І.З.Танчин СОЦІОЛОГІЯ 6 страница

 

Південь України (Одеська, Миколаївська, Херсонська області й Крим) і Схід (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Донецька й Луганська області) — це території, які були приєднані до "серцевинних українських земель" порівняно пізно. За цю частину України — Слобожанщину, Донбас і Новоросію — сперечалися у 1917 р. Центральна Рада й російський Тимчасовий уряд. Територія південних Українських областей колись була "нічиєю землею", "Диким Полем" між Україною й Кримським ханством (з XVI ст. — і Туреччиною). Після російсько-турецьких воєн кінця XVIII ст. цей край було закріплено за Росією. Масове заселення його почалося в останній чверті ХУШ ст. Населення тут в основному українське, із сильним домішком російського (в Одеській області росіян — 20 %, у Миколаївській — близько 14 %, у Херсонській — 16 %). У південних областях України проживають також білоруси, євреї, а в Одеській області — багато болгарів (близько 7 % ) і молдаван (6 % ).

 

Східний регіон почав активно освоюватися в середині XIX ст. Сьогодні на сході України зосереджено близько 80 % усього промислового потенціалу країни, а також третина населення країни (16 із 48 млн.). Тут є багато прихильників Росії, проживає багато росіян, які мігрували сюди в XIX ст., під час промислового освоєння краю, а також у 30-х рр. XX ст. під час радянської індустріалізації. Найбільше росіян у Луганській і Донецькій областях — близько 38 %; у Харківській і Запорізькій — 26; у Дніпропетровській — 17 %. Більша частина мешканців Південно-Східної України із самого початку заселення цього краю були етнічними українцями, але внаслідок інтенсивної русифікації уже кілька поколінь місцевих жителів говорять в основному по-російськи.

 

В СРСР, у тому числі і в Україні, політична ідеологія марксизму-ленінізму була перетворена на універсальну інтерпретаційну схему, за допомогою якої пояснювалися і нормативно регулювалися буквально всі прояви людської активності й усі життєві сенси, що надавало цій ідеології характеру культури. Крах радянської ідеології і її інституційної основи став занепадом цієї досить специфічної культури, що призвело до масової дезорієнтації, глибокого культурного розриву між Сходом України, де радянські цінності засвоїлися глибше, і її Заходом, де все це більшою частиною населення сприймалося як щось зовнішнє, нав'язане силоміць.

 

Американська дослідниця Кейт Ваннер відзначає "розгубленість і апатію громадян пострадянської України щодо національної реідентифікації", говорить про "культурну та історичну амнезію, колективно притаманну українцям". Приклад культурної та історичної амнезії можна проілюструвати реакцією українського суспільства на оприлюднення правди про голодомор 1932—1933 рр. "Враження таке, — пише дослідник цієї проблеми, англійський історик Джеймс Мейс, — що навіть безсумнівні висновки і докази цікавлять лише тих, кому нічого доводити і так не треба, а в загальнонаціональному контексті зацікавленості не спостерігається".

 

Українське населення, маючи сьогодні діаметрально протилежні уявлення практично про всі напрямки суспільного життя, перебуває фактично у стані "холодної громадянської війни", яка не перетворюється у "гарячу" тільки тому, що населення надто втомлене і відчужене. Життєвість і стійкість в Україні совдепівської культури, яка у своїй основі є російською "совєтизованою" культурою, суттєво обмежує будь-які зміни в українському суспільстві, гальмуючи реформи майже в усіх напрямках.

 

Український історик Ярослав Грицак вказує на значні відмінності в розумінні історичних коренів сучасної України

 

у Львові та Донецьку. Під час досліджень проведених у цих містах у 1194 й 1999 рр., більшість опитаних погодилися з тим, що точкою відліку української історії є Київська Русь. У цьому Донецьк і Львів зійшлися поглядами, але далі — починається різка розбіжність. У Львові послідовність важливих подій української історії виглядала так: Київська Русь — Українське козацтво — Українська Народна Республіка (1917—1920 рр.) — проголошення української незалежності в 1991 р. У Донецьку ця схема дещо інша: Київська Русь — Переяславська угода між Україною й Росією (1654 р.) — Українська Радянська соціалістична республіка (1917—1991 рр.). Чим ближчими в часі є історичні події, тим сильнішою є розбіжність у їхній оцінці, це особливо помітно стосовно радянського періоду. У Донецьку його оцінюють як "старі добрі часи", а в Львові більшість згадує радянські часи як період національної трагедії. Щодо історичних діячів, які могли би претендувати на звання символу української нації, то у Львові такими вважають тих, хто персоніфікує прагнення України до незалежності, як-от: Івана Мазепу чи Михайла Грушевського. У Донецьку респонденти віддавали перевагу гетьманові Богданові Хмельницькому за те, що він привів Україну до "возз'єднання" з Росією.

 

Однак, незважаючи на наявність серйозних мовно-культурних відмінностей між громадянами України, які проживають у різних регіонах, українці постійно підтверджували своє бажання жити в одній державі.

 

Як показують дослідження суспільної думки, які проводяться Київським міжнародним інститутом соціології щорічно, починаючи з 1991 р., коливання в підтримці незалежності України ніколи не знижувалися до критичного рівня — 50 %. Найбільше зниження чисельності прихильників незалежності (до 56 %) спостерігалося в перші два роки після розпаду СРСР, коли лютувала гіперінфляція, а також під час відомої фінансової кризи в 1998 р. (до 60 %). Отже, більшість українців хочуть жити в суверенній державі. Однак якою на їхню думку має бути ця держава? Ким відчувають себе мешканці різних регіонів цієї держави: частиною української етнічної нації, людьми, що проживають на території, яка за примхою долі отримала суверенність, уламком радянського народу, частиною російського народу за кордоном Росії?

 

У 1994 р., в межах проекту порівняння соціально-політичних орієнтацій у Західній і Східній Україні, було проведене соціологічне опитування, у якому Львів і Донецьк були визначені центрами, показовими для цих двох регіонів. Цей проект, який здійснювався вченими з України і Сполучених Штатів Америки, отримав назву "Ідентичність і соціальна лояльність". Він складався із двох опитувань, які проводилися з перервою в п'ять років. У Львові і Донецьку було проведено 800 інтерв'ю до парламентських виборів 1994 р. й 1600 інтерв'ю в 1999 р. до і після президентських виборів.

 

Під час дослідження респондентам з обох міст запропонували вибрати свою національну ідентичність із трьох можливих — української, російської й радянської. Результати перевершили всі очікування дослідників. Радянська ідентичність в 1994 р. в Донецьку виявилася популярнішою, ніж російська й українська (відповідно — 46,4 %, 22,9 %, 26,9 %). У Львові, як і очікувалося, найпопулярнішою виявилася українська ідентичність —78,5 % , далі — російська — 8,3 % і тільки 4,9% респондентів відчували себе "радянськими". Через п'ять років, в 1999 р., дослідники зафіксували, що ієрархія ідентичності у Львові виявилася стабільною. У той же час у Донецьку, як виявилося, ієрархія ідентичності була досить динамічною, національна ідентичність займала в ній не найвищі місця, значно поступаючись соціальним ідентичностям — "робітник", "пенсіонер" . Однак серед національних ідентичностей найпопулярнішою була вже не "радянська", а "українська" (39,6 %).

 

Професор Ярослав Грицак, один з учасників проекту "Ідентичність і соціальна лояльність", інтерпретуючи інформацію, отриману в процесі досліджень, дійшов таких висновків:

 

у регіональному вимірі українська ідентичність поступово втрачає популярність із Заходу на Схід та з Півночі на Південь. Однак навіть на Сході вона залишається найсильнішою в "національній ваговій категорії*", поступаючись тільки соціальним ідентичностям. І тільки на Півдні українська ідентичність поступається декільком, як соціальним, так і національним ідентичностям, зокрема, російській;

 

в Україні серед усіх соціальних груп тільки україномовні українці с й будуть однорідною соціальною спільнотою. Що ж до російськомовних і росіян, то ці групи є фрагментарнішими і позбавленими єдності, властивої україномовним українцям;

 

соціологічні дослідження дають підстави стверджувати, що протистояння в Україні відбувається не між українською й російською ідентичностями, а між різними варіантами української ідентичності.

 

Президентські вибори 2004 р. і зумовлена ними Помаранчева революція показали, що за 13 років існування нашої держави, в Україні посилилися позиції україномовної і проєвропейської орієнтованої частини суспільства. Це дозволило змінити вектор політичного розвитку країни у бік демократизації й побудови відкритого суспільства, тобто зробити "Європейський вибір".

 

Громадяни України, для яких національна ідентичність була на першому місці, фактично перетворилися у виборчу більшість.

 

Мешканці Західної й Центральної України виявилися не тільки згуртованими завдяки своїй національній ідентичності, але й мали що запропонувати поколінню, що вступає в життя — сучасну епоху знецінювання матеріальних цінностей. У той же час мешканці Півдня і Сходу залишалися поділеними на безліч соціальних груп, усвідомлювали себе, передусім, представниками певного регіону, робітниками або пенсіонерами (ідентичностями, важливими в індустріальну епоху). Відповідно, вони так і не змогли створити ідеї, що могла б згуртувати й мобілізувати людей в умовах домінування пост матеріальних цінностей.

 

Однак перемога Помаранчевої революції не тільки ознаменувала домінування однієї частини України над іншою. Мільйони громадян південних і східних областей також відчули й зрозуміли, що їхнє життя і їхнє майбутнє пов'язане не з Росією, а з Україною. Можна припустити, що усвідомлення цього послужить фактором остаточного усунення на Сході й Півдні України радянської ідентичності, послабить в цих регіонах російську ідентичність і стане каталізатором становлення української ідентичності. Однак цілком ймовірним видається, що українська ідентичність Півдня і Сходу України буде відрізнятися від тієї, яка склалася в Західному регіоні і носії якої, реалізуючи "новий український проект", сьогодні просто не беруть до уваги інтересів мешканців Півдня й Сходу.

 

 

Контрольні питання та завдання

 

1. Що означає термін "культура"? Коли і як він виник?

 

2. У чому полягає соціальна природа культури?

 

3. Охарактеризуйте основні складові нематеріальної культури, які вивчає соціологія.

 

4. А. Які відмінності існують між поняттями "цінності" І "норми"?

 

5. У чому полягає суть гіпотези мовного релятивізму?

 

6. Що таке "етноцентризм" і "культурний релятивізм"? Наведіть приклади.

 

7. Наведіть приклади культурних універсалій. Які причини їх виникнення?

 

8. Охарактеризуйте різні форми культури в межах одного суспільства.

 

9. Наведіть приклади поширення масової культури в сучасній Україні.

 

10. Як співвідносяться домінуюча культура І субкультура? Наведіть приклади.

 

11. Що таке "контркультура"? Опишіть основні форми контркультури в молодіжному середовищі сучасного українського суспільства.

 

12. Які функції культура виконує в суспільстві?

 

 

Розділ 3. ОСОБИСТІСТЬ

ТЕМА 3.1. СОЦІОЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ. СОЦІАЛІЗАЦІЯ

3.1.1. Особистість як категорія соціології

 

Людина як біологічний вид існує понад 3 млн. років. Увесь цей час тривала її біологічна еволюція. Сучасна людина (за класифікацією Карла Ліннея — людина розумна) як окремий вид сформувалася приблизно 200 тис. років тому: саме тоді оформилися ті фундаментальні ознаки, які відрізняють людину від тварин (прямоходіння, великий об'єм мозку, мислення, мова, оволодіння знаряддями праці і вогнем, триваліший період дитинства тощо).

 

Групі американських біологів під керівництвом генетика Уілсона, дослідивши ДНК сотень жінок усіх расових типів, вдалося вирахувати різницю в структурі ДНК мешканців різних регіонів планети. Вона виявилася мізерною — до 0,6 %! У людей єдиний прародич. Як було встановлено, предки сучасних людей проживали в районі Центральної Африки і мали усі ознаки негроїдної раси — найдавнішої й корінної. Монголоїдна раса — молодша, їй близько і00 тис. років, а наймолодшою за віком є європеоїдна раса — їй приблизно 50 тис. років. Звідси простий висновок: міграція людства відбувалася з Африки в Азію, а звідти — в Європу.

 

Фундаментальні ознаки, які відрізняють людину від тварин послужили підставою переходу від біологічної до культурної еволюції. Все, що створено Ното варіепа, пов'язане не з біологією, а з культурою й суспільством. Можна сказати, що починаючи з цього часу у людини, як біологічної істоти, формується її індивідуальність, яка пізніше виростає в особистість.

 

"Людина" — родове поняття, яке вказує на приналежність до певного біологічного виду.

 

"Індивід" (від лат. — неподільний) — це окрема людина, одиничний представник людського роду.

 

"Особистість" — стійкий комплекс якостей, властивостей, набутих під впливом відповідної культури суспільства та конкретних соціальних груп, до яких людина належить.

 

Визнаючи за кожною людиною право вважатися особистістю, разом із тим говорять про яскраву, видатну, або пересічну особистість, аморальну чи високоморальну особистість тощо.

 

Індивід стає особистістю тоді, коли він, взаємодіючи із суспільством через конкретні соціальні спільноти, групи, інститути, реалізує соціально значимі властивості, соціальні зв'язки.

 

У момент народження дитина ще не є особистістю, вона є всього лиш індивідом. Щоб стати особистістю людина має пройти певний шлях розвитку. Необхідною умовою цього розвитку є наявність соціального середовища, світу культури із яким дитина взаємодіє. Дитина, яка виховується у людському суспільстві, включена в соціальні зв'язки і взаємини, які з часом розширюються й поглиблюються. Разом з тим, відомо, що у випадку важкого психічного захворювання може наступити розрив, розпад соціальних зв'язків і тоді індивід втрачає ознаки особистості. Або, наприклад, дитина, вихована серед тварин ("феральні діти"), так і не стає особистістю.

 

У 1920 р. в Індії було знайдено двох дівчаток, які були виховані вовками. Одній з них на вигляд було років сім-вісім, іншій — приблизно два. їх пізніше назвали Камала й Амала. Молодша з дівчаток скоро після повернення до людей померла, а старша — Камала — прожила ще десять років. Спостерігачі відзначали, що, незважаючи на деяку адаптацію до навколишніх соціальних, людських умов, поведінка дівчинки більше нагадувала поведінку вовка (легкість пересування на чотирьох кінцівках при небажанні прямоходіння, відмова носити одяг, хлебтання, а не пиття води, чудово розвинутий нюх і навіть виття на місяць уповні). Весь словниковий запас, засвоєний Камалою за час перебування серед людей, складав близько сорока слів, хоча вона використовувала звуки подібні на гарчання чи скавуління для позначення певних своїх потреб. Інакше кажучи, людський розум у цієї дівчини так і не сформувався — не лише на рівні інтелекту, але навіть на рівні елементарного здорового глузду.

 

Отже, тільки життя у суспільстві дає людям можливість творити і пізнавати культуру. Приклад феральних дітей переконує, що людина позбавлена сім'ї, яка проживає поза державою, нацією, професійними зв'язками, поза суспільством, не здатна розвинути своєї особистості як істота суспільно-моральна.

Біологічне і соціальне.

 

Однак було би помилкою повністю ігнорувати роль біологічного фактора у розвитку особистості. Адже те, що люди, виховані серед звірів ставали на них подібними свідчить про здатність людей навчатися. Крім того, "феральні діти" користувалися засобами, властивими тільки людям: вживали різних звуків для позначення певних ситуацій, а це можна вважати за спроби творення певної парамови, що притаманне тільки людині. Тобто, можемо припустити, що "феральні діти", як і кожен представник їхнього біологічного виду, мали закладену самою природою здатність сприймати культурну спадщину, а відтак — дальше її творити і передавати.

 

Цікавий експеримент був поставлений на початку 30-х рр. минулого століття американськими вченими, подружжям Келлог, і описаний ними у праці "Мавпа і дитина". Вони намагалися з'ясувати, чи мавпа — най подібніша до людини тварина — може сприймати і передавати людську культуру. Для цього вони виховували власну дитину разом з малим шимпанзе. Експеримент почався, коли їхньому синові було 10 місяців, а мавпенятку — сім з половиною. Обидва виховувалися абсолютно однаково — те саме їли, разом спали, бавилися. Мавпеня виявилося міцнішим фізично і швидше ніж людська дитина навчилося їсти ложкою, пити зі склянки, відкривати двері тощо. Проте воно так і не змогло навчитися говорити та мислити.

 

Отже, біологічний фактор також відіграє важливу роль у становленні особистості.

 

Протягом XIX ст. навіть домінувала точка зору про визначальність спадковості, біологічних задатків у розвитку особистості: сім'я, гени визначають чи буде людина геніальною особистістю, чи пересічним індивідом, філантропом чи злочинцем. У XX ст. ця точка зору була переосмислена. Однак остаточно ця проблема не вирішена й сьогодні.

 

При вивченні людської особистості доцільно враховувати такі рівні її прояву:

 

біологічний — те, що розвивається в людині незалежно від впливу на неї інших людей, те, що притаманне людині, як представникові певного біологічного виду;

 

спадковий — те, що розвивається на базі генного фонду її батьків;

 

соціальний — набуте людиною у процесі соціалізації, спілкування і взаємодії з іншими людьми.

 

Біологічний фактор і спадковість не може повністю створити особистість, так само як ні культура, ані соціальний досвід не передаються з генами.

 

Однак, біологічний фактор необхідно враховувати, оскільки завдяки йому створюється незліченна різноманітність людських темпераментів, характерів, здібностей, які надають кожній особистості неповторної індивідуальності, створюють її унікальність.

 

Спадковість також відіграє важливу роль. Наприклад, родичами були Шеллінг, Шіллер, Гегель і Макс Планк — у них був спільний предок Йоган Вант, який жив у XV ст. Німецький революціонер Карл Лібкнехт — нащадок лідера німецької реформації Мартіна Лютера. Спільний предок — адмірал Головній — був у Олександра Пушкіна і Льва Толстого; Микола Миклухо Маклай, відомий етнограф, нащадок козацької старшини, був далеким родичем Адама Міцкевича та Йоган на Вольфганга Гете.

 

3.1.2. Макросоціологічні та мікросоціологічні концепції особистості

Макросоціологічні концепції особистості.

 

З погляду макросоціології, яку цікавить, насамперед, суспільство в цілому, а не його частини, і між групова взаємодія, а не міжособистісна — особистість є продуктом суспільства (культури, історії тощо) і формується вона в процесі соціалізації, тобто засвоєння культури (норм поведінки, цінностей, ідей, правил, стереотипів розуміння). Образно висловився Жак Піже: "Звірята (тобто діти) у процесі соціалізації поступово перетворюються в людей".

 

Еміль Дюркгейм вважав, що суспільство виникає внаслідок взаємодії індивідів, але, як тільки воно виникло, воно починає жити за власними законами. І з цього моменту вже все життя індивідів визначається соціальною реальністю, впливати на яку вони не можуть або ж впливають дуже незначно, не змінюючи суті соціальних фактів.

 

Ральф Дарендорф, підкреслюючи, що особистість є продуктом розвитку культури, соціальних ролей, називає людину Ното socilogicus, виділяючи її типові підвиди:

 

Ното faber — у традиційному суспільстві "людина, яка працює" — селянин, ремісник, купець, воїн — людина, яка "несе ярмо" (тобто наділена важливою соціальною функцією);

 

Ното consumer — сучасний споживач, особистість сформована масовим суспільством;

 

Ното universalis — людина, здатна займатися різними видами діяльності;

 

Ното sovieticus — людина, яка залежить від держави.

 

Девід Рісмен (США) розробляв концепцію так званої одномірної людини. Під впливом пропаганди, засвоюючи певні стереотипи, які нав'язуються йому засобами масової інформації, людина формує спрощені схеми чорно-білого, одномірного бачення проблем. Сучасне суспільство робить людей примітивними особами зі спрощеним соціальним сприйняттям та інтерпретацією соціальних процесів.

 

Наприклад, можемо говорити про те, що в масовій свідомості мешканців України сьогодні сформувалися дві опозиційні тріади: з одного боку — реформатори, проєвропейськи налаштовані українофони; з іншого — прихильники старих економічних порядків, проросійськи налаштовані русофони. Реально ж кожна з частин обох тріад може бути піддана сумніву. Так, серед правих далеко не всі є прихильниками економічного лібералізму, багато з них залишаються прихильниками суспільного ідеалу українського націоналізму міжвоєнного періоду, щодо якого професор Ярослав Дашкевич зауважив, що соціально-економічна програма українських націоналістів була по суті соціалістичною. Разом із тим, серед русофонів є велика

 

кількість прихильників економічного лібералізму. Однак суспільною свідомістю усі частини "тріад" сприймаються як взаємопов'язані і взаємообумовлені.

 

На думку Девіда Рісмена, якщо у XIX ст. домінуючим типом особистості була особистість "орієнтована зсередини" , (зміст прагнень якої міг бути найрізноманітнішим, скажімо, прагнення розбагатіти чи релігійний аскетизм. Але у будь-якому випадку така особистість характеризується високою стійкістю життєвих цілей. У сучасному ж суспільстві, вважає Рісмен, переважає інший тип особистості — "орієнтований на інших"). Особистість цього типу не має стійких життєвих цілей та ідеалів, а прагне, насамперед, до "гармонії з іншими", намагаючись бути "таким як усі". Ця Люди на-конформіст настільки піддається зовнішньому впливу, що навіть не знає у чому ж полягає його власне "Я".

 

У межах структурного функціоналізму (Толкотт Парсонс, Роберт Мертон) формується рольова концепція особистості. Щодо особистості соціальні системи виступають узагальнено в різноманітних формах функціональних вимог. Ці функціональні вимоги продиктовані необхідністю пристосування соціальної системи до навколишнього середовища, організації міжособистісного спілкування, забезпечення соціального контролю, управління і зменшення напруження у стосунках між окремими членами соціальних спільнот. Ці вимоги оформлені у соціальні норми (закони, інструкції тощо). Порушення їх розглядається як девіантна поведінка, що неодмінно призводить до системних дисфункцій, які ведуть до системної дезінтеграції — "аномії".

 

Роберт Мертон виділив п'ять моделей соціальної адаптації особистості до вироблених у суспільстві культурних норм, залежно від того чи визнають ці особи панівні цінності і чи наслідують вони вироблені суспільством правила досягнення соціальних благ:

 

Конформізм — особистість поділяє цілі цієї культури і намагається досягти їх методами, які "приписує" певне суспільство.

 

Інновація — особистість визнає цілі суспільства, але намагається досягти їх незвичайними, невизнаними у суспільстві, а можливо, і не схвалюваними суспільством методами ("Ціль виправдовує засоби").

 

Ритуалізм — людина не визнає цінностей і норм суспільства, але все-таки дотримується "правил гри" і поводить себе відповідно до уявлень про допустимі засоби досягнення соціальних благ.

 

Ескейпізм — відхід від соціальної реальності; особистість заперечує і домінуючі цілі, і приписувані суспільством засоби їх досягнення; це визнання власної чужорідності у цьому суспільстві й неможливості протистояти стереотипам цього суспільства.

 

Бунт — активне протистояння, боротьба проти норм соціальної організації.

Мікросоціологічні концепції особистості.

 

Мікросоціологія розглядає проблематику особистості безпосередньо у контексті міжособистісної взаємодії, тому процес соціалізації у галузі мікросоціології розглядається через призму набуття людиною різних соціальних ролей.

 

Коли люди жили в простих суспільствах і діяли все життя у межах тієї самої групи, їм не здавалося, що вони грають якусь соціальну роль. У сучасному суспільстві з його високою соціальною мобільністю людям доводиться кілька разів за день змінювати ролі.

 

Однією з найвідоміших теорій, які можна вважати мікросоціологічними концепціями особистості, є теорія австрійського вченого Зиґмунда Фрейда, який виділив у структурі особистості три елементи: Воно - Id, Я - Ego, Над-Я – Super-Ego.

 

Id — це наша підсвідомість, невидима частина айсберга, де панують неусвідомлені інстинкти. За Фройдом, фундаментальними в людини є дві потреби: лібідозна й агресивна. Еgо — це свідомість, пов'язана з підсвідомістю, яка час від часу проривається у свідомість. Еgо намагається реалізувати неусвідомлюване у прийнятній для суспільства формі. Super-Ego — моральний "цензор", який становить сукупність моральних норм і принципів, внутрішній контролер. Тому наша свідомість перебуває у постійному конфлікті між проникаючими в неї неусвідомлюваними інстинктами, з одного боку, і моральними заборонами, які нав'язує Super-Ego — з іншого.

 

Для концепції Фройда і загалом фройдизму властиво занадто перебільшувати значення у людському житті неусвідомлених імпульсів, інстинктів, тобто сфери їй (Воно). Центральним питанням у соціологічній концепції Фройда є питання про стосунки особистості та суспільства. У загальних рисах ці стосунки можна охарактеризувати як конфлікт, причому причиною цього конфлікту, є з одного боку — "культура" з її заборонами і нормами, спрямованими ва обмеження, опанування сексуальної енергії, а з іншого — підпорядкування особистісної поведінки "прагненню задоволення".

 

Американський соціолог Чарльз Кулі (1864—1929) є автором теорії "дзеркального Я". Він заперечував теорії про те, що людська природа визначається біологічними факторами і відстоював ідею, що люди творять себе і свій світ завдяки участі у процесах соціальних взаємодій. На думку Чарльза Кулі, людина творить себе, орієнтуючись на те, як її сприймають інші, приглядаючись до їхніх реакцій так само, як ми вдивляємося в дзеркало. Він виділяв три фази у процесі творення людиною свого "Я":

 

По-перше, ми уявляємо собі як ми виглядаємо в очах інших — чи пасує мені ця зачіска? Чи не занадто я товстий?

 

По-друге, ми уявляємо собі як інші люди будуть оцінювати нашу зовнішність. Ми знаємо, що товстих чи лисих людей вважають непривабливими.

 

По-третє, на підставі вищезазначених уявлень, ми виробляємо певний тип внутрішнього самовідчуття — почуття сорому або гордості.

 

Процес дзеркального відображення власного "Я" є суб'єктивним процесом і не завжди відповідає об'єктивній дійсності. Наприклад, товста чи лиса людина не обов'язково є непривабливою.

 

Американський вчений Абрагам Маслоу (1908—1970) сформулював ієрархічну теорію потреб особистості, які пояснюють життєві мотивації людини:

 

фізіологічні потреби (їжа, дихання, одяг, тепло та ін.);

 

екзистенційні (безпека існування, стабільність, впевненість у завтрашньому дні, гарантована праця, медичне обслуговування тощо);

 

соціальні — приналежність до колективу, спілкування, участь у спільній трудовій діяльності, турбота й увага до себе;

 

престижні потреби — в увазі до себе з боку "значимих інших", у підвищенні свого соціального статусу, визнанні та високій оцінці;

 

духовні потреби — потреби у самовираженні через творчість.

 

Згідно принципу ієрархії, для особи потреби кожного наступного рівня стають актуальними тільки після задоволення потреб попереднього рівня. Дві перших групи потреб — потреби первинного рівня, наступні три — вищого рівня. Нижчі потреби властиві абсолютно всім людям, вищі — не всім і не в однаковій мірі. Там, де починаються вищі потреби — починається особистість.

 

Швейцарський психолог Жан Піаже сформулював концепцію когнітивного (розумового) розвитку особистості як ланцюг послідовних стадій соціалізації особистості:

 

До 2 років — сенсомоторна — річ є доки дитина її бачить і відчуває.