Класифікація суб’єктів зовнішнього середовища

Справедливость как лояльность.

Справедливость как черта характера.

Данная концепция ведет свое начало от Аристотеля и Фомы Аквинского и относится к этической теории добродетелей. При этом добродетель понимается как сформированная в результате воспитания и образования склонность души человека (черта характера) к совершению добрых, справедливых поступков и избеганию совершения злых и несправедливых. Согласно этой теории человек должен стремиться быть справедливым. Если он не дополнит (или не наполнит) теорию своими личными добродетелями, если не противопоставит свою волю злу (следуя правилy: остановлю зло на себе) и лично не обеспечит защиту добру, то этические правила и принципы сами по себе ничего не смогут сделать – как бы хорошо человек их не знал. Справедливость не может быть «слепой», «темной» – она должна быть рациональной, осмысленной. Добродетель справедливости также включает совершение усилия, которое иногда является болезненным, поскольку предполагает, что человек будет постоянно оценивать противоречащие друг другу интересы и ценности, а любое удержание мысли, любая сколько-нибудь длительная концентрация ума – чрезвычайно трудное дело.

Справедливость – это чувство лояльности, трактуемое широко. Люди испытывают естественные чувства лояльности к своим членам семьи, родственникам. Они переносят это чувство на других людей – соседей, друзей, сограждан, человечество, в результате чего это чувство слабеет. Помимо этого, в условиях стабильности и благополучия чувство лояльности расширяется, а в условиях социального кризиса – сужается. Граждане неблагополучного общества не склонны быть справедливыми, распределение дефицитных ресурсов здесь происходит по принципу «знакомства» и «родства».

Справедливость может быть достигнута как результат договоренности конфликтующих сторон, которые отказались от насилия по отношению друг к другу. Договоренность достигается в основном за счет опоры на чувство лояльности, а не логических доводов.

Теорию подхода к справедливости как к лояльности разработал современный американский философ Р. Рорти.

Наука може класифікувати не тільки суб'єкти комунікації, але і єднальні їхні відносини, для чого досить формального співвідношення характеристик комунікацій з об'єктивними критеріями. У сучасному глобалізуючому суспільстві комунікації усе більш стандартизуються, здобувають типові риси незалежно від регіональної або національної відмінності. Тому виділити й успішно застосовувати критерії класифікації комунікаційних зв'язків між суб'єктами нескладно. Якщо брати до уваги тільки родові риси, то таких груп буде небагато.

Пропонується наступна класифікація родових груп суб'єктів комунікаційної взаємодії в суспільстві, що відображає специфіку предмета:

- Організації комерційні (В).

- Органі влади й управління (G).

- Організації «третього сектору» суспільства (S)

- Організації «інформаційного сектору» суспільства (I).

- Приватні особи (Р).

Домовимося відносити до «інформаційного сектору» усі організації, що займаються переробкою й обміном інформації, зберіганням, просуванням і використанням інформаційних ресурсів і продуктів. Так, до даного сектору будуть віднесені ЗМІ, архіви, канали й передачі інформації, інформаційні мережі й інші оператори цього ринку.

Усі п'ять родових груп організації контактують у суспільстві між собою, утворюючи наступні зв'язки родових відносин:

- між комерційними організаціями – В2В;

- між комерційними організаціями й органами влади – В2G;

- між комерційними організаціями й організаціями «третього сектору» – В2S;

- між комерційними організаціями й організаціями «інформаційного сектору» – В2I;

- між комерційними організаціями й приватними особами – В2Р;

- між органами влади – G2G;

- між органами влади й організаціями «третього сектору» – G2S;

- між органами влади й організаціями «інформаційного сектору» – G2I;

- між органами влади й приватними особами – G2Р;

- між організаціями «третього сектору» – S2S;

- між організаціями «третього сектору» і організаціями «інформаційного сектору» – S2I;

- між організаціями «третього сектору» і приватними особами – S2Р;

- між організаціями «інформаційного сектору» – I2I;

- між організаціями «інформаційного сектору» і приватними особами – I2Р;

- офіційні зв'язки приватних осіб, що представляють інтереси організацій – Р2Р.

Докладна класифікація й понятійний розгляд виділених зв'язків – дуже трудомістке завдання, що вимагає поглибленого аналізу. Слід зазначити, що ні в закордонній, ні у вітчизняній науковій літературі взагалі не вдалося знайти прикладів аналогічного структурно-диференційованого підходу до опису системи комунікаційних відносин у суспільстві. Тому буде потрібно короткий опис основних характеристик виявлених уніфікованих видів зовнішніх зв'язків.

Насамперед, розділимо всі зовнішні зв'язки зазначених класів відносин на дві комунікаційні групи: зв'язки із приводу статутної діяльності (особливі) і загального характеру (усі інші). Що стосується інших зв'язків, то вони не мають виражену структуру. З методологічної точки зору така група не представляє наукового або практичного інтересу.

Інша справа – особливі зв'язки, які для кожного класу будуть мати свою специфіку. Що є основним складним елементом будь-якого бізнес-співтовариства, комерційні структури представляють усю різноманіть форм і видів організацій, створюваних людьми для здобування прибутку зі своєї діяльності. Розглянемо особливі зв'язки комерційних організацій, які відповідно до наведеної вище класифікації укладаються в п'ять груп зв'язків:

- з іншими комерційними об'єднаннями;

- з органами влади;

- з організаціями «третього сектору»;

- з організаціями «інформаційного сектору»;

- з приватними особами.

Зв'язки між комерційними організаціями, навіть із обліком їх різноманітності й специфіки різних сфер діяльності, зводяться до наступних комунікаційних напрямків: партнерству, інфраструктурним ринковим послугам, регулюванню й підконтрольності. Відносини з партнерами виражаються в контактах з постачальниками сировини, напівфабрикатів, що комплектують і технології. Такі відносини входять у компетенцію системного менеджменту, частково ставляться до комунікаційного виду Logistics Relations (LR), але суттєво ширше їх. Крім подібних типів відносин, існують постійні зв'язки зі споживачами готової продукції й послуг, стійких не тільки в змісті довгочасних відносин клієнтів з виробниками продукту. Навіть одноразові контакти зберігаються в людській пам'яті, на чому й засновані принципи маркетингу. Зв'язки із клієнтами настільки важливі для бізнесу, що його традиційно виділяють у самостійний вид управління маркетинговими комунікаціями – Clientele Relations (СR).

Наступний напрямок – інфраструктура бізнесу, його живильне середовище. Вона допомагає організувати бізнес-процеси, підтримує існування операторів для розвитку бізнесу, але якщо необхідно, то носить і характер договірного, нормативного або етичного обмеження, ринкового регулювання. У сфері інфраструктурних відносин виділяється важливий сектор відносин з інвесторами (Investor Relations – IR). До них ставляться відносини, побудовані на використанні комунікаційних можливостей для управління реакцією й поведінкою інвесторів як часток, колективних, так і портфельних, інституціональних. Даною сферою менеджменту часто займаються спеціалізовані оператори інвестиційного ринку. Відносини із приводу регулювання й підконтрольності серед комерційних організацій входять у сферу формальної й неформальної взаємодії. Якщо відносини організацій відбуваються на основі залежності від правових норм (прав власника, законів ринку, ділової етики, статутних норм), наприклад у холдинговій структурі або в складі асоціації, то це формальна сфера регулювання. Якщо на організацію «наїжджає» більший конкурент або стороння структура, то такі відносини підконтрольності ставляться до неформальної сфери й регулюються «поняттями» або переговорами.

Зв'язки комерційних структур з органами влади й управління, хоча й описуються відомими барвистими міфами, насправді не представляють нічого таємничого або надприродного. Ці відносини також реалізуються у двох сферах: формальної, де діють правові норми й офіційні регламенти й правила, і неформальної, де відіграють роль особисті домовленості й зобов'язання. На практиці обидві сфери аж ніяк не протиставляються, навпаки, часом їх значеннєві границі збігаються або є суміжними. Так, у формальній сфері встановлюються обов'язкові нормативні відносини з органами контролю й регулювання (податковими органами, що контролюють і наглядовими організаціями, структурами, службами й т.п.). Одночасно встановлюються неформальні відносини з людьми, що представляють такі органі. Це перший вид формальних відносин. Другий вид контактів і зв'язків з органами влади буде ставитися до тих структур, відносини з якими не є функціонально обов'язковими для бізнесу: різні виконавчі органі, що володіють дозвільними функціями й правом узгодження; державна інфраструктура. Третій вид ставиться до нормотворчих організацій, взаємодія з якими буває необхідним, а для деяких організацій – обов'язковим. Другий і третій види відносин комерційних організацій із владою є за своїм характером лобістськими.

Взаємодія бізнесу з організаціями «третього сектору» носить не стільки обов'язковий, скільки факультативний і іміджевий характер. Усі основні напрямки взаємодії із суспільними й некомерційними організаціями зводяться до їхньої ресурсної підтримки. Що стосується публічної підтримки ідеології й ініціатив громадських організацій у політичній діяльності, то такий напрямок для бізнесу є самогубним. Подібні контакти, якщо вони й відбуваються, носять непублічний характер. Зазвичай мова йде про ситуаційну домовленість або фінансову підтримку, про оплату консалтингових або лобістських послуг для суб’єктів «третього сектору». Але політичні ризики таких угод дуже високі і подібні відносини носять закритий одиничний характер. Більш широко розповсюдженні відносини з професіональними об’єднаннями. Практично всі організації являються членами тих чи інших асоціацій. Комерційні організації взаємодіють з некомерційними, наприклад, пенсійними або іншими фондами, для того щоб отримати від них інфраструктурні або соціальні послуги. Відношення бізнесу з організаціями «третього сектору», які захищають духовні права і людські свободи, являються «екзотикою», і частіше за все. Контрагентом таких відносин виступає власник бізнесу, а не структура яка йому належить.

Відносини бізнесу з «інформаційним сектором» носять інтенсивний і сталий характер. Інформаційний супровід бізнесу в сучасних умовах – неодмінний атрибут програм і проектів організації. Самим яскравим прикладом є відносини зі ЗМІ, у першу чергу – із приводу реклами. Це цілий сегмент менеджменту організації, що ставиться до маркетингової стратегії. Завдяки зв'язкам зі ЗМІ організація одержує також основний обсяг використовуваної інформації. З публікацій збираються відомості про партнерів, клієнтів, послуги й продуктах, конкурентах і ринкову ситуацію. Існують професійні видання, що спеціалізуються на послугах різним секторам бізнесу. Але маркетинговими зв'язками відносини з інформаційними операторами не вичерпуються. Ще однієї стороною взаємин комерційних структур з інформаційними операторами є регулювання подачі інформації про свій бізнес або ж управління інформаційною політикою організації. Ціль таких комунікацій – сприяти об'єктивному й помірно-позитивному поширенню відомостей про бізнес і самої організації.

Самим широким діапазоном відрізняються відносини комерційних організацій із приватними особами, які становлять основний сегмент клієнтського масиву. Замовлення, придбання, оцінка продукту, споживання послуги – усе це здійснюється через органолептичні й розумові механізми людини. Рекламна стратегія також націлена на психологічне сприйняття піар-слоганів і значеннєвих посилань через людську свідомість споживача. Частина клієнтів утворює групу не вдоволених показниками продукту. Вони схильні висувати свої вимоги до якості, пропонувати поліпшення або модернізацію продукту. Фізичні особи становлять також чималий загін індивідуальних партнерів бізнесу, особливо в консалтинговій області, де важлива висока спеціалізація індивідуальної праці (аудитори, консультанти, оцінювачі, експерти), або в проведенні нетипової, інтелектуальної або художньої продукції, де індивідуали становлять абсолютну більшість працюючих (художники, ювеліри, письменники).

Кожна комерційна структура має справу з людськими ресурсами. Незважаючи на гадану монолітність колективу, він складається з окремих персон, кожна з яких індивідуальна. З кожною приватною особою – співробітником організація полягає в трудових відносинах (НІ), які починаються ще тоді, коли кандидат одержує про можливого роботодавця перші відомості. Найчастіше зв'язок з організацією не губиться й у момент припинення дії договору наймання на роботу: людей може піти на пенсію, занедужати, але зберегти з організацією неформальні або позаштатні відносини і т.д. Відносини нерідко бувають розширеними – організація надає співробітникові кредит, гарантує його дієздатність і заможність, допомагає працівникові підвищити кваліфікацію, навчає його, включає в соціальну програму страхування і т.д.

Органі влади, як і кожна організація, утворюють і розбудовують зовнішні зв'язки, які орієнтовані на аналогічні органі й структури. Це пояснюється специфікою їх діяльності. Усі їхні зовнішні контакти (особливого характеру) укладаються в три групи комунікацій:

- по функціях організації,

- по взаємодії в рамках поточних державних завдань,

- по зверненням сторонніх організацій і громадян.

За формою комунікації реалізуються як:

- письмові повідомлення;

- усні переговори;

- засідання й зустрічі;

- телефонні переговори (включаючи горезвісне «телефонне право»);

- електронне спілкування (у форматі Інтернету).

Взаємини органів влади між собою – самий формалізований і регламентований вид відносин. Взаємодія між органами й структурами влади здійснюється по ретельно розроблених регламентах, що враховують багаторічний досвід і сформувавшимся в системі державної влади й управління традиції. Спілкування органів влади зі своїми контрагентами має одну важливу, головну характеристику – всі відносини носять офіційний характер, який надає їм та обставина, що всі вони довіряються тільки особам, які мають права (підпис, візу, офіційну заяву або роз’яснення від імені відповідного органу). Наділення такими правами посадових осіб здійснюється тільки у відповідності з нормативними положеннями або актами самого вищого рівня. Відносини органів влади між собою також характеризуються:

- високим ступенем зарегульованості;

- підвищеною конфіденційністю спілкування;

- добре поставленою системою контролю;

- коррупціогенністю.

Зарегульованість виражається в стандартизації письмового спілкування, існуванні обмеженого числа формулярів і типових текстів, за допомогою яких державні органі спілкуються між собою. Письмова форма спілкування – найпоширеніша. Звернувшись до чиновника з вербальним запитом, можна зі стовідсотковою впевненістю очікувати, що він зажадає підтвердити усний запит письмовим, який фіксує так звану резолюцію, тобто чітка думка представника влади щодо долі обігу. Канонічні «відмовити», «дозволити», «вивчити й докласти», «стратити не можна помилувати» і інші високі зразки епістолярно-канцелярського жанру виникли не від гарного життя. Система дисциплінарного впливу вимагала для свого існування матеріальних доказів державної (, що звичайно розуміється як відомчої або персональної) лояльності. Цим визначався ступінь ретельності, кар'єрних якостей чиновника. Незважаючи на очевидний анахронізм подібних правил для сучасної інформаційної епохи, альтернативи цьому поки немає. Тому можна прогнозувати серйозний шок для державних менеджерів і катарсис державного управління, які виникнуть у зв'язку із прийдешніми змінами комунікаційних стандартів і переходом на нові базисні принципи управління суспільством і державою – так звані інформаційні системи «еGov» (державні інформаційно-управлінські системи класу «електронний уряд»).

Конфіденційність – це прагнення зберегти державну таємницю – дуже розпливчаста вистава про небажаність розголошення суб'єктивно обумовлених ознак інтелектуального «ноу-хау» у сфері державного управління. Режим жорстко дотримуваної конфіденційності поширюється практично на всі види переписки й порядок ознайомлення з нею. Будь-яка державна організація має свій регламент по даному питанню. Цьому ж служить система реєстрації документів, що дозволяє фіксувати основні етапи роботи з ними, установлювати над їхнім проходженням контроль. Не підлягають публічному оголошенню навіть ті дані, які давно стали відомі завдяки публікаціям у ЗМІ. Уся справа в тому, що згадування відомостей ще не є їхня верифікація. Такий може стати тільки посилання на офіційний документ. Звідси цінність оригіналів документів, чия вірогідність підтверджується підписами, грифами реєстрації, відбитками печаток. Існує порядок, який стосується кола розсилання й ознайомлення з офіційними документами. Широко застосовуються так звані виписки з них, коли зацікавленому особі дається на руки тільки частина тексту, що містить його інформацію, що цікавить, наприклад витяг із протоколу, реєстру, доповіді або повідомлення. Діє порядок, відповідно до якого всі копії документів нумеруються. При такій системі контролю легко визначити всіх осіб, що мали контакт із документом або їх, що зберігають, у процесі документообігу. До речі, для особливо конфіденційних документів існують свої особливі правила діловодства, так звана система секретного діловодства, коли фіксуються абсолютно всі етапи роботи із секретними паперами. Для переміщення офіційних документів ( крім звичайних каналів) використовується фельдзв’язок.

Контроль є похідній від функції надійності й схоронності обробки офіційних документів у системі письмової комунікації. Контролюються строки проходження документів, для чого в правилах установлюється максимально припустимий час роботи з ними, виявляються випадки їх виконання без доручення розпорядника функцій і, навпаки, неретельність підлеглого при діючім завданні його керівника.

Контроль виявляє факти «заволокічування» законних вимог і невиправдано стрімкого задоволення сумнівних прохань. Його іноді сполучають із аналізом комунікаційної діяльності підрозділу або всього органа влади. Огляд статистики виявляє важливі тенденції, дозволяє робити висновки про якість такої роботи. Контролю підлягає не тільки підготовка кореспонденції й робота з офіційними письмовими документами: аналізуються зовнішні службові зв'язки й контакти співробітника.

орган, що опікується про свою репутацію, владу відслідковує ефективність зовнішніх комунікацій свого персоналу, дотримання їм відомчих і державних інтересів (різночитання між цими поняттями особливо дотримується на державній службі, завдяки чому виникло вираження «честь мундира»). Особливо треба відзначити контрольну діяльність силових органів. Тонкість тут у тому, що контрольні функції в деяких з них є основним напрямком роботи. Контроль же зовнішніх відносин нагадує ці функції лише по співзвучній назві. Звідси відомі факти, коли «органі» перевищують свої повноваження, вторгаються в далеку сферу компетенції, порушують права незалежних організацій і особистості.

Про корупцію докладна розмова піде у відповідній главі книги. Тут же висловимо кілька міркувань про природу коррупціогенності в аспекті зовнішніх комунікацій органів влади. В основі корупції – право носія владних повноважень або виконавця функції управління ухвалювати у відповідь на вступників запити самостійні розв'язки в широкому діапазоні й в умовах нечітко сформульованих посадових повноважень, обов'язків і підзвітності. Таке право відкриває можливості для хабарництва, присвоєння або інших корисливих спонукальних факторів не тільки в державній структурі, але й у комерційних і некомерційних організаціях, у сфері суспільної ініціативи. В умовах, коли працівник однієї організації, не побоюючись суспільного й службового осуду, починає відкрито проявляти свій особистий інтерес у ході переговорів із представником іншої установи, створюється основа для виникнення системної корупції. На жаль, багато власників бізнесу або інших організацій (політичних, некомерційних) не обертають на цю увагу чи то в чинність наївної впевненості, що в них корупція неможлива, чи то ухвалюючи незаконний профіт своїх менеджерів за якийсь бонус успіху й мотивацію.

Найбільш міцні основи корупція історично має в системі влади. Причина криється в концентрації владних повноважень, закритості й низькому рівні суспільного контролю, викликається склавшимся середовищем уседозволеності й постійних пропозицій хабарів. Якщо додати до цього малоефективний механізм матеріального стимулювання праць чиновників (відносно низькі зарплати держслужбовців, навіть із урахуванням додаткових пільг), то такий психологічний тиск витримає далеко не кожний. Однак нас цікавлять не корупційні відносини особистого характеру – співробітника органа влади і його зовнішнього хабародавець-хабародавця-контрагента-хабародавця. Мова йде про системну корупцію, яка є постійно діючою в рамках однієї структури або групи організацій. Вона пронизує всю систему й має стійкі зв'язки зовні її. Ця взаємодія й вибудуване на такій основі злочинне «партнерство» співробітників різних організацій підсилює потенціал коррупціогенності. У таких випадках мова йде про злочинні міжвідомчі групи кримінальні комунікації, що здійснюють.

Зв'язки органів влади з «третім сектором» – тема «хвора» для обох контрагентів. Перші переконані, що неурядові й недержавні організації головною метою свого існування ставлять завдання доставити владі якнайбільше непотрібних турбот. І хоча в публічних заявах представників держави частіше можна почути фальшиві міркування про важливість і користі співробітництва із громадськістю, невдоволення у владних структурах із приводу контактів з ініціативними об'єднаннями існує завжди. Таке роздратування харчується декількома реальними факторами. По-перше, представниками громадськості, на практиці, часто є маргінальні персони з неадекватною виставою про мету ініціативи, характері взаємин із владою, гіпертрофіровано, що представляють соціальну значимість опікуваної проблеми. По-друге, лідери суспільних рухів і некомерційних організацій дуже часто ховають за високими ідеалами цілком конкретні особисті інтереси, що досвідчені чиновники почувають « за версту». По-третє, культура громадянського суспільства в нашій країні тільки починає формуватися, і її принципи погано сполучаються з «кондовою» радянською канцелярською практикою, що має історичне коріння в столоначальниках Російської імперії. По-четверте, зарозумілість професіоналів і інформаційна закритість заважають корпусу чиновників вести рівний діалог. Але взаємне упередження не повинне заважати цивільним комунікаціям з державою. І, як показує досвід, діалоги між владою й «третім сектором» у житті проходять набагато успішніше, чому це представляється обивателеві. Позначається професіоналізм чиновників. Допомагає ініціативність і незашореність оригінально мислячих представників недержавного сектору. Наприклад, відомий діючий досвід так званої тристоронньої комісії (держава – роботодавці – профспілки), робота суспільних рад і комісій при органах управління різного рівня, експертні комітети із представників різних опозиційних партій і рухів.

Крім таких частих, але змушених контактів, існують формальні зв'язки «третього сектору» з держорганами. Справа в тому, що більшість організацій сектори є горлицями, вони несуть зобов'язання періодично звітувати перед службами нагляду (податків, що ліцензують, статистичними, правоохоронними і т.д.), полягати з державними структурами в інших формальних відносинах. Ще одна сфера комунікацій – це відносини влади з тими організаціями, які або наділили себе самі, або одержали від суспільства мандат контролю над діяльністю влади по конкретних питаннях і темам. Це різні організації політичної, соціальної, релігійної користі або об'єднання, що захищають етнічний-етнічні-національно-етнічні інтереси, і т.п. (рух «зелених», активісти так званої Хельсинкської групи). Органі влади рідко співробітничають із ними щиро, але, треба віддати належне активістам таких суспільних ініціатив, вони змогли стати якщо не бажаними партнерами, те вуж точно обов'язковими. Без їхньої енергії й суспільного тиску державні органі приділяли б увага актуальним проблемам набагато менше. У той же час досить широкий сегмент суспільних і некомерційних організацій, чия діяльність із державою ніяк не зв'язана і які цураються таких контактів.

Зв'язки органів влади з «інформаційним сектором» багатогранні й стійкі, складаються зі контрактних відносин з каналами передачі інформації, операторами поширення інформації і їх технічного супроводу. Для великих країн, без надійної інформаційної мережі управління державою утруднене. Навіть знаючи, що органі влади в країні обслуговуються не тільки засобами зв'язку загального користування, але й урядовим спецзв'язком, важко уявити собі державну організацію, що не користується поштою, Інтернетом, телефоном, що не одержує друковані видання й звичайну рекламу. Усе це ставиться до сектору зв'язків органів влади з організаціями, що надають інформаційні послуги. Владні структури служать для ЗМІ джерелами достовірної інформації й аналітики: усі інші уступають владним органам по надійності, глибині аналізу, коректності, що випускається інформації. З «власних джерел» (а, отже, у результаті особистих зв'язків зі співробітниками органа влади) інформагентства одержують до третини обсягу новин. Так що влада залишається головним ньюсмейкером новинних стрічок. У той же час зустрічний інтерес до інформаційної діяльності інформагентств і ЗМІ проявляють служби РR і прес-служби багатьох державних органів. Так що можна виділити групу комунікацій влади зі ЗМІ, включаючи контакти на особистій основі між чиновниками органа влади й співробітниками інформаційних операторів. Грішно було б заперечувати й існування механізму відвертого тиску з боку держорганів на ЗМІ по деяких гострих питаннях, що також є специфічним видом відносин влади з «інформаційним сектором».

Кожній людині знаком синдром «прохача в парадного під'їзду». Кожний з нас випробовував специфічні емоції із приводу контактів з органами влади. Це реалізація нашого права на законність і справедливість, можливість відстояти свою точку зору, усвідомити свої повноваження й обов'язку. Низька культура спілкування по обидва боки заважає ефективності контактів, сприяє збереженню високого рівня взаємної недовіри. Але в той же час не можна не визнати, що комунікації з органами влади у всіх їхніх формах – це самий насичений і достовірний обмін інформацією між двома сторонами. Населення одержує через цей канал достовірну, очищену від слухів і викривлень інформацію з першоджерело. У якості офіційних каналів комунікації практикуються: особисте приймання, письмові обіги, зустрічі з населенням, у тому числі за місцем проживання. Крім офіційних каналів, між населенням і співробітниками органів влади йде постійний обмін інформацією на рівні людського спілкування. Це родинні, дружні та інші неформальні відносини, які можна виділити в окрему категорію контактів влади із суспільством.

«Третій сектор» являє собою досить розмите й погано ідентифікований витвір. Його структура й наповнення залежать від критерію відбору організацій у сектор. З даної причини взаємини між цими «одноклубниками» носять випадковий і малопрогнозуємий характер. І все-таки можна виділити основні групи відносин. Насамперед – між некомерційними й громадськими організаціями. Перша група відносин – це відносини із приводу членства в суспільних об'єднаннях, їх функцій і обов'язків. Для організацій «третього сектору» це надто важливо – від чисельності складу залежать і обсяг фінансування, і авторитет, і престиж організації. Тому зі своєю членською масою вони ведуть інтенсивну й різносторонню роботу: представляють у вигіднім світлі пророблену роботу у звітах і бюлетенях, залучають нових прихильників, стежать за внесенням членських внесків, спонсорських грантів і іншої допомоги. Друга група відносин усередині сектору – це зв'язку з питань координації або кооперації в рамках загальних цілей і програм. Подібні організації звичайно невеликі по складу й впливу, тому часто підсумують свої зусилля, що робить їхня діяльність не такий вуж мікроскопічної, привертає увагу громадськості, ЗМІ й влади. Організації «третього сектору» домовляються про спільні акції й загальних формах реагування на значимі соціальні явища й події. Для організацій такого роду публічні заяви й відкрита позиція – важливий соціальний продукт їх діяльності.

Зв'язки «третього сектору» з інформаційним об'єктом носять для громадських організацій характер життєвої необхідності. Без «інформаційного кисню» публічні організації в громадянськім суспільстві існувати не можуть. Інформаційна консервація – це трагедія для суспільних рухів, об'єднань, що постійно конкурують між собою й владою за увагу суспільства й ЗМІ до своїх проектів і ініціативам. У той же час «третій сектор» повинен постійно підживлюватися інформаційними потоками новин, політичними, економічними звістками, професійною й спеціальною інформацією. Але також постійно він повинен інформувати суспільство про свою позицію, успіхи, плани, ідеї. Це привертає увагу, формує суспільну оцінку. Оскільки ініціативи «третього сектору» найчастіше дійсно важливі для суспільства, а огляд їх реакції на дії держави представляє цікавий для влади зріз суспільної думки, то ЗМІ охоче співробітничають із ним. Відносини мають сталий характер взаємовигідного обміну інформацією. Іншої, менш помітний і широкий вид відносин включає групи зв'язків між організаціями, що реалізують взаємне прагнення лобіювати спільні інтереси. Так, інформаційні оператори домагаються від прихильників і громадськості з «третього сектору» публічної підтримки й захисту. У відповідь ті прагнуть використовувати можливості операторів і їх інформаційних ресурсів для посилення своїх ініціатив і суспільного статусу. І, нарешті, зв'язки «третього сектору» і ЗМІ містять у собі комунікації із приводу надання продуктів і послуг інформаційних операторів.

Відносини «третього сектору» із приватними особами – це один з наріжних елементів формування громадянського суспільства, поряд з їхніми контактами зі ЗМІ й владою. Переоцінити їхнє значення неможливе. Саме серед незалежних приватних осіб «третій сектор» рекрутує прихильників, знаходить підтримку й потенційних учасників, зустрічає критиків, експертів і зацікавлених спостерігачів. Саме громадяни формують суспільну думку по їхніх ініціативах, виступаючи референтної фокус-групою суспільства. У свою чергу, приватні особи беруть участь у цих ініціативах у якості волонтерів або опонентів. Це розбудовує суспільство, його цивільну відповідальність і активність. Більшість організацій «третього сектору» потребує таких зв'язків і планує їх у заходах і програмах роботи своїх менеджерів. До частини некомерційних організацій це не ставиться. Існують організації, що ставлять завдання непублічного характеру, що не розраховують на підтримку з боку населення й «простих» людей. Однак це в цілому нехарактерно для організацій «третього сектору», які виконують роль інформаційного каналу між владою й народом. По різних причинах комунікації із владою має сенс вести іноді опосередковано, через суспільні або некомерційні об'єднання. Вони фільтрують емоції, виступають експертами й першими контрольними групами для з'ясування реакції суспільства (або влади) на зондаж або провокації контрагента.

Черговий клас відносин – це різні зв'язки між організаціями «інформаційного сектору». Інформаційні оператори працюють на ринку, і всі «принадності» ринкових ризиків і конкурентної боротьби тут проявляються не менш, чим в інших його секторах. Суспільство знає, наскільки запеклими бувають горезвісні «інформаційні війни». ЗМІ й інформаційні агентства, інформканали й засобу зв'язку змушено долати безліч специфічних бар'єрів. Сильний вплив виявляють ідеологічні, політичні, демографічні, національні та інші соціальні фактори, тоді як у звичайних видах бізнесу – це рідкість, а то й нонсенс. Крім них можна назвати зв'язки в професійнім середовищі. У ході професійних комунікацій розробляються регулюючі норми для конкурентів і партнерів, що працюють в одній ринковій ніші, усувається конфліктність, виробляються загальні позиції по принципових питаннях. Відносини між організаціями «інформаційного сектору» включають обмін інфраструктурною інформацією, складаються тимчасові партнерські відносини з колегами по сектору і т.д.

Наступний клас відносин, що бідують у роз'ясненні, – від-. носіння між інформаційним сектором і приватними особами. Комунікації з населенням є для інформаційного сектору не тільки видом випадково складних відносин або контактів, але й профільною діяльністю. Втім, між цими видами немає чіткої границі. Комунікації організацій інформаційного сектору з населенням носять переважно однобічний, але дуже масовий характер. Це ставиться насамперед до ЗМІ. Вони інформують мільйони людей, одержуючи інформацію від тисяч читачів. Інші відносини складаються, коли інформаційні оператори звертаються безпосередньо до населення або конкретних приватних осіб з експертним опитуванням. Від таких зв'язків інформація знімається тільки однобічна, на користь представників сектору. Організації сектору, на відміну від свого контрагента – населення, професійно управляють потоками інформації, регулюють їх, при необхідності й маніпулюють ними. Звернемося до прикладів «прямого ефіру» або відповідям на запитання читачів у пресі. чи Є подібний контакт спілкуванням з ініціативи населення або результатом журналістської роботи? Характер коментарів ЗМІ також відрізняє комунікаційні програми друг від друга. Одне рядове інтерв'ю виходить на високий рівень узагальнення або торкається соціально значимих тем; інтерв’юіруємий стає героєм передачі. Інший інформаційний канал представляє матеріал як приватну проблему випадкового «людини з юрби».

Розглянута коротенько класифікація комунікаційного зовнішнього середовища й деякі видові характеристики зв'язків між основними суб'єктами комунікацій показують складну переплетену систему суспільних відносин, управління якими є вищим мистецтвом менеджменту. Розвиток зовнішніх зв'язків сприяє прогресу суспільства, його основних секторів і їх суб'єктів. У цьому укладена головна суспільна місія комунікаційного менеджменту.