Загальні основи теорії катастроф

Перші відомості про теорію катастроф з’явилися у друку в 70-х роках. З тих пір це одна із найвідоміших і найпопулярніших математичних теорій, яка знайшла широке прикладне використання. Теорія катастроф досліджує усі стрибкоподібні переходи, розриви, якісні зміни на відміну від ньютонівської теорії диференціального та інтегрального обчислення, яка застосовується для безперервних процесів. Джерелами теорії катастроф є теорія особливостей гладких відображень Уітні та теорія біфуркацій динамічних систем Пуанкаре та Андронова.

Теорія особливостей – це узагальнення досліджень функцій на максимум та мінімум. Уітні замінив функції відображення наборами функцій декількох змінних. Основна праця американського математика Хаслера Уітні “Про відображення площин на площину”, яка надрукована у 1955 р., дала поштовх бурхливому розвитку теорії особливостей, що зараз стає однією із центральних галузей математики, зв’язуючи абстрактні розділи з прикладними.

Теорія біфуркації розглядає різноманітні якісні перебудови чи метаморфози різних об’єктів (систем) при зміні параметрів, від яких вони залежать. Слова “біфуркація” означає “роздвоєння” та характеризує можливі шляхи подальшого розвитку системи при зміні керуючих параметрів: стрибок - катастрофу чи збереження рівноваги.

Катастрофами називаються стрибкоподібні зміни у вигляді раптової реакції системи на плавну зміну зовнішніх умов. Ми спостерігаємо, як тече річка, рухається по небосхилу сонце. Це процеси поступові, неперервні. Але відомі інші процеси: вода поступово нагрівається, а потім раптово закипає – рідина перетворюється у пару, властивості її раптово змінюються. Дерев’яна лінійка в руках спочатку гнеться, а потім раптово ламається. Вперше на це звернув увагу понад 100 років тому математик М.Бугаєв. На його думку, математика повинна складатися з двох частин – математичного аналізу, за допомогою котрого зручно досліджувати неперервні процеси, та з розділу математики, котрий досліджував би переривчасті процеси. Цей розділ Бугаєв запропонував назвати аритмологією. Сучасники математика не визнали його ідей, але їх підтвердив нещодавно французький математик Рене Тома. Йому вдалося створити математичну теорію катастроф, причому слова “катастрофа” означає будь-яку стрибкоподібну зміну властивостей досліджуваного об’єкта. Приклад з лінійкою дозволяє зрозуміти сутність питання, що розглядається. Доки прикладається сила (керуючий параметр) перпендикулярно до площини лінійки, її згин (внутрішній параметр) змінюється спочатку плавно, а потім стрибкоподібно. Але якщо дещо ускладнити модель і в якості другого керуючого параметра вибрати змінний кут між площиною лінійки та напрямком сили, то залежність відразу перестане бути простою. Її можна виразити лише тривимірною поверхнею складної форми. Таким чином, теорія Рене Тома доводить, що залежно від початкових умов, катастрофа з лінійкою, на котру діють два керуючих параметри, може бути подана або складкою на межі поверхні, або випучиною. Інших геометричних тлумачень катастроф не існує. При вивченні одночасної дії 3, 4, 5 незалежних змінних отримуються 3-, 4-, 5-вимірні поверхні, в котрих можлива певна кількість типів катастроф: відповідно 5, 7 або 11.

Таким чином, математичні моделі катастроф вказують на загальні риси найрізноманітніших явищ стрибкоподібної зміни режиму роботи систем у відповідь на плавну зміну зовнішніх умов.

Згідно з теорією катастроф можна пропонувати наступну модель функціонування систем (економічних, екологічних, суспільних, технічних). Будь-яка система проходить у своєму розвитку декілька етапів: етап росту (становлення), етап стабільності існування, етап кризи (вгасання, відмирання, перебудови, модернізації). Криза завершується загибеллю системи або переходом її у новий, якісно вищий, стан. Усе залежить від співвідношення величини “напруги”, котрої зазнає система, добротності цієї системи та виникаючих умов її подальшого існування.

До визначеного моменту кризу системи можна відхилити, але після цього катастрофа стає неминучою і настає дуже швидко.

Цікаві деякі висновки теорії катастроф щодо подолання кризового стану:

- поступовий рух у бік кращого стану відразу ж призводить до погіршення стану системи. Швидкість погіршення при рівномірному рухові до кращого стану збільшується;

- у міру руху від гіршого стану до кращого опір системи зміни його стану збільшується. Максимум опору досягається раніше, ніж найгірший стан;

- якщо систему вдається відразу, стрибком, а не безперервно, перевести із поганого стійкого стану достатньо близько до доброго, то далі вона сама буде еволюціонувати у бік доброго стану.