Система галузі конституційного права в зарубіжних країнах

Конституційне право як галузь національного права конк­ретної країни - це складна система, що складається з різних структурних частин, елементів, субсистем. Головними його складовими є: принципи, норми та інститути, які характеризу­ють внутрішню побудову галузі.

Принципи конституційного права - це загальні засади, в яких знаходять правове відображення найбільш важливі демократичні цінності людської цивілізації, відповідно до яких будується вся система юридичних норм, а також здійс­нюється конституційно-правове регулювання суспільних від­носин. Загальні принципи утворюють нібито кістяк, каркас цієї системи, їх особливістю є те, що вони регулюють відпо­відні суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми.

Зазначимо, що за останні роки була зроблена спроба більш чіткого визначення поняття загальних принципів кон­ституційного права. Зокрема, "Договір про Європейський со­юз" 1992 року містить спеціальну статтю "F', яка декларує в якості основних принципів європейського права і свободи лю­дини, які: по-перше, містяться в Європейській конвенції про за­хист прав людини та основних свобод 1950 p.; по-друге, випли­вають із конституційних традицій, загальних для держав-членів, по-третє, виводяться із загальних принципів права.

Оскільки сфера дії цього правового акта розповсюджу­ється сьогодні на 15 держав Європи, можна говорити про на­явність певних принципів, притаманних конституційному праву багатьох держав. Так, конституціями держав проголо­шуються такі принципи: народного суверенітету (ст.1 Кон­ституції Італії, ст. З Конституції Франції та ін.); народного представництва (ст. 50 Конституції Нідерландів, § 2 Форми правління Фінляндії, § 1 Форми правління Швеції та ін.); роз­поділу влад (§ 3 Конституції Данії, §3 Форми правління Фін­ляндії, ст. 20 Основного Закону ФРН та ін.); рівноправності (ст. З Конституції Італії); невідчуженості прав (ст. 1 Основ­ного закону ФРН та ін.) тощо. Також можна знайти принци­пи, які мають чітку юридичну форму вираження та безпосе­редньо застосовується у державній діяльності незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судового захисту конституційних прав (ст.53 Конституції Іспанії), не відповідальності глави держави(ст.56 Конституції Іспанії, § 13 Конституції Данії).

Водночас у країнах, де в конституціях проголошені соці­алістичні ідеї, можна знайти принципи, які суперечать демократичним цінностям: керівна роль марксистсько-ленінської партії, соціалістичний інтернаціоналізм (ст.ст. 5, 12, 19 Кон­ституції Куби). Вони є ніщо інше, як ідеологічними міфами, які не можуть бути реалізованими ніякими юридичними або політичними засобами. Наприклад, принцип керівної ролі од­нієї партії підриває принципи народного суверенітету і на­родного представництва і взагалі є несумісним ні з яким принципом демократії.

Важливим елементом структури конституційного права є його норми. Конституційно-правові норми - це встанов­лені чи санкціоновані правила, які визначають поведінку уча­сників конституційно-правових відносин.

У порівнянні з нормами інших галузей вони відрізня­ються: а) своїм змістом, сферою регульованих суспільних від­носин; б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки най­важливіші норми закріплені в Конституції, і в силу цього ма­ють найвищу юридичну силу; в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми, визна­чають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублі­кування, компетенцію державних органів; г) особливостями внутрішньої структури.

Чи не найважливішою специфічною якістю конституцій­но-правових норм є те, що вони пов'язані з відносинами влада­рювання, тому у переважній більшості своїй є нормами загальнорегулюючого характеру. До таких у першу чергу належать норми-принципи (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Фе­дерації оповіщає: "Державна влада в Російській Федерації здій­снюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судо­ву"); норми-поняття (ст. 2 Конституції Португалії має таке формулювання: "Португальська Республіка - демократична правова держава, що заснована на народному суверенітеті, на багатоманітності демократичних думок і демократичному по­літичному плюралізмі, на повазі та на гарантіях здійснення ос­новних прав і свобод, і які мають метою перетворення демок­ратичних принципів у економічному, соціальному та культур­ному житті та поглиблення демократії участі"); норми-завдання (ч.2 ст. З Конституції Італії містить таке положення: "Завдання Республіки - усувати перепони економічного і соціального ха­рактеру, які, фактично обмежуючи свободу і рівність громадян, перешкоджають повному розвиткові людської особистості та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни").

Конституційно-правові норми різняться від норм інших галузей своєю внутрішньою структурою. Є норми, які мають тільки диспозицію: "Президент Республіки є регулятором державного ладу (п. 1 ст. ЗО Конституції Греції); є також но­рми, що складаються з гіпотези і диспозиції: "Якщо до дня виборів Президента Республіки не будуть утворені всі облас­ні ради, то у виборах беруть участь тільки члени обох палат" ( ч. II ст. 139 Конституції Італії). В окремих випадках консти­туційно-правові норми набувають класичної форми тобто мають у своєму складі всі три елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

За призначенням у механізмі правового регулювання но­рми конституційного права поділяються на матеріальні ("Парламент складається з Національної асамблеї і Сенату -ст. 24 Конституції Франції; "Риксдаг збирається на сесії що­річно" - § 1 розділу IV Форми правління Швеції) та процесуа­льні ("Вимога про народне голосування стосовно питання про Основний закон або пропозиція про резолюцію недовіри по­винні знаходитись на столі палати до початку другого засі­дання після засідання, на якому була висунута вимога, і ви­рішуватися не пізніше наступного засідання" - §2 розділу V "Акта про Ригсдаг").

За функціональною спрямованістю конституційно-правові норми можна класифікувати як регулятивні й охорон­ні. Переважають регулятивні норми, які безпосередньо спря­мовані на регулювання суспільних відносин. Наприклад: "Ініціатива щодо прийняття законів Скупщиною може вихо­дити від Уряду, від окремих депутатів Скупщини, та не менш ніж від п'яти тисяч виборців" (ст. 88 Конституції Словенії). Охоронні конституційно-правові норми являють собою забо­рони до будь-якої участі у релігійних актах і обрядах і до до­тримання релігійних днів відпочинку" - встановлює ст. 20 Конституції Люксембургу).

Кожна конституційно-правова норма діє не ізольовано. Для регулювання відповідної сфери суспільних відносин не­обхідна їх сукупність. Єдність певної групи правових норм за змістом дозволяє об'єднати їх у відповідні інститути. Кон­ституційно-правові інститути являють собою певну систе­му норм конституційного права, що регулюють однорідні і взаємопов 'язані суспільні відносини і які утворюють відносно самостійну групу.

У вітчизняній літературі з конституційного права зару­біжних країн виділяються три різновиди таких інститутів: а) загальні; б) головні, що входять до складу загальних; в) початкові, які містять декілька правових норм.

Загальні конституційно-правові інститути - це нормативні формування, як правило, комплексного змісту. До них, напри­клад, належить інститут засад організації та діяльності держав­ного інституту кожного з вищих органів держави, основ органі­зації місцевого управління (із певними застереженнями) само­врядування та деякі інші (залежно від змісту галузі конститу­ційного права конкретної держави). До загальних конституцій-но-правових інститутів слід віднести інститут конституційного статусу особи, який включає такі головні інститути як грома­дянство, та основні права і свободи особи. До початкових кон­ституційно-правових інститутів можна віднести інститут депу­татського запиту, інститут імпічменту та інші.

Постійний динамізм розвитку суспільних відносин є об'єктивною основою зміни, удосконалення системи націо­нального конституційного права будь-якої держави. У такій значній за обсягом і складною за структурою галузі, яким є конституційне право, поряд із названими компонентами структури доцільно виділити і такий, як підгалузі права. Російський вчений А.С.Піголкін, з позицією якого збігається й наша, дає цьому компоненту таке визначення. Підгалузь права - це цілісне за складом і предметом регулювання утворення, яке регламентує особливу сферу відносин у ме­жах більш широкого комплексу тієї чи іншої галузі права.

У межах конституційного права окремих зарубіжних країн виділяють, наприклад, такі важливі підгалузі права, як парламе нтське право, муніципальне право, виборче право і виборчий процес (Російська Федерація). На увагу заслуговує і пропозиція німецьких учених-юристів Е.Бенди і Е. Кляйна, які говорять про наявність підгалузі конституційно-процесуального права, під якого вони розуміють "усі правові норми, що регулюють прова­дження конституційних судів і в конституційних судах, в яких повинно вирішуватися матеріальні конституційні питання.

Нарешті, структуру галузі конституційного права зару­біжних країн можна розглядати ще на одному рівні. Як і в бі­льшості галузей права, і в конституційному праві потрібно виділяти загальну й особливу частини. До загальної частини доцільно відносити основи теорії конституції, конституційно-правовий статус людини і громадянина, конституційно-правовий статус політичних інститутів, форми правління, ор­ганізація виборів і референдумів, статус законодавчих, вико­навчих і судових органів, територіальну організацію публіч­ної влади. Інакше кажучи, у загальній часині формулюються нормативні приписи, основоположні для конкретних норм га­лузі, які нібито "обслуговують" їх і які розповсюджують свою дію на усе коло відносин, що регулюються галуззю. За­гальна частина містить і галузеві принципи права, визначає предмет і завдання галузі, її обсяг. Вона покликана об'єднати, цементувати зміст галузі.

Норми ж загальної частини розвиваються і конкретизу­ються в особливій частині на прикладах із конституційного права окремих зарубіжних країн. Саме така структура дозво­ляє компактно викласти нормативний матеріал, виключити повтори, полегшити тлумачення і застосування норм галузі.

4. Форми (джерела) конституційного права в зарубіжних країнах

У реальному житті норми будь-якої галузі права, вклю­чаючи конституційне, повинні мати зовнішній вираз. Вітчиз­няна і зарубіжна юридична література цей "зовнішній вираз права" в одних випадках називають формою або формами права, в інших - джерелами, а в третіх - їх іменують одноча­сно і формами, і джерелами права.

Визначаючи своє ставлення, автор у даному навчальному посібнику буде розглядати поняття форма права як синонім поняття джерела права. При цьому слід звернути увагу на такі моменти. По-перше, ще Г.Ф.Шершеневич, визнаючи той факт, що "різні форми", в яких виражається право, з давніх-давен ма­ли назву "джерел права", але вважав останній термін "мало­придатним, зважаючи на його багатоздатність", а тому пропо­нував замінити іншим виразом "форма права", під яким розумів різні види права, які відрізнялися за способом вироблення зміс­ту норм".¹ По-друге, поняття форма містить понад 20 різних смислових значень і відтінків, які ставлять під сумнів викорис­тання терміну форма права замість терміна джерело права.

З урахуванням сказаного, а також виходячи з того, що фор­му права (закон, декрет, указ тощо) також можна розглядати в якості юридичного джерела права, найбільш логічним і доці­льним є, на наш погляд, їх використання як синонімів, як іденти­чних термінів і понять. Як зазначає відомий російський теоретик права М.М. Марченко, саме в цьому "юридичному розумінні" форма права і джерело права застосовуються державознавцями і правознавцями, як тотожні поняття (курсив наш - А.Г.) у всіх випадках, коли вони розглядаються у вигляді "способу виразу державної волі", "способа встановлення правових приписів" або "способу, яким правилові поведінки надається державною вла­дою загальнообов'язкову силу".

Можна запропонувати таку дефініцію. Форми (джерела) конституційного права будь-якої держави - це засоби виразу правил поведінки учасників конституційно-правових відносин і надання їм обов'язкової сили. З нашої точки зору, таке визна­чення даного терміна дозволяє полегшити завдання визначення форм (джерел) конституційного права тих норм цієї галузі, що не мають безпосередньої сили правових норм (наприклад, кон­ституційні звичаї, доктрини, традиції - у мусульманських краї­нах тощо).

На основі аналізу юридичної літератури і державно-правового життя різних країн світу ми пропонуємо таку кла­сифікацію форм (джерел) конституційного права зарубіжних країн.

Перша група - нормативно-правові акти. Це основна і найбільш досконала форма сучасного конституційного права. Порівняно з іншими формами (джерелами) ця група має до­сить велику питому вагу і водночас є свідченням підвищення ролі держави в регулюванні конституційно-правових відно­син. Крім того, невпинному зростанню їхньої кількості "до­помагають" такі якості, як здатність швидко реагувати на зміни у суспільному розвитку, чіткість і допустимість викла­ду приписів, документально-письмова форма закріплення правових норм, яка дозволяє безпосередньо й оперативно ознайомити з їх змістом суб'єктів конституційно-правових відносин. Нормативно-правові акти конституційного права прийнято поділяти на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцевого самоврядування.

Закони, як правило, приймаються парламентами, інко­ли - іншими вищими органами влади ( монархами в абсолют­них монархіях; вузькими постійно діючими колегіальними органами в деяких соціалістичних країнах - у КНР, напри­клад, Постійним Комітетом Всекитайських зборів Народних Представників; народом на референдумах - у Швейцарії). За ступенем важливості і характером регульованих суспільних відносин закони поділяються на такі різновиди.

Перший різновид - конституція. Конституція у будь-якій державі - це основний закон, який має особливу форму, зміст, це основне джерело конституційного права і в силу цього заслуговує окремого вивчення.

Другий різновид - конституційні закони. Як джерело права вони мають різне значення у різних країнах. Насампе­ред, під конституційними розуміють ті закони, які вносять зміни до тексту конституції або суттєво доповнюють його, змінюють якісь усталені відносини. Класичним прикладом цих конституційних законів є т.зв. "поправки" до Конституції США. їх, як відомо, 27, і кожна з них - це суттєве доповнення тексту американської конституції, суспільних відносин, урегу­льованих нею, або закріплення необхідних змін у сфері особ­ливо важливих суспільних відносин (наприклад, права і сво­боди громадян, закріплені у перших десяти доповненнях, які отримали назву "Білль про права"). У деяких країнах консти­туційними законами офіційно називають складові частини конституції, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів (наприклад, в Австрії - це Конституційний закон 1920 p., а також Конституційний закон про нейтралітет 1955 р. та деякі акти, прийняті у попередні роки). В Італії же конституційними визнаються закони, що змінюють саму конституцію, ухвалю­ють статути областей спеціальної автономії або змінюють те­риторію областей, регулюють діяльність конституційного суду і ті, які розширюють коло суб'єктів законодавчої ініціативи.

Третій різновид - т. зв. органічні закони. Це особливе джерело конституційного права, яке має низку специфічних рис. Передусім, прийняття органічних законів прямо передба­чено в конституції на основі т. зв. бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути вре­гульовані органічними законами. Ні відміну від конституцій­них законів, суть органічних законів полягає у тому, що вони доповнюють конституцію, не змінюючи її основних принци­пів. Так, ст. 63 Конституції Франції встановлює: "Органічний закон визначає порядок організації та функціонування Кон­ституційної ради та її процедуру". Цікаво, що в Конституції цієї країни ще 12 статей передбачають прийняття органічних законів із питань, віднесених до сфери організації та діяльнос­ті виконавчої і судової влади. Ще конкретнішими виглядають відповідні положення Конституції Іспанії. Так, у ст. 81 сказано, що "органічні закони - це закони, які стосуються основних прав і свобод, схвалюють статути про автономію, встановлю­ють порядок загальних виборів, а також інші спеціально пе­редбаченні Конституцією закони". Органічні закони є харак­терними для конституційного права ще таких держав, як Гру­зія, Естонія, Іспанія, Молдова, Португалія, США та інших.

Четвертий різновид - звичайні закони. Вони регулюють окремі питання державного або суспільного життя. Від інших звичайних законів закони, віднесені до форм (джерел) консти­туційного права, відрізняються лише своїм предметом. До чис­ла таких законів можна віднести, наприклад, закон ФРН 1965 р. про порядок зміни території земель, або закон Франції про на­дання виборчого права громадянам, які досягли 18 р. (1974 p.).

П'ятий різновид - нормативні акти, які мають силу за­кону. Іноді ці акти називають делегованим законодавством. Формально вони не іменуються законами, а завжди мають якусь особливу назву, за якою їх можна відрізняти від інших актів (наприклад, у Франції - це ордонанси; у Великобрита­нії - накази королеви у Таємній раді; на Кубі—декрети-закони Державної ради; у В'єтнамі - частина указів Держав­ної ради; в Іспанії - законодавчі декрети і декрети-закони Уряду тощо). Частенько вони підлягають наступному затвер­дженню парламентом і є джерелами конституційного права, якщо містять відповідні норми. Будучи актами виконавчої влади, вони водночас регулюють дуже важливі питання, які відносяться, як правило, до сфери законодавчого регулюван­ня. Прикладом можуть служити Указ президента Індії про націоналізацію ряду банків або акт уряду Нігерії, що скасував федеративний устрій держави (1966 p.), а потім той же орган (уряд) відновив і реорганізував федерацію (1970-1976 pp.)

Друга група - судові прецеденти тобто рішення автори­тетних судів (вищих судових органів у конкретних справах, обов'язкові при вирішенні аналогічних справ у подальшому для цих же судів (судових органів, нижчих або рівних за ран­гом судових установ. Судові прецеденти у якості форми (джерела) конституційного права є найбільш характерними для Великобританії, США, Австралії, Канади, Північної Ірла­ндії, Нової Зеландії, а також 36 колишніх колоній Британсь­кої імперії - нині членів Співдружності). Стосовно конституційно-правових положень, установле­них судовими прецедентами, то у більшості своїй правові но­рми визначають правове становище громадян і громадських об'єднань, а також взаємовідносин між органами держави. Так, у Великобританії немає законодавчого закріплення права на проведення мітингів, походів і демонстрацій. Але ще на початку XIX ст. рішенням одного із судів із конкретної спра­ви послужили нормою для закріплення такого права.

Судові ж прецеденти мають своїми джерелами: а) власне загальне право (common law) - сукупність усіх діючих судо­вих прецедентів, починаючи із XIV ст., тобто з норм і звичаїв, які отримали судове визнання; б) тлумачення норм статутно­го права, при цьому завдання судді теоретично обмежується з'ясуванням змісту норми закону. В юридичній літературі у цьому зв'язку слушно підкреслюється думка, що судді за до­помогою тлумачення створюють нові норми права. В США та Індії, наприклад, особливе значення мають рішення Верхов­них судів щодо тлумачення конституції. Але у значній кіль­кості країн загальні суди не мають права давати будь-які обов'язкове тлумачення конституції або законів. Тому фор­мами (джерелами) конституційного права можуть бути тільки рішення спеціальних, конституційних судів чи органів, які виконують функції конституційного суду.

Третя група джерел - конституційні звичаї (інші назви цього джерела - конституційні угоди або конвенційні норми) - це правила і приписи, які регулюють поведінку основних суб'єктів конституційного права, що не мають офіційної писа­ної форми, але протягом тривалого часу застосовані та мовча­зно санкціоновані державою. А.Дайсі, який перший увів в обіг цей термін, писав: "Конституційні звичаї - це правила, які визна­чають спосіб, яким належить здійснювати дискреційні повнова­ження корони (або міністрів як слуг корони). За його словами призначенням конституційних звичаїв було "гарантувати остато­чне верховенство виборців у якості справжнього політичного су­верена держави".¹ Так, багато положень британської конституції існують і дотепер завдяки т.зв. "конституційним угодам": "Ко­роль повинен погодитись із біллем, який пройшов через обидві палати Парламенту", "Лідер партії більшості - Прем'єр-міністр", "Палаті лордів не належить ініціатива фінансових біллів" та ін. Отже, конституційні звичаї зобов'язані своїм існуванням потребі у нормах, які доповнюють правову основу конституції.

Четверта група форм (джерел) - міжнародні та внут­рішньодержавні договори, тобто угоди суб'єктів конститу­ційного права. Міжнародні договори служать джерелами кон­ституційного права тільки у випадках, коли регулюють кон­ституційні проблеми і передбачено їх безпосереднє застосу­вання. Так, у Конституції Австрії є спеціальний підрозділ "Б. Європейський Союз", який містить норми (ст. 23а, 23 б, 23в, 23г, 23д, 23е), що визначають порядок проведення виборів до Європарламенту, правовий статус депутатів від Австрії, участь країни у керівних органах Європейського Союзу, обов'язки уповноваженого члена Федерального уряду, в цій інституції, участь країни у спільній зовнішній політиці та по­літиці щодо забезпечення безпеки Євросоюзу відповідно до Розділу V Договору про Європейський Союз.

Така тенденція характерна і для інших країн. У Консти­туції Ірландії, наприклад, відповідна ст. 29, що має назву "міжнародні відносини", у Конституції Іспанії цій проблемі присвячені ст. 93-96 ("Про міжнародні договори") та ін.

Щодо внутрішньодержавних договорів, то вони є джере­лами конституційного права тільки у тому випадку, якщо ре­гулюють конституційні проблеми, коли на це суб'єкти упов­новажені їх укладати. Прикладом можуть бути договори, які укладаються територіальними спільнотами між собою або із центральною владою (ст. 14 ч. 2 Конституції Іспанії).

П'ята група форм (джерел) - т.зв. доктринальні джере­ла, тобто доктрини відомих учених-юристів. З цього приводу сучасний французький правознавець Р.Давид заявляє: "...Доктрина в наші дні, також як і у минулому, складає дуже важливе і досить життєве джерело права".¹ Мова, звичайно, йде про витяги із праць учених, які використовуються у тих випад­ках, коли не вистачає норм права, існує якась правова прогали­на. Так, у судах Великобританії для посилення аргументації ви­користовуються праці англійських державознавців У.Блекстона, А.Дайсі, В.Беджгота та ін. Американці у деяких випадках вико­ристовують праці т.зв. "батьків-засновників", авторів Конститу­ції США Дж.Медисона, Т.Джефферсона, А.Гамільтона, Д.Джея.

Шоста група форм (джерел) - парламентські регламенти (статути), які містять норми, що визначають порядок діяльнос­ті палат та їх внутрішню структуру. Як правило, вони мають ви­гляд єдиного акта, що вводиться рішенням самої палати і не по­требує промульгації. Нерідко таке ж значення мають парламент­ські прецеденти - поведінка у конкретних ситуаціях, яка вважа­ється обов'язковою на випадок повторення таких ситуацій.

Сьома група форм (джерел) - рішення органів конститу­ційної юстиції (Конституційної ради - у Франції, конституцій­них судів - в Італії, ФРН, Болгарії, Угорщині, конституційних трибуналів - у Польщі, Іспанії, Верховних судів - у США, Япо­нії, Індії тощо). Звичайно, нормативно-правовий характер мають такі рішення цих органів, які містять конституційно-правові но­рми - про конституційність законів, про компетенцію державних органів, про тлумачення конституції та ін.

Восьма група форм (джерел) - нормативно-правові акти виконавчої влади, до яких відносяться нормативні акти глав держав (укази, декрети, накази тощо) і нормативні акти урядів, а іноді і відомств (ордонанси, декрети, постанови то­що). Зрозуміло, що вказані акти служать джерелами консти­туційного права тільки в тій частині, в якій містять його нор­ми. Між ними існує певна субординація. Найбільш широку сферу дії мають, безперечно, нормативні акти глав держав.

Дев'ята група форм (джерел) - рішення органів місцево­го самоврядування (наприклад, місцеві статути, регламенти) -є джерелами конституційного права, коли регулюють суспіль­ні відносини, пов'язані із здійсненням публічної влади.

Десята група форм (джерел) - це звід релігійних правил. Названі норми є специфічним джерелом конституційного права в окремих країнах. Наприклад, у конституціях Єгипту 1971 p., Сирії 1971 р., Пакистана 1973 p., Ірану 1979 p. шаріат, тобто норми, які містяться в Корані, проголошуються джерелами за­конодавства, включаючи і конституційне. При цьому юридична сила цих норм переважає навіть силу конституційних норм.

Одинадцята група форм (джерел) - політичні декларації і спільні постанови політичного керівництва правлячих партій та вищих органів державної влади. У наш час такі акти харак­терні для ряду країн, що розвиваються (наприклад, для країн Африки), для КНР, КНДР, Куби. Так, у Лівії прийнята на сесії Загального народного конгресу у березні 1990 р. "Хартія рево­люційної законності" проголошує, що джерелом законності на­родних зборів і народних комітетів - "революційна законність лідера лівійської революції М.Кадцафі, притаманне йому одно­му і яка є набутим правом, що не відбирається". Директиви лі­дера обов'язкові для виконання.