Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності

ТЕМА 13. ВІДРОДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В УМОВАХ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

 

 

Проголошена незалежність надзвичайно гостро поста­вила питання про розбудову держави. Одним з найперших державотворчих кроків було запровадження атрибутів державності. Важливими віхами на цьому шляху стали:

1. Фіксація кордонів, 4 листопада 1991 року Верховна Рада прийняла Закон “Про державний кордон України”, який проголошував недоторканість кордонів, визначав по­рядок їх охорони та правила переходу. 12 грудня цього ж року з метою гарантування економічної безпеки республі­ки Президент України підписав Указ “Про утворення дер­жавного митного комітету України”.

2. Визначення громадянства. 8 жовтня 1991 року Вер­ховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”. Відповідно до цього Закону громадянство надавалось усім, хто проживав на території республіки, незалежно від соці­ального стану, статі, політичних та релігійних поглядів, хто не був на момент набуття чинності Закону громадяни­ном інших держав і не заперечував проти отримання гро­мадянства України.

3. Визнання національної символіки як державної. У січні – лютому 1992 р. постановами Верховної Ради за­тверджено як державний гімн мелодію М.Вербицького “Ще не вмерла Україна”, синьо-жовте знамено – державним прапором, а тризуб – малим гербом України.

4. Запровадження власної грошової одиниці. З метою виходу з рубльової зони в 1992 р. на території республіки було започатковано обіг купонів багаторазового викорис­тання, а 2 вересня 1996 року відповідно до Указу Прези­дента на зміну купону прийшла справжня національна ва­люта – гривня.

На початковому етапі самостійного існування для Ук­раїни стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил – гаранта захисту державної неза­лежності, територіальної цілісності та суверенітету краї­ни. 24 серпня 1991 року було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 року Верховна Рада затвердила кон­цепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без’ядерною, позаблоковою державою. Обо­роноздатність за таких умов мала бути забезпечена ство­ренням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і по­слідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії проти­повітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил не повинна перевищува­ти 0,8 – 0,9% від чисельності населення України (420 – 440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4 – 5% державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 року. Вже 6 грудня побачив світ Закон “Про Збройні сили України”, у якому Україна як незалежна держава і суб’єкт міжнародного права офіційно проголо­шувала створення власних збройних сил.

Пакет Законів, які було прийнято надалі (“Про при­кордонні війська України”, “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” та ін.), створив певну право­ву базу для реформування війська.

Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 року військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квіт­ня 1993 року – 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції – активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнно­го протистояння, з одного боку, реальні можливості та по­треби української держави – з іншого, – зумовили змен­шення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова збройних сил, визна­чалася їх структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прий­няла “Воєнну доктрину України”. Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З ураху­ванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови збройних сил у трьох площинах – воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Прези­дент України підкреслив, що “хоча ми ні на кого не збира­ємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми має­мо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил Ук­раїни”.

У цілому процес розбудови української армії мав керо­ваний і поступальний характер, але в його розгортанні вия­вилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського фло­ту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослуж­бовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, ство­рення власних збройних сил – гаранта захисту державної незалежності – лише початок процесу розбудови держа­ви. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції – трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та форму­вання нових структур. Отже, суть “розбудови держави” полягає в перетворенні уламка імперії на самодостатню, саморегулюючу систему.

Пріоритетним напрямом державотворчого процесу є формування трьох основних гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Вищий законодавчий орган Украї­ни – Верховна Рада – дістався в спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 р., і аж до весни 1994 р. депутати Верховної Ради дванадцятого скликання визна­чали перебіг законодавчого процесу. У цьому були свої по­зитивні та негативні моменти. Позитивним було те, що за безпечувалися спадкоємність та керованість суспільної розвитку на початковій фазі реформ, існувала база для розгортання державотворення, а негативним – що більша частина депутатів Верховної Ради займала консервативну позицію і гальмувала створення правового поля для демо­кратичних перетворень. Перший парламент незалежної України за період своєї діяльності прийняв майже 450 за­конів. На жаль, відсутність науково обґрунтованої моделі побудови демократичної держави, політичне протистоян­ня, непрофесіоналізм депутатів тощо вплинули на якість прийнятих юридичних актів. Значна їх кількість мала декларативний характер, не була забезпечена механізмом їхньої реалізації.

Суттєво вплинуло на політичний розвиток те, що в структурі виконавчої влади України виник новий важли­вий елемент. У кризових умовах з метою забезпечення сильної виконавчої влади, яка б стала гарантом послідов­ності перебудовчих процесів, політичної єдності в центрі та на місцях, Верховна Рада Законом від 5 липня 1991 ро­ку запровадила Інститут Президентства.

Термін “президент” в перекладі з латинської мови оз­начає “той, хто сидить попереду”. Іноді ще перекладають і як “головуючий”. Проте в суспільній свідомості найчасті­ше ця посада асоціюється з поняттям “лідер”. Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. Він пропонує для затвердження Верховною Радою персональ­ний склад Кабінету Міністрів та прем’єр-міністра. У ме­жах своїх повноважень Кабінет Міністрів вживає заходи щодо забезпечення національної безпеки та обороноздат­ності; розробляє та вирішує практичні питання соціально-економічного розвитку; піклується про охорону природи та ін.

Судова влада здійснювалася судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, за­гальні, арбітражні та військові суди. Нагляд за точним виконанням законів на всій території республіки відповідно до Закону України “Про прокуратуру”, прийнятого 5 лис­топада 1991 року, покликана була здійснювати Генераль­на прокуратура республіки.

На перший погляд, розпочалася розбудова досить стрункої і зваженої системи управління, проте майже з са­мого початку свого функціонування вона стала давати збої. Механізм влади або ж пробуксовував при прийнятті рішень, або гальмував практику реформування, або не за­безпечував належного соціального захисту населення, або самоусувався від керівництва господарськими процесами. Внаслідок цього замість цивілізованого і демократичного розподілу влади виникло двовладдя, а згодом три центри влади – президент, Верховна Рада та уряд. Причому скла­дові владної тріади виявилися далеко не рівноправними. За оцінкою експертів Національного інституту стратегіч­них досліджень (1993), криза влади в Україні значною мірою була зумовлена кризою існуючого державного ладу, його несистемним характером. В основі державного устрою республіки лежало, по суті, механічне поєднання еле­ментів парламентської республіки, президентського прав­ління і радянської влади, що зумовлювало чимало внут­рішніх протиріч.

Завершення перехідного етапу державотворення в Україні ознаменувалося прийняттям Основного Закону – Конституції, яка гарантує повну визначеність і передбачуваність її внутрішнього і зовнішнього курсу.

Початок конституційного процесу в Україні поклала “Декларація про державний суверенітет України”, в якій закріплені принципи конституційного характеру: суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу влади, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод тощо.

Конституційний процес в Україні пройшов кілька етапів. Перший почався влітку 1991 р., коли конституційна комісія Верховної Ради почала займатися розробкою Основного Закону, особливо активізувавши свою роботу після прийняття “Акту про незалежність України” від 24 серпня 1991 р. До осені 1993 р. були оприлюднені чотири варіанти Конституції, а до Конституції 1978 р. вже внесли понад 200 поправок.

Другий етап конституційного процесу почався після обрання нового президента України, коли у вересні 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена за принципом рівного представництва двох гілок влади. Робота комісії відбувалася з великими труднощами. З метою виходу з конституційної кризи Президент України Л. Кучма ініціював укладення 8 червня 1995 р. конституційного договору між Верховною Радою України і президентом на один рік. Конституційна угода в основному відтворювала президентський указ “Про державну владу і місцеве самоврядування”.

Це надало новий імпульс конституційному процесу. 20 березня 1996 р. проект Конституції України був винесений на спеціальне засідання Верховної Ради. Після неодноразового обговорювання проекту 4 червня 1996 р. він був прийнятий у першому читанні. Через два тижні розпочався розгляд проекту у другому читанні. Тогочасні умови вимагали якнайшвидшого прийняття Конституції, тому буде прийняте рішення працювати у режимі одного засідання аж до останнього прийняття Конституції України.

28 червня 1996 р. Основний закон України було прийнято. Нова Конституція чітко зафіксувала положення, що державна влада в Україні здійснюється на засадах поділу її на законодавчу, виконавчу та судову. В основному законі закріплено принцип політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності суспільного життя. Одночасно зафіксовано широкий спектр прав та свобод громадян і передбачено судовий захист громадянами своїх прав.

Уперше у практиці держави було передбачено введення інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Указом Президента весною 1998 р. на цю посаду призначена Н.Карпачова.

Державною мовою в країні є українська, тому передбачається що її всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя має забезпечуватися державою.

З прийняттям Основного закону вперше було утворено нову інстанцію – Конституційний суд , який розпочав свою роботу з жовтня 1996 р.

У Конституції чітко визначено адміністративно-територіальний устрій України та систему судочинства у державі.

За характером нова Конституція належить до найдемократичніших у світі. Її значення для розвитку країни надзвичайно велике. Значно підвищився авторитет держави у світі. Таким чином, з прийняттям нової Конституції України процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним.