Давні слов’яни

Слов’янські племена, які належали до індоєвропейської групи народів, з найдавніших часів жили на території Європи і були місцевим автохтонним населенням.

Слов’яни поділяються на три групи: східні слов'яни (українці, росіяни та білоруси), південні слов’яни: (болгари, серби, хорвати, македонці, словенці), західні слов’яни (чехи, поляки, словаки).

Найдавніші писемні звістки про слов'ян датуються першими століттями н.е. Слов'яни згадуються римськими авторами Плінієм Старшим, Тацітом і Птолемеєм під збірним іменем венедів.

Уперше слов'ян (під іменем склавинів) згадують візантійські автори VI ст. (Прокопій Кесарійський).

Візантійські, автори відзначали, що слов'янські, зокрема антські, племена жили при ладі демократії. «Ці племена,— писав у своїй праці «Історія» візантійський історик Прокопій Кесарійський— не підлягають одній людині, а

з давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно... Живуть вони в убогих хатинах... Усі ці люди високі на зріст і надзвичайно сильні... Більша частина земель за Істром (Дунаєм) належить їм».

Про демократичний устрій і вільнолюбність склавинів і антів писав у своїй книзі «Стратерикон» і візантійський автор Маврикій Стратег: «Племена склавинів і антів живуть спільно, і життя їх однакове: вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити…».

Початок дискусії про батьківщину слов'ян поклав ще у XII ст. давньоруський літописець Нестор, який у «Повісті минулих літ» визначив кордони розселення слов’ян по річках Дунай, Морава, Вісла, Дніпро, Прип’ять, Двіна, Десна, Сатм, Сула. І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена».

Ця розповідь Нестора стала основою так званої балканської, або дунайської, теорії походження слов'ян. Вона була панівною у творах визначних російських істориків (С. М. Соловйов, М.Н. Погодін, В. Т. Ключевський та інших).

За іншою гіпотезою (західноєвропейських вчених XIV— XVIII ст.), предками слов'ян були скіфи, алани, роксолани й інші племена, які жили у Північному Причорномор'ї у давнину. З цієї території слов'яни поступово розселилися на північ, захід і північний захід.

Послідовники наведеної теорії виходили з того, що слов'яни з давніх - давен жили на одних і тих же місцях.

Першим дослідником, який по - науковому підійшов до розгляду проблеми походження слов'ян, був відомий чеський вчений П. І. Шафарик — автор широко відомої у XIX ст. книги «Слов'янські старожитності». Поклавши за основу результати аналізу писемних джерел, зокрема, повідомлення античних авторів перших століть нашої ери, П. І. Шафарик центром слов'янської прабатьківщини вважав землі, розташовані на північний схід від Карпат,

Поділля і Волині. Шафарик П. І. став родоначальником так званої прикарпатської теорії походження слов'ян. Цю теорію підтримав і розвинув на початку XX ст. російський історик А.Погодін, який використав для висвітлення ранньої історії слов'ян не лише писемні джерела, але й аналіз річкових назв, тобто дані гідрономіки. Дослідник дійшов висновку, що слов'яни у перших століттях нашої ери населяли, крім Волині та Поділля, ще й землі сучасної Польщі. Тут вони жили з давніх часів аж до розселення у східну і західну Європу.

Чеський славіст Л.Надірле в праці “Слов’янські старожитності” локалізував прабатьківщину слов'ян між басейном середньої Вісли і Карпатами на заході, Нарвою і Прип'яттю на півночі, в районах над Середнім Дніпром на сході, а також над Верхнім Бугом, Дністром, Прутом і Серетом на півдні. Центр слов'янської території знаходився, на думку Л. Нідерле, на Волині. Концепція Л. Нідерле лягла в основу так званої Вісло-Дніпровської теорії походження слов'ян.

В основі Вісло-Одерської концепції прабатьківщини слов'ян лежить гіпотеза археологів, що слов’янські поселення були поширені між Одрою і Віслою, а також у верхів'ях Ельби і частково на Західній Україні в період пізньої бронзи та ранньозалізного часу.

Слов'яни, за теорією А.Шахматова, входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які в глибоку давнину займали Балтійське узбережжя. Під натиском германських племен слов'яни залишають Прибалтику і просуваються на територію Середньої і Нижньої Вісли. На цій території слов'яни живуть до V ст. Тут відбувається розпад первісної слов'янської спільності та починається їх розселення в Європі. В основному в межиріччя Одри і Ельби, а також у Прип'ятсько-Дніпровський басейн. Так виникла західна і південно-східна групи слов'ян. Після розгрому гунів у V ст. слов'яни рушили на південь, досягти Чорного моря, Дунаю і Візантії, де й сформувалася південна група слов'янства.

Найновішою, всесторонньою і глибоко обгрунтованою є теорія слов'янської праісторії, висунута у 60-х роках нашого століття Г. Ловмянським — відомим польським істориком і медієвістом. За його теорією десь близько середини II тис. до н. е. із-за Середньої Волги та Нижньої Оки на захід і північ почали просуватися групи північної частини індоєвропейського населення. Праве крило цього людського масиву складали предки германців, центральне — балти, а ліве — слов'яни. В результаті асиміляції прийшлою індоєвропейською людністю північної групи староєвропейців («ляпонців») сформувалися германські народи, а південної, що носила назву «венеди»,— слов'яни і балти.

Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VI ст. називали дві групи слов'ян, що жили на півдні Європи: склавінів і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов'янства, другі — східну. Дехто з дореволюційних істориків, зокрема Михайло Грушевський, зображував антів як предків українського народу.

Візантійські письменники VI століття н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку. Їхні племена були ще не об'єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їх бойового мистецтва. В ІV ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії та часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю.

Писемні джерела окреслюють слов'ян-венедів на території лісостепової частини України.

За даними археологічних та письмових джерел основою господарства слов’ян було землеробство. Слов’яни вирощували просо, ячмінь, пшеницю-двозернянку (полбу), жито, овес; відомі і технічні культури: льон, конопля. З городніх культур можна назвати горох, ріпу, редьку, цибулю, часник.

Давні слов’яни певною мірою користувалися плужним ралом із залізним наральником та череслом. Врожай збирали невеликими, залізними серпами із бічною п'яткою.

Поряд із землеробством важливе місце у господарстві східних слов’ян займало тваринництво і птахівництво (молоко, м'ясо, яйця), які суттєво доповнювали запас продуктів харчування. Крім того, тварини (воли, коні) були основною тягловою силою. Коней використовували і під верхову їзду, про що свідчать знахідки кінської збруї, зокрема вудил, а також залізних шпор.

Серед промислів, чинне місце посідало мисливство. Воно доповнювало раціон слов’ян м’ясом, продуктами харчування, а також було одним із засобів отримання хутра і шкір для пошиву одягу, взуття. За свідченням східних авторів, у І тис. н. е. хутро лисиць, видр, куниць, ведмідів було одним із ходових товарів, яким торгувало слов'янське населення на причорноморських та прикаспійських ринках. Хозари отримували данину від слов'янських племен також хутром. Археологи знаходять кісткок та луски риб, а також рибальське спорядження: гачки, остроги, важки для сітей та ін. Слов’яни ловили відомий широкий спектр риб: щуку, плотву, судака, сома, ляща, сазана, осетрів.

Вагоме місце серед ремесел посідає металургія. Металургійне виробництво, що забезпечувало своєю продукцією інші види діяльності, одне із перших виділилося в окрему галузь.

У IV – VI ст. у слов’ян первіснообщинний, патріархально-родовий лад швидко розкладався. На місці родової общини виростає територіальна, сусідська община, яка ґрунтується не на кровній спорідненості, а на спільному володінні землею, на господарському і сусідському інтересах. У територіальну общину входили всі, хто мешкав на території даного селища. Поступово зростала майнова, соціальна нерівність, виникали класи, приватна власність та зароджувалися елементи державності.

Питання для самоконтролю:

1 Розкрийте зміст основних етапів розвитку людства в первісному суспільстві.

2 Поясніть термін матріархат, патріархат. Визначте причини зміни матріархату патріархатом.

3 Назвіть причини розпаду первіснообщинного ладу та зародження елементів державності у східних слов’ян.

4 Охарактеризуйте мистецтво скіфів, поясніть, які чинники вплинули на його формування.

5 Охарактеризуйте соціально-економічний розвиток грецьких полісів Північного Причорномор’я.

6 Матеріальна і духовна культура трипільських племен.

7 Охарактеризуйте теорії походження слов’ян.

8 Які галузі господарства отримали найбільший розвиток в економіці східних сло’вян.

Тема 2 Середньовічна держава Київська Русь /IX-XII ст./

1 Передумови виникнення східнослов'янської держави, теорії походження держави.

2 Політична історія Київської Русі.

3 Економічний розвиток Київської Русі.

Східнослов'янські племена у VI – ІХ ст. займали величезну територію Східної Європи: від Карапт до Оки і від Ладоги до Чорного моря.

З «Повісті временних літ» дізнаємося про союзи східнослов’янських племен, які можна об’єднати в три групи: південно-західну (українську), західну (білоруську), і північно-східну (російську), з яких поступово складалися східнослов’янські народності. До південно-західної групи союзів східнослов’янських племен відносилися племена полян, древлян, хорватів.

Східнослов'янські племена полян, древлян, сіверян, улічів, дулібів, тиверців, білих хорватів поступово об’єднувалися в державні утворення.

Уже в VIII—IX ст. існували три великі східнослов'янські державні утворення, які арабські автори називали Куявією (земля полян з Києвом), Славією (Новгородська земля) і Артанією (можливо, що це Причорноморська і Приазовська Русь).

Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею. До нього входили поляни, древляни й сіверяни. Центром Руської землі був Київ. Можливо, що саме Руську землю арабські автори й називали Куявією. Правила у цьому державному об'єднан­ні, цілком імовірно, династія Кия, представниками якої у середині IX ст. згідно з літописом були князі Дір і Аскольд.

Літописець подає легенду про заснування Києва трьома братами Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либіддю. На думку археологів та істориків, виникнення Києва відноситься до другої половини V ст.

Отже, у східних слов’ян державність складалася протягом тривалого часу. Цей процес почався ще задовго до утворення Давньоруської держави.

Протягом VІІІ – ІХ ст. поселення скандинавів (варягів) виникли на берегах Балтійського моря, на озері Ладога, а дещо пізніше — у Новгороді, на озері Ільмень. На відміну від укріплень частоколом у східних слов'ян варязькі поселення являли собою солідні градофортеці, де селився князь із дружиною та сім'єю, а навколо виростали ремісничі й купецькі передмістя.

У 60-х роках ІХ ст. дружина варягів на чолі з Рюриком захопила Новгород. Правління Рюрика, а потім Олега ознаменувалося підкоренням слов’янських племен і об’єднанням їх в єдине державне об’єднання.

Як пишеться у «Повісті временних літ», у 862 р. два варязьких ватажки Аскольд і Дір, лишивши дружину свого князя Рюрика в Новгороді, попливли із загонами своїх воїнів униз Дніпром. Оцінивши прекрасне розташування Києва на високому березі річки, вони оволоділи містом, а на полян, що населяли його околиці, наклали данину. Аскольд і Дір у 860 р. наважилися разом із підвладними їм полянами напасти на Константинополь. Незабаром вісті про їхні успіхи дійшли до Новгорода. І хоч Рюрик уже помер, а його син Ігор (Інгвар) був ще замолодим, щоб стати на чолі дружини, Олег, що був регентом (опікуном), доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину з варягів, слов'ян та фіннів, узяв із собою Ігоря й поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра і, звинувативших в узурпації влади, вбив. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст руських».

Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор Літописець. Однак за словом, за відсутності достовірних джерел інформація про князів Рюрика, Олега недостовірна, і важко відрізнити реальність від вимислу в Несторовій версії походження Русі.

В історіографії існує декілька теорій щодо походження дав­ньоруської держави — Київської Русі. Норманська теорія була започаткувана німецькими вченими Г. Баєром та Г.Міллером, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук. «Норманісти» наголошували, що східні слов'яни були нездат­ні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської дер­жави. Слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Ruotsi». Теорія базується на тому, що першими князями Київської Русі стали варязькі воїни – Рюрик, Олег.

Норманська теорія була майже одразу спростована російським вченим Михайлом Ломоносовим, який доводив, що процес утворення Київської Русі тривав протягом декількох століть і завершився в ІХ ст. без допомоги зовнішніх факторів.

В сучасній історіографії домінує думка, що у ІХ ст. у слов’ян визріли всі умови для створення держави (приватна власність, соціальне та майнове розшарування, виникнення класів феодалів та експлуатованих селян), а варязька інтервенція лише прискорила процес державотворення.

Київська Русь об'єднувала фактично всіх східних слов'ян і була найбільшим державним утворенням у тогочасній Євро­пі, її кордони простягалися від Ладоги й Білого моря до Чор­ного та від Карпат до верхів'їв Волги. Територія становила 1,1 млн км², населення — приблизно 5 млн. Київська Русь була державним об'єднанням більш ніж 20 різних племен і народностей.