Теорія і практика соціалізації особи

М одотогія Соціологія виходить з розуміння особи як

теорії особи системи ясно інтегрованих в індивіді соці-

ально значущих рис і соціальних відносин суспільства. У процесі соціологічних досліджень виявляються соці­альні визначення особистісних якостей, соціальний зміст і соціальні функції існуючих у суспільстві типів особи. Для визначення харак­терних рис особи, її поведінки важливо відшукати не індивідуальний метод аналізу внутрішньої структури особи, а міжіндивідуальний ме­тод, який є висхідним соціальних зв'язків людини. Проте важливо враховувати досягнення психології, щоб розкрити процес перетво­рення соціальних рушійних сил загального характеру і причини по­ведінки індивідів та їх якості. Аналізуючи реальну життєдіяльність людей, визначаючи різні опосередкування, що як соціальні визна­чення, відображають різноманітні прояви поведінки, соціальних функцій і механізмів.

Важливою формою опосередкування виступають малі соціальні спільності, верстви, в які включена людина. Варто враховувати і те, що одна і та ж людина має типові якості, і, отже, може належати до різних соціальних типів. Переплетіння типових рис в життєдіяль­ності однієї і тієї ж людини (представника нації, класу, певної сім'ї тощо) створює основу неповторності унікальності її поведінки. З'ясування і прогнозування соціальної поведінки особи, механізмів, спонукальних причин, визначальних факторів здійснюється здебіль­шого дослідженням цінностей особи. Поняття цінності— одне з фун­даментальних понять соціології. Поняття цінності широко викорис­товують філософи, політологи, психологи та ін., вкладаючи в їх зміст особливе розуміння, що відображає ті чи інші сторони соціального явища. Цінність не завжди є предметом реально потрібним, необхід­ним людині. Адже речі, предмети, явища постають перед конкрет­ною особою як цінності, що вишиковуються в певну ціннісну ієрар­хію через дії складних соціальних механізмів, які визначають міру відповідності між реальною значущістю речі для потреб та інтересів особи і її сприйняттям як цінності.

Сукупність ціннісних уявлень, засвоєних і прийнятих особистіс-

тю, лежить в основі того, що вона навколо себе і в самій собі вважає потрібним, необхідним, тим, до чого вона прагне в своїй поведінці. Процес формування ціннісної свідомості особистості не є процесом однобічного засвоєння індивідом готових, надіндивідуальних стан­дартів, зразків, ціннісних критеріїв, властивих суспільній свідомос­ті. Особа здатна більш-менш адекватно усвідомлювати власні потре­би та інтереси, зв'язок між ними і природними, соціальними умовами своєї життєдіяльності, критично ставитися до готових ціннісних уяв­лень, перевіряти їх істинність власним життєвим досвідом. Ціннісна свідомість особи — не проста проекція ціннісних уявлень суспіль­ства, соціальної спільності на внутрішній світ людини, а складне, багатоманітне духовне явище, де є власні оцінки, власні ціннісні міркування, загальнопоширені ціннісні стереотипи, прийняті не реф­лексивно, на віру, а перевірені практикою, життям.

Методологічно значущим в особі стає положення про те, що со­ціальна визначеність її розвитку є результатом пасивного сприйнят­тя впливу середовища, становить активну протидію їй і взаємодію з нею. Уже засвоєні людиною елементи соціальних відносин все більше розвивають особу. З мужінням людина частіше приймає свідомі рі­шення. Самосвідомість людини, що виступає об'єктом аналізу в со­ціологічних дослідженнях, розглядається переважно як результат со­ціальної взаємодії, у ході якої індивід здобуває знання, навички, уміння, дивиться на себе очима інших.

Процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв 'язки та інтеграції, у різні типи соціальних спільностей, внаслідок чого відбувається становлення її соціальності, називається соціалізаці­єю. В процесі соціалізації формуються соціальні якості, цінності, знання, навички, уміння людини, і вона стає дієздатним учасником суспільних відносин. Здійснюється перетворення вроджених, при­родних людських сил і потенцій суспільством, їх окультурення, тому що соціалізація реалізується за допомогою усвоєння індивідом еле­ментів культури, соціальних норм і цінностей. Соціалізацією забез­печується, з одного боку, самовідновлення суспільних відносин, збе­реження її культурних цінностей, а з іншого — комфортність життєдіяльності індивідів і можливість самореалізації особи в соці­альних зв'язках.

Фактори і механізми Соціалізація — процес впливу соціальних умов
соціалізації особи ^на життєдіяльність індивіда з метою вклю-

чення його як дієздатного суб'єкта в систему суспільних відносин. Основними факторами соціалізації особи висту­пає соціальне середовище, з яким взаємодіє людина. По-перше, це сукупність ролей і статусів, що суспільство пропонує людині. По-

__ сукупність соціальних інститутів, суспільних організацій,

друге, " . „ ...

пальних спільностей, в межах яких індивід реалізує певні сощаль-■ полі і набуває бажаних соціальних статусів. По-третє, елементами піального середовища, що визначають соціалізацію особи, висту-сукупність цінностей — соціальних норм, знань, звичок і нави-_ч0К уміння, якостей, яких людина набуває, щоб відповідно до по­треб суспільства реалізувати певні ролі і підтримувати набутий статус. По-четверте, соціальне середовище охоплює сукупність соціальних інститутів і соціальних технологій виробництва, відтворення і пере­дачі культурних зв'язків, цінностей, норм. На формування цінніс­них настанов і поведінку індивіда в суспільстві значно впливають конкретні події, соціальні явища.

Особа не може існувати поза соціальною діяльністю і без спілку­вання з людьми. Тільки включаючись у процес історичної практики, індивід проявляє соціальну суть, формує свої соціальні якості, ви­робляє ціннісні орієнтації. Головна сфера становлення людини — її трудова діяльність. Праця складає основу соціального буття людини тому, що саме в праці людина здебільшого виражає себе як суспіль­ний індивід. На формування особистості впливають фактори трудо­вої діяльності, суспільний характер праці, її предметний зміст, форма колективної організації, суспільна значущість результатів, техноло­гічний процес праці, можливість для розкриття, прояву самостійності, ініціативи, творчості.

Розвиток ринкових відносин в економіці і становлення плюралі-стичності в діяльності політичних сил в сучасній Україні обумов­люють появу нових соціальних ролей і статусів, що пропонуються суспільством індивіду, розширення спектра духовних цінностей, соціальних вимог, прояву людиною таких якостей, як ініціативність, діловитість, самостійність. У сучасних умовах в Україні найбільшу роль у соціалізації людини відіграють сім'я, групи ровесників, вико­нання індивідом професійних ролей, національні традиції, супереч­ності і труднощі соціальних перетворень. Велике спрощення — трак­тувати соціалізацію як одномірний, односпрямований процес дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об'єкта впливу. До впливу соціального середовища лю­дина ставиться вибірково, на основі сформованої в її свідомості сис­теми цінностей, і уже набуті соціальні якості виступають своєрідним ситом, через яке просіюються імпульси соціального середовища. Зви­чайно ж, сама особа, її потенційні індивідуальні можливості освоїти культурний пласт суспільства, її потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності — виступають важливими факторами її соціа­лізації та залучення в активне суспільне життя.

Отже, соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену суспільства. Зміст соціалі­зації особи охоплює засвоєння особою мови соціальної спільності; відповідних способів, методів мислення, властивих культурі особи; форм раціональності і почуттів, прийнятих особою норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків і методів діяльності тощо. Індивід соціалі­зується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Людина засвоює світ культури вибірково, через свої інтереси, свій світогляд. Освоюючи культуру, людина формує свої здібності, потреби, цінності, тому не­має соціалізації без індивідуалізації. Процес поєднання факторів, що характеризують умови соціального середовища, з факторами осо­бистими, становить механізм соціалізації. Процес соціалізації скла­дається з ряду етапів: первинна і вторинна соціалізація (засвоєння соціальних норм і цінностей дитиною, входження її в певну культуру і наступне засвоєння соціальних ролей, що відрізняють життєдіяль­ність дорослої людини). Виділяють і стадії соціалізації: дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності); тру­дова (охоплює період активної трудової діяльності людини); після-трудова (період, що починається з припиненням активної трудової діяльності людини).

У політичній соціалізації соціологи, політологи, психологи виді­ляють дві моделі: модель підкорення і модель інтересу, що характери­зують різні механізми включення людини в політичне, соціально-економічне життя. їх відмінності полягають у різному розумінні першоджерел соціалізації особи, якими можуть виступати суспільна необхідність або інтереси конкретної особи. Соціалізація відбува­ється стихійно і цілеспрямовано під впливом багатьох відповідних суспільних структур та інститутів, соціальних факторів. В соціаліза­ції психолог Зігмунд Фрейд виділяв психологічні механізми: іміта­цію, індентифікацію, почуття сорому, провини та ін. В соціологічній теорії соціальної дії соціолог Толкотт Парсонс оперує поняттями імі­тації'як процесу засвоєння елементів культури, а індентифікації — як відображення ставлення до соціального світу сприйняття цінностей. Соціалізація включає також і адаптацію, або пристосування особи до нових умов, ролей, норм та інтеріоризацію, тобто сприйняття норм, цінностей, включення їх у внутрішній світ людини.

В умовах дії моделі підкорення, що функціонують у суспільстві або спільностях людей з досить високим ступенем регламентації, відбувається взаємодія механізму відбору, механізму пропозиції, ре­комендації і механізму контролю. В межах дії моделі підкорення

пільство за допомогою соціальних інститутів, цінностей і норм

А_Ипає на ту або іншу роль людей, які володіють певними здібнос-рівнем підготовки, біопсихічними якостями, що відповідають

іальним _ВИМогам. Потім соціальне середовище через зразок ви-онання соціальної ролі функціонально і соціокультурно рекомен-

особі стандартний набір моральних, трудових та інших якостей.

формування стійких переконань, дотримання позицій, світогля­ду є важливою складовою частиною процесу політичної соціалізації індивіда. Соціальність особи — це її зв'язок із соціальною спільніс­тю суспільством. Соціальність особи можна з 'ясувати лише через вивчення системи соціальнихзв 'язків особи з найрізноманітнішими спіль­ностями (класовими, професіональними, поселенськими, демографічни­ми етнічними, статусними та ін.). Будь-яка політична система за­цікавлена в поповненні своїх рядів, у підтримці прихильниками, в їх служінні не за страх, а за совість. Існують різні тактичні методи і способи. І нарешті, суспільство здійснює контроль за реалізацією людиною взятої на себе ролі у суворій відповідності до певних ролевих норм, бо саме через поняття соціальної ролі з'ясовується механізм входження особистості в соціальне життя. Позиція особи в соціальній системі, що пов 'язана з належністю до певної соціальної спільності, прошарку або групи, аналіз її соціальних ролей, якість і ступінь їх вико­нання і є соціальним статусом. Соціальний статус охоплює узагаль­нюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матері­альне забезпечення, політичний вплив, ділові стосунки, політичну чи громадсько-суспільну діяльність, релігійність, вік, сімейне стано­вище, родинні зв'язки тощо — тобто все, що Роберт Мертон називає статусним набором.

Модель інтересу характерна для суспільств, де торжествують іде­али лібералізму і демократизму, де вона виступає нібито дзеркальним відображенням моделі підкорення, але протилежна, і де функціонує ме­ханізм вибору особою соціальної ролі на основі наявності у неї потреб, інтересів, цінностей, розуміння інтелектуальних, фізіологічних і пси­хічних можливостей, набутих нею звичок та умінь; механізм аналізу соціальних вимог і активного оволодіння необхідними якостями; меха­нізм самоконтролю — контролю індивіда за власною поведінкою з точ­ки зору не лише здійснення соціальної ролі, а й особистих інтересів. Порушення цілісності активності як соціальної системної якості в *итті і буває у взаємозв'язку ціннісної орієнтації і діяльності, коли Діяльність розвивається всупереч ціннісним орієнтаціям на основі ситуаційних мотивів. Високо оцінюючи творчий характер праці, твор­чу атмосферу в колективі, все ж більшість орієнтується не на новації,

творчість у сучасній праці, а тільки на добросовісність дотримання трудових зобов'язань. Ось чому здебільшого зустрічаються у житті типи особи-виконавця, а не творця.

Труднощі переходу від моделі підкорення до моделі інтересу по­в'язані з небажанням елітних верств та державних структур відмови­тися від наявних у них раніше широких можливостей розпоряджень та соціального контролю і з неготовністю більшості людей до вияв­лення самостійності на базі усвідомленого інтересу. Проте докорінні перетворення в державі неможливі без зміни моделі соціалізації осо­би, тому що вона істотно впливає на відтворення суспільних струк­тур і соціальної цілісності. В сучасних умовах процес соціалізації особи має дві форми: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Поняття адаптація (лат. асіарю — пристосування) введено в біології для ви­значення пристосування структури та функції організмів до умов існування і звикання до них. В соціології кінця XIX — початку XX ст. поняття адаптація використовувалося представниками органістської школи (Герберт Спенсер, Павло Лілієнфельд, Альберт Шеффле, Рене Вормс, Альфред Еспінас та ін.), що проводили аналогію між суспіль­ством та організмом. Адаптація — обов'язковий етап включення лю­дини в систему суспільних відносин.

_ . . Соціальна адаптація — вид взаємодії особи із

Соціальна адаптація , ,. .^,

та інтеріоризація соціальним середовищем, в ході якого відбува-

ється погодження вимог та сподівань обох вза­ємодіючих сторін. Адаптація означає пристосування індивіда до ро­льових функцій, соціальних норм, до соціальних спільностей, прошарків, верств, інститутів, організацій, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує само­оцінку і свої претензії зі своїми можливостями і реальностями соці­ального середовища. Особливо тяжко здійснюється адаптація в пе­рехідні періоди суспільного розвитку, коли в людей середнього і похилого віку, що становлять основну масу населення будь-якої кра­їни, претензії залишаються орієнтованими на систему ролей і стату­сів зникаючих суспільних відносин. Через інерційність ціннісних орієнтацій особистості людям старшого віку важче, аніж молоді, адап­туватися до нових соціальних механізмів. Тож адаптація індивіда не забезпечить його повноцінної і комфортної участі в соціальних зв'яз­ках, можливостей його самореалізації. Тоді наступним етапом соці­алізації особи стає інтеріоризація.

Інтеріоризація (лат. іпіегіог— внутрішній). Поняття інтеріориза­ція введено в науковий обіг психологами Полем Жане, Жаком Піа-же, Анрі Віллоном. Інтеріоризація — процес формування внутріш­ньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних

норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внас-ідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовніш­нього середовища у внутрішнє «Я». Інтеріоризацію відрізняють від будь-яких форм одержання «ззовні», перероблення і збереження «всередині» психіки знакової інформації, якою є пам'ять і сприйнят-_тя результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, не­повторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності, що виявляється через поєднання вроджених особливостей темпера­менту, інтелекту, уявлень і соціальних умов. На основі взаємопере-ходів біогенних і соціальних властивостей формуються внутріш-ньоособистісні утворення, де виявляються схрещеними генетичні своєрідності та соціальні якості особи.

Природно, якщо в фазі соціалізації особи, тобто в процесі адап­тації, відбувається пристосування індивіда до соціального середови­ща, то потім у процесі інтеріоризації впливу соціальної системи воно, змінюючися через внутрішнє «Я» людини, проявляється в зміні її поведінки. Поведінкові новації починаються з порушення рівноваги в адаптації особи до особливостей системи і завершуються стабіліза­цією, але уже на іншому рівні.

У соціології є два підходи до визначення

Адаптація. змісту і суті адаптації. Одні соціологи пояс-

активність особи

нюють адаптацію як пасивний процес при­стосування суб'єкта до вимог суспільства, до того ж ціною жертв з боку особи. В концепціях швейцарського психолога Жака Піаже, англійського соціолога Роберта Мертона соціальна адаптація роз­глядається як двосторонній процес і результат зустрічної актив­ності суб'єкта і соціального середовища. Другий підхід, мабуть, є адекватним реальним соціальним процесом і доцільним з позицій з'ясування процесів активної діяльності соціальної особи. Якщо ж У ході адаптації людина виступає активним суб'єктом, то вини­кає запитання: в чому ж суть свободи соціальної активності особи і які її межі? Включаючись у суспільне життя, особа зберігає сво­боду вибору соціальних ролей, соціальних спільностей, ціннос­тей, форм і видів діяльності. Людина вибирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно до своєї життєвої ^Мети і амбіцій. Особисті пріоритети, ієрархія цінностей визна­чають поведінку особи в конфлікті ролей, коли людина робить ^свщ вибір на користь якоїсь ролі вченого-соціолога, практика-соціолога, практика-політолога, дбайливого щирого сім'янина або Щасливого бізнесмена тощо. Звичайно ж, у межах запропонова-^Их суспільством обставин особа має можливість творити свою лю і сприяти суспільно значущим перетворенням внаслідок тру-

дової діяльності. Інакше кажучи, особа пристосовується до соці­ального середовища. Проте свобода соціальної активності людини не незалежна. Суспільство обмежує особі свободу вибору. Свобода особи не поширюється на загальнолюдські і загальногромадянські рольові рекомендації. Щоб включитися в соціальні зв'язки, людина має хоча б елементарно оволодіти правилами, нормами людського спілкування, співжиття, знати мову, культуру суспільства (мова, жес­ти, міміка, символи та ін.). Суспільство обмежує людині свободу діяльності, створює об'єктивні можливості (матеріально-технічні ре­сурси, нагромадження духовно-наукового потенціалу тощо) для до­сягнення поставленої мети. В умовах тоталітарного режиму суттєво звужуються межі свободи індивіда. Але навіть у звужених межах сво­боди людина намагається проявляти активність, вибирати варіанти, що дають їй реалізувати поставлену мету. Досягається реалізація ме­ти адаптацією до умов і обставин, в яких опинилася особа.

Отже, людина адаптується, тобто пристосовується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері політичного життя, всіляко прагне освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та пове­дінки, проявляючи соціальну творчість. Але тому, що суспільство зацікавлене в збереженні своєї цілісності, стабільності, в постійному русі шляхом соціального прогресу, воно створює механізми ціле­спрямованого впливу на соціальну активність людини і, насамперед, на її ціннісні орієнтації, тому що цінності і мотиви політичної і соці­альної активності є основою вільної людини, її вільного вибору в житті, її активної діяльності.

Визрівання і постійне вирішення суперечностей здійснюється в процесі соціалізації індивіда, коли свідомо засвоюються соці­альні норми і цінності та здійснюються рольові вимоги та споді­вання. Саме в процесі соціалізації і реалізується в різних формах соціальний контроль. Виконуючи декілька функцій на індивіду­альному рівні і в межах соціально-політичної системи, соціаліза­ція, з одного боку, здійснює процеси, за допомогою яких особа формує свою політичну орієнтацію і погляди на явища навколи­шнього світу, а з іншого — є способом існування і відтворення соціальної і політичної системи. На індивідуальному рівні соціа­лізація передбачає процес навчання особи основам і переважаю­чим цінностям соціально-політичної і економічної систем. Соці­алізація дає людині уявлення про призначення та зміст відносин індивіда із системою: якими законами, правилами і нормами ре­гулюються її поведінка в політичній і соціальній сфері, що мають від неї чекати і чого можна вимагати від уряду і влади. Процес соціалізації забезпечує підтримання і відтворення соціальної і по-

ітичної сфери. Це взає-мозворотний процес між особою і су-пільством, що надає легітимності і виправдання існуючій полі­тичній системі і владі в країні.

Отже, політична соціалізація — необхідний і важливий компонент будь-якої державності. Навчаючи громадян і пояснюючи їм зміст законів і правил, система водночас забезпечує існування, тому, що в реальному житті функціонування політичних інститутів держави здійснюється тими ж людьми, тільки одягненими в мантії суддів, мундири міліції і солдат, людьми, які, обіймаючи певні державні пости, посади, мають повноваження тощо. Без спільної взаємодії громадян держави неможливо уявити нормальне функціонування політичної системи, владних структур. Процес політичної соціаліза­ції особи триває постійно, усе життя. Особа набуває знання і цінніс­них настанов у політичній сфері під впливом певних інститутів полі­тичної соціалізації (сім'я, школа, державні, партійні, релігійні, суспільні, громадські об'єднання, засоби масової інформації і самі події політичного життя). За діями, поведінкою особи стежать і дер­жава, і суспільство і здійснюють соціальний контроль.

Суспільство використовує різні санкції. Санкції — способи реагу­вання оточення на поведінку людини, здійснювані в формі заохочення або покарання. Звідси і розрізняють позитивні (заохочення на дії ба­жані і корисні для суспільства) і негативні (покарання за небажані, шкідливі дії) санкції. Конкретний зміст санкцій залежить від особ­ливостей культури, моралі, певної суспільної, державної системи то­що. Характер суспільної реакції (санкцій) визначає і ознаки відтво­рення індивідуального акту: його повторення, зміну або припинення. Регулятивну роль відіграють не лише санкції за дії, але й чекання застосування санкцій за ще не здійснені дії. В застосуванні суспіль­ством позитивних і негативних санкцій важливо дотримуватися за­ходів, законів. Інакше станеться їх девальвація. Крім того, з погляду етики, моралі неправомірно абсолютизувати роль покарання (на­сильства) в системі соціального контролю. Для перспективи суспіль­них процесів є неефективним послаблення негативних санкцій то­му, Що небажані форми індивідуальної поведінки відновлюються. Використання санкцій як несхвалення, моральне осудження ефек­тивне лише тоді, коли людина цінує соціальну спільність, невідчу-Женість від неї. Щоб стати ефективним регулятором поведінки лю­дей, соціальна санкція може стати адекватною соціальній вагомості вчинку і соціальною межею його наслідків. Визначення такого сту­пеня адекватності санкцій — складна соціальна проблема. В сучас­ному суспільстві ще не знайдено адекватних наслідків загострення в ході людських дій глобальних проблем.

Самосвідомість, Суспільство характеризує, оцінює індивіда,

саморегуляція особи та й індивід оцінює суспільство і самого себе в суспільстві. Самосвідомість — важлива со­ціально-психологічна характеристика людини. Джерело, з якого люди­на черпає уявлення про самого себе,— оточуючі її і значущі для неї люди. За їх реакцією на його поведінку, за їх оцінками його вчинків індивід думає про те, яким є він. У самосвідомості особи присутні реальні (якою є вона дійсно), ідеальні (якою має стати), і фантастичні (якою хотіла би бути) образи. Самосвідомість формується в процесі діяль­ності і спілкуванні людини з іншими людьми і обумовлена широким соціально-культурним контекстом. Людина — суб'єкт політики і та соціальна реальність, в яку вона включена, і ті соціальні функції, ролі, які вона виконує. Соціальна роль — це такий образ поведінки індивіда, який повинен бути у кожного, хто займає будь-яке становище в системі суспільних відносин. Нормативи, зразки поведінки індивіда, який бере на себе здійснення певної соціальної ролі, даються йому як щось зовнішнє, більш або менш обов'язкове. Та щоб людина мала спроможність, здатність здійснювати певну роль у суспільстві, важ­ливо попередньо засвоїти соціальний досвід, пристосуватися до іс­нуючих умов своєї життєдіяльності. Процес інтеграції індивіда в су­спільство, в різні типи соціальних спільностей задопомогою засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особи, і є соціалізацією.

Стадії формування самосвідомості визначаються реальними ста­діями розвитку людини (дитинство, юність, зрілість та ін.). Перехід людини від однієї стадії до іншої супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якіс­но нових уявлень індивіда про себе, що відбивають зміни об'єктив­них умов життєдіяльності. Перехідний процес — це криза самосві­домості, яка часто породжує серйозні складнощі в житті людини. Зміни самооцінки можуть статися тоді, коли людина входить в но­вий колектив, створює сім'ю, в межах нової соціальної спільності, коли змінюються і зовнішня реакція на поведінку індивіда та ін. Вплив соціального середовища на становлення особистості скла­дає суть соціалізації. Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального, адже особистістю не народжують­ся, а нею стають під прямим чи опосередкованим впливом факто­рів соціального становища, серед яких: сукупність соціальних ро­лей і статусів, які суспільство пропонує людині; соціальні спільності, в межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і набутий кон­кретний статус; система соціальних цінностей і норм, що доміну­ють у суспільстві; соціальні інститути, що забезпечують виробнии-

о і відтворення культурних зразків, норм і цінностей та їх засво­єння; загальна ситуація в країні. Процес соціалізації, формування самосвідомості охоплює всі можливості залучення особи до культу­ри виховання та навчання, задопомогою яких особа набуває соці­альної природи і здібності брати участь у соціальному, політичному житті. І перехід від однієї стадії до іншої відбувається тому, що умови життя людини, а отже, і сама людина, постійно змінюються, постійно здійснюються все нові й нові соціальні ролі і змінюються соціальні статуси.

Механізмами соціалізації, за визначенням соціолога Жюльєна фройнда, є імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслі­дувати поведінку дорослих та ідентифікація — засвоєння дітьми по­ведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних, а також почуття сорому, провини та ін. Звичайно ж, ці механізми спрацьову­ють переважно на стадії дитинства. Та фройндівські поняття вжива­ються Толкоттом Парсонсом в обґрунтуванні теорії соціальної дії, де імітація — вже процес засвоєння елементів культури шляхом наслі­дування, а не свідомого вибору, а індентифікація — вияв ставлення до соціального становища, засвоєння цінностей, норм, усвідомлен­ня належності до соціальної спільності тощо.

Духовна зрілість особи настає тоді, коли людина починає усві­домлювати проблеми свого буття як проблеми вибору справжнього шляху життя, коли особа починає дивитися на себе із загальнолюдсь­ких позицій і оцінювати своє життя або як беззмістовне, вбоге, нік­чемне, або як піднесене, що має реальний позитивний сенс. Правда, бувають парадокси самосвідомості, пов'язані з нетотожністю мірку­вань людини про саму себе і з реакціями навколишніх та реальними внутрішніми збуджуючими мотивами її вчинків, міркувань, що ві­дображають принципи життєдіяльності, які можуть і не бути реалі­зовані в кожному конкретному випадку, і міркувань, що фіксують дії, які сталися тощо. Самосвідомість виступає важливим елементом саморегуляції особи, тобто вибору і дотримання доцільних форм жит­тєдіяльності.