ФОНОГРАФІЧНИЙ РІВЕНЬ АНАЛІЗУ ХУДОЖНЬОГО ТЕКСТУ
План
1.Алітерація й асонанс
2. Анафора й епіфора
3. Ритм
4. Вигуки
5. Звуконаслідування
6. Графон
7. Графічні засоби
8. Семантика великої літери
9. Інтонаційно-пунктуаційні засоби виражальності
Алітерація — повторення подібних за звучанням приголосних у віршованому рядку, строфі для підсилення звукової або інтонаційної виразності й музичності.
"…течуть ріки, кривавії ріки" (Тарас Шевченко) звук -р-
"Хто се, хто се по сім боці чеше косу? Хто се?" (Тарас Шевченко)
Посоловів од співу сад,
од солов'їв, і од надсад,
і од самотньої свічі,
і од жалких зірок вночі (В. Стус)
У цих рядках повторюється звук с, творячи музичний супровід образу, що посилює художнє враження.
Асонанс — повторення однакових голосних звуків у рядку або строфі, що надає віршованій мові милозвучності, підсилює її музичність.
На припоні коні отаву скубуть;
Осідлані коні, вороні готові...
Можливе поєднання алітерації та асонансів в одному творі:
"Осінній день, осінній день, осінній! О синій день, о синій день, о синій! Осанна осені, о сум! Осанна, Невже це осінь, осінь, о! – Та сама..." (Ліна Костенко)
Поєднання асонансу (на „і" та „и") та алітерації (на „с") дозволяє Ліні Костенко витворити звуковий образ шурхоту осіннього листя, мінорного настрою:
Анафора — єдинопочаток, повторення на початку віршових рядків, строф або речень однакових чи співзвучних слів, синтаксичних конструкцій.
Чому я так страждаю?..
Чому любов до тебе відчуваю?..
Чому тебе забути я не в силах?..
Скажи мені, о милий!
(Маша Ришитюк)
Епіфора — стилістична фігура, протилежна анафорі: повторення однакових виразів, слів, або звукових сполучень у кінці віршових рядків чи строф, а також прозових уривків з метою посилення виразності поетичної мови, підкреслення чогось.
Будемо вічно в труді рости, З серця землі підіймать пласти, Чорного золота давні пласти.
(Ярослав Шпорта)
Епанафора – кінець першої строфи і початок другої подібні
Тавтологія — повторення одного й того ж слова, однокореневих чи близьких за значенням, щоб з більшою силою виразити щось важливе у висловленій думці.
"Мати любила його без пам'яті, тряслась над ним і у всім волила його волю" (Іван Франко)
«Як стрель стрельнув у дівчину» (Панас Мирний)
«... було чути, Як реве ревучий» (Тарас Шевченко)
У деяких поетичних творах певні звуки створюють потрібний звуковий ефект. Автор ніби малює звуками, викликає у читача зорові та слухові образи. Таке явище має назву звукопис.Ономатопея (грец. onomatopoteia — звуконаслідування) — імітація звукових явищ. У баладі "Утоплена" Т. Шевченко вдало передає за допомогою звуконаслідування, повторення с, ш шелест осоки:
Хто се, хто се по сім боці
чеше русу косу?
Хто се, хто се по тім боці
Рве на собі коси?
Так, елемент звуконаслідування — відповідність між фонетичною формою вислову і звуковою природою зображуваного явища — помітний у таких рядках М. Рильського:
Одспівала коса моя,
Сохнуть теплі сіна.
Переходжу лісами я —
Тишина, тишина
У цьому чотиривірші складний звуковий малюнок перший рядок алітерований на с,у другому до нього додається х. далі — дж, ш, і всі вони поєднані з асонансами о, а. Таке нанизування звуків передає музику коси, рух скошеної трави, хоч змальована поетом картина, власне, відтворює застиглу тишу після сінокосу, спокій та упокорення природи, настрій людини, задоволення результатами праці. І саме звукопис ніби відновлює в пам'яті ритм сінокосу.
Звуконаслідування використовується у народних піснях:
Пливе човен води повен,
Та все хлюп, хлюп, хлюп.
Іде козак до дівчини
Та все туп, туп, туп.
Є підстави розрізняти два види звуконаслідування, як це робить І. Качуровський:
1) вживання слів, які буквально відтворюють звуки навколишнього світу: крик птаха, свист вітру, гуркіт грому (ку-ку-рі-ку, гур-гур);
2) імітація звукових ефектів добором певних слів. Приклад: поема Т. Шевченка "Утоплена" (розмова вітру з осокою).
Какофонія (грец. какоріюніа — погане звучання) — немилозвучність, безладне хаотичне нагромадження звуків.
Типовими випадками какофонії є збіг голосних у, о чи приголосних: ніч й день. І. Качуровський до випадків какофонії відносить збіг однакових або подібних складів: розказаноновини. Поети-футуристи свідомо використовували какофонію. Зустрічається вона у забавляйках і скоромовках:
Карл украв у Клари коралі,
А Клара у Карла вкрала кларнет.
Ліпограма (грец. lеірo — не вистачати) — вірш, у якому бракує певного звука для відтворення евфонічного ефекту. П. Тичина використовує слова на ль, позбавлені змісту.
Гуляв над Тібром Рафаель
В вечірній час в іюні
— Се сум, се сон, лелію льо,
Льолюні я, льолюні.
Забилось серце. Слухать став:
О, як вона співає!
— Чи лю, чи ні, ламає руч,
А він затоном чале.
І. Качуровський вважає звуковим явищем абеткові (алфавітні) вірші. У цих віршах кожне слово має починатися черговою літерою абетки. Найкращий зразок абеткового вірша залишив Олександр Олесь. Айстра квітне у саду, Аєр в лузі я знайду. Бізон у двір забрався, Баран його злякався. Ведмеді вулика знайшли, Вовки під деревом лягли. Грак сидить на димарі, Голуб в'ється угорі. Дельфін живе в морях, Дракон лише в казках. Жук до себе лізе в нірку, Жабка плигає на гірку. Зайчик вибіг із лісочку, Зебра стала на горбочку.