Основна ідея - людина - піщинка в нескінченному всесвіті, а її життя сповнене трагічних випадковостей.

Безпутний син повертається додому. Він переніс багато горя, митарств, злидарства на чужині, він усвідомив свою неправоту, своє низьке падіння. Зараз він прийшов, впав на коліна перед батьком, притулився до його грудей оголеною головою і завмер у батьківських обіймах, просячи прощення. Оточуючі немовби застигли в очікуванні його слів. Але їх немає. Батько, уже старенький і напівсліпий, чутливими, тремтячи пальцями обмацує спину рідної дитини, він весь - втілення гарячої батьківської любові.

Дія відбувається перед входом у дім; вся увага зосереджена на основних персонажах: стримано склавши руки, дивляться на сцену зустрічі двоє чоловіків та жінка, вони слугують акомпанементом. Одяг сина відливається під пензлем художника мерехкотінням оливково-зеленого, сіруватого, рожево-золотистого тонів. Насичений червоний колір, яким написано одяг батька, зігріває полотно незвичайним внутрішнім теплом. Ми відчуваємо гармонію примирення двох людей, велике спокутування та прощення, яке випромінює картина.

Краса і велич людини розкривається для Рембрандта в щирості і чистоті її почуттів. Цей ідеал втілює і у своїх творах на біблійні й міфологічні теми. Рембрандт гостро відчуває драматизм життя. У картині “Даная” оспівує одухотворену силу кохання, такого ж радісного й щедрого, як золотисте сяйво, що владно вривається в зображений інтер’єр.

У картині “Нічний дозір” художник оцінює людину, сильну й благородну у своїх почуттях, через характеристики співвітчизників. Назва твору, що виникла пізніше, помилкова, бо зображена насправді дія відбувається вдень. Картина мала бути груповим портретом стрільців роти капітана Баннінга Кока. Але осмисливши образи стрільців як добровільних захисників своєї батьківщини. Рембрандт вийшов за межі жанру групового портрету. Закінчена картина не задовольнила замовників.

Отже, мистецтвоXVII ст. - віку абсолютних монархій та перемог буржуазних революцій, віку гострої боротьби таких значних художніх напрямків, як класицизм і бароко, - хвилює нас, в першу чергу, безсмертними завоюваннями великих майстрів.

Це була епоха, коли художники вперше так глибоко і проникливо зуміли заглянути в людську душу, показати життя людей та природи в самих різноманітних проявах, відкрити таке багатство фарб та форм, яке в ньому ніколи не бачили раніше.

б) Література та музика.

Література та музика бароко, надихаючись ідеєю розуму, продовжували традиції Відродження. Але їх віра в прогрес була багато в чому суперечливою. Людина - піщинка в нескінченому Всесвіті, а її життя сповнене трагічних випадковостей.

Література бароко відображає відчуття трагічної роздвоєності між гуманістичними мріями і релігійним благочестям, гострого збентеження та відчаю від усвідомлення людського безсилля. У ній посилюються релігійні мотиви, велике місце посідає тема людських страждань і смерті, мінливості та марності буття. Література бароко стає чутливою до різних станів людської душі, немов готуючи грунт до майбутнього сентименталізму.

Ще одна особливість - це посилений інтерес до незвичайних, навіть химерних художньо - поетичних засобів: вона тяжіє до яскравих порівнянь, алегорій, контрастів.

Напрями літератури:

1. Маньєризм абомарінізм - працеозна література, яка розвивалася під впливом італійського дворянського мистецтва, що походить від імені італійського поета Дж. Маріно. Головною метою його творчості була тема кохання. Головна тема творчості - людина, яка ледь народилася на світ, а її очі уже відкрились для сліз, тобто від народження позбавлена волі, в житті на неї чекають страждання, а згодом і могильний морок.

Уславився він поемою “Адоніс”, твір про любов Венери до прекрасного юнака. Поет розповідає про любов з деякою іронією і витонченістю. Він намагається радіти, але крізь галантно – еротичну тематику твору автор доносить до читача ідею трагічної примарності життя:

Ледь на світ вродилася людина,

І очі вже її для сліз відкриті.

2. Гонгоризм – це іспанський різновид італійського марінізму. Ім’я цьому різновидові дав поет Луїс Гонгора – і – Арготе.

Він вважає, що треба писати не для всіх, а лише для обраних, для “культурних” людей. Поет оспівував у своїх творах смерть, страждання. Він каже, що немає нічого сталого на землі, що праця марна, досвід даремний.

3. Своєрідним різновидом іспанського бароко є філософське бароко, або кальдеронівське(від прізвища його творця - Педо Кальдерона де ла Барки). Цій течії властивий глибокий трагізм, філософське осмислення мінливого і марного життя, що ототожнюється зі сном, примарною фата морганою. Кальдерон у Бога шукає порятунку і милосердя для людини, яка, на його думку, є іграшкою в руках долі й народжена для страждань.

Іншим літературним шедевром бароко є поема визначного англійського культурного і громадського діяча Джона Мільтона "Втрачений рай". Використовуючи біблійний та богословський матеріал він створив поеми, сповнені животрепетного, цілком актуального соціокультурного і особистісного змісту.

В історії театру славу великого реформатора здобув Мольєр ( Жан Батіст Поклон 1622-1673 рр.). Він починав з простих шахрайських сюжетів у дусі народного фарсу. Пародійні комічні маски Мольера передавали у гротесковому, буфонному висвітленні найхарактерніші риси "світської черні" - пишну мову і вигадливі манери («Кумедні манірниці»). Серед великих комедій Мольєра - "Тартюф", "Дон - Жуан", "Скнара".

Уся ця суперечливість матеріального та духовного, спокою і екстазу значні плоди принесла в музиці. Це була своєрідна змога виразити складність і збентеженість почуттів, занурення в душевні переживання, молитвенні благання, адже значна частина інструментальної музики мала релігійний характер. Для музики то була поява нових тем, нової виразної мови. У музичному мистецтві виникають великі цикли - опери та ораторії. Типове тяжіння до синтезу мистецтв - музики і драми - породило новий музично-театральний жанр. Місцем його виникнення стала Італія, а саме - Флоренція.

Найвидатнішим оперним композитором, найпершим був Клаудіо Монтеверді(1567-1643). "Схвильований, збуджений стиль'' - так сказав про виразність своєї творчості композитор і продемонстрував його в операх "Орфей", "Аріадна", "Коронація Помпеї''. Їх головною особливістю є яскравий ( порівняно з музикою Відродження) вираз емоційних станів, або, як тоді говорили "афектів". Опера Клаудіо "Орфей" викликає інтерес і в наш час. Багатство та розкіш декорацій, вишуканість костюмів - всі ці ознаки опери як типового барокового мистецтва поєднувалися в ній з побутовими сценами та народними танцями.

Проте Італія стала колискою не тільки оперного співу, а й інструментальної музики. Це сталося завдяки поширенню скрипки, яка з вулиць і ярмарків перейшла до концертної зали. а потім і театральні та симфонічні оркестри. У той період італійські скрипкові майстри кремонської школи Андреа ті Ніколо Аматі, Антоніо Страдіварі, Джузеппе Гварнері довели мистецтво виготовлення смичкових інструментів до такої досконалості, якої потім уже ніхто не зміг перевершити. Завдяки їх чудовій майстерності видатні італійські композитори-віртуози змогли розробити нові музичні форми - тріо-сонату, кончерто-гроссо, інструментальний концерт і , нарешті, концерт для скрипки з оркестром.

Взагалі в цю знаменну для італійського музичного мистецтва епоху працювало чимало майстрів, які були багатогранними музикантами. Довершені зразки скрипкового концертного стилю належать Арканджело Кореллі (1653-1713).Він першим в історії виконавства заснував школу скрипкової іри.

До видатних композиторів цієї епохи належить й Антоніо Вівальді (1678-1741). Сучасники прозвали його "рудим абатом". Хоча деякий час він був монахом, але різнився життєлюбством й яскравим та образним сприйманням світу. Він увійшов в історію як видатний творець програмної музики, створюючи майже реально видимі "звукові картини": чотири концерти «Пори року».

Завдяки своїм видатним досягненням музичне мистецтво Італії шанувалося в усьому світі, а його представники - композитори й виконавці були найавторитетнішими музикантами, які мали своїх прихильників у наступних поколіннях.

Використана література:

1. Гриценко В. Людина і культура. – К.: Либідь, 2000. – с. 175 – 256.

2. Козира Є. Українська та зарубіжна культура. – К.: Здоров'я, 2001. – с.85 – 117

3. Лекції світової та вітчизняної культури / За ред. А. Яртися. – Львів: Світ, 1994. – с. 146 – 219

4. Українська та зарубіжна культура / За ред. М.М. Заковича. – К.: Знання, 2001. – с. 198 – 230

Додаткова література:

1. Андроник А. В мире бароко // Всесвітня література. – 1998. - №3. – с. 24-27

2. Мистецтво Західної Європи в ХVІІ ст. // Шкільна бібліотека. – 2004. - №2. – с. 143 – 156

3. Рембрандт // Шкільна бібліотека. – 2004. - №1. – с. 147 – 150

4. Фехнер Е. Возвращение блудного сина // Шкільна бібліотека. – 2004. - №1. – с. 151 - 155