В. Духовно-практичне осягнення світу.

Практичне й теоретичне відношення виділяє суб’єкта й об’єкт культури, духовно-практичне їх не розрізняє. «Ми нічого не знаємо про світ поза його відношенням до людини» (Гете). Дійсно, культурна реальність – це остання межа нашого буття. Далі ми попадаємо в лабети «німої мовчазної недиференційованої товщі абстрактної загальності буття», яка притаманна в одній мірі нам і клопам, тваринам і рослинам. Без подолання уявлень про початкову «фізичність» всієї реальності, людської діяльності, без виходу за межі емпірично-предметного й утилітарно-практичного значення, без розуміння ролі духовної трансформації предметно-чуттєвого моменту ми не можемо сподіватися на осмислення виникнення й способу існування форм культурності. Для культури фактами стають сенси, ціннісно-духовні значення, де речове й особистісне тісно сплавлені в особливій цілісності. Світоглядне усвідомлення феномену знання не втрачає зв’язок оцінок у поділі істинне – хибне з оцінками у поділі добро – зло, красиве – потворне, праведне – гріховне тощо.

Початок духовно-практичного осягнення світу варто розшукувати, перш за все, у взаємовідносинах діяльності й культури. Діяльність, як ми вже говорили, – це один з двох найважливіших моментів людського способу буття у світі.

Розпредметнення довкілля– це перетворення себе людиною у спадкоємця культури. Це зворотне перетворення діяльності (праці) з форми предметності у форму неспокійного руху, у людську активність, де речовина природи – лише субстрат принципово нових властивостей – соціокультурних. «Об’єктивації» – застиглі у зовнішній предметності властивості суспільної людини. Бердяєв пов’язував з ними антитворче відношення людини до світу. Творити треба з нічого. А ось Вітаньї всю культуру вважав «сукупністю, системою стосунків, що склалися між людиною й об’єктивацією». Для нього творчість – це також відтворені й освоєнні суб’єктом об’єктивації людського духу та самі акти об’єктивації.

Опредметнення – перетворення себе людиною у творця культурної реальності, власного і суспільного життя. Опредметнена праця не вмирає: вона переплавляється у тиглі живого процесу праці, яка стає все більш загальною, ущільнюється в середині себе. Всяка діяльність – опредметнення, а культура, як її результат, – «предметне тіло» людини. Але це лише в передумовах культури. Змістовна різниця понять культура та діяльність вже у тому, що культура «протистоїть» не лише натурі (природі, «фюзис»), але й не-культурі (анти культурі). Опредметнення й розпредметнення на речовому рівні – вираз зв’зку створення й руйнації, деградації одного для градацій іншого. Сенсове ж розпредметнення й опредметнення – споглядальне, зовнішніх руйнацій не потребує.

Споглядання– особливий спосіб неспоживчого відношення до світу, його збереження, а не дієва руйнація. «Що» і «як» робити слід пов’язати з «яким я винен бути» (чого не робити). Все добре збільшувати до безконечності – це принцип свині. Треба якісна межа добрих речей. Неможливо безкінечно кількісно розширювати виробництво: треба замкнуті цикли, забезпечення розумних потреб, страчення зусиль на удосконалення.

Духовно-практичне освоєння дає людині властивості інтуїції, розуміння, бо ж тут все йде від суб’єкта. Вся історія – засіб «знімання» родових сил, а разом і предметних стосунків. У пізнанні ж – рух від об’єкту – «зривання» інформації з предметів. Отже, це різні відношення. У духовно-практичному освоєнні суб’єкт і об’єкт не протиставляються: це погляд з середини, коли за «об’єктом» приховуються цінності, текст і контекст. Так, художні зображення чітко свідчать – це людська ситуація, а не сам по собі предмет. Вони промовляють людськими значеннями навіть не у формах мовлення. Взагалі всі речі – знаки певних значень.

Отже, культурна реальність завдяки взаємодії духовного та предметно-чуттєвого – це ціннісно-сенсова реальність. Не матеріальність речей (природних чи штучних), не «виробництво» свідомості в абстракціях, а насичення сенсами предметної (чуттєвої й ідеальної) реальності в актах розпредметнення й опредметнення – ось що має відношення до культури. Вона може існувати в матеріальних й ідеальних формах буття, але не може бути матеріальною чи ідеальною. Це щось третє. Артефакти (створений людьми чуттєво-предметний світ) самі по собі також не є культурними. Лише в сенсовому обміні з активним живим початком («суб’єктом») вони стають такими.

Людське спілкування – другий момент людського способу буття у світі – охоплює в бутті культури як соціокультурний зміст матеріально-предметних чинників діяльності, так і особистісний аспект: буття людини у світі та світу в людині (саме це й є основним питанням культури). Окрема людина може бути носієм її, бути активно до неї причетною завдяки спілкуванню, але творити її відокремленно не може.

Особливості духовно-практичного осягнення світу у порівнянні з практичним і теоретичним пов’язані з людиномірністю буття, незалежно від того чи буде «рух» людини вимушеним, відчуженим, чи то буде самореалізація (творчий рух). Лише духовно-практичне відношення забезпечує сенсову повноту перетворення чужості натурального світу в людську «дійсність», «реальність». Воно – епіцентр культурного освоєння світу, воно світоглядне відношення. У духовно-практичному освоєнні на першому місці синтез, загальна картина. Мудрість не розчиняється у пізнанні – це життя в істині, добрі та красі. Фазиль Іскандер: «Мудрість – розум, настояний на совісті», подвижництво, життєва реалізація.

Мудрість (єдність знання і совісті) походить переважно від життєвого досвіду, знання – від книжкового. Звідси дві небезпечні крайнощі культури сьогодні: сліпа віра у науку і відсторонене від життя просвітництво. Від XVII ст. стало модою все осягнення (освоєння) світу зводити до знання. Насправді всі форми суспільної свідомості є формами духовно-практичного освоєння світу, пов’язаного з практичним і теоретичним, але досить автономного від них.

Міф – це також форма духовно-практичного освоєння, бо він є засобом відтворення етичної рівноваги, регулятором життя і космосу, його ритмів, формою виправлення порушеної етичної рівноваги у світі. Ритуальний танок – чудовий спосіб «відтворення» світу. Міф – це точка зору розмаїтих потенцій, можливого. Мистецтво також багато взяло від міфу.

Світоглядний рівень розгляду культури дозволяє виділити сенсово-онтологічний аспект, де головним питанням є проблема духовно-практичного осягнення світу людиною, де культура використовує свої, а не запозичені категорії, де культура – спосіб системного включення всіх елементів людської життєдіяльності (предметних, комунікативних, духовних) в універсальний сенсовий контекст буття і духовного оволодіння ним. Культура – феномен людської самодетермінації, її душевно-духовної активності, самоосягнення в нерозривній онтологічній єдності самодетермінації з універсальною детермінацією (обумовленням), з Універсумом. Поетично про це висловився Свас’ян К.А.: Культура – це «подих співпричетності людини до власного світу». Культура – «загальний вир сенсоворотів», який забезпечує духовне бачення предметності буття й предметне втілення духу.

Однак, слід враховувати, що есенційний (сутнісний) сенс духовно-практичного осягнення світу забезпечує лише «вищі цінності»: без екзистенційного (індивідуалізовано-суб’єктивованого існування) виміру вони принижують людину. У самому настрої екзистенційного мислення є «вроджене покладання» художнього (поетичного) бачення світу: сенсопошукова сповідальність, зосередженість на вічних загадках життя та смерті, якими висвітлюється й перевіряється буденна повсякденність. Відкидається звичайна логічна-категоріальна мережа схоплювання сенсу речей і людських доль. Натомість пропонується наче вперше поява тут і тепер (джерела попереднього досвіду культури наче виносяться в дужки): ефект осмислення дійсності у сплаві з напруженим її переживанням. «Результат, оскільки це відповідь конечного на безкінечне питання, у своїй діалектиці зовсім не однорідний з екзистенцією героя». (С. Кіркегор). Чи вбив Авраам Ісаака чи ні – хіба ж цей результат справді важливий? – питав Серен. «Не те, що звершується зі мною, робить мене великим, а те, що звершую я сам». Виграш у лотерею – не моя велич. На жаль, результат, як кінець цікавої книжки, визиває допитливість, а ось страху, горя, парадоксу ніхто й знати не хоче. З результатом естетично заграють, а він же нічим не краще лотерейного виграшу.

Об’єктивісти підходять зовсім інакше: Гегель також проти психологізму стосовно оцінки великих людей, але протиставляє його загальному духові часу, в руках якого «великі» – лише маріонетки. Людина є творцем себе як культурної істоти (особистої індивідуальності), але такою вона може бути лише в предметному полі культури, створюючи культурні форми предметності. Саме світоглядна культура – ядро різних її формоутворень, феноменів і функцій, «форма форм», показник універсальної взаємодії людини і світу, людської якості світу і «світової» якості людини. Тому-то й найбільш предметні результати людської діяльності не є просто фізичне тіло, фактична даність. Що ж таке культурний предмет?

Він є живим втіленням життєвих сенсів людини, її потреб і здібностей, її оцінок предметної значимості, тобто є живим артефактом. Культура принципово аксіологічна (ціннісна): не самі по собі інструментальні поняття, а ідеї, ці суттєві «інструменти» культури, забезпечують живий ціннісний зв’язок людини з буттям світу. Ідеї культури сховані в об’ємах, звуках, знаках, кольорах, словах, формах, лініях, святості, ейдосах і будь-яких інших образах психології.

“Пізнай себе” і ти пізнаєш світ, бо ж глибокі сенсові надбання внутрішнього світу – результат тривалого й терплячого досвіду «розпредметнення» світу та «опредметнення» людини. Культурне буття людини не могло б довго існувати поза особистісним виміром. «Тому, хто не здібний дати самому собі інтуїцію тривалості, яка складає його буття, ніщо й ніколи її не дасть» (Л.П. Карсавін).

Особистісними показниками онтології культури (вони ж – вищі цінності, вони ж – засади духовності) виступають: І-Д-К (істина-добро-краса); В-Н-Л (віра-надія-любов). Протиставляти естетичну цінність і наукову істину не варто Чому ж вже не естетичну цінність – науковій же цінності? А наукову істину – естетичній істині? Ось тоді стане рельєфніше помітною різниця теоретичного й ціннісного осягнення буття. Науку ні в якому разі не слід протиставляти духовно-практичному, а естетику теоретичному осягненню. Як і зводити вповні науку до теорії, а естетику до духовно-практичного освоєння. Епіцентри у них різні, але силові магнітні лінії дуже перетинаються.

З культурою завжди пов’язують дух надії й людяності. Надія – входить у саме визначення онтології культури й зовсім не метафорично. Це форма людського засвоєння можливостей буття, в якій вони наймісткіше розкриваються людині. Це сутнісна особливість самого способу людського буття, форма причетності людини до абсолюту. Абсолют – це не буття, а його останні підстави – начала; те, що дозволяє буттю бути.

Дійсно, а) сутність людини і в ній самій, і б) поза нею, та в) не без неї. Людину неможливо створити з будь-чого, зовнішнього їй. Її «матеріал» – її ж таки суб’єктивність, духовність перш за все (ІДК). Це «іменник», а все що з нею й від неї – прикметник. Професія впливає на мораль, але не вона її створює. Це родове й іменне. Розумна людина – умова фахової якості, але не фах – умова розумності людини. Прислухаючись до буття і в зв’язку з ним людина стає тотожною людині. Проголошувати цінною людину саму по собі означає освячувати її нелюдяність (Гайдеггер).

Цілісно-ідеалізована («внутрішня») людина з часом зажила своїм власним, (хоча й під диктовку природи, відповідно природним циклам і ладу) життям. Свої анімічні (душевні) сили й здібності вона «опредметнила», перенесла в світ об’єктивно існуючих предметів («об’єктивувала»), наділивши їх душевно-духовними якостями, які тепер сприймала як самостійні сутності, як «духів природи». Так у світогляді був покладений початок подвоєння світу: видимого – таємного, верхнього – нижнього, поцейбічного – потойбічного. Буття розподілилось на «наявне» та «сутнісне», звичайне й надзвичайне (сакральне).

Сакралізація, як одухотворення надзвичайного потойбічного світу, утворила феномен святості, священного. Сама людина стає сакральним предметом, але як надзвичайна, а не звичайна істота, як знаковий символ певної родової спільноти (пізніше етносу). Це образ Першопредка – сполучника у просторі й часі рідних, головного родича. Образ попередника, який завжди серед інших, завжди попереду всіх, але водночас належить й іншому, вищому світові. Серед своїх він перебуває у особливому тілесному вигляді (як правило тваринному). Єдність душі предка (аніма) і тваринного тіла (анімал) – це особливий феномен предка-тотема, навколо якого й склалася перша «система» світобачення, особлива світобудова та картина світу, ієрархія цінностей, статусів, імперативів і табу (система правил, що вимагають і забороняють).

З часом образ єдиного родича-предка витіснить уявлення про чотири основні родючі стихії природи, з безліччю духів у кожній з них: від доби неоліту почне утворюватися «архаїчна» картина світу, що зберегла багато своїх образів і системних утворень до нашого часу. Отже, сучасний світогляд – результат історичної сенсотворчої діяльності людини у зв’язку з практичним, пізнавальним і сакральним досвідом певних історичних спільностей.

Світогляд і менталітет. Світогляд з боку усвідомлення світу має різні рівні: емоційно-психологічний (світовідчуття); пізнавально-інтелектуальний (світорозуміння). Третій рівень – світосприйняття – визначає загальний оцінний тонус світобачення: оптимізм – песимізм, доброзичливість чи невдоволення, сприймання чи відкидання, дієвість – споглядальність тощо. Світосприйняття – це досвід формування та закріплення усталених образів світу (гештальтів), базис специфічних можливостей світовідчуття та світорозуміння, на якому конденсується духовна якість кожного етносу, яка має зараз назву менталітет, а колись казали – «дух народу».

Менталітет –це характерний цілісний вияв етносу у різних формах і явищах: етнопсихологічне обличчя в цілому та його окремі риси; «національні особливості» вчинків, суджень, оцінок, міміки; етнографічна самобутність; різниця емоційних реакцій і домінантний темперамент; мовна ідіоматика тощо. Коли до уваги приймається лише своєрідна духовна якість етнічного мислення, то частіше кажуть ментальність.Початково закладений особливий тип менталітету етносу, що виникає разом з його формуванням, називають етнічним архетипом.Він наскрізний (при всіх всторичних змінах) для всього життя етносу, подібно характеру окремої людини.

Світоглядне подвоєння світу (видимого – таємного, верхнього – нижнього, поцейбічного – потойбічного, наявного – сутнісного, звичайного – надзвичайного), переповнення людського життя сенсом, сенсовирування буття людини надали можливість виробки особливих людських потреб – культурнихпотреб, які охоплюють як потреби в культурі, так і культуру потреб.

Культура потреб – необхідна умова «потреби в культурі», перетворення нерозвинутих потреб у розвинуті. Особливості культурних потреб визначаються самодостатністю цінностей культури (вони самоцінні). Вітальні потреби стали соціальними, але культурними можуть бути лише людські мірки їх задоволення, а не вони самі. Важко погодися до кінця з думкою, що «будь-яка людська потреба стає культурною, якщо вона служить відтворенню і розвитку людини як суспільної істоти» (Межуєв). Як і з думкою, що «лише той предмет, який задовольняє людську потребу у її найрозвинутішій для даної історичної ситуації формі, може бути зачисленим до розряду предметів культури». Ні форма, ні зміст, ні опредметнення (з його знаковим «карбуванням») самі по собі, без особистісної ініціативи, не визначають культурність.

Ми знаємо, що не існує самих по собі культурних предметів (навіть якщо вони людьми створені), тому визнавати, що всяка спрямованість на культурний предмет і є культурною потребою в разі, коли індивід формує здібності до діяльної реалізації своєї «родової сутності» (була в епігонів марксизму така містична категорія) не варто. Предмет дійсно отримує людську форму у процесі довготривалого історичного розвитку, закарбувавши досвід, знання, смаки, потреби і здібності. Але ж вони там анонімно представлені. Треба внутрішні особисті ініціативи, щоб відтворювалися живий зміст і жива форма, людиномірний сенс предмету.. Вірно одне: культурна потреба не існує поза особистим самоствердженням, самореалізацією. Сенс життя не в предметах потреб, а у потребі самого себе, яка далеко не тотожна потребі у собі чи для себе. На світоглядному рівні потреби завжди розумні, на прагматичному, де свобода значно обмежена, піднімається питання про їх «розумність».

Ситуативно культурні потреби неодмінно пов’язані з оцінкою, які перетворюють їх у настанови діяльності, бо у них предмет розкривається як значимий для мене, а не взагалі, стає чинником особистих мотивів діяльності. Цінність у його спільнісному моменті – соціальний мотив. Соціальний мотив у його суб’єктивному виразі – потреба особиста. Ціннісно-оцінне відношення пов’язує суб’єкта потреби з об’єктивними значимостями предметів; утримує регулятивний аспект (норми, імперативи), перетворюючись на правила і принципи.

Культурна реальність включає не лише духовні процеси (внутрішня суб’єктивна реальність особистості), але й культурну предметність (зовнішнє опредметнення людських сенсів).

А) Особливість ціннісно-сенсової реальності. Культурна предметність водночас є і результатом і передумовою діяльності людини. Але далеко не всякий продукт діяльності людини є культурним предметом. Це вже не просто чуттєва предметність, але й не лише утворення свідомості, ідеальної образності. Предмет культури – це продукт саме культурної діяльності, яка розгортається лише історично. У контексті культури кожне явище, предметна форма «постає не як початково й жорстко запрограмований результат, а як свого роду рівнодіюча складного плетива всієї різноманітності об’єктивних і суб’єктивних чинників людської життєдіяльності» (Табачковський). Завжди присутнє це «повертання до витоків» в освоєних вже предметних формах культури. І завжди до певної міри заважає їхня «безпосередність», «речова самоочевидність». Звідси наївний реалізм, натуралізм, фетишизм («замітання слідів»), прецендентність мислення тих, хто все бере на поверхні, «як воно є». Розвинута сенсодія людини – це культурна рефлексія (її дивовижна здібність).

Зводити соціокультурний зміст до утилітарно-функціонального може й продуктивно у вузьких справах, але геть антикультурно. Проста купа цінностей – це визначення «мертвої» культури. Воно поширювалося досить довго авторами культурних «сховищ» і «архівів», яких і сьогодні нелегко долати точці зору дієвої живої культури. «Архіваріум» культури приводить до парадоксу: чим більше «споживається» культурно мертвих предметів, тим менш самостійними стають люди в культурі, бо ж ця «об’єктивована спрощеність» не покладає ніяких власних зобов’язань і відповідальності на тих, хто живе у розрідженому повітрі культури, не осягає її щільних нашарувань.

Б) Феноменальність. Культурна предметність не фактуальна, а ціннісно-сенсова, феноменальна реальність, яка не вимагає постійних безкінечних вправ як гносеологічна (теоретико-пізнавальна). Вона долає, визнаючи їх, межі предметної речовинності й ідеальної предметності, що вже свідчить про безпідставність проблеми «матеріальної» й «духовної» культури. Ціннісно-сенсова реальність – особливий феноменальний світ, у якому внутрішній світ, артефакти і натуральна фактуальність сплавлені. Вона має фізично-метафізичний, чуттєво-надчуттєвий характер («гроші не пахнуть»). Чи не тому культурна реальність здається ефемерною, ілюзорною, віртуальною. У культурному предметі нерозривно поєднані предмет і суб’єкт, об’єктивний субстрат і весь спектр сенсозначень для буття людини. Людина не знаходить культурні предмети, а творить їх з матеріалу, осягнутому духом. І у природі ми беремо людиномірний матеріал, трансформуючи його як сенсову модель власної універсальної життєдіяльності. Такий характер культурної предметності є критерієм для віднесення речей до феноменів культури. Федотова В.Г.: віднайти у певному явищі феномен культури – це значить розкрити його роль у розвитку людини, тобто сенсотворну функцію, помітити не природою задані, а суспільні якості.

Від явища катання дитини з гірки механік візьме лише похилу площину з певним кутом та масу тіла, початкову й кінцеву швидкість (тобто «фізичний» факт), а не всю повноту ситуації з усією сукупністю ознак «сенсовируючого» феномена. До того ж він зведе той факт до кількісних відношень, згубивши інтегральну якість. У нього це буде шматок ідеалізованого буття, але не у духовно-практичній (явище в контексті людських сенсів), а виключно в логіко-теоретичній площині. Ось чому позитивізм у філософії виявився просто безсилим у розумінні духовно-практичного змісту, він не може побудувати й адекватної теорії культури.

В) Комунікативність. Предметні форми культури не можуть розглядатися лише у вигляді «об’єкту» бо ж саме стосунки спілкування – найбільш реальний контекст трансформації природної невизначеності предмету. Справжній зміст предметів культури не в об’єкті, не у відношенні до нього суб’єкта, а в міжсуб’єктних стосунках. Звідси й виростає інтерсуб’єктивний характер культурних цінностей. Підсумково сенси культуротворчої діяльності залежать від спілкування, консолідованого життя людей. «Соціально-стосунковий сенс – це, мабуть, і є справжній сенс будь-якої з конкретних форм культурної предметності» (Табачковський). Він же дає визначення: «Предметна форма культури є матеріально-речовою об’єктивацією практично освоєного людиною предметного змісту, трансформованого у суспільні стосунки». Але не лише від змісту актів спілкування, але й від способів оформлення та засобів їх залежать неймовірні можливості культурних предметів завдяки комунікативним сенсо-духовним актам, які здійснюються не лише у просторі синхронного контакту, але й у діахронній спадкоємності та діалозі між різними часами. Продукт культури – низка можливостей, що реалізуються у довгому часі живою сенсодіяльністю людини. Звільнена від зрощення з предметно речовими структурами за допомогою міжсуб’єктної функціональної регуляції предметність повинна ще отримати власне особистісну форму, щоб стати живою культурою, стати предметом людського буття.

«Міжсуб’єктний» простір – це перш за все простір живої спільності етносу. У ньому речі отримують людиномірну оформленість, а людина знаходить себе саму, власні «сутнісні сили», своє «Я» (індивідуальну самість). Відношення людини до предмета долає однобічність користування ним, споживання, володіння. Корисність речей (здібність задовольняти вітальні потреби) поза людською оформленістю для культури не має значення. Корисність – дуже недостатня умова існування культурного предмету. Вода корисна, але «вода» як культурний концепт мало схожа на предмет споживання, на теоретичне поняття особливого агрегатного стану Н2О. Згадайте стихію води в архаїчну добу, елемент світу у античних мислителів.

Дійсним змістом культури є саморозвиток людських сил, здібностей, відношень, стосунків і форм спілкування. Множина й багатство різноманітних предметів утворює безпосередню предметну основу існуючої культури. Кожна людська потреба створює свій особливий предмет потреби й особливі засоби їх задоволення. Людиномірна оформленість, як стійка форма, незалежна від утилітарно-емпіричних значень, не лише соціальна, історична, функціональна, вона й самоцінно-значима. Вона забезпечує певність, конкретність (при збереженні універсальності), живе карбування сенсоворотів навколо речі.

Г) Контекстуальність й континуальність предметної реальності культури. Континуальність – це сенсова щільність простору й часу, їхня голографічність. Культуру не можна вихоплювати з контексту часу та простору, в яких вона існує. Інтенція духу континуальна: щільно охоплює вона простір (екстенсивно – вшир й інтенсивно – вглиб) і час (ретроспективно – реконструювання минулого й перспективно – прогнозування того, що має ще бути). Інтуїція простору – головна сила розуму. Інтуїція часу – основний алгоритм розуму. З інтуїцій континуальності розум, перекладаючи на мову понять, черпає сенсонасичення, ущільнення сенсів, операціональність. Чуттєві образи ейдетизуються, концептуалізуються. Просторово-часова сенсова модель завжди утримується, рухаючись до свого сенсового центру – людини, одухотвореної сакралізацією, естетизацією, інтелектуалізацією, моралізацією. «Навколо винахідників нових цінностей обертається світ: нечутно обертається він» (Ніцше про великі події).

Висхідною «клітиною» культури є не діяльність, а її перехід з форми руху в форму предметності, а отже подолання утилітарно-функціональної (лише практичної) визначеності. Винна бути й відповідна форма сенсопорухів у особистості «суб’єкта» культури, поза якою найкультурніший для одних предмет може бути культурно пустим для інших. Культура – протиставляє собі байдужу предметність і намагається ухопити й «годувати» безодні сенсів, ціннісно їх трансформуючи, зігріваючи холодний простір безодні, долаючи площинність глибиною сенсових занурень й співставлень, розширюючи сенсогоризонт, зв’язуючи з універсальною людською ойкуменою. «Присвоюючи» предмет як опредметнену в ньому форму діяльності, людина сенсове постійно повертається до сукупності (цілого пука) універсальних можливостей. У культурі причинність не лінійна, а системна. Це також наслідок її контекстуальності й континуальності (щільності сенсонасичення).

Для вимірів не світового, а локального масштабу континууму користуються поняттям «хронотоп». Як істота тілесна людина займає певне місце у просторі. У бутті ж своєму вона начебто розосереджена, «розкидана» у світі, подіях, справах життя і духу, у часовості свого унікального існування. Особистісне буття неможливо просвітити промінням рефлексії. Важливою є й ситуація перебування у конкретному «тут» і «тепер». Людина залучена у багатовимірні просторові структури, сенс яких визначається відповідністю їх ситуації буття у певний момент часу. Втрата сенсу перебування у даному «тут» – свідчення про втрату розмірності, внутрі якої людське буття може природно розгортатися, згортатися, бути собою.

«Хронотоп» – синкретичність і зв’язність місцеперебування (осмислений зв’язок часу і простору); природність взаємозв’язку людини з просторовими і часовими властивостями світу. Про це писали Ейнштейн, Ухтомський, Вернадський, Бахтін. «Хронотоп» є й у кожному художньому творі. Але надзвичайно відмінні вони в науці, Мистецтві, релігії.