Гетьманство І.Мазепи. Північна війна, її наслідки для державності України
ТЕМА 5 ГЕТЬМАНЩИНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ. ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
На Лівобережжі гетьманство проіснувало більше 100 років. Спочатку гетьманами були І.Брюховецький (1663 – 1668 рр.), Д.Многогрішний (1668 –1672 рр.), І.Самойлович (1672 – 1687 рр.). У 1687 р. гетьманом було обрано І.Мазепу, який став одним з найвидатніших політичних діячів України. Були підписані Коломацькі статті, які далі врегульовували українсько-російські відносини. Вони затверджували основні пункти попередніх статей і містили ряд нових. Скасовувалися оренди, проти яких виступала більшість населення. Автономні права України обмежувались у черговий раз.Гетьману заборонялося без дозволу царського уряду замінювати на посадах полковників і генеральну старшину, а старшині – самовільно усувати гетьмана. Проголошувалася непорушність старшинських маєтностей, одержаних від царя. Цими пунктами влада гетьмана суттєво підривалася. Для захисту України й Росії від татарських вторгнень передбачалося спорудити ряд фортець на річках Самарі, Орелі й Орчику.
Гетьманство І. Мазепи характеризувалося позитивними зрушеннями. Його безсумнівними досягненнями були:
– припинення громадянської війни між угрупуваннями козацької старшини і подолання завдяки цьому наслідків Руїни;
– укріплення Гетьманщини і розширення її території на значну частину Правобережної України;
– успіхи культурного розвитку українських земель.
Мазепа піклувався станом науки та освіти. У 1690 р. завдяки його підтримці зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії та збільшено кількість студентів до 2 тис; а в 1701 р. колегія одержала статус академії. За його допомогою створено Чернігівський колегіуму (1700 р.), засновано ряд інших шкіл і друкарень. Чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах.
І.Мазепа був одним із найбагатших феодалів Європи. Йому належало близько 20 тис. маєтків. Значну частину своїх особистих прибутків гетьман скерував на розвиток релігії та культури. По всій Гетьманщині було збудовано цілу низку церков у пишному стилі козацького бароко. Зокрема, у 1698 р. зведено кафедральний собор у Переяславі, Богоявленську церкву Братського монастиря у Києві обнесено новими мурами Києво-Печерську лавру, І.Мазепа був покровителем літератури, знав західних авторів, зібрав значну бібліотеку. На його гетьманування припадає розквіт козацького літописання. Сам він був автором ряду віршів.
І.Мазепа прагнув об’єднати в межах однієї держави усі українські землі. Його ідеалом була станова держава західноєвропейського типу. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяв формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству. Фактично в Україні відбувалося зародження дворянства – зі спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами. І.Мазепа роздав старшині понад тисячу дарчих на землі. У 1701 р. він видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Така соціальна політика викликала незадоволення у середовищі окремих суспільних груп. Народ називав І.Мазепу “вітчимом” України.
І.Мазепа встановив добрі відносини з Москвою. Він увійшов у довір’я до молодого московського царя Петра І. Гетьман був радником царя у польських питаннях, надавав йому активну допомогу в походах на турків і татар.
У 1700 р. розпочалася так звана Північна війна, що точилася до 1721 р. за контроль над балтійським узбережжям між Швецією, з одного боку, і Росією та її союзниками – Данією, Саксонією, Польщею та Пруссією – з іншого. Балтійській плани Петра І були безмежно далекі від інтересів України, більше того – пізніша примусова переорієнтація української торгівлі на російське “вікно в Європу”, прорубане Петром, завдала тяжкого удару економіці України, порушивши традиційні торговельні шляхи на Захід через Польщу. Однак козацькі полки змушені були брати участь у цій війні. Її початок ознаменувався розгромом у листопаді 1700 р. царської армії під шведською фортецею Нарва; загинуло тут і кілька тисяч вояків з 12-тисячного козацького корпусу, очоленого небожем Мазепи І.Обидовського. Протягом 1701 – 1704 рр. численні українські сили під командуванням полковників М.Бороховича, Д.Апостола, і М.Миклашевського воювали в Естляндії, Лівонії та Латвії.
У 1704 р. загальновійськова ситуація додатково ускладнилася подіями в Польщі. Карл ХІІ увів сюди свої війська ще 1702 р., захопивши Краків і Варшаву і окупувавши водночас територію Великого князівства Литовського. Шляхта, яка вважала головним винуватцем поразок обраного 1697 р. на польський трон правителя Саксонії Августа ІІ Саса, об’єднавшись у Варшавську конфедерацію, влітку 1704 р. проголосила його детронізованим і обрала на престол познанського воєводу Станіслава Лещинського. Восени 1705 р. той підписав польсько-шведську мирну угоду, спрямовану проти Росії. Петро І, втративши союзника Августа ІІ, розпочав гарячкові приготування до війни на власній території, оскільки навесні 1707 р. очікувався генеральний наступ з’єднаних польсько–шведських сил через Білорусь і Смоленськ – на Москву, а через Волинь – на Київ.
Козацьке військо, яке впродовж цих семи тяжких років воювало на всіх фронтах разом з московською армією, не тільки не отримало жодної винагороди за участь у виснажливих ескпедиціях, навпаки – терпіло від зневаги й утисків з боку царських офіцерів. Передислоковані наприкінці 1706 р. в Україну царські полки, очікуючи розгортання нової кампанії, поводилися тут як на окупованій території і чинили зухвалі беззаконня й реквізиції харчів, фуражу, хоча офіційний тягар надзвичайного податку був уже сам по собі величезним. І тому вже на початку 1707 р. за посередництвом польського короля С.Лещинського І.Мазепа вступив у переговори з Карлом ХІІ. На початку 1708 р. угода між І.Мазепою та Карлом ХІІ була погоджена. Її точний зміст і донині залишається не достатньо проясненим у зв’язку з найсуворішою секретністю переговорів. На думку М.Андрусяка й О.Субтельного, які реконструюють зміст українсько-польсько-шведських домовленостей на підставі різноманітних побіжних свідчень, угода спиралася на ідеї Гадяцького трактату 1658 р.: Україна в якості Великого князівства Руського як рівноправний третій член федерації мала б увійти в якості Великого князівства Руського як рівноправний третій член федерації мала б увійти до складу Речі Посполитої, а гарантом дотримання пунктів угоди виступав шведський король. До повного завершення військових дій з ним укладався договір суто військового змісту: Карл ХІІ брав на себе обов’язок обороняти Україну від Петра І власним допоміжним військовим, яке на території Козацької держави мусило б діяти під командою гатьмана; на період війни шведи отримували право дислокуватися у Стародубі, Мглині, Полтаві й Гадячі.
28 жовтня 1708 р., коли Карл ХІІ, який йшов на Москву, завернув на Україну для відпочинку та поповнення припасів. І.Мазепа перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 5 тис. козаків. 27 червня 1709 р. під Полтавою відбулася генеральна битва між 30-тисячною шведською і 42-тисячною російською арміями. Участь у битві на боці шведів брали не менше як 3 тис. українців, які спокусилися на обіцянку надати їм козацькі права, а також запорожці. У складі російської армії діяли козаки під командуванням повернутого із заслання полковника Палія. Головні козацькі полки стояли напоготові в районі Решетилівки, приблизно за 30 км на захід від Полтави. До полудня битва закінчилась розгромом шведів і прибічників Мазепи. Їхні залишки здалися російським військам під Переволочною на Дніпрі. Карлу ХІІ й Мазепі з невеликою кількістю своїх наближених, воїнів і запорожців пощастило переправтися на правий берег Дніпра й після кількаденного походу степом дістатися володінь турецького султана. Втікачі зупинилися на околицях Бендер. Тут, біля м. Бендери, 22 серпня 1709 р., І.Мазепа, пригнічений горем, помер. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П.Орлика.
При виборах гетьмана між майбутнім гетьманом і козаками було укладено угоду “Пакт й конституції законів і вольностей Війська Запорозького”, згодом названі Конституцією Пилипа Орлика. Вони ніколи не були втілені в життя, але увійшли в історію як перша у Європі конституція демократичного суспільства й залишили глибокий слід у свідомості багатьох українців. У цьому акті проголошувалося, що Україна обох сторін Дніпра “...має бути на всі часи вільною від чужого панування”. Окремі статті обмежували владу гетьмана: державні справи гетьман мав вирішувати спільно з генеральною радою, до якої, крім генеральної старшини й полковників, мали входити виборні депутати від полків. Вирішення судових справ проти старшини передавалося генеральному судові. Планувалося чітко розмежувати державний скарб і особисті фінанси гетьмана.
На гетьмана покладався обов’язок захищати козаків і посполитих (населення) від надмірних утисків, забезпечувати козацьких вдів і сиріт. Старшині заборонялося використовувати козаків і селян на власні потреби, відбирати у них ґрунти та інше майно. Окремо обумовлювалися права української автокефальної православної церкви, підпорядкованої константинопольському патріархові. Кордони України мали знову проходити, як за Хмельницького, по Случі. У Конституції Орлика відчутні ліберально-демократичні тенденції. Запровадження постійних генеральних рад з широким представництвом свідчило, що засади парламентаризму зародилися в середовищі українських політиків уже на початку ХVIII ст.
Орлик та його соратники, спираючись на військову силу козаків-емігрантів розгорнули активну дипломатичну діяльність, уклали нові договори з Карлом ХІІ, кримським ханом і турецьким султаном, спрямовані на визволення України від московського панування. Водночас в Україні було розгорнуто широку агітацію серед населення. Навесні 1711 р. Пилип Орлик з 16-тисячним українським військом вийшов на Правобережжя і почав здобувати місто за містом. Лівобережний гетьман Скоропадський відрядив проти нього військо, яке зазнало поразки під Лисянкою, але під Білою Церквою військо Орлика потерпіло невдачу, не змогло оволодіти цією фортецею. Пилип Орлик прожив в еміграції близько 30 років і протягом усього життя разом з однодумцями намагався дипломатичними заходами домогтися визволення України з московського ярма. Гетьман-емігрант використовував найменшу щоб порушити українське питання, визволити Україну.
Друга половина ХVII – початок ХVIII ст. для молодої Української держави були періодом болісного становлення ідеї державності всередині країни і кривавої боротьби за незалежність від Речі Посполитої й Московського царства (Російської імперії). У цій боротьбі Україна зазнала незлічених людських втрат, частково поступилася здобутками революції Хмельницького. Боротьба за незалежність залишила в найширших колах українського народу глибокий слід, а ідея єдності всієї України і прагнення до самостійної держави перейняли наступні покоління.