Лекція 10а. Міжнародна інформаційна діяльність

Стаття 50 Закону України „Про інформацію” присвячена міжнародній інформаційній діяльності.

Міжнародна інформаційна діяльність полягає у 1) забезпе­ченні громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій офіційною документованою або публічно оголо­шуваною інформацією про зовнішньополітичну діяльність України, про події та явища в інших країнах, а також у 2) ціле­спрямованому поширенні за межами України державними органами і об’єднаннями громадян, засобами масової інфор­мації та громадянами всебічної інформації про Україну.

Про експорт та імпорт інформаційної продукції говориться у статті 52 Закону України „Про інформацію”: експорт та імпорт інформаційної продукції (послуг) здійснюється згідно з законодавством України про зовнішньоекономічну діяльність.

1. 8. Міжнародні відносини в галузі інформації

Міжнародний обмін інформацією здійснюється на основі міжнародної правової бази, яка регулює виконання та обмін різних видів інформації. В міжнародних правових докумен­тах зазначена така особливість інформації як належність її до специфічного ринку товарів. Міжнародні відносини в га­лузі інформації підпадають під регулятивні дії загально виз­начених принципів міжнародного права, які конкретизовані в міжнародних документах різної юридичної сили.

Нижче наведено список міжнародних правових доку­ментів, які регулюють інформаційні відносини, а саме документи, які:

• розглядають загальні принципи і норми у сфері обміну інформацією;

• забезпечують свободу слова, плюралізм тощо;

• розглядають інформацію як продукт;

Документи, які є головними в міжнародних відносинах щодо інформації:

• Міжнародна конвенція про використання радіомовлення в інтересах миру (1932 p.).

• Конвенція про запобігання обігу порнографічних видань та торгівлі ними (1923 р.), найдавніша міжнародна конвенція в галузі інформації. Вона закликає держави до знищення та запобігання обігу порно­графічних видань.

• Угода про міжнародний обмін візуальними і звуковими матеріалами освітнього та наукового характеру (1948 p.).

• Конвенція про міжнародний обмін виданнями (1958 p.).

• Конвенція про обмін урядовими документами та офіційними виданнями між державами (1958 p.).

• Регламент міжнародного союзу електронного зв’язку (1972 р).

• Міжнародна конвенція електронного зв’язку (1982 p.).

Проблеми використання і передачі інформації регламен­товані також в міжнародних документах, які мають реко­мендаційну силу:

Про права людини на інформацію записано в таких доку­ментах:

• Загальна декларація прав людини (ст. 19).

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ст. 20).

• Європейська конвенція про права людини.

• Американська конвенція про права людини.

Серед нормативних документів, за якими здійснюються міжнародні інформаційні відносини, можна визначити доку­менти, які забороняють розповсюдження інформації (вони є обов'язковими до виконання усіма країнами-членами ООН і во­ни входять до національного законодавства кожної держави).

До таких документів належать:

• Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 110 частина 2 від 3.11.1947 — засудження пропаганди агресив­них війн.

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні пра­ва 1966 року, ст.20 — заборона законом пропаганди агресії та насильства.

• Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расо­вої дискримінації 1972 року — заборона пропаганди ра­сової дискримінації.

• Загальна декларація прав людини (1948 p.).

• Конвенція про авторське право (Україна приєдналася до неї у 1995 році).

Але міжнародні документи ООН можуть носити як зо­бов’язуючий, так і рекомендаційний характер. Якщо пору­шується зобов’язуючий документ, то на державу наклада­ються штрафні санкції, в основному політичні та економічні. У випадку порушення рекомендаційного документа, держа­ва може „відчути на собі” моральний або політичний тиск інших держав. Тобто рекомендаційні документи розповсю­джуються для того, щоб держава створила певні положення в національному законодавстві.

Про інформаційний суверенітет говориться у ст. 53 За­кону України „Про інформацію”. Основою інформаційного суверенітету України є національні інформаційні ресурси. До інформаційних ресурсів України входить вся належна їй інформація, незалежно від змісту, форм, часу і місця створен­ня. Україна самостійно формує інформаційні ресурси на своїй території і вільно розпоряджається ними, за винятком ви­падків, передбачених законами і міжнародними договорами.

Про гарантії інформаційного суверенітету України гово­риться у статті 54 Закону України „Про інформацію”. Інфор­маційний суверенітет України забезпечується:

- винятковим правом власності України на інформаційні ресурси, котрі формуються за рахунок коштів державного бюджету;

- створенням національних систем інформації;

- встановленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України;

- використанням інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами.

Суб’єкти інформаційних відносин

Частина 2 статті 200 ЦК України надає право суб’єкту відносин у сфері інформації вимагати усунення його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданими та­кими правопорушеннями. Відповідно до статті 7 Закону, суб’єктами інформаційних відносин можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні ор­ганізації та особи без громадянства.

Основним суб’єктом інформаційних відносин, згідно зі статтею 38 Закону „Про інформацію”, є власник інформації, який щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії (ч. З ст. 38).

Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави (ч. 2 ст. 38).

Право власності на інформацію має такі підстави:

1) створення інформації своїми силами і за свій рахунок;

2) договір на створення інформації;

3) договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.