Розділ фругий

14* 211

пересувалися українською територією, вимальовується обличчя сло­в'ян — безпосередніх предків українського народу. Київська Русь від попередників одержала в спадщину їх характерні риси — військовий і комерційний характер, прагнення наблизитися до Чорного моря, орієнтацію на Південь або Схід (переважні впливи арабські та хо­зарські). Простежує і розвиток української державності аж до Га-лицько-Волинськоїдержави, висвітлює відродження українськоїдер-жавності в період Богдана Хмельницького, її розквіт та повільну втрату суверенності.

Пошуки шляхів національного відродження велися не тільки на грунті монархізму і націоналізму, але й на основі соціалістичних ідей. Значне місце тут належить літератору й політику Миколі Хвильовому. Ставлячи за мету перевиховання українців, позбавлення їх від покірної, рабської психіки і плаксивої сахаристості, що породжували досі «хох-ляцьку розляпаність» безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова та не були людьми діла, не були здатні до практичних дій (яким досить одного сумного слова, щоб із них уже потік солоденький сік слабодухості). Ідеал високоосвіченої людини — громадянина, гуманіс­та, творця культурних, суспільних і політичних цінностей, активного історичного діяча — Микола Хвильовий вбачав у європейцеві, протис­тавляючи його провінціалу-українцю, який може піднятися тільки до рівня просвітянщини, закликав українців орієнтуватися на Захід.

В ЗО—50-х роках поступово зростає обсяг соціально-політичних знань. Значний вклад в дослідження історії України, ідей держав­ності, демократизації суспільства внесли відомі історики, філософи Дмитро Багалій, Орест Левицький, Дмитро Яворницький, Агатангел Кримський, Олександр Гіляров, Степан Семківськийгат. В емігра­ції плідно працювали політичні діячі Дмитро Дорошенко, Павло Пол­тава, Володимир Винниченко, Микита Шаповал та ін. Загальна соціологія Одним з фундаторів вітчизняної соціології в Микити Шаповала Україні є соціолог Микита Юхимович Шапо­вал (1882—1932). Народився у слободі Сріб-лянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії, в сім'ї бід­ного селянина. Через убогість батьків з великими труднощами спочатку отримав початкову освіту у 1900 році, а потім з відзнакою закінчив Новоглухівську державну лісову школу, здобувши фах лісо­вода. Інтелектуальна обдарованість, колосальна сила характеру мог­ли б спричинити до неабиякого успіху на багатьох поприщах, та Ми­кита Шаповал обрав чи не найтяжче — боротьбу за національне та соціальне визволення України. Служив у російській армії, спробу­вав навчатися в Харківському університеті та згодом переїхав до Києва, зайнявся літературною та журналістською діяльністю.

У своїх статтях Микита Шаповал поєднував ідею залучення укра-■ ського суспільства до модерної світової цивілізації з боротьбою нографічно зацикленого українофільства та українського лібера­лу Одночасно відстоював національний характер вітчизняної культури. Ідейно спрямовував український рух не лише до культур-нмцтва, а й до політичної боротьби. З притаманною йому суперечли­вістю, обумовленою власним темпераментом та реаліями історичної епохи, Микита Шаповал інколи вдавався до переоцінки, а то й нега­тивного заперечення деяких традиційних суспільно-культурних цін­ностей, доходив до декларування певних ідеологічних позицій. у 1917—1920 роках в період бурхливих революційних подій в Україні революційний радикалізм, впевненість у необхідності соціальної ре­волюції і одночасна зневіра у революційності української інтеліген­ції, а також ідейні незгоди серед верхівки українського політичного керівництва викликали глибоку внутрішню кризу Микити Шапова­ла, виштовхнули його в своєрідну опозицію офіційним урядово-пар­тійним колам України. Пізніше, в еміграції Микита Шаповал плідно займається громадсько-суспільною та науковою діяльністю. Значний внесок зробив у розвиток соціології.

У «Загальній соціології», написаній ним як підручник для слухачів Українського робітничого університету в Празі, викладається багато ідей, думок, концепцій про суспільство, людську поведінку і взаємо­відносини. Розробляючи систему соціальних факторів, що зумовлю­ють суспільну поведінку людини, взаємодію індивідів і соціальних спільностей, Микита Шаповал вважав, що вони грунтуються на безу­мовних і умовних рефлексах людського організму. Правда, сам же фактично свідомо заперечував застосування органічної теорії суспіль­них явищ і процесів («Україна і Росія» та ін.). Але все ж намагався вивести з модної тоді рефлексологічної теорії Івана Павлова та Воло­димира Бехтєрєва пояснення генези різноманітних факторів поведін­ки людини — від психологічних до складних суспільних, вважаючи, що такий підхід сприяє суспільній об'єктивності, нейтралізує вплив суб'єктивістської інтроспекції (тобто спостереження за власними внут­рішніми психологічними явищами, самоспостереження). В дійсності в такому підході відображена хибність соціологічних поглядів Мики­ти Шаповала, який механічно поєднував біологічний і суспільний аспекти визначення поведінки людини, спрощував мотиви і прояви соціальної діяльності. Звичайно, нахил до рефлексології мотивується пошуками об'єктивності методології соціологічного пізнання, але це не виправдовує крайнощів — механістичного розуміння природи, об'єктивності соціальної взаємодії, що проявляється через розуміння суті та ролі інтересів. їх об'єктивна соціальна природа вже тоді досить

розроблена матеріалістичною теорією суспільних відносин. Проте ка­тегорія інтересу не знайшла досить виразного відображення у «За­гальній соціології». Це особливо дивує тому, що у світогляді самого Микити Шаповала інтереси завжди розумілися як об'єктивні прояви індивідуальної або колективної свідомості.

Привертає увагу те, що виклади теорій, ідей, концепцій просякну­ті соціалістичним світоглядом. Це особливо помітно при характерис­тиці історичного процесу і в реалізації прогностичної функції соціо­логії, зустрічається і характерне для марксизму утопічне тлумачення соціальної перспективи та шляхів її здійснення. Розглядаючи поход­ження держави, Микита Шаповал пише, що «держава є своєрідне соціально організоване, майже закрите скупчення, яке здійснює пра­во вищого володіння на певну територію, у межах якої воно регулює своїми законами поведінку індивідів і скупчень, утримуючи внут­рішній лад і організуючи зовнішню охорону його». Полемізуючи з Фрідріхом Енгельсом з приводу походження сім'ї, приватної власнос­ті і держави, Микита Шаповал на відміну від марксизму твердив, що держава виникла в доісторичний період, що в історичний період дер­жава існувала як соціальне явище. На переконливих фактах доводить, що держава виникає не внаслідок диференціації економічної і не Бог, не Дух, не договір і не наслідок диференціації творили державу, а спільна (гуртова) боротьба за засоби життя, необхідні для людини і вміщені в природі та території, «що держава є формою організації порядку», «охорони спільних інтересів населення», органом «суспіль­ної, рівної для всіх справедливості» тощо.

. Богдан Кістяковський (1868—1920) — відомий

Соціологія _

Богдана Кістяковського У ^СВ1Т1 вчении-сощолог, автор оригінальних

соціологічних концепцій. Значна увага ним приділяється аналізу основних понять соціальних наук, обгрунтуван­ню наукових основ соціологічного дослідження. Основою соціаль­ного життя Богдан Кістяковський вважав взаємодію людей, завдя­ки якій складаються певні форми колективної свідомості. Практиці причинно-наслідкових відносин підпорядковується і формування та трансформація колективної свідомості. Нормативно-ціннісна свідо­мість, що грунтується на нормах права, етики, логіки і розвивається телеологічно, саме і протистоїть колективній свідомості. Звідси фор­мується основне завдання соціології — поєднати телеологічний і при­чинно-пояснювальний підходи в розумінні суспільного життя.

Отже, позиція Богдана Кістяковського полягає у відстоюванні наукової орієнтації у сфері аналізу життя, подоланні засилля психо­логізму в соціології. І щоб уникнути при дослідженні людської пове­дінки зумовленості проблематики лише психологічними аспектами,

яото зосереджуватися на констаташях закономірностей, неуперед-женому аналізі соціальних явищ. Отже, при розгляді суспільства слід обмежувати соціальний психологізм та з'ясування суспільства як спільності, шо породжує такі суспільні рухи, почуття й прагнення, які не існують поза спільністю, як певною однорідністю, що виникає в процесі взаємодії, створюється якісною зміною індивідуальних пси­хічних станів. Для досягнення науковості в соціології Богдан Кістя­ковський пропонує, по-перше, при формуванні основних понять суспільство, держава, право, культура ураховувати їх всебічність: іс­торизм, зв'язки теорії і практики тощо; по-друге, виявляти прина­лежність відносин у соціальній сфері, розглядати проблеми можли­вості і дійсності, необхідності і випадковості і в соціальних процесах; по-третє, з'ясовувати місце і роль цінностей у соціологічному пі­знанні. Отже, наукове пізнання соціальної сфери здійснюється в трьох площинах: спільності, необхідності та незалежності.

„ . . Володимир Винниченко (1880—1951) — талано-

Політичні погляди .. _ .

Володимира Винниченка ^витии прозаїк, драматург, публіцист, політик,

голова Генерального секретаріату Централь­ної Ради і голова Директорії Української народної республіки. Роз­роблена ним концепція державності України грунтується на принци­пах соціалізму та федералізму. На його думку, реальним ідеалом в тодішніх існуючих умовах була автономія України у складі Російської Федерації на принципах рівності взаємовигідних економічних зв'яз­ків, збереження державної цілісності Росії та України. Незалежність України неможлива насамперед через міжнародне положення Украї­ни, оскільки, вщірвавшись від Росії, вона може попасти в залежність від іншої сильної держави Заходу. Тому Україна має добиватися не політичної і економічної незалежності від Росії, а співіснувати з нею на взаємовигідних умовах, у формі співдружності двох держав. Пізні­ше, в праці «Відродження нації», Володимир Винниченко під впли­вом реального політичного розвитку України переглядає свої погляди стосовно союзу України та Росії на основі федерації. Почуття панівної нації, що формувалося століттями у свідомості росіян, в тому числі у свідомості «простих» людей — великоросів, швидко не зникне. По­чуття сервіризму, тобто плазування, прислужування, щодо представ­ників, які підкорили українську націю, теж не вмирає одразу. Отже, потрібно створити політичні умови, щоб допомогти позбутися шкід­ливої спадщини. Такими умовами, доходить висновку Володимир Винниченко, має стати політична незалежність української нації. От­же, як політичний діяч Володимир Винниченко еволюціонує від ідеї Української культурно-національної автономії у складі Російської Фе­дерації до відродження ідеї української державності і незалежності. Та

метою Володимира Винниченка стала не сама державність, а відро­дження нації) пробудження в народі своєї національної гідності. Держав­ність є тільки засіб для досягнення мети.

Важливою для світогляду політика-соціаліста стала думка про те, що відродження нації повинно йти гармонійно з соціальним ви­зволенням, а не всупереч йому. Володимир Винниченко виступив за інтернаціоналізм у відносинах між націями і народами. Але під ін­тернаціоналізмом він розуміє не відречення людини від своєї націо­нальності й розсотування себе у безформній, абстрактній масі, а «спо­лучення всіх національних сил людськості», «кооперацію народів». У написаному в 1949 році «Заповіті борцям за визволення» Володи­мир Винниченко, осмислюючи уроки української історії, визначає роль української еміграції у творенні вільної, суверенної України, вважає, що українська держава створена народом, всією українсь­кою нацією в процесі великого перевороту в Росії. Але існуюча укра­їнська державність не може задовольняти потреби національного відродження. Україна поки що не самостійна, а залежна від Росії, живе і береже в собі ідею незалежності, щоб у слушний момент здій­снити мету: створити суверенну демократичну Україну.

, _ Один із теоретиків українського націоналіз-

Ідеї державності 1^ ...

му Павло Полтава в концепції самостійної

України зазначав, що в незалежній Україні створюється такий соці­ально-політичний устрій, де відсутнє гноблення людини людиною, антогоністичні класи та соціальні сили, спільності, держава будуєть­ся на принципах демократизму і справедливості, єдності українсь­кої нації. Українці цінують і поважають усі народи — польський, російський та інші, прагнуть дружити і співробітничати з іншими народами, і національно-визвольний рух — органічна частка істо­ричного процесу. Ідея міжнародного співробітництва може повні­стю реалізуватись лише за умови самовизначення народу.

Оригінальну концепцію націології та націографії сформулював ук­раїнський соціолог Ольгерд Бочковський — політичний діяч, професор Української господарської академії в Подебрадах. Спираючись на праці окремих мислителів Європи, Ольгерд Бочковський визначив два фак­тори в процесі формування історичних народів: механічний та орга­нічний (історично-державні та неісторично-державні народи). Фор­мування історичних народів і держав назване механічним тому, що вирішальною силою тут стала держава, а неісторичних — органічним, бо творчими силами тут виступають політично пасивні громадські верстви суспільства. Процес державотворення характеризувався хро­нологічно, географічно та із суспільного боку. Дійсно, хронологічно історичні народи Англії, Франції, Росії формувалися швидше порів-

няно з неісторичними. Підкреслювалося велике значення демократії _в створенні національних держав неісторичних народів, бо минали ієрархію феодалізму і одразу починали формуватися в демократичні. Самовизначення як завершальний етап формування національної дер­жави означає політичне оформлення в суверенні національні держа­ви, ЩО є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Український політичний діяч Кость Левицький (1859—1941) у своїх численних працях з історії України простежив еволюцію націо­нальної української ідеї, змістом якої вважав вимоги свободи, суве­ренності українського народу, ставив вимогу «утворення окремої русь­кої політичної території з Галичини і Буковини в Австро-Угорщині». Революційні події на початку XX ст. конкретизували національну ідею у вимогу національно-культурної автономії й проголошення Галичи­ни своєрідним П'ємонтом, навколо якого б об'єдналися українські землі, що привело б до висунення на початку XX ст. лозунгу «повну державну суверенність всьому з'єднаному українському народу».

Певний інтерес становить сформульована українським істори­ком Степаном Томашівським концепція української державності, що спиралася на три критерії — географічне положення українських земель (особлива залежність від Чорного моря та степу), процес формування української нації та становлення української національної державності. Найбільш прийнятна для українського народу форма правління — республіка. Причиною ж втрати Україною державності вважав від­сутність єдиної національно-державної ідеї. Заслуговують на увагу і праці філософа, культуролога Дмитра Чижевського, який з позицій філософії окреслив український національний тип: а) через систему рис психічного складу українця — емоціоналізм, сентименталізм, чутливість та ліризм, індивідуалізм та прагнення до свободи, неспо­кій та рухливість; б) через такі важливі моменти історичного розвит­ку національного характеру, як постійного тла української історії — природи України та історичних періодів — князівської доби й барок­ко; через світорозуміння видатних українських мислителів тощо.

Багато і плідно працював у галузі історії державності України Дмит­ро Яворницький (1855—1940). В трьохтомній праці «Історія запорізьких козаків» досліджує еволюцію українського козацтва, Запорізької Січі, що протягом тривалого періоду виконувала функції державного ут­ворення у формі демократичної республіки. Характерними рисами утворення були виборність старшини, існування козацького кола (ради) як органу самоврядування внутрішнього життя та відносин із сусідніми державами. На Січі не існувало кріпацтва. Хоча й існувало розшарування на старшинську верхівку, яка володіла хуторами, знач­ними матеріальними цінностями, та головну масу неімущих, найма-

них робітників. З огляду на розвиток української нації Запорізька Січ — унікальне політичне і соціокультурне явище, визначний інститут фео­дальної державності. Царизм, занепокоївшись зростанням сепара­тистських тенденцій на півдні імперії, став на шлях обмеження прав і вольностей запорізьким козакам, а згодом ліквідував Січ як соціаль­но-політичний інститут українського народу.

В 20—30-х роках XX ст. розвиток вітчизняної соціології не при­пинявся, хоча йшов неоднозначно. Соціологічні дослідження велися з позицій марксизму, пролетаріату, в умовах повної інтегрованості в радянську соціологічну науку. Та все ж на розвиток соціологічної думки в Україні відчутний вплив мала світова соціологія, зокрема соціологічні школи СШАта Західної Європи, де процес подальшого розвитку соціологічних знань через певні історичні умови йшов ін­тенсивніше. На початку 90-х років створюється в системі Академії наук Інститут соціології. Головний напрям діяльності інституту — виявлення закономірностей українського суспільства тощо. Тут плід­но працює багато відомих вчених України — соціологів, філософів, істориків. Сучасні українські соціологи та політологи Василь Кре-мень, Валерій Ворона, Володимир Волович, Леонід Губерський, Во­лодимир Піча, Володимир Оссовський, Микола Горлач, Віктор Па-зенок, Наталя Черниш, Анатолій Ручка та інші приділяють багато уваги проблемам соціально-політичного розвитку українського сус­пільства, розбудови держави, єдності української нації. Відроджен­ня українського етносу відбувається в поєднанні з відродженням самобутнього життя національних меншостей в умовах повного рів­ноправ'я громадян, незалежно від їх національності.

Література

Бромлей Ю. В. Очерки теории зтноса.— М., 1983.

Винниченко В. Відродження нації. В 3-х частинах.— Київ—Відень, 1920.

Грушевский М. С. Очерки истории украинского народа.— К., 1990.

Дорошенко Д. Нариси історії України.— Львів, 1991.

Драгоманов М. П. Положение и задачи науки древней истории. — К., 1991.

Костомаров Н. И. Малороссийский гетман Зиновий Богдан Хмельницкий.— К., 1989.

Лигшнський В. Україна на переломі. Замітки до історії українського будів­ництва.— Відень, 1920.

Погорілий О. І. Соціологічна думка XX століття.— К., 1996.

Ручка А. А., Танчер В. В. Курс історії теоретичної соціології.— К, 1995.

Современная американская социология.— М., 1994.

Черниш Н. З історії розвитку соціології в Україні.— Львів, 1995.

Яворницкий Д. И. История запорожских козаков.— К, 1920.