І.З.Танчин СОЦІОЛОГІЯ 20 страница
Теорії походження держави.
Існує досить велика кількість теорій походження держави. Серед них найпоширенішими є:
Патріархальна теорія — започаткована ще давньогрецьким філософом Аристотелем (384—322 рр. до н. є.). Відповідно до цієї теорії, держава виникає внаслідок природного розвитку сім'ї: спершу в селище, згодом — у плем'я, а згодом — і в державу. Лідер держави стоїть на чолі суспільства, як батько на чолі сім'ї.
Представники органічної теорії, як, наприклад, німецько-російський вчений Петер Лілієнфельд (1829—1903), вважали, що держава подібна до своєрідної живої істоти, яка має свій організм і самостійну волю. Воля держави виражається в законах та інших правових нормах.
Згідно теорії завоювання, засновником якої вважається польсько-австрійський вчений Людвіг Гумплович (1838— 1909), держава виникає внаслідок підкорення одного племені іншим. Для того, щоб зберегти владу над переможеними, переможці створюють державний апарат і поступово боротьба між племенами поступається місцем боротьбі між станами, класами тощо.
Представники теорії суспільного договору (англійський філософ Томас Гоббс (1688—1679), французький філософ Жан-Жак Руссо (1712—1778) були впевнені, що держава виникає завдяки укладенню між людьми, які проживають на певній території, добровільного взаємного договору. На думку Томаса Гоббса, додержавному існуванню людини передував стан "війни всіх проти всіх". Жан-Жак Руссо вважав, що від початку люди були вільними істотами, однак поступово різниця в соціальному становищі і багатстві спричинила перетворення доброї "природної" людини на амбітну й егоїстичну "суспільну" людину, здатну умисне завдавати шкоди іншим. Відтак, обидва вчені сходились у тому, що в процесі розвитку суспільства люди врешті-решт змушені були домовитися про створення держави, яка б оберігала їхні права, але, отримавши безпеку, громадяни натомість передали державі частину своїх прав і своїх доходів.
Расово-психологічна теорія, найяскравішими представниками якої вважають французького філософа, письменника і дипломата Жозефа Артюра де Гобіно (1816—1882) і англійського германофіла філософа Г'юстона Чемберлена (1885—1927), які доказували, що люди не однакові і поділяються на два основних типи: ті, кому призначено панувати і ті, хто потребує керівників. Панівний тип переважає серед білої раси, особливо у родині арійців, які, на їхню думку, залишились на землі єдиними носіями, справжньої цивілізації. Саме арійцям властивий творчий геній, енергія, безстрашність, воля. Це "раса панів". Очевидно, що положення теорії Гобіно і Чемберлена співпадають з ідеологічними постулатами фашизму.
Марксистська теорія (Карл Маркс (1818—1883)) переконує, що держава виникла із поділом суспільства на класи і представляє державу — як орган політичного панування класу власників засобів виробництва, диктатуру експлуататорського класу. Щоправда, з часом складається особливий прошарок державних чиновників, бюрократія, яка в інтересах збереження і розвитку держави може нав'язувати певні правила і панівному клаоові, в тому числі силою.
Форми держави.
Кожне суспільство має певну політичну структуру, певну форму державного управління. Одним зі способів аналізу форм державного управління є дослідження того, як здійснюються відносини між керівниками і рештою суспільства, а також того, яким чином керівники суспільства отримали свою владу.
Монархічна держава. Це одна із найдавніших форм державного управління. Влада у такій державі передається у спадок в рамках однієї родини від одного покоління до наступного. Піддані у цьому процесі не беруть участі або їх участь є мінімальною. Ранні монархії зазвичай були монархіями абсолютними — їхні правителі володіли необмеженою владою. Сьогодні таких залишилось дуже мало: Саудівська Аравія, Оман, Султанат Бруней та деякі інші. Сучасні монархи є переважно монархіями конституційними — влада монарха у них обмежена конституціями цих країн і є, як правило, символічною, а реальна влада зосереджена у руках уряду, який обирається шляхом загального голосування. Таких монархій і сьогодні є досить багато: Бельгія, Данія, Великобританія, Іспанія, Нідерланди, Норвегія, Швеція, Японія та ін.
Авторитарна держава. В авторитарній державі суспільство бере незначну участь у політичному житті, політичні права і свободи громадян і суспільно-політичних організацій — суттєво звужені; керівник (або керівники) держави не може бути усунутий зі свого владного становища конституційним шляхом. Опираючись на армію і каральні органи, керівництво держави робить необов'язковими легальні демократичні засоби і форми управління соціальним життям, подолання кризових ситуацій, замінює їх репресіями і свавіллям. Хоча у такій державі, на відміну від тоталітарної, зберігаються певні елементи демократії: допускається існування кількох ідеологій, різних політичних партій, не контролюється економічна сфера життя суспільства, приватне життя громадян. Приклади авторитарних режимів — хунта Августо Піночета у Чилі, режим Дока Дювальє на Гаїті, Хуана Перона в Аргентині, Фердинанда Маркоса на Філіппінах та ін.
Тоталітарна держава. Це така держава, керівництво якої не визнає жодних обмежень для своєї влади і намагається контролювати абсолютно всі сфери суспільного життя (слово "тоталітарний" походить від лат. Шив — увесь, цілий, повний). Якщо історія авторитаризму є тривалою, то тоталітаризм є явищем XX ст., оскільки тільки порівняно недавно з'явилися технічні засоби, які дозволяють урядові систематично і ретельно контролювати життя громадян. Класичними прикладами тоталітарних держав є фашистська Італія, нацистська Німеччина, Радянський Союз. Для тоталітарної держави властива монополізація влади в руках однієї партії, яка, в свою чергу, перебуває повністю під владою одного вождя, заборона демократичних організацій, ліквідація конституційних прав і свобод, репресії проти опозиціонерів, монополія на інформацію, мілітаризація суспільного життя.
Демократична держава. Термін "демократія" походить від грецьких слів — народ, — влада. Це такий тип держави, влада у якій перебуває у руках усіх громадян, які наділені правом участі у політичному житті, а також правом вибору і відкликання своїх керівників. Демократія має довгу історію і на різних етапах її історії існували різні форми демократії. У Стародавній Греції, наприклад, існувала безпосередня демократія, яка передбачає особисту участь усіх членів спільноти у прийнятті політичних рішень. Жодних депутатів — вищою владою у такій державі були народні збори, на яких кожен міг висловити свою думку про державні справи, ставити свої пропозиції на голосування, а загал приймав їх або відкидав підняттям рук. Ця форма правління в її чистому виді не трапляється більше ніде, і, як вважає більшість політичних мислителів, вона придатна хіба що для маленьких і згуртованих міст-держав, мешканці яких добре знають один одного.
У сучасних суспільствах переважає представницька демократія, яка передбачає передачу громадянами влади на певний час своїм представникам, шляхом виборів. На противагу вільним громадянам античного суспільства, які мали рабів, члени сучасного громадянського суспільства повинні самі працювати для свого життєзабезпечення, тому на політику у них залишається мало часу, а іноді просто й не виникає бажання нею займатися. До того часу доки основні права громадян поважаються, а їхні інтереси і потреби забезпечені, вони намагаються дистанціюватися від великої політики, передовіряючи контроль над нею передбаченим конституцією інстанціям (опозиції, пресі, судам). Якщо ж вони вбачають загрозу безпеці свого існування і своїм соціальним надбанням, то тоді вони реагують на це стурбованістю і зростаючою політизацією.
Важливим принципом демократичного політичного устрою є обмеження влади уряду, яке відбувається за допомогою так званого механізму стримувань і противаг: він передбачає розподіл влади на виконавчу, законодавчу і судову. Це не дозволяє одній особі чи групі осіб сконцентрувати усю владу у своїх руках і вивести її з-під контролю громадян. Чим більше політична влада є розосереджена, тим демократичнішою є держава.
Демократія заперечує монополізм на істину, визнає свободу і рівність громадян в обговоренні і вирішенні спільних проблем, відстоює право на існування багатьох різноманітних поглядів та уподобань і розв'язання конфліктів на основі суспільної згоди та компромісу.
У сучасних умовах особливої актуальності набуває проблема побудови правової демократичної держави. Правова держава — це форма здійснення народовладдя, політична організація громадян, яка функціонує на основі права. Це інструмент захисту і гарантії прав, свобод і обов'язків кожної людини.
Правова держава ґрунтується на таких принципах:
· панування закону в усіх сферах суспільного життя;
· верховенство і пряма дія конституції (основного закону держави);
· розподіл влади, наявність системи стримувань і противаг різних гілок влади;
· обмеження законом держави і її органів;
· правова організація системи органів державної влади;
· наявність розвинутого громадянського суспільства;
· правова захищеність особистості;
· наявність ефективних форм контролю за реалізацією законів;
· єдність прав і обов'язків громадян;
· відповідність внутрішнього законодавства країни принципам і нормам міжнародного права.
Якщо уважно проаналізувати ці принципи, то виявиться, що в Україні сьогодні можна говорити лише про наявність деяких елементів правової держави.
6.5.4. Соціологія політичних партій
Політична партія (від лат. — частина, група) — це ідеологічна організація, яка об'єднує найактивнішу і найбільш організовану частину соціальної спільноти, виражає і захищає інтереси цієї спільноти і здійснює практичну роботу для їх задоволення.
Партії з'явилися порівняно недавно, у XVIII ст., у часи боротьби буржуазії за обмеження влади монархів, коли ті, хто хотів набути владу і вплив у суспільстві, повинні були забезпечити собі певну підтримку мас. Законними формами, а також засобами вираження інтересів різних груп виборців, — і стали партії.
Діяльність перших протопартій спочатку сприймалася як джерело кризи і "розколу" суспільства. Тому ставлення до них було переважно негативним. Наприклад, Томас Гоббс вважав головним завданням держави боротьбу проти партій як організацій, які є носіями злочинних намірів проти держави. Тільки поступово прийшло усвідомлення, що утворення політичних партій обумовлене соціальною диференціацією суспільства, його соціально-класовим розшаруванням — тому багатопартійність є природним станом для суспільства. Становлення політичних партій як необхідних елементів політичної структури суспільства відображало процес прилучення до політики щораз ширших верств населення, які усвідомлюють спільність своїх інтересів.
Функції політичних партій.
У політичній системі партії виконують ряд функцій. Головними вважають такі:
1. Визначення цілі. Розробляючи ідеологію та програми, партії намагаються виявити найбільш перспективні стратегії розвитку суспільства і переконати громадян у можливості їх
реалізації.
2. Висловлювання і об'єднання суспільних інтересів. Висловлювати інтереси можуть і групи, однак лише парти зводять їх воєдино в такій формі, яка виявляє безпосередній вплив на
рішення центральних державних органів.
3. Мобілізація і соціалізація громадян. Партії намагаються посилити політичну активність громадян і створити основу довготермінової політичної діяльності.
4. Формування правлячої еліти і складу уряду. Ця функція має сьогодні центральне значення.
Типологія політичних партій.
Партії у сучасному світі аналізуються соціологами під різними кутами зору і в різних позицій, їх типологізація відбувається на різному ґрунті і за різними ознаками.
За ознакою соціального носія інтересів, які висловлює партія, розрізняють "класові" політичні партії (робітничі, селянські, буржуазії тощо), і "міжкласові" (робітничо-селянські, буржуазно-поміщицькі).
Існує також поділ за політичною основою партій, їх ставленням до політичного й економічного устрою, форми правління, форми політичної діяльності тощо. За цими ознаками партії визначають себе як прогресивні, демократичні, революційні, ліберальні, радикальні, республіканські, монархістські та ін. Ще один спосіб — типологія за ідеологічним спрямуванням. За цим принципом виділяють комуністичні, соціалістичні, націонал-демократичні, консервативні та інші партії.
Можлива типологія партій і за такою ознакою — умови набуття партійного членства. Французький соціолог і політолог Моріс Дюверже виділяє за цим принципом кадрові та масові партії.
У кадрових партіях, які орієнтуються на участь політиків і економічної та культурної еліти, в основу організаційної побудови покладено комітет (лідери, активісти), а партійний склад формується навколо нього. Ці партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків. Первинними осередками таких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучити під час виборів якомога більшу кількість своїх прихильників. Кадрові партії слабо ідеологізовані і здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових партій належать Республіканська і Демократична партії у США. Масові партії становлять собою централізовані організації зі статутним членством. Основне джерело їх фінансування — членські внески. Велике значення у них приділяється спільності поглядів та ідеології; ці партії більш організовані. Вони відрізняються суворою дисципліною, високою організованістю дій, культом вождів.
Партійні системи.
Значну увагу в політичній соціології приділяють і вивченню партійних систем — політичних структур, що складаються із сукупності політичних партій різного типу з їх стійкими взаєминами між собою, з державою та іншими інститутами влади, характером та умовами діяльності.
Одним із найпоширеніших підходів до типології партійних систем є виділення одно-, дво- і багатопартійних систем. Італійський політолог Джузеппє Сарторі запропонував у межах кожної із них виділити ще підвиди:
однопартійна система (СРСР, Китай, Куба) — в країні існує тільки одна партія, всі інші — заборонені;
гегемоністська система (країни колишнього соцтабору) — в країні існує декілька партій, але одна є панівною і її керівна і спрямовуюча роль закріплена законодавчо;
система домінування однієї партії (Японія, Індія, Швеція в певні періоди їхньої історії) — в країні існує декілька політичних партій, одна з яких протягом тривалого періоду постійно перемагає на виборах і одноосібно формує уряд;
двопартійна система (США, Канада, Великобританія) — відзначається домінуванням двох впливових партій, одна з яких перебуває при владі, а інша — в опозиції;
система обмеженого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція) — в країні існує багато партій, але в парламенті та уряді представлені лише деякі з них, а позасистемна опозиція відсутня;
система поляризованого плюралізму — передбачає наявність політичного центру, який формує уряд і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система існувала у різні часи у Франції, де роль партійного центру виконували Французька соціалістична партія і Об'єднання на підтримку республіки, лівої опозиції — комуністи, а правої — неофашисти; а також в Італії;
атомізована
6.5.5. Соціологія електоральної поведінки
Одним із найважливіших напрямів досліджень, які привертають до себе постійну увагу політологів і соціологів, є електоральна (від лат. — виборець) поведінка різних груп населення.
Соціологія електоральної поведінки — це галузь соціологічної науки, яка займається вивченням політичної взаємодії суб'єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті суспільства, умов та особливостей об'єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо.
Дослідження електоральної поведінки можливі тільки у таких суспільствах, у яких державна влада організована таким чином, що виборці реально впливають на прийняття політичних рішень. Зрозуміло, що йдеться тільки про демократичні суспільства, оскільки у самодержавних, авторитарних чи тоталітарних країнах виборці позбавлені такої можливості.
Соціологи виділяють декілька моделей електоральної поведінки.
Модель "залежного виборця". Наголошує на тому, що одним із найголовніших факторів, який детермінує електоральну поведінку, є приналежність виборців до певних великих соціальних груп — політичних партій, класів, релігійних конфесій, етнічних спільнот тощо. При цьому аналіз програм, позицій кандидатів з приводу тих чи інших конкретних проблем відіграє суттєво меншу роль, а сама процедура вибору не сприймається строго раціонально. Політичні уявлення і досвід "залежного" виборця часто є обмежені і неповні. Групова ідентифікація у цьому випадку виконує подвійну роль — полегшує рішення про вибір і є сигналом, яку саме політику варто підтримувати. Модель "раціонального виборця". Цей підхід ґрунтується на ідеї проведення аналогій між поведінкою виборця і споживача на ринку. Перший вибирає серед різних партій, а другий — серед продуктів, які конкурують на ринку. Порівняно з попередньою моделлю, тут уже виборців не розглядають як стабільних і жорстко пов'язаних у своєму виборі з певною груповою ідентифікацією. Серед чинників, які визначально впливають на електоральне рішення, переважають насамперед такі як соціально-економічна ситуація, поточні політичні події, позиції кандидатів щодо конкретних питань. Важлива роль у цій моделі належить фігурі партійного кандидата чи лідера. Причому тут, знову ж таки, проводиться аналогія із підприємством: виборець, приймаючи рішення підтримати своїми грішми якесь підприємство, або своїм голосом певного кандидата, здебільшого ґрунтується на оцінці результатів його попередньої діяльності, а не на аналізі його обіцянок щодо майбутнього.
Когнітивна модель виборця (від лат. — знання, пізнання). Суть цього підходу полягає у тому, що, беручи за основу попередню концепцію (модель "раціонального виборця"), її доповнюють ще сукупністю таких чинників: соціальний контекст, у якому проходять вибори; особливості політичної культури; індивідуальні системи цінностей виборців. У межах цієї моделі, наприклад, важливими факторами, які суттєво визначають електоральну поведінку, вважають вік і стать виборців, електоральні переваги батьків у юнацькі роки виборця, освіта, вплив сім'ї, друзів, членство у різних громадських організаціях, трактування виборцем минулого і майбутнього, попередній досвід голосування тощо.
Контрольні питання та завдання
1. У чому полягає специфіка соціологічного підходу до вивчення політичних феноменів?
2. Чому владу вважають ключовим поняттям соціології політики?
3. В чому, на Вашу думку, головні труднощі переходу від тоталітарної до демократичної держави?
4. Доведіть на прикладах як відбувається процес інсти-туалізації політичної влади.
5. Наведіть приклади різних видів легітимної політичної влади.
6. Назвіть основні теорії походження держави як соціального інституту. Чим зумовлена їх різноманітність?
7. Чим. відрізняються демократична й авторитарна держава?
8. Які, на Вашу думку, принципи притаманні правовій державі найважче буде запровадити в Україні і чому?
9. Які перспективи розвитку партійної системи в Україні Ви бачите? Обґрунтуйте відповідь.
10. Які, на Вашу думку, моделі електоральної поведінки переважають в Україні? Обґрунтуйте відповідь.
Тема 6.6 СОЦІОЛОГІЯ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАЦІ
6.6.1. Об'єкт і предмет економічної соціології
Сфера економічного життя є однією з найважливіших для суспільства. Найголовніші проблеми, з якими стикається людство — використання природних багатств, перероблення їх у товари широкого вжитку, а відтак — розподіл серед членів суспільства. Економіка є фундаментальною умовою існування людського суспільства.
Процеси в економічній сфері, економічні відносини стали об'єктом пильної уваги соціологів з XIX ст. Саме в цей час з'явилося усвідомлення того, що розвиток господарства залежить від людського фактора — економічної свідомості й економічної поведінки людей. Адже саме від вчинків і рішень, що приймаються і здійснюються людьми згідно з їхніми індивідуальними і груповими інтересами, значною мірою залежить економічне життя суспільства. Ось чому так важливо розібратися і зрозуміти, що саме визріває у свідомості людей і зумовлює зміни в поведінці працівників.
Об'єктом економічної соціології є економіка як соціальне явище. Тобто соціологія зосереджується на вивченні того, що можна вважати соціальним у сфері економіки: суб'єктів економічних відносин, їх взаємодії, організаційно-нормативних форм та соціальних механізмів, які визначають функціонування економічної сфери.
Предмет економічної соціології. Існують різні визначення предмета економічної соціології. Одним із найпоширеніших є те, яке запропонував Макс Вебер — один із перших вчених, хто підійшов до аналізу економічної сфери життя суспільства з позицій загальної соціологічної теорії: економічна соціологія — вивчає економічну дію як форму соціальної дії. "Економічна дія" є способом здійснення контролю над обмеженими ресурсами ненасильницькими методами з метою задоволення. А "соціальна дія" — це така поведінка суб'єкта, яка орієнтована на інших і на взаємодію з ними.
Інакше кажучи, економічна соціологія покликана вивчати як люди взаємодіють для того, щоб досягти економічних результатів, які існують соціальні механізми регулювання економічних відносин.
6.6.2. Базові елементи економіки та економічний устрій
Кожен тип суспільства виробляє свій власний економічний устрій. Незалежно від того, яким є тип суспільства і, відповідно, економічний устрій, існує декілька базових елементів на які спирається кожен тип економіки. До цих елементів належить:
технологія — знання про те, як контролювати середовище і використовувати його;
робоча сила — особи, які виконують певні економічні завдання;
капітал — знаряддя праці, механізми та устаткування, а також кошти за які купують це устаткування;
управління — тобто організаційні вміння координування технології, капіталу і робочої сили для виробництва і розподілу продукції і послуг.
Економічний устрій.
Кожне суспільство повинно виробляти засоби, необхідні для його фізичного існування. Для цього кожне суспільство створює власну економічну систему — певні інституціаліаовані соціальні структури, які покликані видобувати сировину, виробляти і розподіляти необхідні товари та послуги. Економічний устрій суспільств змінювався у процесі еволюції.
Доіндустріальна економіка.
Абсолютну більшість своєї історії люди займалися полюванням і збиранням, перекочовуючи із одного місця в інше. Технологія, якою послуговувалися мисливці і збирачі, була найпростішою: примітивні знаряддя праці, виготовлені з дерева, кістки та каменю (спис, сокира, лук тощо). Існував статевовіковий поділ праці: жінки і діти займалися збиранням, а чоловіки — полюванням та рибальством. Подібна економіка не була досить ефективною — засобів здобутих полюванням і збиранням ледве вистачало для прожиття, але разом з тим люди багато не працювали. Правдоподібно, вони працювали не більше п'ятнадцяти годин на тиждень, тобто вільного часу мали значно більше, ніж праці.
Як розповідає американський соціолог Джонатан Тернер, коли вчені запитують представників нечисленних племен мисливців і збирачів, які ще сьогодні існують на земній кулі, — чому вони не хочуть за прикладом інших народів взятися за обробіток землі і годівлю тварин, ті зазвичай відповідають, що у них немає бажання так тяжко працювати. Очевидно, робить висновок науковець, головною причиною чому людство так довго уникало переходу до землеробства і тваринництва було саме те, що вони не хотіли тяжко і постійно працювати. Це, зокрема, підтверджується й археологічними розкопками. Останні засвідчують, що первісні мисливці і збирачі мали поняття про те, як із насіння виростають рослини і навіть дуже часто висівали насіння навколо табору, маючи надію зібрати рослини, коли вони виростуть. Проте обробляти ріллю, зберігати врожай, а згодом знову й знову повторювати увесь цикл сільськогосподарських робіт первісні люди тривалий час просто не хотіли.
Однак приблизно 16—12 тис. років тому деякі суспільства взялися за нелегку працю городників. Очевидно, кочуючи, люди на довший час оселялися біля річок багатих рибою, у місцевостях із буйною рослинністю і численною дичиною. Але поступово людські популяції розросталися і привласнення дарів природи вже не могло їх прогодувати. А для кочового способу життя вони також уже були занадто численними. Відтак вони просто змушені були взятися за обробіток землі. Городництво відрізняється від землеробства тим, що у цьому виді діяльності не використовують ні плуга, ані інших джерел енергії, окрім сили людських м'язів: ні приручених тварин, ні енергії води, ані енергії вітру. Однак в економіці городництва, попри її примітивність, також можемо простежити всі базові елементи економіки: технологію — знання про вирощування рослин і обробіток землі; капітал — примітивні знаряддя праці, як-от: кілки, мотики, серпи тощо; оскільки землеробство було спочатку винятково жіночою справою, то робочу силу становили жінки; і врешті-решт — організацію суспільства (управління), яка ґрунтувалася на спільних родинних зв'язках усіх його членів — родовий лад.
Від городництва суспільство, порівняно швидко, перейшло до економіки, що базувалась на землеробстві і тваринництві. Із підвищенням ефективності виробництва і розростанням суспільних спільнот, з'явилася необхідність запровадити нові структури — родоплемінну систему організації суспільства і політичну владу.
Економіка землеробства принесла важливі технологічні інновації — використання сили тварин, енергії води та вітру, з'явилися металеві знаряддя праці, гроші. Ускладнилася організація суспільства, з'явилися нові статуси і ролі, пов'язані з економікою — купець, ремісник, банкір. Почали змінюватися способи господарювання: поряд із селом і родом, як головними структурами ведення господарства зародилися і почали помалу набирати силу такі елементи соціальної структури, як цехи, купецькі компанії, відповідне законодавство, починає формуватися ринок. Посилилися міста, релігійна свідомість, яка пронизувала всі стосунки традиційного суспільства, була відділена від нього — з'явилося світське суспільство, з'явилися наука, культура, мистецтво, держава, відділені від церкви.
Індустріальна економіка.
З середини ХУІП ст. в Англії, а пізніше і в інших країнах Західної Європи (Голландія, Бельгія, Північна Німеччина, Франція) почалася промислова революція — процес переходу від ручної праці до машинної, від мануфактури до фабрики, використання нових видів енергії.
Індустріальна економіка базується на потужних технологіях, які розвинулися до такої межі, що не тільки здатні контролювати навколишнє середовище, але в окремих випадках навіть починають загрожувати існуванню як природного середовища, так і самого суспільства. Виробництво продукції набуває масового і стандартизованого характеру. Воно має переважно товарний характер і орієнтоване на ринок. Основним видом капіталу стає грошовий капітал, який потрібен для закупівлі знарядь праці і нові способи його акумуляції, наприклад, акції та інші цінні папери. Знаряддя праці стають щораз складнішими, а праця стає все спеціалізованішою і вимагає постійно зростаючого рівня підготовки. Поряд з ринком сировини і готової продукції з'являється ринок праці. Фігура кваліфікованого ремісника, яка характерна для до індустріального суспільства, витісняється спеціалізованим робітником, який виконує за допомогою машин набір стандартних операцій. Організація і управління економікою відбувається за допомогою складних інститутів: держави, права, ринку, фабрик, корпорацій тощо.
Постіндустріальна економіка.
Із розвитком технології знання перетворюються у безпосередню виробничу силу суспільства. Економіка перестає бути індустріальною, тобто пов'язаною із видобуванням і переробкою сировини — все більша кількість зайнятих переходить у сферу обслуговування Розвиваються як виробничі (фінансові, банківські, страхові, торговельні, науково-консультаційні, програмні), так і невиробничі послуги (наука, освіта, охорона здоров'я, культура, туризм).