Козацько-селянські повстання кінця XVI – початку XVII ст.

З початку 1590-х років козацтво широко виступає за боротьбу не тільки проти турецько-татарських агресорів, але й польсько-шляхетського панування. Історики відмічають дві хвилі народних виступів: перша (1591–1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625 – 1638 рр.) – тривалішою.

Основними причинами активного протесту народних мас були посилення кріпосницького та національного гніту, енергійна експансія шляхти на землі, колонізовані козаками, зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств, непослідовна політика польського уряду щодо козацтва.

Перше козацько-селянське повстання 1591–1593 рр. було пов’язане з ім’ям шляхтича Криштофа Косинського. Поступово цей виступ набув значної сили і протягом 1592 – 1593 рр. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства.

Для боротьби з повстанцями було зібрано численне шляхетське військо під командуванням київського воєводи К.Острозького. Вирішальна битва відбувалася в 1593 р. під м. П’ятка (теперішня Житомирщина), у якій повстанці зазнали поразки. Криштоф Косинський з частиною козаків змушений був відійти на Запоріжжя. Проте козацтво не склало зброї. Зібравши двохтисячне військо, повстанці уже в травні 1593 р. розпочали новий наступ. Під час облоги Черкас загинув К. Косинський, але й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши місцевого старосту О. Вишневецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя. Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове повстання 1594 – 1596 рр., цього разу ще більше. Очолив його Северин Наливайко.

Наприкінці 1595 р. – на початку 1596 р. козацько-селянські повстання охопили Київщину, Брацлавщину, волинь, Поділля, перекинулися у Білорусь. На допомогу наливайківцям прибули запорожці під проводом Григорія Лободи та Матвія Шаули. Коли повстанці стали для шляхетської Польщі серйозною загрозою урядом було прийнято рішення кинути проти козаків і селян коронне військо С. Жолкевського.

Одна з вирішальних битв відбулася в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля, у ході якої обидві сторони зазнали значних втрат, але жодна не отримала перемоги. Повстанці відійшли за Дніпро під Переяслав, а потім рушили далі на Схід, але Жолкевському вдалося обійти повстанців і відрізати їм шлях до російського кордону. В урочищі Солониця, неподалік від Лубен, козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки.

Після поразки повстань кінця ХVІ ст., протягом тридцяти років, не було великих народних виступів. Але на початку 20-х років ХVІІ ст. знову загострюються стосунки козацтва з польськими властями, у Середньому Подністров’ї розгортається повстанський рух. Для придушення селянсько-козацьких повстань польський уряд в 1625 р. відправив на Київщину 30-тисячне військо на чолі з гетьманом Конецьпольським. Місцеві повстанці об’єдналися із запорожцями (майже 20 тис. війська) на чолі з гетьманом М.Жмайлом. Запеклий бій між протидіючими сторонами відбувся в урочищі Ведмежі Лози поблизу Куруківського озера, але, зазнавши значних втрат, кожна з них не отримала перемоги. Польські комісари і козацька старшина підписали мирну угоду відому під назвою Куруківської. Згідно з цією угодою всі повстанці були амністовані, козацький реєстр збільшувався з 3 до 6 тис. чол., реєстровці мали право обирати гетьмана, щорічна плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи в українських землях, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами. Усі козаки, що залишалися поза реєстром, повинні були повернутися до своїх панів і виконувати кріпацькі обов’язки.

Куруківська угода задовольнила інтереси лише реєстровців, але зовсім не влаштувала десятки тисяч нереєстрових козаків. У 1630 р. розпочалося повстання під керівництвом талановитого козацького ватажка Тараса Федоровича (прозваного Трясилом). Незабаром все Середнє Подністров’я піднялося на ляхів.

На придушення повстання з Бара вирушив коронний гетьман Конецпольський. У травні почалися запеклі бої між польськими військами та повстанцями під Переяславом, які тривали три тижні. Їх апогеєм стала знаменита “Тарасова ніч”, коли зранку повстанці вщент розгромили усю Золоту роту, яка охороняла штаб Конецьпольського, який ледве врятувався.

Розгром коронних військ змусив Конецьпольського почати переговори з представниками козацької старшини. Старшинсько-козацька верхівка намагалася шляхом угоди з урядом домогтися собі привілеїв. Було укладено Переяславську угоду, суть якої полягала в збереженні основних умов Куруківського договору та у збільшенні реєстру до 8 тис. осіб. Проте не розв’язаними залишилися пекучі проблеми нереєстрового козацтва, що призвели до нового повстання.

У 1637 р. почалося селянсько-козацьке повстання, яке очолив П.Бут (Павлюк), Д.Гуня, Я.Острянин. Воно поширило свій вплив на все Подніпров’я. У 1637 р. під Кумейками поблизу Черкас відбулася вирішальна битва. Польська армія завдала повстанцям рішучого удару. Проте ця поразка ще не стала кінцем повстання, яке продовжувалося на Лівобережжі до літа 1638 р.

У 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію” (закон) за якою скасовувалося козацьке самоврядування; число реєстрових козаків обмежувалося до 6 тис.; козаки могли проживати лише у Черкаському, Канівському та Корсунському староствах; на Запоріжжя можна було переходити тільки за окремим дозволом, порушники каралися смертю.

Отже козацько-селянські повстання кінця ХVІ ст. – першої половини ХVІІ ст. закінчилися поразками. Причини поразки цих повстань полягали передусім у переваженні сил польських і українських феодалів, які тримали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані та консолідовані ніж повстанські маси. Повстання носили стихійний неорганізований характер. Повстанці були озброєні значно гірше за урядові війська. Повстання носили локальний характер, жодне з них не поширилося на Україну. Вони не були ретельно сплановані та не мали далекосяжних цілей.

Однак, незважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли велику прогресивну роль в історії визвольної боротьби українського народу. У ході цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, міцнішав зв’язок козацтва з селянами та справою оборони православ’я, прискорювалось формування національної свідомості. Одночасно з цим повстання гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту.

Як бачимо, козацтво, що виникло у другій половині ХV ст., перетворилося на початку ХVІІ ст. на провідний стан українського суспільства. Козаки мали свою особливу організацію зі специфічними порядками та характером життя, зі своїм центром – Запорізькою Січчю. Продовжуючи боротьбу проти турецько-татарської агресії, козацтво наприкінці ХVІ ст. – у першій половині ХVІІ ст. стало широко виступати проти польсько-шляхетського гніту.

Отже, протягом другої половини ХІV ст. та першої половини ХVІІ ст. у складних умовах відсутності єдиної української держави українці зберегли себе як окрему етнічну спільність, як окремий народ, відстояли право на свою національно-культурну і державну незалежність. В умовах, коли політика Польщі призвела до колонізації української еліти, функції виразника національних інтересів взяло на себе козацтво. Воно виступило оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях.