Основні поняття .

Видатки на соціальне забезпечення та соціальний захист

Соціальний захист - це:

по-перше, державна підтримка верств населення, які можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають надання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам (найбільш вразливим верствам населення), а також створення соціальних гарантій для економічно активної частини населення;

по-друге, комплекс законодавчо закріплених гарантій, що протидіють де стабілізуючим життєвим факторам (інфляція, спад виробництва, економічна криза, безробіття тощо).

Видатки на соціальний захист та соціальне забезпечення включають:

виплату пенсій і допомоги;

пільги ветеранам війни і праці;

допомогу сім’ям з дітьми;

інші види соціальної допомоги;

пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу;

дитячі заклади-інтернати;

притулки для неповнолітніх;

програми соціального захисту неповнолітніх;

будинки-інтернати для пристарілих та інвалідів;

кошти з бюджету, що передаються до Фонду соціального захисту інвалідів України;

молодіжні програми;

інші заклади та заходи в галузі соціальної політики.

Найбільшу питому вагу у видат­ках на соціальні цілі становлять видатки на соціальний захист населення. - со­ціальні виплати, різного роду допомогу, компенсації або ж ма­ють окремі пільги за рахунок коштів бюджетів усіх рівнів, со­ціальних фондів, коштів підприємств, організацій тощо.

На сьогодні нараховується понад 20 видів різних видів до­помог та пільг, а надання їх закріплено десятками законів.

Основні принципи системи соціального захисту закладені в Конституції України, зокрема стаття 46 Конституції "гарантує громадянам право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття від незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, пе­редбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язко­вим державним соціальним страхуванням за рахунок внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджет­них та інших джерел соціального забезпечення". Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Враховуючи вищенаведені положення Конституції, можна вважати, що соціальний захист забезпечується соціальною до­помогою і соціальним страхуванням. Виходячи з цього, еконо­мічна категорія "соціальний захист" — це система відносин між державою, господарськими структурами з одного боку та з громадянами з іншого боку, у процесі яких за рахунок части­ни валового внутрішнього продукту утворюються й використо­вуються фонди фінансових ресурсів для матеріального забезпе­чення та обслуговування окремих категорій і груп громадян.

Видатки бюджету на соціальний захист населення — це на­самперед видатки, спрямовані на адресну підтримку малозабез­печених громадян, встановлення певного рівня забезпечення прожиткового мінімуму для різних груп населення, соціальний захист осіб, що опинилися в екстремальних умовах (біженці, безпритульні тощо).

Фінансування закладів соціального забезпечення

Соціальне забезпечення — це надання фінансового забезпечення тим громадянам, які внаслідок певних об’єктивних причин не можуть мати достатніх власних доходів або не перебувають на чийомусь утриманні. До системи соціального забезпечення належать:

1) будинки-інтернати для пристарілих та інвалідів;

2) притулки для неповнолітніх;

3) дитячі заклади-інтернати (для дітей з різними відхиленнями у здоров’ї).

Фінансування вказаних закладів здійснюється на кошторисній основі. В основі складання кошторису лежать показники кількості ліжок і ліжко-днів.

Важливим складовим елементом системи соціального захисту населення є соціальне страхування. Поняття «соціальний захист» слід вважати за змістом ширшим і місткішим порівняно з поняттям «соціальне страхування».

Соціальне страхування - це система заходів щодо матеріального забезпечення населення в старості, на випадок захворювання чи втрати пра­це ідатності в працездатному віці, на випадок безробіття, для підтримки материнства й дитинства, охорони здоров'я громадян, при виході на пенсію тощо.

Основною ознакою соціального страхування є соціальний ризик, пов'язаний із втратою або зниженням заробітку чи зумовлений підвищенням витрат із соціально значущих причин,

Система соціального страхування, що ґрунтується на принципі пере­розподілу, є системою суспільної солідарності, тому деякі вчені розглядають соціальне страхування тільки як форму соціального забезпечення.

В узагальненому розумінні система соціального страхування розв'язує важливих соціально-економічних завдання: 1) збереження та повне підновлення працездатності активної частини населення країни; 2) гарантоване матеріальне забезпечення громадян, які втратили працездатність у зв'язку з виходом на пенсію чи не мали її в працездатному віці з тих чи інших причин. Отже, державне та приватне соціальне страхування за своїм функціональним призначенням передбачає розв'язання окремих аспектів соціального захисту громадян країни. Воно спрямоване на відшкодування доходів громадян, зумовлених втратою працездатності.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це система прав, обов'язків і гарантій, що передбачає надання соціального захисту, тобто матеріальне забезпечення громадян у випадку хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття за незалежних від них обставин, а також у старості й у інших випадках, Передбачених законом, за рахунок грошових фондів, сформованих шляхом сипати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, і ромадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.

Ознака, яка відмежовує соціальне страхування від соціального забезпечення, - це спосіб фінансування. -не є для застрахованих безоплатним і безеквівалентним. В умовах функціонування товарно-грошових відносин ця проблема вирішується за допомогою формування і використання визначених грошових страхових фондів.

Соціальне обслуговування - система соціальних заходів, яка передбачає надання соціальних послуг соціальними службами окремим особам чи групам населення для подолання або пом'якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повноцінної життєдіяльності.

Державні цільові фонди (ДЦФ) - це форма перерозподілу і використання фінансових ресурсів, залучених державою для фінансування суспільних потреб з визначених джерел, що мають цільове призначення та знаходяться в розпорядженні центральних і місцевих органів влади. – див. тему 2.

1.2. Система видатків на соціальний захист населення

Видатки бюджету на соціальний захист можна класифіку­вати за такими ознаками: за джерелами, за ініціатором, за ме­тою використання та за формами.

За джерелами фінансування видатки поділяються на ті, що фінансуються за рахунок коштів державного бюджету, та ви­датки, що фінансуються за рахунок місцевих бюджетів.

З державного бюджету здійснюється фінансування грошової допомоги біженцям, заходів, пов'язаних з поверненням та об­лаштуванням депортованого кримськотатарського народу і осіб інших національностей, які повернулися в Україну, та утриман­ня пунктів тимчасового розміщення біженців.

Переважна більшість видатків на соціальний захист насе­лення (державна допомога сім'ям з дітьми, державна соціаль­на допомога інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам, житлові субсидії, пільги ветеранам війни і праці, державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям тощо) фінансується за ра­хунок надання коштів із державного бюджету у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.

За ініціатором видатки бюджету на соціальний захист можна класифікувати як витрати на реалізацію загальнодер­жавних програм соціального захисту населення та витрати на місцеві програми.

До загальнодержавних програм відноситься надання всіх видів допомог і компенсацій, утримання установ та закладів соціального захисту, існування яких передбачено чинним законодавством, а також нормативно-правовими актами Кабіне­ту Міністрів України. Це витрати, фінансування яких передба­чено Законом України "Про державну допомогу сім'ям з діть­ми", "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам", "Про державну соціальну допомогу мало­забезпеченим сім'ям", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні", "Про біженців", "Про органи і служби у справах неповнолітніх" тощо.

Фінансове забезпечення реалізації загальнодержавних прог­рам соціального захисту населення здійснюється на рівні дер­жавного бюджету: або шляхом передбачення витрат безпосеред­ньо в державному бюджеті, або через врахування відповідних коштів при розрахунку обсягів міжбюджетних трансфертів.

Що стосується місцевих програм соціального захисту насе­лення, то рішення про запровадження таких програм прий­мається відповідними органами місцевого самоврядування, і фінансування проводиться за рахунок власних коштів місце­вих бюджетів.

За метою використання видатки на соціальний захист насе­лення можна поділити на такі групи. До першої групи можна віднести видатки на соціальний захист у зв'язку з малозабезпеченістю. Це насамперед стосується тих соціальних виплат, умо­вою надання яких є певний рівень доходів особи або домогос-подарства, що претендують на допомогу. Для визначення права на одержання таких допомог одержувач повинен подати до ор­гану, що призначає допомогу, довідку про середньомісячний су­купний дохід сім'ї. До цих видів допомоги можна віднести: до­помогу малозабезпеченим сім'ям з дітьми; державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям; додаткові виплати населен­ню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу та твердого палива (житлово-кому­нальні субсидії).

Друга група видатків на соціальний захист — за метою ви­користання — це виплати, призначенням яких є компенсація втраченого доходу. До таких видатків можна віднести, наприк­лад, витрати на виплату допомоги по вагітності і пологах, до­помоги по догляду за дитиною-інвалідом та допомоги по дог­ляду за дитиною до 3-х років.

Як специфічний вид витрат на соціальний захист населен­ня, призначенням яких є часткова компенсація втраченого до­ходу, можна виділити індексацію грошових доходів громадян.

Третя група витрат — це виплати, пов'язані з компенса­цією втраченого здоров'я або майна. Прикладом таких виплат можуть бути виплати компенсацій реабілітованим громадянам згідно із Законом України "Про реабілітацію жертв політич­них репресій в Україні".

Четвертою групою витрат на соціальний захист населен­ня за метою їх використання є витрати, пов'язані з надан­ням підтримки в облаштуванні, наприклад, витрати на утри­мання притулків для неповнолітніх та пунктів тимчасового розміщення біженців.

До п'ятої групи видатків на соціальний захист за метою використання можна віднести витрати на надання пільг та привілеїв окремим категоріям громадян.

За формами здійснення виплати на соціальний захист на­селення можуть бути грошові, безготівкові, натуральні. Най­поширенішою формою виплат є грошова. Єдиною виплатою, яка надається в безготівковій формі, є житлові субсидії.

Що стосується натуральної форми виплати допомоги, то вона застосовується переважно при реалізації місцевих прог­рам соціального захисту населення.

1.3. Державна допомога сім'ям із дітьми - Самостійно

В Україні держава встановлює гарантований рівень мате­ріальної підтримки сімей із дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів та ві­ку дітей, який спрямований на забезпечення пріоритету дер­жавної допомоги сім'ям із дітьми у загальній системі соціаль­ного захисту населення.

Громадяни України, в сім'ях яких виховуються та прожи­вають неповнолітні діти, мають право на державну допомогу у випадках і за умов, передбачених законом.

Порядок призначення і виплати державної допомоги сі­м'ям із дітьми та перелік документів, необхідних для призна­чення допомоги, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до цього призначаються такі види державної допомоги сім'ям із дітьми:

—допомога у зв'язку з вагітністю та пологами;

—одноразова допомога при народженні дитини;

—допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

—допомога на дітей, які перебувають під опікою чи пік­луванням;

—допомога малозабезпеченим сім'ям із дітьми.

Покриття витрат на виплату державної допомоги сім'ям із дітьми здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.

Усі види державної допомоги сім'ям із дітьми, крім допо­моги у зв'язку з вагітністю та пологами жінкам, призначають і виплачують органи соціального захисту населення за місцем проживання батьків (усиновителів, опікуна, піклувальника).

Допомога у зв'язку з вагітністю та пологами жінкам приз­начається і виплачується за місцем основної роботи (служби).

Документи, необхідні для призначення державної допомо­ги сім'ям із дітьми, подаються особою, яка претендує на приз­начення допомоги, самостійно.

Допомога у зв'язку з вагітністю та пологами надається у розмірі 100 відсотків середньомісячного доходу (стипендії, грошового забезпечення, допомоги з безробіття тощо) жінки, але не менш як 25 відсотків від розміру встановленого зако­ном прожиткового мінімуму для працездатної особи із розра­хунку на місяць.

Одноразова допомога при народженні дитини надається одному з батьків дитини (усиновителю чи опікуну), не застра­хованому в системі загальнообов'язкового державного соці­ального страхування.

Одноразова допомога батькам при народженні дитини приз­начається на підставі свідоцтва про народження дитини. Усино­вителям та опікунам зазначена допомога призначається на під­ставі рішення про усиновлення або встановлення опіки.

У разі народження (усиновлення, встановлення опіки) двох і більше дітей допомога надається на кожну дитину.

Одноразова допомога при народженні дитини надається у розмірі встановленого законом прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років.

Право на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку має не застрахована в системі загальноо­бов'язкового державного соціального страхування особа (один із батьків дитини, усиновитель, опікун, баба, дід або інший родич), яка фактично здійснює догляд за дитиною.

Видатки на виплату державної допомоги сім'ям з дітьми здійснюються у вигляді субвенції з державного бюджету до місцевих бюджетів. Розрахунки прогнозної потреби в коштах на виплату цієї допомоги проводяться окремо за кожним ви­дом допомоги, виходячи з державної статистичної звітності про надання допомоги та розмірів допомоги, визначених на підставі відповідної статті Закону України "Про Державний бюджет України на плановий рік".

1.4. Державна соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям - Самостійно

зниження рівня життя населення зумовило потребу в запровадженні нового виду допомоги, який спрямований на підтримку малозабезпечених сімей. Ця допомога була запроваджена постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1999 року.

Особливостями нової соціальної допомоги було визначе­но, що вона, по-перше, є цільовою, тобто надаватиметься тим, хто потребує її найбільше, тим, хто має низький дохід. По-друге, запроваджено надання допомоги не конкретній особі, а сім'ям — саме малозабезпечена сім'я перебуватиме в центрі уваги при з'ясуванні нужденності.

Допомога поширюється на сім'ї, які мають невисокий рі­вень доходів і складаються з пенсіонерів і дітей віком до 16 ро­ків (учнів — до 18 років), а також з непрацюючих осіб праце­здатного віку, а також з непрацюючих осіб працездатного віку, що зайняті доглядом за дітьми, час якого зараховується до тру­дового стажу, осіб, що мають трьох і більше дітей віком до 16 років і зайняті доглядом за ними, осіб, що доглядають за інва­лідом 1 групи або дитиною інвалідом віком до 16 років, а та­кож особами, які досягай 80-річного віку. У 2000 році з метою законодавчого закріплення надання допомоги малозабезпеченим сім'ям, а також прив'язки умов її надання до прожиткового мінімуму — основного соціального стандарту, встановленого Конституцією України, було прий­нято Закон України "Про державну соціальну допомогу мало­забезпеченим сім'ям". Зазначеним законом передбачено на­дання щомісячної допомоги у грошовій формі в розмірі, що залежить від величини середньомісячного сукупного доходу сім'ї. Розмір державної соціальної допомоги визначається як різниця між прожитковим мінімумом для сім'ї та її середньо­місячним сукупним доходом, але не може бути більшим, ніж 75 відсотків прожиткового мінімуму для сім'ї.

2.1. Склад видатків на освіту

Освіта — це суспільне явище, яке впливає на всі сфери економічного життя суспільства та є вагомим елементом на шляху досягнення високих темпів економічного зростання і добробуту суспільства. Вона являє собою специфічну галузь сфери духовного виробництва, яка займається формуванням знань та вмінь підростаючого покоління, його вихованням, підготовкою кадрів.

Перехід до ринкових відносин в Україні ставить дедалі ви­щі вимоги перед сферою освіти, вимагає постійного підви­щення якісного рівня загальноосвітньої та професійної під­готовки кожного працівника. Освіта має значний вплив на відтворення робочої сили. Це насамперед вплив на поліпшен­ня якості робочої сили, її здатності вчасно пристосуватися до нових вимог, які ставить ринок. Адже зростання освітнього рівня робітників є суттєвою передумовою кращої їх адаптації до праці в умовах прискореного розвитку науки, техніки та су­часних технологій. Розвиток творчого потенціалу працівника, який залежить від системи загальної та професійної освіти, підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів є суттєвими чинниками зростання продуктивності праці, а також еконо­мічного зростання держави.

Саме завдяки постійному зростанню витрат на освіту роз­винені країни зберігають провідне становище у світовій еко­номіці. При цьому досвід багатьох країн засвідчує той факт, що в більшості з них у структурі вкладень в освіту переважає державна частка. Основною причиною цього є те, що освіта — це той чинник, котрий громадянин може використовувати для підвищення свого життєвого рівня. Гарантований рівний чи у крайньому разі мінімальний доступ до освіти слугує цілям забезпечення рівних прав та соціальних свобод населенню тієї чи іншої країни.

Іншою важливою причиною державної підтримки освіти є суспільно-корисна цінність витрат на освіту. Вигоду від наяв­ності громадян з високим рівнем освіти має не лише окремо взята людина, а й суспільство в цілому. Від них за­лежить довгострокова перспектива економічного та соціально­го розвитку країни в цілому.

На розвиток системи освіти в Україні спрямовуються знач­ні матеріальні та фінансові ресурси. Головним джерелом фі­нансування витрат на освіту є державний та місцеві бюджети. Система освіти в нашій країні є єдиним комплексом послідов­но пов'язаних між собою ланок виховання і навчання: дош­кільне виховання, загальна середня освіта, позашкільне вихо­вання, професійно-технічне навчання, середня спеціальна і вища освіта. Це закріплено в Законі України "Про освіту", прийнятому 23 травня 1991 року та у змінах і доповненнях від 23 березня 1996 року, де серед основних принципів державної політики в галузі освіти визначені такі:

—доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

—рівність умов для повної реалізації кожною людиною її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

—гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдсь­ких духовних цінностей;

—органічний зв'язок зі світовою та національною істо­рією, культурою, традиціями;

—незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій.

Видатки на освіту здійснюються за такими групами закла­дів і заходів:

1. Дошкільна освіта:

— дошкільні заклади освіти.

2. Загальна середня освіта:

— загальноосвітні школи (в т.ч. школа—дитячий садок, інтернат при школі), спеціалізовані школи, ліцеї, гімназії, колегіуми;

— вечірні змінні школи.

3. Заклади освіти для громадян, які потребують соціальної
допомоги та реабілітації:

—загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні шко-ли-інтернати санаторного типу;

—загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та ді­тей, які залишилися без піклування батьків;

—дитячі будинки (в тому числі сімейного типу, прийом­ні сім'ї);

—спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи та інші заклади освіти для дітей з вадами у фізичному чи розумо­вому розвитку;

— загальноосвітні школи соціальної реабілітації;

— допомога на дітей, які перебувають під опікою, піклу­ванням.

4. Позашкільна освіта:

— позашкільні заклади освіти, заходи із позашкільної ро­боти з дітьми.

5. Професійно-технічна освіта:

—професійно-технічні заклади освіти;

—професійно-технічні училища соціальної реабілітації.

6. Вища освіта:

—вищі заклади освіти І та II рівнів акредитації;

—вищі заклади освіти III та IV рівнів акредитації.

7. Післядипломна освіта:

— заклади післядипломної освіти III—IV рівнів акредита­ції (академії, інститути, центри підвищення кваліфікації, пере­підготовки, вдосконалення);

— інші заклади і заходи в галузі післядипломної освіти.

8. Інші заклади та заходи в галузі освіти:

—придбання підручників;

—методична робота, інші заходи з народної освіти;

— служба технічного нагляду за будівництвом і капіталь­ним ремонтом;

—централізовані бухгалтерії;

— групи з централізованого господарського обслугову­вання;

— інші заклади освіти.

Важливим елементом державної політики в галузі освіти має стати визначення державних вимог до змісту, рівня та об­сягів освіти і на цій основі вжиття заходів для поліпшення якості навчально-виховного процесу, забезпечення рівня ос­віти, достатнього для технічного, економічного і соціального прогресу країни.

При збереженні орієнтації в основному на державне фі­нансування освіти навчальним закладам надано широкі права для того, щоб вони самостійно заробляли гроші на своє утри­мання, вишукуючи і використовуючи альтернативні, позабюд­жетні кошти.

Фінансування установ, закладів та заходів освіти здійс­нюється на нормативній основі за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів, галузей економіки, підприємницьких структур, а також додаткових джерел фінансування.

Однак зростає обсяг позабюджетних коштів, що спрямову­ються на розвиток освіти. Додатковими джерелами фінансу­вання освіти є такі:

—кошти, одержані за підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів згідно з укладеними договорами;

—плата за надання додаткових освітніх послуг;

—кошти, одержані за науково-дослідні роботи (послуги) та інші роботи, виконані навчально-виховним закладом на за­мовлення підприємств, установ, організацій і громадян;

— доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, устаткування;

—дотації місцевих органів влади;

—кредити банків;

— добровільні грошові внески, матеріальні цінності, отри­мані від підприємств, установ, організацій, окремих громадян.

У разі одержання коштів з інших джерел бюджетні асигну­вання навчально-виховних закладів, установ та заходів систе­ми освіти не зменшуються. Бюджетні асигнування на освіту та позабюджетні кошти не підлягають вилученню.

2.2. Видатки на загальноосвітні школи

Розмір витрат на утримання шкіл визначається коштори­сом доходів і видатків. Вихідною базою для визначення розмі­ру асигнувань за основними статтями кошторису школи є кількість учнів і класів.

Основну частину видатків бюджету на освіту складає фінансування загальноосвітніх шкіл. В основі визначення обсягів фінансування лежать два показники:

• вихідний — кількість учнів;

• похідний — кількість класів.

Ці показники відображаються на дві дати — 1 січня і 1 вересня планового бюджетного року. Кількість учнів на 1 січня планового року приймається на рівні контингенту на 1 вересня поточного року. Кількість учнів на 1 вересня планового року визначається з урахуванням повного переходу учнів з класу в клас. Наприклад, кількість учнів 2-х класів на 1 вересня дорівнює кількості учнів 1-х класів на 1 січня. Кількість учнів перших класів на 1 вересня поточного року встановлюється на основі перепису дітей в районі функціонування школи. Кількість учнів десятих класів визначається з урахуванням вступу до ПТУ і коледжів випускників 9-х класів.

Кількість класів визначається на кожну дату, виходячи з нормативів наповнюваності одного класу. Вони встановлені на такому рівні:

• 1—9 класи — 35 учнів;

• 10—11 класи — 25 учнів.

Система зарплати вчителів складається з трьох складових:

а) оплата навчальних годин;

б) доплата за перевірку зошитів;

в) додаткові доплати.

Основним елементом виступає оплата навчальних годин

Додаткові доплати встановлені за класне керівництво, завідування навчальними кабінетами, дослідними майстернями і ділянками, ведення позакласної фізкультурної роботи, завідування бібліотекою.

Розрахунок зарплати вчителів здійснюється у спеціальному документі — тарифікаційному списку, в рядках якого відображаються дані по кожному вчителю. Графи показують основні відомості і розрахунок зарплати:

• освіта, номер диплома;

• кваліфікаційна категорія;

• предмет;

• навчальне навантаження на тиждень у розрізі трьох груп класів (1—4, 5—9, 10—11);

• сума оплати педагогічного навантаження і доплати за перевірку зошитів по кожній групі класів;

• додаткові доплати (по кожному виду).

Підсумкова графа — загальна сума зарплати за місяць. У тарифікаційному списку підсумки підбиваються по рядках (зарплата кожного вчителя) і графах (обсяг педагогічного навантаження, зарплата, доплати і сумарна зарплата).

Керівники шкіл отримують зарплату, що складається з двох частин, — ставка директора чи завуча та оплата педагогічної роботи. При цьому для них встановлені обмеження — максимальний обсяг їх педагогічного навантаження не повинен перевищувати 2/3 від нормативу (тобто 12 год).

Основним напрямом витрат по школі є фонд зарплати, який складається з трьох елементів:

1) педагогічного персоналу;

2) адміністративно-управлінського персоналу;

3) обслуговуючого персоналу.

Фонд зарплати вчителів планується у розрізі трьох вищезазначених складових системи зарплати. Планування фонду оплати педагогічного навантаженняздійснюється на основі двох показників:

1) кількості педагогічних ставок;

2) середньої ставки зарплати.

Педагогічна ставка — це умовна розрахункова ставка, що відповідає нормативу педагогічного навантаження. Кількість педагогічних ставок розраховується по кожній групі класів шляхом ділення загальної кількості годин педагогічного навантаження по даній групі на норматив навантаження. Загальна кількість годин зафіксована у тарифікаційному списку і визначається виходячи з кількості класів у кожній групі та обсягу годин за планом. Крім того, враховується ділення класів на групи з окремих предметів — праця, фізкультура, іноземна мова.

Середня ставка зарплати визначається шляхом ділення суми оплати навчальних годин (з тарифікаційного списку) на кількість педагогічних ставок по даній групі класів.

Розрахунок річного фонду зарплати проводиться в розрізі двох періодів — за січень — серпень і вересень — грудень. Це пов’язано з тим, що з початком кожного навчального року, як правило, змінюється кількість класів у кожній навчальній групі. У січні — серпні кількість педагогічних ставок на 1 січня по даній групі множиться на середню ставку зарплати станом на 1 січня і на 8 місяців (у сільських школах на 8,5 місяця). За вересень — грудень кількість педагогічних ставок на 1 вересня множиться на середню ставку зарплати станом на 1 січня і на 4 (3,5) місяці.

Фонд зарплати за перевірку зошитів планується в розрізі груп класів шляхом множення середньорічної кількості класів у даній групі на середні витрати на перевірку зошитів на один клас. Середні витрати визначаються діленням суми доплати за перевірку зошитів за тарифікаційним списком на кількість класів на 1 січня.

Додаткові доплати плануються в розрізі кожного виду доплат шляхом множення відповідних показників на встановлений норматив доплати:

• за класне керівництво — середньорічна кількість класів на норматив доплати;

• за керівництво кабінетами — кількість кабінетів на норматив доплати;

• за ведення позакласної фізкультурної роботи — залежно від чисельності класів у школі.

Фонд зарплати адміністративно-управлінського персоналу:

До складу навчальних витрат відносяться витрати на прид­бання сировини і матеріалів, що використовуються в навчаль­ному процесі, придбання і тиражування методичних матеріалів, витрати на реактиви, хімікати, спеціальний посуд, витрати на виготовлення карт, схем, макетів, що носять тимчасовий харак­тер, наприклад, для організації виставок. Ці види витрат розра­ховуються за нормами на один клас, затвердженими у встанов­леному порядку.

Витрати на харчові продукти передбачаються тільки по школах, які мають групи подовженого дня. Ці витрати визна­чають за встановленими нормами залежно від кількості учнів, які отримують харчування за рахунок бюджетних коштів, та кількості днів харчування, які розраховуються на основі даних за минулі роки.

Витрати на придбання книг, періодичних видань для біб­ліотечних фондів розраховуються, виходячи із затверджених норм на один клас.

Категорія "Видатки на відрядження" включає видатки на оплату проїзду, добових, квартирних під час службових від­ряджень, відряджень на курси і в навчальні заклади на сесії, семінари, наради, конференції. їхній розмір визначається, виходячи із фактичних даних, що складалися в минулі роки, з урахуванням необхідності жорсткої економії бюджетних коштів.

Категорія видатків "Оплата послуг з утримання бюджетних установ" включає послуги зв'язку, поліграфічні послуги, по­точний ремонт будівель, приміщень шкіл, устаткування та ін­вентарю, що перебуває на балансі, оплати інших поточних ви­датків, включаючи видатки на утримання в чистоті будівель, дворів, дезінфекцію, технічне обслуговування устаткування.

До категорії видатків "Оплата комунальних послуг та енер­гоносіїв" належать платежі з оплати школами комунальних послуг та енергоносіїв, включаючи оплату теплопостачання, водопостачання, водовідведення, електроенергії, природного газу, оплати інших видів енергії (вугілля, дров, мазуту та ін.), а також оплати інших комунальних послуг (наприклад, ліфт, сміттєпровід і т. ін.). Розмір цих видатків обчислюється пря­мим розрахунком, виходячи із зовнішньої кубатури приміщень шкіл, площі будівель, встановлених норм витрат, чинних цін та тарифів, порядку розрахунку за електроенергію, газ, воду, паливо. Вартість інших комунальних послуг визначають вихо­дячи із середніх витрат, які склалися за минулі роки на одно­го учня.

До капітальних видатків на утримання шкіл відноситься придбання транспортних засобів, приладів, верстатів, а також столів, стільців, інших канцелярських меблів, спеціальних меблів для бібліотек, комп'ютерної та розмножувальної техні­ки, устаткування для їдалень, буфетів та ін. Розмір цих витрат визначає вища організація за кошторисом школи в межах асигнувань, передбачених бюджетом для цієї мети. При цьому враховують наявність інвентарю згідно з переліком Міністер­ства освіти і науки та можливість придбання його за рахунок позабюджетних коштів.

2.3. Видатки на підготовку кадрів

У сучасних умовах господарювання рівень кваліфікації спеціалістів є одним із найважливіших чинників, які вплива­ють на економічний і соціальний розвиток країни. Становлен­ня в Україні ринкових відносин, тісніша інтеграція країни зі світовою економічною системою пов'язані з необхідністю змін у професіональній структурі зайнятого населення, насамперед спеціалістів вищої та середньої кваліфікації.

Системавищої освіти в Україні зараз включає дві групи закладів:

• І—ІІ рівней акредитації — коледжі, технікуми, інститути;

• ІІІ—ІV рівней акредитації — інститути, університети, академії.

Фінансування вищої освіти здійснюється за рахунок двох джерел:

1) бюджет;

2) платне навчання.

Джерелами фінансування витрат на підготовку кадрів є кошти державного та місцевих бюджетів, галузевих мініс­терств, відомств, організацій, кошти фізичних та юридичних осіб. Основним джерелом фінансування є кошти державного та місцевих бюджетів.

Основою впровадження механізму застосування платних послуг у вищих навчальних закладах є Закон України "Про ос­віту", де визначено, що додатковими джерелами фінансового забезпечення освіти можуть виступати кошти від надання платних послуг. Перелік платних послуг в системі вищої осві­ти досить широкий і залежить від конкретних можливостей відповідного навчального закладу, попиту населення та потреб економіки (це плата за здавання в оренду приміщення, устаткування, надання транспортних послуг, видачу окремих документів, їх копій, дублікатів).

Вищий навчальний заклад самостійно використовує бюд­жетні та позабюджетні кошти відповідно до кошторису дохо­дів і видатків.

Фонд заробітної плати вищих закладів освіти містить 5 елементів:

1) професорсько-викладацький склад;

2) адміністративно-управлінський персонал;

3) навчально-допоміжний персонал;

4) обслуговуючий персонал;

5) фонд погодинної оплати праці викладачів.

Фонд зарплати професорсько-викладацького складу визначається шляхом множення кількості посад на середню ставку. Кількість посад встановлюється за нормативом кількості студентів на викладача, який диференційовано за формами навчання (очна, вечірня, заочна). Зарплата викладачів залежить від посади (асистент, старший викладач, доцент, професор), наукового ступеня (кандидат наук, доктор наук) і вченого звання (доцент, професор).

Фонд погодинної оплати праці викладачів розраховується за нормативом (1—2%) до фонду зарплати професорсько-викладацько­го складу і використовується для оплати праці залучених до викладання фахівців народного господарства і наукових закладів.

Фонд зарплати адміністративного, навчально-допоміжного та обслуговуючого персоналу визначається на підставі штатного розпису вищого навчального закладу освіти, який затверджується ректором.

Значну частку у витратах вищих навчальних закладів ста­новлять стипендії. Стипендії — це грошове забезпечення, що регулярно надається особам, які навчаються на денних відді­леннях за рахунок бюджетних коштів, а також особам, які проходять підготовку в аспірантурі та докторантурі. Стипендія призначається студентам, які мають середній бал успішності 4 і вище, за особливі успіхи у навчанні та науково-технічній творчості; можуть встановлюватися персональні стипендії в межах стипендіального фонду.

Стипендії студентам виплачуються в межах доведених лі­мітів стипендіального фонду. В межах доведених лімітів нав­чальні заклади вирішують питання призначення стипендій, забезпечуючи їх виплату насамперед студентам з числа дїтей-сиріт, дітей, що залишилися без опіки батьків, та з малозабез­печених сімей.

Професійно-технічний навчальний заклад — це заклад освіти, що забезпечує реалізацію прав громадян на профе­сійно-технічну освіту, оволодіння робітничими професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до їхніх інтере­сів, здібностей, стану здоров'я.

Фінансування професійно-технічних навчальних закладів у межах обсягів державного замовлення здійснюється за раху­нок коштів державного бюджету.

Професійно-технічні навчальні заклади недержавної фор­ми власності утримуються за рахунок коштів відповідних за­мовників.

Чисельність навчальних груп у професійно-технічних нав­чальних закладах для теоретичного навчання становить 25—30 учнів, для виробничого навчання — 12—15 учнів.

Кількість годин викладацької роботи на групу прий­мається, виходячи із встановлених навчальним планом го­дин обов'язкових занять. У професійно-технічних закладах, де навчання здійснюється за кількома спеціальностями, роз­рахунок кількості годин занять складається окремо за кож­ною спеціальністю. Фонд заробітної плати визначається, ви­ходячи із середнього числа педагогічних годин на групу, середньорічної кількості груп і розміру оплати за педагогіч­ну навчальну годину.

У кошторисі доходів та видатків передбачаються витрати на харчування, обмундирування учнів, а також на виплату сти­пендій. Витрати на харчування розраховуються за кількістю учнів, які отримують його, денною нормою витрат на харчу­вання та кількістю днів харчування на рік. Витрати на обмун­дирування визначають за встановленими нормами на одно­го учня.

За іншими статтями кошторису видатки розраховують так само, як і по інших бюджетних установах.

2.4. Видатки на школи-інтернати - самостійно

Школа-інтернат — це навчально-виховний заклад, який надає допомогу у навчанні і вихованні дітей сім'ям, які не ма­ють для цього належних умов. Ці заклади сприяють реалізації потреб суспільства і держави у загальній середній освіті відпо­відно до інтересів, здібностей та нахилів особистостей.

Згідно із бюджетною класифікацією виділяються такі типи шкіл-інтернатів:

—загальноосвітні школи-інтернати, загальноосвітні сана­торні школи-інтернати;

—загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт та ді­тей, які залишилися без піклування батьків;

— дитячі будинки;

— спеціальні загальноосвітні школи-інтернати, школи та інші заклади освіти для дітей з вадами у фізичному чи розумо­вому розвитку;

— загальноосвітні школи соціальної реабілітації.

Фінансово-господарська діяльність загальноосвітньої школи-інтернату здійснюється на основі єдиного кошторису дохо­дів і видатків. Доходи і витрати за більшістю статей кошторису школи-інтернату плануються так само, як і в загальноосвіт­ній школі

У штаті адміністративно-господарського і навчально-допо­міжного персоналу додатково передбачаються посади лікаря, медсестри, працівників кухні та інші залежно від кількості уч­нів у школі-інтернаті.

Видатки на харчування розраховують, виходячи з установ­лених норм харчування одного учня, кількості днів харчуван­ня на рік та кількості учнів, що проживають в інтернаті. Нав­чальні видатки визначають за нормами на одного вихованця на рік.

На відміну від загальноосвітніх шкіл, у школах-інтернатах значні видатки передбачаються на придбання м'якого інвентарю та устаткування. Ці видатки розраховуються за нормами на одного вихованця, які диференціюються за ро­ками перебування вихованців у школах-інтернатах. По за­кінченні загальноосвітньої школи-інтернату вихованцям видається безплатно комплект літнього одягу і взуття, яке було в користуванні під час навчання в школі-інтернаті, а за бажанням батьків та осіб, які їх замінюють, із урахуванням матеріального стану сім'ї може безплатно видаватися також комплект зимового одягу і взуття, що було в їхньому корис­туванні під час навчання.

За утримання дітей у загальноосвітніх школах-інтернатах батьки вносять плату, розмір якої залежить від їхнього дохо­ду та кількості дітей у сім'ї. Плата надходить до того бюдже­ту, за рахунок якого фінансується школа-інтернат. За рахунок плати батьків покривається незначна частина витрат на утри­мання дітей. Місцеві державні адміністрації можуть звільняти батьків від плати за навчання дітей залежно від матеріальних умов сім'ї.

Плата за утримання дітей у санаторній школі-інтернаті з батьків не береться. Діти, що не мають батьків, утримують­ся в школі-інтернаті на повному державному забезпеченні. Знижується плата батьків за утримання вихованців, які про­живають у сім'ях, але одержують харчування й одяг.

2.5. Видатки на дитячі дошкільні установи - самостійно

Держава надає всебічну допомогу сім'ї у розвитку, вихо­ванні та навчанні дитини; забезпечує доступність і безоплат­ність дошкільної освіти в державних і комунальних дошкіль­них навчальних закладах у межах державних вимог до змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти; піклується про збереження та зміцнення здоров'я, психологічний і фізичний розвиток ді­тей; сприяє розвиткові та збереженню мережі дошкільних нав­чальних закладів незалежно від підпорядкування, типів і форм власності.

Дошкільна освіта є обов'язковою первинною складовою частиною системи безперервної освіти в Україні.

Завданнями дошкільної освіти є:

— збереження та зміцнення фізичного, психічного і духов­ного здоров'я дитини;

— виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу, а також цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля;

— формування особистості дитини, розвиток її творчих здібностей, набуття нею соціального досвіду.

Дошкільний навчальний заклад, заснований на приватній формі власності, здійснює свою діяльність за наявності ліцен­зії на право надання освітніх послуг у сфері дошкільної осві­ти, виданої у встановленому законодавством України порядку.

Відповідно до потреб громадян України створюються такі дошкільні навчальні заклади:

—дошкільний навчальний заклад (ясла) для дітей віком від двох місяців до трьох років, де забезпечується догляд за ни­ми, а також їх розвиток і виховання відповідно до вимог базо­вого компонента дошкільної освіти;

—дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) для дітей віком від двох місяців до шести (семи) років, де забезпечують­ся догляд за ними, розвиток, виховання і навчання відповідно до вимог базового компонента дошкільної освіти;

—дошкільний навчальний заклад (дитячий садок) для ді­тей віком від трьох до шести (семи) років, де забезпечуються їх розвиток, виховання і навчання відповідно до вимог базо­вого компонента дошкільної освіти;

—дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) компенсу­ючого типу для дітей віком від двох до семи (восьми) років, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвит­ку, тривалого лікування та реабілітації. Дошкільні навчальні заклади (ясла-садок) компенсуючого типу поділяються на спе­ціальні та санаторні;

—будинок дитини — дошкільний навчальний заклад сис­теми охорони здоров'я для медико-соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а також для дітей із вадами фізичного та (або) розумового розвитку від народження до трьох (для здорових дітей) та до чотирьох (для хворих дітей) років;

—дошкільний навчальний заклад (дитячий будинок) ін­тернатного типу забезпечує розвиток, виховання, навчання та соціальну адаптацію дітей-сиріт і дітей, позбавлених бать­ківського піклування, дошкільного та шкільного віку, які перебувають у родинних стосунках і утримуються за рахунок держави;

—дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) сімейного типу для дітей віком від двох місяців до шести (семи) років, які перебувають у родинних стосунках і де забезпечуються їх догляд, розвиток, виховання і навчання відповідно до вимог базового компонента дошкільної освіти;

—дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) комбінова­ного типу для дітей віком від двох місяців до шести (семи) ро­ків, у складі якого можуть бути групи загального розвитку, сімейні, прогулянкові, в яких забезпечу­ються дошкільна освіта з урахуванням стану здоров'я дітей, їх розумового, психологічного, фізичного розвитку;

—дошкільний навчальний заклад (центр розвитку дити­ни), в якому забезпечуються фізичний, розумовий і психоло­гічний розвиток, корекція психологічного і фізичного розвит­ку, оздоровлення дітей, які відвідують інші навчальні заклади чи виховуються вдома;

—дитячий будинок сімейного типу — дошкільний нав­чальний заклад, в якому виховуються діти-сироти і діти, поз­бавлені батьківського піклування, віком від двох до вісімнад­цяти років.

Оплата праці педагогічних працівників, спеціалістів, обс­луговуючого персоналу та інших працівників дошкільних нав­чальних закладів здійснюється згідно з Кодексом законів про працю України та іншими нормативно-правовими актами.

Фінансово-господарська діяльність дошкільних навчаль­них закладів здійснюється відповідно до Закону України "Про освіту", законів про бюджет, власність, місцеве самоврядуван­ня та інших нормативно-правових актів.

Утримання та розвиток матеріально-технічної бази дош­кільних навчальних закладів у межах Типового переліку обо­в'язкового обладнання дошкільних навчальних закладів фі­нансуються за рахунок коштів засновників (власників) цих закладів.

Матеріально-технічна база дошкільного навчального зак­ладу включає будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, інвентар, устаткування, транспортні засоби, службове житло та інше. Майно дошкільного навчального закладу належить йому на правах, визначених законом та іншими нормативно-правовими актами.

Джерелами фінансування дошкільного навчального закла­ду є кошти:

— засновника (власника);

— відповідних бюджетів (для державних і комунальних дошкільних навчальних закладів);

— батьків або осіб, які їх замінюють;

— добровільні пожертвування та цільові внески фізичних і юридичних осіб;

—інші кошти, не заборонені законодавством України.

Штатні розписи державних і комунальних дошкільних навчальних закладів, незалежно від підпорядкування і типу, встановлюються відповідним органом управління освітою на основі Типових штатних нормативів дошкільних навчальних закладів, затверджених спеціально уповноваженим централь­ним органом виконавчої влади в галузі освіти і науки за по­годженням із спеціально уповноваженим центральним орга­ном виконавчої влади у галузі фінансів.

Штатні розписи приватних дошкільних навчальних закла­дів встановлюються власником (засновником) на основі Типо­вих штатних нормативів дошкільних навчальних закладів.

У фінансуванні дошкільних закладів існують певні особливості. Планування фонду зарплати здійснюється за спрощеною методикою: кількість посад множиться на середню ставку зарплати. Кількість посад вихователів та їх помічників встановлюється за нормативом на одну групу. Норматив залежить від тривалості перебу­вання дітей у закладі: найпоширене — 12-годинне перебування дітей, за якого норматив становить 2 вихователя + 2 помічника.

Кількість посад іншого персоналу встановлюється за типовими штатними розписами виходячи з чисельності дітей у даному закладі.

Загальною особливістю для шкіл-інтернатів та дитячих дошкільних закладів є встановлення часткового покриття витрат за рахунок батьківської плати. Ця плата зараховується не на рахунки даних закладів, а в бюджет. Вся сума витрат за кошторисом фінансується з бюджету.

2.6. Фінансування охорони здоров’я -самостійно

Кошторисне фінансування медичних закладів ґрунтується на таких показниках:

по стаціонару — кількість ліжок і ліжко-днів;

по поліклініках — кількість лікарських відвідувань.

Кількість ліжок характеризує лікарняні місця. Розрізняють нормативну потребу і фактичну їх наявність. Нормативна потреба визначається, виходячи з чисельності жителів і показника госпіталізації в розрахунку на рік. Фактична наявність характеризує кількість встановлених в медичному закладі ліжок. Кількість ліжко-днів — добуток від множення кількості ліжок на кількість днів функціонування одного ліжка на рік.

Кількість лікарських відвідувань визначається шляхом множення чисельності жителів у районі обслуговування на середню кількість відвідувань лікарні на рік (приблизно 30 разів). Загальна кількість відвідувань розподіляється за окремими спеціалістами — хірурги, терапевти і т.п.

Система заробітної плати медичних працівників встановлюється в розрізі категорій: лікарі, середній та молодший медичний персонал, адміністративно-управлінський та обслуговуючий персонал.

Система зарплати лікарів ґрунтується на встановленні ставки зарплати та системи підвищень і надбавок. Ставка зарплати залежить від посади (лікар-хірург, лікар-інтерн чи лікарі інших спеціальностей) та кваліфікаційної категорії. Крім того, ставка в частині надбавки може залежати від місцезнаходження лікарні — місто чи сільська місцевість. Надбавки до зарплати також встановлюються за шкідливі і небезпечні умови праці (інфекційні лікарні, рентген-кабінети), за роботу у вихідні і святкові дні та нічний час.

Ставки зарплати середнього медичного персоналу залежать від посади (медична сестра, акушерка, фельдшер, зубний лікар), категорії і стажу роботи. Для молодшого медичного персоналу ставки встановлені в залежності від посади (сестра — операційна, сестра — хазяйка, сестра — ванниця). На середній і молодший медперсонал поширюються надбавки за шкідливі умови праці та роботу у вихідні і святкові дні та нічний час.

Для медичних працівників зарплата розраховується, виходячи з обсягів роботи — 0,25; 0,5; 0,75; 1,0; 1,25; 1,5 ставки. Дозволяється поєднувати обов’язки медичної сестри та санітарки.

Для адміністративно-управлінського та обслуговуючого персоналу встановлені тверді ставки заробітної плати.

Фонд зарплати розраховується шляхом множення кількості посад на середню ставку зарплати. Середня ставка зарплати медперсоналу встановлюється на підставі тарифікаційного списку.

Кількість посад лікарів визначається в розрізі стаціонару і поліклініки: по стаціонару — виходячи з нормативу кількості ліжок на одного лікаря (15—30 ліжок), який диференційовано в розрізі відділень (хірургічне, терапевтичне і т. д.); враховуються також посади завідувачів відділеннями, лікарів-інтернів та лікарів-спеціалістів; у поліклініці — на основі кількості лікарських відвідувань у розрізі спеціалістів і встановлених нормативів прийому на одного лікаря; в поліклініці також передбачаються посади завідувачів відділеннями (за наявності певної кількості лікарів даного профілю).

Кількість посад середнього медперсоналу визначається по стаціонару виходячи з кількості цілодобових постів. Кількість постів, у свою чергу, встановлюється відповідно до нормативів кількості ліжок на один пост, які диференціюються в розрізі відділень і встанов­люються окремо для денних і нічних годин. Кількість посад на один пост визначається шляхом ділення річного балансу часу в годинах (365 × 24) на кількість годин роботи однієї медсестри на рік. Крім того, враховуються посади старшої медсестри, медсестри для організації індивідуального догляду за тяжкохворими та посади медсестер у лікувально-діагностичних кабінетах. У поліклініці кількість посад медсестер встановлюється за нормативом відповідно до кількості посад лікарів (як правило, 1:1 і більше).

Кількість посад молодшого медперсоналу визначається аналогічно середньому медперсоналу. Відмінність полягає в тому, що норматив кількості ліжок на один пост дещо більший.

Кількість посад обслуговуючого персоналу встановлюється за типовими штатними розписами.

Крім бюджетних асигнувань, джерелом фінансування медичних закладів можуть бути доходи, які надходять від підприємств, організацій та установ за укладеними угодами на проведення медичного обслуговування їх працівників, доходи від надання платних послуг (видача довідок та ін.), надходження від спонсорських і благодійних внесків.