Загальний огляд нової та новітньої української літератури

План

ЛЕКЦІЯ 5

Питання для перевірки засвоєного матеріалу

1. Розкрийте поетику народної пісні. Чому вважається найвищою похвалою, коли говорять, що твір поета близький до народної пісні?

2. Розкрийте роль І.Вишенського у розвитку українського слова.

3. Розкрийте роль Г.Сковороди у розвитку української мови і літератури.

4. Які художні тропи були відомі ще за часів Київської Русі?

5. Коли і де вперше згадується етнонім «Україна»?

6. Дайте характеристику стилю бароко.

7. Як перегукуються символізм та сюрреалізм, які розквітли у Європі в ХІХ-ХХ ст., з бароковою традицією української культури?

Тема 5.Мовний світ нової української літератури

5.Загальний огляд нової та новітньої української літератури

5.1. Творчість І. Котляревського як зачинателя нової української літератури. Силабо-тонічне віршування. Мовна палітра творів І. Котляревського.

5.2. Творчість Т. Шевченка в європейському літературному контексті. Т. Шевченко як засновник нової української літератури.

5.3. Місце П.Куліша у розвитку української мови і літератури.

5.4. Доробок І.Франка на ниві української мови і літератури.

5.5. Роль Михайла Старицького у розвитку літературної мови.

5.6. Творчість Лесі Українки в європейському контексті. Мова драматичних і ліричних творів поетеси.

5.7. Поетика творів П. Тичини. Звукове інструментування. Символізм.

5.8. Сюрреалістичні тенденції в українському письменстві: твори
Б.-І. Антонича, М. Бажана, Т. Осьмачки, Ю. Яновського. Специфіка образної системи, мовної палітри.

Нова українська література –українська література ХІХ ст., що базувалася на іманентній (властивій самій природі предмета, явища) національній основі – народній мові. Започаткована виданням «Енеїди» І. Котляревського (1788), яка підсумовувала ідейно-естетичні пошуки давньої української літератури та виводила національне письменство на нову творчу перспективу, мала великий вплив на сучасників. Нова українська література пережила тимчасовий спалах сентименталізму (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко та ін.). Особливо яскравий слід лишив у ній романтизм, зумовлений віянням тогочасного європейського мистецтва та посиленим інтересом до національного фольклору (Харківська школа романтиків, «Руська трійця», ранній Т. Шевченко, П. Куліш, Ю. Федькович та ін.), а відтак до вивчення етнографії та історії рідного народу, до усвідомлення його трагічної долі та потреби служіння йому. Тому письменство ХІХ ст. розвивалося на засадах ідеології народництва, що найповніше позначилася на творах Т. Шевченка, Марка Вовчка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури та ін. Нова українська література пережила різні фази своєї еволюції. З’явившись на теренах Наддніпрянщини, переслідувана царською Росією, вона у другій пол. ХІХ ст. розвивалася на землях Галичини, де інтегрувалися національні сили українського письменства.[18]

Новітня українська література –література, формування якої починається з помежів’я ХІХ-ХХ ст., зумовлена появою письменника нового типу естетичної свідомості, котрий згармоніював критерій краси з критерієм правди (М. Коцюбинський, В. Стефаник, Леся Українка, О. Кобилянська, М. Вороний, «молодомузівці» та ін.). Освіжувальні творчі пошуки супроводжувалися бурхливими дискусіями про шляхи розвитку українського мистецтва, про історичну виправданість появи в ньому модернізму, викликаного не лише віяннями європейської літератури, а й джерелами національної «філософії серця», потребою вивести вітчизняне письменство на світові обшири. Українські модерністи намагалися поєднати високі естетичні принципи з досвідом націотворчої ідеї, абсолютизованої народниками, вони обрали свій, «неканонічний шлях», нетиповий для французької чи англійської літератур, але суголосний їм.

У перші десятиліття ХХ ст. відбувся процес інтеграції наддніпрянської і західноукраїнської літератур, започаткований ще І. Франком, але зірваний радянським режимом після визвольних змагань 1917-1921 рр. Досить яскравою була творча генерація 20-х рр. (П. Тичина, М. Зеров, М. Рильський, Є. Плужник, В. Підмогильний, М. Хвильовий, М. Куліш, Лесь Курбас та ін.); сформоване у попереднє десятиліття оновлення національного життя та художнього мислення на іманентній основі, назване згодом «розстріляним відродженням» (Ю. Лавріненко), оскільки зазнало репресій – від масового терору у 30-х і переслідування аж до кінця 80-х рр. Незважаючи на те, що панував культивований компартією штучний метод соціалістичного реалізму, українське письменство спромоглося на твори непересічної художньої вартості (О. Довженко, І. Кочерга, О. Гончар, Ліна Костенко, І. Драч, В. Стус, Гр. Тютюнник та багато ін.), пережило хвилю відроджувального шістдесятництва та опозиційного дисидентства, пошуків достеменного мистецтва (М. Воробйов, В. Голобородько та ін.), особливо напружені у 80-ті рр. (В. Герасим’юк, І. Римарук та ін.).

Паралельно в еміграції у роки міжвоєнного двадцятиліття діяла «празька школа» (Ю. Дараган, Є. Маланюк та ін., лірика яких переймалася вольовими імперативами та історіософічними візіями). Спроба інтегрувати різнопотоковий літературний рух відбулася після Другої світової війни в середовищі МУРу (У. Самчук, Ю. Шерех та ін.). Еміграційне українське письменство в різних країнах світу мало свої організаційні осередки; найпомітнішим було «Слово», представники якого прагнули поєднати традиційні здобутки та нові віяння в літературі. Значно радикальніших настанов дотримувалась «нью-йоркська група» (умовна назва), що тяжіла до постмодерністської естетики (О. Тарнавський, Емма Андієвська та ін.). Нині спостерігається інтеграція різних потоків української літератури в одне річище, піднесення творчого життя в розмаїтих проявах – від неоавангардизму до спроб віднайти новий синтез національного мистецтва, його творчу перспективу на іманентній основі.[19]

5.1. Творчість І. Котляревського як зачинателя нової української літератури. Силабо-тонічне віршування. Мовна палітра творів І. Котляревського

Котляревський Іван Петрович (1769-1838) - письменник, драматург, перший класик нової української літератури.

Творча спадщина І. Котляревського — це поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», послання-ода «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», переклад російською мовою уривків з праці Дюкела «Євангельські роздуми, розподілені на всі дні року...», переспів вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». Проте найвідомішим твором письменника стала, безперечно, поема «Енеїда». Для написання поеми автор скористався досвідом своїх попередників. Близькими до обраного ним жанру були різдвяні та великодні вірші мандрівних дяків, жартівливо-сатиричні сцени яких нагадують окремі картини «Енеїди», її стиль, гумор.

Головні джерела «Енеїди» - реальна дійсність того часу та усна народна творчість. Слід згадати, що незадовго до написання «Енеїди», у 1775 році, за наказом Катерини II Запорозьку Січ було зруйновано. Тож зображення Котляревським козаків в образах відважних троянців було спробою нагадати українцям про героїзм, незламність духу, волелюбність, патріотизм наших предків. Тому письменник усвідомлював, що писати такий твір мертвою книжною мовою неможливо, і скористався «мужичою», тобто народною мовою. «Педанти, - зазначав сучасник письменника, - здивувались і - замовкли. Жовчні люди схопили цю книгу з наміром потішитись, вилаяти її, знищити зухвалого письменника, але з перших сторінок їхній гнів минув — вони почали сміятися». Правда, народну мову зустрічаємо в нашій літературі й до Котляревського: в інтермедіях, сатиричних віршах, але там народна мова була засобом пародії, низького стилю, бо для «високих» літературних жанрів її вважали непридатною. Але письменник довів, що це не так.

«Енеїда» за жанром - ліро-епічна, травестійно-бурлескна поема (епічна - бо в ній події подаються в розповідній формі; травестійна - бо античні герої «перевдягнені» в українське вбрання, перенесені в історичні умови українського життя; бурлескна - бо події і люди змальовуються в основному в жартівливо-знижувальному тоні). Проте гумор «Енеїди» - не розважальний. Ніби жартуючи, Котляревський відтворив минуле України, сучасне (другу половину XVIII ст. і початок XIX ст.) і заглянув у майбутнє. Засобами соковитого гумору він зумів оспівати героїзм українського козацтва, його побратимство, нестримну жадобу народу до волі. Автор української «Енеїди» ставить ряд суспільно важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов'язку, честі сім'ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші.

В «Енеїді» з позицій «мужичої колючої правди» засуджено жорстокість панів, паразитизм і моральне звиродніння, хабарництво та лицемірство чиновників. Затхлості життя в Російській імперії Котляревський протиставив волелюбних і незалежних, веселих і буйних троянців-запорожців. Поет оспівав їхні високі моральні якості: полум'яну любов до рідної землі й готовність іти заради неї на самопожертву, працьовитість і розум, чесність та благородство. Такий народ у майбутньому сам вирішуватиме свою долю. Самим фактом своєї появи «Енеїда» розв'язала суперечки: самобутній український народ чи ні? Безперечно, самобутній. Така ідея поеми.

Коли розглянути поему в системі структур та мотивів давньої української літератури, зокрема бароко, можемо дійти переконливих висновків:

- перед нами виразно бароковий твір з елементами псевдокласицизму та передромантизму;

- він є завершальним твором у довголітній дискусії України з Росією у XVII ст., що проходить через «Діалог Енея з Турнусом», «Розмову Великоросії з Малоросією» С.Дідовича, літописні нотатки та «Історію Русів»;

- структура «Енеїди» І.Котляревського грандіозна, вельми вишукана й складна, а система підтекстів, надтекстів вражаюча;

- всю тканину твору, як коштовний килим, виткано з візерунків літератури бароко й української народної творчості: пісень, казок, героїчного епосу – все це приправлене травестійним класицизмом;

- твір водночас традиційний і новаторський, отже, закономірно став на рубежі давньої і нової літератур, ніби вогнище, на якому згорів старий птах Фенікс, щоб воскреснути юним.

З усього досі сказаного про «Енеїду» випливає, що, долаючи рамки запозиченого сюжету, переборюючи традиції травестійного, бурлескного жанру та штучної книжної мови, її «високий» стиль, Котляревський силою таланту й знанням життя народу та фольклору створив оригінальний реалістичний твір, уперше написаний живою українською мовою - і в цьому найбільше, епохальне, неперехідне значення поеми - праматері нової української літератури.

Ще одним досягненням Котляревського стала його п'єса «Наталка Полтавка».

Історичне значення п'єси «Наталка Полтавка» в тому, що вона започаткувала нову українську драматургію, написану «живою» розмовною мовою, побудовану на засадах народності, у тому, що вона стала основою оперного мистецтва України. Зрештою, це перша соціально-побутова драма з селянського життя в усій європейській літературі.

Фігура Котляревського в історії громадського руху на Україні справді епохальна, — така, що може з’явитись тільки на критичному переломі всього громадського життя, на межі двох епох, як синтез минулого й підвалина для майбутнього. Не одбившись од чистого літературного ґрунту, ніколи нам би не зрозуміти ні самої фігури цього письменника, ні оцінити його діяльність та заслуги, як вони того варті. Отож з міркою громадсько-літературною й повинні ми приступати до оцінки діяльності першого нашого письменника новітніх часів. Так — першого письменника і творця та батька новітнього українського письменництва, та й не самого письменництва… «Котляревський зробив, проте, величезної ваги, просто-таки геніальне діло, давши свідомий почин молодому свіжому письменництву і громадському рухові наново відродженого народу. А такі заслуги не забуваються, і коли український народ кладе й свого щось в загальносвітову скарбницю духовного надбання, то треба пам’ятати, що почалось у нас це з Котляревського». (С.Єфремов).

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Т.Г.Шевченко.

Любов к отчизні де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша від гармат…

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку —

Лети повинність ісправлять.

І.Котляревський.

5.1.2. Силабо-тонічне віршування(грецьк. sуllаbe - склад і tопоs - наголос) - система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії воно закріпилось у XIX ст., прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т.Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І.Некрашевича у другій половині ХVIII ст., але тільки в поемі І.Котляревського «Енеїда» чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для силабо-тонічного віршування в українській поезії. Складається воно з двоскладової (хорей - з наголосом на першому складі; ямб - на другому складі) та трискладової стоп (дактиль - з наголосом на першому складі, амфібрахій - на другому, анапест - на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша - ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення: «Розжеврілось і загорілось», «Поплакавши і поридавши» або «З обстриженими головами, / З підрізаними пеленами» - читаються напрочуд легко.

Схема цих рядків така:

H^|HH|HH|H^

Силабо-тонічне віршування у сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та ін.).[20]

5.1.3. Мовна палітра творів І. Котляревського

Розвиток літератури народною мовою від кінця XVIII ст. відбувався в двох напрямах: бурлескно-сатиричному й ліричному. Найвищим виявом першого напряму стала «Енеїда» І.Котляревського. Вона відбила мову колишньої Гетьманщини, причому не тільки селянства і простого козацтва, а й козацької старшини, тобто новоствореного українського дворянства. «Енеїда» засвідчила потенційну можливість української мови бути знаряддям перекладу з класичних мов. І хоч це був стиль бурлеску, але він показав невичерпні багатства українського народного словника. У поемі широко відбито побутову лексику А чого варті одні назви страв: борщ, бублики, буханці з кав’яром, варенички пшеничні білі, галушки, грінки, гречані з часником пампухи, кисіль, книш, ковбаса, коржики, куліш і т.д. Убрані герої «Енеїди» звичайно ж в український одяг.

Мова «Енеїди», а також «Наталки Полтавки» увібрала в себе лексику, пов’язану з народними звичаями. Тут і народні пісні, ігрища і танці. Збереглася в пам’яті ще й військова (козацька) лексика: старі чини, звання, з’явилася й новітня лексика на позначення посад, військових одиниць. Надзвичайно цікавим є ономастикон (власні назви) І.Котляревського. Поряд з богами-олімпійцями з їх латинськими (іноді й грецькими) іменами (Юпітер-Зевс, Юнона, Нептун, Еол, Венера та ін.) та історичними й міфічними особами греко-троянського й латинського походження зустрічаємо троянців з українсько-козацькими іменами: Знайшов з троянців ось кого: Петька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Їська (а це вже єврейське ім’я) і Феська, Стецька, Ониська, Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій. Мова «Енеїди» засвідчує, що в тодішніх вищих колах України були вже поширені імена по батькові: Іул Енейович, Паллант Евандрович. Трапляються прізвища на –енко, утворені від грецьких власних імен: Агамемненко Галес, Тигренко із Стехівки. Явно до українського ономастикону прив’язані прізвища типу Покотиллос, Караспуло.

Широко вживається в поемі народна фразеологія. Крім таких усталених зворотів, як п’ятами накивав, щоб і дух не пах, не по серцю, слухає чмелів, бісики пускать, дали прочухана, пустив ману, на ус мотати, нагріла в пазусі гадюку, заллє за шкуру сала, в гречку скакати і подібні, уживаються й менш відомі типу тягу дав, охляли, ніби в дощ щеня тощо.

І.Котляревський розкрив синонімічне багатство української мови. Нагнітання синонімів – одна з ознак його індивідуального стилю.

То Цінарш, цехмістер картьожний,

Фігляр, обманщик, плут безбожний;

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

Знижені слова, досить влучно використовувані в пародії, що передається народною мовою, у творах наслідувачів «Енеїди» стали однією з ознак стилю, що утвердився в літературознавстві під назвою «котляревщина». Від смаку до несмаку – один крок.

5.2. Творчість Т. Шевченка в європейському літературному контексті. Т. Шевченко як засновник нової української літератури

Творчість Тараса Григоровича Шевченка (1814 – 1861) постає чи не найвидатнішим всеєвропейським і світовим явищем, бо досі, як слушно зауважив В.Скуратівський, «вікове горе має по суті не мало своїх літературних уст, не розверзалося ними, не прорізалося своїм художнім голосом». Саме Т.Шевченко вперше в історії людства порушив тисячолітню німоту соціальних низів. Тому-то «Кобзар» і має планетарне значення, бо саме українським словом уперше заговорили не відомі досі для елітної культури світи, речником яких став українець, він своєю творчістю демократизував європейську і світову літературу, прорвавшись силою свого генія в культуру всієї планети і даруючи їй неосяжний діапазон людського болю покривджених і зневірених, - вважає Б.Степанишин.

Т.Г.Шевченкові випала доля бути фундатором сучасної української літературної мови, для нього ще не могло бути унормованого мовного взірця; чуттям великого майстра він брав для створюваного ним фундаменту матеріал з невичерпної скарбниці народної творчості. І ті часточки цього поетового матеріалу, які зараз нам видаються діалектизмами, на час Шевченкової творчості не могли видаватись такими, бо не було літературної норми, якій би можна було їх протиставити. Твердячи так, мусимо в той же час пам'ятати, що Шевченко ніколи не був сліпим наслідувачем надбань народної мовотворчості. Його мова - це мова високоосвіченого майстра-трудівника.

Основоположне значення Т.Шевченка полягає в тому, що він найповніше для свого часу використав багаті джерела народного слова і ввів їх у повнозначну літературну мову. Його «Кобзар» став заповітною книгою для визначення основних норм літературної мови. У його поезії синтезувалася писемна і жива розмовна мова.

Захоплювались мовою Шевченка і дбали за гідний його імені переклад «Кобзаря» російською мовою Чехов, Горький, Бунін та ін. А російський артист, який добре знав творчість поета, К.Станіславський, говорив, що він у творах Шевченка (зокрема - в його співучій мові) «відчуває всю красу людської душі».

Перша половина XIX ст. в історії української літературної мови – це й був період її закріплення на основі живої розмовної мови українського народу, яке почалося ще в кінці XVIII ст. У словесно-художній творчості І.П.Котляревського, П.П.Гулака-Артемовського, Г.Ф.Квітки-Основ'яненка, незважаючи на її певну історично обумовлену обмеженість у доборі й використанні компонентів загальнонаціональної мови, українська літературна мова постала як важливе суспільне явище, як знаряддя виразу думки багатомільйонного народу.

Словесно-художня творчість Т.Г. Шевченка завершила цей процес формування української літературної мови на народній, національній основі і відкрила новий її історичний етап – етап розвитку і вдосконалення з використанням усіх її багатогранних можливостей і застосуванням їх у практиці суспільного життя.

Здійснений Т. Шевченком творчий синтез української літературної мови, визнання українським народом мови Шевченка як своєї національної літературної мови, піднесення її до рівня розвинених літературних мов світу дають підстави вважати Т.Г. Шевченка основоположником української літературної мови на широкій основі живої народної мови, тобто так званої нової української літературної мови.

Він ставив перед літературою і літературною мовою більш складні завдання, розширював її обрії, збагачував її грані, підносив до нових і нових соціальних і суспільно-естетичних висот. Його концепція мовно-історичних питань – а ця концепція наявна – була складнішою, кваліфікованішою і правдивішою, ніж у його попередників. Він відчував дух нової епохи, мужність, силу і пристрасть революційно-демократичного руху, розбурхані океани народної революційної енергії в боротьбі проти кріпосництва і самодержавства і розумів потребу в єдиній загальнонаціональній літературній мові на народній основі – як дійового засобу цієї боротьби, культурного розвитку народу. До Шевченка таке розуміння ролі літературної мови в суспільно-політичній думці на Україні ще не висловлювалось.

Шевченко йшов до реалістично-естетичного, наукового осмислення слова, до використання всіх життєздатних елементів мови, до багатогранності засобів, вислову. Основою для цього, як він вважав, є глибоке вивчення життя народу і його мови.

До пісні, думи, переказу як мовного джерела для словесно-художньої творчості Шевченко відразу ж додає усну розмовну мову, реалістичну мовну прозу, яка становить величезне джерело мовного реалізму в літературній мові. Діапазон Шевченківського слова неосяжний. Він уміщує в собі лексику і фразеологію філософських, суспільно-політичних, мистецтвознавчих, естетичних визначень, роздумів, формулювання закликів у боротьбі проти самодержавства, кріпацтва, світової реакції, мракобісся, закликів інтернаціонального характеру – до слов'янства, до, сказати б сучасним словосполученням, людей доброї волі, до пригноблених усього світу – закликів до єднання, братерства. Як саме живе життя з усіма його явищами, барвами і відтінками, болями і радощами, могутньо звучить в його творчості жива народно-розмовна мова, її незмірний океан – і її буденна проза, і її соціально-побутові формули і визначення, і її народне красномовство, чиста поезія, епічна дума, драматична емоціональність.

Шевченко був надзвичайно вимогливим до мови, композиції своїх творів, він невтомно і ретельно здійснював різного характеру виправлення, дбаючи про вищу ідейну і художню виразність, точність слова, словосполучення, правильність граматичної форми, літературність вислову, побудови речення, строфи.

У мові Шевченка (у фонетиці, морфології, наголосі, синтаксисі, лексиці) відсутні мовні провінціалізми, діалектизми, а коли десь і зустрінуться, то зовсім у незначній кількості. Він свідомо уникав діалектних слів і виразів, навіть діалектизмів своєї рідної Звенигородщини, не припускав спрощення мови, вульгаризмів, того глибокого селянського просторіччя, яке само по собі не дає уявлення про творчі можливості літературної мови.

До Шевченка і в його час не було такого письменника чи поета, який би так глибоко знав народну українську мову і вмів так розумно, цілеспрямовано і естетично нею користуватися в плані вироблення мовної загальнонаціональної цілості.

Романтизм (фр. roтапtіsте) — один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві. Виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині, Англії й Франції, на початку XIX ст. поширився у Польщі, Росії, Австрії, а також в Україні, згодом охопив інші країни Європи, Північної і Південної Америки. У XVIII ст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрічається лише у книгах (романах), а не в житті. На межі XVIII—XIX ст. термін «романтизм» означав новий літературний напрям, протилежний класицизму. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні терени людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних орієнтацій і цінностей. Визначальними для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму доби Просвітництва, ідеалізм у філософії, історизм, апологія особистості, неприйняття буденності і звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були мистецтво, релігія, філософія), культ почуттів, захоплення фольклором, інтерес до фантастики, екзотичних картин природи та ін. В естетиці романтизм протиставив класицистичному «наслідуванню природи» творчу активність митця з його правом на самобутність й оригінальність.

5.3. Місце П.Куліша у розвитку української мови і літератури

Пантелеймон Олелькович Куліш (1819 – 1897) - поет, прозаїк, драматург, перекладач, критик і публіцист, історик і етнограф, мовознавець і культурний діяч.

Процеси виформовування нової української літературної мови, окрім внутрішньомовних суперечностей між різними структурними компонентами мови при їх взаємодії, ускладнювалися впливом суспільно-історичних і політичних чинників. Дві третини української етнічної території перебували під владою Російської імперії. «У цій державі українська писемно-літературна мова переживала найчорніші, найсмутніші часи в XIX - початку XX ст., і то не тільки в офіційному, але й у шкільному вжитку була силоміць повністю витіснена російською. Панівні кола Росії не визнавали української мови навіть як окремішньої слов'янської. Було заборонено навіть український переклад Святого Письма, ввезення з-за кордону матеріалів, друкованих українською мовою» - читаємо у В.Німчука. У такий час художня, громадсько-публіцистична, видавнича діяльність Пантелеймона Олельковича Куліша як справжнього патріота України була спрямована на духовний розвиток українського народу і зміцнення українства. Позиція Михайла Драгоманова - ногами і серцем стояти в Україні, головою в Європі, а руками охоплювати слов'янщину - очевидно, ще раніше визріла в душі Куліша, бо реалізовувалася в його діяльності.

У листі до Г.Галагана від 30 березня 1857 р. П. Куліш пише: «У мене така думка, що нам би не вадило завести свій журнал, щоб дати южноруському слову громадянство... Думайте про се і наготовте матеріального двигателя для журналу».

Невтомними намаганнями П.Куліша попри всілякі перепони нарешті вийшов україномовний журнал під назвою «Основа». Цей журнал відіграв визначну роль у культурному житті українців у другій половині XIX ст. Головними співробітниками на початковому етапі його функціонування були П.Куліш, Т.Шевченко, М.Костомаров, Марко Вовчок. Журнал обстоював ідею освіти народною мовою, їй присвячена стаття «На каком языке нужно обучать народ». Тут висловлено міркування про те, що грамотність є найкращим провідником свідомості в суспільному житті, у ній народ найближчий до себе самого, грамотність треба набувати рідною мовою, отже, для українців треба ширити освіту українською мовою.

Завдяки ґрунтовній освіті і самоосвіті, таланту і самопізнанню, працьовитості і каторжній праці П.Куліш здобув енциклопедичні знання. Маючи універсальні інтереси, добре розуміючи становище і проблеми свого народу, Куліш доходить висновку: інтелігенція мало знає народ, дивиться на нього тільки як на господарника. Основою естетики Куліша стає ідея: відкрити й пізнати свій народ. А це можна зробити лише за допомогою національної мови.

Величезна працьовитість і різнобічна діяльність П. Куліша дали підставу пізніше Дмитру Чижевському назвати його невтомним: «Невтомний Куліш видав два томи «Записок о Южной Руси» - одну з найліпших українських збірок етнографічного матеріалу». І в усіх сферах діяльності Куліша домінантною була тема «воскресіння України», яке не уявлялося йому без української, «нашої» мови. Тому думки про українську мову не покидали Куліша ніде й ніколи, де б він не був і що б не робив - коли працював домашнім учителем, коли навчався в Київському університеті, коли самотужки опановував вісім іноземних мов, коли викладав російську словесність у Петербурзькому університеті, на засланні в Тулі, коли господарював на хуторі під Лубнами на Полтавщині, в улюбленій Мотронівці на Чернігівщині, подорожував по європейських містах, коли працював у власній друкарні в Петербурзі, яку для того й заснував, щоб можна було й українською мовою друкувати для народу книжки (там, до речі, він надрукував свою «Граматку» української мови).

Розуміючи, що в Російській імперії в ситуації злісного царського лінгвоциду української мови, повної заборони українського друку українська мова тримається майже тільки тим, що звучить в устах простого люду, який її не цурається, Куліш возвеличує мову як предковічний скарб народного серця: «Велика бо сила, в простому народному слові і в простій народній пісні, і таїна тої пісні - в людських серцях». Він постійно вказує на потребу записувати фольклор, вивчати та розвивати народну мову, говорити та писати нею.

Глибока пошана до народної мови свідчить не тільки про істинний патріотизм Куліша, а й про його філологічну освіченість, знання мовної ситуації на всьому терені тодішньої Європи, розуміння становища нових літературних мов у період їхнього формування. Думки П.Куліша про роль народної мови у становленні нової літературної мови суголосні з тогочасними аналогічними ідеями німецьких романтиків. Пізніше Микола Хвильовий, критикуючи багатьох інших письменників за культурне епігонство і позадництво, зазначав: «Що ж до науки, до політики й культури в широкому розумінні цього слова, то тут більшого за Куліша я не бачу. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західного інтелігента».

У радянському літературознавстві відчувалася тенденція протиставити двох найвидатніших діячів української культури своєї доби - Тараса Шевченка як революційного демократа і Пантелеймона Куліша як буржуазного націоналіста. Як творчі особистості вони були різними, але їх об'єднували велика жертовна любов до України і прагнення для неї волі й добра. Так, не Пантелеймон Куліш, а Тарас Шевченко став основоположником нової української літературної мови, «законодавцем мовної норми». Проте Д. Чижевський писав: «...те, що у Шевченка було у серці, у Куліша було в голові: він не є вільний творець пісень, а лише старанний наслідувач йому добре відомої пісенної поезії». Мати голову при масовому безголів'ї в самодержавній імперії - теж було неабияким талантом.

Утвердження української мови як нової літературної потребувало розв'язання правописного питання. Давня українська (книжна) мова користувалася правописом, унормованим ще граматикою М. Смотрицького 1619 р. Як пише І.Огієнко, цей правопис «прийшов із Києва до Московії й там також міцно защепився». Але в Україні вже з 30-40 рр. XIX ст. йдуть пошуки свого, власне українського правопису. Намічаються дві основні правописні системи: історико-етимологічна і фонетична. Історико-етимологічний правопис увиразнював історичну основу і спадковість нашої мови, показував, що українська мова є давньою, а фонетичний правопис забезпечував зв'язок писемної форми української мови з живим народним мовленням, яке було основним джерелом розвитку.

Пантелеймон Куліш за І. Котляревським, М. Максимовичем почав писати історико-етимологічним правописом, згодом (1856 р.) перейшов і на фонетичний, удосконаливши й популяризувавши його так, що в послідовників Куліша, а потім і в історії і української літературної мови фонетичний правопис одержав назву «кулішівка». Фонетичним правописом Куліш видав двотомник «Записки о Южной Руси» (1856 -1857 рр.), «Граматку» (1857р.), альманах
«Хата» (1860 р.). Не без впливу Куліша фонетичного правопису дотримувалися петербурзька «Основа», «Черниговский листок», народовські видання в Галичині «Русь», «Мета», «Нива» та вісник «Правда».

Заслуга Куліша полягає в тому, що він зумів вдало поєднати вже відомі з інших видань окремі елементи фонетичного письма в єдиний правопис і спопуляризував його через численні видання.

Мовознавча діяльність П. Куліша, за яку його пізніше Іван Огієнко назвав «ідеологом і творцем української літературної мови», була різнобічна й цілеспрямована. Як високоосвічений філолог Куліш усвідомлював, що якою б розвиненою, гарною не була народна мова, її недостатньо для культурного поступу і зростання української нації. Для цього потрібен літературно опрацьований культурний варіант української мови - висока літературна мова.

Пантелеймон Куліш намагався відновити перерваний царськими заборонами поступовий розвиток старої руської (давньоукраїнської) мови і закономірний перехід її елементів у нову українську літературну мову, хотів у своїх творах відобразити неперервність цього процесу, тому широко використовував хронологічно марковану лексику (історизми, архаїзми, церковнослов’янські вирази): жизнь, чувство, глаголю, благая вість та ін. Отже, Куліш сприяв розширенню і збагаченню словника тогочасної української літературної мови, у якому поряд були слова книжної і розмовної конотації. Цю ідею «пов'язати стару й нову українські мови» І.Огієнко вважав здоровою і вартою уваги, оскільки вона відображає історичну спадкову тяглість нашої мови.

Куліш був однією з найяскравіших постатей українського суспільно-культурного руху середини XIX ст. за утвердження ідеї мирного виборювання умов для підготовки української державності.

Намагаючись пробудити національно-патріотичну самосвідомість українців, Куліш розробляє історичну тематику в літературі. Він пише перший українською мовою історичний роман «Чорна рада» та історичні оповідання «Січові гості», «Мартин Гак», таким чином розширюючи й збагачуючи виражальні можливості української мови. В романі оживає історична лексика, що вже була призабулася, а з нею оживає й історична пам'ять народу, струмує пісенна поетика й жива українська розмова.[21]

У Європі формування нових, національних літературних мов живилося не тільки соками народних мов, наддіалектними регіональними новотворами, а й перекладами на національні мови та виданнями з поступовим масовим поширенням книг Святого Письма. Керований ідеєю формування нової літературної української мови, Куліш зайнявся перекладом Біблії. Історія цього перекладу сумна: в готовому вигляді він згорів під час пожежі на хуторі Мотронівка. Але це була велика мовотворча праця Куліша і вона залишила помітний слід у розвитку конфесійного стилю української мови.

Сміливо витворюючи неологізми, шукаючи відповідники в живій українській мові, Куліш переклав українською мовою кращі твори Шекспіра, видав збірку перекладних поезій «Поетична Кобза» (1897 р.).

Іван Франко, віддаючи шану діяльності П. Куліша, писав: «Куліш … відкриває перед нами широку перспективу, куди може дійти наша мова своїм багатством, своєю мелодійністю та різнорідністю свого ритму».

Пантелеймон Куліш вірив у майбутній розвиток української мови й літератури. У «Передньому слові до громади (Погляд на українську словесність)» з приводу видання першої книжки альманаху «Хата» він писав: «Надії нашої словесності української підростають щороку, бо взялась вона рости не в теплицях, і лежить перед нею безкрає плодоносне поле - цілина. Тільки зворуши ти землю уміючи да посій до ладу - будуть колись добрі жнива на Вкраїні».

5.4. Доробок І.Франка на ниві української мови і літератури

Іван Якович Франко (1854 –1916) – філософ, поет, прозаїк, драматург, літературний критик, громадський діяч.

Вже більше півтораста років живе ім’я Івана Яковича Франка – геніального сина українського народу, що залишив по собі безсмертну художню і наукову спадщину. Із року в рік вона все міцніше входить у свідомість народів незалежної України і всього світу. Його твори багатотомними виданнями і величезними тиражами розходяться серед читачів різного віку, різних занять, різних держав.

Вчені - філософи, історики, фольклористи, етнографи, - літературні критики, письменники йдуть до Франка як до першоджерела наукових і літературно-мистецьких знань, намагаються осягнути хоча б частково незмірну глибину його таланту.

Весь народ співає як свої власні пісні на слова Франка “Безмежнеє поле”, “Місяцю-князю”, “Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі” та інші. Його називають титаном праці, що, подібно біблійному Мойсею, сорок років свого життя віддав невсипущій, а часом каторжній праці і невпинній боротьбі за соціальне і національне визволення свого народу. Він плекав нових борців, вів молодих митців до вершин світової культури. Щоб сучасний читач зміг конкретно уявити собі титанічність праці Франка, досить назвати кілька цифр. За все життя він написав понад шість тисяч художніх творів і наукових праць, себто кожні два дні творчого життя – новий твір. “Зібрання творів у 50-ти томах”, що побачили світ, - ледве чи охоплюють половину спадщини І.Я.Франка! Подібну працездатність до самозабуття, до повного фізичного і психічного виснаження у світовій практиці відшукати важко”[22].

Разом із Тарасом Шевченком та Лесею Українкою Іван Франко – один із трьох найвизначніших поетів нової української літератури. “Від часу Шевченкового “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова…” – сказав він про революційну музу Лесі Українки. Та ми знаємо, що сильне, гаряче і поетичне слово після Шевченка Україна почула раніше, ще із Франкової збірки “З вершин і низин” (1887, 1893) – другої після “Кобзаря” книжки революційної поезії в українській літературі.

М. Рильський вважав труд автора “Мойсея”-поеми – Франка – подібним до труда автора “Мойсея”-скульптури Мікеланджело. Ідеали гуманізму, висока майстерність їх розкриття в монументальних образах ставлять творчість І. Франка поряд із творчістю представників епохи Відродження, підносять українську поетичну класику до рівня світових зразків.

Праці Франка з теорії й історії літератури, літературної критики є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томне видання “Апокрифів і легенд з українських рукописів” (1896-1910) – монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. І Франко дослідив розвиток української літератури від найдавніших часів до 90-х рр. ХІХ ст. З нової літератури Франко приділив увагу творчості І.Котляревського, М.Шашкевича, Т.Шевченка, О.Федьковича, О.Кониського, Лесі Українки, С.Самійленка, В.Винниченка та ін. Низку розвідок Іван Якович присвятив слов’янським літературам, особливо російській та польській, а також західноєвропейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття “Южнорусская литература” (1904р.) у словнику Брокгавза і Ефрона та загальний курс “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.” (1910 р.). При студії літературних пам’яток І.Франко користувався порівняльним та історико-культурним методами. Праці з літературної критики займають з 26 до 43 тому 50-томного видання творів.

Висвітлюючи погляди І.Франка на роль народної мови в утвердженні єдиної української літературної мови, не можна не згадати однієї з найважливіших у цьому плані праць ученого “Літературна мова і діалектика”, яка відіграла істотну роль у справі формування єдиної української літературної мови і мала великий вплив на всіх українських письменників, а насамперед на галицьких. Висловлені у ній погляди І.Франка на засміченість тодішньої української літературної мови в Галичині, на народну мову як життєдайне джерело літературної мови, на необхідність розвитку єдиної української літературної мови на східноукраїнській основі, яка синтезує в собі діалектні риси національної мови “в одну органічну цілісність”, є науково переконливими. Вони ґрунтувалися на глибокому знанні процесів історичного розвитку мови і знанні самого життя.

Упродовж усієї творчості Каменяр дуже уважно і дбайливо ставився до народного слова, до різноманітних жанрів фольклору, підтримував і надихав усіх, хто збирав мовні та фольклорні народні скарби й сам, попри всю свою зайнятість, послідовно збирав перлини народної мудрості.

До речі, саме І.Франко перший в українському письменстві звернувся у своїх творах до дітей.

Твори І.Я. Франка загострюють у читача почуття громадськості, почуття обов’язку перед народом, врешті – перед людством. Це почуття самого поета, а тому ми й віримо їм і мимоволі піддаємося їх магічній силі.

І. Франко мав повне право устами свого Мойсея сказати українському народові:

Я ж весь вік свій, весь труд тобі дав

У незламнім завзяттю, -

Підеш ти у мандрівку століть

З мого духу печаттю.

Іде наш народ у мандрівку століть, несучи з собою печать духу Великого Каменяра, бо саме Франко примножив духовні скарби свого народу і підніс їх до вершин світової величі.