І.З.Танчин СОЦІОЛОГІЯ 14 страница
людська історія перестала бути природно-історичним і стає соціально-історичним процесом. Це означає, що у наш час вирішальної ролі набувають фактори суб'єктні (включно з наукою), тобто здатність соціальних суб'єктів (від пересічних громадян до національних урядів і міжнародних організацій) реагувати на внутрішні (в межах цих суспільств) і зовнішні (з боку світової системи) виклики, випереджувати або стримувати небажані й небезпечні тенденції природних, соціальних, економічних, політичних змін і сприяти бажаним;
багато країн і регіонів (СРСР, Японія, Китай, країни Африки і Латинської Америки) здійснювали модернізацію зовсім не таким шляхом, який "приписує" ідеальна європейсько-американська модель;
втрата істинних властивостей спільноти ("гемайншафт") і перехід до суспільства сучасного типу ("гезельшафт"), сьогодні не вважається безумовним благом для людства. Втрата певних цінностей (щирість, безпосередність взаємин, віра в ідеали, "локальність" та ін.) сприймається сьогодні у західних суспільствах як втрата певних рис соціальності. Цим пояснюються такі тенденції, як: фактична відмова від концепції "плавильного казана" у США, розвиток у європейських країнах різноманітних форм самоорганізації на рівні сусідства (соттипіtу), збереження і навіть відновлення релігійних конфесій, фундаменталістських течій, формування "мереж" у бізнесі, науці і культурі, в Інтернет комунікаціях.
Контрольні питання та завдання
1. Що таке "соціальні зміни"?
2. Які причини прискорення "соціальних змін"?
3. Охарактеризуйте головні чинники соціальних змін.
4. Як поділяють соціальні зміни за їх рівнем і характером? б. Які причини спонукають людей опиратися змінам?
5. Охарактеризуйте основні теорії соціальних змін.
6. Що таке "модернізація"?
7. Яка різниця між первинною і вторинною модернізацією?
8. Охарактеризуйте основні теорії модернізації.
9. Чим відрізняється модернізація в під російській і під-австрійській Україні?
10. Чи можна перехід від соціалістичного до капіталістичного суспільства в Україні вважати різновидом модернізації?
11. Чи погоджуєтеся ви з теорією І. Валлерштайна про те, що країни з "периферійного світу" не зможуть внаслідок модернізації наздогнати країни-лідери?
Тема 5.2 МАСОВА ПОВЕДІНКА І СУСПІЛЬНІ РУХИ
5.2.1. Поняття масової поведінки
Поведінка людини визначається культурними нормами суспільства. Але не завжди ії поведінка є прогнозованою. Іноді люди поводяться непередбачувано, в певних ситуаціях вони втрачають критерії правильності і не прогнозують наслідків своїх дій. Формою масової поведінки, наприклад, є поведінка натовпу, паніка, бунт тощо.
Масова поведінка не є синонімом групової поведінки. Рівень її інституціалізації є низьким, вона є спонтанною, змінною, емоційною та непередбачуваною. Найнижчий ступінь інституціалізації притаманний паніці, найвищий — соціальному рухові (наприклад, рух захисників природного середовища).
Масова поведінка — це спонтанні і нетривалі суспільні дії, відносно великої кількості людей, які перебувають у невизначеній ситуації.
Американський соціолог Норман Гудмен виділяє такі основні ознаки масової поведінки:
Це обмежена в часі, нетривала соціальна дія. Взаємодія людей в рамках масових дій обмежена конкретною ситуацією — концертом, демонстрацією, втечею від небезпеки ("тигр вирвався з клітки!") і зазвичай вона не триває довше, ніж ця ситуація.
Непевна ідентифікація і суспільні межі. Межу між учасниками якої-небудь форми масової поведінки і тими, що не беруть у ній участі, зазвичай провести досить складно. Як-от: навколо місця демонстрації завжди збирається чимало людей, які не є її учасниками, а просто спостерігають. Учасники колективних акцій, як наприклад, рок-концерту, демонстрації чи панічної втечі або руху за права тварин не обов'язково мають бути знайомими між собою і чітко ідентифікувати один одного.
Ослаблені або новоутворені суспільні норми. Загальновизнані суспільні норми в рамках масової поведінки не завжди діють. Поведінка людей є швидше спонтанною, емоційною (натовп може вдатися до погромів, в паніці не зважати на слабких та ін.).
Сучасний французький дослідник Серж Московічі пише, що, "розчинившись у масі індивіди втрачають свої особисті інтереси, щоб підкоритися спільним бажанням, точніше тим, які, як спільні, подають їм вожді". Він відзначає, що характерною рисою масової людини є відсутність критичності і здатності приймати правильні рішення. "Єдина мова, яку вони розуміють, — це мова, яка оминає розум і звернена до почуття", — зауважує Московічі, — "Людина-індивід і людина-маса — це дві різні речі, як майно в один франк і в мільйон: індивіда переконують, масі навіюють".
5.2.2. Форми масової поведінки
Про масову поведінку йдеться тоді, коли люди на якусь подію реагують подібно. Можна вирізнити кілька головних форм такої поведінки: плітки, масова істерія, паніка, бунт, натовп.
Плітки — сукупність даних, які виникають із анонімних джерел і поширюються неформальними каналами. Поширення пліток — це форма масової поведінки. У їх розвитку виділяють три етапи:
Згладжування. У процесі поширення пліток вони стають коротшими, чіткішими, такими, що легше піддаються засвоєнню. Кількість подробиць різко зменшується з самого початку їх поширення.
Загострення, акцентування. У процесі відбору інформації залишається домінантний факт.
Засвоєння. У процесі засвоєння пліток посилюється загальний настрій.
Наприклад, у дружини комерсанта NN. який у народі має не дуже добру репутацію, під час відвідин оперного театру, вкрали шубу. Відповідно до накресленої вище схеми, плітки могли б поширюватися, приблизно, таким чином: 1. "У NN вкрали шубу!"; 2. "NN вплутався у якийсь скандал з викраденою шубою"; 3. "NN торгує краденими шубами!".
Масова істерія — стан загальної нервозності, страху і підвищеного збудження як реакція на загрозу з боку певних потужних сил. Прикладами масової істерії є, наприклад, "полювання на відьом" в епоху середньовіччя, так само назвали переслідування в період після Другої світової війни американським сенатором Маккарті працівників шоу бізнесу, запідозрених у комуністичних симпатіях (до підозрюваних увійшов навіть Рональд Рейган — тоді артист Голівуду, а згодом — ультраконсервативний Президент США). Пошуки "ворогів народу" за часів Сталіна також можна вважати прикладом масової істерії. Незвичайний приклад масової істерії пов'язаний з відомою радіопередачею інсценізації роману Герберта Уеллса "Війна світів", яка була трансльована у ніч перед святом нечистої сили — Хелловіном, у і938 р. Хоча в процесі передачі декілька разів повідомлялося, що це художня фантазія, тисячі американців повірили, що вони є слухачами справжнього репортажу про вторгнення марсіян. Почалася паніка, а деякі мешканці штату Нью-Джерсі, де нібито відбулася висадка прибульців, покинули свої домівки. Осіб, які найсильніше піддалися паніці, важко було переконати, що жодного вторгнення марсіян не було.
Паніка — це форма масової поведінки, коли люди, зіткнувшись із небезпекою, не координовано реагують. Під впливом паніки люди діють неорганізовано, емоційно, часто заважаючи і травмуючи один одного. Людина швидко піддається паніці, коли вона боїться щось втратити, коли постає загроза її життю, добробуту тощо. А також з'являється в екстремальних ситуаціях: пожежа, землетрус, несподіваний напад тощо.
Бунт — форма масової поведінки, яка означає ряд стихійних форм колективного протесту: масового хвилювання, заколоту, повстання. Бунт — непокора офіційній владі. Причиною його виникнення є масове невдоволення чимось (умовами життя і праці, гнітом, поганим ставленням та ін.), або кимось (найчастіше керівництвом). Бунт може відбуватися як у межах певної організації (бунт на кораблі), так і в межах певної соціальної групи (селянський бунт, студентські бунти).
5.2.3. Натовп. Теорії натовпу
Натовп і публіка.
Найбільш дослідженою формою масової поведінки є натовп — тимчасове і неорганізоване зібрання людей, які перебувають у безпосередній фізичній близькості і мають спільний об'єкт зацікавлення.
Публіка становить групу людей зі спільними інтересами, які не взаємодіють між собою. Також під цим поняттям розуміють зібрання людей з різними точками зору на якусь проблему. На відміну від натовпу публіка може не збиратися разом, а мати зв'язок через засоби масової інформації. Взаємодіючи, публіка формує громадську думку.
Німецький дослідник Еліас Канетті виділяє такі основні риси натовпу:
постійне прагнення до зростання;
всередині натовпу панує рівність. Вона абсолютна й не підлягає обговоренню і сама маса ніколи не ставить її під сумнів;
щільність. Натовп ніколи не може стати занадто щільним;
натовпу потрібен напрямок. Напрямок, спільний для усіх, поглиблює відчуття рівності. Натовп існує доти, доки має недосягнену мету.
Російський дослідник Сергій Фролов акцентує такі загальні характеристики натовпу:
Навіюванння. Люди, які знаходяться в натовпі, більше піддаються навіюванню, ніж ті, хто перебуває за його межами. Вони легше переймають міркування, почуття і дії більшості.
Анонімність. Індивід почуває себе незначним і непізнаваним у натовпі. Натовп часто діє як єдине ціле, його індивідуальні члени не виділяються і не сприймають себе як окремих індивідів.
Спонтанність. Люди, що складають натовп, мають тенденцію до спонтаннішої манери поведінки, ніж зазвичай. Як правило, вони не задумуються над своїми діями і їхня поведінка у натовпі залежить лише від емоцій.
Безкарність. Оскільки люди, які складають натовп, відчувають себе анонімами, вони починають вважати себе поза соціальним контролем, усвідомлюючи, що до них важко "добратися". Наприклад, коли футбольні вболівальники, вдаються до актів вандалізму (бійки, псування чужого майна та інші подібні дії) кожен із них ніби знімає з себе відповідальність за ці вчинки, діючи разом з усіма як єдине ціле.
Типи натовпів:
Випадковий. Швидко утворюється і так само швидко розпадається (наприклад, люди, які зібралися на місці дорожньо-транспортної пригоди). Такий натовп керований культурними нормами.
Обумовлений (конвенційний). Всі знають очікувані дії. Зібрані спільним інтересом, але між учасниками такого натовпу є слабка взаємодія. Наприклад, глядачі театральної вистави або спортивного видовища.
Експресивний. Має емоційне забарвлення. Люди розком-плексовані: кричать, танцюють, співають, сміються. Рухи часто ритмічні (концерти, релігійні зборища, мітинги, фестивалі в латиноамериканських країнах). Експресивний натовп є менш організованим і менш керованим культурними нормами, ніж конвенційний натовп.
Активний. Учасники заряджають один одного емоціями. Для нього властивий рух без чіткої спрямованості, некритичне сприйняття дійсності, високий рівень навіювання (акти вандалізму та насильства на стадіонах, самосуди та ін.).
Американський соціолог X. Джекобс розробив методику визначення чисельності і густоти натовпу. Для підрахування приблизної кількості людей, що складають натовп, можна застосовувати формулу: N = (а • b) : К, де N — чисельність натовпу; а — довжина площі, яку займає натовп; Ь — ширина площі, яку займає натовп; К — коефіцієнт густоти натовпу.
Для найбільш густих натовпів коефіцієнт густоти складає 10, а для менш густих — 7. Густими вважаються ті натовпи, у яких на одну людину припадає менше, ніж 1,2м2 площі.
Вміння дати правильну кількісну оцінку чисельності натовпу є важливим, оскільки прихильники певної акції зазвичай завищують, а противники — занижують чисельність її учасників.
Пояснення поведінки натовпу
Теорія зараження. Густав Лебон у 1896 р. запропонував теорію, що у натовпі народжується колективна свідомість, яка підживлюється індивідуальною. Індивідуальність щезає, залишається колективний розум. Зникають культурні відмінності. Кожна людина у натовпі діє як варвар, опираючись не на розум, а на інстинкти. Для того, щоб ідея дійшла до натовпу, вона повинна бути висловлена максимально доступно і категорично, ідеї мають мати простий характер. У натовпі індивіди втрачають почуття відповідальності й опиняються у полоні ірраціональних почуттів, догматизму, нетерпимості, відчуття всемогутності. Переконання натовпу, на думку Лебона, подібні на релігійні почуття — нетерпимість і фанатизм, поклоніння лідеру як істоті вищого порядку, страх перед приписаною йому магічною силою, неможливість піддавати сумніву його ідеї і бажання поширювати їх.
Габріель Тард підкреслював, що чим численнішим є натовп — тим нижчим є його рівень раціональності. Критикувати натовп не можна, звертатися до його розуму безглуздо. Великий натовп, з кого б він не складався — з професорів чи з кочегарів — перш за все втрачає здатність володіти собою, бо він не мислить, а відчуває, а емоції є однаковими і в професорів, і в кочегарів. Натовп перетворює людину в автомат, ослаблюючи або знищуючи її індивідуальність. Теорія наслідування наголошує на швидко і некритично засвоюваних емоціях, тобто на високій навіюваності натовпу.
Кожного разу, коли люди збираються разом, у них скоро починає вимальовуватися і простежуватися натовп. Вони перемішуються між собою, перетворюються. Вони набувають певної спільної суті, що притлумлює їх власну; їм навіюється колективна воля, яка примушує замовкнути їх особисту волю". Солон стверджував, що кожен окремо взятий афінянин — хитрий лис, але коли афіняни збираються на народні збори, здається маєш справу зі стадом баранів. Фрідріх Великий дуже високо цінував своїх генералів, коли радився з кожним із них індивідуально. Але при цьому казав про них, що, зібрані на військову раду, вони складають не більше, ніж купку імбецилів.
Теорія конвергенції (Девід Мартін, Вандер Зенден). Описує поведінку натовпу як активність подібно мислячих індивідів, які опинилися в подібній ситуації і діють разом. У натовпі виявляється справжнє "Я" індивіда. Приховане стає явним. Індивідуальне об'єднується в єдине ціле і дуже поширюється: ненависть, біль, агресія.
Теорія народження норм. Ральф Турнер вважав, що натовп є ірраціональним згромадженням індивідів, які діють під впливом тимчасових емоцій або індивідуальних рис його учасників. У процесі взаємодії індивідів у натовпі народжуються норми поведінки у чистому вигляді. Вони одностайно приймаються і натовп діє згідно з цими нормами.
5.2.4. Типи суспільних рухів
Суспільні рухи — це об'єднання великої кількості людей, мобілізованих для підтримки або опору культурним або соціальним змінам. Вони становлять наймасовішу і найорганізова-нішу форму поведінки великих груп.
Ознаки суспільних рухів.
Головними ознаками суспільних рухів є те, що їм усім властива певна ідеологія, організація і тактика.
Ідеологія. Усі суспільні рухи мають ідеологію — систему філософських поглядів та ідей, які відображають ставлення їх членів до дійсності, один до одного, способи засвоєння цієї дійсності і ц перетворення відповідно до ідеалів певного суспільного руху. Ідеологія стійка, спадкоємна і виконує соціальну функцію, виробляючи певному суспільному рухові тип мислення, поведінки і програми соціальної дії. Наприклад, основи комуністичної ідеології викладені у "Маніфесті комуністичної партії", написаному Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом у 1848 р.
Свого часу Наполеон Бонапарт зневажливо обізвав ідеологами своїх ворогів, маючи на увазі, що вони намагаються приховати за прекрасними образами та ідеями свої приватні інтереси. Романтична філософія (вперше — письменник, філософ і економіст Дестут де Трасі) прийняла цей термін, знявши з нього його негативне значення і почала розуміти під ідеологією вчення про ідеї, які дають змогу встановити тверді основи для політики (Ортега-і-Гассет X. "Не бути членом партії").
Організація. Суспільні рухи є значно краще організованими, ніж інші форми масової поведінки. Зазвичай, вони складаються з невеликої групи керівництва і більшої групи активних членів. Крім того існує доволі значна кількість симпатиків суспільного руху, яка надає йому моральну та матеріальну підтримку, бере участь у масових акціях. Суспільні рухи, які мають успіх, можуть перетворитися на організації (наприклад, екологічний рух "зелених" у багатьох країнах — Німеччина, Нідерланди, Данія — на сьогодні уже конституювався як політична партія, увійшов у законодавчі, виконавчі та місцеві органи влади). У межах деяких масових суспільних рухів діють багато організацій, так, наприклад, у межах екологічного руху діють "Greenpeace", "Friend of the Earth" та ін. Питання організації масового руху тоді стає ще важливішим, задля успішного координування діяльність як окремих членів руху, так і формальних груп, які до нього входять.
Тактика. Всі суспільні рухи виробляють свою тактику, тобто специфічні методи діяльності, які мають привести до досягнення поставленої мети. Різні суспільні рухи застосовують різну тактику. Революційні рухи часто вдаються до насильства. Така тактика популярна там, де заблоковано інші способи впливу на політичні структури. У політично структурованому суспільстві добре організовані суспільні рухи рідше вдаються до масових акцій (демонстрації, страйки, пікети, голодування), а частіше здійснюють організований тиск на політичні структури (лобізм, вибори).
Розрізняють суспільні рухи, які націлені на зміну поведінки кожного зокрема індивіда, і ті, які мають на меті зміну цілого суспільства.
Рухи, націлені на індивіда:
Альтернативні рухи — заохочують індивіда до зміни поведінки. Намагаються схилити його до розриву зі звичною життєвою позицією чи формою поведінки і замінити їх альтернативними (наприклад, вегетаріанці або абстиненти).
Рухи "спасіння" — прагнуть до радикальної, комплексної зміни особистості. Рухи цього типу намагаються створити "нову людину". До рухів спасіння можна віднести такі як рух кришнаїдів, "Біле братство" та ін.
Рухи, націлені на суспільство:
Реформістські рухи — виступають за поступову і прогресивну зміну існуючої системи. Серед них є і політичні — ліберальні рухи ("Народні фронти" в Прибалтиці та "Народний рух України за перебудову" наприкінці 80-х рр.), сюди ж можна віднести і феміністичний рух, екологічний рух, рух проти ядерної енергетики, проти забруднення навколишнього середовища та інші рухи.
Регресивні рухи — виступають за припинення суспільних змін і повернення до старих порядків. У політичному житті України це ті сили, які виступають за реставрацію СРСР в тій або іншій його формі, повернення до "реального соціалізму". Дуже часто регресивні рухи мають релігійне забарвлення. Наприклад, ісламські фундаменталісти.
Революційні рухи — прагнуть докорінно змінити існуючий суспільний лад, його цінності і суспільні інститути (Українська революція 1917—1921 рр., революція на Кубі, в Китаї, Франції та ін.).
Усі революційні рухи розвиваються поступово в атмосфері загального соціального невдоволення. Американські дослідники Л. Едвардс і К. Бринтон зуміли виділити найбільш типові стадії успішного розвитку революційних рухів:
наростання глибокого соціального напруження і невдоволення протягом кількох років;
нездатність інтелектуалів успішно критикувати існуючі порядки так, щоб основна маса населення розуміла їх;
поява спонук до активних дій, до повстання, а також — соціального міфу або системи вірувань, які виправдовують ці спонуки;
революційний вибух, викликаний непослідовною політикою і слабкістю правлячої верхівки;
період правління поміркованих, яке поступово зводиться до спроб контролю за різними групами революціонерів або до вчинків, які мають на меті ліквідацію вибухів народного невдоволення;
вихід на активні позиції екстремістів і радикалів, які захоплюють владу і знищують опозицію;
період режиму терору;
повернення до спокійного стану, стійкої влади і до певних взірців колишнього дореволюційного життя.
За такою схемою загалом відбувалися французька, китайська, російська та інші революції.
Різновидом революційного руху є тероризм. Поняття "терору" (у перекладі з лат. — жах, страх) ввів Аристотель для позначення особливого типу страху, що опановував глядачів трагедії у грецькому театрі. Це був жах перед небуттям, представленим у формі болю, хаосу, руйнування.
Відповідно до типового в американській політології поняття, тероризмом є "загроза використання насильства в політичних цілях окремими особами чи групами, що можуть діяти як проти існуючого уряду, так і на його боці, і при цьому такі дії спрямовані на те, щоб вплинути на більше число людей, ніж ті, які стають безпосередніми жертвами". Таким чином, тероризм — це засіб психологічного впливу. Його головний об'єкт — не ті, хто став жертвою, а ті, хто залишився живий. Його ціль — не вбивство, а залякування і деморалізація живих. Цим тероризм відрізняється від диверсійних дій.
Існує страх розумний, коли людина правильно визначає джерело та величину небезпеки і вживає заходів, які її зменшують, а є страх неадекватний (невротичний), коли людина впадає в апатію, або вдається до дій, шкідливих чи навіть згубних для неї. Ціль терористів — створення саме невротичного страху. Деморалізовані та залякані люди роблять усе самі, вимагаючи від влади або хоча б схвалюючи дії, які цим людям зовсім не вигідні. Іноді ці дії вигідні терористам, частіше — замовникам, наймачам терористів. А іноді найбільший виграш отримують політики, які безкоштовно користаються "чужим" терористичним актом.
Для розвитку широкомасштабного тероризму, такого, який можемо сьогодні спостерігати, наприклад, в Росії, Ірландії, Палестині, Перу та деяких інших країнах, необхідні певні передумови.
По-перше, потрібно багато надійних і вмілих людей. Для того, щоб залучити у ряди терористів сотню — тисячі повинні визріти для цієї ідеї. Такі умови виникають, коли відбувається масове і несправедливе збідніння раніше благополучних і досить освічених людей. Коли для багатьох молодих людей руйнується звичний світ, а вони виявляються "витісненими з життя" цим суспільством.
По друге, зрушення в культурі. Тероризм обов'язково вимагає виправдання, легітимізації серед досить великої частини суспільства. Інакше ні за які гроші молодь не піде вряди бойовиків. Наймані убивці — зовсім інший тип. А терористи вбивають і вмирають за ідеал, а щоб його створити, треба спочатку зруйнувати домінуючу систему цінностей, переконати, що стосовно їхньої групи (соціальної, релігійної, етнічної та ін.) вчинено нестерпну несправедливість, яка може бути змита тільки кров'ю. Тоді людиною керує почуття помсти, яке немов би знищує несправедливість і відновлює рівновагу у світі.
Утопічні рухи — слово "утопія" означає місце, якого немає. Так називають нереальні плани, які неможливо впровадити в життя. Англійський підприємець і теоретик так званого утопічного соціалізму Роберт Оуен на початку XIX ст. заснував у США комуністичну колонію "Нова гармонія". Там не було приватної власності й експлуатації. Але колонія не змогла існувати довго через внутрішні чвари. Утопічними у певному сенсі можна вважати контр культурні рухи 60—70-х рр. XX ст. — хіпі та інші. Вони прагнули створити досконаліше суспільство: позбавлене насильства, прагнення наживи, яке перебуває у гармонії з природним середовищем, але не мали чіткої програми досягнення поставленої мети.
Американський вчений Стівен Айєрман наголошує на різниці між "старими" і "новими" соціальними рухами. У минулому (приблизно до середини XX ст.) головним чинником колективної ідентичності та колективних дій виступали соціальні класи і класові інтереси. Поступово класові представництва перетворилися в організації, що стали частиною інституту влади й управління, частиною структур, які приймають рішення. Вони набули сили і впливу, але втратили динамізм і привабливість для мас. "Нові" соціальні рухи багато в чому визначаються саме прагненням уникнути "інкорпорації" у державні структури, тобто не піддатися тим механізмам і не стати маніпульованими з боку держави.
Сучасні соціальні рухи керуються іншими інтересами, ніж "старі", що безпосередньо пов'язані з доходами й економічною безпекою. Нові соціальні рухи концентруються навколо особистісних проблем, таких як: приватне життя, стиль життя, сексуальна орієнтація, стосунки з сусідами, з навколишнім середовищем та ін.
Ті вимоги, які висувають нові соціальні рухи переважно не вписуються в контур традиційної політики компромісу — політики, пов'язаної з ринком праці й представницькою демократією.
5.2.5. Особистісна сприйнятливість соціальних рухів
У стабільному суспільстві із незначною соціальною напруженістю дуже рідко виникають соціальні рухи, а якщо й виникають, то рідко стають масовими. Але у нестабільному та дезорганізованому суспільстві багато людей відчувають несправедливість і незадоволення. Недовіра до державних інститутів і відсутність стійких цінностей породжують взаємну байдужість і недовіру, бажання активно виступати проти "чужих". Усе це служить прекрасним живильним середовищем для найрізноманітніших соціальних рухів. Разом з тим, існують індивіди, які більше за інших є сприйнятливими до різних соціальних рухів, націлені активніше змінювати навколишню дійсність. Розглянемо деякі чинники, які впливають на участь індивідів у соціальних рухах:
1. Мобільність. Дуже мобільні індивіди мають мало шансів для вкорінення в тій чи тій соціальній групі і для інтеграції у життя суспільства.
Розрив індивіда зі старим соціальним оточенням у результаті його соціальної мобільності і неможливість інтегруватися в нове — призводять до об'єднання таких людей у соціальних рухах. Вони вступають в ці рухи для самоствердження, самореа-лізацП', зміни умов існування у вигідний для себе бік. Дослідники, вивчаючи утопічні рухи у середньовічній Європі, виявили, що утопічні фантазії найсильнішими були серед колишніх селян, яких зігнали з їхньої землі, внаслідок чого ті стали міськими ремісниками, робітниками, безробітними або просто жебраками.
Маргінальність. Маргінальна особистість — це, свого роду, культурний гібрид, людина, яка живе і внутрішньо належить у своєму культурному житті і в традиціях до двох різних народів або соціальних груп. Це людина на грані двох культур і двох суспільств. Маргіналами можуть бути, наприклад, емігранти, діти від змішаних шлюбів, або ті особи, які швидко набули того чи іншого соціального статусу та ін. Маргінальність загалом призводить до появи відчуття розгубленості і тривоги, невпевненості. Таким особистостям краще за інших відомі почуття тривоги, соціального страху, бо вони відчувають себе чужими щодо соціальних зв'язків групи, її норм і цінностей.
Соціальна ізоляція. Особистості та групи, які є ізольованими від суспільства — сприйнятливіші до масових рухів, ніж ті групи та особистості, статуси, ролі і діяльність яких є інтегрованими в суспільство. Одними з найбільш сприйнятливих для соціальних рухів (особливо до насильницьких) є ті робітничі колективи, чия робота ставить їх в певні специфічні умови щодо більшості членів суспільства: шахтарі, моряки та ін.
Зміна соціального статусу. Втрата соціального статусу або загроза його втрати становить значно більше зло для індивіда, ніж перенесення в ту статусну групу, де його позиція буде маргінальною і непевною. Саме тому, внаслідок невдалої мобільності, він відчуває ненависть до інших груп і у нього частіше виникають установки на те, щоб вдатися до насильницьких дій.
б. Втрата сімейних зв'язків. Вивчення складу учасників соціальних рухів показує, що найактивніші їхні члени або не мають сімей, або усунуті від сімейного життя. Це найпомітніше в екстремістських і радикальних рухах.
6. Особиста невлаштованість. Ті, хто потерпів невдачу в реалізації своїх життєвих планів, хто не задоволений своєю роллю в групі або суспільстві, турбується за свій соціальний статус, свідомо чи не усвідомлено починають прагнути соціальних змін і є "необхідним матеріалом" для соціальних рухів. Американський дослідник соціальних рухів Едвін Гоффер навіть виділяє тимчасових і постійних "невдах". "Тимчасові невдахи" — це люди, які не знаходять свого місця в житті, але сподіваються його знайти (молодь, яка ще не визначилася із життєвим шляхом, демобілізовані солдати, люди, які тимчасово не працюють). "Постійні невдахи" — це ті люди, у яких можливості реалізації їхніх прагнень обмежені нестачею здібностей і талантів, а також нездоланними соціальними бар'єрами.