Еволюція поглядів на предмет економічної теорії.

План

Тема №1. Предмет і метод економічної теорії.

Полиморфизм.

Инкапсуляция – сокрытие данных. Пользователю абстрактного типа данных ( нового класса) не нужно знать, что находится внутри него. Ему достаточно знать какие действия можно выполнять.

Наследование – возможность на основании существующих типов порождать новые.

Полиморфизм – способность объекта изменять форму во время выполнения программы. Для создания полиморфного объекта программа должна использовать указатель на него.

Но это уже предмет другого разговора!

СПИСОК ВОПРОСОВ К ЭКЗАМЕНУ.

1. Логическая схема ЭВМ. Структура памяти.

2. Понятие о видах и типах данных.

3. Оператор описания стандартных и новых типов.

4. Операции логические и арифметические. Выражения. Оператор присваивания. Условный оператор.

5. Множественный выбор.

6. Условные циклы. Операторы break, continue.

7. Цикл со счетчиком. Вложенные циклы.

8. Функции форматного ввода-вывода printf, scanf.

9. Адреса и указатели для переменных, массивов, списков, передача параметров через адрес.

10. Массив и работа с ним.

11. Строка и работа с ней.

12. Модульное программирование – назначение, причины возникновения. Стандартные подпрограммы.

13. Описание и вызов подпрограмм.

14. Формальные и фактические параметры и их соответствие.

15. Области видимости. Глобальные и локальные переменные.

16. Классы памяти.

17. Директивы #define, #include.

18. Рекурсия - идея и пример.

19. Понятие файла. Работа с ним.

20. Понятие структуры. Работа с ней.

21. Сложные структуры данных. Граф, стек, очередь.

22. Списки односвязные и двухсвязные.

23. Ввод и вывод на С++, сравнить с С.

24. Перегрузка функций.

25. Понятие класса. Объекты и методы.

26. Конструктор.

27. Определение методов вне класса. Частные и общие данные.

28. Перегрузка операторов.

29. Неявный указатель this.

30. Дружественные функции.

31. Наследование.

32. Объектно-ориентированное программирование.

ЛИТЕРАТУРА.

1. М. Уэйт, С. Прата, Д. Мартин, Язык СИ, М. «Мир», 1988.

2. Т. А. Павловская, Программирование на языке высокого уровня С/С++, С-П. 2001.

3. К. Джамса, Учимся программировать на языке С++, М. «Мир», 1999.

4. Болски, Справочник по С, М. Р. и С., 1988.

Економічна наука розпочала свою історію з питання: "У чому полягає джерело ба­гатства людей?" Її корені можна знайти в працях мислителів давнини: Стародавнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю.

Перші спроби узагальнення економічних явищ здійснили такі філософи, як Ксенофонт (430—335 рр. до н.е.), Платон (428—348 рр. до н.е.), Арістотель (384—322 рр. до н.е.). Найяскравішим представником був Арістотель, який запровадив у обіг слово "економіка". Він вважав, що у світі існує два типи багатства — товари та гроші, причо­му товари мають набагато більшу цінність. Діяльність, спрямовану на примноження грошей, він оцінював як аморальну, що шкодить сутності людини. Арістотель також аналізував процес торгівлі та цікавився походженням грошей.

Ксенофонт у своєму трактаті "Домострой" звеличував переваги землеробства та засуд­жував ремісництво і торгівлю. Він уперше проаналізував розподіл праці та цінність товару.

Водночас, незважаючи на суттєвий внесок філософів давнини у розвиток економіч­ної думки, сукупність їхніх поглядів не можна вважати самостійною наукою. За тих часів економічні явища аналізувалися в контексті інших досліджень: у галузі математики, фізи­ки, політики та ін. Крім того, питання економіки розглядалися досить фрагментарно.

Економіка як наука виникла набагато пізніше, в період зародження капіталізму. Першою порівняно цілісною економічною школою вважається меркантилізм (італ. "мерканте" — торгівець, купець), який з'явився у XV—XVII ст. У той час розпочався активний обмін товарами між країнами, і тому предметом економіки стала міжна­родна торгівля. Меркантилісти наголошували, що джерелом багатства країни є над­ходження золота і срібла, яке утворюється внаслідок торгівельних відносин. Заохо­чувалися вивезення та продаж за кордоном вітчизняних товарів, а зароблені гроші рекомендувалося витрачати всередині країни.

Найвідомішому представнику школи меркантилізму Антуану де Монкретьєну на­лежить термін "політична економія" (гр. "політея" — суспільний устрій). Саме цим терміном почала називатися вся економічна наука.

У XVII—XVIII ст. з'явилася школа фізіократів (гр. "фізіс" — природа, "кратос" — вла­да), її представником був Франсуа Кене (1694—1774). Він вважав, що джерелом ба­гатства нації є не торгівля, а сільське господарство. Тільки праця у сільському госпо­дарстві є продуктивною і справді створює нову продукцію, а решта галузей лише пе­реробляє її. Тому промисловість вважалася у ті часи "безплідною сферою". Попри певну обмеженість вчення, досягненням фізіократів було те, що вони вперше походження багатства пов'язали не зі сферою обміну, а зі сферою виробництва.

На основі накопичених розрізнених знань у галузі господарювання у XVIII ст. ви­никла перша струнка, логічно побудована економічна теорія з чітким предметом і специфічними методами дослідження. Вона отримала назву класичної політичної економії. Автори теорії — Вільям Петі (1623—1687), Адам Сміт (1723—1790), Да­вид Рікардо (1772—1823). Класична політекономія з'явилася в Англії, коли розпо­чалася епоха промислового перевороту, а капіталізм досяг етапу своєї зрілості, і саме ці особливості зумовили погляди класиків. Вони створили трудову теорію вартості, згідно з якою джерелом багатства будь-якого суспільства є праця. Сміт наголошу­вав, що на вартість кожного товару впливають витрати праці на його виробництво. Тому товари обмінюються один на одного у пропорціях, що відповідають витратам робочого часу на їх виготовлення.

Класична школа досліджувала не лише вартість товарів, а й питання створення доходів, продуктивності праці, капіталу, відтворення, економічної політики держави, формування земельної ренти та заробітної плати. Найважливішим внеском класич­ної політекономії в економічну науку вважається остаточне перенесення аналізу зі сфери обігу до сфери виробництва. Крім того, що було чітко визначено предмет еко­номіки, з'явилися специфічні методи економічного аналізу — метод причини та на­слідку, метод логічної абстракції, дедукції.

Думки класиків розвивалися в працях Карла Маркса (1818—1883) та Фрідріха Ен­гельса (1820—1895). Поява школи марксизму була зумовлена суперечностями епохи зрілості капіталізму — між власниками капіталу та найманими робітниками. Спираючись на фактичні дані розвитку капіталістичних відносин в Англії, Маркс піддав їх всебічній критиці у своїй науковій праці "Капітал", яку він писав понад 40 років. Маркс доводив неспроможність капіталізму та сформулював його основну суперечність, що існує між суспільним характером виробництва та приватною формою привласнення доходів. Він створив теорію додаткової вартості, згідно з якою час, упродовж якого працює робіт­ник, поділяється на необхідний і додатковий, а капіталісти безпідставно привласнюють ту вартість, яка була створена упродовж додаткового часу. Таким чином, очевидною є експлуатація робітничого класу. Висновок полягав у тому, що усунути суперечності між власниками та робітниками мирним шляхом неможливо, і тому необхідні революції — "могильники капіталізму" (за висловом автора). А завдання економічної науки — слугу­вання інтересам робітничого класу. Проте, незважаючи на вагомий теоретичний внесок Маркса в економічну теорію, його ідеологічні висновки виявилися помилковими, і це з часом підтвердила практика.

У XIX ст. з'явився новий напрям економічної думки — неокласичний. Його найяск­равішим представником вважається Альфред Маршал (1842—1924). Неокласична школа панувала до 30-х рр. XX ст. й доводила необхідність розвитку вільного підприє­мництва. У центрі аналізу неокласиків стала теорія ринкового господарства, питання попиту, пропозиції і формування цін, тобто мікроекономіка. Ідеологічні аспекти економ­іки не розглядалися, і щоб зовсім від них відокремитися, Маршал запропонував нову назву економічної науки — економікс. Предметом економікс стали питання мікроекономіки та поведінка окремих господарських суб'єктів, причому неокласики заперечува­ли необхідність участі держави у ринкових процесах, оскільки "ринок усе зробить сам".

Проте висновки неокласичної школи з часом також було спростовано. Світова еко­номічна криза 30-х рр. XX ст., відома як Велика депресія, виявила, що вільна, некерована економіка не спроможна вирішувати найважливіші соціально-економічні пробле­ми, зокрема, спад виробництва, безробіття та інфляцію. Отже, стала очевидною по­треба в новій економічній теорії. Такою теорією стало кейнсіанство, назване на ім'я її засновника Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946). Кейнс показав, що для усунення масштабних економічних проблем вкрай необхідним є державне втручання, і запро­понував форми та методи державного регулювання економіки. Кейнсіанство вважаєть­ся школою, яка започаткувала розробку макроекономіки, предметом вивчення якої є господарські процеси на рівні країни.

У 70—80-х рр. XX ст. надмірне втручання держави в економіку почало гальмува­ти економічний розвиток, і знову відбулася світова криза. Економічна наука зіткну­лася з дилемою: яка теорія є правильною — неокласична чи кейнсіанська? Це пи­тання вирішив Пол Самуелсон (нар. 1915 р.), який здійснив "великий неокла­сичний синтез", поєднавши в єдину теорію погляди класиків і кейнсіанців — мікроекономіку та макроекономіку. Сучасне визначення економічної науки ґрунтується саме на його поглядах і полягає у тому, що економіка повинна вивчати питання ефективного використання ресурсів для створення благ, які задовольняли б щораз більші потреби суспільства.

Внесок українських економістів у розвиток світової економічної думки є не надто вагомим, але потрібно назвати кілька найвідоміших імен.

Михайло Балудянський (1769—1847) — перший український професійний еко­номіст. У своїй праці "Економічна система" він виклав принципи й основи перебудови національної економіки з погляду вільного ринку.

Михайло Туган-Барановський (1865—1919) — найбільш відомий у світі український економіст. Розробив теорію кооперації, працював над теорією економічних циклів, тео­рією вартості. Був міністром фінансів в Україні, брав участь у створенні національної валю­ти — гривні, написав перший україномовний підручник з аналітичної економії.

Євген Слуцький (1880—1948) — український економіст та економетрик. Дослід­жував питання теорії попиту та вперше обґрунтував, що попит на товар залежить від його корисності. Створив теорію праксеології — прийняття рішень за різних умов, яка стала основою розвитку сучасної кібернетики.