Українська культура ХVІІ ст.

2.1. Особливості розвтку культри.В др. пол. ХVІІ – пер. пол. ХVІІІ ст. розвниток української культури відбувався за складних, часом суперечливих умов. Національно-визвольна війна в середині ХVІІ ст. й утвердження Української держави сприяли піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку духовного життя України була культрницька політика українських гетьманів, спрямована на підтримку Української православної церкви, національної освіти, книгодруквання, мистецтва. Наступ царату на державність України відбувався одночасно з посиленням утисків у царині культри. Тяжким ударом для української культри стало підпорядквання Української православної церкви Московському патріархату (1687). Іншим кроком царського уряду були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування. Заборонялося друкувати книги українською мовою. Після Полтавської битви справи української освіти потрапили під суворий контроль царського уряду (скорочена кількість студентів Києво-Могилянської академії, усунено від викладання осіб, які, на думку російських воєнначальників, були недостатньо відданими церкві). Царський уряд всіляко заохочвав відплив діячів української культури до Москви. (Найвищі церковні діячі Російської імперії: Стефан Яворський, Феофан Пркопович, Дмитро Тптало, ін. були українцями). На Правобережжі та Західній Україні більшість колегімів перебувала під контролем єзуїтів. Українськими лишались тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися польськими можновладцями.

2.2. Освітав Україні у др. пол. 17 – пер. пол. 18 ст. залишалась на досить високому рівні.

Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи, протягом 18 ст. їх кількість зростала. Талановиті діти могли продовжити освіту в колегіумах. На землях Лівобережної Гетьманщини і Слобожанщини до пер. пол. 18 ст. діяли Чернігівський (1700), Харківський (1726), Переяславський (1738) колегіуми. Вони були всестановими і охоплювали значну кількість осіб як дітей священників, козацької старшини, шляхтичів, так і селян та міщан. Вищим навчальним закладом в Україні, основним центром науки і мистецтва протягом др. пол. 17 ст. – пер. пол. 18 ст. був Києво-Могилянський колегіум (назва на честь засновника, митрополита Петра Могили), формально визнаний у статусі академії 1658 р. в Гадяцькому договорі. Підтримка Івана Мазепи сприяла розквіту навчального закладу (до 1709 р. в ньому навчалися студенти з різних регіонів України, Білорсії, Росії, Молдови, південнослов’янських країн). Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Рафаїла Заборовського – архієпископа київського (1731 р.) згодом митрополита. За його ініціативою було розширено навчальну програму, відкрито класи грецької, німецької та єврейської мов, збільшено кількість студентів. КМА відіграла помітну роль в національно-культурному русі України.

Отже, в Лівобережній та Правобережній Україні відбуваються процеси русифікації і полонізації шкільної освіти. Припинення діяльності церковних братств мало негативні наслідки. У різних регіонах України активізується діяльність православних єзуїтських, протестантських та уніатських колегіумів і шкіл. Від 1661 р. центром полонізації західноукраїнського населення стає Львівський університет. Розвиток освіти перебував у безпосередньому зв'язку з книговиданням.

2.3. Дркарство на території України поширюється з кінці 16 ст., на початку 17 ст. тут фнкціонвало близько 20 друкарень.Найбільшим видавничим центром залишалась друкарня Києво-Печерської лаври.Серед провіднихосередків того часу -Львівська братська друкарня Новгород-Сіверська, Чернігівська, Кременецька, Почаївська та ін. Крім богослужбових книжок, видавалися твори тогочасних українських письменників, наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Останні відігравали важливу роль в освіті (наприклад, «Граматика» Мелетія Смотрицького (1619 р.), названа Михайлом Ломоносовим «вратами вченості», перевидавалась понад 150 років у незмінному вигляді). Книжки друкувалися на особливому папері з філігранями (водяними знаками) українською, церковнослов’янською, латинською, польською мовами. Друкарні стали центрами видавничої справи та мистецтва книгодрукування, осередками розвитку письменства. Навколо них гуртувалися письменники, знавці мов, майстри мистецького оформлення книги. Друкарська справа активно підтримувалась гетьманським урядом і козацькою старшиною, вона стала серйозним чинником у формуванні національної свідомості та розвитку культури українського народу.

2.4. Література.Високий рівень освіти та книгодрукування сприяли розвитку літератури. Книжна література кінця 17 – 18 ст. відзначалася розмаїттям жанрів. Переважали твори українською мовою, латиномовні та польськомовні в доробку українських письменників траплялися рідше. Поезія. Серед поетів, що писали літературною староукраїнською мовою найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Цьому поету-ченцю належить велика рукописна збірка віршів, героями яких були ремісники, наймити-бурлаки, козаки. Він перший з українських поетів оспівав працю. У його віршах – безліч подробиць і деталей життя трударів тогочасної України, то ж вони є винятково цінним історичним джерелом. Климентій Зиновіїв уславився як один з перших фольклористів, він записав близько 1600 народних прислів’їв та приказок, впорядкував їх за алфавітом, вівши їх до своєї книжки.

Перевагу книжній українській мові надавав Іван Величковський – вихованець Києво-Могилянської академії. Він створив дві книги віршів «Зегар з полузегарком» та «Млеко» у яких подав напрочуд вигадливі за формою поезії – т.зв. «курйозні вірші». До курйозних віршів відносять, зокрема, акровірш – поетичний твір, у яком перші літери кожного рядка утворюють слово. Здебільшого в акровіршах поети закодовують власні імена; фігурні вірші, у яких поетичні рядки утворювали певну фігуру; хроновірші – поезії, ніби зачаровані певним числом: кількість слів у рядку, кількість рядків дорівнювала тому числу. Були і вірші, що читалися однаково зліва направо й навпаки. Курйозні вірші є виявом мистецького стилю бароко в літературі.

Протягом 17-18 ст. інтенсивно розвивається театр у двох різновидах: шкільний і мандрівний. Шкільний театр створювали професори й стденти Києво-Могилянської академії, а мандрівний – вчителі нижчих шкіл і мандрівні дяки. В навчальних закладах – Києво-Могилянській академії, колегіумах, братських школах під час філософських диспутів та з нагоди зустрічі гостей розігруються театралізовані дійства. Джерелом виникнення шкільної драми стали декламація та діалоги. Шкільна драма має декілька видів – трагедії, комедії, трагікомедії. У репертуарі шкільних театрів – різдвяні великодні драми, п’єси морально-дидактичного змісту, де висвітлюються моральні поняття: Віра, Надія, Любов, Совість, Мудрість, Заздрість. До нашого часу збереглася драма «Про Олексія, чоловіка Божого», датована 1674 р. В Києві 1705 р. поставлена драма «Володимир» Феофана Прокоповича – перша історична драма на тему рідного краю.

В др. пол. 17 ст. розвивається літературна полеміка. Провідні діячі церкви писали публіцистично-богословські твори на захист православ’я.

Найвідоміші пам’ятки:

· Лазар Баранович // 1676 р. вийшов друком трактат «Нова міра старої віри» - відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра».

· Йоаникій Галятовський // Вийшов збірник проповідей «Ключ розуміння» (1655, Київ, пізніше перевиданий у Львові), його читали й переписували по всій Україні.

· Данило (Димитрій)Туптало // Першою енциклопедією для православного світу стала праця «Четьї Мінеї» (Київ, 1689-1705), де в 4-х томах упорядковано житія святих. «Руно зрошене» - збірка переказів про дива ікони Богородиці Чернігівської Троїцько-Іллінського монастиря (1689 – 1705 рр.).

Історична література.Це здебільшого рукописні памятки:

· Феодосій Софонович // «Хроніка з літописців стародавніх»(1672-1673). У передмові до твор автор наголошував на своєму бажанні простежити від витоків історію Панства Руського, тобто української держави. Написана українською мовою, (надрукована лише 1992 р.) .

· Київський «Синопсис» (1674) -єдиний історичний друкований твір(друкарня Києво-Печерського монастиря), перший друкований підручник з вітчизняної історії. На думку дослідників, написаний економом Києво-Печерської лаври Пантелеймоном Кохановським. Про популярність твору свідчить факт виходу друком 1678 р. другого видання, а за 2 роки – третього. Взагалі відомо понад 30 видань.

Козацькі літописи - найвидатніше явище історичної літератури першої половини 18 ст. Козацькими називають літописи тому, що творилися вони у козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. Козацькі літописи – умовна назва українських літописів, усталена ще у 18 ст. (Тоді під терміном «козацький» розуміли «український», але дослідники 19-20 ст. звузили до суто соціального значення). Їх створювали представники козацького стану. Ці твори поєднують у собі риси літопису, історичної повісті, щоденників, мемуарів тощо і розраховані на широке коло читачів. Головна увага приділяється воєнно-політичним подіям історії України.

· «Літопис самовидця». Автором називають Романа Ракушку-Романовського, військового та політичного діяча часів Руїни. Найдавніший з-поміж великих козацьких літописів, в ньому описуються події від 1648 до 1702 р. Твір написаний українською мовою, близькою до народної (ймовірно, 1702 р.). Поширювався у списках.

· Літопис Григорія Граб’янки створено в Гадячі 1710 р. Другий з-поміж великих козацьких літописів. Написаний церковно-слов’янською мовою. Розповідає про події від найд. часів до 1709 р. – поразки Івана Мазепи та обрання гетьманом Івана Скоропадського. Головна увага приділена перебігові Національно-визвольної війни під проводом Б.Хмельнцького.

· Літопис Самійла Величка – найвизначніше явище козацького літописання. Мова літопису – книжна українська. Літопис складався з двох частин: опис подій 1648-1660р. та 1660-1700 р. Дійшов до нас пошкоджений, без закінчення і з прогалинами, особливо в першій частині. Рукопис супроводжено десятьма портретами гетьманів, містить багато документів, поетичних текстів.

2.5. Архітектура українського бароко. Загальні особливості європейського бароко на українських землях втілюються дуже своєрідно. Архітектурні споруди Гетьманщини та Слобідської України тих часів побудовані у стилі козацького бароко.

Українське (козацьке) бароко – національний варіант провідного стилю 16 - 18 ст. у мистецтві. Розквіт його припав на 17 – 18 ст. – добу козацької державності. То ж «козацьке бароко» мало свої неповторні особливості, зокрема в архітектурі: розкішні декоративні портали, фронтони, брами, прикрашені буйною орнаментикою; грушоподібні куполи, різьблені, золочені іконостаси; відкриті аркади тощо. Найбільше українських барокових спорд було збудовано за період правління Івана Мазепи. Його коштом споруджено близько 10 храмів. Багато храмів збудовано коштами інших гетьманів та козацької старшини: коштом стародубського полковника Михайла Миклашевського – кілька церков на шлях від Стародуба до Києва: у Новгород-Сіверському, Глухові, Видубицькому монастирі у Києві – муровані трапезна з Преображенською церквою та Георгіївський собор (1696-1701). Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732) – коштом гетьмана Данила Апостола.

В цей час було створено визначні архітектурні комплекси, окремі оригінальні споруди. Кращі з них:

- Полкова канцелярія в Чернігові (90-ті рр. 17 ст.),

- Київська академія (1732-40) – архітектор І.-Г. Шедель;

- Брама Заборовського в Києві (1746-48) – архітектор І.-Г. Шедель;

- Ковнірівський комплекс у Києво-Печерській лаврі (С. Ковнір, господарський комплекс 1744 - 45; дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах, 1754 – 63, Київ);

- надбрамна церква Кирилівського монастиря Київ (І. Григорович-Барський, 1766)

- Андріївська церква в Києві (1754, В. Растреллі);

- церква св. Юра у Львові (1745-70, арх. Б. Меретин);

- ратуша в Бучачі (1751, арх. Б. Меретин).

Характеристика храму козацької доби:

- не мав чітко вираженого фасаду;

- був однаковий з усіх боків, що створювало враження обертання храму навколо своєї осі;

- внутрішній простір також позбавлений чітких меж;

- стіни в ньому вигинаються, подрібнюються, розчленовуються, створюючи враження нескінченності;

- барокові споруди були наснажені ідеєю величі козацької України, то ж мали грандіозні розміри;

- барокові риси виявлялися навіть у дерев’яних спорудах народних майстрів.

В означений період значно зростає увага до цивільних споруд. За тогочасними мистецькими законами будувалися колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Визначною спорудою цивільної архітектури був корпус Київської академії. Кошти на його будівництво надав Іван Мазепа. Тоді було зведено перший поверх академії, в 1732 - 1740 рр. за проектом архітектора Йогана Шеделя було надбудовано другий поверх із церквою. Наприкінці 17 ст. у Чернігові постали будівля колегіму та будинок полкової канцелярії.

2.6. Образотворче мистецтво.

Графіка.В історії українського мистецтва з вершинами барокової книжкової графіки кінця 17 – початку 18 ст. пов’язані три видатні постаті – Олександр та Леонтій Тарасевичі та Іван Щирський. Пер цих трьох майстрів належить величезна кількість першокласних з погляду рисувальної техніки та барокових за типом образного мислення графічних творів, сповнених символічного змісту і пишної алегоричної театральності. 1702 р. вийшов друком «Києво-Печерський патерик» із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича.

Іван Щирський – автор багатьох відомих гравюр до книжок Л. Барановича «Благодать і істина» (1683), С. Яворського «Відлуння голосу волаючого в пустелі...» (1689), П. Орлика «Гіппомен Сарматський» і «Прогностик... Даніїла Апостола» (обидві 1698), ін. У відомій гравюрі на честь ректора Київської академії П. Колачинського (1698-1702) Щирський зобразив групу студентів на чолі з ректором на тлі будинку акдемії. Єдина відома малярська робота – ікона Любецької Богородиці (1698).

Малярство. На відміну від графіки, український іконопис набував стилю бароко стриманіше. Посилення малярського начала у трактуванні ликів святих, пов’язане із проникненням в ікону елементів західно-європейської живописної традиції, більше відчувалось у творчості галицьких і волинських майстрів. Іван Руткович (ост.чв. 17 ст., м. Жовква), Чернець Білостоцького монастиря під Луцьком Йов Кондзелевич із Жовкви.

У Гетьманщині засвоєння європейських малярських канонів мало поверховий характер, тоді як сам іконопис і надалі спирався на руську живописну традицію. Від тих часів збереглося чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою, глибиною розкриття біблійних образів та осягнення усього розмаїття людських почуттів, багатством кольорів, життєствердним пафосом. Найчастіше народні іконописці зверталися до образу Божої Матері. На іконах козацької доби Богородицю зображено в національному українському вбранні на тлі золоченого різбленого рослинного орнаменту. У кожном регіоні України створювались свої варіанти країнської Мадонни. Волинські ікони із зображенням Божої Матері відрізняються від Чернігівських або від образів Слобожанщини. Протягом 17-18 ст. великого поширення в Україні набула Ікона Покрови.Образів Покрови збереглося чимало. Нижній частині таких ікон подавалися реалістичні зображення представників козацької старшини, кошових, отаманів, гетьманів. Приміром, збереглася ікона Покрови Богородиці із зображенням Богдана Хмельницького. Зображення тогочасних історчних діячів можна побачити й на інших іконах доби бароко. Цією рисою дослідників приваблює ікона Розп’яття з портретом Лубенського полковника Леонтія Свічки.

Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини (тому їх і називають козацькими). Чудовим зразком козацького портрета є зображення стародубського полковника Михайла Миклашевського (поч. 18 ст.) та знатного військового товариша Григорія Гамалії (кін.17 ст.). У багатьох козацьких старшинських маєтках створювалися портретні галереї. Найбагатшим вважається зібрання портретів Сулим у родовому маєтку Сулимівці на Київщині. Надзвичайною популярністю в Україні користувалося зображення козака Мамая. Протягом 18 ст. його можна було побачити в кожній країнській хаті.

Отже, в другій половині 17 ст. відбувається подальший розвиток образотворчого мистецтва. Популяризується монументальний і станковий живопис. Набуває розвитку реалістичне мистецтво (ілюзія відкритого простору). Особливими пам’ятками монументального живопису є іконостаси. Набуває розвитк творчість видатних іконописців Західної України: Івана Прудковича, Волі-Висоцького, Йова Кодзелевича. Відбувається процес еволюції малярства: від ікони до ікони-картини. Малярство – особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці. Для цього періода характерні: ікони з зображенням українського побуту, постатей гетьманів, козацької старшини, церковних діячів; малюнки на полотнах, дверях, скринях, стінах, вуликах. Відбвається розвиток барочного граверства., книжкової мініатюри. Києво-Печерська лавра стає центром художньої школи українських граверів. «Золотий вік».