Переяславська рада та Березневі статті 1654 р., їх оцінка в історіографії

У результаті Переяславської ради відбулася лише одностороння присяга гетьмана Б.Хмельницького та представників Війська Запорізького, які поклалися на усні запевнення російського посла про “неперемінність царського слова”. Українська сторона не отримала жодних документальних актів, які містили б пись­мові гарантії, визначали умови переходу Української держави під владу московського царя, її статус і взаємовідносини з Росією. Для розв’язання всіх цих питань і письмового оформлення договору, укладеного в Переяславі, до Москви було направлено посольство з українським проектом договору.

Проект договору викладався у формі чолобитного прохання і складався з 23 пунктів (статей), які ґрунтувались на усному договорі з уповноваженими послами Московського царства. У зв’язку з тим, що проект був наслідком тривалого обговорення і багато разів перероблявся, зазнаючи певних змін та доповнень, він виглядав досить безсистемно. Багато пунктів майже повторювали, або уточнювали один одного, подавали неконкретні вимоги тощо. Разом з тим у документі йшла мова про підтвердження прав, привілеїв і вольностей Війська Запорізького та української шляхти (ст. 1, 3, 7, 13, 17), укладення 60-тис. козацького реєстру (ст. 2), визначення коштів на утримання козацького війська (ст. 8 – 12, 21), збережен­ня місцевої адміністрації та збір нею податків (ст. 4, 15), надання гетьманові у рангове володіння Чигиринського староства (ст. 5), права Війська Запорізького обирати гетьмана (ст. 6), права зносин гетьмана з іноземними державами (ст. 14), невтручання московських чиновників у справи України (ст. 16), збереження прав Київського митрополита (ст. 18), надіслання царського війська проти Речі Посполитої під Смоленськ (ст. 19), утримання військових залог на кордонах України і Польщі (ст. 20), оборону України від нападів татар (ст. 22), утримання козацької залоги у фортеці Кодак (ст. 23).

Очолив українське посольство генеральний суддя Війська Запорізького С. Богданович-Зарудний і переяславський полковник П.Тетеря. З Чигирина посли відбули 27 лютого, а офіційний в’їзд їх до Москви відбувся 22 березня. Наступного дня українські посли були прийняті царем, якому передали проект українського договору. Після попереднього вивчення, цей документ був повернутий послам для доопрацювання, редагування та узгодження з представниками російського уряду. Розпочалися інтенсивні переговори. Від України в них брали участь С.Богданович-Зарудний і П.Тетеря, від Росії – боярин і казанський намісник О.Трубецькой, боярин В.Бутурлін, що раніше очолював посольство в Переяславі, окольничий і каширський намісник князь П.Головін і думний дяк А.Іванов. Внаслідок цих переговорів і з’явилися документи, які визначали становище України і характер взаємовідносин її з Росією. Цими документами стали так звані “Статті” Богдана Хмельницького, або Березневі статті 1654 р. (надані 27 березня 1654 р. за юліанським календарем) і жалувані грамоти Війську Запорізькому і українській шляхті, а також пізніше надана грамота православ­ному духовенству. Як видно зі змісту статей і жалуваних грамот, вони в основному охоплювали усі питання, що містилися у попередньому українському проекті договору. Отже, рішення Земського собору від 11 жовтня 1653 р. та Переяславської ради від 18 січня 1654 р. були закріплені письмовим договором. Укази царя під пунктами Б.Хмельницького і жалувані грамоти за своєю юридичною силою є ратифікаційними актами.

Насамперед укладений договір був військовим і розв’язував питання оборони України від посягань інших держав, зокрема Речі Посполитої й Оттоманської Порти та Кримського ханства. Цар зобов’язався навесні того ж 1654 р. розпочати війну з Польще; в разі нападу кримських татар на територію України цар мав наказати донським козакам іти на Крим.

Друге, договір передбачав входження України під руку московського царя як незалежної самостійної держави, зі збереженням суспільно-політичного устрою, що склався в результаті Національної революції. На чолі Української держави залишався обраний Військом Запорозьким “по прежним их правам и привилеям” гетьман (російський цар лише затверджував вибір генераль­ної військової ради; до речі, подібного права не мали Кримське ханство, Молдавія та Валахія, правителі яких призначалися султаном). У руках гетьмана зосереджувалась вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади в Україні. Він мав право вступати у міжнародні відносини з іншими державами, крім Польщі та Туреччини. Зберігався також полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій держави. У містах України урядники (війти, бурмистри, лавники, райці) повинні були обиратися з місцевого населення, вони ж мали збирати податки з населення і передавати в “государеву казну” царським чиновникам. Українська держава дістала право мати власне військо – 60 тис. реєстрових козаків. Всі козаки мали жити “по прежним правам и привилеям” і судитись “по своим прежним правам”, а царські бояри і воєводи в ті військові суди втручатися були не повинні.

Третє, українсько-російський договір передбачав непорушність соціально-економічного ладу Української держави. Передусім було визнано й забезпечено станові та групові інтереси панівних верств населення (козацької старшини, заможної частини козацтва, українських шляхтичів і духовенства). Козацькій старшині в Березневих статтях була встановлена висока платня та надані у користування млини. Крім того, царський уряд на прохання старшин дуже щедро видавав іменні грамоти на володіння землями.

У сучасній історико-правовій літературі немає усталеної наукової оцінки Переяславсько-московського договору 1654 р. Дискусійним також залишається визначення форми державно-правових зв’язків України з Росією. Спектр тлумачень договору 1654 р. надзвичайно широкий, але найпоширенішими є наступні підходи:

– воєнний або воєнно-політичний союз, тобто мілітарний союз, подібний до тих, які Б.Хмельницький укладав уже з Кримом або Туреччиною (І.Борщак, В.Василенко, В.Липинський, А.Оглоблін);

– персональна унія, тобто об’єднання двох окремих держав в особі спільного монарха (Р.Лащенко, В.Сергієвич, А.Філіпов);

– реальна унія, за якої дві держави зливаються в одну, дістаючи спільні вищі установи (М.Дьяконов);

– неповна інкорпорація (І.Розенфельд);

– возз’єднання українського та російського народів (С.Юшков, А.Гуржій, І.Ісаєв, Г.Кладова, В.Кульчицький, І.Усенко);

– протекторат, тобто Україна увійшла в підданство Росії, власне під її протекцію (М.Грушевський, Д.Дорошенко, З.Когут, І.Крип’якевич, О.Мироненко, М.Слабченко, В.Смолій, В.Степанков, О.Яковлів).

Разом з тим аналіз широкого кола історичних документів переконує у висновку, що у 1654 р. Україна увійшла в підданство під протекцію Росії як васальна держава. Протекторат був звичною і поширеною у ті часи формою міжнародної васальної залежності малої та слабкої держави від великої та сильної. Зміст протекції обумовлювали конкретні обставини укладення союзу, але першою і обов’язковою його вимогою була воєнна допомога протектора державі, якій вона протегує – державі васалу.

Звичайно ж, протекторат – це одна з форм залежності. Проте, за договором 1654 р. залежність України від Росії зводилася лише до права царя одержувати грошову данину і контролювати зов­нішні зв’язки України. Тому не дивно, що чимало вчених роз­глядають це обмеження права України як номінальну протекцію царя над Україною, номінальну васальну залежність.

Таким чином, Переяславсько-московський договір 1654 р. став найбільшим політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності та національного гноблення. Його укладення на міжнародному рівні засвідчувало юридичну форму відокремлення та незалежності козацької України від Речі Посполитої; служило правовим визнанням Росією внутрішньополітичної суверенності Української держави, недоторканості існуючих державних інституцій і витвореної системи соціально-економічних відносин; відкривало перспективу довести в союзі з Московським царством до переможного кінця війну з Річчю Посполитою та завершити об’єднання земель у кордонах національної держави; виступало у свідомості національно-патріотичної еліти наступних поколінь найсильнішим і найнепереможнішим аргументом та доказом суверенності України.