Утвердження радянської влади в Україні. Причини поразки національно–демократичної революції

Після проголошення про встановлення Радянської влади в Україні у грудні 1917 р. на потязі двох місяців, вона була встановлена практично на всій Лівобережній Україні. Але протягом лютого – березня 1918 р. її було втрачено в результаті окупації України німецькими та австро-угорськими військами.

У листопаді 1918 р. на території Росії під патронатом Раднаркому РСФРР було створено другий Тимчасовий робітничо–селянський уряд України на чолі з Г.П’ятаковим. В лютому – серпні 1919 р. після розгрому армії Директорії на всій території України, крім західних областей, вдруге було встановлено Радянську Владу.

Першим кроком радянського уряду України стала відома від попередньої назви держава – Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 р. держава одержала нову назву – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). По-друге, український уряд, як і в Росії, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи – народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний. Замість Г.П’ятакова його очолив Х.Раковський.

Юридичне оформлення радянської державності в Україні відбулося 10 березня 1919 р., коли ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад (Харків) прийняв першу Конституцію УСРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні та визнав як головне завдання диктатури пролетаріату здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму. Конституція декларувала також скасування приватної власності, свободу слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу.

В економічній політиці РНК України за російським шаблоном дотримувалася принципів “воєнного комунізму”: форсована націоналізація промисловості, встановлення державного контролю над виробництвом, запровадження загальної трудової повинності та продрозкладки у сільському господарстві, заборона свободи торгівлі.

Своєрідним стрижнем політики “воєнного комунізму” була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 р., що означало перехід до боротьби за хліб з його виробниками шляхом примусових методів заготівлі. Ринковий обмін між містом і селом із звичайної операції перетворився на криваву битву за хліб. На всій території України діяли продовольчі загони, які примусово вилучали у селян так звані лишки хліба.

Безумовно, така політика радянської влади не подобалася українському селу. Навесні 1919 р. піднялася хвиля селянського руху, спрямована проти продрозкладки та насильницького створення колгоспів. Особливо могутнім було повстання селян під керівництвом отаманів Махна, Зеленого, Соколовського, Орловського, Григор’єва та ін. Деякі селянські загони налічували тисячі повстанців. В лавах армії Н.Махна, наприклад, воювали близько 50 тис. осіб.

Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні, що стало помітним, коли почався наступ на Москву білогвардійської армії генерала Денікіна з території Північного Кавказу через Україну. Після поразки радянських військ денікінці у липні 1919 р. встановили свій контроль над Кримом та майже над всім Лівобережжям, в тому числі й Києвом. Наприкінці 1919 р. білогвардійська Добровольча армія окупувала майже всю Україну. Характерними рисами денікінського окупаційного режиму були встановлення терористичної диктатури, жорсткі репресії проти політичних противників, відновлення поміщицької влади на землю, ліквідація восьмигодинного робочого дня, обмеження сфери вжитку української мови, посилення шовінізму, обстоювання гасла “единой и неделимой России” та інше.

Така політика викликала обурення народних мас та стимулювала появу масового партизанського руху. Вже восени 1919 р. у тилу Денікіна діяли сотні партизанських загонів, які налічували у своїх лавах майже 100 тис. осіб. Але найважливішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Н.Махна. 5 серпня Махно видав наказ про створення Революційної повстанської армії, в якому визначалось: “Завданням нашої революційної армії… є чесна боротьба за повне звільнення трудящих України від усякого поневолення…”

Махно завдав денікінцям великих втрат. Їм так і не вдалося зберегти контроль за Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики. Потужний наступ радянських військ у жовтні 1919 р. призвів до розгрому Денікіна, а вже в березні 1920 р. радянська влада була відновлена майже на всій території України.

Третій прихід більшовиків в Україну ознаменувався відновленням політики “воєнного комунізму” та новою хвилею червоного терору. Як і попереднього року, в Україні застосовувалась продрозкладка. Хліб примусово вилучали із селянських господарств. З кінця весни 1920 р. невдоволення селян знову переросло у масовий повстанський рух. Його найдієвішу силу становила відновлена Революційна повстанська армія України.

Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили білогвардійську армію генерала Врангеля з Криму та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.

Отже, серед подій 1917 – 1920 рр. в Україні центральне місце посідала боротьба патріотичних національних сил за досягнення та збереження державної незалежності. Доба Центральної Ради (березень 1917 р. – квітень 1918 р.) увійшла в історію як боротьба патріотичних сил за проголошення і утвердження самостійності Республіки, період Гетьманату (квітень – грудень 1918 р.) характеризувався спробою консервативних сил зберегти українську державність, встановивши авторитарний режим, що спирався на німецьких окупантів. Головними подіями доби Директорії (грудень – листопад 1920 р.) були відновлення Української Народної Республіки, акт злуки УНР і ЗУНР, втрата державної незалежності через втручання зовнішніх сил та суперечливу внутрішню політику. Починаючи з кінця 1918 р. триває процес експансії Росії в Україну, яка завершилася встановленням на більшій частині українських земель Радянської влади.

Констатуючи поразку української національно-демократичної революції, можна виділити такі причини:

1. Боротьба різноманітних політичних сил за владу після падіння Російської та Австро-угорської імперії призвела до створення кількох державних форм влади – УНР, Гетьманат, ЗУНР, УСРР, які часом конфліктували між собою. Це ускладнювало політичну ситуацію, настільки, що очевидцям або учасникам тих драматичних подій було досить непросто визначити своє відношення до тієї чи іншої влади.

2. Українська революція, як зазнав М.Грушевський, “не розвивалася самостійно”. Якщо Центральна Рада вела затяжний діалог з Тимчасовим урядом і втратила час для прийняття рішучих дій, то гетьман П.Скоропадський вступив у контакт із білогвардійцями, а більшовицький уряд УСРР – із Російським Раднаркомом, котрий постійно втручався у внутрішні справи України, і зумів нав’язати українцям свою модель влади.

3. Слабкість соціальної бази УНР, відсутність єдності у суспільстві. Українська революція спиралася лише на селянство і нечисленну інтелігенцію. Пролетаріат міст і сіл здебільшого виражав пробільшовицькі настрої, а великі землевласники і промисловці орієнтувалися на білогвардійців.

УНР і ЗУНР стали жертвами країн німецько-австрійського блоку та Антанти, які використавши їхні природні та економічні можливості, у скрутний час залишили ці республіки без необхідної політичної та військової підтримки і фактично сприяли їх ліквідації. Усе це призвело до трагічного розвитку подій – втрати незалежності України і відторгненню західноукраїнських земель Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

ТЕМА 9. РОЗВИТОК УКРАЇНИ В УМОВАХ УТВЕРДЖЕННЯ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (1920 – 1939 РР.)