Формування соціологічноїдумки в Середньовіччя та вепоху Відродження

4* 51


ного способу життя і територіальної розкиданості не схильні актив­но втручатися в управління державою. Управляти державою повинні люди, які мають достаток і здібність, знання та уміння. Це люди середнього класу.

Зібравши та узагальнивши величезний досвід міст-держав (полі­сів), Арістотель сформулював шість форм управління державою, три з яких вважав правильними. Класифікацію державних форм, їх розподіл залежно від кількості владарюючих (один, небагато, більшість) Арістотель вважає непринциповими, а виділяє внутріш­ні якості управління, що може бути регульованим, правильним і нерегульованим, неправильним. У правильних формах правлячі суб'єкти через систему норм і обмежень різноманітного характеру діють в інтересах спільного блага. В неправильних формах правлячі суб'єкти не стримуються такою системою норм та обмежень і тому діють у своїх власних інтересах, встановлюючи абсолютні режими правління. Правильними формами державного правління, що забезпе­чують загальне благо і користь, Арістотель вважав монархію — царсь­ку владу, аристократію — владу небагатьох, знатних, які мають здібності, знання та уміння управляти людьми, політію — правління більшості, збалансоване правлінням, відібраним на основі цензу, освіченості, уміння піклуватися про загальне добро і благо. Непра­вильними, ненормальними формами вважались тиранія — необмеже­не правління однієї особи, яка використовувала владу повністю в своїх інтересах і користі; олігархія — правління небагатьох знатних і бага­тих осіб, які владу використовували лише у власних інтересах і корис­ті, демократія — необмежене правління незаможної більшості людей, що здійснюється винятково в інтересах більшості людей. Для Арісто-теля насамперед важливі внутрішні принципи організації влади, те, заради чого влада діє. Суб'єктом влади можуть бути і одна особа, і нечисленні групи, і більшість народу, але головне, щоб їх влада не абсолютизувалася, а ставала відносною, не безмежною, а регулюю­чою. Свавілля демосу аж ніяк не краще свавілля тирана. Тільки там, де у складі населення середні верстви мають переваги або над обо­ма крайнощами, або над однією з них, державний лад може розра­ховувати на стійкість.

Система Арістотеля має дуже багато елементів соціологічних знань, що належать до предметної сфери протосоціології, у ній за­кладено елементи наукового знання про соціальне управління, ви­значено деякі його особливості. Попередники Арістотеля також ро­зуміли необхідність управління державою суспільством. Управління державою — певний процес, а не теоретична система знань для за­безпечення процесу управління. Уперше Арістотель порушує, і


частково вирішує, проблему способу життя і відмічає, що спосіб життя великою мірою залежить від пізнання, від того, що людина розуміє під щастям або благом. Виділяються три способи життя: перший — грубий, коли люди під благом і щастям розуміють лише розваги та втіхи; другий — державний, коли гідні та діяльні люди розуміють пова­гу, почесті як мету життя, і третій — споглядальний спосіб життя. Досить глибоко розглядає Арістотель і таку, суто соціологічну, проб­лему, як дозвілля і вільний час. Дозвілля — початок всього і умова роз­витку порядності та політичної діяльності людини — істоти політич­ної. Дозвілля — невід 'ємна складова частина життя людини у зв 'язку з користуванням благами, відчуттям задоволення, щастя, блаженства тощо. Дозвілля — не просто вільний час, а час, заповнений різнома­нітними заняттями, філософським спогляданням, грою, фізичними вправами, забавами, що викликають відчуття приємності та задово­лення, мистецтвом, музикою, бесідами, спілкуванням тощо. В ді­яльності певне місце займають суспільні цінності: життя людини, роль поколінь у житті держави, доброта, порядність, справедливість та ін.

Соціально-політична ідеологія Стародавньої
Соціально-політична Греції та Риму формувалась у процесі роз-
ідеолопя Риму Ґ .

кладу міфу і виділення відносно самостійних

форм суспільної свідомості. Інтенсивна торгова діяльність греків, розширення пізнавального кругозору, вдосконалення технічних на­вичок і вміння, активна участь громадян у справах поліса, особливо демократичного, викликала кризу міфологічних уявлень і спонукала шукати нові методи пояснення подій і явищ у світі. Соціально-полі­тичні і правові вчення в Стародавньому Римі формувалися на основі філософських напрямів, перенесених з Греції. При формуванні со­ціально-політичних теорій і концепцій римські мислителі, філософи опиралися на запозичені з грецьких джерел уявлення про форми держави, співвідношення закону і справедливості, природні права та ін. Новизна та оригінальність політичного світогляду римських мислителів полягали у висуненні ідей, концепцій, теорій, відповід­них до відносин зрілого рабовласницького суспільства. Виникнення великої земельної власності і концентрація багатства, супровод­жуючись поглибленням соціальних суперечностей і непримиримос­ті, поставили панівні верстви перед необхідністю посилити соціаль­но-правовий захист майнових відносин. Усвідомлення потреби захисту майнових відносин викликало у панівних верств підвище­ний інтерес до правових і соціальних засобів закріплення свого па­нування, породжувало уявлення, що держава слугує захистові майна і тримається на злагоді громадян. Тоді ж посилюються практична


діяльність юристів з тлумачення законів, узагальнення юриспру­денції як самостійної галузі знань, розширюються і розробляються соціальні проблеми та ін. Уточнюються, доповнюються соціально-політичні теорії, що відображають перебудову державних механіз­мів у період, коли республіканська форма правління змінюється промонархічним режимом. Визначними ідеологами сопіально-полі-тичних та правових учень виступають знаменитий оратор Марк Ту­лій Ціцерон (106—43 до н. є.), відомі юристи Гай, Папініан, Павел, Ульніан, Модестін. Пізніше зароджуються теократичні доктрини Ав-густіна Блаженного, в яких виправдовується держава, що стоїть на захисті порядку на землі і допомагає церкві спрямовувати світ зем­ний до світу небесного, зберігати і підтримувати єдність людських думок і бажань. Помітний слід в історії Стародавнього Риму залиши­ли соціально-політична і правова думка (знаменитим стало визна­чення держави — «справа народна»,— дане Ціцероном), а також ідеї про право (закон) як зв'язки, основи суспільства та здійснена рим­ськими юристами кодифікація законів, становлення нової світової релігії — християнства.

Наростання кризи рабовласництва вело до різкого погіршення становища народу. Могутня державна машина Римської імперії жор­стоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків. Безсилля на­родних мас вело до посилення релігійних настроїв, надій і сподівань на допомогу фантастичних сил. Початкове християнство (приблиз­но І ст.— перша половина II ст.) різко відрізнялося за характером від пізнішої ідеології церкви. Християнством засуджувались рабовлас­ництво, утиски і безправність християн, проголошувалось знищен­ня Римської імперії, яку називали «царством диявола», і чекали при­шестя месії Христа — визволителя, Божого посланника, який зруйнує царство зла, кине гнобителів в «гієну вогняну», встановить рай на Землі. Еволюція християнства супроводжувалась жорстокою бороть­бою між церквою і різними сектами. З середини II ст. протест при­гноблених проти рабовласництва набирає широкого єретичного руху. Помітною віхою у розвитку соціально-правової ідеології християнсь­кої церкви стало вчення єпископа Аврелія Августіна (354—430), про­званого Блаженним. Розвиваючи вчення про державу, Августін вказував, що в світі існує дві держави: «божий град» (церква) і «град земний» (держава). Церква йде по землі, маючи за мету небо, «цар­ство небесне». Град земний — держава — творіння людське, його мета — тримати всіх у покорі, підтримувати тимчасовий порядок. Джерелом зла є вільна воля людей, що веде їх від самотності до спіль­ності, а рабство створене не природою, не правом людей, а виною їх перед Богом та ін. Людина, затиснута в тяжких лещатах соціального


життя, звертається до релігії, шукаючи саме в релігії порятунку від усіх лих та страждань. Світогляд Августіна — одне з джерел схола­стики. Утворі «Про град Божий» Августін розвиває християнську теорію фатальності Божественного зумовлення, земному граду протиставляючи град Божий, всесвітнє панування церкви. Тоді вважалось, що Рим як священне місто не може бути підкорений і тому захоплення Риму галлами подається як подія, що збентежила світ. Августін пояснював: захоплення галлами Риму — кара Гос­подня.

Зміни системи Впродовж Середньовіччя (від розпаду Рим-

соціальних знань ської імперії в V ст. до виникнення капіта-

лізму в XVI ст.) панував теологічний світо­гляд, а християнська церква стала носієм середньовічної феодальної ідеології. В межах теології формувалися уявлення про суспільство та суспільні явища. Основу теологічного світогляду та релігійних уяв­лень про суспільство і соціальні явища становила економічна струк­тура феодалізму, що характеризується недостатнім рівнем розвитку виробничих сил та роздрібненістю господарської території, коли кожний феодальний наділ (володіння) становив замкнуту госпо­дарську цілісність. Нерозвинутій економічний базі віповідала нероз­винута і порівняно проста соціальна структура з недостатньо розви­нутою суспільною свідомістю, в межах якої домінуючу роль відігравала релігія. Середньовіччя ділиться на ряд етапів: раннє Середньовіччя (V—XI ст.), середній розвиток феодалізму (XI—XV ст.), пізнє Середньо­віччя, епоха Відродження (кінець XV—XVII ст.).

Епоха Середньовіччя в порівнянні з античністю — крок назад у розвитку наукових знань про навколишню реальність. Роль знань незаслужено знижена. Прагнення до Відродження наукових пошуків на основі античної спадщини жорстоко каралося. Схоластика та тео­логія навіки загальмували розвиток науки і культури. Уявлення про суспільство, державу формувалися з позиції теології, вважалося, що людина, держава — продукти Божественного творіння. Перші хрис­тиянські общини створювалися на основі спільного володіння май­ном, не прагнули до соціальних перетворень, християни засуджува­ли розбещене суспільство багатіїв і протиставляли йому «небесну благодать і царство». Теологи — Іммануїл Квінт, Септіній Флоренс, Климент Александрійський та інші — проповідували, що суспільство є природне утворення, що держава виникла після гріхопадіння люди-


ни і спрямована проти розпути та злодіянь людства. По-різному ста­вилася проблема свободи особистості взагалі і проблема релігійної свободи зокрема.

До IX—X ст. остаточно сформувалися феодальні відносини в усіх країнах Західної Європи. Тоді ж Західна Європа розпалася на багато дрібних феодальних держав, майже незалежних від влади королів та імператорів. Склалася ієрархічна структура землеволодіння, пов'яза­на з відносинами суверенітету і вассалітету, із системою збройних дружин, що давала дворянству владу над кріпаками. Соціальний поділ феодального суспільства було оформлено і закріплено стано­вим устроєм. Кожний стан займав у феодальній ієрархії певне місце, а права (привілеї) та обов'язки визначалися місцем в ієрархії. Вини­кає нова соціальна концепція, сенс якої зводиться до формування принципів переорієнтації всього життя суспільства на релігійну ос­нову, яка відриває від землі мистецтво, спосіб життя, інші людські цінності і переносить на небеса.

^ . У X—XI ст. під впливом богомілля виникли

Концепція ... . ... ..

Фоми Аквінського єретичні рухи в Візантії, Серби, Боснії, Київ-

ській Русі. Особливо сильний вплив вчення богомольців мало в країнах Західної Європи, зокрема на півдні Фран­ції, в Італії (катари, альбігойці). Нові хвилі єретичних рухів почалися в другій половині XIV ст. Бюргерство, що уже стало визначним ста­ном, мало досить можливостей для боротьби зі світським феодаліз­мом. Один з перших представників бюргерської єресі, професор Окс­фордського університету Джон Уїдліф виступив проти залежності англійської церкви від папської курії і втручання церкви в справи держави. Уїдліф засуджував церковну ієрархію і церковне багатс­тво, твердячи, що вони суперечать Святому Писанню. Водночас з ученням Уїдліфа в Англії виникає рух лоллардів, які вимагали пере­дачі земель землеробським громадам і ліквідації кріпосного права. Згодом, після придушення руху лоллардів, почалася Реформація в Чехії, очолювана Яном Гусом. В XII—XIV ст. розвиток торгівлі і ре­месла в ряді країн Західної Європи привів до зростання міст, насе­лення яких добивалося незалежності від феодалів. Яскраве і своєрід­не теоретичне відображення політичних настроїв Середньовіччя знайшло в ученні ідеолога католицизму домініканського монаха Фо­ми Аквінського (1225—1274). В дусі середньовічної схоластики філо­софія розглядається як служниця богослов'я, відстоює активне втор­гнення церкви у філософію і науку. Та від поєднання науки з релігією вигравала тільки релігія, а наука втискувалась у прокрустове ложе схоластичного теоретизування, взагалі втрачала здатність самостій­но розвиватися. Фома Аквінський широко використовує праці Аріс-


тотеля, запозичує ідеалістичне вчення про активну форму, що дає життя пасивній матерії. На думку Фоми Аквінського, світ заснова­ний на ієрархії форм від Бога — чистого розуму — до духовного світу і нарешті, до матеріального, з яких вищі форми дають життя ниж­чим. Очолює ієрархію землі і неба Бог, який встановлює принципи підкорення нижчих форм вищим. Духовний світ очолюється Папою як намісником Бога. За таким же ієрархічним принципом будується і суспільство: піддані підкоряються царям і світській владі. Значне місце в соціально-правовій доктрині Фоми Аквінського займає вчен­ня про закони, їх види і підпорядкування. Закони визначаються як загальне правило для досягнення мети, правило, за яким будь-хто заохочується до дії або до утримання від дій. Взявши у Арістотеля поділ законів на природні і писані (створені людьми), Фома Ак­вінський доповнив його поділом на закони людські, що визначають порядок суспільного життя, і божественні, що вказують шлях до до­сягнення «небесного блаженства». Суть концепції зводиться до того, що діючий людський закон випливає з волі і розуму Бога, тому по­рушення феодального закону не тільки карається, а й є тяжким гріхом. Отже, феодальне право спільно з основними інститутами феодального суспільства оточується ореолом святості. Велику увагу Фома Аквінський приділяє обгрунтуванню кріпосництва, заявляю­чи, що кріпосництво — це воля Божа, закликає людей бути слухня­ними тощо.

Середні віки — період спаду в історії полі-епо°хЦиавїїо™я ™чних- соціальних і правових учень в пор.в-

нянні з античним світом. Синтезом спадщи­ни двох джерел — античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, політична соціологія епохи Відродження. В культу­рі, соціально-політичній думці античної цивілізації мислителі епохи Відродження черпали ідеї і теорії, що забезпечували подальший роз­виток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-політичних, соціаль­них систем Платона, Арістотеля, Ціцерона та інших філософів про­являвся особливий інтерес. Пояснюється це прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, соціологічні та етнічні, етичні погляди з метою впровадження в практику та задоволення політичних, ідейних запитів Відродження. На зміну світогляду тео­ретичного мислення приходить система мислення, в центрі якого стоїть людина з її потребами і прагненнями, бажаннями. Гуманізм — світське вільнодумство епохи Відродження, яке протистоїть схолас­тиці і духовному пануванню церкви та пов 'язане з вивченням знову від­критих творів античності. Гуманізм — пізнання цінності людини як особи, її права на вільний розвиток і прояв здібностей, утвердження


 


блага людини як критерію оцінки суспільних відносин. Гуманізм прого­лошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взає­мовідносин між людьми. Гуманізм епохи Відродження мав яскраво виражену соціальну спрямованість — на людину з її інтересами, по­требами і цінностями.

Епоха розпаду феодалізму та становлення раннього буржуазного суспільства, що почалася в XV — на початку XVII ст., названа епо­хою Відродження, коли філософські та соціологічні вчення, що роз­вивалися в Європі і раніше в Італії, виражали повагу до гідності і прав людини, піклування про благо людей, їх всебічний розвиток, про створення сприятливих умов суспільного життя, відновлення античної філософської спадщини. Гуманістичне розуміння світу пе­редбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визначало гармо­нію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

В епоху Відродження в філософській і соціологічній думці виді­ляються три етапи: гуманістичний (із середини XIV ст. до середини XV ст.), що протиставляє середньовічному теоцентризму інтерес до людини і її відносин зі світом, неоплатонівський (середина XV ст.— перша третина XVI ст.), пов'язаний з виникненням проблем буття, натуралістичний (середина XVIст.— початок XVIIст.), пов'язаний із прагненням застосувати закони природи для пізнання соціальної дійсності, реальності в суспільстві. Великі гуманісти епохи Відро­дження Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка, Боккаччо, Пізано, Лео-нардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Серван-тес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховність тілесної природи людини. Людські потреби, за­пити, інтереси прагнення людини до чуттєвих радостей вважаються природними. Гуманісти вважали ненормальними і неприродними проповіді церквою теїзму, тобто існування особистого Бога як над­природної істоти, що володіє розумом, волею і таємно впливає на всі матеріальні та духовні процеси, на особу і суспільне життя людей. Гуманісти заперечували відмову від почуття. Якщо людині її чуттєві потреби визначені самою природою, то, певне, вони є в усіх і слу­жать основою для рівних відносин. Всі люди народжуються однако­вими і вимагають рівності в реальному житті. Пізнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямоване проти феодально-станової нерівності. Гу­маністи вбачали ідеальне в єднанні людини і природи, шукали гар­монію такого єднання, захищали необхідність сприйняття всіх ра­достей земного буття людини, стояли за визнання і захист гідності


особи, про-повідували культ знання, освіченості, духовності і праці. Гуманісти прагнули побачити діяльний бік людської історії, намага­лися проникнути в закономірну суть історичних явищ, витісняючи містику. Із знань стародавніх греків та римлян, вавілонян, китайців та індусів передові мислителі-гуманісти черпали судження про дер­жаву як спільну справу народів, що знайшла реалізацію в поглядах мислителів ще до епохи Відродження — в творах Августіна, Марсе -лія Падуанського, у трактатах Роджера Бекона, в політично-право­вих вченнях Арабського Сходу, в Середній Азії та Закавказзі, в Ста­родавній Русі та ін.

Гуманізм XV—XVI ст. не став рухом, що охопив би широкі маси народу. Культура Відродження стала надбанням відносно нечислен­ної соціальної спільності освічених людей різних країн Європи, пов'язаних спільними науковими, філософськими, естетичними інтересами, які спілкувалися тоді за допомогою інтернаціональної мови — латині. Більшість гуманістів негативно ставилися до релігій­них рухів, у тому числі й до реформаційних учасників, які визнавали тільки релігійну форму ідеології і вороже ставилися до деїзму та ате­їзму. На соціально-становій основі і програмній спрямованості в антифеодальній ідеології визначалися тоді два основних напрямки. Програмні вимоги молодої буржуазії зводились до заміни феодаль­но-станової нерівності юридичною рівністю, до непохитності недо­торканності приватної власності, захисту особи від феодального сва­вілля. Другий напрямок виражав прагнення того народжуваного класу, який передував пролетаріату. Самостійні рухи ремісників, майстрів та іншого робочого люду мали стихійний, бунтівний харак­тер. В соціально-політичній думці панували утопічні відображення ідеального суспільного ладу. Теорії утопічного соціалізму Томаса Мо-ра, Томмазо Кампанелли та інших, що виникли в XVI ст., засуджува­ли не тільки феодальну державу і право, а й будь-яке суспільство, засноване на приватній власності.

„ Капіталістична ера в Західній Європі бере

буржуазної ідеології. початок у XVI ст. Тоді розвиток ремесла та
Вчення торгівлі, прискорений великими географіч-

Нікколо Макіавеллі. ними відкриттями, привів до виникнення ка-
Макіавеллізм піталістичного ладу. З виникненням буржу-

азії зароджується робітничий клас. Розпад феодалізму і первинне нагромадження капіталу, розвиток ринкових відносин обумовили різке загострення соціально-станових супереч­ностей. Зростав тягар феодальних повинностей, у ряді країн відбува­лося масове обезземелення селянства, у містах посилювалась бо­ротьба патриціату і міських низів. Політичне ж панування в усіх


країнах зберігалося за феодалами. В деяких країнах Європи йшло становлення централізованих держав, а в інших — зберігалась фео­дальна роздрібненість. Скрізь існував соціально-становий лад, пра­вова і соціальна нерівність, феодальна залежність селян, кріпосниц­тво. Ідейне панування належало католицькій церкві, що оточувала феодальний лад ореолом святості. Суспільні сили, що тоді боролися проти феодалізму і церкви, ще не розірвали з релігійним світогля­дом. У своєрідних умовах XVI ст. Священне Писання стало ідейною зброєю в боротьбі проти католицької церкви та феодального ладу. Суперечливе співіснування старого і нового дедалі гостріше стави­ло перед суспільною думкою проблему дослідження реальності со­ціального буття, особливо питань держави, політики, права, тому що на них зосереджувались інтереси молодої буржуазії. Особа стала розглядатись переважно крізь призму суспільства як елемент, част­ка суспільства, а індивідуальна воля — через волю суспільства. Вису­вається питання розвитку суспільства, його механізмів, рушійних сил і закономірностей. Молода буржуазія потребувала ідеології дер­жавності для захисту своїх інтересів.

Одним з перших буржуазних теоретиків став італієць Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Тривалий період Нікколо Макіавеллі займав різні посади у Флорентійській республіці, мав доступ до державних таємниць. Життя і діяльність Нікколо Макіавеллі належать до періоду занепаду Італії, що до XVI ст. вважалась найпередовішою країною Західної Європи. Перенесення головних торговельних шляхів у зв'яз­ку з відкриттям Америки, розвиток капіталістичного виробництва, ринкових відносин в інших країнах вели до занепаду Італії, підрива­ли сили буржуазії італійських міст. Тоді в Італії ще не сформувалась єдина держава — на її території існували міські республіки, папська держава, а також володіння Іспанії. Роздрібнена Італія зазнавала іно­земних нашесть; у ряді міст-держав силами феодальної реакції утвер­джувалися тиранії. Після встановлення у Флоренції синьйорії Медичі Нікколо Макіавеллі позбавляють посади. Останній період життя зай­мався літературною діяльністю. Йому належить ряд політичних тво­рів: «Государ», «Про воєнне мистецтво», «Історія Флоренції» та ін. Твори Макіавеллі поклали початок буржуазній політико-правовій і соціальній ідеології. Його соціальні і політичні вчення, вільні від тео­логії, грунтувалися на дослідженнях діяльності тодішніх урядів і досві­ді держав античного світу, на уявленні про інтерес і прагнення учас­ників державної діяльності. Макіавеллі твердив, що вивчення минулого дає можливість передбачити майбутнє.

На впевненості в постійності пристрастей і прагнень людини формується вчення Макіавеллі. Природа людини однакова в усіх


державах і в усіх народів; інтерес є найбільш загальною причиною людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія. Щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнен­ня й інтереси. Устрій держави і її діяльність мають будуватися не на абстрактних уявленнях про належне, а на вивченні природи люди­ни, її психології та захоплень. Нікколо Макіавеллі писав, що приро­да створила людей так, що люди бажають усього, але не можуть до­сягнути. Тому люди неспокійні, честолюбні, підозріливі і ніколи не задоволені своєю долею. Саме тому в політиці завжди слід розрахо­вувати на гірше, а не на добре й ідеальне. Варто заздалегідь вважати всіх людей злими і передбачати, що вони завжди виявлять злобність своєї душі, як тільки виникне зручний випадок. Державу Макіавеллі розглядав як взаємодію між урядом і підданими, що ґрунтується на страсі або любові. Держава непохитна, якщо уряд не дає приводу для змови і обурення, якщо страх підданих не переростає в ненависть, а любов — у зневагу. Макіавеллі дає ряд рекомендацій та порад, що базуються науяві про пристрасті і прагнення людей, соціальних спіль­ностей. Міркуючи про способи та методи влади, Макіавеллі абсолю­тизує такі риси, по суті, буржуазної психології: любов до власності і прагнення наживи, збагачення. Людина ж, яку позбавляють якоїсь вигоди, ніколи не забуває про це, досить найменшої потреби, щоб їй про це нагадати, а її потреби поновлюються щоденно, то вона згадує це щоденно. Найнебезпечніше для володаря посягати на майно під­даних — це неминуче породжує ненависть. Навіть коли володар вважає за потрібне позбавити когось життя, він може це зробити, якщо є слушне обгрунтування і очевидна причина, але повинен остерігатися посягання на чуже добро. Люди швидше забудуть смерть батька, аніж втрату спадщини. Непорушність приватної влас­ності, безпека особи — це блага свободи, основа міцності держави.

Нікколо Макіавеллі відтворює ідеї Полібія про виникнення дер­жави і кругообіг форм правління. Слідом за античними філософами віддає перевагу змішаній (з монархії, аристократії та демократії) фор­мі правління. Особливість вчення Нікколо Макіавеллі в тому, що змішану республіку вважав результатом і засобом погодження праг­нень та інтересів соціальних спільностей, шо ведуть боротьбу: в кож­ній республіці завжди є два протилежних напрями: один — народний, другий — вищих класів. З такого поділу випливають всі закони, що приймаються в інтересах свободи. Макіавеллі істотно доповнює дос­лідами із суспільної психології соціальні спільності, які борються за вплив у державі. В Стародавньому Римі змішана республіка сфор­мувалась у результаті боротьби і компромісів народу та аристократії, але їх непримиримість навколо аграрного закону привела до загибелі


республіки. В історії Флоренції суперечки простого народу і знатних людей мали безкомпромісний характер і обумовили малу міцність Флорентійської республіки. Макіавеллі прагнув спростувати загаль­ну думку істориків про порочність народу. Народ постійніший, чесні­ший, мудріший і розсудливіший за володаря. Якщо одноосібний прави­тель створює гідні закони, встановлює новий лад і нові установи, то народ краще зберігає встановлений лад. Від народу відрізняється знать. Знать бажає підкоряти і гнобити народ, народ не бажає підко­рятися і зазнавати гноблення. І все ж Макіавеллі вважав знать не­минучою і потрібною часткою держави. Вільна держава має фор­муватися на компромісах народу і знаті; суть «змішаноїреспубліки» і полягає в тому, що система державних органів включає аристо­кратичні та демократичні установи, кожна з яких виражає і захи­щає інтереси відповідної частини населення, стримує посягання на інтереси іншої частини населення. Та Макіавеллі з непримиримою ненавистю ставився до феодального дворянства і закликав до його знищення; вивільняв учення про державу і право від догм теологіч­ного світогляду, вказував, що держава створюється і зберігається не тільки за допомогою насилля, війська, а й із застосуванням вла­ди (хитрістю, підступністю, обманом та ін.); «треба знати: з воро­гом можна боротися двома методами: по-перше, законами, по-дру­ге, силою. Якщо закони властиві людині, то сила — звірю. Звідси, володар має усвоїти те, що закладено в природі і людини, і звіра. Володар має уподобатись леву і лисиці. Лев боїться капканів, а ли­сиця — вовків, отже, треба бути і лисицею, щоб уміти обійти кап­кани, і левом, щоб відлякати вовків». Державний діяч не має до­тримуватися обіцянок, домовленостей, отже, справи удавалися лише тим, хто не прагнув дотримувати слова і умів, кого потрібно, «обвести круг пальця». Розумний правитель не може і не повинен залишатися вірним своїм обіцянкам, якщо це шкодить його інтере­сам і якщо відпали причини, що змусили його давати обіцянки. Тому, вказував Макіавеллі, віроломство і жорстокість мають звер­шуватися так, щоб не підривався авторитет верховної влади. Звід­си випливає одне з улюблених Макіавеллі правил політики: людей слід або пестити, або знищувати, бо за мале зло людина може помститися, а за велике — не може. Слід або зовсім не кривдити нікого, або задовольняти свою злобу і ненависть одним ударом, а потім заспокоїти людей і повернути їм упевненість у безпеці. Полі­тика панівних верств завжди прагнула знайти ідейну опору в сус­пільній моралі і теоретичне обгрунтування в філософії. Праці Нікколо Макіавеллі мали значний вплив не тільки на розвиток со­ціальної політико-правової теорії, а й на реальну політику ряду


феодальних і буржуазних державних діячів та ін. Склалось поняття макіавеллізм — образ політичної діяльності, яка не нехтує будь-яки­ми засобами заради досягнення поставленої мети. Історична заслуга Нікколо Макіавеллі полягає в тому, що він одним з перших став розглядати державу як суспільне явище і формулювати її закони з розумом і з досвіду, а не з теології, релігійності.

У розвитку соціальної і політико-правової те-
Раціональні концепції ії хуі ст стає переломним. Занепадало без-