Список літератури

Питання для обговорення

1. Публіцистика як вид творчості й один з потоків журналістської інформації.

2. Спроби теоретичного осмислення природи публіцистики.

3. Своєрідність функцій, предмета, змісту і форми публіцистичного твору.

4. Поняття про публіцистичний метод.

5. Публіцистика і публіцистичність.

6. Українська публіцистика: від минулого до сучасності.

Здоровега В. У майстерні публіциста. - Львів, -1969.

Прохоров Е. Искусство публицистики. - М., 1986.

Шлемкевич М. Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики) // Верхи життя і творчості. Промови-доповіді. - Нью-Йорк; Торонто, - 1958. -Т.5.

Теорія і практика радянської журналістики. - Львів, 1989. - С. 21 - 35.

Лось Йосип. Правда слова // Публіцистика і тенденції розвитку світу. -Львів, 1999. -С.4-44.

15.2. Образність журналістики і природа публіцистичного образу

Доводити, що твори журналістики у всій їх сукупності не тільки логіч­но, а й образно відтворюють реальність - значить ламатися у відчинені две­рі. Образність, якщо її розуміти у найширшому значенні слова, тобто як наочне, конкретне, зриме зображення чи то за допомогою слова, звуку, чи. тим паче, з допомогою об'єктива, телекамери, є очевидною для будь-якого реципієнта.

Журналіст навіть під час найпростішого інформаційного відтворення не може обійтися без конкретних описів, елементарних картинок, певних деталей, характеристик. Без цього журналістський текст взагалі немислимий. Такого роду образ, як свідчить практика, і цінує наука, це "репродукована в уявленні, емоційно забарвлена, предметно виражена (тобто чуттєво наглядна) елементарна одиниця відображення дійсності"¹.

Анатомізувати це, здавалось би, нескладне мовностилістичне, а у ширшому значенні - творче явище непросто. Бо тоді ми стикаємося із дуже різним за складністю, структурою, внутрішньою природою, зображувально-виражальними засобами явищем. У цьому мова журналістики суттєво відрізняється від мови науки, з одного боку, мови художнього твору, з іншого, наближаючись, але не збігаючись цілковито, із мовою розмовно-побутовою і ділорою.

Звично поглядаючи на газетну сторінку, ми одразу стикаємося із різною за характером інформацією. Насамперед, із фотоілюстрацією. Різні за характером, інформаційною й естетичною насиченістю фотографії, карикатури, малюнки образно, наочно, зримо відтворюють події та факти, впливаючи на зорове уявлення реципієнта. Якщо подібного зорового ряду в радіоінформації немає, за винятком хіба що певного звукового фону, то телевізійна інформація, крім звукового ряду, містить цілу сукупність зорових обпязік у вигляді знятих епізодів, сцен, сюжетів.

Однак і на вербальному рівні ми весь час стикаємося не тільки із пев­ною системою елементарних понять, але й образних вкраплень у вигляді крилатих виразів, вдалих порівнянь, іронічного підтексту, лаконічно від­творених за допомогою слова, навіть не обов'язково образного. Кон­центровано вони часто живуть уже в рубриках, заголовках, лідах, врізках. Ось номер газети "Голос України" за 28 листопада 2002 року. Поряд із такими повідомленнями констатуючо-інформаційного характеру, як "Повідомлення для засобів масової інформації", "Зустрічі в Брюсселі", "Спецслужби вивчають опозицію", "Підтримка Італії", "Колишній пре-

Мастерство журналиста. - М, 1977. - С. 141.

зидент сформує новий уряд", "Хід реалізації програми в цифрах і фактах", "Місцеве самоврядування — форма публічної влади", "За реєстрацію сплачуватимуть по-новому" й інших уже на першій полосі подано заголовок "Владними сходами вгору", а далі - цілий каскад назв, в основі яких образне начало: "Свобода слова розмовами не вичерпується", "Ставте на "Голос", "Землю "зраджувати" не можна", "Грошей немає - потрібна фінансова піраміда", "Порох краще тримати сухим", "Коли розлучаються двоє...", "Ну й хай не йде гора до Магомета", "Предмет критики для мишей", "Міліція "накрила" інтернет-бордель" і навіть такий незвичний заголовок "Ходім на хауз вино дринчить" над заміткою про засмічення нашої мови вживаними без потреби іноземними запозиченнями .

Це, так би мовити, емпіричний, умоглядний рівень сприйняття. Однак важливо з'ясувати науково-теоретичний зміст цього явища. Насамперед слід зауважити, що сучасна наука давно спростувала існування якоїсь непрохідної стіни між образним і безобразним словом. Це характерно для живої людської мови і тієї живої мови життя, якою спілкуються з публікою сучасні мас-медіа. Журналістика, якщо брати всі потоки інформації, якими вона промовляє до реципієнта, найчастіше вдається до простого опису. Ось типовий приклад інформації, яка передавалась різними каналами: "Кортеж броньованих машин. Близько тисячі осіб персоналу, значна кількість якого - охоронці. Снайпери на дахах будинків скрізь, де рухався автомобіль. Так розпочався візит американського президента Джорджа Буша до Берліна, першого міста в його тижневому європейському турне."

Як бачимо, автор не просто розповідає, повідомляє, а намагається дуже лаконічно відобразити певний епізод, описати його так, щоб читач міг відтворити його у своїй уяві. Та це аж ніяк не художнє зображення. Тут, як у тисячах інших описів за допомогою слова, відповідних епізодів, подій, фактів, відсутнє художнє начало навіть на словесному рівні. І це ще одна з особливостей образності в журналістиці. Однак журналістика, особливо її аналітико-публіцистичне крило, не може обійтися без інших за природою і ха­рактером образів. Досить гострі дискусії з цього приводу велися ще у 60-70-х роках минулого століття. Не стихають вони й досі. Розбіжності зводяться до того, що одні автори категорично заперечують за публіцистикою право на образність, інші вважають її у певних межах і певних жанрах можливою, але аж ніяк не закономірною, а деякі, навпаки, з усією категоричністю стверджують, що без образності публіцистики нема і бути не може. Розбіж­ності, на нашу думку, пояснюються огульністю підходів, нерозумінням спе­цифічності саме публіцистичної образності.

Сучасна журналістська практика, як і теорія, досить чітко розмежо­вують журналістську інформацію та аналітику, тобто цілу систему різнови-

' Голос України. - 2002. - 28 лист.

дів текстів науково-просвітницького та публіцистичного характеру. Як уже зазначалося, новинна журналістика, або подієва інформація, вирізняються не тільки винятковою стислістю і точністю, але й строгістю, документальністю, об'єктивністю і безсторонністю викладу фактів. Тут образність не тільки неможлива, а, зазвичай, шкідлива, оскільки неминуче містить елемент авторського ставлення, оцінності.

Інша річ публіцистика. В ній своєрідно поєднуються, переплітаються елементи логічно-абстрактного мислення, симбіоз поняття й образу. Звичайно, у якихось певних дозах і хронікер може вдатися до влучного, крилатого виразу, скористатися дотепом, промовистою деталлю, але домі­нуючою тут є строга мова понять, протокольний стиль, певна стереотипність (не плутати із штампом) викладу. Особливі вимоги щодо цього ставлять перед автурою сучасні інформаційні агентства.

Однак публіцист, есеїст, коментатор, оглядач, популяризатор науки можуть і вдаються до використання різних видів образу, починаючи від словесного або образного виразу, художньої деталі, образної картини і закінчуючи образом-персонажем.

У чому своєрідність цих образів? Насамперед у тому, що цей вид образу органічно зв'язаний з поняттям, що публіцист ніби перетворює думку в живу особистість. Від логічного поєднання слів-понять з елементарною образністю на рівні словесних образів виникає нова якість мислення — публіцистичного. Йдеться, отже, не про прикраси, орнаментелістику. Маємо справу із специфічним мисленням, яке органічно охоплює систему специфічних образів і образності.

Зазначимо, що публіцист підпорядковує власній меті створені художни­ками, а також фольклорні, біблійні образи, легенди, міфи. І чим талано­витіший публіцист, тим вміліше він це робить. У своїй літературно-критич­ній есеїстиці Юрій Шерех, воюючи, наприклад, проти українського провінціалізму й хуторянства, широко використовує художні образи аналізованих творів і явища самого буття для створення публіцистичного образу шкідливого, на його думку, прояву української ментальності. А як вміло використовує він для публіцистичних, а не тільки літературно-мистецьких цілей художні образи, створені І. Франком, М. Кулішем та іншими художниками слова.

Вже у самій назві книги Оксани Забужко "Хроніка від Фортінбраса" закладений образ одного з персонажів Шекспіра. У передмові до цієї книги вибраної есеїстики 90-х років минулого століття авторка пояснює, що цей самий персонаж шекспірівського "Гамлета" на ім'я Фортінбрас викликав у неї стійкий пієтизм як людини, яка встигала дуже багато зробити для сучасників, заодно подбавши про нащадків, залишивши їм "повість". І далі письменниця зазначає про те, що потрібно було пережити українські дев'яності, щоб належно оцінити геніальність шекспірівського прийому.

Йдеться не про художню вартість образу, а соціальну значущість, внутрішню потугу саме такого типу людини. "Фортінбрас - постать воістину, стовідсотково пост-трагічна: він потрафляє водночас - і діяти (і ще й як насичено), і артикулювати події, переводячи їх у розряд хронік майже синхронно з їх перебігом... Фортінбрасам припадає надскладна місія вже не просто рефлексії, а рефлексії діяльної: вони, за визначенням, є заразом і хронікери, й учасники. "Позасвітність" - не їхній приділ, і, відтак, за красномовністю (бо вона ж і геніальність!) Гамлетам вони наперед змушені поступитися (не та-бо доба на дворі, що родить геніїв...), але без них, Фортінбрасів, зосталась би - пустка, румовище, заглада й, вінцем усьому гора нерозпізнаних трупів..."¹

Попри всю ускладненість розвитку думки і стилю викладу не важко зрозуміти своєрідність творення саме публіцистичного образу, відштов­хуючись від змальованого геніальним письменником художнього типу діяльної, а не просто рефлектуючої людини. Письменниця горою стоїть за шляхетність духа, тяжіння до культури, але водночас вона виступає як за діяльну особистість, так і за хоч мінімальну впливовість власного слова, його добротворчу енергетику.

Та використання з певною поглиблено-пізнавальною та публіцистич­ною метою створених майстрами літератури і мистецтва художніх образів -лише один із можливих засобів есеїстики, видів образного мислення в журналістиці. Глибина, сміливість, розкутість думки у справжнього майст­ра слова органічно втілюється у систему неповторних власних образів різних рівнів узагальнення. Характерна у цьому плані невелика за обсягом публікація Євгена Сверстюка "Світ без любови"² у новорічному номері газети. Автор пише про сучасний жорстокий світ, який суперечить принципам християнської моралі, про порушення правил життя, встановлених Великим Диригентом. "Високе слово наповнюється творчим духом тільки на висхідній дорозі, - пише він. - Без Великого Диригента слово опускається до засобів обману і самообману.

Нині нема досить високої трибуни і нема кому сказати: владущі, отямтесь, зупиніть свій танок сили над прірвою: дорога розмокла в кривавому XX столітті..." І далі письменник, маючи на це моральне право, картає і тих, хто, будучи ситим, волає про безпеку, і тих, кого він називає слугами слуг. Однак саме образність слова дає йому можливість сказати про масштабні явища стисло і вражаюче точно: "Безкарні війни на чужій землі. Руїни чужих домів. Демонстративна жорстокість з метою посіяти жах... Однак це суперечить людській природі, це безум!

Ви думаєте, щось мине безкарно? Ви забули, що наша цивілізація тримається тільки на додержанні правил. Як дорожній рух. Більше того, вона тримається на доброму слові. Нашу цивілізацію заклали люди, що простягали руку. її зруйнують ті, що показують кулак".

Тих, хто править країною сьогодні, він називає слугами слуг. "Вони з роз­гоном - на хвилі визнання України в світі - легалізували свою домашню гру без правил. Слуги без нагляду почали гребти під себе, одурілі від безкар­носте і отупілі від ситосте". Вони уподібнюються до загребущих карликів, серед яких "той щось хапає і ковтає, той простягає руку - чи то для привіту, чи то для пострілу. А той носить якусь книгу і оформляє "законність" .

Наводимо ці приклади не тільки для того, щоб показати неповторність стилю автора, але й для того, щоб наочно продемонструвати своєрідність образності саме публіцистичного письма.

В чому специфіка саме публіцистичного, умовно кажучи, образу? Крім уже зазначеного лаконізму, дискусійності, зрощеності логічно-абстрактного із зримістю, наочністю, для публіцистичного образу важливе вміння автора перетворювати думку в живу особистість. Як уже давно доведено дослідниками природи публіцистичного письма, "від логічного поєднання слів-понять з елементарною образністю (словесними образами), яка використовується в руслі логічного мислення публіциста, виникає нова якість - власне публіцистичний образ" .

Публіцистичний образ використовується у тексті журналістського виступу із різною метою, він багатофункціональний у своїй єдності. Най­простіше його завдання звернути увагу, по можливості дохідливо, наочно сказати про те чи інше явище, факт, зримо висвітлити складне абстрактне поняття. Наявність у публіцистичному тексті елементів образності, точних і вдалих характеристик вже само по собі корисне, оскільки збуджує уяву слухача, читача. Такого типу образність - випробуваний засіб ораторського мистецтва, а відтак і політичної прози, журналістики.

Дещо складнішою є пояснювальна, популяризаторська функція образу, коли з його допомогою автор розкриває, унаочнює, ілюструє складне абст­рактне поняття, явище, процес. Будь-яка популярна стаття, огляд, особливо інтерв'ю з ученими, може містити такі образні вирази, деталі, які допомагають непосвяченому в таємниці спеціальних знань читачеві спро­щено уявити суть теорії чи гіпотези. Ось, скажімо, розмова журналістів із авторами майже фантастичної гіпотези про те, що наш світ є моделлю в комп'ютері. Статті на цю тему з'явилися у наукових журналах. Редакція "Молоді України" попросила київських вчених Юрія Шинкарюка та Миколу Проценка розповісти про цю "знахідку" популярніше, для

' Забужко Оксана. Хроніка від Фортінбраса. - К., 2000.

" Сверстюк Євген. Світ без любови. // Експрес. - 2003. - 3-9 січн.

Сверстюк Євген. Світ без любови...

Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журналистика. - 1974. -№ 5. - С. 46

ширшого кола читачів. Один лише штрих. Щоб пояснити волю Творця і можливості припинення життя у космосі, один з авторів гіпотези нама­гається так витлумачити цей процес: "Можливо, поки ми ведемо нашу бесіду, відбулися зупинки нашого світу і нові ввімкнення, але ми цього помітити не могли. За цей час Творець неодноразово записував все, образно кажучи, на дискету і клав її на полицю. Весь той проміжок Його часу наш світ був у нерухомому стані - час у ньому стояв"¹.

Однак все це, умовно кажучи, ілюстративна функція образності. Образ у публіцистиці, може і нерідко, виконує важливішу, пізнавальну, гносеоло­гічну функцію. У цьому випадку створений автором образ дає змогу глибше осягнути саму сутність явища, політичного, економічного, соціально-полі­тичного, яку важко, у всякому разі лаконічно, виразити за допомогою описів і визначень.

Роздумуючи над болючим для України питанням входження в Європу, а точніше балансуванням між Сходом і Заходом, Юлія Мостова у критико-полемічній статті "Сюрпляс по-українськи" пише: "Безглуздість - це ключове слово для визначення всього, що відбувається в Україні. Без­глуздість означає непередбачуваність, ненадійність, непорозуміння, і як наслідок - відторгнення. На сьогоднішній день Україна, яка знайшла, на жаль, свій ексклюзивний шлях розвитку в стагнації, є не мостом між Євро­пою і Азією, не буфером між Росією та Заходом. Сьогодні наша країна - це апендикс Європи. Частина континентального тіла, без якої можна обійтися, якщо забути про те, що це може загрожувати гнійним перетонітом" ².

Маємо справді характерний приклад образно-публіцистичного бачення життєвої ситуації з усіма позитивними і навіть негативними наслідками застосування цього прийому. Насамперед треба звернути увагу на вдало знайдене порівняння, яке допомагає краще зрозуміти непросту геополі-тичну ситуацію. Воно сміливе, дещо спрощене, навіть грубувато-натуралістичне, але водночас політично ємке, бо досить точно передає сенс становища держави, яка є органічною частиною європейського тіла, але такою, що без неї організм, як свідчить досвід, може порівняно легко обійтися. Та водночас існує і певна небезпека, що ця зовні відторгнута час­тина здатна завдати здоровому тілу навіть великої шкоди. Зрозуміло, як і всяке порівняння, цей образ не є точним, а висловлена з його допомогою думка є дискусійною і не для всіх прийнятною. Таке зіставлення несе в собі недвозначну негативну оцінку, яка може спричиняти незадоволення у певного кола читачів і насамперед представників владних структур. Однак такою вже є публіцистика. Вона повинна гостро ставити болючі питання, спричиняти заперечення, сприяти пошуку виходу із критичного становища,

попереджувати громадськість, зокрема і світову, про небезпеку. Про це пишеться у статті "Сюрпляс по-українськи", як кажуть, відкритим текстом: "...І якщо Європа може відгородитися економічними бар'єрами й візовими режимами від неуспішної України, то від катастроф, які можна порівняти із вибухом Чорнобильської АЕС, не закриється вона ніякими ковпаками" .

Як бачимо, творяться синтетичні образи-тропи, які опосередковано, асо­ціативно, у конкретно-чуттєвій формі передають не тільки зовнішні влас­тивості явищ дійсності, але й їхню сутність. Це образне проникнення у суть явища, на відміну від дзеркального відображення, передбачає творчий момент перетворення у поняття спостереження і уявлення. Мають рацію ті дослідники образу й образності в літературі, які вважають, що навіть елементарний художній образ важкодоступний для логічного пізнання. У цьому разі діють інші, ніж у понятійному мисленні, способи поєднання понять. У художньому образі своя специфічна мова, яка далеко не завжди збігається з елементарними поняттями і судженнями. "Образне слово, -наголошує один з авторів фундаментального дослідження теоретичних основ художньої творчості, - не передає сутності образу; проте в ньому є щось таке, що єднає нас із масштабнішою, обширнішою за своїм обсягом одиницею, яку можна розглядати як свого роду елементарну модель художнього мислення. Ця модель - порівняння" .

Саме у порівнянні виявляється один з найпростіших типів образу. Роз­виваючи цю думку, зазначимо, що один із простих типів образу прихований не тільки у порівнянні, але й практично у всіх видах тропа. Будь-який вид тропа є обов'язково певне зіставлення, яке, на відміну від силогізму, не підпорядковує один предмет іншому, а зіштовхує два самостійні предмети. У результаті цього зіштовхування народжується новий самостійний смисл. На відміну від дзеркального відображення, у цьому разі вступає у права інший принцип творчого мислення, елементи фантазії, які допомагають заглибитися у духовний світ. Л. Толстой, зокрема, образне мислення на словесному рівні розглядав як особливий спосіб з'єднання окремих понять, які відрізняються від суто логічних поєднань різних понять і які не можна передати безпосередньо словами.³ Тут вступає у свої права творче уявлення. "Якщо логічний рівень мови відображає чи відтворює навколишній світ, той світ, що оточує націю, - пише сучасна дослідниця мови як духовного адеквату світу, - то метафоричний - створює нову реальність, яка не є копією дійсності, а прообразом того, що не завжди дано нам у відчуттях, що не завжди підвладне спостереженню, можливостям

' Молодь України. - 2003. - 23 квіт. Мостова Юлія. Сюрпляс по-українськи // Дзеркало тижня. - 2003. - 18 січ.

¹ Мостова Юлія. Сюрпляс по-українськи...

² Теория литературьі. Основньїе проблеми в историческом освещении. - М., 1962. - С. 75.

³ Толстой Л.Н. О литературе. - М., 1955. - С. 155.

людського пізнання і відображення"¹. І далі авторка наголошує, що метафора - "це не відображення чого-небудь у людській свідомості, а нове уявлення, що не має відповідника (аналога), що одночасно репрезентує і відображуване, і відображувальне" .

Словесний образ,або образний вираз,- одна з елементарних часток, зяких зітканий поетичний і якоюсь мірою публіцистичний текст. Це своєрідна комбінація мислі й образу, уявлення і смислу. Однак уже на цьо­му рівні помітна суттєва відмінність між цими, умовно кажучи, атомами художнього і публіцистичного твору. Хоч жоден художній твір не будується лише на образних виразах або тропах, хоч художник теж корис­тується безобразним словом, та співвідношення образного і безобразного начал уже на словесному рівні в поетичному творі, у ліриці і публіцистиці різне. Концентрація образного елемента у публіцистичному тексті нижча. Тут домінує понятійне мислення, підкріплене образом, а не навпаки, як, скажімо, у ліриці. Багато, зрештою, залежить від авторської індивідуальності, від жанру та інших чинників. Мова не про них, а про загальні закономірності.

Крім того, у публіцистиці на перший план виступає такий словесний образ, який спрямований більше не на розкриття почуттів, а певних полі­тичних, соціальних, філософських понять. У цьому неважко переконатися, прочитавши по кілька публіцистичних творів, скажімо, не тільки Миколи Хвильового, Майкла Йогансена чи Івана Багряного, але й пересічний текст кращих сучасних газетних публіцистів.

Словесні образи - важливий засіб пізнання явищ, народження і збага­чення нової думки, її яскравого і дохідливого виразу в літературі та певною мірою й у публіцистиці. Це постійний пошук, тому що повторення навіть найвдаліших словесних образів породжує таке зло журналістського тексту, як штамп. У журналістиці штампи образного походження, можливо саме внаслідок оперативності цього виду праці, особливо живучі. Достатньо назвати такі мокні вирязи. як "біле золото", "біла смерть", "блакитне пали­во", "люди в білих халатах", "вартові вітчизни", "охоронці порядку" та ін/

Певне значення у публіцистичному тексті має художня деталь, промо­виста подробиця, яка зумовлює відповідну картину, лаконічно характеризує певне політичне, психологічне явище. Деталь у журналістиці суттєво відрізняється від поетичної. Вона, зазвичай, передає не так нюанси люд­ського характеру чи ліричного почуття, як сутність соціальних проблем, хоч може добре передати і своєрідність особистої вдачі політика, як це

вдалося майстерно зробити Людмилі Коханець в уже посмертній згадці із використанням інтерв'ю з Ярославою Стецько. Тому так природно сприй­маються заключні слова "з останнього інтерв'ю Ярослави Стецько": "Пані Слава — жінка-легенда. Ніжна душа і сталева воля. Я ніколи не забуду, що за кілька днів до смерті Ви цікавилися моїми справами. Хай не тяжкою Вам буде рідна земля..."¹

Хіба не промовисту деталь знайшов Дмитро Павличко для характерис­тики Андрія Малишка, коли в ювілейній доповіді про свого вчителя та одно­думця пригадав, що зазвичай відомий непокірний, але все-таки приручений системою поет готував перед виступом два тексти однієї промови і тримав їх у різних кишенях. Текст треба було показувати партійному начальству. Якщо випадала можливість, витягав "круту", непідконтрольну, здебіль­шого, скандальну для того часу промову. "У нього було дві кишені, але одне серце", - скаже про Малишка Дмитро Павличко.

Іноді незначний поворот думки, перефразування стійкого звороту надає вислову образного звучання. Наприклад, відомий фразеологізм "Закон, що дишло" можна перефразувати у "Дишло закону", як зроблено у заголовку статті про порушення у веденні однієї із кримінальних справ². Для публі­цистики властиві й інші суто літературні прийоми, зокрема алегорії, іронії, сарказму, карикатури.

Крім елементарних описів, епізодів, у публіцистичних творах, особливо їхніх художньо-публіцистичних відгалуженнях, багато важить образ-кар-тина. Вона створюється за допомогою образного і безобразного слова, але не зводиться до простого опису. Найчастіше образ-картина чи то природи, чи епізодів суспільного життя трапляється у нарисі, есе, фейлетоні, але лаконічні картини можуть вписуватися і у статтю чи огляд.

Дієвими особами відтворення публіцистом картини є звичайно люди. Автор відтворює, скажімо, трагічну картину похоронів рідної матері: "Сивий-сивий, ще й у сивій шапці, у тих сутінках постав Тодорюк, приніс "Псалтир" - у кістяних обкладинках зі срібною защіпкою. По кутках колінкували сутінки - найтихіші жалібниці. Тодорюк пристав до них. Батько з несподіванки, бо не чекав цього чоловіка у своїй хаті, змінився на лиці. Однак, мабуть, зміркував, що вгорі всі рівні і все забувається..."³

Якщо вести мову про телепубліцистику, то тут вирішальну роль віді­грає уже не словесний опис, а безпосереднє зображення, документальне чи документально-художнє. Роль слова тут суттєво змінюється, нерідко на­буває відтінку коментаря до зображуваного. Якщо ж вести мову про вер-

¹ Федик Ольга. Мова як духовний адекват світу (дійсності). - Львів, 2000. -С. 220-221.

² Там само. - С. 222.

³ Детальніше див.: Капелюшний А.О. Практична стилістика української мови: Навч. посіб. -
Львів, 2001.-С. 33-34.

Коханець Людмила. "Ніколи українські націоналісти не були проти українського народу" // Голос України. - 2003. - 14 берез.

" Овдін Володимир. Дишло закону //Дзеркало тижня. - 2003. - 15 лют. ³ Зубанич Федір. Полонина. - К., 1980. - С. 19 - 20.

бальну публіцистику, сукупність різних потоків журналістської інформації, то в кожному з її жанрів образ-картина відіграє різну роль - від самостійної в нарисі, есе чи памфлеті до допоміжної у статті чи коментарі. У домінуючій частині журналістських матеріалів образи такого типу майже не трапляються.

Журналістський твір, зазвичай, населений людьми, постатями. Най­частіше вони просто згадуються, називаються, їм дається елементарна логічна характеристика. Та публіцист здатний у разі потреби створювати своєрідний образ-персонаж. Уважне вивчення таких публіцистичних образів, портретів дає підстави стверджувати про те, що це особливий вид образів і образності. Якщо словесні образи в художньому і публіцистичному творі за певних суттєвих відмінностей все ж збігаються між собою за головними параметрами, то образна картина й особливо образ-персонаж за своїми функціями, за внутрішньою суттю значно різняться між собою.

У процесі ліплення саме публіцистичного образу немає можливості і необхідності всебічної передачі характеру людини. У публіцистиці, у всяко­му разі у більшості її жанрів, майже кожен персонаж якоюсь мірою тип, тип суспільної поведінки чи навіть соціальний тип. Художник же створює художній характер, концентруючи художньо якісь загальні, властиві для багатьох і суто індивідуальні, неповторні риси людини. Публіцист аналізує суспільно значимі, типові явища, втілюючи їх у відповідні збірні, часто безіменні постаті. Однак, ступінь їх індивідуалізації незначна. Це не ті індивідуальні постаті Чіпок, Наталок, Захарів, Іванів, Володьків з індивідуальною долею, обличчям, вдачею, а своєрідні збірні, узагальнені, ходячі, схематично окреслені згустки окремих суттєвих ознак певних типів соціальної поведінки. Майстерно це вміли робити публіцисти і критики XIX століття. Згадаймо Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Миколу Чернишевського. Створені ними й іншими авторами типи кріпосників, лібералів, історичних постатей,

ГЛГМЛТТЮ Г>0 иоІЛАІТІІІ 1 тТ'ГїЛГ^т-ьіж і ітллі пімлтіг/-пі/іті игтлппл т»т»т-«* пптт гипггічяч ж г ^ ^|^ч,.и ла ііири^ііі і»іі \*£/^і*~<ХІ. і ,і-|,^^.1. 1Л1Ш1І11Ч111-' ХІЛ XII 1 *^1_; Ч/\^, /_І,.Г1^> У 147 і ±> 1Л>11111.1У11У1 у

Питання для обговорення

1. Образність як особливість журналістського тексту.

2. Відмінність між описом та образом.

3. Різновиди публіцистичного образу: словесний образ, деталь, оораз-картина, образ-персонаж.

4. Характерні особливості змалювання персонажів у публіцистиці.