Політика — один із видів соціальних відносин

«7


тенціалу особистості, форми людського спілкування, атмосфери у тру­дових колективах тощо. Виникає соціально-психологічний баланс, який зумовлює загальний стан задоволення чи незадоволення людини ви­конуваною нею роботою. Підвищення ефективності праці все більше залежить від тих капіталовкладень суспільства, які спрямовуються не тільки на науково-технічне переозброєння праці, а й у сферу соціаль­ного розвитку і забезпечення людей.

Проблема національної безпеки і її головної

Економічна безпека ґ .. .

в країнах ринкової складової — економічної безпеки, зали-

трансформації шається актуальною для кожної країни. Ак-

тивна цілеспрямована політика держави, яка протидіє загрозам стабільності економічної і політичної систем,— об'єктивний фактор суспільного життя. Національна безпека — більш широке поняття, аніж економічна, і загрози, шо виникають, відсте-жуються спеціальними державними інститутами, що виробляють ре­комендації уряду з їх відвернення. Однак проблеми національної, в тому числі економічної, безпеки для багатьох країн світу або доко­рінно змінюються, або перестають бути актуальними. І насамперед тому, що загальносвітові інтеграційні процеси перетворилися в головну домінанту суспільного розвитку. Відособлені, замкнуті локальні господарські системи в XIX ст. поступилися наприкінці XX ст. місцем національним, що динамічно замінюються, та гло­бальним всесвітнім господарствам. Практично тільки починається перехід до єдиної системи всесвітнього господарства.

Відомий фахівець глобальних проблем Лестер Туроу вважає, що років через двадцять американці перестануть говорити про те, що зайняті в американській економіці, і почнуть усвідомлювати себе частиною глобального господарства. Ті держави, що здатні включи­тися в нову глобальну економіку, користуватимуться її плодами, інші ж — приречені на прогресуюче відставання і деградацію. У сучасних умовах поза інтеграційними процесами, поодинці вже неможливо забезпечити необхідну динаміку господарської системи. Західні Дослідники, відзначаючи революційні зміни в сфері технології (мікро-електроніка, біотехнологія, телекомунікації, сучасні розробки в про­грамному забезпеченні), пов'язують їх з не менш глобальними зміна­ми, що відбуваються в системі суспільних відносин. Політолог Джордж Гелбрейт вважає найсуттєвішим фактором для розвинутих країн подолання войовничого націоналізму. Національна ідентичність Уже не пріоритетна для економічно розвинутих країн. У бідних, еко­номічно відсталих країнах, особливо для маргінальної частини насе­лення, войовничий націоналізм залишається значимим фактором сус­пільного життя.


У сучасних умовах економічно слабкі країни — незалежні держави, що виникли після розпаду Радянського Союзу, роблять важку спробу переходу від директивної, керованої з центру еко­номіки до ринкової. В умовах ейфорії, викликаної здобуттям са­мостійності, регіональні політичні еліти не знайшли адекватних методів реформування економіки. Проблеми економічної без­пеки незалежних держав неймовірно загострилися. Ще недавно діяв єдиний народногосподарський комплекс. Беручи участь у загальносоюзному поділі праці, національні республіки успад­кували при розпаді Союзу частину загального економічного потенціалу, що обумовило недосконалу, іноді спотворену струк­туру виробництва. Україна з розвинутим сталеливарним комп­лексом, важким машинобудуванням залишилася без паливно-енергетичних ресурсів, що надходили в необхідній кількості зі східних регіонів єдиної країни. Порушення господарських зв'язків, що формувалися століттями, не може не викликати кри­зових явищ. Становище посилилось ще й тим, що багато країн пострадянського простору тільки почали створення державності без необхідних елементів цивільного суспільства, демократії, поваги до закону.

Ще один фактор, що обумовив для нових незалежних країн гостроту проблеми — непрофесійний підхід до вибору шляхів рефор­мування центрально-керованої економіки. Базуючись на поверхо­вих поглядах ліберальної політичної економії про те, що магічна сила невидимої руки ринку проявиться автоматично, правляча еліта зопалу кинулася здійснювати реформи. Джордж Гелбрейт вважає, що це «...напад безглуздого оптимізму». Перехід до ринкового гос­подарства вимагає часу і усвідомленості, має грунтуватися на про­думаних і обережних діях, розрахованих на тривалий період. Сво­бода вибору, конкуренція, приватна власність — такі цінності неокласичної теорії безперечні і необхідні для динамічного роз­витку країни. Вимагаються певні суспільні умови, що в нових не­залежних країнах ніколи не існували. Результати не забарилися виявитися — найжорстокіша криза, що охопила всі сфери суспіль­ства — економіку, політику, духовну сферу, культуру. Тоді в надії використовувати досвід передових країн традиційної ринкової економіки звернулися до західних консультантів, забувши засте­реження Френсіса Бекона, що саме подібність мавпи з людиною робить її огидною. Радниками дальших реформ у перехідних еко­номічних системах запрошені західні спеціалісти, які не володі­ють конкретною економічною ситуацією нових незалежних країн, а головне — не розуміють специфіки їх реформування. Об'єктивні


причини заважали виробленню адекватних економічній ситуації рекомендацій. У рецептах західних фахівців і політиків перева­жав і суб'єктивний фактор.

Правлячі кола країн пострадянського простору, заклопотані особистим збагаченням, не розпізнали чи не захотіли розпізнати шляхи ефективних реформ. Про що йде мова? Англійський еко­номіст Джеймс Ангрессано, торкаючись перехідної економіки, підкреслює, що з самого початку 90-х років перетворення в краї­нах Центральної і Східної Європи виходили з інтересів Заходу і визначалися ідеологічними постулатами, властивими неокла­сичній теорії, такими як надання ринку західним кредиторам до­ступу до сировини, вільна наймана праця, посилення політичного впливу в регіоні. Розвал економіки Росії, а потім економіки Ук­раїни, що стався наприкінці 90-х років, підтверджує думку анг­лійського економіста. Проблема економічної безпеки значно за­гострилася.

Сучасна економічна наука, торкаючись суті визначення поняття економічна безпека не дає однозначної відповіді. Але розбіжності у визначенні поняття економічна безпека не глибокі. Економічна без­пека — це сукупність умов і факторів, що забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність і стійкість, здатність до по­стійного відновлення і самовдосконалення. Навряд чи таке визна­чення уразливе для критики. Разом з тим є сумнів в коректності поняття незалежність стосовно до економіки. У світі не знайти краї­ни, навіть найбагатшої, що не залежала б або від енергоресурсів інших країн, або від діяльності фінансово-промислових груп, що маніпу­люють мільярдами гарячих грошей. Безпека країн світової співдруж­ності обумовлюється, подібно олігополістичному взаємозв'язку, їх економічною взаємодією.

Процеси глобалізації раціональні, ефективні. Економічна безпека — сполучення економічних, політичних, правових умов забезпечує стійке в тривалій перспективі виробництво максималь­ної кількості економічних ресурсів на душу населення. Тут викли­кає сумнів абсолютизація розміру виробництва економічного Ресурсу на душу населення, тому що нерідко розподіл між соці­альними спільностями створює реальну загрозу економічній без­пеці. Безперечно, економічна безпека — це стійкість соціально-еко­номічної системи, здатність її до саморозвитку, взаємодії в умовах глобалізації господарського життя. Науково-технічний прогрес викликає порушення рівноваги. Найважливіша якісна характери­стика здатність економіки перебудовуватися, тобто переходи­ли на більш високий рівень збалансованості з найменшими соціаль-


 




ними й економічними витратами. Ця якість, властива суспільній системі, виступає найважливішим фактором економічної безпе­ки. Творче руйнування — форма прояву суспільно-економічного прогресу. Однак досвід реформування країн пострадянського про­стору свідчить про те, що можливий і варіант руйнування без тво­рення, варіант руйнівної дії, що загострює проблему суверенної економічної безпеки.

Дискусійними залишаються показники економічної безпеки Економічна безпека не тільки макро- і мікроекономічна, не тільки регіональна проблема, але й проблема, яка безпосередньо тор­кається індивіда, тобто окремої особи. В економічній теорії відо­ма класифікація потреб індивіда, представлена соціологом Абра-хамом Маслоу. Другою, після фізіологічних потреб є потреба у безпеці. У цивілізованому світі саме людина — носій прав і сво­бод — є безпосередня мета. Сюди необхідно віднести усе, що скла­дає основу формування і розвитку особи, внутрішній світ людини, її творчі здібності, матеріальний добробут, освіту і науку, а також духовну культуру. Усе це можливо при забезпеченні економічної безпеки особи. Економічну безпеку характеризують показники якості і рівня життя людей — доходи населення і його диферен­ціація, стан зайнятості, забезпеченість житлом, рівень споживан­ня продуктів харчування і товарів тривалого користування, пи­тома вага витрат на різні групи товарів і послуг, тривалість життя. Безперечно, важливими є і граничні значення показників, тобто ті величини, за якими економічна система втрачає свою стійкість, що загрожує самому її існуванню.

Проблеми зміцнення економічної безпеки пов'язані насампе­ред з економічним зростанням і в промисловості, і в сільському господарстві, тому важлива інвестиційна активність. На жаль, тут картина безрадісна: тіньова економіка — загроза економічній без­пеці країни, серйозний фактор, що погіршує інвестиційний клімат у країні. Низький експортний потенціал, дефіцит платіжного ба­лансу тісно пов'язані з проблемою збалансованості бюджету, та з року в рік витрати перевищують прибутки. Як наслідок — росте внутрішня і зовнішня заборгованість України. Важливий фактор — легітимність влади, тобто довіри населення до уряду, правлячої еліти, до здатності її адекватно, в інтересах народу, а не вузьких кланових груп компрадорської буржуазії здійснювати економічну і соціальну політику. На думку вчених, причина тривалого економіч­ного зростання на Заході — політична стабільність, заснована на верховенстві закону і повазі прав власності. У поєднанні з більш чутливою (тобто ліберальною) економічною політикою все це за-


клало основу для значного економічного зростання. Усі ці умови Україні відсутні. Ступінь довіри до влади винятково низький, верховенство закону лише декларується, соціальна політика неефек­тивна. Економічна політика України залежить від здатності держа­ви уряДУ> правлячої еліти завоювати довіру населення, проводити соціальну політику в його інтересах, утверджувати владу закону. Вирішивши такі проблеми, Україна міцно займе гідне місце у світо­вому співтоваристві.

Література

Пирожков С, Поповкін В. Українська економіка: важкий шлях до ринку // Політика і час— 1994, № 4; Проблеми економіки України і сучасність.

Хаек Ф. Безработица и денежная политика. Правительство как генератор делового цикла // Зкономические науки.— 1999, № 10—12.

Ширяева А., Мамедова Н. Неклассическая модель государственного регули-рования рьіночньїх отношений.— М., 1996.

 


 




СОЦІОЛОГІЯ ПОЛІТИКИ

Політика — важливий фактор природно-історичного процесу — виступає в двох своїх основних функціях: загальноорганізаційної основи суспільства та конкретної регулятивно-контрольної сфери або систе­ми, що спрямовує життя, діяльність, відносини людей, суспільних со­ціальних спільностей, класів, націй, народів і країн. Роль політики в суспільстві обумовлена трьома її властивостями: універсальністю, все-охоплюючим характером, здатністю впливати практично на будь-які сторони життя суспільства, його елементи, ланки, відносини, почина­ючи з держави і завершуючи людиною; винятковою проникаючою здат­ністю, тобто можливістю безмежного проникнення і, як наслідок, ат­рибутивністю, тобто здатністю поєднувати неполітичні суспільні явища, відносини і сфери. Весь спектр проблем, пов'язаних з політи­кою, охоплює комплекс наук, галузей знань.

На певному етапі розвитку суспільства з поглибленням його со­ціального поділу і розшаруванням виникають політичні форми та явища, що спрямовуються на регулювання розвитку відносин між соціальними спільностями з приводу використання влади і її розпо­ділу для реалізації корінних інтересів соціальних спільностей. Якщо ж наука про політику досліджує і вивчає політичне життя в усіх його багатоманітних проявах: від суті влади, її природи до конкретних форм її прояву та інституалізації, то соціологія політики — галузь со­ціології, що вивчає взаємодію політичної сфери з іншими соціальними інститутами, проблеми, пов 'язаними безпосередньо з державою, полі­тичними партіями, суспільними об'єднаннями, рухами та ін. Адже по­діл праці, виникнення приватної власності, поглиблення національ­но-етнічних та поселенських різноманітних спільностей приводить до появи соціальних спільностей з відмінними або й прямо протилеж­ними інтересами. Для регуляції відносин, зв'язків між соціальними спільностями уже ставало недостатньо норм моралі, звичаїв тощо. Виникає потреба в нових формах організації та регулювання поведінки соціальних спільностей, формах, пов 'язаних з особливою публічною вла-


яОІо що не збігаються з суспільством, а ніби стоять над ним. Влада всередині роду, племені, що грунтувалася на кровному спорідненні, поступається місцем публічній владі, що уже формувалася за тери­торіальним принципом, мала особливу матеріальну базу — позики, податки і здійснювалася професіоналами-чиновниками, опираючись на спеціальні примусові формування та установи (армію, поліцію,

суд)-

Політичні інститути, системи, діяльність людей в їх межах, вплив

людей соціальних спільностей, різноманітних соціальних верств, груп на діяльність політичних інститутів, тобто безпосередньо на політи-Ку __ соціальний інститут, відображення та закріплення соціальної взаємодії — все це становить предмет політичної соціології. Отже, соціологія політики вивчає не різновидності політики або політичну сферу, а проблеми суті влади, політичні права та свободи з точки зору конкретної людини, а також соціальних спільностей, соціаль­них верств, груп, громадських і суспільних об'єднань та організацій, політичних партій тощо. Мова йде про людину як члена громадянсь­кого суспільства, політичні інтереси людей (і у зв'язку з цим, при­родно, про політичну свідомість, політичну культуру людей), про політичні відносини і політичну поведінку. Публічна влада аналізу­ється по-різному. Одні розглядають публічну владу як властивість соціального формування, як спосіб самоорганізації, що грунтується на доцільності поділу функцій управління і підкорення, як джерело гармонії і узгодження інтересів. Здатність системи забезпечувати ви­конання взятих нею зобов'язань, узгодження інтересів людей, а, от­же, інтеграції суспільства соціолог Толкотт Парсонс і вважає публіч­ною владою. Поява публічної політичної влади пов'язується з протистоянням інтересів, з утвердженням відносин владарювання та підкорення.

І якщо в сферу історії становлення науки про політику ввійшло визначення політики як способу управління державою, що не дає фундаментального розуміння політичного суб'єкта поза державою і мети політики, то в сучасних умовах політика це сфера діяльнос­ті, поєднана з відносинами між: соціальними спільностями: класами, націями та іншими верствами і групами. Політика — відносини, що включають згоду, підкорення, панування, конфлікт і змагання між: соціальними спільностями людей — класами, верствами і державами. Політика спілкування людей, їх взаємодія, спільне вирішення ними № справ, що розуміються як справи держави, а також ставлення їх До суспільства, влади та відносин між державами. Функціональність Політики, її властивість служити суспільству не тільки дозволяє полі­тиці глибоко впливати на інші функціональні сфери, але і поєднує


 




політику з іншими сферами суспільства. Політика опосередкована економічною сферою суспільства, економічними базовими відно­синами та інтересами.

Економічні основи політики як сфери управління життєдіяльністю держави поєднує політику та економіку через владу, через володіння засобами виробництва, речами, панування в сфері розподілу та ін. Кон­кретні відносини поєднують політику та економіку й надають еко­номічній діяльності держави політичний сенс, а політичну — транс­формують в економічну. Політика як суспільна суть невід'ємна від свідомості суспільства і людини, її інтересів, потреб, мети, світогля­ду. Функціонування політики в суспільстві, її суспільне буття визна­чається суспільством, державою, владою і самою політикою, її істо­рично-універсальними і незмінними властивостями або принципами її існування. їх сукупність і взаємні відносини становлять основу суспільного буття політики.

Сукупність духовних, чуттєвих, емоційних і практичних предмет­них форм політичного буття людини і суспільства характеризують їх ставлення до політики і участь у ній становить політичне життя. Політичне життя визначають основні соціальні та політичні інститу-альні структури влади, її апаратів та органів, тип політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, спосіб правлі­ння, тип державного ладу та політичного режиму, становище сусп­ільного порядку та інші формалізовані виміри політичних відносин, а також неформальні — характер асоціативних об'єднань, самоуп-равств, наявність і рівень розвитку громадянського суспільства, став­лення поколінь, сімейні відносини. Політичне життя формується і культурно-історичними традиціями, національними особливостями народу. Суспільне середовище, де складається політичне життя людини та суспільства, служать економічні, ідеологічні, культурні, правові, релігійні форми спільного життя людей та суспільних відносин. Та не всі і не всякі відносини між класами і соціальними спільностями, верствами мають політичний характер. Так, робіт­ник, наймаючись на роботу до приватного підприємця, вступає із ним у стосунки, поєднані з його економічними інтересами. Та будь-яка суспільна проблема має політичний характер, якщо її вирішення прямо або опосередковано поєднане із соціальними інтересами і владою.

Під впливом соціальної диференціації влада інституалізується в систему політичного панування, владарювання, основною си­лою якої виступає держава. Політика ж і є системою складних механізмів, що відображають і забезпечують соціальну взаємодію, в тому числі і панівне становище одних соціальних груп, форми і


способи опору інших. Будь-які політичні форми завжди служать
відображенню і захисту інтересів певних соціальних верств. Без­
перечно, політика в такому разі служить і узгодженню інтересів,
вирішенню спільних справ, але головне її призначення — закріплення,
утвердження взаємодій владарювання і підкорення.
Політичні яви­
ща, події, процеси охоплює політична сфера. По суті, політична
сфера — це політичний простір, де відбуваються всі політичні про­
цеси, явища, події, а сама структура політичної сфери розкриваєть­
ся через політичну свідомість, норми, організації, об'єднання, уста­
нови, відносини.
^ п ™,
Політика має складну структуру. Основними

Структура ПОЛІТИКИ -^ ^ VI IV}

елементами структури політики є: політична свідомість, політичні відносини та політичні організації.

Політична свідомість — неоднорідне, багатомірне, пульсуюче, внутрішньо суперечливе, багаторівневе утворення, що в узагальне­ній формі відображає ступінь знайомства суб'єкта з політикою і ра­ціональне або нераціональне ставлення до неї. Політична свідомість охоплює почуття — настрої, погляди, уявлення, інтереси, ідеї, ідеа­ли, цінності, переконання, пов'язані зі ставленням соціальних спіль­ностей до політичної влади, її завоювання та утримання. Ідеї, мета, програми діяльності, політичні погляди, настрої, інтереси постійно інституалізуються. Політична свідомість має два рівні: науковий і побутовий, де переважають психологічні чи ідеологічні елементи. Політична свідомість може бути істинною або ж фальшивою, удаван-ною, оптимістичною або ж песимістичною, прогресивною і реакцій­ною, стійкою і нестійкою тощо. Соціологія саме і займається не вза­галі суспільною, громадською свідомістю, не загальними тенденціями її розвитку, ареальною політичною свідомістю конкретних соціальних спільностей, суспільства, особи, що викликає відповідні соціальні дії та взаємодії. В центрі уваги соціологія тримає реальну свідомість мас і її становище, настрої, переконання, думку соціальних спільностей, ін­дивідів, вивчає і розкриває роль, потреби участі в управлінні, актив­них політичних діях, політичні інтереси, політичні цінності, ціннісні орієнтації та мотивації.

Сукупність усіх державних і недержавних установ і організацій, що реалізують політичну владу, беруть участь в регулюванні взаємовідно­син між соціальними спільностями, становить політичну організацію. Але політична організація охоплює не лише органи державної влади та державного управління, установи, що мають політичну мету, а й політичні партії, громадські організації та різні творчі об'єднання, неформалізовані інституалізовані форми (мітинги, демонстрації то-Що). Політичні формування часто характеризуються внутрішньою

■*« "Соціологія" 561


суперечливістю, бо охоплюють не лише політичні владні структури й політичні об'єднання, що виражають інтереси правлячої політичної еліти, а й політичні організації, що виражають інтереси соціальних груп, усунених від влади, різні опозиційні формування і не тільки ті що підтримують ту чи іншу політику, а й ті, що виступають проти. ' В процесі історичного розвитку політична організація ускладню­ється. Якщо в епоху рабовласництва політична організація охоплю­вала державу, офіційну церкву як елементи системи політичного вла­дарювання, рабовласників і нестійкі тимчасові об'єднання рабів, різні касти жреців, релігійні секти, об'єднання юридично неповноправ­них верств населення тощо, то в епоху феодалізму політична органі­зація стала складнішою: об'єднувала не лише систему політичного владарювання феодалів, а й численні лицарські, монашські ордени, купецькі гільдії і цехи ремісників, селянські об'єднання тощо. Полі­тичне життя розвивалося в релігійній формі. Відмінною рисою всьо­го політичного життя виступало її органічне поєднання з господарсь­кою діяльністю. Політична влада була захисницею земельної власності. В умовах капіталізму центром усього суспільного життя стає політика. Дедалі складнішими, чисельнішими стають елементи політичної організації, ускладнюються взаємовідносини між ними. В умовах розвитку капіталістичних відносин виникає і розвивається специфічна політична організація — партія. Політична організація цент­ралізується в національних масштабах і інтернаціоналізується в між­народних масштабах. Вперше пригноблені соціальні спільності — класи піднімаються до створення цілої системи політичних органі­зацій, об'єднань, очолюваних політичними лідерами. Всередині по­літичної організації формуються політичні механізми соціального опору, що протистоять системі політичного владарювання і яка зав­дяки цьому зазнає змін. І все ж держава виступає завжди інтегрую­чим фактором політичної організації. Держава виступає ланцюгом, що з'єднує певні політичні установи та організації в системі політич­ного владарювання, де виникають і формуються опозиційні сили, тобто держава надає політичній організації цілісного, хоч і супереч­ливого об'єднання.

Політичні відносини це стійкі політичні зв 'язки і взаємодії, що формуються спільно з функціонуванням політичної влади, це відноси­ни між політичними діячами і масами, між політичною елітою і ви­борцями, між елітою і контрелітою, між лідерами і групами підтрим­ки та ін. Стійкими видами діяльності стають: участь у виборах органів влади, здійснення законодавчих, судових, управлінських функцій, керівництва, лобізму, організації політичної, правотворчої діяльності таін.


На умови і пожвавлення політичного життя впливають і масові емоціональні настрої — чекання, протести, тривоги, переконання і захоплення, громадські, суспільні рухи, символічні і ритуальні дії, політична діяльність, повідомлення про політичні події, поведінку політичних лідерів тощо. Політичне життя безпосередньо обумовле­не станом громадянських, політичних прав і свобод та ін. Тоді ж виникають, формуються політичні кліки — неформальні об'єднання державних та політичних діячів, які ставлять метою захоплення влади або встановлення контролю над владою та ін. Створення політичних клік історично пов'язане з появою перших монархій — стародавньо-східних деспотій. Починаючи з глибокої давнини створення полі­тичних клік, постійне прагнення захопити владу, здобуття привілеїв стають атрибутивною властивістю будь-якого авторитарного режи­му. Політичний устрій держави, політичний режим у суспільстві, особливості культурно-історичного розвитку визначають тональність політичних відносин. Політичне життя це, по суті, суспільне, еконо­мічне, культурне, духовне матеріальне, релігійне життя. Політичне життя визначають основні соціальні та політичні інституальні струк­тури влади, її апарату і органів, тип політичної системи, політичної організації суспільства, методи і способи управління тощо. В усіх сферах суспільства, де здійснюється політика, є багато конкретних форм її прояву, здебільшого нетривалого, але нерідко знаменитого, що залишає слід в історії.

Зміст політики — особливий вид соціальної регуляції полягає в погодженні інтересів різних спільностей, верств, груп, формуванні правил і норм, що обов'язкові для всіх членів суспільства, громадян держави. Конкретна політична практика держави, політичних пар­тій, лідерів, угруповань — одна з найзмістовніших, напружених, на­очних форм політичного життя суспільства. Політична практика до­зволяє гадати про тактику політичної влади, спільностей, верств, течій і політичних партій та про їх стратегічні задуми. Розвинута політика неможлива без добре розробленої стратегії, що відображає історичні запити суспільства. Можлива й стратегія, що підкорює сус­пільство, а, отже, допускає спілкування влади, держави, правлячих сил, з одного боку, і суспільства, народу, людини,— з іншого. Демок­ратично політизоване суспільство залучає до активної і добровільної політичної участі (вибору представницьких установ, співробітниц­тва в асоціаціях, політичних партіях, самоврядування, масових або групових політичних акцій) значну частину політично самодіяльно­го населення, а його пасивна частка може виявитися порівняно нез­начною. Політичне життя такого суспільства може стати стабільним або динамічним, його емоціональний тонус може падати і підвищу-

36*

ватися, але так чи інакше політична культура його досить висока-значна частина громадян швидко відгукується на політичні мобілі­зації в періоди підвищеної політичної активності.

уі ■■ 3 моменту зародження політика складалася

на основі владних стосунків: панування підкорення — управління виконання. Це важлива особливість полі­тики. Без існування владних відносин неможливе координування соціальних зв'язків, досягнення взаємоприйнятних компромісів між різними соціальними спільностями, верствами і індивідумами, підтримувати цілісність та стабільність суспільства. Політична влада формувалася як право панівної еліти, верстви на реалізацію спільно­го керівництва і управління країною. Проблема влади в соціології пояснюється неоднозначно. Існує багато визначень влади, що відоб­ражає різні методології, позиції вивчення влади, її суті, природи та ін. Одна з позицій — логічне продовження холістського погляду на суспільство як на цілісність, що має функціональну єдність. Тут влада — властивість суспільства. Американський соціолог Толкотт Парсонс порівнює владу з інститутом грошей: і те і інше реалізує об'єднуючу, інтегральну функцію в суспільстві. В іншому підході влада — соціальні відносини, нерівність, асиметричність, по суті, де один із учасників відносин має більше можливостей і прав впли­вати на іншого (Макс Вебер, Карл Маркс, Роберт Михельс).

Влада основний, організаційний і регулятивно-контрольний поча­ток політики, одна з важливіших і найбільш стародавніших проблем політичного знання, проблема культури суспільства і конкретного жит­тя людини. Висхідна для теорії влади проблема — її взаємодія з політикою, з якою її часто ототожнюють. Дійсно, влада і політика невіддільні та взаємообумовлені. Боротьба за владу, за оволодіння нею і за її утримання — один з основних аспектів політичного життя суспільства. Влада не самомета для соціальних сил, що прагнуть до реалізації тієї або іншої мети, тобто політики і тим більш великої політики, а не простого задоволення якогось властолюбства. Але ті політичні сили, що прийшли до влади, формують її конкретні мате­ріалізовані (уряд, парламент, монарх, президента та ін.), які в ім'я здійснення тієї самої політики і в своїх інтересах самі формують і здійснюють власну політику, що стає засобом влади. Інакше, політи­ка — причина влади, а влада — причина політики. Саме тому, політи­ка і влада поєднані круговою, причинно-наслідковою залежністю. Адже породжена або завойована влада уже є політикою з усіма її атрибутами. Якщо навіть політика — провідне, організоване і регу­лятивно-контрольне універсальне начало життя суспільства, що про­никає в усі сфери життєдіяльності, де політика втрачає свої чисто


політичні функції і стає неполітичною (економічною, шкільною, сімейною, соціальною та ін.), то повинні визнати політику все-загальним началом, суспільною суттю. Але і влада становить таку ж автономну суть (існує багато універсальних неполітичних форм вла­ди). Влада і є елементом, фактором суттєвих зв'язків, що об'єднують людей, збираючи їх у суспільство, і управляють ними.

Влада надає політиці ту своєрідність, завдяки якій політика ста­новить особливий вид соціальної взаємодії. Це обумовлено не­рівністю становища людей, охоплених відносинами панування — підкорення, управління — виконання, в ієрархічності системи взає­мовідносин. Влада стає найголовнішим привілеєм у суспільстві. Невипадково влада стає предметом особливих сподівань і надій, по­стійним джерелом протистояння і боротьби в суспільстві. Влада не­змінно демонструє переваги перед тими, хто виявляється близьким до неї, тримає її в своїх руках. Тільки влада дає право на прийняття авторитарних (обов'язкових для всіх) рішень на вимогу будь-якого члена суспільства про обов'язковість дотримання прийнятих влад­ними структурами рішень. Влада надає право карати за непо-слушність прийнятим рішенням, законам. Саме тому, політика скла­далася як практика здійснення політичної влади, як боротьба за її оволодіння, як сукупність взаємовідносин і взаємозв'язку з приводу влади.

Важлива особливість політики — інституалізація. Інституалізація характерна для всіх основних видів життєдіяльності людей у суспільстві, але ніде інституалізація політики не досягає такого ви­сокого рівня нормативної регламентації і такого ступеня викорис­тання примусу в ставленні до особи. Звичайно, політика такий вид соціального впливу, який орієнтовано на погодження інтересів і відображення суспільно значимої мети, координацію основних сфер життєдіяльності людей. Політика характеризується початковою не­рівністю, основаною на взаємодії панування — підкорення, управ­ління — виконання, своєю жорстко інституалізованою формою, що забезпечує відтворення владних відносин і регулювання в суспільстві.