Соціологічні концепції першої половини XX ст.

Для сучасної соціології Заходу та Сходу характерна неоднорід­ність сфери предмету дослідження, багатоманітність і суперечливість теорій, ідей, суджень, міркувань про суспільство, політику, політич­ну владу, політичні відносини, місце, їх роль у політичному процесі та ін. З початку XX ст. в соціології утверджуються різні напрями і школи, визначаються важливіші теоретичні орієнтації, концепції. Утверджуються і набирають широкого розповсюдження соціологіч­ні школи: неопозитивізму, прагматизму і політичного реалізму, модер­нізму соціальних систем та ін., а з другої половини XX ст. та на почат­ку XXI ст. формуються соціологічні напрямки: неофункціоналізм, теорія конфлікту, постмодернізм, неомарксизм, ідуть пошуки шляхів інтеграції соціологічних знань.

Неопозитивізм у соціології — теоретико-методологічна орієнта­ція в соціології, що опирається на усвідомлене і неусвідомлене, на філософське положення логічного позитивізму. Незважаючи на кризу неопозитивізму в 60-ті роки XX ст., його основні ідеї, зокре­ма так звана стандартна концепція науки, залишаються головною методологічною базою соціології на Заході, а з кінця 80-хроків і на Сході. Основні принципи неопозитивізму в соціології полягають у визнанні того, що, по-перше, соціальні та політичні явища підко-рюються законам, спільним для всієї дійсності — природної і со­ціально-історичної (натуралізм); по-друге, методи соціального дос­лідження мають бути такими ж точними, суворими і об'єктивними, як і методи природознавства; по-третє, суб'єктивні аспекти людсь­кої поведінки можна досліджувати тільки через відкриту поведінку (біхевіоризм); по-четверте, істинність наукових тверджень має до­водитись емпіричними дослідженнями; по-п'яте, всі соціальні яви­ща описуються і відображаються кількісно. Соціологія як наука має стати вільною від ціннісних міркувань і зв'язку з ідеологією. Проте прихильники постпозитивістської методології відстоюють пріо­ритет теоретичних знань в соціології.

Неопозитивізм в соціології не є єдиною школою. Це загальна і

10* 147


дуже впливова орієнтація, прихильники якої називаються представ­никами наукової політичної соціології або природничо-наукового напрямку в політичній соціології. Виникнувши спочатку на базі Ві­денського гуртка — фізикалізм і концепція емпіричної політичної соціології Отто Нейрата — і незалежно від нього в руслі емпіричної соціології США (Ланберг, Стів Чепін, СтівДода, Рем Бейнтаін.), ця течія відмовилася згодом від початкового ригоризму, тобто твердого наміру дотримання принципів, що мали значний вплив на розвиток емпіричної політичної соціології. Засвоєння емпіричною соціоло­гією Заходу неопозитивістської концепції логічного емпіризму (тобто визнання чуттєвого сприйняття) тривало в 40-60-х роках. Неопози­тивістські установки поділяють багато відомих соціологів та політо­логів (Лазарфельд, Герберт Зеттерберг, Губерт Блейлок). їх вплив на практику соціологічних досліджень подвійний. З одного боку, нео­позитивізм зазнає справедливої критики об'єктивно-ідеалістичних, ірраціоналістичних концепцій, відстоює застосування наукових, зок­рема математичних, методів дослідження, а з іншого — засуджує межі і можливості соціологічного дослідження, намагання відірвати політичну соціологію від політики, виступає проти історизму і абсо­лютизує математичні методи, деякі логічні процедури у вивченні всередині суспільства соціальних процесів і природничо-наукові дані про поведінку людини.

Школа прагматизму і політичного реалізму виникла і знайшла най­більше поширення в США. Відомі її представники: Чарльз Сандерс Пірс (1839-1914) — американський філософ, логік, засновник праг­матизму, професор в Кембріджі, Балтиморі і Бостоні, Уільям Джеме (1842—1910) — професор Гарвардського університету, вчені Чиказь­кого університету Чарльз Маріам, Генрі Моргентаута ін. Прагматизм політичний (від грецьк. рга^та — діло, дія) — установка на досягнен­ня безпосередніх переваг, що ігнорують моральний зміст і віддалені наслідки дій. Представники школи прагматизму сприйняли ідеї і методологічні установки філософської теорії прагматизму, уміло пристосовуючи їх до аналізу політичного життя в США. В працях Уїльяма Джемса прагматизм формулюється як метод вирішення фі­лософських і соціологічних суперечок шляхом порівняння прак­тичних наслідків, що випливали з тієї або іншої теорії, і як теорія істини: істина те, що краще працює, що краще підходить до кожної частини життя і поєднане зі всією сукупністю досвіду. Представники школи прагматизму наполегливо доводили необхідність зміцнення зв'язків соціальних і політичних наук з практикою, з реальним жит­тям. У сучасних умовах прагматизм в соціології виступає в формі експериментального натуралізму, що поєднує суб'єктивний ідеалізм


антимарксизмом, а§0 в формі неопрагматизму, що об'єднує праг-атизм з неопозитивізмом і семантичним ідеалізмом. Прагматизм включає операціоналізм Вріджема, головне в якому — ідея операцій­ного аналізу, за яким суть будь-якого поняття може визначитись лише з допомогою опису операції, що використовується при форму­ванні, вживанні та перевірці поняття. Звичайно ж, у центрі філософії прагматизму є так званий принцип прагматизму, що вбачає значен­ня істини в її практичній користі.

Теорії модернізації (модернізм) — сукупність поширених на За­ході в політології і соціології концепцій суспільно-економічного та політичного розвитку, що пояснюють процес переходу від стабіль­ного традиційного до сучасного індустріального та постіндустріаль-ного суспільства, яке безперервно змінюється. їх прояв обумовле­ний формуванням критичного ставлення до традиційної науки про поведінку. В 20-ті роки досягла розквіту класична форма біхевіориз­му (тобто поведінки). На той період припадає пік впливу біхевіориз­му на ідеї та методи соціології. Біхевіоризм, безперечно, сприяв на­громадженню величезного емпіричного матеріалу, що, проте, зростав з неймовірною швидкістю і масовістю. Хоча біхевіоризм дав пози­тивний ефект у вивченні поведінки індивідів у малих групах, але зовсім недостатньо застосовується в суспільстві. Звідси поява нових тенденцій в соціології Заходу, серед яких важливе місце займає і модернізм. Суть модернізму полягає в тому, що, не відкидаючи в цілому поведінковий підхід до вивчення суспільства, до політики, він прагне подолати його крайності і недоліки. Модерністи намага­ються доповнити поведінковий підхід інституціональним, тобто ви­вченням політичних і соціальних інститутів і механізмів їх функціо­нування, дії соціальних факторів.

Школа соціальних систем і її вплив у соціології Заходу та Сходу. Методологією соціологічних досліджень використовується ідея сис­темного аналізу та структурного функціоналізму. Структурно-функ­ціональний аналіз став широко застосовуватися в соціології та полі­тології починаючи з середини 50-х років. Його суть полягає у виділенні елементів соціальної взаємодії, що досліджується, і визна­чає їх місце і значення (функції). Та в деякому разі якісна визначе­ність робить необхідним її системний розгляд. В тому або іншо­му вигляді функціональний підхід використовувався в усіх політичних концепціях, де суспільство розглядалося системно. Виникла і ви­явилась дуже стійкою аналогія між суспільством і організмом. Влас­не при дослідженні відповідно в суспільстві вишукувались подібні ор­гани, функціонування яких забезпечує життєздатність організму — суспільства.


Розглядаючи суспільство, політику в термінах структурно-функ­
ціонального аналізу, соціологи Заходу, а потім і Сходу зосереджують
увагу на факторах, що сприяють або перешкоджають інтеграції та
системі, і навіть не порушують питання про необхідність її якісних
змін. Постбіхевіоризм характеризується поєднанням позитивістськи
орієнтованого на створення «позитивної» досвідно доказової соціаль­
ної і політичної теорії і ціннісно-ідеологічного підходу до досліджень
соціальних, економічних і політичних явищ та подій.
Концепція панівного 3 позищй консервативного лібералізму в со-
політичного класу, ціології та політичній соціології Заходу, а та-
теорії еліт кож Сходу розвивається ідея вічності поділу

суспільства на два соціальні класи: панівний політичний клас, що бере на себе всі державні функції і користується привілеями, і керований клас — неорганізована більшість суспільства. Такий поділ не залежить від соціально-політичних і економічних сис­тем, різноманітності суспільних і соціальних спільностей, верств і груп, а також ідеологій. Концепція політичного класу і теорії еліти сформульовані італійськими дослідниками Гаетано Моска і Віль-фредо Парето.

Вільфредо Парето народився 15 липня 1848 року в Парижі, помер 20 серпня 1923 року в Селіньї, Швейцарія; італійський соціолог, еко­номіст. В «Трактаті загальної соціології» виклав концепцію соціаль­ної дії. Пафос позитивістської по суті методології полягає в критиці апріорних, метафізичних суджень і понять в соціології, об'єднання її з емпірично обґрунтованим знанням про суспільство, яке базується на описі фактів і формуванні законів, що виражають функціональ­ні залежності між фактами. В основі концепції соціальної дії Вільфредо Парето лежала певна концепція людини. Підкреслюючи ірраціональну природу людини, Вільфредо Парето вважав, що спе­цифічне людське полягає не в розумі, а в здібності використати розум з корисливою метою. В проблемі співвідносин почуття і ро­зуму віддавав пріоритет почуттям, вважаючи їх справжніми рушій­ними силами історії. Історичні закономірності зводились до законо­мірностей ірраціонального психічного життя окремих індивідів, а ідеології називав «мовами почуттів». Вільфредо Парето розглядав суспільство як систему, що перебуває в стані динамічної рівноваги, надає визначальне значення класам, що лежать в основі деривацій (ідеологій) і поділу суспільства на еліту (обраних) і не еліту. Соці­альна гетерогенність обґрунтовується біологічно, тобто наявністю певних біопсихічних якостей індивідів.

Поділ еліти на здатну до управління і не здатну до нього Віль­фредо Парето вважав істотною рисою всіх людських суспільств, а


«кругообіг» еліт, тобто їх стабілізацію і наступну деградацію — ру­тиною силою суспільного розвитку, що лежить в основі всіх істо-пичних подій. За концепцією політичного класу і теорією еліт, інди­віди, наділені від народження схильністю маніпулювати масами, хитрістю і обманом або здатністю вдаватися до насилля, створюють два різні типи правління, що приходять на зміну особистих якостей, а з наступною деградацією еліти приводять її до занепаду. Якщо ж правляча еліта не протидіє деградації шляхом кооптації нових членів з нижчих класів, соціальних спільностей, в достатку володіючих від­повідними якостями, то настає соціальна революція, вся суть якої по­лягає в оновленні персонального складу правлячої верхівки — еліти суспільства. В сфері господарської діяльності індивіди, здатні засто­сувати насилля, і індивіди, здатні на хитрість і обман, мають на про­тивагу типи спекулянтів та рантьє, прототипами яких є бізнесмени і їх протилежність — несміливі вкладники, що живуть стрижкою ку­понів. Переважання в суспільстві рантьє — свідчення стабілізації суспільства, що потім поступово занепадає. Процес циркуляції еліт відображає глибокі суспільні процеси, насамперед соціально-еко­номічні. Політичні зміни відбуваються тоді, коли правлячі угру­повання не здатні вирішити соціально-економічні проблеми, що виникають в ході суспільної практики, і змушені вдаватися до полі­тичного маневрування.

Один з основоположників політичної соціології Гаетано Моска поряд з Вільфредо Парето стає творцем сучасної теорії еліти. Гаета­но Моска народився 1 квітня 1858 року в Палермо, помер 8 ли­стопада 1941 року в Римі. Після закінчення університету в Палермо працював журналістом, потім професором кількох італійських уні­верситетів, депутат парламенту, сенатор. Творчості притаманна пев­на еволюційність: від ліберального консерватизму до політичного радикалізму. В політичній теорії Гаетано Моска сформулював кон­цепцію нового політичного класу. Новий клас є меншим за чисельніс­тю від робітничого, селянського чи інших соціальних спільностей, але більшим, ніж звичайна суспільна група. Це правлячий клас, який бере на себе управління суспільством.

З позицій консервативного лібералізму розвиває ідею вічності поділу суспільства на два класи: панівний політичний клас і неоргані­зовану більшість. Реальна ж влада завжди в руках політичного класу, незважаючи на багатовікові ілюзії про те, що управляють державами люди освічені, здібні, які мають божий дар управляти людьми, міфи про народне представництво, суверенітет та ін. Гаетано Мос­ка намагався згодом диференціювати схему політичного класу, по­чав говорити про більш багаточисельну верству, яка є опорою прав-


лячого. Проте і стосовно середнього класу — опори правлячого — у Моски відсутні будь-які конкретності. Народовладдя, реальна де­мократія — утопії, несумісні з законами суспільства і людською при­родою. Гаетано Моска вважав, що влада може бути від народу, для народу, але не може бути владою самого народу. Одне з основних завдань створеної ним політичної науки Гаетано Моска бачив у ви­зволенні правителів від необхідних для мас міфів про управління державою, суспільством, а також у виробленні наукової політики, що стане основним інструментом в руках правлячої еліти. Маючи в руках такий інструмент, панівний клас згодом формуватиметься не на майновій або якійсь іншій основі, а на основі розуму, здібностей, освіти, заслуг у суспільстві. Без оновлення еліти неможлива соціаль­на стабільність, що є основою суспільства. Всяка еліта має тенден­цію (якщо не де-юре, то де-факто) до перетворення в «закриту», спад­кову, що веде її до виродження. Відвернути виродження можна тільки вільною дискусією, що змушує політичний клас оновлюватися, три­матися в певних межах і усувати його в тих випадках, коли він більше не відповідає інтересам країни. У суспільстві завжди існують сили, готові замінити стару правлячу меншість. Поступовий обмін між ними і як результат нормальне становище і функціонування прав­лячого класу — запорука здоров'я суспільного організму.

У соціології та політичній соціології складалася стійка думка про ідентичність теорії Гаетано Моска і Вільфредо Парето, зустрічається навіть поняття концепція Моска—Парето. Пояснюється така думка близькістю їх теорій, деяким збігом проблем і окремих політичних та соціально-економічних і духовних висновків.

Відомий американський соціолог Толкотт

Структурний Парсонс — засновник досить впливової струк-

функцюналізм , . т~ ^

Толкотта Парсонса турно-функцюнальної школи. Його теоре­тична система орієнтована на синтез всього цінного, створеного в соціальних науках, а теоретичні пошуки поля­гали в новому підході до з'ясування соціологічної теорії. Толкотт Парсонс поклав початок нового підходу до творчої спадщини в соціо­логії, прагнув синтезувати різні концепції. При формуванні соціоло­гічної теорії Толкотт Парсонс дотримувався позиції аналітичного реалізму, починав виклад теорії насамперед з розробки понять, абстрагованих від складної і різноманітної емпіричної дійсності, але здатних виділити найістотніші, найважливіші риси існуючого світу. В сучасному суспільствознавстві функціональний підхід — один з ме­тодологічних підходів. Його суть полягає у виділенні елементів соці­альної взаємодії, які належить досліджувати і визначати їх місце і значення (функції) як певності, що роблять необхідним її системний


о0згляд. Функціональний підхід присутній в усіх соціальних кон­цепціях, де суспільство розглядається системно. Виникає і виявля­ється дуже стійкою аналогія між суспільством і організмом. Відпо­відно в суспільстві вишукувались подібні органи, функціонування яких забезпечує його життєдіяльність.

Виділення власне соціології як науки йшло паралельно перетво­ренню біології в особливу науку. Це привело до ширших аналогій з функціонально виділеним організмом і першим формулюванням по­няття функції. Герберт Спенсер доводить, що суспільство є орга­нізм, де є структурне виділення, що супроводжується розчленуван­ням функцій, які свідчать про правильне розуміння функції її як «висхідних дій частин» політичного тіла і живого тіла. А Еміль Дюрк-гейм дає уже більш тонкі і змістовніші визначення функції: функція означає систему життєвих рухів, відвертаючись від їх наслідків, що виражає і відносини відповідності, існуючі між рухами і відомими потребами організму. Погляд Еміля Дюркгейма на визначення функ­ції підтримується соціологами Броніславом Малиновським та Аль-фредом Радкліфф-Брауном. Але в 50-60-х роках XX ст. функціо­нальний підхід сформувався і виділився в окремий напрям — структурний функціоналізм. Суспільне життя сприймається як нескінченна безліч і переплетіння взаємодій людей. В системах люди діють. Структури не пов'язані однозначно з конкретними індивідами, але виступають позиціями участі індивідів у системі. Функція є те, що здійснюється структурними елементами.

Фундаментальні розробки структурного функціоналізму здійснив соціолог Толкотт Парсонс, який твердив, що будь-яка система має дві основні орієнтації: перша — внутрішня (зовні — система орієнту­ється або на події навколишнього середовища, або на свої проблеми), друга вісь: інструментальна, консумарна — орієнтація, пов 'язана або з миттєвими актуальними «засобами», або тривалими потребами та метою. Стратегія формулювання теорії Толкотта Парсонса полягає в конструюванні її аналітичних елементів «очищення від конкретно-історичної форми».

У «Структурі соціальної дії» соціологія розглядається Толкоттом Парсонсом як наука, що прагне сформулювати аналітичну теорію систем соціальних дій, які можна зрозуміти «в термінах інтеграції на грунті спільних цінностей». Соціальні ж дії містять множинність ді­йових осіб, взаємоорієнтованих надії одна з одною. Відмінною особ­ливістю соціальної дії є обов'язкова наявність іншої дійової особи, взаємна орієнтація дійових осіб і інтеграція на грунті спільних цін­ностей. Соціальна система — система дій. Важливе місце в творчості Толкотта Парсонса займає і формування концепції соціальної сис-


теми. Соціальна структура є система відносин між «дійовими особа­ми», заснована на певних зразках, що проявляються у взаємозалеж­них ролях. Роль же виступає ланкою, що пов'язує «дійову особу» (актора) із соціальною структурою. Соціальна система діє тоді, коли відбувається певна диференціація соціальних ролей і позицій, прав і обов'язків, що їх супроводжують, а також існує наявність спільних цінностей і норм.

Аналіз соціальної системи Толкотт Парсонс здійснює у відриві від проблеми її походження, визначає її як складову частину загаль­ної системи дій. Іншими складовими частинами загальної системи дій є система культури, система особистості та система поведінково-го організму. Для реалізації системи дій необхідна її здатність до адаптації, досягнення мети, інтеграції і збереження зразків, тобто система має відповідати чотирьом функціональним вимогам. Адап­тивна система — це по суті поведінковий організм, зосередження важливих людських здібностей, які допомагають їм адаптуватися до вимог фізичного та біологічного оточення. Досягнення мети пов'язу­ється переважно з особистістю індивіда. Система особистості є ос­новним агентом процесів дії, а звідси — здійснення культурних прин­ципів і вимог. Інтегративна ж функція пов'язується переважно із соціальною системою, що формує соціальні відносини між дійови­ми особами (акторами) і колективами. Збереження взірця реалізу­ється системою культури, що організує комплекси символічних зна­чень, здійснює їх структурування, використання, збереження й зміну. Аналізуючи взаємозв'язки між чотирма функціональними вимогами дії, а також між ними і оточенням дії, Толкотт Парсонс відмічає важливе явище: взаємопроникнення. Найвідомішим взаємопроник­ненням є інтерналізація соціальних об 'єктів і культурних норм особис­тістю. Одним з прикладів взаємопроникнення є інституалізація нор­мативних компонентів культурних систем та ін.

Організація суспільства має чотири рівні соціальних систем: пер­винний або технічний рівень, де елементи взаємодіють один з одним безпосередньо; управлінський, що регулює процес обміну; інститу-ціональний, де вирішуються питання більш загальні, і соціетальний, що концентрується в сучасному суспільстві в політичних сферах. Кожний рівень виконує спостережувальні, контролюючі та регулю­ючі функції. Сенс регуляції полягає в тому, щоб зберегти в суспіль­стві та в кожній сфері рівновагу, стабільність.

З метою виживання і вирішення інтегративних проблем в со­ціальних системах діють два механізми: соціалізації і соціального контролю. Механізм соціалізації забезпечує інтеріоризацію культур­них зразків (цінностей, ідей, мови, символів та ін.) в системі особи,


 


визначаючи межі її потреб. Саме соціалізація дійових осіб (акторів) викликає бажання витрачати на реалізацію тієї чи іншої ролі свою енергію або набути потрібну майстерність з тим, щоб зберегти свою роль. Механізми соціального контролю охоплюють засоби, що да-50ТВ соціальним системам можливість зменшити напругу і відхилен­ня. Механізми соціалізації і соціального контролю дозволяють вирі­шити інтегративні проблеми. Структурно-функціональна соціологія Толкотта Парсонса при всій її неповноцінності і недоліках виступає послідовною, детально сформованою, визначеною теоретичною систе­мою.

Теорія конфлікту Концепція соціального конфлікту визнає со-

ціальні конфлікти вирішальним або одним з важливих факторів соціального розвитку. Розглядаючи соціальні кон­флікти з позицій соціал-дарвінізму, Герберт Спенсер вважав їх неми­нучим явищем в історії людського організму. Аналогічно соціальний конфлікт розглядався Максом Вебером, який називав його «бороть­бою». Людвіг Гумплович, Уільям Самнер, Фердинанд Тьонніс, Тарстейн Веблен, Альбіом Смолл, Чарльз Кулі, Томас Бонтомор та інші, назива­ючи соціальний конфлікт «суперечкою», вважали його психологічно обумовленим явищем і однією з форм соціалізації. Німецький соціо­лог, представник так званої формальної школи в соціології Лео-польд фон Візе, відкидаючи дарвіністський підхід до визначення зміс­ту соціального конфлікту як прояву природного відбору, висунув ідею регуляції через дружню угоду або з допомогою соціальних інститутів. Один із засновників Чиказької школи соціальної екології Роберт Парк включає соціальний конфлікт в один з чотирьох основних видів соціальної взаємодії поряд із змаганням, пристосуванням і аси­міляцією. З погляду Роберта Парка, змагання, що виступало соціаль­ною формою боротьби за існування, будучи усвідомленим, перетво­рюється в соціальний конфлікт, що завдяки асиміляції покликаний привести до міцних взаємних контактів і співробітництва, сприяти ефективному пристосуванню. Переваги у взаємовідносинах між людьми віддаються не соціальному конфлікту, а спокою; аналогіч­ної аргументації у визначенні змісту і суті соціального конфлікту Дотримувались і інші соціологи.

У розвитку соціологічної думки XX ст. важливим напрямком стає теорія соціального конфлікту, конфліктна ситуація та традиція, конфліктологічний підхід до соціальних явищ і подій. Створюється багато цікавих концепцій, теорій та ін. В 60—70-х роках в системі соціологічних знань важливе місце займає теорія конфлікту, відтіс­нивши традиційно впливові позитивістські течії і викликавши гос-тру полеміку серед соціологів. Сучасна соціологічна теорія, на думку


Джорджа Александера, «ділиться на функціоналістську та конфлік-тологічну». Теоретик Роберт Коллінз відмічає, що в світовій соціо­логічній теорії простежуються три головні традиції: конфліктологіч-на, що пов'язана з іменами тих, хто обгрунтував теорію соціальних конфліктів як суспільного явища (Карл Маркс, Макс Вебер і сучасні теоретики конфлікту), позитивістська (Огюст Конт, Еміль Дюрк-гейм, Толкотт Парсонс), а також мікроінтеракціоністська, що асоці­юється з поглядами Чарльза Кулі, Джорджа Міда, Герберта Блумера, Гарольда Гарфінкеля та ін. Сучасна теорія соціального конфлікту формується на противагу створюваним «неідеологізованим версіям марксизму». Теорія соціального конфлікту розвивалась в руслі марксистської традиції, що склалася на Заході в теоретичній соціо­логії, водночас модифікуючись під впливом веберівської багатофак-торності в соціальному аналізі. В соціологічному пізнанні конфлік-тологічний підхід дає можливість розкрити, зрозуміти, з'ясувати соціологічні явища, події, запропонувати вирішення багатьох акту­альних проблем суспільного життя. Здійснювані з позицій конфлікт­ності багато досліджень в сфері політичної соціології, виробничих, расових, міжнаціональних відносин, соціальної стратифікації, форм колективної поведінки тощо, розкривали переваги такого підходу в порівнянні з іншими, що ігнорували значущість проблем влади, роз­поділ благ і суперечливість інтересів різних соціальних спільностей і соціальних інститутів.

У 50-х роках XX ст. сучасний конфліктологічний підхід, вперше теоретично обґрунтований американським соціологом Льюїсом Ко-зером, знайшов відображення в творах німецького соціолога Ральфа Дарендорфа, британського соціолога Джона Рекса, а також у працях Рендела Коллінза, Юргена Хабермаса. При спільній приналежності до конфліктного підходу у розгляді суспільних явищ кожний з соціо­логів окремо обґрунтовує власну концепцію конфлікту. Льюїс Козер відмічає, що теорія конфлікту альтернативна функціоналізму в ме­жах функціонального аналізу з використанням ідей Георга Зіммеля, Зігмунда Фрейда. Опираючись на положення теорій Карла Маркса, Макса Вебера, обґрунтовує конфліктологічний підхід Ральф Дарен-дорф, підкреслюючи необхідність коректив положень Маркса про сучасну природу соціальних конфліктів. Основу теорії конфлікту, на думку Джона Рекса, становить теоретико-методологічна база реаль­ного соціологічного аналізу. Сучасна теорія конфлікту сприйняла багато положень марксизму, доповнюючи його нові інтерпретації ідеями Георга Зіммеля, Макса Вебера, Роберта Міхельса, Вільфредо Парето. Для різних версій конфліктології характерні відмінні від ін­ших понять поняття природи соціальних конфліктів. Якщо Карл


Маркс підкреслював антагонізм соціальних конфліктів, їх економіч­ні основи, то Георг Зіммель у визначенні соціальних конфліктів по­чинав з якихось властивих людині «інстинктів боротьби» і звертав увагу на інтегративні наслідки конфліктів, а Макс Вебер пропонує соціологічний підхід багатофакторної теорії соціальної стратифікації, виділяючи роль ідейно-культурних факторів: по-перше, нерівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтере­сів різних частин системи; по-друге, в усіх соціальних системах є нерівномірний розподіл обмежених кількісно цінних ресурсів; по-тре­тє, конфлікти інтересів рано або пізно викликають відкрите зіткнення між власниками і невласниками інших ресурсів; конфлікти виклика­ють реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерів­ності, що служить поштовхом для нових конфліктів, змін, приводить до кризових явищ, ситуацій.

Наприкінці 50-х років XX ст. німецький соціолог Ральф Дарен-дорф, піддаючи критиці функціоналізм у визначенні суспільних явищ і подій, висуває діалектичну теорію конфлікту. Суспільний організм Ральф Дарендорф розглядає як дві сторони: світлу, що виявляється у громадській злагоді, та темну, що відбиває безперервну боротьбу і конфлікти. Структурно-функціональний підхід до соціальних кон­фліктів дав можливість грунтовно проаналізувати суспільну злагод­женість і стабільність в суспільстві, залишивши осторонь постійну боротьбу і соціальні конфлікти, тим самим викликаючи необхідність досліджувати не тільки соціальні конфлікти, а й соціальні процеси в суспільстві. Новий підхід, що враховує обидві сторони суспільної реальності, Ральф Дарендорф називає діалектико-конфліктним, під­креслюючи, що конфлікти — головні важелі змін у суспільстві, що діалектика стабільності і змін, інтеграції і конфлікту функцій і мо­тивів, злагоди і примусу — ось що таке суспільство, його соціаль­ність. Соціолог Ральф Дарендорф вслід за Марксом кладе в основу концепції портрет соціальної реальності, який відзначається тим, що, по-перше, соціальні системи перебувають у постійному стані конфліктності; по-друге, конфліктуючі інтереси зосереджуються на опозиційних полюсах і позначаються на соціальній структурі, супе­речливість інтересів є наслідком поділу влади, розподілу на влада­рюючих та підвладних; по-третє, існує тенденція поляризації інтересів; діалектичність конфліктності полягає в тому, що роз­в'язання одного конфлікту створює ґрунт для наступного, пород­жує нове протистояння. Соціальні зміни властиві будь-якій системі. Існує певна циклічність конфліктних протистоянь. На відміну від Маркса, який відзначав, що корені соціальних конфліктів (в класо­вій боротьбі) лежать в економіці, власності на засоби виробництва,


 




соціолог Ральф Дарендорф передбачає, що корені соціальних кон­фліктів — в інституалізації відносин влади в суспільних форму­ваннях та ін. Розрізняються масштаби аналізу соціальних явищ: у Маркса — історичний розвиток, суспільні політико-економічні сис­теми, у Дарендорфа — мінливі формальні асоціації, бюрократичні структури та ін.

У 60-х роках Льюїс Козер піддає гострій критиці теорію конфлік­ту. Його критицизм виростав з реальних проблем розвитку соціоло­гічних знань, а формулювання концепцій конструктивно доповнили неопозитивістський напрям. Льюїс Козер відстоює необхідність широкого і всебічного осмислення суспільних явищ в їх соціально-історичному контексті соціофілософського сприйняття конкретних соціологічних факторів. Конфліктологічний підхід, запропонований Льюїсом Козером, в основу соціального життя ставить інтереси: соціальне життя породжує протистояння, зіткнення інтересів соці­альних спільностей, а їх соціальна життєдіяльність породжує струк­турне напруження, конфлікти. Соціальне життя породжує зіткнення групових інтересів. Соціальне життя — організована, упорядкована система дій і взаємодій людей. Соціальне життя — це соціум (соці­альне), його структура в русі (функціонуванні), в дії і взаємодії. Соці­альні системи сповнені суперечностей і тяжіють до змін. Така мо­дель конфліктного визначення суспільного життя. Основна суть: обгрунтувати позитивні функції соціального конфлікту в суспіль­ному житті і оновлення соціальних систем.

З 80-х років XX ст. система конфліктів помітно трансформу­валася в напрямку розвитку макроісторичної соціології і деідеологі-зації, тобто очищення від марксистського бачення історичного про­цесу переходу капіталізму до соціалізму, від абсолютизації класової боротьби, антагоністичних суперечностей та ін. В захисті переваг критичного бачення в соціології, відставання конституційної ролі нестандартних підходів і поглядів виявляється суть методологічної позиції: прагнення об'єднати позитивістську позицію на підтримку соціального порядку, на нормальне функціонування соціального організму й ідея неминучості соціальних змін та ін.