Суспільство і політика

ф . Глибоко суттєві властивості загальних орга-

політики нізаційних основ, що формують, створюють

суспільство, їх універсальність і проникаюча здатність породжують проблему меж між суспільством і політикою. Функціонування політики в суспільстві, її суспільне буття визнача­ються державою, владою, політичним режимом і самою політикою,

її історичними універсальними і незмінними властивостями або принципами існування. їх сукупність і взаємні відносини станов­лять основу суспільного буття політики. Суспільне буття визнача­ється двояко-загальними властивостями політики, що склалися в історії та конкретних умов епохи в реальних суспільствах з відповід­ними особливостями їх розвитку. Сукупність властивостей, універ­сальних початків і основ роблять політику можливою в будь-якому суспільстві.

Політика як особливий, основний вид діяльності людей має пев­не місце в політичній сфері суспільства. Якщо політика — специфіч­ний вид діяльності людей, зв'язаний з утвердженням права індиві­дів, груп на управління суспільством, на владу, то політична сфера — це той простір, в межах якого політика реалізується, здійснюється. Основу політичної сфери життєдіяльності суспільства становлять по­літичні відносини, що включають систему загальновизначених або юридично встановлених норм і цінностей, що визначають статус і роль різних соціальних спільностей та індивідів (соціально-політич­них організацій суспільства), різних соціальних інститутів суспільства (економічних, релігійних, політичних та ін.), а також їх відносини один з одним, діяльність об'єднань, організацій, формувань (соціаль­них інститутів та установ), дію контролюючих соціально-політичних та правових норм, що мають необхідну владу, авторитет, матеріаль­них засобів, соціальних зв'язків між соціальними спільностями та індивідами, що безпосередньо стосується соціальних інститутів дер­жави і її владних структур, установ та об'єднань. Просторовий вимір політики характеризує її роль у суспільстві, її дієвість, реальність, стійкість, тривалість, доцільність і відносини політики з суспільством, її місце в суспільстві, здійснення політики в певному суспільному середовищі. В суспільному середовищі політика виникає, формуєть­ся як прояв інтересів, оформлення поглядів, переконань, панівних настроїв, ідеології усвідомлення завдань та мети суспільства, більш певно домінуючих в суспільстві класів, соціальних верств, груп, ще вужче — правлячих сил, які безпосередньо визначають політику (ке­рівництво політичних партій, впливових політичних рухів, суспіль­них і громадських сил та ін.).

Політичне життя суспільства включає політичні відносини між людьми, соціальними спільностями, верствами і формується такими ж політичними відносинами. Політичні відносини — форма реаліза­ції суспільних і класових інтересів та ін. Політичні відносини, як і інші види суспільних відносин, що об'єднують людей в функціо­нальні групи — правлячі і управлінські та соціальні групи, верстви, з однаковими переконаннями, спільною метою та спільними інтере-

ами, зближують або роз'єднують соціальні спільності, верстви то-о. В системі суспільних відносин політичні відносини виконують ункцію управління і контролю за соціальним зв'язком індивідів і цільностей. Політичні відносини обумовлені рухом економічних про-есів. Та економічні інтереси лише служать соціальною причиною олітичних рухів. Вивчення конкретних політичних явищ вимагає роз-ляду економічних інтересів, всієї системи соціальних факторів і супе-ечностей, через які пробивають собі дорогу економічні інтереси.

... На політику, її дієвість впливають різнома-

Місце та роль ■ • , • •

політичної сфери ^Н1ТН1 Фактори: соціальні, економічні та ду-

в суспільстві ховні процеси, моральні та правові норми й

системи. На основі всебічного аналізу су-пільства і його різноманітних відносин Карл Маркс вважав політи-у вторинною у взаємодії з економікою. Виходячи з примата пер-инності економічних процесів, що визначаються відносинами ласності, підкреслював пряму залежність політичної надбудови від кономічної бази, політики від економіки тому, що лише глибинні кономічні процеси можуть пояснити самі зміни політики, зрос-ання ролі тих чи інших політичних форм тощо. Політика є вторин­ною, похідною, бо тип політичного владарювання, панування ви­значається типом панівних економічних відносин. Економічно панівний клас повністю тримає в руках головний політичний інститут — державу. Зміни в сфері політичній пояснюються особ­ливістю глибинних економічних процесів. Та марксизм не запе­речує і зворотного впливу політики на економічні, соціальні, ду­ховні процеси. В демократичних суспільствах зв'язок політики з іншими сферами більш гнучкіший, посилюється роль моральних, релігійних норм, методів самоорганізації економічного життя. Як­що ж зростають авторитарні тенденції, то посилюється роль полі­тичних методів регулювання соціальних процесів. При тоталітар­них режимах моральні, правові, економічні регулятори витісняються політичними методами.

Концепція марксизму про первинність економіки і вторинність по­літики переглядається соціологами Заходу. В 60-ті роки XX ст. один із творців теорії індустріального суспільства Раймонд Арон твердив, Що політика первинна, а економіка вторинна. Порівнюючи демокра­тичний та тоталітарний устрої суспільства, Раймонд Арон знаходить багато спільних рис (рівень розвитку виробництва, поділ праці, сус­пільний характер виробництва та ін.) і багато відмінностей, обумов­лених протилежними способами, методами організації політичного життя, різницею і різноманітністю в формах політичної влади, що породжують право на вільне виявлення і захист індивідуальних та

групових інтересів в одних країнах і перешкоджають політичному волевиявленню в інших. Раймонд Арон вважає, що для людини полі­тика більш значима, аніж економіка, право і можливості проявити себе, ступінь своєї індивідуальної свободи, що від політики залежать основні риси економічного та соціального життя. Такий підхід таїть певну небезпеку, тому що не дозволяє мати цілісне уявлення про вплив на політику всієї різноманітності соціального життя. Право на сукупність законів надається або санкціонується державою. Це зна­ряддя, засіб виявлення і реалізації державної волі. Політика тісно пов'язана з правом. Його застосування забезпечується силою дер­жавних владних структур і управлінським апаратом. Держава не мо­же існувати без права, бо тільки в формі права державі надається загальна обов'язкова форма. Ставлення до права, законності визна­чає особливості політичної організації суспільства, тенденції роз­витку методів, способів політичного управління.

Існують і інші трактування взаємодії політики та інших факторів. Сучасний американський соціолог Девід Істон запропонував, вико­ристовуючи принцип кібернетичної системи, вирішити проблему пріо­ритетності політики над економікою. На думку Девіда Істона, щоб зрозуміти залежність політичної сфери від соціального середовища, треба абстрагуватися від того, що відбувається в ній самій, і уявити її, тобто політичну сферу, як своєрідне, щось окремо взяте. Соціальне середовище, що оточує політичну сферу, це, по суті, сукупність усіх сфер, ланок, елементів суспільства: економічних, релігійних, осо-бистісних та інших, а також систем, зовнішніх стосовно до суспіль­ства — економічної, міжнародної, політичної. В соціальному сус­пільному середовищі формуються певні вимоги політичної системи, а також складаються сили, що її підтримують, забезпечують своєрід­не соціально-енергетичне живлення політичної сфери, тобто поста­чають своєрідний матеріал для роздумів, для активної праці. Цін­ність для соціального оточення політичної сфери полягає в тому, що вона передбачає конкретні рішення, які відповідають соціальним запитам, виступає з ініціативами і діями. Вироблені в політичних сферах рішення і дії впливають на соціальне оточення, формують нові вимоги і послаблюють або посилюють підтримку політичної сфери. Підхід Девіда Істона до аналізу соціального життя з позицій кібернетики принципово і безсумнівно спірний. Проте є в ньому щось і раціональне.

Політична сфера залежна і пов'язана не лише з економікою, а й з усіма іншими сферами (соціальною, духовною та ін.) суспільства. Особливо проявляється роль ідеологічних, етичних, наукових по­глядів і цінностей, що панують у суспільстві. Саме етичні, наукові

погляди і цінності визначають менталітет народу, рівень його полі­тичної культури, політичної свідомості, готовність прийняття тих чи інших політичних рішень і здатність висувати певні вимоги. Зв'язок політики і інших сфер суспільного життя — взаємний. Якщо полі­тична сфера перестає реагувати на соціальні зміни в суспільстві, то неминуче втрачає підтримку населення, замикається на проблемах внутрішньої політичної боротьби, виявляється не здатною запропо­нувати програмні дії і перетворення.

Вихід з критичного становища можливий або через відновлення її зв'язків із соціальним оточенням внаслідок дій самих політиків, або шляхом прямого тиску мас. Проте межі політичної сфери су­спільства розмиті і дуже рухомі. Регулюючий вплив держави постій­но відчуває будь-який член суспільства, і йому зовсім не байдужий характер впливу. В демократичних суспільствах регулюючий вплив держави обмежується практично кількома сферами або напрямами життєдіяльності, а в суспільствах авторитарних, тоталітарних та ін­ших присутність держави спостерігається скрізь і постійно.

С Невід'ємною частиною суспільно-політичної

політичних процесів реальності виступає політичний процес. По­літичний процес характеризує політичну ре­альність з позицій динаміки політичного життя, ходу розвитку полі­тичних явищ. Політичний процес розкриває зміст не нормативних або офіційно бажаних, а реально існуючих фактів і явищ, що склали­ся на стику соціального і політичного життя. Розрізняють три основ­них стани режиму існування політичного процесу: режим функціо­нування, режим розвитку і режим занепаду. Якщо динамічність суспільного життя задається і реалізується тільки за допомогою кон­кретно-історичної діяльності людей, то політичний процес фактич­но зв'язуюча ланка соціальної і політичної структури суспільства. Природно, політичний процес — сукупність дій су б 'єктів політики, спря­мованих на досягнення політичної мети шляхом участі їх у формуванні спільної волі суспільства та її реалізації.

Політичний процес — одна з тих універсалій, що забезпечує діа­лог людей і культур, не визначаючи його результатів, подібно тому, як спільна мова дає можливість співрозмовникам говорити один з одним і не обов'язково домовлятись. Говорячи і не погоджуючись з співрозмовником, повністю можна віддавати належне його частко­вій правоті, відкидаючи лише претензії на винятковість, тотальність тощо. Отже, зміст політичного процесу безпосередньо залежить від особливостей механізмів та ланок політичної влади і від здійснення соціальними групами, окремими індивідами своєї ролі і політичної функ­ції. Особливості здійснення суб'єктами політики своїх функцій і ролі

визначаються умовами і специфікою відтворення соціальних спіль­ностей, верств, груп і особливостей. Сукупність дій соціальних спіль­ностей, верств, груп і індивідів, спрямована на їх відтворення, нази­вається соціальним процесом. Якщо політичний процес — форма функціонування політичної системи суспільства, що еволюціонізує в просторі і часі, один із суспільних процесів, відмінних від правово­го, економічного, ідеологічного та інших процесів, означених кон­кретним кінцевим результатом певного масштабу, то соціальний про­цес — одна з головних соціальних дій, що забезпечують відтворення тих соціальних ресурсів, з яких вона дістає підтримку, створює пере­думови для розширення відтворення, забезпечуючи стабільність сус­пільної системи. Соціальний процес — основа здійснення політич­ного процесу. Разом з тим політичний процес відіграє організуючу роль в соціальному. Дії суб'єктів політики спрямовані на створення сприятливих умов для дій, що становлять в сукупності соціальний процес.

Діалектика політичного і соціального процесу проявляється і в постійному русі, взаємодії держави і громадянського суспільства. Держава — основний політичний інститут сучасного суспільства, що забезпечує формування і реалізацію спільної волі громадян. Гро­мадянське суспільство — сфера реалізації особливих, приватних інтересів окремих індивідів і соціальних спільностей, верств і груп. Громадянське суспільство — суспільство з розвинутими еконо­мічними, культурними, правовими і політичними відносинами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з ним, суспільство громадян високого соціального, економічного, полі­тичного, культурного і морального статусу, що створює спільно з державою розвинуті правові відносини.

Важливим початковим принципом діалектичного аналізу про­цесів загальної об'єктивної закономірності і причинної обумов­леності політичної реальності є виділення цілісної системи полі­тичних явищ, в межах якої здійснюється процес розвитку і яка є об'єктивною закономірністю, та основними системоутворюючи­ми відносинами. Такими системоутворюючими відносинами, що обумовлюють загальні закономірності соціальних зв'язків, висту­пає відтворення політичною сферою суспільства самої себе — суб'єктів політики і умов їх діяльності, політичних зв'язків і від­носин. Інакше кажучи, політична система — самовизначальна схе­ма, в якій внутрішніми процесами створюються умови, що обу­мовлюють їх стійке існування (відтворення) і закономірні зміни та розвиток на власній основі. Разом з тим політика не є повністю самовизначальною системою, тому що процеси відтворення соці-

яльних суб'єктів відбуваються в соціальній сфері, яка визначена економічними і духовними факторами.

Звичайно ж, у системі загальних закономірностей політичних про­цесів важливо виділити, насамперед, економічні і духовні умови-їх розгортання і зміни, що визначають спрямованість і темпи розвитку _соиіально-політичнихумов, процесів. Так, становлення ринкової, ба­гатоукладної економіки в Україні супроводжується формуванням від­повідної ринкової суспільної психології, що обумовлює виникнення і по­глиблення соціальної нерівності і політичного протистояння, соціально нерівних груп в суспільстві. Соціальна нерівність і політичне проти­стояння в суспільстві України можуть виступати підставою для розвитку політичних процесів, пов'язаних з кардинальною перебу­довою всієї системи політичної влади, реорганізації політичних ін­ститутів та ін. Разом з тим підстави, передумови виступають лише реальною можливістю виникнення нового, визначаючи провідну тен­денцію, шо прокладає собі шлях через хаос випадковостей. Соціаль­но-політичні основи впливають на появу безпосередніх причин, безпосередніх передумов, початкового пункту якісного розвитку по­літичного процесу. Різноманітність і зростаюча нетерпимість недав­но сформованих політичних партій і політичних рухів, нестійкість програм діяльності і порушення управлінських зв'язків в економіці, лавиноподібні процеси соціального розшарування, що відкидають на дно життя маси людей, заповнюються коктейлем релігійно-порно-графічно-націоналістичного змісту. Духовна пустота — все це риси розпаду, що можуть призвести до загибелі українську націю.

Політична діяльність людей визначається матеріальними і ду­ховними факторами, внутрішніми та зовнішніми умовами, приво­дом і причиною. Причому духовні фактори є відображенням у свідомості суб'єктів політики матеріальних факторів їх з життєдіяль­ності, а зовнішні фактори самі визначаються внутрішнім розвитком політичного процесу, зворотно впливаючи на нього. Якщо причина визначає суть і зміст політичних процесів, що розгортаються, то при­від надає лише ту чи іншу форму подій. Матеріальна визначеність реалізується проявом соціальних законів у діяльності окремих інди­відів і соціальних спільностей. Адже окрема людина надто слабка і неспроможна, щоб реалізувати вимоги закону, а тому індивід може брати участь в реалізації об'єктивної закономірності як член якоїсь соціальної групи, а не сам по собі. Соціальні закони проявляються і здійснюються тільки в діяльності мас, що і надає їм статичний харак­тер. Закони суспільного розвитку, що проявляються в діяльності лю­дей, визначають зміст і напрям діяльності, а, отже, обумовлюють загальний напрям політичного процесу.

Соціальні інтереси 3 аналізом структури політичної діяльності
в політиці важливим елементом якої виступають полі-

тичні інтереси, пов'язана і сама конкрети­зація механізмів визначення політичних процесів. Політичні інте­реси сприяють утворенню та формуванню специфічних суб'єктів політичної діяльності зі своїми прагненнями, метою, особливостя­ми. Інтерес, будучи об'єктивним явищем, як і потреба, завжди є інтересом якогось суб'єкта. Призначення інтересу полягає в тому щоб служити джерелом активності людини, спонукою до дії на ви­падок виникнення суперечностей з об'єктом. Інтерес є компонентом структури діяльності, через який суб'єкти підключаються до функ­ціонування і розвитку економічної, соціальної, політичної і духовної сфер суспільства, а закони сфер суспільства переводяться в площину діяльності, тобто набирають конкретних форм прояву. Інтерес — це взаємозалежність індивідів, соціальних спільностей, угруповань, що виникає з приводу використання ними функцій різних соціаль­них інститутів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб людини.

Виникнення соціального інтересу, пов'язаного з формуванням суспільства, проявляється у взаємодії особи, соціальних спільностей людей з оточуючим їх природним і соціальним світом. Носієм, суб'єк­том соціального інтересу виступають: особа, соціальні спільності, сім'я, виробничий колектив, клас, нація, суспільство. Серед суб'єк-тів-носіїв соціального інтересу визначне місце займає особа. Основу соціального інтересу особи становить її ставлення до умов власного буття, до оточуючого середовища. Це ставлення спонукає особу дія­ти відповідно до того, щоб зберегти або створити умови, які сприя­ють її життю і розвитку, боротися з умовами, що створюють труд­нощі, перешкоди її існуванню і розвитку. Інтереси особи визначаються її об 'єктивним становищем у системі конкретних соціальних відносин, реальними умовами її життєдіяльності. Так, у розвинутих індустрі­ально суспільствах інтереси трудящих пов'язані, насамперед, з пе­ретворенням існуючих суспільних відносин, тому що докорінне поліпшення умов життя трудящих неможливе в суспільстві, фунда­ментом якого залишається ринкова економіка і де не вирішені від­повідно до їх потреб соціальні інтереси. Підприємці зацікавлені в збереженні панівного порядку і таких соціальних відносин, що за­безпечують їм можливості збільшення прибутків шляхом посилення інтенсифікації праці навіть тоді, коли завдаються втрати соціальним потребам трудящих, завдається шкода їх інтересам. Інтереси особи знаходять своє вираження, насамперед, у розвитку і вдосконаленні виробництва та суспільних відносин.

Соціальні інтереси людей нерозривно поєднані з їх потребами. Потреби — джерело, необхідна передумова спрямованих дій індивіда. Перебуваючи в певному зв'язку з потребами, інтереси між тим не тотожні їм. Потреби необхідні для становлення і розвитку не тільки _с01ііальних суб'єктів (суспільства, нації, соціальної групи, особи то­що), але і біологічних видів та організмів. Тому, звичайно, відрізня­ють біологічні і соціальні потреби. Прогресивні мислителі вказували на наявність потреб «природних і створених суспільством». Що ж стосується інтересу соціального, то такий інтерес формується і діє лише в суспільстві. Категорія інтерес доповнює і конкретизує кате­горію потреба, відображаючи ставлення суб'єкта до умов його життя і діяльності. Це ставлення суб'єкт може усвідомити або не усвідом­лювати, відобразити порівняно або ілюзорно. Ставлення існує неза­лежно від свідомості суб'єкта, як об'єктивна реальність суспільного життя. Інтерес конкретніше, аніж потребу відображає специфіку со­ціальних відносин, особливості соціальної активності суб'єкта, пов'язаних не просто з вибраним ставленням до середовища, а й з практичним ставленням до нього, з перетворенням середовища.

Поняття соціальний інтерес пов'язане з людиною як соціальним типом, тобто з особою. Індивід не є психологічна одиниця, а є еле­мент певної соціальної структури, член класу якоїсь іншої соціаль­ної спільності, соціального угрупування тощо. Соціальний інтерес особи, насамперед, виражає об 'єктивні зв 'язки і відносини особи з сус­пільством, із соціальною спільністю. Соціальний інтерес за природою є явищем об'єктивним. Процес формування інтересів багатоманіт­ний. Інтерес взагалі існує незалежно від того, усвідомлений він суб'єктом чи не усвідомлений. Особа, як, між іншим, і будь-який соціальний суб'єкт, не завжди усвідомлює свої об'єктивні інтереси. І хоча поділ праці базується на незбіжності інтересів соціальних спіль­ностей, верств, все ж є спільний інтерес у членів суспільства. Існує в дійсності і у взаємній залежності індивідів, між якими поділено пра­цю. Треба відрізняти інтерес, що існує в дійсності, в реальному житті ¹ в уяві людей, соціальних спільностей, груп та ін.

Різновидом суспільного інтересу виступає інтерес політичний. Проте специфіка політичного інтересу, на відміну від інтересів еко­номічних, духовних, соціальних, полягає в тому, що в ході його здійснення не тільки безпосередньо реалізуються потреби індивідів, ^а й створюються умови для розвитку індивіда або соціальної спіль­ності, задоволення їх потреб. Отже, суть політичного інтересу будь-якого суб'єкта полягає в організації політичної влади так, щоб полі­тична влада сприяла найвигіднішому для суб'єкта спрямуванню Розвитку економічної, соціальної, духовної сфер життя. Політичний

інтерес будь-якого суб'єкта, з одного боку, акумулює економічні соціальні і духовні інтереси, а з іншого — спрямований на створення умов для реалізації інтересів. Середній клас власників в Україні за­цікавлений саме в такій політичній владі, інститути якої приймали б рішення, спрямовані на створення, насамперед, економічних умов для його діяльності, зокрема Закону про власність землі. В основі забезпечення стабілізації політичного життя в сучасній Україні ле­жить необхідність усвідомлення політичних процесів та інтересів і не просто їх багатоманітності, а й розуміння їх сумісності.

Легітимація Легітимація (від лат. Іе&іітш — законний) —

політичної влади процедура суспільного визначення якоїсь дії,

дійової особи, події або факту; в політиці — Ц визнання, пояснення та виправдання. Легітимність політичного яви­ща не означає його юридично оформленої законності, і тому легіти­мацію не варто змішувати з легалізацією, а легітимність — з легаль­ністю, тобто законністю. Легітимація не має юридичних функцій і не є правовим процесом. Легітимація утверджує політику і владу, пояс­нює і виправдовує політичні рішення, створення політичних струк­тур, їх зміни, оновлення тощо. Легітимація покликана забезпечити покірність, згоду, політичну участь без примусу, а якщо ж не досяга­ється покірності, згоди, політичної участі, то виправдати застосуван­ня примусу, визнати примус законним засобом здійснення закону тощо.

В політичній історії часто спостерігається покірність мас, яку важ­ко пояснити якимись психологічними обставинами, причинами то­що. Люди самі сприяють приходу до влади жорстоких правителів, вимагають сильної влади, заохочують втручання держави в усі сфери суспільного життя, і, навпаки, є немало випадків відторгнення маса­ми демократичних форм організації політичного життя, недовір'я демократичним інститутам, лідерам, які відстоюють ліберальні прин­ципи, свободу особи. Один з прикладів в історії — падіння в 30-х роках XX ст. Веймарської республіки в Німеччині, прихід до влади Гітлера. Сучасна ситуація в Україні дає чимало прикладів, наскільки різним є ставлення людей до демократичних перетворень, як важко долається спадщина минулого у політичній свідомості людей, наскільки відчутне тяжіння до сильної влади, як суперечливо скла­дається ставлення до нових інститутів та структур влади. Є в історії і багато прикладів, коли народи змушені скорятися владі, в душі зне­важаючи її, а при найменшій можливості відхиляючись від неї, ви­ступаючи проти. В таких випадках правлячі соціальні сили неминуче вдаються до тиску, застосування сили, примусу. Страх стає основ­ною формою прояву ставлення людей до влади.

Легітимність Політика — система відносин, що включає

політичного згоду, підкорення, покірність, владарюван-

владарювання _ня> панування, конфлікт та змагання між со-

ціальними спільностями — класами, соціаль­ними верствами, групами, людьми та державами. Політика — це спілкування людей, їх об'єднання, взаємодії, спільне вирішення ними їх загальних справ, що вважаються державними, а також ставлення лю­дей до суспільства, влади і відносини між владами, тобто між держа­вами. Функціональність політики, її властивість служити суспільству не лише дозволяє їй глибоко впливати на інші функціональні сфери, а й пов'язує політику з цими сферами. Політика глибоко опосеред­кована економічною сферою суспільства, економічними базовими відносинами та інтересами, концентрованим відображенням яких і є політика. Економічні основи політики — сфери управління життєді­яльністю, пов'язують політику і економіку через владу, через оволо­діння засобами виробництва, речами, пануванням в сфері розподілу тощо. Це конкретні відносини, що надають економічній діяльності політичного сенсу, а політичну — трансформують в економічну. По­літика — суспільна суть, невіддільна від свідомості суспільства і лю­дини, її інтересів, потреб, мети, світогляду. Функціонування політики в суспільстві, її суспільне буття визначаються суспільством, держа­вою, владою і самою політикою, її універсальними і незмінними власти­востями або принципами існування, що історично склалися. їх сукуп­ність і взаємні відносини становлять основу суспільного буття політики.

У суспільстві відносини влади багатоманітні та мінливі. Щоб від­носини влади упорядкувати, стабілізувати в суспільстві саму владу, зробити її здатною до реалізації її функцій, влада інституалізується, закріплюється в формі політичного владарювання. Політичне влада­рювання характеризується здійсненням влади, що набирає інститу-Ційних форм і передбачає розподіл суспільства на владні і покірні соці­альні спільності, а також виділення і уособлення управлінського апарату. Владарювання відрізняється від поняття влади, хоча влада може до­сягти владарювання. Отже, політичне владарювання означає певну структуру в суспільстві відносин влади та підкорення, організаційне оформлення і закріплення поділу управлінської праці і пов'язаних ³ ним соціальних привілеїв — з одного боку, та виконавчої діяль­ності — з іншого.

Політична підлеглість, покірність, політичне владарювання ви­никають тоді, коли влада інституалізується, стає стійкими відноси­нами, коли в соціальній організації створюються позиції, зайняття яких дозволяє приймати рішення, карати, дозволяти та забороняти.

Виділення і закріплення управлінської праці з певними соціальними привілеями організаційно оформляється системою політичного па нування. Неминуче виникає бюрократія як система управління щ₀ потребує професійних експертів і відрізняється ієрархією, знео'сіб-ленням, неперервністю, конкуренцією відбору. Реалізацією ідеї пле-бисцитарної, тобто всенародної, демократії, за Максом Вебером можна уникнути бюрократії, бо плебисцитарна демократія передба­чає посилення парламентарної демократії. Бюрократія ж змикається з панівною, правлячою, владною або ж соціальною групою, прагне видати свої корпоративні інтереси за загальні. Суспільство, вказував Карл Маркс, все ж має позбутися держави, її атрибута бюрократії Держава, визначає Макс Вебер, це відносини владарювання людей над людьми, що ґрунтуються на легітимності і легітимному насиллі як засобі управління.

Макс Вебер виділяє три типи легітимного владарювання, що ха­рактеризують мотиви підлеглості та покори. Перший тип — легальне, легітимне владарювання — передбачає правову державу, де всі під­коряються законам. Будь-яка влада, що видає і забезпечує здійс­нення законів, легальна. Разом з тим влада може бути і нелегітим-ною, тобто незаконною, не визнаватися населенням. Буває й так, що в суспільстві може існувати нелегальна влада — влада мафії тощо. Другий тип — традиційно легітимне владарювання, що базуєть­ся на вірі в непохитність, священність давніх порядків, звичаїв. Тра­диційне владарювання, характерне для монархічної форми управ­ління державою. Третій тип — харизматичне владарювання — передбачає відданість особі, лідеру, вождю, керівнику, пов'язану з вірою в особисті їх якості, в їх священний (божий) дар (харизму). Існують і інші типи легітимності, зокрема ідеологічні (класові, націо­налістичні) тощо, пов'язані з виправданням влади. Політична неста­більність, державні перевороти і т. п. в сучасних умовах в різноманіт­них країнах світу — свідчення кризи легітимності.

Політичне життя Політичне життя — сукупність духовних,

чуттєвих, емоціональних і практично предмет­них форм політичного буття людини та суспільства, що характеризу­ють їх відносини до політики та участь у ній. Політичне життя фор­мується і культурно-історичними традиціями, національними особливостями народу, суспільним середовищем, де формується і триває політичне життя людини і суспільства. Базою політичного життя служать економічні, ідеологічні, культурні, соціальні, право­ві, релігійні форми спільного життя людей і суспільних відносин. Проте не всякі відносини між класами та соціальними спільностя­ми, верствами, групами мають політичний характер. Так, робітник,

наймаючись на роботу у приватному підприємстві, вступає з власни-_ком-підприємцем у відносини, що пов'язані з його економічними інтересами. Але будь-яка суспільна громадська проблема набуває політичного характеру, якщо її розв'язання прямо або опосередко­вано пов'язане з класовими інтересами та проблемами влади. Тому в політиці одним з головних факторів є устрій, формування державної влади. Суб'єктами, що привносять в політику законність, струк-

урність та життєдіяльність, виступають, насамперед, держава з роз­галуженою системою її організаційних структур.

Сфера політики охоплює питання державного устрою, управлін­ня державою, класами, соціальними спільностями тощо. У політиці

находять відображення корінні інтереси соціальних спільностей — класів, націй, народностей. Звичайно ж, політика — особливий вид -егуляції соціального життя, який виникає на тому ступені розвитку,

оли формується та регулюється життєдіяльність індивідів на основі норм моралі, звичаїв, навичок, коли для збереження цілісності спільнос­ті вимагаються найбільш жорсткі нормативні регулятори, функціону­вання яких підтримується уже не загальним осудженням, ганьбленням,

силою, примусом, що здійснюється особливими засобами.

Почітичні Конфлікт (лат. соп/іісіиз — зіткнення) —

та соціальні конфлікти зіткнення двох або більше різноспрямованих

сил і забезпечення їх інтересів в умовах про­тистояння. Малі й великі соціальні спільності формально організо­вані, соціальні (політичні, економічні структури тощо) об'єднання, які виникають на неформальній основі, у вигляді політизованих соці-ьних рухів, економічних та політичних сил тиску, кримінальних уп, які усвідомлюють і переслідують певну мету, а також окремі

ндивіди і є суб'єктами конфліктів. Зіткнення різноманітних об'­єктивних і суб'єктивних тенденцій у діяльності осіб і соціальних

цільностей, соціальних структур є конфронтацією ідей, теорій, шкіл,

уперництвом за монопольне панування всередині певних сфер

іяльності та одержання вигоди, користі.

Конфлікти бувають агоністичні (примиримі) і антагоністичні

непримиримі). Антагоністичні конфлікти, якщо втрачені можли-

ості їх вирішення, переростають у хронічні і навіть непримиренні. Пошук же взаємних компромісів може привести спочатку до знят­тя гостроти антагоністичного конфлікту, а потім — при розвитку тактики компромісів — і до перетворення його в примирення, про­довження політики взаємних поступок або зміни зовнішніх обста­вин, які відкривають можливість взаємоприйнятного розв'язання конфліктів. Відомі й ситуації імітації конфліктів як спроб політич­ного морального тиску. Такі конфлікти називаються явними, але

Соціологія" ^77

можуть трансформуватися в реальні, якщо виникає протиборство між сторонами, чиї інтереси виявляються під загрозою. В реальних конфліктах його учасники, виступаючи конфліктуючими сторона­ми, є носіями свідомості, яка відображає загострення емоційних суперечностей. Саме тоді відносини супроводжуються негативни­ми емоціями, які здатні потопити здоровий глузд в однаковій оцінці негативних наслідків конфлікту, які можуть значно перевершити проблематичні вигоди від перемоги над опонентами (явище — піррова перемога).

Конфлікт — соціальне явище в об'єктивному історичному про­цесі — може бути позитивно продуктивним і навпаки, з певних умов — негативним, що гальмує розвиток і стає руйнівним у взає­модії з суб'єктами — учасниками протиборства. Конкретні умови ви­никнення конфлікту визначають форми розвитку та проходження — скриті (латентні) або відкриті. Якщо ж мова йде про індивідів і малі соціальні спільності, то в конфлікті відбувається зіткнення інтересів, мотивів, вчинків тощо. У конфронтаціях великих соціальних спільно­стей політичний конфлікт супроводжується зіткненням суспільних настроїв і думок, який виражається в конфліктній поведінці індивідів і малих соціальних спільностей. Політичні та соціальні конфлікти виникають по горизонталі — всередині соціальних і політичних струк­тур, і по вертикалі — між керівними і підкореними структурами, контролюючими органами й підзвітними їм індивідами та соціаль­ними спільностями або організаціями між лідерами та відомими. Багато конкретних проявів відмінностей конфліктів, але їх об'єдну­ють ознаки виникнення нових груп на основі соціальної дисоціації, взаємного відчуження, появи усвідомленого протистояння та про­тиборства.

У соціальній та політичній структурі суспільства конфлікти ха­рактеризуються рівнем, масштабом, гостротою, сферою виникнен­ня та рядом інших параметрів. Виникнувши в одній сфері відносин, конфлікти поширюються й охоплюють інші сфери, породжуючи або відроджуючи інші суперечності. У політичному аспекті поняття конфлікт незмінно фігурує при описі таких великомасштабних зіткнень різних сил: революції і контрреволюції, протиборства між державами і союзами держав та ін., які охоплюють майже всі сфери відносин конфліктуючих сторін. Тому важливим завданням є вив­чення значущості конфліктів для суспільного розвитку соціального управління, гармонізації суспільних відносин створили умови для виникнення самостійної галузі знання на межі соціології, політо­логії та політичної психології, яка має назву — конфліктологія. Су­часна соціологічна та політологічна конфліктологія суттєво допов-

нює концепцію демократичного суспільства теорією та політичною технологією попередження конфліктів, а також його використанням _в інтересах розвитку і удосконалення політичних і суспільних відно­син. Зрозуміло, конфлікт визнається не тільки руйнівною силою (антагоністичний конфлікт), але й творчою, оновлювальною. Така теорія є модифікацією теорії класового конфлікту й служить фор­муванню політичних механізмів соціально-політичної, економіч­ної та іншої стабілізації суспільства (Ральф Дарендорф, Льюїс Ко-

зер та ін.).

Концепція соціального конфлікту визнається віртуальним або одним із важливіших факторів соціального розвитку. Соціолог Гер-берт Спенсер розглядав соціальний конфлікт з позиції соціал-дар­вінізму, вважав неминучим явищем в історії людства та стимулом соціального розвитку суспільства. Такої ж приблизно позиції до­тримувався і соціолог Макс Вебер, називаючи соціальний конфлікт боротьбою. Соціологи Людвіг Гумплович, Уїльям Самнер, Фер-динанд Тьонніс, Лестер Уорд, Торс тат Верлен та інші, називаючи соціальний конфлікт суперечкою, вважали його психологічно обу­мовленим явищем й однією з форм соціалізації. Соціолог Лео-польд Візе, відкидаючи дарвінівський підхід до соціального конф­лікту як прояву природного відбору, висуває ідею їх регуляції через дружнє узгодження або за допомогою соціальних інститутів. Один із засновників Чиказької школи соціальної екології Роберт Парк включив соціальний конфлікт до чотирьох основних видів соці­альної взаємодії поряд зі змаганням, пристосуванням і асиміля­цією. На думку Роберта Парка, змагання виступає соціальною формою боротьби за існування, будучи усвідомленим, перетво­рюється в соціальному конфлікті, який завдяки асиміляції та співробітництву покликаний привести до міцних взаємних, кон­тактів і співробітництва й сприяти раціональному пристосуван­ню. Переваги у взаємовідносинах між людьми теж віддаються не соціальному конфлікту, а соціальному спокою. Американський соціолог Льюїс Козер визначає соціальний конфлікт як ідеологіч­не явище, яке відображає прагнення, устремління і чуття соціаль­них спільностей або індивідів у боротьбі за об'єктивну мету: вла­ду, зміну статусу, перерозподіл прибутків, переоцінку цінностей тощо,— вважає, що кожне суспільство має деякі елементи напру­ження й потенційного соціального конфлікту та розглядає його як важливіший елемент соціальної взаємодії, що сприяє руйнуван­ню або зміцненню соціальних зв'язків. Цінність конфліктів поля­гає в тому, що вони відвертають окостеніння соціальної системи, відкривають шлях новизні.