Повоєнні адміністративно-територіальні зміни й активізація зовнішньополітичної діяльності УРСР

Розвиток України в повоєнний час відбувався в прин­ципово іншій порівняно з попередніми роками міжнародній обста­новці, яка позначилася на внутрішніх процесах в республіці. Війна змінила співвідношення сил між провідними країнами світу. Радян­ський Союз вийшов із війни з ореолом переможця. І хоча економіка країни зазнала величезних втрат і руйнувань, політичний авторитет її зріс, а відповідно посилився й вплив на розв’язання проблем повоєн­ного устрою світу. Й.Сталін вдало використав цей чинник для закріп­лення в міжнародних договорах територіальних змін, що сталися у світі напередодні й під час Другої світової війни на користь СРСР. Це мало принципово важливе значення для майбутньої долі українського народу.

У 1945 р. здійснилася споконвічна мрія українського народу про повне возз’єднання своїх земель. На той час не возз’єднаним з Ук­раїною залишалося лише Закарпаття. Ще під час війни, в січні – лютому 1944 р., Голова Ради народних комісарів СРСР Й.Сталін і президент Чехословацької Республіки Е.Бенеш обмінялися послан­нями стосовно майбутньої долі Закарпатської України. Обидва полі­тичні діячі висловилися проти розв’язання проблеми в однобічному порядку. Чехословацька Республіка пішла назустріч прагненням за­карпатських українців, які на першому з’їзді Народних комітетів За­карпатської України 26 листопада 1944 р. висловилися за возз’єднання з Українською РСР. Позиція Радянського Союзу та Чехословацької Республіки була закріплена у двосторонньому договорі, який був підписаний у Москві 29 червня 1945 р.

Особливо важливим було врегулювання територіально­го питання з Польщею. Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 року. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі.

16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по “лінії Керзона”, з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5-8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів-Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) відхилення від “лінії Керзона”.

Остаточно процес польсько-українського розмежуван­ня завершився 1951 р., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Післявоєнний розвиток Української РСР відбувався в умовах докорінних зовнішньополітичних змін у світі. Після Другої світової війни з огляду на значний внесок україн­ського народу в справу розгрому фашизму, а також на досягнення України в господарському та культурному будівництві значно зріс міжнародний автори­тет Української республіки. На основі закону Верховної Ради СРСР Верховна Рада УРСР у березні 1944 р. прийняла постанову про утворення Народного комісаріату закордонних справ України на чолі з Д.Мануїльським. Вийшовши після тривалої перерви на міжнародну арену, Україна у 1945 р. стала в числі 51 країни світу одним із засновників і перших членів Орга­нізації Об’єднаних Націй. У зверненні уряду УРСР у квітні 1945 р. до конференції ООН у Сан-Франціско підкреслювалося, що Україна, яка віді­грала значну роль у розгромі фашизму, зможе зробити великий внесок у справу зміцнення миру й загальної безпеки. В 1948 – 1949 рр. УРСР була постійним членом головного органу ООН – Ради Безпеки.

Водночас слід зазначити, що утворення Наркомату закордонних справ УРСР та вступ республіки до ООН певною мірою були штучними. Ця пропагандистська акція Сталіна мала переконати усіх у СРСР і закордоном у реальності існування української держави, метою цієї акції було пом’якшення негативного резонансу, що викликала у світі війна на Західній Україні, нейтралізувати підтримку національно-визвольних сил, які боролися за відродження незалежної української держави. І хоча сталінський режим в питанні відновлення зовнішнього представництва УРСР виходив з тактичних міркувань, вихід України на міжнародну арену перетворив її на дієвий фактор міжнародного життя.

Україна стала членом 23-х міжнародних організацій, підписала 60 міжнародних договорів, приймала участь в роботі Паризької мирної конференції у 1946 р. та підписала мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною, Фінляндією. Однак, наша республіка мала менше прав, ніж будь-який кантон у Швейцарії. До 1958 р. Україна, будучи членом ООН, не мала навіть свого представника у цій організації.

Можна, звичайно, погоджуватися чи не погоджуватися з думкою західних істориків про те, що функції Українського міністерства закордонних справ були тоді чисто декоративними та символічними, але слід визнати, що оскільки Україна не була самостійною державою, то не могла мати незалежної зовнішньої політики. На міжнародній арені вона ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави. Проте навіть за цих обставин сам вихід України на міжнародну арену мав велике значення для подальшої розбудови української державності.