Багатоаспектність культури породила розмаїття підходів до її теоретичного аналізу.

Виділяють такі основні підходи:

1. Філософсько-антропологічний: соціально-антропологічний, історико-соціологічний. Глобалістський. Феноменологічний.

2. Філософсько-історичний: діяльнісний, технологічний, функціональний.

3. Комунікативний:аксіологічний, семіотичний, інформаційний.

4. Продуктивний (креативний): гуманістичний, творчий, ігровий.

5. Соціологічний:нормативний, структурний, особистісний.

Кожний з підходів своєрідно виділяє та структурує аспекти, але їх набір досить інваріантний: загальна теорія, онтологія, логіка, технологія, соціологія, психологія, ідеологія, семіотика, гносеологія культури. Аспект може бути перетвореним у підхід. Ось деякі приклади.

Аксіологічний підхід.Культура це зовсім не поняття для позначення чи опису відношення об’єктів – це оцінне, ціннісне поняття. Культура – те, в чому людина втілює свої цінності (звідки тоді вони, як утримуються?). Тобто, культура – реалізація мети, а цінності – мета людини. Всякий культурний феномен складається з певного «тіла» плюс «цінності».

Креативний підхід.Культура – «соціально значима творча діяльність у динамічній взаємозалежності її результативного (опредметненого в нормах, цінностях, традиціях, знакових і символічних системах тощо) виразу та її процесуальності, що вимагає освоєння (розпредметнення) людьми вже наявних результатів творчості, тобто перетворення багатства досвіду людської історії у внутрішнє багатство індивідів, які знову втілюють зміст цього багатства у своїй суспільній діяльності, спрямованої на перетворення дійсності й самої людини». Культура у широкому сенсі слова – людинотворчість. Творчий результат у культурі невід’ємний від процесу.

Ігровий підхід. Початок йому у поясненні культурних феноменів поклав Фрідріх Шиллер. «Вільна гра розуму» – це у Маркса. Йохан Гейзінга – концепція Людини граючої («Homo Ludens»). Культура – відтворення людської історії у її потенційності й вільному розвиткові сутнісних сил людини, можливість ідеально програвати нереалізовані можливості, а не лише фактуальність (реальність літературних героїв, казкових персонажів, богів, демонів тощо незаперечна в культурі).

Діяльнісний підхід. Культура – історично певний спосіб здійснення людської діяльності та закріплення завдяки їй інтегрованих результатів освоєння дійсності разом з результатами діяльності: цінності, функціональні системи їх створення, збереження, передавання й розповсюдження. Культура – поняття, що відбиває процес перетворення людиною дійсності та свого власного внутрішнього духовного світу.

Комунікативний підхід.Культура – історично утворена система спілкування, яка включає в себе головні життєві цінності й зразки соціальної поведінки, прийняті у даному колективі чи спільноті.

Історико-соціологічний підхід. Культура – відношення самих людей, процес їх саморозвитку. Культура – процес історичного розвитку людських сил і здібностей, які втілюються у всьому розмаїтті й багатстві ними створеної предметної дійсності («другої природи»). Культура існує лише в динаміці: опредметнення як розпредметнення та навпаки.

Світоглядний підхід. Всі типи діяльності у культурі – універсальні, тому культура характеризується відношенням до світу як рівного: моделлю культурної діяльності взагаліє діяльність Сократа – паритетний (на рівних) діалог з усім світом. Любов – діалог чоловіка й жінки. Діалог різних етнічних культур і культурних світів. Беззастережне використання іншого у власних інтересах – типово некультурне відношення..

Культура – узагальнююча сила світогляду, межове реальне узагальнення природи, а категорії мислення – засоби такого узагальнення. Культура – «сфера особливого» – єдність есенційно-всезагального й одинично-екзистенціального. Культура діє на різних рівнях узагальнення; лише певний перетин рівнів дає підстави для мудрості: невіглас як і вчений – можуть бути поза мудрістю (один ще ні, другий вже ні). Тенденція судити про інших людей чи інші культури з позицій зверхності власної культури – нормальна інтенція етносвідомості, але в культурі будь-якого етносу існують противаги їй завдяки мудрості окремих представників.

Л.М. Баткін радив не затискувати культуру між Сцілою Природи й Харибдою Соціуму, що робить її історично незмінною: людська історія виглядає тоді як зовні нав’язана культурі пригода. Насправді, будь-яке духовне творіння – самовияв людини у природі: вона проектує, експериментує, уявляє неіснуюче в ній, але завжди при цьому відштовхується від природи у своїх «можливостях неможливого». Різке протиставлення природи і духу шкодить культурі.

Спосіб буття людини у світі –ось перше, на що слід звернути увагу, пояснюючи походження та сутність культури. Цілісне його розуміння може забезпечити лише філософія, у якій епістемне (наукове) й софійне (мудре) мислення знаходяться в органічній єдності, зберігаючи гуманістичне спрямування знань у цілісно-світоглядному вигляді. Адже філософія є теорією духовно-практичного (світоглядного) осягнення світу.

Світогляд – інтегруюча основа єдності культури, бо його цілісність забезпечується універсальним проявом сутнісних сил людини, історичною довготривалістю в утворенні людської «моделі» реальності – «світу». Відношення людини до світу багатовимірне, але ж будь-яка мірка в ньому – людська. На рисунку 1 узагальнено подані всі різновиди буття світу, у центрі яких – буття людини. Людського буття поза буттям світу, звичайно не існує, але й світ поза людиною не може осмислити, що він був, що є й що буде. Людината та її відношення до світу – ось центр єдності буття і наповнення його сенсом.

У живому світі все має потребу в чомусь іншому. Людина також має спонукання до користування предметним світом. Але людина користується речовиною, енергією й інформацією наявного чуттєво-предметного світу, названого природою, зовсім не так як інші живі істоти, які задовольняють свої потреби діями за допомогою фізіологічних можливостей організму. Вона опосередкує відношення користування предметним світом знарядженою діяльністю й сумісністю дій. Звідси й виділяються два моменти єдиного способу буття людини у світі: діяльність і спілкування.Але умовою їх можливостей є розрізнення двох специфічних сфер реальності: матеріальної й ідеальної.

Матеріальне(чуттєво-предметне) буття – також людське (і діяльне) утворення. Без предметно-перетворюючої діяльності людина не змогла б осягати природне буття, створювати соціальну (штучну) предметність. Способи й засоби людської предметно-перетворюючої діяльності давні греки назвали «техне», на відміну від самопороджуючої сили природи, яку вони називали «фюзис».

Продуктивні результати «техне» отримали назву артефакти (від артес – штучний). Людина не може з нічого створювати будь-чого, зате вона може універсально все перетворювати, надавати небувалої якості та форми. Мармур створила природа, але скульптуру робить людина.

рисунок 1

ДО ПРОБЛЕМИ РОЗРІЗНЕННЯ СПОСОБІВ ОСЯГНЕННЯ СВІТУ ЛЮДИНОЮ

Ідеальне (не відбивається через органи чуття людини) є не що інше як уявлена у вигляді речі форма суспільно-людської діяльності. Такою «річчю» може бути вольовий імпульс, чуттєвий образ, знак, поняття, категорія у найрізноманітніших їх виявах. Далеко не всяке ідеальне – свідомість, а тим більше – духовність. І сьогодні лишається проблемним питання про самостійність ідеального буття (незалежного від матерії). Але наука визнає ідеальне притаманним усім тваринам, які мають нервову організацію, і – відповідно – психічні образи. Реальним носієм ідеальних властивостей (субстратом) є окремий індивід, але в результаті спілкування у просторі й часі багатьох індивідів утворюється спільна (консолідована) ідеальність, яка закріплюється за допомогою штучних знаків (означується).

Для культурології найважливішою є необхідність теоретично утримати органічну єдність чуттєво-предметного й ідеального буття, бо без неї нема підстав взагалі вести мову про культуру. Дотримуючись цього принципу, розглянемо найважливіші моменти культури як способу буття людини у світі.

Культура та діяльність. Звернімо увагу на співвідношення понять: матерія – рух; життя – активність; тварини – життєдіяльність, людина – діяльність. Поняття діяльність охоплює і біологічну життєдіяльність людини, і її соціокультурну, специфічно людську діяльність. Виділяють три види сумісної діяльності: працю, спілкування, пізнання. Діяльність поділяють на виробничу й споживчу, продуктивну («творчу») й репродуктивну («механічну»).

Чому кажуть про діяльність людини, але про активність особи? Діяльність – складно організована мережа різних актів перетворення об’єктів, коли продукти одних дій переходять в інші й стають їхніми компонентами. Залізна руда – продукт гірничодобувної галузі – предмет дій сталевара; від нього – верстатника. У свою чергу без верстатів гірники не мають засобів для своїх дій тощо. Самі суб’єкти праці – також продукти (результат) сумісної й поєднаної діяльності. Від діяльності слід відрізняти процеси, які ми називаємо діями. Дії – розрізнені, окремішні акти; такий процес, мотив якого не збігається з його предметом. Мета як і потреба – сенсоутворюючий чинник діяльності. Мета – це також суб’єктивний компонент мотиву і соціальної настанови. Генетично й логічно потреба передує формуванню мети. Але реально одна без одної вони не існують.

Культура не є частиною діяльності, як і діяльність не є часткою (чи навіть моментом) культури. Художнє освоєння включає в себе різні види діяльності: пізнавальну, ціннісно-орієнтуючу (естетичну, перш за все), перетворюючу, комунікативну. Вони там всі в органічній єдності, повному злитті. Художність – якість інтегративна, а тому є в нас безпосереднє відчуття художньої сили. Та все ж мистецтво далеко не зводиться до художньої діяльності.

Відштовхуватися слід не від структури чи типології діяльності, а від своєрідності форм осягнення світу (кожна з них включає і діяльність, і спілкування в якості моментів єдиного способу буття людини). Як культура потрібна в людській діяльності, так і діяльність присутня в культурі, але вони дуже далекі від тотожності. Культура – це насамперед історично вироблені способи діяльності та її продукти, що мають позитивно-ціннісну значущість для суспільного прогресивно-гуманістичного розвитку. Але й до цього вона не зводиться.

Культура та спілкування.Суспільство окреслює межі культурної сфери. Культурне життя може відбуватися лише в своєрідній мережі міжлюдських стосунків і зв’язків із довкіллям, коли люди потребують і здібні бути суб’єктами власної життєдіяльності, спрямовано змінювати і контролювати наявні обставини й умови свого буття. Тому слушною є думка, що діяльність поза суспільними стосунками не може розглядатись як субстанційна основа культури. Зміст суспільних стосунків являє собою гуманістичний сенс і культуротворчої діяльності людини, і предметних форм культури, що виникають у її процесі.

Без суспільних стосунків людина взагалі не існує, але ж і без людини не існує стосунків людей. «Ансамбль» всіх стосунків – лише спосіб реалізації, але не самореалізації людини. Для цього треба не абстракція суспільних стосунків, а живе спілкування перш за все. Людина чинна у якості самості, а не як чинник для когось чи чогось. Бути з кимось, бути кимось – це і значить бути людиною, мати людське буття. Далеко не всі форми людської життєдіяльності забезпечують реально такі вимоги.

Форми освоєння світу в їх специфічно-культурному вимірі забезпечують людиномірну якість буття, ціннісно-сенсове навантаження природної предметності. Культура – це спосіб людського буття, природно-історичний процес за універсальною міркою відношення людини до світу, яка й забезпечує саму можливість «культурної реальності» (людиномірного світу).

Практичне освоєння – цілеспрямоване (має осмислену мету) універсальне предметно-чуттєве перетворення людиною речовини, енергії та інформації для задоволення власних потреб життя, яке спирається на весь попередній суспільно-історичний досвід діяльності.

Теоретичне освоєння – створення людиною ідеальних мислених моделей «об’єктивних» явищ світу на засадах знання його внутрішніх зв’язків, намагання відтворення світу таким, яким він є «сам по собі». Це було б неможливим поза освоєнням його як «світу для нас» (людей).

Духовно-практичне освоєння – світоглядне, людиномірне, оцінне ставлення. Цілісне узагальнене уявлення про світ виникло у формі світогляду. Він спирається на практичне й теоретичне освоєння світу, але реальним його епіцентром є духовно-практичне осягнення. Саме у ньому зосереджується сумірне людині ставлення до світу, до собі подібних.

Світогляд – це найзагальніший спосіб моделювання «світу» як певної зовнішньої та внутрішньої людської реальності, в якій охоплюються уявлення, погляди, ціннісні орієнтації, переконання людини стосовно дійсності та власного місця в ній, стосовно зв’язку себе зі зовнішнім світом. Світогляд «організує» світ, систематизує та символізує його, утворює особливі (в тому числі й надзвичайні, сакральні, потойбічні) реальності.

Серед форм духовно-практичного ставлення до світу виділяють три найважливіші: релігійну, моральну, естетичну. Саме тут ми можемо побачити справжнє місце культурології як специфічно-теоретичного осягнення явищ людського буття в духовно-практичному аспекті. Філософія є теоретичним ядром духовно-практичного освоєння світу людиною, що принципово відрізняє її від окремих наук. Неприпустимо ототожнювати філософію та світогляд як поняття. Філософія – перш за все знання, а світогляд – це і знання, і регулятор поведінки. Світогляд – це особливий аспект, де значніше й складніше зв’язок з діяльністю, зі спілкуванням. Світогляд не виховується, а формується. Знання взагалі, а світоглядні особливо, не передаються: у них ховаються засади образу життя, поведінки, стилю. Хто не пережив певного власного досвіду (наприклад, кохання), тому не поясниш. Він виростає у спілкуванні, а не в «пізнанні». Розуміння – це також емпатія – співчутливе вживання в буття іншого (не обов’язково теплокровної чи лише живої істоти, далеко не пізнавальне).

Взаємозв’язоксинхронності (одночасності) та діахронності (становлення в часі) буття у світоглядній моделі забезпечує зв’язок, «діалог» живого процесу існування людини зі здобутками та досягненнями попередників, утворюючи дивовижне силове поле культури, яка в свою чергу форсує всі людські можливості.Всяка культура – історично мінливе явище, яке все ж зберігається в найглибшому своєму змісті. Як сумірний людині, світогляд наповнюється духовністю, розвивається нею і вдосконалює її. «Дух» – об’єктивний процес, потенціал дійсності як безкінечний рух перетворених опредметненням і розпредметненням форм діяльності в форми речей і навпаки. Праця – позитивна, а дух – негативна діяльність. Дух не уречевлюється в кінцевому продукті (не згасає). «Вічний дух до вічних змін змагає» («Фауст»). Конечні продукти практичної діяльності – лише стартовий майданчик для подальшого (духовного) розвитку. На базі «об’єктивного» світу він творить інші духовні світи. Дух завжди ретроспективний: чим він глибший, тим далі сягає в минуле.

Духовність спирається на внутрішні змістовні засади людини, вищі її цінності – істину, добро і красу. Лише їхня єдність забезпечує духовність, як вищу якість ідеального буття: істина – добра і красива; добро – істинне і красиве; краса – добра й істинна. Об’єктивна істина – безкінечний процес, а духовність реалізується і в конечному. Правда – це істина, що стала принципом сумісного життя людей у спільноті, способом їх сполучення. У мистецтві кожний герой несе свою правду (істина одна). Правду «будують», «відстоюють», «шукають», а істину відкривають, відображають. Отже, «живе життя» пізнається не теоретичним шляхом. Духовність досі ще цілковито здібне реалізувати лише мистецтво. Політика далека від цього.

Культура – розумна ойкумена (осмислена домівка буття) людини: у співвідношенні Істини, Добра та Краси в їх історичній визначеності; в опозиції варварству, культу плоті й сили, догматизму тощо. Вона – форма саморозвитку людини (штучно-самотворної істоти, яка деградує без постійної напруги); форма відтворення людського в людині.

***

Додаток. Можна добірніше розглянути специфіку форм осягнення людиною світу.