Сучасні соціологічні теорії

Особливістю сучасної теоретичної соціології є підвищена увага до праць класиків соціології. Це пов'язано з бажанням усвідомити на новому рівні значимість соціології як самостійної науки.

Одним з найбільш знаних авторів у сучасній соціології є Ентоні Гідденс (1938р.), який прагне подолати штучно створену розбіжність між макро – і мікросоціологією та інтегрувати їх з метою вивчення соціологічної реальності.

Аналізуючи праці класиків соціології - К. Маркса, Е. Дюркгейма та М.Вебера, - Е. Гідденс робить спробу поєднати їх концепції, знайти те спільне, що їм притаманне. Здійснюючи аналіз класової структури суспільства, Е. Гідденс доходить таких висновків:

* розподіл суспільства на класи є основною характеристикою суспільства епохи модерну (сучасного суспільства);

* класи є об'єктивними, інституціональними компонентами соціальних систем;

* класи - це лише підґрунтя для формування групи, яка виступає водночас структурною основою для визначення групової приналежності.

Визначаючи фундаментальні характеристики суспільства епохи модерну, він намагається сконструювати підстави для нової соціологічної концепції. Новим інструментом соціального пізнання повинна стати викладена ним теорія структурації. Головне значення її Е. ГІдденс вбачає у таких положеннях:

• розгляд об'єктивної та суб'єктивної сторін соціальної реальності з точки зору "дуальності", що означає їх взаємозалежність та взаємовплив;

• визначення суб'єкта дії, тобто соціального агента.

Соціального агента можна описати лише як стратифікаційну модель, яка має три рівні дії: мотивації, раціоналізації, рефлексивного моніторингу.

Рівень мотивації дії це така частка духовного світу людини, яка відноситься до свідомих та несвідомих бажань, що спонукають агента до дій.

Рівень раціоналізації дії означає здатність індивідів виважено діяти і розуміти свої дії.

Соціальна діяльність - це організована у просторі і часі само відтворювана реальність. Відтворення здійснюється тими ж засобами, якими люди реалізують самих себе.

Центральними поняттями, з допомогою яких описується теорія структурації є: поняття "структури", поняття "системи", поняття "структурації".

За допомогою цих понять можна відтворити три аспекти соціальної реальності. Під поняттям "структури" автор розуміє відносини, які виробляються та відтворюються суб'єктами дії. Поняттям "системи" Е.Гідденс позначає відносини між індивідами і колективами, які регулярно відтворюються. Поняття "структурації" відтворює умови, які керують спадковістю, перетворенням структур.

У своїх творах "Дослідження з соціальної та політичної теорії", "Центральні проблеми соціальної теорії", "Сучасна критика історичного матеріалізму", "Наслідки сучасності" та інші Е. Гідденс аналізує трансформацію предмета соціології як науки критикує сучасний стан науки, яка неспроможна дати всебічно ґрунтовний аналіз розвитку сучасних держав та міжнародних відносин, не здатна виробити практичні рекомендації щодо запобігання, а в разі виникнення, то і розв'язання міжнародних конфліктів.

У статті "Дев'ять тез про майбутнє соціології" (1993) Е. Гідденс націлює вчених-соціологів на поглиблення вивчення культурних вимірів людського життя, на осмислення процесів, 5 пов'язаних з глобалізацією, подальшим розвитком міжнародних відносин та новим світопорядком. Він висловлює впевненість у тому, що соціологія як наука у подальшому набуде прикладного характеру, надасть допомогу у вирішенні питань ефективного управління суспільством.

Подальшим розвитком системних уявлень про суспільство була теорія самореферентних систем Нікласа Лумана (нар. 1927р Його праці "Соціологічні пояснення", "Теорія суспільства і соціальна технологія", "Структура суспільства і семантика "Соціальна система" є подальшим розвитком системного аналізу, а також функціонального підходу до розуміння суспільства.

Система має здатність відрізняти себе від зовнішнього середовища і відтворювати цю межу. Суспільство є саме такою самовідтворюваною та самореферентною системою. Елементом соціальної системи є комунікації.

Система постійно змінюється під впливом середовища, яке висуває все нові і нові вимоги. Упорядкованість через зміни - основна засада існування системи. Система має свої межі, які постійно відтворюються, і системні перетворення відбуваються у цих межах.

Даючи власне пояснення функціонування суспільства я системи, Н.Луман вводить у науковий обіг нові поняття - "оперативна закритість" “структурне поєднання" та інші. На його думку, саме системний підхід у соціології дозволяє створити адекватний інструмент дії відтворення суспільства як об'єктивної реальності у науковому мисленні.

Провідним соціологом сучасності по праву вважається німецький вчений Юрген Хабермас (нар. 1929р.) - представник неомарксизму та ідеолог "нових лівих" у Німеччині. Знаний теоретик Франкфуртської школи у соціології Ю. Хабермас створив оригінальне вчення про суспільство, яке викладене ним у працях: "Пізнання та інтерес", "До логіки соціальних наук", "Теорія комунікативної дії" та інших.

Через більшість робіт Ю. Хабермаса проходить ідея соціальної еволюції, яка у подальшому набула вигляду оригінальної концепції, означеної вченим як теорія комунікативної дії.

За Ю. Хабермасом, соціальний прогрес - це розвиток пізнавальних здібностей індивіда. Він виділяє п'ять стадій соціальної еволюції: міфо-поетична, космологічна, релігійна, метафізична, сучасна. Вони є способом світорозуміння, кожна стадія є більш раціональною, ніж попередня.

Визначаючи зв'язок між знанням та дією на теоретичному рівні у концепції "життєвого світу", Ю. Хабермас створює теорію соціальної дії. В сучасних умовах існує чотири ідеальних типи соціальної дії:

* стратегічна дія - дія, якою керує егоїстична мета;

* нормативна дія - це соціальна дія, метою якої є досягнення взаємовигоди за умов підкорення своєї поведінки цінностям і нормам, що панують у суспільстві;

* драматургічна дія - це дія, направлена на створення публічного іміджу, тобто самого себе;

* комунікативна дія - це соціальна дія, мета якої – вільна домовленість учасників для досягнення спільних результатів.

Комунікативна поведінка, яка лежить в основі "життєвого світу", дає змогу досягти взаємопорозуміння у суспільстві, налагодити діалог для розв'язання політичних криз тоді, коли це не можуть зробити офіційні структури.