Соціологічні концепції другої половини XX ст.
Соціобіологія Поява у 80-х роках соціобіології як нової со-
і соціальний біхевіоризм ціологічної системи — помітне явище в розвитку соціології. Суть соціобіології полягає у вивченні біологічних основ усіх форм соціальної поведінки людини. На думку одного із засновників соціобіології Едварда Уїлсона, мета
соціології — систематичне вивчення біологічних засад будь-якої соціальної поведінки, тобто «соціобіологія має вивчати біологічні основи всякої соціальної поведінки для того, щоб мати можливість вбудувати соціологічні висновки у загальну схему закономірних залежностей, які спостерігаються у світі живого, щоб переосмислити засади соціальних наук, поставити їх на фундамент об'єктивних природних універсали, здійснити їх інтеграцію та ін.». Соціобіологія виникла в руслі інтегративних тенденцій сучасної науки, зі спроб натуралістів сформувати єдині теоретичні принципи, що дозволяли синтезувати різні галузі знань, які вивчають поведінку живих істот.
Основне в соціобіології — теза про еволюцію соціальності, прогресивний розвиток і удосконалення під впливом природного відбору стереотипів поведінки і кооперативних дій тварин. Основні поняття соціобіології (підсумкова пристосованість, «родовий відбір», «взаємний альтруїзм» та ін.) спрямовувалися на пояснення різноманітних явищ, колективної поведінки тварин та ін. Засновники соціобіології Едвард Уїлсон, Роже Тріверс, Дезмонд Морріс, Робін Фрокс та інші виступають з ідеєю синтезу біологічних і соціальних галузей знань, гадаючи, що сформульовані ними принципи поведінки тварин можна поширити на обгрунтування еволюції людського суспільства, що має сприяти з 'ясуванню біологічних основ вихідних форм соціальної поведінки людини (сімейно-родиннівідносини, спілкування, альтруїзм, агресія, статевий поділ праці, соціальна нерівність тощо). Вирішальним у поширенні соціобіологічних принципів виступає те, що людина — представник тваринного світу. Натуралістичне трактування людини — вихідна позиція, база «соціобіології людини», якій відводиться вирішальна роль в синтезі біологічних і соціальних знань про людину. Едвард Уїлсон стверджує спільність визначальних принципів функціонування нових спільностей, зокрема домінування або владарювання, правил територіальності, батьківського піклування тощо. За його аргументацією усі «біологічні верстви» (від комах до людей) обов'язково ієрархічні, в них наявні владарюючі та підлеглі, касти і класи, тобто нерівність і напруження закодовані генетично, звідси боротьба і панування одних над іншими є неминучими продуктами природної селекції. Претендуючи на перегляд історії людства, соціобіологи розглядають її як еволюційний процес, в ході якого відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючими культурними формами. Едвард Уїлсон вказує, що «людина — це культурна тварина». Його підтримує Робін Фокс, відстоюючи «базове положення соціобіології про те, що культура не домінує над природою в суспільному житті», бо, «стаючи культурними, однаково залишаємось природними».
У 70-ті роки після гострих дискусій навколо соціобіології теоре-тики-біологи відійшли від актуальних проблем соціологічних теорій. «Біосцієнтизм, що поширився в теоретичній соціології США, створив гносеологічний грунт для натуралістичних установок: намагання екстраполювати біологічні закономірності на соціальні явища, змішання рівнів пізнання, утилітаризм, редукціонізм, виведення особливостей основних видів людської поведінки, її генезису та еволюції з простих форм життя». Проте ідеї біологізаторського «онаучнення» в соціології залишились. Величезна заслуга теорії біологізаторського функціоналізму П'єра Ван ден Берга в підході до аналізу міжлюдських відносин. Вихідні положення концепції полягають в тому, що визнавалась наявність «людської природи» як «природи будь-якої тварини» і природа — як передумова всіх форм діяльності і організації людини. Біологічно спрямовані сили, культурно оброблені і скоректовані, залишаються, проте, базовими, формуючи людське суспільство. Соціобіологічна концептуалізація суспільного життя велась Ван ден Бергом в дусі традиційного функціоналізму. Людина розглядається функціонально, тому що спільна праця людини функціонально збільшує репродуктивну здатність, що дає можливість людям ефективніше протистояти ворогам і використовувати ресурси виживання. Сукупна пристосованість лежить в основі соціальності, генетично закріплена і відтворюється через соціобіологічні механізми (родоплемінну селекцію, взаємність і зворотний вплив в культурних процесах, а також примус, що перешкоджає збільшенню індивідуальної пристосованості). Система поріднення, етнічність, класи, сенсуальний відбір, структури сімейного життя, сексуальні стратегії поведінки жінок і чоловіків тощо пояснюються генетично-біологічними закономірностями, що виступають силою в явищах, які вважаються переважно культурними феноменами.
Концепції соціобіології і теорії соціального обміну проявляються в ідеях радикального біхевіоризму Берреса Скінера. Зміст, суть біхевіо-ристської соціології полягає, по-перше, в тому, що індивід прагне повторити дії, які винагороджуються; по-друге, якщо створюються ті ж стимули, що і раніше, то й поведінка стає такою ж, як і раніше; по-третє, чим більше ціниться дія, тим більше істинна, чим частіше дія винагороджується, тим менше ціниться (надлишки); по-четверте, якщо дії не одержують бажаного стимулу, можливі прояви агресивності, а якщо навпаки — то задоволення та ін. Основна думка полягає в тому, щоб замість малорезультативних досі спроб аналізувати ментальний стан соціальних суб'єктів — досліджувати дії людей, які можна спостерігати, тобто досліджувати «відкриту поведінку» і середовище. На відміну від традиційної соціальної психоло-
гії яка зосереджується на процесах сприйняття, мислення, на почуттях, біхевіористська соціологія переакцентує увагу з когнітивних процесів на об'єктивно спостережувані, фіксовані поведінкові реакції. Біхевіористська соціологія Берреса Скінера розглядається її прихильниками не лише як «філософія психології», а багато ширше — як методологічна основа суспільствознавства. Людина, на думку Берреса Скінера, насамперед, біхевіоральна, тобто поведінська система, дія якої піддається зовнішньому управлінню, соціальний контроль не суперечать свободі, контроль через середовище існування властивий всьому живому. Головне — не перетворитися в раба ілюзій свободи. Людина не вільна від своєї природи і залежить від середовища життєдіяльності та ін. Концепції біхевіористської соціології розглядаються як поведінкове бачення традиційної для соціології позитивістської ідеї, що йде від Конта, Дюркгейма.
. На перехрестях багатьох теоретичних і мето-
соціальногГобміну дологічних тенденцій у розвитку соціологічного мислення формувалася теорія соціального обміну. Серед основ різноманітних теорій та концепцій — постпозитивізм, економічний утилітаризм, соціальний біхевіоризм, культурна антропологія та інші, інтелектуальні коріння яких стало базою обміну і сягає в XVIII ст. (Адам Сміт, Давид Рікардо, Джон Міль, Ієремія Бентам). Дослідження антропологів дали соціологам факти і дані для аргументації економічних мотивів поведінки людей щодо задоволення базових потреб і визначали важливість символічних, психологічних функцій обміну для спільності людей. Антропологи відкрили і пояснили культурні і структурні фактори, що виникали в процесах обміну в примітивних суспільствах (Броніслав Малиновський, КлодЛеві-Строс). Складовою частиною теорії обміну став і психологічний біхевіоризм. Починаючи з відкриття Іваном Павловим умовного рефлексу, через лабораторні досліди Ернеста Торндайка, Джона Уотсона складалася традиція пояснення поведінки живих істот переважно як результат «спроб та помилок».
Біхевіоризм звузив психологію до аналізу відносин «стимул— реакція», до пояснення «відкритої поведінки».
На рубежі 50—60-х років XX ст. формується система соціального обміну, яка знаходить детальний виклад у працях американського соціолога Джорджа Хоманса. Ставиться мета подолати абстрактність, Дедуктивну спекулятивність структурно-функціонального аналізу Толкотта Парсонса й висувається індуктивна стратегія соціологічного розгляду, який мав відштовхуватися від регулярностей в соціальній поведінці. Дії конкретної людини не можуть бути з'ясовані на власне соціологічному рівні. Тільки в соціальній психології —
'Соціологія"
ключ до їх правильного тлумачення. Теорія соціального обміну вважається в сучасній соціології добре розробленим підходом до вивчення соціальних відносин та структур, який спирається на досить еклектичну сукупність положень утилітаристської економіки, функ-ціоналістської антропології, конфліктології й біхевіористської психології. Загальні положення теорії соціального обміну Джорджа Хоманса полягають у тому, що, «по-перше, всі соціальні суб'єкти хоч якось володіють ресурсами, які можуть бути використані для отримання через обмін яких-небудь надбань, що мають цінність для інших суб'єктів; по-друге, у процесі соціальних відносин суб'єкти проводять розрахунки відносно цінності або корисності того, що пропонується для обміну іншими, а також власних витрат, яких вони, припустимо, зазнають, й розглядають можливі альтернативи в здобутках та втратах. Такі розрахунки виконуються, коли наявні певні потреби й мета в суб'єктів та коли у розпорядженні суб'єктів є певні ресурси; по-третє, соціальні суб'єкти виконують розрахунки для того, щоб отримати від інших суб'єктів дещо, що перевершує в цінності й корисності те, що має бути ними витрачено; по-четверте, соціальні відносини включають і постійний процес обміну між соціальними суб'єктами. Динаміка розвитку відносин може пояснюватися за допомогою аналізу ступенів збалансованості обміну між суб'єктами».
Із самого початку Джордж Хоманс пропонує вести аналіз реальних дій людей, тобто вести аналіз на абстракціях першого порядку (на відміну від узагальнення абстракцій другого порядку, що використовуються соціологами). Пропонований прихильниками теорії соціального обміну тип аналізу тісно пов'язаний з традиціями західної культури і соціального мислення. Основні положення теорії соціального обміну співзвучні ідеям Берреса Скінера, Георга Зіммеля, Карла Маркса, мислителів періоду становлення буржуазної цивілізації — Ієремії Бентама, Джона Мілля, Джона Локка, Адама Сміта та ін. Принципи раціональності, утилітарності, природної заданості соціальної поведінки, природної гармонії інтересів, їх «приблизної конфліктності» в суспільстві та інше — ось що лежить в основі теорії соціального обміну. Головним предметом інтересу теорії соціального обміну є типи соціальної поведінки, виділення елементарних форм соціальної діяльності. В методологічному підході Джорджа Хоманса і його послідовників яскраво проявляється мікросоціологічний рівень аналізу з усіма перевагами і недоліками. Намір перейти від індивідуальних, емпіричних операційних мотивів прийняття рішень у варіантних обмінах до об'єктивних соціальних умов суспільних обмінних взаємодій не реалізовано, і проблему вирішив Пітер Блау.
Макроструктуралізм Прагнучи до удосконалення теорії сощаль-
Пітера Блау ного обміну, доповнюючи її принципами
функціоналізму, конфліктології та інтерак-ціонізму, соціолог Пітер Блау шукає шляхи стику між мікропроцеса-ми взаємодії, між особовим обміном і структурними утвореннями: спільностями, соціальними групами, організаціями та соціальними інститутами. Особливість підходу Пітера Блау — інтерес до збалансованості та стабільності в одних відносинах обміну та розбалансо-ваності і напруження — в інших. Соціальні процеси містять багато дилем, для вирішення яких люди змушені змінювати стабільність і збалансованість одних відносин обміну на напругу інших, тому що прагнуть до підтримки всієї різноманітності відносин. Звернення до суперечливих сил, що формують соціальну ситуацію, і до сил інтеграції ріднить Пітера Блау з конфліктологами та функціоналістами. Віддаючи соціальним формуванням вирішальну роль в міжособових відносинах економічного аспекту (вигода, користь та ін.), Пітер Блау пропонує вивести з простих форм соціального обміну «мерджентні властивості» соціальної структури: ролеві відносини, владу, законність, колективні цінності та ін. Це робить його прихильником структуралістського підходу до соціальних явищ.
Неофункціоналізм ^ повоєнний період американської соціології академічним еталоном залишався структурно-функціональний аналіз — найяскравіше втілення традиції позитивізму. І в сучасних умовах структурно-функціональний аналіз, хоча і зазнав гострої критики, заперечень, ідеологічних звинувачень, є однією з важливих соціологічних теорій. Починаючи з 90-х років XX ст. усі помітні напрями соціологічної думки утверджувалися у наукових колах у процесі критики функціоналізму, ідей Толкотта Парсонса. Різні альтернативні течії висувалися на противагу позиції Толкотта Парсонса, який, за влучним висловом Джонатана Тьорнера, перетворився в своєрідний жупел соціологічної аналітики, а критика його — в ритуал утвердження пасивного стану в теорії. Аналітичний функціоналізм Толкотта Парсонса залишається стрижнем творення теорії соціології. Справді, мало хто погоджується з усіма положеннями теорії Толкотта Парсонса, але мало хто й заперечує її домінуючу роль в соціології.
Вплив ідеї теоретика структурно-функціонального аналізу пояснюється, насамперед, відповідністю основних положень теорії всьому духу суспільного ладу повоєнної Америки, підкресленням принципів системного підходу, спиранням на авторитет класичних ідей, Що покликані спрямовувати досвід життя на розвиток ідей позитивізму. Відомо, що Толкотт Парсонс намагався подолати однобокість
п* 163
позитивізму та ідеалізму, інтегрувати соціографію, визначення типів з конструктивністю, функціоналізмом, з'єднати метатеорію з предметним узагальненням соціальних процесів. Визнаний метр соціологічних теорій, він обґрунтував необхідність системного підходу, аналітичного реалізму, використовуючи поняття: соціальна дія, схема змінних, соціальна система, ціннісно-нормативні орієнтири, функціональна інтеграція та інші.
Сучасні прихильники аналітичного системного підходу, розглядаючи соціальні процеси, підкреслюють, що теорія Толкотта Пар-сонса ніскільки не втратила щільності. Більше того, значні успіхи в розвитку соціологічних знань у 80—90-х роках XX ст. спостерігаються саме в руслі традиції структурно-функціонального аналізу. Три вихідні тези зумовлюють належність до теоретичної традиції структурно-функціонального аналізу: ствердження наявності зовнішньої незалежності від часу та пізнання світу; властивості світу, що пізнається, певних позачасових універсальних та постійних якостей, а також те, що завданням соціологічної теорії має бути виявлення узагальнених якостей і пояснення їхньої дії. Інакше кажучи, це має бути поясненням соціальної реальності через шукання її об'єктивних характеристик та функціональних зв'язків, формування системи природничо-наукових знань. За твердженням соціолога Джонатана Тьор-нера, більшість соціологічної аналітики сучасності залишається саме у сфері структурно-функціонального аналізу. Підкреслюється системність розгляду суспільного життя. Системний структурно-функціональний аналіз суспільства підтримується відомими соціолога-ми-теоретиками Джеффері Александером, Шмуелом Айзенштадтом, Беризідом Барвером, Паулем Коломі, Нейлом Смелвером (США), Нікласом Луманом, Ріхардом Мюнхеном (Німеччина) та ін.
Сучасний неофункціоналізм — сукупність методів виділення аналітичних рівнів — культурного, структурного та індивідуального, ідентифікації нормативних процесів соціальної диференціації, взаємозв 'яз-ку між: інституційними сферами, виявлення потреб та реквізитів соціальної системи, необхідних для її функціонування. Використання структурно-функціонального аналізу дає можливість досліджувати інституційні форми сучасного суспільства. Зокрема, форми економічних відносин, державного устрою — правової системи, виконавчої влади, бюрократії, політичних організацій, моделей суспільних об'єднань, громадянських прав, культурних закладів тощо. Послідовники Толкотта Парсонса розвивають принципи аналітичного реалізму. Основною метою пошуків Толкотт Парсонс та його послідовники вважають з'ясування методів та способів упорядкування соціального середовища. Стосовно конкретного суспільства —
проблема стабільного функціонування. Теоретики неофункціо-налізму визнають неминучість різниці між сконструйованим соціологом аналітичним порядком та існуючою емпіричною дійсністю. Явиша соціальної дійсності суттєво відрізняються від теоретично змодельованих. Саме тому важко аналітично сконструювати всю систему координат діючих сил, змоделювати можливі співвідноси-ни визначень, врахувати взаємодію випадкового та закономірного.
Обґрунтовуючи аналітичний реалізм у соціологічному аналізі, послідовники Толкотта Парсонса формулюють поняття, які адекватно схоплюють моменти соціального порядку. Та ці поняття досить абстрактні й не відображають якихось певних явищ дійсності, а лише спрямовані на виявлення в них аналітично відокремлених універсальних сегментів. У руслі аналітичного реалізму виникає необхідність відокремлення аналітичних елементів від складних, багатозначних зв'язків у соціальних процесах, щоб потім сконструювати загальну соціологічну теорію, яка відобразила б системну природу соціального середовища. Стратегія формулювання соціологічної теорії полягає в конструюванні. Стратегія формулювання соціологічної теорії має конструювати її з аналітичних елементів очищення від конкретно-історичної форми, тобто безвідносно до певного історичного періоду прояву їх та особливостей емпіричності. Тут вбачається розвиток веберівських ідеальних типів, його принципів формулювання соціологічної теорії. Емпіричність залишається іншим дослідникам. Характеристики реального соціального світу поза межами інтересу аналітика й стали причиною постійної критики положень теорії Толкотта Парсонса, нерозуміння й несприйняття його підходу. Зв'язок теорії з реальністю грунтується на ідеї генералізуючої аналітичної абстракції. Підкреслюється відмінність між конкретно-емпіричною й аналітичною дійсністю. Ця відмінність випливає із відмінності досвіду й процесу пізнання, так би мовити, звичайного діяча та спостерігача-аналітика, що й зумовлює відмінність концептуального підходу до соціальних явищ. При розчленуванні реальності на частини й одиниці встановлюється особлива аналітична Дійсність. Поняттєве відокремлення аналітичних категорій з метою пояснити конкретні явища має, за логікою Толкотта Парсонса, привести до відкриття конституюючих змінних елементів. Парсонівська концептуальна схема — це комплекс ідей, цінностей, логічних універсали, тобто певна ідеальна модель.
Неофункціоналістський підхід характеризується високим рівнем спекулятивності аналізу. Абстрактним поняттям віддається перевага Перед узагальненнями, одержаними безпосередньо з емпіричних Досліджень Толкотта Парсонса. Стратегія побудови соціологічної
теорії Толкотта Парсонса та його послідовників грунтується на дедуктивному аналізі, що корегується емпіричними дослідженнями. Системній природі світу має відповідати соціологічна теорія, що аналітично формулюється. Така стратегія має виразну онтологічність: соціологічний світ має системність, визначає систематизований порядок абстрактних концепцій, що його відображають базові елементи функціонального аналізу, пов'язані із розумінням суспільства як соціального організму, всі частини якого взаємодіють, взаємозалежні та працюють на підтримання його життєздатності. Функціональний підхід має втілюватися у соціальних системах, поєднуючи зовнішні та внутрішні вимоги виживання. Соціальні системи та їх складові елементи мають розкриватись через окремі частини, що беруть участь у задоволенні потреб. Сучасний неофункціоналізм суттєво відрізняється від структурного функціоналізму Толкотта Парсонса та Роберта Мертона. Неофункціоналізм — це реконструкція теорії.
п У другій половині XX ст. академічним ета-
нових теор^ціології пом> основною течією в теоріях соціології
стає структурно-функціональний аналіз. Критикуючи функціоналізм за схематизм, соціологи висували різні теорії та концепції як альтернативні поглядам Толкотта Парсонса. Та аналітичний функціоналізм залишався віссю, навколо якої формулювались різні теорії та концепції аналізу соціальних явищ та подій. Вплив принципів та положень структурного функціоналізму, запропонованого Толкоттом Парсонсом, пояснювався відповідністю основних положень функціональної системи, об'єктивністю соціальних явищ, опорою на авторитет класичних ідей, покликаних впорядкувати дослідження соціальних явищ, розвитком і синтезом відповідних ідей Еміля Дюркгейма, Макса Вебера, Вільфреда Парето, Питирима Сорокіна та ін. Актуальність неопозитивістських концепцій пояснюється і опорою на абстрактну універсальність аналітичних понять і широким використанням їх в емпіричній, тобто дослідній практиці. Ставиться мета: розробляти універсальні концепції, пізнавальні моделі та принципи аналізу соціальних явищ та подій. Представники неопозитивізму в структурному функціоналізмі — Джеффері Александер, Джонатан Тьорнер, Ральф Мюнх, Юрген Хабермас та інші докладають зусиль щодо регламентації і пожвавлення ідей Толкотта Парсонса. Неофункціоналізм втілює два моменти: спадковість, розвиток основних ідей теорії структурного функціоналізму та внутрішню критику ідей функцій, їх уточнення і коректування. Неофункціоналісти, виступаючи прихильниками аналітичного системного підходу при розгляді соціальних процесів, ібб
відзначають, що їх підхід як теоретико-методолопчна система не втратив цінності.
Досягнуті в 80—90-х роках успіхи в розвитку соціологічних знань підтвердили аналітико-функціональні традиції в теорії: соціологи пояснювали соціальну реальність через пізнання її об'єктивного характеру і функціональні зв'язки, виробили систему природничо-наукових знань. Сучасний неофункціоналізм — певна сукупність позитивістських концепцій, методів дослідження соціальних процесів та явищ. Стратегія формування функціональних теорій соціології полягає у створенні її з аналітичних елементів, очищених від конкретно-історичних форм.
Падіння престижу марксизму викликало пожвавлення історичних, макрокультурних досліджень. Може статися певна конвергенція неофункціоналізму з теоріями конфлікту, соціального обміну, структуралізму, інтеракціонізму, раціонального вибору, соціального екологізму та іншими з метою створення систематизованої соціологічної науки, що висвітлюватиме взаємодію людей та суспільну організацію, їх взаємовідносини в процесі функціонування.
Структуралізм, Теоретики різноманітних напрямків праг-
постструктуралізм: нули розвивати основи наукової соціології.
Клод Леві-Строс, Тоді стають притягальними ідеї структура-
Мішель Фуко лізму, принципи позитивізму в дослідженні
соціальних процесів, явищ, подій. Спрямований на формування системи абстрактних понять для точного аналітичного вивчення соціальних процесів і явищ, структуралізм використовувався для створення моделей соціального життя. В сфері системи структуралізму аналізувались усі форми структур людського розуму, суспільства, природний світ. Структуралізм використовувався для пошуку універсальних та незмінних законів життя людини, що діють на всіх рівнях — від простіших до найбільш розвинутіших. Принципи структуралізму широко використовувались французьким соціологом Клодом Леві-Стросом в антропології — науці про походження людини. На думку Клода Леві-Строса, створювані соціологами моделі різних соціальних світів виходять із загального Джерела — людського розуму. Структура людського розуму визначає всі форми, системи, створювані людьми. Міфи різних примітивних суспільств тотожні, подібні. Тотожні, подібні і системи комунікації, виховання, процеси обміну тощо. Зрозуміло, всі системи будуються на логічній структурі розуму і всі вони визначаються спільними законами. Особливо виділяється значущість об'єктивно снуючих структур, а не суб'єктивних реакцій на них людей. Зо-
середжується увага на вивченні і з'ясуванні об'єктивних структур продуктів людської діяльності, а не на їх суб'єктивних значеннях і оцінках. Об'єктивні структури є зовнішніми відносно до суб'єктів життєдіяльності, тому ставиться мета: усунути людину з центру аналізу, пропонуючи замість цього зосередитися на об'єктивних структурах, зокрема на логічній структурі розуму. За логікою результати людських взаємодій — нормативні системи виступають вторинними, не складають об'єктивну структуру і не визначальні в теорії. Навпаки, нормативні системи визначаються базовими, об'єктивними структурами соціального життя. Для з'ясування об'єктивної структури і аналізу суспільств, соціальних процесів і явищ Клод Леві-Строс пропонує варіанти дослідницької стратегії, які дають можливість розкрити базові ментальні структури, що неможливо дослідити безпосередньо, в процесі дослідження всієї соціальності.
У 70-ті роки певною реакцією на хвилю екзистенціалізму, тобто створення нового світогляду, що відповідав би інтересам буржуазії, і філософії життя, феноменології Гуссерля, релігійно-містичному вченню Кьєркегора в соціологічному мисленні стали бурхливо розвиватися ідеї структуралізму. Інтерес до проблеми мови стає загальним в структуралізмі. Розглядаючи мову як єдину базу для пізнання, а також для дій і існування, представники постструктуралізму прагнули оперувати текстовими відображеннями світу. Постструк-туралізм висуває, по-перше, теоретичні знання як дискусивну форму, що породжує тести, по-друге, емпірична реальність здатна тлумачити теоретичні знання (статистичні дані, опити та ін.); по-третє, зміст емпіричних тестів залежить від того, з яких позицій теоретичні тести читаються, по-четверте, вивчення емпіричних тестів веде до розуміння того, що відбувається в світі, і, по-п'яте, тлумачення соціальної загальності. На відміну від прихильників позитивізму, постструктуралізм вважає, що світ є таким, яким він є, і тому варто відшукати загальні принципи і закони існування світу, вивчати його відмінності. Це зближує постструктуріалізм з постмодернізмом. Передбачалося зосередження не на ролі окремих діючих осіб, які формують суспільство, а на соціологічному аналізі процесів соціального життя та на аналізі об'єктивних структур суспільства. Такий концептуальний підхід знаходить підтвердження в працях представника постструктуралізму французького соціолога Мішеля Фуко. Концепцію «археології знань» Мішель Фуко протиставляє історії і історії ідей. Ідеї «археології знань» шліфувалися на розкопках, істо-
рії психіатрії тощо. В XIX ст. наукова психологія виростала з розрізнення божевілля і розуму, процес якого бере початок з епохи відродження та ін.
Наприкінці XX ст. жвавий інтерес викликали поширювані в соціальній теорії постмодерністські ідеї. В сучасних умовах постмодернізм виступає міжгалузевим інтелектуальним рухом, новим соціально-філософським підходом пізнання суспільного життя, культури, людської діяльності. Та постмодернізм виступає не стільки системою теорії, скільки іншим баченням, набором концепцій дослідження соціокультурної реальності. Ідеї, принципи бачення соціальної реальності, соціального життя суспільства знаходять виклад у працях сучасних соціологів Жана Будліряна, Хорха Франсуа Льожара, Девіда Кельнера та ін. В теорії соціології постмодернізму синтезовано кілька напрямків, що охоплюють різні інтерпретації. Пост-модерне суспільство конструюється в процесі порівняння і протиставлення різних суспільств, виділення різних ознак, відмінностей, переваг тощо. Модерне суспільство вважається надзвичайно раціональною, жорстокою системою, а постмодерне — характеризується ірраціональнішими та гнучкішими формами соціального зв'язку. Представники постмодернізму виступають продовжувачами критики модернізму (або капіталістичного розвитку в XIX ст.), що здійснювався філософами Фрідріхом Ніцше, Зігмундом Фрейдом, Хосе Ортегою-і-Гассетом та іншими.
Різні тенденції розвитку соціальної думки кінця XX ст. знаходять детальне відображення в концепціях французького соціолога П'єра Бурдьє, який пропонує інтегрувати різні концепції сприйняття соціальних процесів, добиваючись об'єктивності визначення соціальної структури та соціальної дії. З метою з'ясування зв'язку діалектичності об'єктивного і суб'єктивного в теорії П'єра Бурдьє, важливо розкрити суть введених ним в науковий обіг понять габітус і поле. Габітус — це ментальні структури, за допомогою яких люди живуть в соціальному світі, використовують їх у своїх діях, тобто це набір схем (моделей), завдяки яким люди сприймають, розуміють і оцінюють світ, це певне розташування дій і способів сприйняття, оцінки суб'єктом соціального світу, певна сукупність внутрішніх установок, набутих людиною в процесі практики та ін. Поле ж — це мережа відносин між об'єктивними позиціями соціальних діячів, існуюча незалежно від індивідуальної свідомості і волі, тобто поле — це соціальний простір, де реалізуються завойовані позиції, їх захист.
Література
АлександерДж. Нові теоретичні напрями в соціологи' // Філософська і соиіо
логічна думка.-1992, № 2, 4. щ
Бурдье П. Социология политики.— М., 1993. Леви-Стросс К. Структурная антропология,— М., 1995. Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мьісли. Современная американская социология.— М, 1994. Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарньїх наук,- Спб, 1994. Соїш Я. ТНгее Зосіо1о§іса1 тгасіігіопз.— N. Уогк, 1985. Зіаскі /. Ізшгіа тузіі 50сіа1о§ісгпе.— \Уагега\уа, 1983.