Поняття комп'ютерної інформаційної системи підприємства

ПЛАН

Метод конституційно-правового регулювання - це сукупність прийомів і засобів, з допомогою яких упоряд­ковуються суспільні відносини, що становлять предмет галузі конституційного права.

Конституційне право України - це провідна галузь національного права України, що являє собою сукупність правових норм, які регулю­ють основні відносини владарювання у суспільстві (від­носини народовладдя), встановлюючи при цьому належ­ність публічної влади (державної влади та місцевого са­моврядування), її організацію та гарантії основних прав і свобод людини і громадянина.

В літературі висловлювалися різні точки зору щодо позначення даної галузі права. Так, поряд із терміном «конституційне право» використовується також термін «державне право» що має досить давні історичні корені. Так, ще у XVIII сторіччі розпочалася дискусія між при­хильниками різних термінів. При цьому термін «держав­не право» мав символізувати необмеженість державної влади, в той час, як термін «конституційне право» - де­мократичну організацію державної влади, її обмеженість конституцією.

Сьогодні лише в деяких країнах використовується термін «державне право», а в сучасній юридичній літера­турі застосування того чи іншого терміну пов'язується з наявністю або відсутністю конституційного ладу . Прин­ципова відмінність між конституційним та державним

правом полягає в тому, що конституційне право встанов­лює устрій конституційної держави, тобто належну організацію публічної влади, - таку, за якої забезпечуєть­ся надійний захист прав людини і громадянина та розпо­діл влад. Термін «державне право», на відміну від термі­ну «конституційне право», має більш загальний характер і використовується для окреслення системи правових норм, що визначають устрій як конституційної, так і неконституційної (тобто неналежним чином організо­ваної) держави.

В той же час висловлюється думка і щодо різного предметного значення цих термінів - державне право, норми якого встановлюють державний лад, за предметом правового регулювання не збігається з конституційним правом, останнє більш об'ємне і охоплює також питання власності, сім'ї, духовного життя тощо.

У вітчизняній літературі одностайно підтримується точка зору щодо доцільності іменування провідної галузі національного права України конституційним правом. Такий підхід відображає особливості сучасного етапу розвитку нашої держави і суспільства, який характеризу­ється формуванням демократичної, соціальної і правової держави та інститутів громадянського суспільства.

Предметом галузі конституційного права України є особливе коло суспільних відносин, які виникають у різ­них сферах життєдіяльності суспільства у зв'язку з орга­нізацією та здійсненням публічної влади. В цілому їх можна поділити на дві основні сфери:

1. Відносини між людиною і громадянином, колекти­вами людей та державою, її органами, органами місцево­го самоврядування.

2. Відносини, що визначають устрій держави, належ­ну організацію державної влади та засади місцевого са­моврядування.

Ці відносини характеризуються певною специфікою:

· вони складаються в усіх найважливіших сферах жит­тєдіяльності суспільства;

· виступають як базові в політичній, економічній, со­ціальній та духовній сферах;

· визначають загальні засади та принципи політичного, економічного та соціального устрою, цілісність та єдність суспільства.

Структуру предмету галузі конституційного права України складають:

1. відносини політичного характеру, що характери­зують якісні риси держави - державний суверенітет, форму правління, форму державного устрою, державний режим, належність і суб'єкти державної влади, форми та механізм її здійснення, загальні засади організації та функціонування політичної системи;

2. найважливіші економічні відносини, що є основою економічної системи держави (економічною передумо­вою владарювання) і характеризують існуючі у суспіль­стві форми власності, ступінь гарантованості захисту прав власника, способи господарської діяльності, систе­му забезпечення соціальних потреб членів суспільства в галузях освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

3. відносини, що характеризують принципові взає­мозв'язки держави з особою і складають основи правово­го статусу (правового становища) людини і громадянина. Зокрема це відносини, що визначають: а) належність особи до громадянства України; б) характер становища особи в суспільстві та принципи її взаємозв'язків з дер­жавою; в) основні права, свободи і обов'язки особи та ступінь їх гарантованості з боку держави тощо;

4. відносини з приводу організації і діяльності орга­нів державної влади України, взаємозв'язок найголов­ніших ланок державного апарату;

5. відносини, що складаються в процесі реалізації права народу України на самовизначення і пов'язані із державно-територіальним і адміністративно-територі­альним устроєм України;

6. відносини, що визначають засади і принципи ор­ганізації та функціонування місцевого самоврядування в Україні,діяльності органів місцевого самоврядування.

З огляду на предмет конституційного права України можна зробити висновок, що воно посідає провідне місце в системі національного права України. Саме з консти­туційного права починається формування всієї системи права України, всіх його галузей.

В юридичній літературі радянського періоду доміну­вала точка зору, що конституційне (державне) право ре­гулює відносини між людиною і суспільством, встанов­лює засади суспільного ладу. Це суперечить сучасним поглядам на взаємовідносини суспільства і держави. Так, громадянське суспільство не залежить від держави і стоїть над нею, що виключає можливість закріплення в конституційному праві управління суспільства державою. Конституційне право впливає на суспільні відноси­ни з допомогою притаманних йому прийомів та засобів, які називаються методами конституційного права (конс­титуційно-правового регулювання). Наука конституційного права - це галузева юриди­чна наука, яка становить собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, пра­вового статусу людини і громадянина, організації та дія­льності органів державної влади, засад місцевого само­врядування тощо. Вона вивчає конституційно-правові норми, практику їх реалізації, досліджує закономірності розвитку галузі конституційного права, формулює прак­тичні рекомендації з метою вдосконалення конституцій­но-правових норм та конституційно-правових відносин.

Наука про державу виникла ще в Стародавній Греції (Аристотель, Платон) і розвивалася протягом усіх наступ­них століть.

Великий вклад у становлення ідей конституційного права внесли мислителі XVI - XVIII ст. Т. Гоббс, Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Пейн та інші, які сформулювали чимало положень, що були по­кладені в основу сучасного конституційного права (про народний суверенітет, розподіл влад, природні права людини тощо). Ці ідеї знайшли втілення в перших писа­них конституціях, в тому числі у «Пактах й конституціях законів та вольностей Війська Запорозького» (так званій Конституції Пилипа Орлика, яку було прийнято 5 квітня 1710р.)

Як самостійна, відокремлена від теорії держави і права, наука конституційного (державного) права сфор­мувалася лише в XIX столітті. В сучасній світовій науці конституційного права виділяють два основних напрям­ки: радикалістський та ліберальний.

Радикалістський напрямок представлено в основному працями марксистів, так званих революційних демокра­тів та лівих радикалів, які розглядають конституційне право з позиції класової боротьби, диктатури окремого класу (блоку класів). У працях вчених цього напрямку говориться про соціалістичну, народну демократію, хоча фактично вони виступають за авторитарні системи упра­вління, проти розподілу влади і місцевого самоврядуван­ня, за одержавлення економіки, за нерівність в правах

різних груп населення (перевагу в правах робітничого класу, «трудящих»), за застосування насильницьких за­собів для ліквідації «експлуататорів» тощо.

Ліберальний напрямок представлено в роботах вче­них, в тому числі й українських, таких, наприклад, як В. В. Копейчиков, В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, Ю. Н. Тодика, Є. А. Тихонова, В. М. Шаповал, які вва­жають, що конституція, як і конституційне право в ціло­му, не може розглядатися як знаряддя диктатури, а є ви­раженням соціального контакту між різними групами населення, документом, який втілює в своїх нормах за­гальнолюдські цінності (свободу, демократію, права лю­дини, соціальну справедливість тощо). Представники цього напрямку виступають за демократичну, соціальну і правову державу, розподіл влад, визнання місцевого са­моврядування, мирні засоби розв'язання соціальних конфліктів, за дійсно народний, а не класовий характер державної влади.

Сучасна українська наука конституційного права знаходиться на етапі становлення, що пов'язане із нама­ганням подолати стереотипи та догми радянської науки державного права, яка по суті зводилася до «наукового» обґрунтування конституційності існуючих в часи тоталі­таризму державного ладу, партійної диктатури, насилля та обмеження прав людини.

Вітчизняна наука конституційного права прагне на основі світових досягнень обгрунтувати інститути та ка­тегорії конституційного права, роль Конституції у суспі­льному житті, напрямки формування конституційного ладу. Важливим поштовхом для розвитку науки консти­туційного права стала розробка та прийняття Конститу­ції України. Конституційний процес обумовив необхід­ність аналізу конституційних інститутів, які заперечува­лися старим тоталітарним ладом: принципу розподілу влад, місцевого самоврядування, парламентаризму тощо.

З прийняттям Конституції України 1996 року увага науки конституційного права концентрується на пробле­мах реалізації її положень, взаємодії держави й інститу­тів громадянського суспільства, ролі політичних партій у поглибленні демократичних процесів в українському су­спільстві.

Зміст та призначення науки конституційного права обумовлені її функціями. Виділяють такі функції науки конституційного права: політичну, мето­дологічну, ідеологічну, еврістично-прогностичну, кому­нікативну, інтегративну, практико-прикладну, роз'яс­нювальну та експертну.

2. Метод конституційного права;

У конституційній державі можуть застосовуватися ли­ше правові методи впливу на суспільні відносини. Зокре­ма, в конституційно-правовому регулюванні використо­вуються такі методи, як встановлення прав учасників сус­пільних відносин, покладання обов'язків та відповідаль­ності, дозвіл або заборона здійснювати ті чи інші дії тощо.

Конкретні методи визначаються характером припису конституційно-правових норм. Так, уповноважуючи нор­ми конституційного права містять установлення, які за­кріплюють повноваження відповідних суб'єктів. Напри­клад, згідно Конституції України «контроль за викорис­танням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата» (ст. 98).

Досить поширеним у конституційному праві є метод зобов'язання. Наприклад, Конституція України пе­редбачає, що «кожен зобов'язаний неухильно додержу­ватися Конституції України та законів України, не пося­гати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). Ця конституційна норма закріплює обов'язок суб'єктів визначати свою поведінку відповідно до вста­новленого припису.

Метод дозволяння не пов'язаний зі встановленням припису уповноважуючого характеру. Такий спосіб кон­ституційно-правового регулювання дає можливість від­повідному суб'єкту діяти за тих чи інших обставин на свій розсуд. Наприклад, «Верховна Рада України за про­позицією не менш як однієї третини народних депутатів України, від її конституційного складу, може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів Украї­ни та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Мініст­рів України більшістю від конституційного складу Вер­ховної Ради України» (ст. 87 Конституції України).

У конституційному праві використовується також метод заборони: «цензура заборонена» (ч. З ст. 15 Конс­титуції України); «на території України забороняється створення форму­вань, не передбачених законом» (ч. 6 ст. 17 Конституції України). У даному випадку суб'єктам конституційного права забороняються відповідні дії.

Застосування різних методів конституційно-право­вого регулювання дозволяє забезпечити стабільне функ­ціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, права і свободи людини і громадянина.

У цілому метод конституційного права характеризує­ться:

1) загальним характером;

2) максимально високим юридичним рівнем;

3) імперативним характером;

4) універсальним характером;

5) установчим характером;

6) поєднанням прямого і опосередкованого регулю­вання .

7)

3. Система конституційного права України.

Система галузі конституційного права України хара­ктеризує її внутрішню структуру, як обумовлену систе­мними зв'язками між її нормами та інститутами.

Конституційно-правова норма - це загальнообо­в'язкове правило поведінки, встановлене або санкціоно­ване державою з метою охорони та регулювання суспі­льних відносин, які складають предмет галузі конститу­ційного права.

Конституційно-правові норми характеризуються за­гальними рисами, притаманними всім видам правових норм:

а) вони виступають регулятором суспільних відно­син; б) встановлюють загальнообов'язкові правила пове­дінки; в) носять формально визначений характер; г) ма­ють письмову, документальну форму, містяться в норма­тивно-правових актах та інших джерелах права; д) їх виконання забезпечується примусовою силою держави.

У той же час конституційно-правовим нормам влас­тиві і деякі специфічні риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються:

1. змістом, оскільки регулюють особливе коло суспі­льних відносин, що складають предмет галузі конститу­ційного права України;

2. установчим характером приписів, що містяться в цих нормах, - вони визначають систему органів держав­ної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження) та їх оприлюднення, порядок їх прийняття тощо;

3. джерелами, в яких вони виражені;

4. вищою юридичною силою по відношенню до ін­ших правових норм;

5. особливостями структури, оскільки для них, як пра­вило, є нехарактерною тричленна структура (гіпотеза, дис­позиція і санкція). Так, деякі конституційно-правові нор­ми взагалі мають лише диспозицію, наприклад, «Україна є республікою» (ст. 5 Конституції України), інші - диспози­цію і гіпотезу, наприклад, «Ніхто не може зазнавати втру­чання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, пе­редбачених Конституцією України» (ст. 32 Конституції України), а санкція міститься лише в окремих консти­туційно-правових нормах, наприклад, «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» ст. 111 Конституції України);

6. особливостями кола суб'єктів, відносини між яки­ми вони регулюють;

7. значна частина конституційно-правових норм но­сить загально регулятивний характер (норми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми то­що). Зокрема, багато норм загально регулятивного харак­теру міститься в першому розділі Конституції України: «Україна є унітарною державою» (ст. 2); «В Україні іс­нує єдине громадянство» (ст. 4). Подібні норми характе­ризуються особливим механізмом реалізації - внаслідок їх реалізації виникають не конкретні, а загальні правові відносини або правові стани (стан громадянства, статус Автономної Республіки Крим у складі України тощо).

Конституційно-правові норми з метою вивчення їх особливостей та ефективного застосування класифікую­ться за різними підставами:

1. За змістом, тобто в залежності від того, які сфери суспільних відносин, що складають предмет галузі конс­титуційного права, вони регулюють. Відповідно виділя­ють норми, які закріплюють засади конституційного ла­ду України, основи правового статусу людини і громадя­нина, систему органів державної влади, територіальний устрій України тощо.

2. За юридичною силою виділяють норми, що містя­ться в Конституції та законах України, указах Президен­та України, постановах Кабінету Міністрів України, ак­тах органів місцевого самоврядування тощо.

3. За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі, виділяють диспозитивні та імперативні консти­туційно-правові норми. Диспозитивні - це такі норми, які надають суб'єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд. Наприклад, «Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і слу­жби» (п. 28 ст. 106 Конституції України). Імперативні норми, навпаки, передбачають чітко визначену поведін­ку суб'єктів за відповідних обставин: «Державний бю­джет України затверджується щорічно Верховною Ра­дою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особ­ливих обставин - на інший період» (ч. 1 ст. 96 Консти­туції України).

4. За призначенням у механізмі правового регулюван­ня конституційно-правові норми поділяються на матері­альні та процесуальні. Матеріальні норми передбачають вплив на суспільні відносини шляхом безпосереднього правового регулювання. Вони визначають структуру і порядок утворення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, встановлюють правовий ста­тус людини і громадянина тощо. Наприклад, «органи мі­сцевого самоврядування в межах повноважень, визначе­них законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території» (ч. 1 ст. 144 Кон­ституції України). Процесуальні норми визначають фор­ми, в яких реалізуються матеріальні конституційно-правові норми: «рішення Верховної Ради України при­ймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування» (ч. 2 ст. 84 Конституції України).

5. За часом дії конституційно-правові норми поділяються на тимчасові та постійні. Тимчасові норми містя­ться в актах тимчасової дії, у перехідних положеннях Конституції України тощо. Приміром, у п. 10 розділу XV Конституції України йдеться: «до прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації». Постійні конститу­ційно-правові норми не мають визначеного строку дії: «Конституція України має найвищу юридичну силу» (ст. 8 Конституції України).

6. За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, що діють на території України, Автоном­ної Республіки Крим або окремих адміністративно-територіальних одиниць.

Крім цього конституційно-правові норми класифіку­ються за характером припису, що міститься в нормі (уповноважуючи, зобов'язуючі, забороняючи), їх функ­ціональним спрямуванням (регулятивні, охороняючи) тощо.

Крім цього конституційно-правові норми класифіку­ються за характером припису, що міститься в нормі (уповноважуючи, зобов'язуючі, забороняючи), їх функ­ціональним спрямуванням (регулятивні, охороняючи) тощо.

Уся сукупність конституційно-правових норм залежно від предмета і методу правового регулювання становить га­лузь конституційною права, яка у свою чергу поділяється на підгалузі, що регулюють особливу сукупність однорідних відносин у певній сфері (наприклад у сфері взаємовідносин держави та особи).

Підгалузі конституційного права у свою чергу поділяють на конституційно-правові інститути — певні групи конституційно-правових норм, що регулюють відповідний вид ро­динних політико-правових суспільних відносин, які пройняті певною єдністю і виділені в особливий комплекс.

Ядром цих інститутів є конституційні інститути, які являють собою ор­ганічно цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а лише Конституції.

Конституційно-правовий інститут- це відносно са­мостійний відокремлений комплекс конституційно-пра­вових норм, що регулюють у межах галузі конституцій­ного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Конституційно-правові інститути суттєво від­різняються між собою кількістю правових норм, предме­том правового регулювання тощо. В сучасній літературі, з позицій системного підходу, виділяють три різновиди конституційно-правових інститутів: загальні (генераль­ні), головні та початкові.

Перш за все це загальні конституційні інститути, які від­повідають системі Конституції України (основні засади кон­ституційного ладу, основні права і свободи людини та грома­дянина, державний і територіальний устрій України тощо). У них концентруються всі інші інститути.

Загальні конституційно-правові інститути мають ком­плексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) су­спільних відносин. Загальні інститути об'єднують нор­ми, що можуть суттєво відрізнятися між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні від­носини. До них відносяться наступні інститути:

1. загальних засад конституційного ладу України;

2. основ правового статусу людини і громадянина;

3. прямого волевиявлення (вибори, референдум);

4. конституційної системи органів державної влади;

5. територіального устрою України;

6. конституційно-правових основ місцевого самовря­дування.

Загальні інститути можуть об'єднувати менш складні ін­ститути (наприклад, інститут єдиного законодавчого орга­ну України включає в себе інститут законодавчого процесу). Складні інститути, як правило, охоплюють і невеличкі гру­пи норм, що характеризують, наприклад, певні види прав і обов'язків громадян (особисті, соціальні, політичні тощо).

Во­ни виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються більш вузькою предметною і функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального конституційно-правового інсти­туту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, ос­новних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іно­земців в Україні, політичного притулку.

Виділяють і одноелементні інститути, які включають кон­ституційні норми, що відзначаються стійкістю і взаємозв'язком і не мають інших підрозділів. Такі інститути досить індиві­дуальні, найбільш рухомі, частіше змінюються (наприклад інститут громадянства).

Одноелементні конституційно-правові інститути (субінститути ) в межах головних інститутів об'єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадян­ства України входить початковий інститут втрати грома­дянства України.

Конституційні інститути можуть різнитися також за змістом, структурою, методами та завданнями правового регулювання.

Вони у своїй сукупності утворюють систему, закладену в Конституції України. До цієї системи входять інститути: за­гальних засад, прав і свобод людини та громадянина, народ­ного волевиявлення; інститути органів державної влади, тери­торіального устрою, місцевого самоврядування; інститут, що визначає порядок змін і доповнень до Конституції України.

Порушення конституційно-правових норм тягне за собою юридичну конституційно-правову відповідальність.

4. Конституційно – правова відповідальність: поняття, зміст, основні різновиди;

За порушення норм конституційного права наступає конституційно-правова відповідальність.

Конституційно-правова відповідальність стано­вить собою особливий вид юридичної відповідальнос­ті яка передбачається конституційно-правовими нор­мами.

Від конституційно-правової необхідно відрізняти від­повідальність передбачену іншими галузями права (кри­мінальним, адміністративним, цивільним) до якої притя­гаються громадяни, іноземці, особи без громадянства, посадові особи за порушення норм конституційного пра­ва. Так, наприклад, за порушення виборчого законодав­ства посадові особи та громадяни несуть кримінальну та адміністративну відповідальність, а за невиконання ви­мог конституційної норми, яка встановлює обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині (ст. 66 Конституції України) особа відповідає по цивільному та адміністративному законодавству.

Конституційно-правова відповідальність носить не репресивний або матеріальний, а політичний і мораль­ний характер. Вона не розповсюджується на громадяни­на, якщо він не є посадовою особою, суб'єктом консти­туційно-правової відповідальності може виступати лише орган публічної влади або його посадова особа.

Об'єктом правопорушення є політико-правові суспільні відносини, які регламентуються нормами конституційного права України. Сутність цих правовідносин полягає в тому, що вони є найважливішими, основоположними, ґрунтуються на ідеях та практиці волевиявлення народу, внаслідок чого об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод людини та громадянина в Ук раїні, видання актів державних органів, Президента України, виборчих прав громадян, референдумів тощо.

Суб'єктами конституційно-правової відповідальності мо­жуть бути органи державної влади, державні органи, вищі посадові особи, органи і посадові особи місцевого самовряду­вання, фізичні особи.

Формами (санкціями) конс­титуційно-правової відповідальності є: скасування або призу­пинення нормативно - правового акта, який не відповідає Кон­ституції; дострокове припинення повноважень відповідних орган і її або посадових осіб; визнання виборів або результатів референдумів недійсними; відповідальність депутатів перед парламентом або перед місцевою радою; офіційне визнання роботи державних органів, посадових осіб незадовільною (у тому числі шляхом висловлювання вотуму недовіри урядові, дострокове розформування підлеглого органу тощо). Вказів­ки на можливість застосування таких санкцій містяться у від­повідних нормах Конституції України, зокрема у статтях 81, 87, 111,115, 118 та 126.

Поряд з формами (санкціями) існують і підстави конституційно – правової відповідальності.