ЕТНОСОЦІАЛЬНІ ПРОЦЕСИ 1. Предмет етносоціології. Проблеми національних відносин

Предмет етносоціології Етносоціологія — новий науковий напрям

що виник на стику етнографії і соціології. У другій половині 60-х років XX ст. в країнах Сходу етносоціологія виділилась у самостійну галузь знань. Поняття етносоціологія скла­дається з двох слів різного походження: етнос (грецьк. еікпоз — су­спільство, рід, плем'я, народ) і соціологія (лат. зосіеіаз — суспільство, грецьк. Іо$о$ — вчення). Дослівно етносоціологія — вчення про націо­нальні суспільства. Проте суть поняття етносоціологія багатше його етимологічного значення. Етносоціологія — галузь соціології, що до­сліджує походження, суть, функції різних етносів (рід, плем'я, народ­ність, нація) з метою виявлення загальних закономірностей, їх взаємо­дії і вироблення механізмів вписування в систему соціальних відносин, що склалися. Інакше кажучи, етносоціологія вивчає соціальні аспек­ти життя та діяльності етнічних утворень, а також національну спе­цифіку соціальних спільностей і відносин.

Виникнення наукового напряму — етносоціології — обумовле­но інтересами науки і суспільної практики. Національні проблеми вивчають різні науки: філософські, історичні, юридичні, економіч­ні та ін. Кожна з них має предметну галузь, що дозволяє проаналі­зувати всі сторони розвитку і взаємодії етнічних спільностей. У 40-60-х роках XX ст. в усьому світі у зв'язку з могутнім піднесенням національно-визвольного руху зростає значення етносоціальних знань. Етносоціологія має предметом дослідження етноси і етносо-ціальні процеси, національно-регіональні особливості соціальної структури народів тощо, тобто ту сферу знань, що фактично випа­дає з поля зору філософів, економістів, істориків, етнографів та інших спеціалістів. Етносоціологія досліджує соціально значуші явища в побуті та культурі людей різних національностей, соціаль­ну обумовленість змін у національній культурі, в тому числі в мові, національних орієнтаціях, цінностях, національних традиціях і зви­чаях, соціальну визначеність етнічної самосвідомості міжнаціональ­них відносин.

Теорія етногенезу Сучасний людський вид — єдиний біологіч-

(походження народу) ний вид, що розвивається за спільними соці­альними законами і розпадається на багато історичних спільностей: держави, класи, нації, сім'ї та ін. Особливе місце займають етноси. За підрахунками ООН людство успадкувало не менше 3 тис. етнічних спільностей, які входять до понад 220 дер­жав світу. Етноси не вічні: вони народжуються, розвиваються і вми­рають. І такий тривалий і складний процес називається етногенезом (походження народу).

Природні кровно-родинні об'єднання — рід, клан — перші в іс­торії соціальні спільності людей. На відміну від раси, яка є про­дуктом біологічного розвитку і об'єднанням людей із спільними біо­логічними рисами (колір шкіри, волосся, риси обличчя), соціальні спільності є результатом соціальної взаємодії. В сивій давнині спіль­ності людей — це родові об'єднання. Люди дуже тісно пов'язані з певною територією, з географічним середовищем, без яких не могли практично існувати, а якщо і доводилось освоювати нові регіони, нові території, то відхилення від природного первинного середови­ща проживання було не особливо різким, а поступовим, в міру того, як дозволяла природа. В формуванні спільностей людей основну роль відігравали дві обставини: перша — поступове обживання природи іс­тотно впливало на специфічні характеристики людей і на історичні строки консолідації їх у різноманітні спільності, і друга — нові освоєння людиною земель і територій на багато віків і тисячоліть закладали в людську істоту, її генетичну програму особливі якості, що виділяли спільності, по-своєму відмінні, неповторні не тільки з окремими, але й з сусідніми спільностями. Це сталося тому, що люди, спілкуючись з навколишнім середовищем, набували особливих ознак, пов'язаних із впливом географічного середовища, природних умов. У певному середовищі проживання люди формували свої специфічні риси; ме­тоди і способи життєдіяльності, особливі, що ставали традиційними, методи господарсько-екологічної діяльності, обрядові норми, пра­вила і звички, риси характеру, менталітет, матеріальну і духовну куль-^ТУРУ, формували єдину мову. В міру вдосконалення знарядь праці, проникнення у таємниці природи, розширення сфер трудової діяль­ності виникає і об'єктивна потреба в об'єднанні в племена. Племена Уже чіткіше і тісніше пов'язані з певною територією, захищали її, мали внутрішню формальну організацію. З переходом до скотарства і землеробства формується певний господарський устрій. Все це об-єднувало, стимулювало розвиток етнічної спільності. Змішування племен приводило до появи нової спільності — народності, яка вже символізує більш високу культуру суспільства. Отже, основні умови

24* 371

формування етносу — спільність території і мови (потім це стає його властивостями).

У процесі розвитку господарських зв'язків під впливом геогра­фічного середовища, контактів з іншими родами і племенами фор­муються характерні риси матеріальної та духовної культури, вироб­ляється своєрідна етнічна психологія, самосвідомість етносу. Іноді формуванню етносу сприяла спільність релігії. Етнос, який сформу­вався, виступає як соціальний організм, що самовідтворюється ет­нічно, через систему однорідних шлюбів і передачі новому поколін­ню мови, культури, традицій, етнічної орієнтації тощо. Один з основоположників теорії етногенезу Лев Гумільов намагається до­вести, що і тепер зберігається значення для формування етносу та­кого природного фактора, як ландшафт. Порівнюючи переселення російських селян і козаків до Сибіру в межах звичної зони заплавно-лугового ландшафту і переселення в нову для них зону лісотундри, Лев Гумільов показує, що в межах зони заплавно-лугового ландшаф­ту формується кілька етносів великоросів, а в зонах лісотундри — формується вже зовсім інший етнос. Але епоха безпосереднього впли­ву природного фактора на формування етносу відійшла, і на форму­вання етносу уже впливають здебільшого соціальні фактори — еко­номічні, політичні, духовні. Етнічні ж спільності піддані змінам у ході етнічних процесів — консолідації, асиміляції та ін. В результаті об'єктивних обставин народності, які входять до складу етносу, роз­виваються нерівномірно, що веде до уособлення, одержавлення і політичної ізоляції окремих спільностей людей. І на території одного етносу можуть утворюватися різні історичні спільності людей — на­родності, нації. Для стійкого існування етнос прагне до соціально-територіальної спільності, об'єднання, створення держави. Етнос — історично стійка спільність людей, яка склалася на певній території, якій властиві спільні, відносно стабільні особливості мови, культури, побуту, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших по­дібних утворень — самосвідомість етносу.

У кожному конкретно-історичному суспільстві співіснують різні за чисельністю, впливом і розвитком біосоціальні спільності, які за­знають систематизації. Виділяються три основні рівні етнічної іє­рархії: субетнос — етнос — суперетнос. Ключова ланка — етнос є сукупністю субетносів. Інтеграція етносів утворює суперетнос, най­більш яскравим прикладом якого служать арабомусульманський світ і західноєвропейська етнокультурна цілісність, включаючи Північну Америку, Австралію та Південну Африку. Соціальна спільність, кож­на етнічна система має свою історію. І люди завжди цікавились ет­нічною історією, походженням народу. Уже елліни і римляни знали,

що їх етноси склалися приблизно в середині VIII ст. до н. є. Знаємо також, коли еллінів і римлян не стало. Але визначити період народ­ження і період загибелі етносу надзвичайно важко. Комплексний системний підхід до проблеми походження етносу, народу надає ло­гічну завершеність поняттю етногенезу, поширивши його на всі ета­пи існування етносу і обгрунтувавши: етноси — біосоціальні спільнос­ті народжуються, живуть і вмирають не стільки за соціальними, скіїьки за природними законами. Етноси не ізольовані один від одно­го. Волею долі йдуть поряд або навіть у складі єдиної держави живуть несхожі етнічні спільності. Етнічні спільності приречені на постійне спілкування, взаємний вплив. Взаємодія етносів, що веде до зміни їх суті, є етнічним процесом. Виділяють еволюційні і трансформаційні етнічні процеси. Еволюційні етнічні процеси відображають значні змі­ни будь-якого з основних елементів етносу, насамперед мови, куль­тури, а також зміни соціальної (класово-професійної) структури ет­носу, його статевовікового складу тощо; трансформаційний етнічний процес охоплює зміни, що ведуть до заміни етнічної належності; за­вершуючим етапом їх є зміна етнічної самосвідомості. Трансформа­ційні етнічні процеси поділяються на роз'єднуючі і об'єднуючі. Об'­єднуючі етносоціальні процеси — консолідації, асиміляції, інтеграції.

Консолідацією є злиття кількох самостійних, споріднених за мовою і культурою народів у єдиний новий, значно більший етнос (міжетнічна консолідація) або внутрішнє згуртування народу за рахунок вирівню­вання відмінностей між: соціальними етнічними групами (внутрішня консолідація). Міжетнічною консолідацією є злиття східнослов'янсь­ких племен в єдину стародавньоруську народність в IX—XII ст., а внутрішньою етнічною консолідацією є вирівнювання відмінностей між баварцями, саксонцями та іншими німецькими народностями в XIX—XX ст. В Україні ще в XIV—XV ст. в гірських районах сучасних Івано-Франківської, Чернівецької і Закарпатської областей сформу­валось кілька етносів: гуцули, лемки та інші — своєрідні, надзвичай­но цікаві традиційно, побутово і культурно, що стали частиною слов'янського народу. Процеси консолідації етносів відбуваються і в молодих країнах Африки, Азії, Латинської Америки, що розвива­ються, та інших регіонах планети.

Асиміляція — розпилення одного етносу або його частини в інших, звичайно більш численних, внаслідок чого втрачається багато спокон­вічних властивостей і набуваються зовсім нові. У сучасних умовах асиміляційні процеси найінтенсивніше відбуваються в розвинутих країнах — Італії, Англії, Данії, Швеції та інших, де вже сформували-^Ся Державні етноси, які поглинають, асимілюють малі етнічні спіль-^н°сті, соціальні групи. Набагато повільніше і складніше проходять

процеси міжетнічної інтеграції — взаємодія всередині держави або на міждержавному рівні декількох, що значно відрізняються мовою і культурою народів і ведуть до появи у них ряду спільних рис. У результаті формуються не нації, а міжетнічні спільності. Проте ці мі­жетнічні спільності не міцні (створення і розпад багатонаціональних імперій Австро-Угорщини, Османської, Російської, в сучасності -— СРСР, Югославії та ін.). Але навіть США — країну емігрантів, яку традиційно вважали зразково правильним конгломератом націй, в сучасних умовах етнічно визнані неефективними.

Американське суспільство залишається надзвичайно строкатим етнічно, тому що іспанці, португальці, італійці, китайці, мексиканці, євреї і представники інших національних спільностей з покоління в покоління зберігають свою національну ідентичність. Всі етнічні про­цеси йдуть з різною швидкістю і результативністю, вони залежать від рівня соціально-економічного розвитку суспільства і від національ­ної політики, що проводиться державою. Етнічні системи різного рівня мають різний ступінь відчуженості. Так, в XIII ст. стародавньо-руські князівства нерідко воювали між собою, але перед загрозою монголо-татарського нашестя зуміли подолати ворожість і виступи­ти єдиним фронтом.

Аналогічно поводилися в XVII—XVIII ст. індійські племена, чи­нячи опір європейській колонізації Північної Америки. Конфлікти бувають між будь-якими системами і всередині них, але сутички на субетнічному і суперетнічному рівнях незрівнянні. Суперетноси утворюють своєрідні галактики, які співіснують, але не взаємоді­ють. Тут не буває ні асиміляції, ні тривалої інтеграції. Консоліда-ційні процеси можливі тільки всередині суперетносів. Сучасні ет­нічні процеси неоднозначні. До 70-х років XX ст. в світі існувала думка, що в міру розвитку індустріального суспільства вирівню­ються мовні і релігійні відмінності, зникають етнічні кордони. Про­те яскравої вираженості набуває і тенденція уніфікації способу жит­тя народів, яка все ж не веде до вирівнювання відмінностей в одязі, їжі, житлі, до інтернаціоналізації суспільного виробництва тощо. З 70-х років розгортається в багатьох районах планети етнічне від­родження.

В історії походження народів (в етногенезисі) є найпоширеніші соціальні спільності:рід, плем 'я, народність, нація, кластаіп. Стійка сукупність людей складається історично на певній території і має спільні риси (в тому числі расові), стабільні особливості культури (включаючи мову) і психологічний склад, а також свідомість своєї єдності і відмінності від інших утворень (самосвідомість). Ознака­ми, що визначають системні властивості етносу, є: мова, мистец-

тво, звичаї, обряди, норми поведінки, звички тощо. В сукупності вони утворюють певну етнічну культуру. Формування етносу звичайно 'збувається на основі єдності території і економічного життя, але _в процесі подальшого розвитку багато етносів втрачають спільність території (наприклад, українці, росіяни, білоруси, євреї, іспанці та інші живуть у багатьох країнах світу). Традиційному суспільству, в основі якого лежить натуральне господарство в життєдіяльності ет­носів, відповідає переважно така форма існування етносу, як на­родність.

Проте з переходом суспільства до переважно індустріального ви­робництва і ринкової економіки, що об'єктивно вимагає переходу до періодичних ринкових (ярмаркових та ін.) обмінів продуктами ви­робництва, до постійного ринкового обміну матеріальними і духов­ними цінностями, тобто до створення внутрішнього, а потім і світо­вого ринку, йде формування народів. Такому процесу передувало не просто вдосконалення виробництва, а й значне вдосконалення мов­ної культури, психологічного складу людей, утвердженню в способі жит­тя нових, цивілізованіших способів і засобів життєдіяльності. Але, що особливо важливо, якщо процес консолідації етносів має прогресив­ний характер і швидко змінює роди, племена, народності в межах етносу, то етнос стійкіший і консервативніший, хоча і відчуває вплив сусідніх етносів або етнічних меншин. Результатом такого взаємов­пливу може виявитись або зникнення окремих етносів, або взаємо­збагачення етносів на шляху до утворення нових історичних спіль­ностей людей — народів, а фактично, в історичній перспективі, до консолідації нових етносів. Такий процес розвивається на сучасно­му етапі в багатьох етносах, бо ізольованих однорідних етнічних ут­ворень практично не існує. Процес взаємодії і взаємовпливу різних етносів характерний для Сполучених Штатів Америки, де, по суті, суспільство складається зрізних етносів — становить конгломерат — американський багатонаціональний народ. Отже, з розвитком суспіль­ства розвивається і етнос, виникають різні його історичні форми, що змінюють одна одну. Рід, плем 'я, народність, нація, народ — не тільки ієрархічні ступені послідовного сходження етносу на вершину розквіту, а й своєрідні ступені соціальної, культурної, економічної і політичної зрілості народу.

Рід — спільність людей, які пов 'язані узами кровної спорідненості, основний виробничий осередок первіснообщинного ладу. Роди об'єдну­вались у фратрії (братства), а союз фратрій складав уже плем'я. Уст­рій роду і родових общин базувався на суспільній власності на засоби ВДробництва, на колективній праці. Очолював рід виборний старій­шина. Всі справи вирішувались радою роду, тобто зібранням усіх

дорослих чоловіків і жінок. Розпад первіснообщинного ладу, виник­нення нового способу виробництва, заснованого на родостановому поділі суспільства, кладе кінець родовому ладу.

Плем 'я — форма спільності людей, властива первіснообщинному ладу. В основі поняття плем 'я лежать родові відносини, що визнача­ли розрізненість племен на територіях, відрізнялись мовою, культу­рою, звичаями, обрядами та ін. Плем'я об'єднувало два або кілька родів і мало свою мову, територію, звичаї, обряди тощо. Тільки на­лежність індивіда до племені перетворювала його на співвласника спільної власності, забезпечувала йому певну частку виробленого продукту, право участі в суспільному житті. З розвитком виробничих і соціальних відносин відбувається укрупнення племен, утворюють­ся союзи племен. Кровноспоріднені зв'язки поступово перестають бути основою етнічних спільностей, дедалі сильнішими стають зв'яз­ки соціальні. Витіснення родових відносин товарними приводило до розпаду племен і об'єднання їх в народності.

Народність — форма мовної, територіальної, економічної і куль­турної спільності людей, яка складається з виникненням приватно­власницьких відносин і є характерною для рабоволодіння і феодалізму, передує — з розпадом феодалізму — утворенню націй. Народність — не просто об'єднання племен, а якісно нова суспільна організація лю­дей, яка базується на територіальних і економічних зв'язках людей, за наявності приватної власності і непримиренних антагоністичних соціальних спільностей — класів (імущих і неімущих). їм властиві єдина мова, культура, територія, економічні зв'язки і свідомість ет­нічної належності. Народності (а відомі й інші донаціональні спіль­ності) існують і нині не тільки у країнах, що розвиваються, але й у деяких індустріально розвинутих державах (у Великобританії живуть уельсьці, норманці, галли, у Франції — бретанці і корсиканці), у Російській Федерації в Сибіру і на Півночі, на Далекому Сході — евенки, юкагіри та ін. Різні народності проживають і в Україні. По-справжньому чисельно значні народності можуть консолідуватися в нації.

Що таке нація? Зародження і розвиток капіталістичних відносин привели до формування нації. Нації — неминучий продукт і неминуча форма існування етносу в епоху капіталістичного розвитку. Нації ут­ворюються шляхом об'єднання різних народностей на базі подолан­ня феодальної роздрібненості, формування капіталістичного вироб­ництва, що вимагає глибокого поділу праці, широких і міцних економічних зв'язків, широкого і єдиного ринку та ін. Об'єднання в XVII ст. в єдине національне ціле розрізнених при феодалізмі земель у Росії пов'язане з посиленням обміну між регіонами, поступовим

зростанням товарного обігу, концентрацією невеликих міст, ринків _Б єдиний всеросійський. Зважаючи на те що володарями процесу об'єднання місцевих ринків в один всеросійський ринок виступали багаті підприємці, купці, створення національних зв'язків стало не _чим іншим, як створенням зв'язків капіталістичних. Це стало почат­ком формування російської нації.

Етапи формування і розвитку українського народу, нації охоп­люють періоди: XII—XIII ст.— період феодальної роздрібненості, що характеризувався тенденцією відокремлення певних територій і об'єднання земель внаслідок поглиблення суспільного поділу праці та зростання економічних зв'язків між ними; у XIV — середині XVI _ст _ подолання феодальної роздрібненості в економічній сфері, але основна частина південно-західних руських земель потрапила під владу польських і литовських феодалів. Поглиблюються економічні зв'язки, зростає торгівля, обмін товарами. Це сприяє консолідації української народності.

У другій половині XVI — середині XVII ст. триває подальший розвиток внутрішнього ринку, посилення ролі міст, торгівлі тощо. Створюються економічні, соціальні, етнічні основи для завершення формування української народності. Далі йде поступове перетво­рення української народності на націю (друга половина XVI ст.— перша половина XIX ст.). Цей період характеризується значними зрушеннями в розвитку продуктивних сил у землеробстві, ремеслах, торгівлі. Виникають нові міста. Освоюються території Наддніпрян­щини, Слобожанщини, Запоріжжя. У XVIII ст. сталося нове возз'єд­нання більшості українських земель — у межах абсолютистської Ро­сійської держави, здійснюється вихід до Чорного та Азовського морів. Розширюються капіталістичні відносини, зростає єдиний ринок, роз­гортається процес формування української нації. Центром форму­вання української нації стає Наддніпрянщина — Київщина, Переяс­лавщина, Полтавщина та Чернігово-Сіверщина. Саме тут утворилося етнічне ядро, до якого тяжіло населення інших земель. Саме за цим районом найраніше закріпилася назва Україна. Тут розвинулися серед-ньодніпровські говори, що стали основою мови українського народу, розквітла самобутня усна народна творчість. У процесі формування Українському народу доводилося відстоювати етнічну самобутність у боротьбі з литовсько-польською католицькою експансією, агресією Туреччини і Криму, зростала єдність та національна самосвідомість Українського народу. Природно, нації — продукт капіталістичних від­носин. Адже зародження і розвиток капіталістичних відносин у різних Країнах світу відзначається великою нерівномірністю, і процес фор­мування націй теж відбувається нерівномірно.

Якщо в Європі процес складання націй в основному завершуєть­ся ще в XIX ст., тоді, коли в основному завершився період форму­вання капіталістичних відносин, то в багатьох колоніальних або ви­зволених з-під колоніальної залежності країнах Азії, Африки та Латинської Америки процес формування націй серйозно затримав­ся і відбувається й досі в ході національно-визвольного руху молодих незалежних держав. Варто відзначити, що дослідження шляхів і ме­тодів вирішення національного питання дуже часто обмежувалися аналізом економічного і соціального розвитку націй і народностей і надто мало при цьому зверталося уваги на ті аспекти національних відносин, які найбезпосередніше пов'язані із сприйняттям людьми об'єктивної реальності, зі станом і суперечностями в національній самосвідомості.

Інакше кажучи, якщо форма національного розвитку знаходила певне висвітлення, то зміст інтерпретувався вельми своєрідно — переважно давались кількісні характеристики загальноосвітньої, культурної і професійної підготовки. Ні в теорії, ні на практиці не було своєчасно помічено і оцінено розвиток і зростання національ­ної самосвідомості. Хоча цей процес і тривав в умовах інтернаціона­лізації суспільного життя, не можна забувати, що і такий вид суспіль­ної свідомості може неадекватно відображати об'єктивну реальність. За певних умов саме в сфері свідомості і в поведінці виникає можли­вість появи націоналізму, що становить, по суті, деформацію полі­тичного і духовного компонента національних відносин, тому що породжує один з проявів егоїзму — прагнення забезпечити привілеї своєму народу за рахунок інших. Звичайно, соціологія націй розкри­ває специфіку прояву національного в будь-якому громадянському суспільстві і ступінь зростання його впливу на життя кожної багато­національної держави. Нині у світі практично не залишилось одно-національних держав, етнічні процеси стали характерними для всіх без винятку суспільств. Це проявляється в Канаді (особлива позиція французьких жителів провінції Квебек), Чехії, Словаки, Югославії, Іраку, в багатьох багатоплемінних державах Африки. Загострились етнічні суперечності в країнах, що з давніх давен вважались єдиними національно, але тут існували й етнічні групи. Етнічні суперечності є в Бельгії, Іспанії, Індії, Китаї та інших країнах. Національні су­перечності стали основою подій в Казахстані, країнах Середньої Азії, Прибалтики, в Закавказзі тощо.

Звичайно, нація — соціально-історичне явище — виникає в пе­ріод ліквідації феодальної роздрібненості і розвитку капіталістичних відносин, коли зміцнюються економічні зв'язки між окремими регіо­нами, складається загально-національний ринок. Важливу роль У

консолідації націй відіграє держава, хоча наявність держави — не бов'язкова ознака нації. Нація — історична форма спільності лю-_яЄЙ яка приходить на зміну народності. Нації властиві, насамперед, спільність економічних умов життя, спільність території, спільність мви, певних психологічних рис (свідомість, інтереси, національний мен-'тсиіїтет та ін.), національний склад характеру, що проявляється в особливостях, своєрідності культури і побуту. Належність до однієї нації об'єднує людей. Але національна спільність не усуває соціаль­них відмінностей всередині нації. Зважаючи на те, що силою, яка сприяла виникненню нації, тоді виступила буржуазія, це кладе пев­ний відбиток на її соціально-політичний і духовний склад. З розвит­ком націй, всередині них дедалі загострюються соціальні супереч­ності, проявляється протилежність соціальних спільностей, навіть у кожній нації буржуазного суспільства є дві нації — нація володарів-багатіїв, гнобителів, експлуататорських класів і нація трудівників: робітників, середніх і нижчих соціальних верств, тобто нація гнобле­них, а це сприяє формуванню в кожній національній культурі двох національних культур. Прагнучи заглушити суперечності, буржу­азія розпалює ворожнечу між націями, загострює національні антагонізми, проповідує ідеологію націоналізму і національного егоїзму.

У принципі, місце людини, можливості її розвитку визначаються не класовою або національною належністю, а особистими якостями, здібностями, працею. І все ж збереження національного поділу су­спільства не може не відбитися на конкретних індивідах і соціальних верствах, на формуванні їх свідомості і психології. Залежність між національною належністю і суспільним становищем людини прояв­ляється, по-перше, в цінностях, орієнтаціях людей, які можуть бути деформовані з різних причин, і, по-друге, в конкретних способах вирішення соціальних проблем, коли вони набувають національ­ного забарвлення і можуть мати і позитивний, і негативний ефект. Прорахунки в національній політиці показують: якщо інтереси пред­ставників однієї нації і національності перебільшуються, то, як пра­вило, ущемляються інтереси інших національностей. Переваги тієї або іншої нації чітко фіксувались у суспільній свідомості. Це часто вело до протиставлення інтересів однієї нації іншій, що дуже ущем­ляло національні почуття і нерідко призводило до загострення націо­нальних відносин.

На початку 90-х років в соціології і політології формується теорія

^поліщичної нації. її основоположники, спекулюючи на об'єктивному

факті — багатонаціональності більшості країн світу, вважають, що в

аких країнах основна нація має консолідувати всі інші національні

меншості, поширити на них свої традиції, звичаї, культуру і, насам­перед, мову. Звичайно, розвиток економічних і культурних зв'язків і відносин обумовлює, по-перше, прагнення спільності людей до внутрішньої консолідації, по-друге, активну взаємодію однієї спіль­ності людей з іншими національними спільностями, по-третє, спіль­ність людей, їх соціальне і етнічне, тобто суспільне, племінне, утво­рення переборює замкнутість, вступає в активні відносини з іншими соціально-етнічними спільностями людей. Нації властиві ті ознаки які забезпечують і історично обумовлюють цілісність народу, його економічні, культурні інтереси, його комунікативність, тобто його інтереси, внутрішні зв'язки. Багатонаціональна спільність в межах єдиної держави, безумовно, потребує здійснення державою виваже­ної національної політики, спрямованої на усунення міжнаціональ­них суперечностей, утвердження дружби і співробітництва націй.

Народ — соціальна спільність, яка включає нарізних етапах історії ті верстви і класи, які за своїм об 'єктивним становищем здатні брати участь у вирішенні завдань прогресивного розвитку суспільства. На всіх ступенях суспільного розвитку основа народу — трудові маси, голов­на продуктивна сила суспільства, а також ті соціальні спільності і верстви населення з дуже різними і навіть суперечливими, проти­лежними інтересами, які за своїм об'єктивним становищем здатні спільно з ними брати участь у реалізації прогресивних соціальних проблем. Правда, в історії суспільства є випадки, коли народ, вклю­чаючи реакційні сили і соціальні верстви, скорявся владі реакційних сил, йшов за ними і служив реалізації ворожої йому мети (Вандея, фашизм). Тривали терор, репресії, масові переслідування непокір­них, суспільство деградувало. У сучасних умовах на уряди і правлячі сили в усіх країнах світу покладається велика відповідальність за долю людства, за відвернення ядерної катастрофи. Народ — насе­лення держави, країни, історична спільність людей, яка змінюється і яка включає ту частину, ті соціальні верстви, соціальні класи насе­лення, які за своїм об'єктивним становищем здатні спільно вирішу­вати проблеми життя і діяльності, задоволення інтересів і потреб.

Певні соціальні спільності є суспільні, соціальні класи. Класами називаються великі спільності людей, які відрізняються місцем в істо­рично певній системі суспільного виробництва, їх ставленням, здебіль­шого закріпленим, оформленим в законах, до засобів виробництва, їх роллю в суспільній організації, і, отже, способом одержання і розмірами тієї або іншої частки суспільного багатства, якою вони володіють. Проте при визначенні поняття «класи» варто враховувати не лише економічні ознаки, які є основними, але брати до уваги й ідеолого-психологічні. Суттєву роль у формуванні класів відіграє суб'єктив-

_ЙЙ фактор, усвідомлення класом корінних інтересів і створення ¹ _{м св}оїх об'єднань, політичних партій. Розвиток класу має підня­вся Д° рі^{вня його} самосвідомості, тобто клас має усвідомити саме _ебе як клас — силу, яка протистоїть іншим соціальним спільностям, _вЄрствам, станам та ін.

Соціальна верства, стан — визначення в соціально неоднорідному суспільстві окремих проміжкових соціальних спільностей, станів, про­шарків та ін. У соціології вживаються категорії: етнічна меншість, національна меншість, етнічні росіяни, етнічні білоруси, етнічні греки, _етнічні молдавани та інша діаспора, національністьтощо. Етнічна мен­шість — це соціальна спільність населення, яка складає інший етнос, але проживає на території, яку займає основний етнос, народ. Діас­пора — представники корінної нації, які проживають за межами те­риторії корінної нації і живуть значними групами на територіях ін­ших націй в інших країнах. Діаспора, по суті, національна меншість на території іншої нації, в іншій країні. Національність — це належ­ність індивіда до якоїсь нації, народності. Варто пам'ятати, що етнос і _наиія _ поняття і за суттю і за змістом не ідентичні, не тотожні і їх вживання має певне суттєве визначення і зміст.