історико-краєзнавчі конференції Національної спілки краєзнавців України

1. Республіканська науково-методична конференція з історичного краєзнавства (м. Полтава, 18–19 листопада 1980 р.).

2. Республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства (м. Вінниця, 19–21 жовтня 1982 р.).

3. Третя республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства (м. Чернігів, 23–25 жовтня 1984 р.).

4. ІV Республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства (м. Миколаїв, 17–19 жовтня 1989 р.).

5. V Всеукраїнська конференція «Розвиток історичного краєзнавства в контексті національного і культурного відродження України» (м. Кам’янець-Подільський, 28 жовтня – 1 листопада 1991 р.).

6. VІ Всеукраїнська конференція з історичного краєзнавства «Історичне краєзнавство у відродженні духовності, культури, багатовікових національних традицій України» (м. Луцьк, 28 вересня – 1 жовтня 1993 р.).

7. VІІ Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність» (м. Черкаси, 2–4 жовтня 1995 р.).

8. VІІІ Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство і культура» (м. Харків, 23–24 вересня 1997 р.).

9. ІХ Всеукраїнська наукова конференція «Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: Досвід, проблеми, перспективи» (м. Дніпропетировськ, 27–28 вересня 1999 р.).

10. Х Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства «Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень» (м. Донецьк, 28–29 вересня 2001 р.).

11. ХІ Всеукраїнська наукова конференція «Велика Вітчизняна війна: маловідомі сторінки історії, імена, події» (м. Хмельницький, 14–16 жовтня 2004 р.).

12. ХІІ Всеукраїнська наукова історико-краєзнавча конференція «Освітянське краєзнавство: досвід, проблеми, перспективи», присвячена 200-річчю від дня народження українських просвітителів І. Вагилевича та М. Шашкевича (м. Івано-Франківськ, 6–7 жовтня 2011 р.).

Серед свідомої частини громадянства краєзнавство часто трактується лише як «доважок» до серйозних занять, прояв «містечкового патріотизму», до якого ставляться зневажливо, маючи на увазі народні приказки: «Всякий кулик своє болото хвалить», «Жаба про море не знає, бо з свого болота не вилізає». Але слід погодитись, що «містечковий» (назвемо його так – крайовий чи обласний, районний, сільський) патріотизм у своїх кращих виявах, тобто в органічному поєднанні з патріотизмом загальнодержавним, є спонукальним духовно-психологічним імпульсом до праці для поліпшення довкілля, в якому живемо, в тому числі до безкорисливих краєзнавчих пошуків. З рідної місцини нам відкривається, за висловом Олександр Довженка, «видимість на всі сторони світу».

Краєзнавство має сприяти тому, щоб «крайовий» патріотизм став органічною частиною і джерелом патріотизму всеукраїнського, відкриваючи в локальних етнографічних особливостях пракорені нашої духовності та спільної ментальності. Тут варто навести датоване 1905 р. звернення Івана Франка до молоді Галичини і Буковини, яке актуальне й нині для всіх українців, у якому б регіоні, етнографічному краї вони не жили: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, але українцями без офіціяльних кордонів! І це почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні – всі без винятку – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, ознайомитися з її природними засобами та її громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до ттої міри, щоб ми боліли кожним її частковим локальним болем і радувалися кожним, хоч і як дрібним та частковим успіхом, а головне, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично, частиною його» [Франко І. Одвертий лист до [Галицької] української молодежи // Зібрання творів: У 50-ти томах. – К., 1986. – Т. 45. – С. 405].

Краєзнавство, яке сягає глибинних джерел народної пам’яті і духовності, має стати потужним чинником консолідування нації, відродження, збагачення і збереження національно-культурної спадщини, формування національної самосвідомості; тією формою масової смопізнавальної та популяризаторської діяльності, за допомогою якої кожен житель села, міста відчуває причетність – особисту, свого роду, своїх земляків – до історії всього українського народу. Адже за рівнем краєзнавчої діяльності та її здобутків можна судити про стан духовності народу, почуття його національної гідності та самоповаги.

4. Учителі та учні при цьому використовують різні джерела краєзнавчих знань:

1) матеріальні (археологічні, архітектурні, речові).

2) Письмові (краєзнавча література, преса, журнали, довідники, путівники, статзбірники, матеріали поточних архівів селянських колективних господарств, сільських, селищних рад, шкіл, підприємств, організацій, установ, районних, міських та державних обласних архівів).

3) Усні (спогади, пісні, легенди, перекази, казки).

Важливе місце серед джерел учнівських знань займають оточуючі краєзнавчі об’єкти, на які спрямовується учнівська навчальна, дослідницька діяльність:

1) Адміністративно-політичні (населені пункти, район, область, регіон), державні, політичні, громадські організації.

2) Економічні (господарські) – завод, фабрика, колективне чи фермерське господарства, об’єкти підприємництва, транспорту, зв'язку тощо.

3) Історичні – пам’ятники, меморіали, заповідники.

4) Освітні, культурно-мистецькі – навчальні заклади, бібліотеки, театри, музеї.

5) Природні – урочища, ліси, гори, ріки і т. ін.

Краєзнавчі дослідження здійснюються із застосуванням певних методів (способів): опрацювання літератури, архівних і музейних фондів, археологічні пошуки, складання таблиць, схем, діаграм, хроніки подій, спостереження, запис спогадів, збір топонімічних матеріалів, використання математичних, статистичних. технічних засобів та піших.

5. Предметом шкільного краєзнавства є організаційна й методична діяльність учителя – організатора шкільного краєзнавства. Мета курсу – підготувати майбутнього вчителя до самостійної краєзнавчої праці в школі, дати знання, уміння і практичні навики здобуття знань про рідний край, про джерела цих знань, способи їх використання, форми організації краєзнавчої діяльності учнів, застосування краєзнавчої інформації на уроках і в позаурочній діяльності.

Така підготовка не просто бажана. Вона необхідна і витікає з нормативних вимог до організації освітньо-виховного процесу, безперервної історичної освіти в Україні.

У «Національній доктрині розвитку освіти України», затвердженій 17 квітня 2002 р. Указом Президента за № 347/2002, у розділі «Національний характер освіти і національного виховання» проголошено курс на побудову освіти «на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях, духовності», ставиться завдання забезпечити «виховання свідомого громадянина, патріота». А все це найефективніше реалізується шляхом звернення до минулого, звичаїв, обрядів, традицій свого села, міста, рідного краю. Концепція безперервної історичної освіти в Україні передбачає: «Діти повинні знати не тільки історію свого народу, але й історичне минуле населення, яке живе поруч – у конкретному місті або селі, у даному історичному регіоні. Тому краєзнавство та регіональна історія стануть не доповненням, а складовою частиною вітчизняної історії».

Науковці по-різному визначаютьпредмет шкільного краєзнавства.

Іван Терентійович Прус вважає, що «краєзнавство слід розглядати як дидактичну категорію, суть якої полягає у всебічному вивченні учнями в навчально-виховних цілях певної території за різними джерелами і, головним чином, – на основі безпосередніх спостережень під керівництвом викладача».

Є думка, що це – принцип навчання й виховання, метод здобуття знань, умінь і навиків.

Шкільне краєзнавство, твердять М.Ю. Костриця та В.В. Обозний, – це організована під керівництвом учителя багатогранна навчально-освітня, пошуково-дослідницька та суспільно корисна діяльність школярів у процесі комплексного вивчення рідного краю.

Така термінологічна невизначеність зумовлена багатоаспектністю шкільного краєзнавства, його педагогічною полі функціональністю, а також – недостатньою розробкою теоретичних засад

Отже, шкільне краєзнавство – це вивчення учнями під керівництвом учителя на уроках і в позаурочний час природи, соціально економічного життя, історії і культури певного краю. Воно вирізняється двома ознаками: локальністю досліджуваних подій і діяльним характером.

Як галузь наукового пізнання минулого краю шкільне краєзнавство грунтується на певних основоположних засадах – принципах, дотримання яких носить обов’язковий характер:

2. Патріотична спрямованість.

Краєзнавча діяльність підпорядкована формуванню національної свідомості, любові і гордості за свій край, його героїчне минуле, патріотизму – готовності захищати свою Вітчизну, розбудовувати й зміцнювати її суверенітет, незалежність.

3. Науковість.

Вивчення має будуватися на міцному науково-теоретичному грунті, знанні форм і методів дослідницької роботи.

4. Природовідповідність.

Цей принцип вимагає враховування природних можливостей дітей-дошкільнят, окремо – учнів I-IV, V-IX, Х-ХІІ класів, дбати, щоби зміст і обсяг краєзнавчих досліджень був посильним, доступним, відповідав інтересам, віковим можливостям дітей.

5. Оптимальне поєднання дослідної і суспільно корисної діяльності.

На основі вивченого слід створювати краєзнавчі кутки, музейні експозиції, доглядати за могилами загиблих, пам'ятниками, по­ширювати краєзнавчі знання.

6. Комплексність.

У ході вивчення краю використовувати міжпредметні зв'язки, адже навіть похід чи експедиція – це дотик до природи, історії, культури його населення, географії, економіки, людського побуту, етнографії і фольклору краю і потребує поєднання даних різних галузей знань, зусиль учителів різних предметів.

7. Систематичність.

Шкільна краєзнавча робота має здійснюватися не тільки по всіх напрямах, а й упродовж навчального року, канікул, всього шкільного періоду.

8. Планомірність.

Робота не повинна проводитися стихійно, у річному плані школи, класних керівників, керівників гуртків, музею передбачаються заходи, дати, виконавці.

9. Наступність, скоординованість.

Реалізується переходом від рівня нижчого до вищого, а також – встановленням зв’язків між різновіковими туристсько-краєзнавчими формуваннями – товариствами, гуртками, факультативами і т. ін.

10. Зв’язок дитячих краєзнавчих установ з місцевими державними і громадськими краєзнавчими установами і закладами.

Шкільне краєзнавство має будуватися на основі поєднання зусиль і взаємодії відділів освіти, культури і туризму, бібліотек, архівних установ, музеїв, станцій юних туристів-краєзнавців, натуралістів і закладів освіти.

11. Поєднання дитячого самоуправління з педагогічним керівництвом.

12. Гласність, змагальність.

Шкільне краєзнавство – цеполіфункціональна діяльність.У ході краєзнавчої співпраці учителів та їх вихованців здійснюється:

1) Освітньо-пізнавальна функція – вивчення, пізнання минулого краю.

2) Пошуково-дослідницька – науковий пошук, відкриття раніше невідомих подій, явищ, імен. Школярі під керівництвом учителя набувають не тільки знань, а й навичок працювати з науковою літературою, архівними матеріалами, музейними фондами, спостерігати, записувати спогади, аналізувати, синтезувати, робити власні висновки, трансформувати їх у повідомлення, реферати, лекції, доповіді, наукові конкурсні роботи, статті.

3) Перетворювальна, суспільно корисна праця – це і догляд за пам’ятниками, і шефство над ветеранами, учасниками бойових дій, і організація виставок, кутків, музеїв, поширення знань про рідний край.

Учитель повинен чітко знати:

1. що шукати, тобто чітко уявляти, що таке пам’ятники історії та культури, їх особливості і призначення в той чи інший період;

2. як шукати, тобто знати, які основні наукові методи пошуку і дослідження пам’ятників історії та культури, де шукати ті чи інші пам’ятники, які їх основні ознаки. Окрім археологічних і етнографічних пам’яток на місцях зустрічаються невідомі пам’ятки навіть давнього прикладного зодчества;

3. як фіксувати і первинно описувати пам’ятки історії та культури. Часто історичні пам’ятки гинуть і пошкоджуються через те, що на місцях ще мало спеціалістів, здатних їх виявити і зафіксувати, грамотно описати.

В цілому стає очевидним, що учитель історії як громадянин і фахівець повинен на себе добровільно взяти обов’язки літописця краю, стати головним істориком села, селища, міста чи району.

Для цього треба:

1. зацікавитися і знайти на місцях пам’ятки матеріальної культури і разом з учням організувати їх вивчення, догляд за ними, поручити питання про їх ремонт, реставрацію, викликати з обласного центру спеціаліста і визначити їх історичну та художню цінність;

2. поглиблене вивчення історії краю значно полегшить вчителю викладання предмету з історії України, де методикою і програмою практично в кожній темі необхідно розповідати учням що робилося в той чи інший період на їхній території;

3. краєзнавча робота вчителя передбачає активне ведення позакласної роботи з учнями, зокрема необхідно проводити заняття історико-краєзнавчого гуртка, організувати шкільний історико-краєзнавчий музей, а потім очолити шкільну музейну раду;

4. учитель історії має виступати ініціатором і брати участь в туристсько-екскурсійних походах та поїздках з учнями по рідному краю та за його межі.

Отже, шкільне краєзнавство виконує ряд завдань:

· сприяє міцному засвоєнню учнями основ наук;

· допомагає відродити і сформувати духовність, моральність, національну самосвідомість;

· формує міцний учнівський колектив, об'єднаний спільного метою;

· поповнює за рахунок вивчення, збору матеріалів з історії краю музеї, архіви, краєзнавчі кутки, кабінети;

· прищеплює учням інтерес до наукового пізнання, навики дослідника.

з навчальної дисципліни «Дитяча психологія»

по темі «Розвиток спілкування в немовлячому, ранньому та дошкільному віці»

Мета навчального заняття:

Пізнавальна: ознайомити студентів із поняттями «спілкування», «рецепторна, емоційна, рухова сфери», «пізнавальні, ділові, особисті потреби», «засоби спілкування» (експресивно-мімічні, предметно-дійові, мовні), «вербальні засоби спілкування», «форми спілкування» із особливостями розвитку емоційного спілкування в немовлячому віці та його впливом на психічний розвиток дитини і становлення її світогляду, картини світу загалом.

Розвиваюча: уміння встановлювати та аналізувати особливості спілкування дитини з оточуючими, зокрема, близькими людьми і процесом її психічного розвитку, робити на цій основі висновки про ефективність середовища, в якому зростає дошкільник для його психічного розвитку, прогнозувати подальший її розвиток.

Виховна: виховувати професійно-педагогічну культуру студентів, старанність у навчанні, відповідальне ставлення за організацію та розвиток спілкування дитини дошкільного віку.

Професійна: працювати над становленням наукового світогляду майбутнього педагога, пов’язавши зміст курсу з практикою, досвідом студентів, оволодіння студентами невербальними засобами спілкування з дитиною дошкільного віку, уміннями створювати ситуацію спілкування дошкільника з дорослими та однолітками.

Ключові поняття теми: спілкування, рецепторна, емоційна, рухова сфери, пізнавальні, ділові, особисті потреби, засоби спілкування (експресивно-мімічні, предметно-дійові, мовні), вербальні засоби спілкування, форми спілкування.

Студенти повинні знати:ключові поняття теми, засоби спілкування, особливості їх прояву у дітей дошкільного віку та застосування у роботі з останніми, особливості впливу спілкування на психічний розвиток дитини.

Студенти мають вміти: орієнтуватися в особливостях виникнення потреби у спілкуванні та його розвитком в немовлячому віці, становленні засобів спілкування, основних напрямках і оптимальних умовах розвитку вербальних засобів спілкування, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки психічного розвитку дитини в залежності від умов соціального середовища, в якому вона зростає та характером її спілкування з близькими людьми, вміти пояснювати причини відхилень у психічному розвитку дитини.

Тип заняття:шкільналекція.

Література:

1. Скрипченко О.В. Вікова та педагогічна психологія. Навч. пос. – К.: Каравела, 2008, ст. 91-106

2. Мухина В.С. Возрастная психология: феноменология развития, детство, отрочество: Учебник для студ. вузов. - 4-е изд., стереотип. - М.: Издательский центр «Академия», 1999, гл. ІV § 2,гл. V § 1

3. Орбан-лембрик П.Е. Соц. психологія 2004 ст. 322-425

Завдання для самостійного опрацювання

Підготувати повідомлення

«Основні напрями та оптимальні умови розвитку вербальних засобів спілкування.»

«Особливості особистісно-творчого спілкування» - рекомендації батькам

Хід проведення згідно плану

1. Виникнення потреби у спілкуванні і розвиток емоційного спілкування в немовлячому віці, його значення для становлення рецепторної, емоційної і рухової сфери, передумов мовлення, дій з предметами.

2. Розвиток та диференціація потреб у спілкуванні в ранньому та дошкільному віці.

3. Становлення засобів спілкування: експресивно-мімічних, предметно-дійових, мовних на різних вікових етапах.

4. Основні напрямки і оптимальні умови розвитку вербальних засобів спілкування.

5. Психологічна характеристика форм спілкування. Особисто-творче спілкування.

6. Розвиток спілкування з дорослими та однолітками в різновікові періоди.

І. Організація студентів: ознайомлення з темою, метою та планом заняття.