Які існують основні теоретичні концепції особистості? Дайте їм характеристику.

Починаючи з Демокріта, який порівнював людину з малим світом («мікрокосмом»), і до сьогоднішніх часів проблема особистості є особливо актуальною. Уяв­лення про особистість — своєрідне свідчення теоретичної зрілості дослідника, пробний камінь його професійної компе­тентності. Адже від розуміння соціальної суті особистості залежить гнучкість поглядів і дій.

На різних етапах розвитку пізнання було безліч спроб або безмежно розширити уявлення про людину, або ж, навпаки, звузити його до окремих часткових понять. Так, представни­ки античної філософії здебільшого наголошували на єдності людини і світу, ототожнюючи при цьому всесвітньо-космічну субстанцію і розум. У вченні Платона людина тлумачиться як комбінація двох суперечливих складових частин — душі й тіла. Душа належить до світу безтілесних богів-ідей, а її прихід у тутешній світ є наслідком «падіння». Аристотель, навпаки, стверджував про взаємозалежність душі й тіла. Вель­ми цікаво розгортає уявлення Платона про «світову душу». Згідно з його теорією душа єдина за своєю сутністю і тільки на рівні окремих явищ нібито розпадається на індив­ідуальні душі.

Пізньоантична містика зводить уявлення про людину до вчення про Першолюдину як богоподібну істоту. Відповідно вся сенсова структура космосу розглядається вже як явище вторинне, тобто цінність людини порівняно з космосом зрос­тає.. Наступна хвиля біблійного переосмислення стосунків між Богом і людиною як пересічних протиріч між Богом і світом призвела, з одного боку, до підкорення, а з часом і до при­гнічення однією волею (Бога) іншої волі (людини), а з іншо­го — протиставила'тіло душі.

Згодом цей багато в чому штучний розрив тіла і душі позначився на обмеженості змісту теорій, призвів до безсо­ромного використання людини як інструмента чи засобу в досягненні мети окремих соціальних структур. Щодо цього досить переконливо звучить визначення людини як «твари­ни, що виробляє засоби», авторство якого належить американському вченому-просвітнику, дер­жавному діячеві Бенджаміну Франкліну (1706—1790).

Започатковане епохою Відродження нове бачення люди­ни як живої цілісності (П. Мірандола, Дж. Бруно, М. Фічіно, М. Кузанський та ін.) досить швидко заступили загальнопоширені уявлення, які випливали із вчення Р. Декарта про існування двох протилежних субстанцій — мислячої та про­тяжної. Тлумачення мислення як єдино достовірного свідчен­ня існування людини (со£ііо ег£о зшп) було покладено в ос­нову уявлень про тіло як машину, що має спільну природу в дюдини і тварини, і душу, яку стали ототожнювати із свідо-ісстю. Саме цей підхід на довгі роки ніби затиснув дослід-ршсів у псевдотеоретичних лещатах так званої «психофізичної проблеми», яка з часом набула дещо модифікованої, а по суп також збоченої «біосоціальної проблеми».

За нових часів та сучасності основні концепції особистоті зтілились у працях І. Канта, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ф. Ніцше.

Подолавши вузькоспеціальний підхід до уявлень про осо­бистість, сучасна наука тлумачить це поняття, беручи до уваги взаємостосунки соціуму як чогось цілого і особистості як не менш цілого і неподільного.

Спроби розкрити механізми формування особистості, спе­цифіки її дій обмежувались останнім часом уявленнями про ролі, які людина виконує залежно від обставин, віку, освіти і культурного розвитку. Так званий рольовий підхід багато в чому допомагає глибше зрозуміти багатогранність і полі-функціональність особистості. Однак уявлень про різні ролі, які виконує особистість, вкрай недостатньо, щоб зрозуміти все розмаїття соціальних засобів, ознак і чинників, які без­посередньо пов'язані з принципами і формами її структурної будови.

49. Причини виникнення дисфункцій в соціальних інститутах.

Дисфункції - це ситуація, коли змінювані соціальні потреби не знаходять свого відображення в функціях соціального інституту. Вони проявляються в недостатній кількості кадрів, організованих негараздів.

Якщо соціальний інститут не сприяє або навіть заважає задоволенню потреб системи суспільства в цілому, то його діяльність може бути охарактеризована як дисфункційна.

Наростання дисфункцій значної кількості соціальних інститутів може привести до незворотньої дезорганізації і руйнування соціальної системи.

Одним з явних виражень дисфункції соціального інституту є персоналізація його діяльності.

Соціальний інститут, як відомо, функціонує за своїми, об'єктивно діючими механізмами, де кожна людина, на основі норм і зразків поведінки, у відповідності із своїм статусом, грає визначені ролі.

Персоналізація соціального інституту означає, що він перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб і об'єктивно встановлених цілей, змінюючи свої функції в залежності від інтересів окремих особ, їх персональних якостей і властивостей.

Незадоволена суспільна потреба може бути викликаною до життя стихійною появою нормативно неурегульованих видів діяльності, що прагнуть заповнити дисфункцію інституту, за рахунок порушення існуючих норм і правил.

У своїх крайніх формах подібна активність може виражатися в протиправній діяльності. Так, дисфункція деяких економічних інститутів є причиною існування так званої "тіньової економіки", що виливається у спекуляцію, хабарництво, крадіжки і т.д. Виправлення дисфункціи може бути досягнуто зміною самого соціального інституту чи створенням нового соціального інституту, який задовольняє дану суспільну потребу.