Тема 3. Суспільство як цілісна система
Запитання для повторення
1. Назвіть основні положення соціологічних теорій О. Конта, Г. Спенсера
2. Розкрийте суть теорії Е. Дюркгейма, його вчення про метод соціології, соціальні факти, колективну свідомість.
3. Розкрийте суть «розуміючої соціології» М. Вебера, його вчення про цінність «ідеальних типів» і типів соціальної дії.
4. Охарактеризуйте основні напрямки розвитку соціології
5. Проаналізуйте розуміння таких категорій як рушійні сили, інструменти пізнання суспільства, предмет соціології різними соціологічними школами.
6. Які основні способи пояснення соціальних явищ існують в соціології?
7. Назвіть основні категорії структурно-функціонального аналізу.
8. Розкрийте зміст основних напрямів російської соціології в XIX - XX ст.
9. У чому полягають основні ідеї соціологічного неопозитивізму П.Сорокіна?
10. Які етапи в розвитку західної соціології можна виділити? Чим характеризується кожен з них?
1. Поняття суспільства і соціальної системи.
2. Концепції розвитку суспільства в соціології.
3. Формування особистості в суспільстві.
1. Вся історія соціологічної думки є історією тривалих пошуків відповідей на питання: «Що є суспільство, які сили впливають на його розвиток і яке місце особистості у цьому процесі?». Поняття "суспільство" тісно пов’язано з поняттями "країна" і "держава". Якщо під країною ми розуміємо певну територію, заселену відповідним народом достатньо тривалий період часу, то держава – це відповідна форма організації влади, задачею якої є організація громадського життя населення за означеними правилами на суверенній території. Форма політичної влади істотно впливає на всі сторони організації суспільного життя. Ще видатний Платон писав, що волелюбний народ ніколи не погодиться з тиранією і, відповідно, народ, що звик до рабства, не може перейматися ідеями волі та доблесті.
Так який зміст вкладається в поняття «людське суспільство»? У широкому значенні воно охоплює все людство, яке мешкає на Землі, але соціологи за звичаєм застосовують цей термін в узькому змісті, характеризуючи населення якоїсь країни в конкретний історичний період часу. Зміст поняття «суспільство» збігається з правовим поняттям «цивільне суспільство», тобто це сфера сімейних, кровнородинних, міжнаціональних, релігійних, економічних, демографічних, культурних та інших неполітичних відносин.
Кожен з видатних соціологів вносив свою частину знань до розуміння сутності суспільства. Так, засновники науки О. Конт і Г. Спенсер стверджували, що суспільство виникло набагато раніше появи країн і держав. Воно виникає само по собі: на першому етапі як сукупність особистих інтересів людей, а на другому воно перетворюється на єдину органічну систему, що розвивається від простого до складного. Американські соціологи М. Вебер і Т. Парсонс вважали, що суспільство – це система взаємноорієнтованих соціальних відносин, в основі яких лежать сумісно вироблені норми і цінності. З точки зору Маркса і Енгельса, домінуючою у процесі становлення суспільства є система відносин між людьми, в основі яких лежать норми і цінності, що виникають у процесі спільного виробництва.
Існує група дефініцій поняття «суспільство», згідно з якими воно являє собою систему соціальних інститутів і організацій. Суспільство - великі сукупності людей, що здійснюють спільне соціальне життя за допомогою цілого ряду інститутів і організацій. Відповідно до цієї концепції (Т.Боттомор, С.Ліпсет) саме соціальні інститути й організації характеризують стійкість, сталість відносин між людьми і без них неможливим було би забезпечення потреб, гарантування організованого процесу колективної діяльності, регулювання конфліктів, розвитку культури тощо.
За яких же умов різнорідні групи людей можуть перетворитися на суспільство? У концентрованому виді ці умови сформулював Е. Шилз. На його думку, члени нового суспільства повинні:
1. Проживати на відповідній території;
2. Мати єдину мову та історичне походження;
3. Нова спільнота не повинна бути частиною будь-якої великої системи;
4. Група людей повинна бути самодостатньою для укладення шлюбів між членами спільноти;
5. Суспільство повинно поповнюватися за рахунок дітей співтовариства;
6. Людей згуртовує загальна система цінностей, яку називають культурою;
7. Об’єднання має власну систему керування;
8. Сукупність людей перетворюється на суспільство за період появи трьох поколінь (60 – 75 років).
Ці ознаки суспільства достатньо універсальні й можуть бути застосовні як до сучасної індустріальної держави, так і до примітивного племені.
Суспільство – це історично стійка система соціальних зв'язків і відносин як великих, так і малих груп людей, підтримувана силою звичаїв, традицій, закону, соціальних інститутів тощо і яка ґрунтується на відповідному способі виробництва, розподілу, обміну і споживанні матеріальних і духовних благ. Кожне суспільство розвивається у конкретних історичних умовах і в конкретний історичний час. Основою його існування є, насамперед, прагнення до задоволення матеріальних і духовних потреб членів суспільства.
Людське суспільство не може виникнути й існувати само по собі або за примхи якоїсь великої особистості.
Природними умовами виникнення суспільства є сприятливе оточуюче середовище, клімат, наявність сировинних ресурсів тощо. Зверніть увагу на той факт, що геть усі цивілізації виникали на територіях з дуже сприятливими умовами.
Матеріальною основою існування суспільства є суспільне виробництво за допомогою засобів праці та технологій, на основі поділу і кооперації суспільної праці. Кінцевим результатом суспільно-виробничої діяльності є створення матеріальних і духовних цінностей.
Історичними умовами стали виробнича, духовна і релігійна культура, національні особливості народу.
Сукупність економічної, соціальної, правової, політичної, релігійної і інших підсистем суспільства називають соцієтальною системою. Кожна із структур соцієтальної системи, будучи її елементом, не тільки виконує означену функцію, але і додає цій системі в процесі її відносин з іншими структурами нової якості.
Соціальна підсистема (структура) є частиною соцієтальної системи. Специфіка соціальної системи полягає в тому, що вона складається на базі тієї чи іншої спільності людей (соціальна група, соціальна організація), а її елементами є соціальні інститути і організації та люди, чия поведінка визначається соціальними статусами і конкретними соціальними ролями, які вони виконують, соціальними нормами і цінностями, що прийняті в даній соціальній системі.
Зверніть увагу, що будь-який індивід здійснює свою життєдіяльність у взаємодії з іншими людьми. У процесі взаємодії люди впливають однин на одного, що може призвести до появи нової соціальної групи з новим набором якостей. Наприклад, група абітурієнтів, яка вступає на перший курс навчального закладу досить швидко із індивідів з приватними потребами стає навчальною групою з єдиними інтересами і близькими моделями поведінки.
Соціальна взаємодія - це процес, у якому люди діють один на одного для задоволення тих чи інших потреб. Категорія «взаємодія» характеризує зв'язок між потрібними людьми, або ж між людьми і соціальними носіями якісно різних видів діяльності, які розрізняються за соціальними статусами і ролями. Наприклад, відносини членів профспілки та роботодавця у процесі виконання соціальних зобов’язань.
Взаємодія індивіда з іншими індивідами і соціальним оточенням у цілому означає процес засвоєння соціальних норм і цінностей через свідомість індивіда і появу нової моделі поведінки на базі використання цих норм і цінностей. Взаємодія призводить до встановлення нових соціальних відносин.
Соціальні відносини - це відносно стійкі й повторювані зв'язки між індивідами і соціальними групами як постійними носіями якісно різних видів діяльності, що розрізняються за соціальними статусами і ролями у суспільних структурах. У результаті всього розмаїття зв'язків укладаються суспільні структури, які не залежать від бажань індивідів чи соціальних груп. Так, войовнича поведінка атеїстів не може вплинути на існування релігії як соціального інституту.
На буржуазному етапі розвитку суспільства виникає нове соціальне явище - соціальна політика. Соціальна політика - це політичні й економічні методи, засоби і напрямки діяльності окремих соціальних груп (каст, станів, класів) на державному рівні, що спрямовані на зміну або закріплення існуючих відносин "рівність - нерівність". Спрямованість соціальної політики залежить від типу суспільства і характеру пануючих відносин. В доіндустріальних суспільствах з жорсткою системою авторитарного правління положення народних мас не розглядалося як фактор внутрішньої політики. У сучасних розвинених суспільствах соціальна політика спрямована на вирівнювання рівня життя різних соціальних груп і виконує функції компенсатора можливих соціальних криз.
2. Жодне суспільство не повторює інше, бо розвивається у різних умовах, у різні часи і під впливом різних культур. Історикам, етнографам дуже цікаво спостерігати національні особливості, що роблять історію кожної країни неповторною. Але для вивчення суспільних закономірностей потрібно знайти загальні риси, за допомогою яких можливо класифікувати всі суспільства в єдину систему. Тільки таким чином можна отримати наукові та практичні результати. Якщо ми бажаємо спрогнозувати розвиток певного суспільства або знайти рішення якоїсь суспільної проблеми, потрібно урахувати чужі помилки і досягнення. Усе різноманіття суспільств, що існували колись й існують зараз, соціологи розділяють на конкретні типи за декількома домінуючими критеріями. Певна кількість суспільств об'єднаних подібними ознаками, складають типологію.
За критерієм писемності всі суспільства поділяються на дописьменні (доцивілізаційні) і письменні (цивілізовані). Варварами називалися народи, які не мали змоги передавати свої знання нащадкам за допомогою написаного, їхній розвиток часто переривався, і вони щезали без сліду. Знання, які занотовані, – це основа будь-якої цивілізації, вони передаються і накопичуються від покоління до покоління. Така типологія має дуже прадавні корені й використовувалася розвиненими державами для виправдання загарбницької політики.
За критерієм керування і ступеня соціального розшарування виділяються два рівні суспільства - прості й складні. У простих суспільствах (первісна громада) немає ієрархії керівників і підлеглих, багатих і бідних, бо нема розшарування. Керування базується на основі виборів, авторитету, прямого розпорядження. Моделі поведінки окремих особистостей орієнтуються на громадський інтерес, бо общинний тип життєдіяльності орієнтується на групові інтереси і потреби. В складних суспільствах кілька рівнів керування і багато рівнів взаємозалежності як особистості, так і соціальних шарів населення. Соціальна й економічна нерівність, яка виникла колись стихійно, у таких суспільствах закріплюється юридично, економічно, релігійно і політично. На цьому етапі виникає держава. Зв'язки між підлеглими та керівниками носять формальний характер, а поведінка людини залежить не тільки від соціального статусу, але й від особистих інтересів. Відносини між людьми у сучасному суспільстві не базуються на принципі прямого примусу, людина повинна сама пристосовувати модель своєї поведінки під суспільні вимоги. Подібна типологія не знайшла широкого визнання, бо не в змозі дати характеристику розмаїттю складних суспільств.
У середині ХІХ століття К. Маркс та Ф. Енгельс сформулювали свою типологію суспільств. Суспільства, які розрізняються мовою, культурою, звичаями, політичним ладом, складом і рівнем життя людей, різновіддалені за історичним часом і територіальним простором, вони об'єднали провідними критеріями - за способом виробництва, за типом розподілу суспільних благ і за формою власності - в одну суспільно-економічну формацію. Суспільство, згідно з теорією марксизму, пройшло чотири такі формації - первісну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і повинна наступити комуністична. Також виділялася азіатська модель суспільства, яка доповнювалася общинною формою життєдіяльності та всевладдям держави. Такий метод аналізу, названий історико-матеріалістичним, став дуже плідним, бо, мабуть, вперше в історії дав змогу провести науковий аналіз різних суспільств і знайти відповіді на цілу низку питань. К. Маркс вперше сформулював ідею про необхідність і можливість революційного перетворення суспільства і прискорений розвиток малорозвинених країн. На підставі соціологічних виводів марксизмом був зроблений висновок про неминучість класової боротьби і виникнення суспільства рівних - комуністичної формації, заснованої на суспільних формах виробництва і розподілу. Політичні методи досягнення поставленої мети вивчає політологія.
Сучасна соціологія використовує усі типології, об'єднуючи їх у певну синтетичну модель. Її автором вважають американського соціолога Д. Белла. За критерієм розвитку знань і технологій він підрозділив всесвітню історію суспільства на стадії: примітивну, доіндустріальну, індустріальну, постіндустріальну. Коли одна стадія приходить на зміну іншій, змінюються технології, спосіб виробництва, форма власності, соціальні інститути, політичний режим, культура, спосіб життя, соціальна структура суспільства. У доіндустріальному суспільстві, яке ще називають традиційним, визначальним фактором розвитку виступало сільське господарство з церквою і силовими структурами. Як ви розумієте, у суспільстві домінувала насильницька форма керування на чолі з великими лендлордами і васальним типом залежності. В індустріальному суспільстві панує клас буржуазії, який володіє промисловістю з корпораціями і державними установами на чолі. Використовуються як прямі насильницькі, так і демократичні форми керування суспільством. В постіндустріальному суспільстві домінуючою силою є теоретичне знання, представлене університетами і дослідницькими центрами, а також політичними центрами. Кар’єра людини залежить від її особистих талантів і сили волі, а також від рівня освіченості, професійності та соціального статусу. У керуванні суспільством використовуються демократичні методи.
Перехід від індустріального суспільства до постіндустріального супроводжується зміною класової структури: класовий розподіл на основі форм власності поступається професійному - з'являється великий середній клас.
Деякі соціологи, що принципово не визнають марксистську типологію, наприклад, К. Поппер, підрозділяють суспільства на закриті і відкриті. Племінні чи колективістські суспільства, засновані на твердій регламентації прав і обов'язків та ієрархії соціальних статутів індивідів, називаються закритими. Суспільства, засновані на свободі вибору, конкурентності, відкритості соціальних груп в силу особистих якостей людини називаються відкритими.
Що нам дає знання типології суспільств? Насамперед, і це головне, наше суспільство може уникнути ризиків, які були притаманні іншим суспільствам, і обрати найбільш ефективні шляхи розвитку.
Тепер щодо переходів суспільства від однієї стадії до іншої. Звісно, що переходи від однієї стадії до іншої не могли бути однаковими. Перехід від первісної стадії до доіндустріальної називається неолітичною революцією, від доіндустріального до індустріального - промисловою революцією, і від неї до постіндустріальної - науково-технічною або технотронною. Зміни можуть відбуватися послідовно шляхом накопичування нових ознак, або прискорено - шляхом зламу всього застарілого.
Еволюційний і революційний процеси найчастіше розглядаються як протилежні типи зміни матеріальних та ідеальних об'єктів. Еволюційний розвиток трактується як поступове, повільно-якісне перетворення об'єктів, засноване на реформах. Реформа - це удосконалення в рамках існуючої соціальної системи. Революційний якісний переворот пов'язаний зі зміною всієї політичної, економічної і соціальної системи. Абсолютизація цих типів зміни соціальних об'єктів породила дві методологічно різні течії в соціології: соціальний еволюціонізм і революціонізм.
Родоначальником теорії соціального еволюціонізму став Г. Спенсер.
У його соціології реалізована основна ідея соціального еволюціонізму ХІХ-го століття - ідея існування історичних стадій людського суспільства, яке розвивається від простого до складного, від традиційного до раціонального. Спеціалізація виробничих і гуманітарно-технічних знань робить людину, по-перше, дуже залежною від інших у плані реалізації своїх потреб; а, по-друге, незалежною у плані вибору моделі поведінки, бо існує конкурентна сфера послуг.
Е. Дюркгейм вперше обґрунтував положення про те, що поділ праці є причиною і наслідком зростаючого ускладнення суспільства. На одному полюсі соціальної еволюції знаходяться прості суспільства з малорозвиненим поділом праці й сегментарною структурою, яке складається з однорідних елементів; на іншому - високорозвинені суспільства, які являють собою систему спеціалізованих взаємозалежних і внутрішньо диференційованих частин. Це дає людині можливість вибору.
У сучасній соціології домінує також точка зору, що існують дві постійні форми - традиційне та сучасне суспільство. Німецький соціолог Ф. Теніс, розмежовуючи традиційне і сучасне суспільство, громаду і міський соціум виділяє п'ять основних соціальних розходжень:
1. У традиційному суспільстві люди живуть за общинним принципом і світськими цінностями, а в сучасному - з огляду на особисту вигоду й особистий інтерес;
2. Громада заснована на традиціях, а сучасне суспільство - на формальних законах;
3. Традиційне суспільство припускає обмежену і нерозвинену спеціалізацію, а сучасне - спеціалізовані статуси і професійні ролі;
4. Традиційне спирається на релігійні та ідеологічні цінності, а сучасне - на світські прагматичні цінності;
5. Основа традиційного суспільства - громада і родина, а сучасного - корпорація і асоціативні форми взаємопідтримки людей.
У руслі соціального еволюціонізму сформувалася теорія індустріального суспільства, розроблена французьким соціологом Р. Ароном і американським - У. Ростоу («Стадії економічного росту»). Для індустріального суспільства характерні:
1. Складна система поділу праці в суспільстві в цілому при сильній його спеціалізації в конкретних сферах виробництва і керування;
2. Масове і дешеве виробництво товарів на ринок;
3. Механізація й автоматизація всіх сфер праці;
4. Науково-технічна революція.
Велике промислове виробництво обумовлює форму поведінки і взаємовідносин у всіх сферах громадського життя, наприклад, змінюється роль жінок у сучасному суспільстві. Завдяки професійній освіті, новим технологіям виробництва, розширенню сфери діяльності жінки здобули якісно новий соціальний статус.
У 70-х роках оформлюється теорія «постіндустріального суспільства». Найбільш видатні її представники - американські соціологи і політологи Д. Белл, 3. Бжезинський, А. Тоффлер, французькі соціологи А. Турен, Ж.Фурастьє висловлюють думку, що головна мета і цінність «постіндустріального суспільства» - знання, володіння яким приносить гроші, владу і престиж. Технологічні перевороти приводять не до посилення класових антагонізмів у суспільному житті, а до спокійної еволюції.
Поряд з концепцією соціального еволюціонізму широке поширення мала марксистська теорія революційного перетворення суспільства.
Соціальна революція ( від франц. – переворот) - це якісні зміни у всій системі громадського життя. Економічною основою соціальної революції є конфлікт, що поглиблюється завдяки різниці між ростом продуктивних сил і застарілою, консервативною системою виробничих відносин і розподілу. Конфлікт виявляється у посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби між панівним класом, зацікавленим у збереженні існуючого ладу і пригнобленими класами. Першим актом соціальної революції є завоювання політичної влади. На основі влади здійснюється перетворення у всіх інших сферах громадського життя і створюються передумови для формування нової системи соціально-економічних і духовних відносин. Так, французька буржуазна революція усунула феодальний лад і розчистила шлях до демократичних перетворень і панування ринкових відносин. З погляду марксизму, революція насильницьким шляхом усуває перешкоди на шляху прогресивного розвитку суспільства.
Поняття соціального прогресу не має конкретних критеріїв. У залежності від типу цивілізації, еволюційного чи революційного розвитку це поняття може мати різний зміст. Те, що сьогодні виглядає як прогрес, з погляду історії може перетворитися на регрес. Наприклад, комуністична ідея про суспільство соціальної рівності безсумнівно гуманістична і прогресивна, а з позиції засобів і методів досягнення мети шляхом придушення індивідуальних свобод особистості стала кроком назад, у порівнянні з буржуазною демократією. Такий результат неможливо пояснити тільки суб'єктивними помилками комуністичних партій.
У цілому, прогресом називаються будь-які зміни, спрямовані на поліпшення життєдіяльності людей з урахуванням їхніх індивідуальних інтересів; зворотна тенденція називається регресом. Суспільство рухається від стану варварства до цивілізації по шляху глобального соціального прогресу.
Слід звернути увагу ще на один аспект суспільного розвитку. Є нації-першопроходці , а доля відсталих суспільств – засвоювати вже пройдений шлях. Інноваційний спосіб розвитку припускає здатність до радикальної зміни соціальних інститутів, способу життя людей, традицій, культури під впливом внутрішніх потреб. Так, перехід до капіталізму в ряді розвинених країн був підготовлений внутрішніми змінами в структурі економічних, духовних, світоглядних відносин. Проявилася здатність людей "знизу" створювати, засвоювати і захищати нові цінності, наприклад, демократичні свободи, право власності тощо.
Імітаційний розвиток припускає економічне чи політичне рішення провести «згори» комплекс назрілих реформ. Непослідовний і внутрішньо суперечливий курс часто приводить до неприйняття масами соціальних перетворень, до перекручення первісного задуму. Як приклад можна розглянути політичні реформи М. Горбачова в СРСР, соціально-економічні реформи в Україні на початковій стадії реставрації буржуазного суспільства, досвід соціалістичного будівництва в Афганістані. Також бувають досить вдалі приклади успішного імітаційного розвитку, який потім перетворюється на інноваційний, наприклад, післявоєнна Японія тривалий час переймала передовий досвід Заходу у всіх сферах з тим, щоб у кінці ХХ-го століття вийти на перші місця за рівнем технологій та соціальних здобутків.
Поряд з вищевикладеними теоріями суспільства існують теорії, які висувають ідею локальності культури, тобто цивілізації, відповідно до якої, весь історичний розвиток здійснюється у межах єдиної і неподільної цивілізації. Засновником теорії культурно-історичних типів є російський соціолог Н. Я. Данилевський, який підрозділяв народи на «історичні» і «неісторичні». Право і здатність вироблення самобутніх культурно-історичних типів належить історичним народам, тому що тільки вони мають сполучення чотирьох основних елементів: релігійних, культурних, політичних і суспільно - економічних. Кожен культурно-історичний тип, якщо не гине насильницькою смертю, проходить чотири фази свого розвитку: перший період, коли народи перебувають на рівні «етнографічного матеріалу»; другий період - це час формування основних соціальних інститутів і регуляторів; третій період — період розквіту цивілізації і четвертий - період занепаду. Тривалість цих періодів обчислюється двома, трьома сторіччями. Німецький вчений О. Шпенглер і англійський вчений А. Тойнбі називають ці періоди цивілізацією.
Цивілізації, за А. Тойнбі, - цілісні системи, у яких елементи відповідають один одному і впливають один на одного. В соціології поняття «цивілізація» використовується в двох значеннях - як історична епоха, вищий етап розвитку людства, і як відповідна локальна культура, що відрізняється самобутнім історичним укладом і культурою.
У сучасну індустріальну епоху, не зважаючи на різні соціально-культурні, економічні й політичні контрасти різних суспільств і регіонів, відбувається зіткнення суспільств у межах єдиної технічної цивілізації. Особливості сучасного технологічного розвитку породжують близькі стандарти й умови життя людей. Виникає питання, чи може ресурсна база Землі витримати навантаження техногенної цивілізації, що постійно зростає? Посилюється конкуренція різних країн і регіонів щодо контролю над правом розпорядження ресурсами. З метою запобігання світовим конфліктам висувається ідея глобального керування світом. Позитивний бік цієї теорії у тому, що світ розглядається як єдине ціле і для оптимізації економічного і соціального розвитку необхідно поступово відмовлятися від вузьких рамок державних кордонів. Негативний бік цієї теорії полягає у тому, що низка супердержав може присвоїти собі право розпорядження "глобальною територією", встановлювати свої правила поведінки і карати цілі держави і суспільства за їх порушення. Нищення національних суверенітетів може призвести до закріплення відносин нерівності народів і позбавити їх права на самостійний розвиток. Деякі сценарії мирових стосунків пишуться сьогодні за глобальною схемою.
На замовлення міжнародного дослідницького центру «Римський клуб» за допомогою системної динаміки змодельовані варіанти розвитку людства в XXI столітті.
Моделі Д. Форрестера («Світ-2») і Д Медоуза («Світ-3»), на підставі яких закладені сучасні параметри споживання у всіх сферах життя, припускають глобальну кризу до середини XXI сторіччя, яка загрожує цивілізації. Автори такої ж авторитетної моделі «органічного росту» М. Месарович і 3. Пестель («Стратегія виживання») прийшли до висновку, що світу загрожує ціла серія соціальних, економічних і культурних катастроф. Цими процесами можна керувати, впливаючи на різні елементи системи, тим самим знижуючи наслідки соціальних змін. Проблема полягає у визначенні методів спостереження і виборі єдиних нормативів керування. Зміни, що відбулися за останні роки (розпад СРСР, зміна геополітичної обстановки, створення і розширення системи «Інтернет», міжнародної системи поділу праці, поглиблення протиріч «Північ - Південь» тощо) багато у чому підтверджують висновки «соціальної глобалістики», що припускає прискорення процесів формування єдиної глобальної суспільної цивілізації. З огляду на наведені факти неважко провести аналіз майбутнього окремих сучасних суспільств.
3. Проблеми ролі особистості в існуванні суспільства посідають у сучасній соціології одне з центральних місць. Суспільство не може існувати без людей, а людина без суспільства. Головна проблема аналізу особистості - це виявлення того, за допомогою яких механізмів здійснюється вплив суспільства на особистість, яка бере участь у цьому процесі.
Що ж таке особистість? Щоб відповісти на це питання, необхідно провести розмежування понять «людина», «індивід», «особистість». «Людина» - це родове поняття, що відбиває її належність до відповідного виду тваринного світу. ЇЇ характерні ознаки – прямоходіння, теплокровність, належність до групи приматів, наявність розвиненої системи спілкування і абстрактного мислення. Та ці ознаки не дають нам відповіді на питання: «Чому людина є істотою соціальною?»
«Індивід» розуміється як окрема, конкретна людина, як одиничний представник людського роду (від лат. Individ - неподільний, кінцевий). При цьому фіксуються особливості різних біологічних факторів (вікові особливості, стать, темперамент тощо). Індивід розглядається як відправна точка для формування особистості - найбільш повного втілення набору відповідних соціальних якостей.
«Особистість» - це сукупність соціальних ролей і статусів індивіда, які здобуваються у процесі соціалізації за допомогою активної діяльності і спілкування.
Виділяються два підходи до визначення поняття «особистість». Відповідно до першого, особистість - це набір найбільш значимих якостей індивіда - волі, розуму й інших значущих якостей. Згідно з таким підходом, не всі індивіди - особистості.
Другий підхід може бути визначений як діалектико-логічний. Усі люди мають загальні біологічні та соціальні риси. В той же час кожен індивід має тільки йому притаманні особливості мислення і поведінки. Кожен індивід у процесі виховання і соціальної взаємодії з іншими індивідами набуває власного досвіду. В кожному окремому випадку ми одержуємо особливе, тобто особистість, яка притаманна всім індивідам без винятку. Якщо в християнстві особистість розуміється як синонім нематеріальної душі, то в Новий час на передній план виступає самосвідомість, а особистість ототожнюється з поняттям «Я».
У сучасній соціології особистість розглядається як цілісність соціальних якостей людини, що залежать від соціальних умов. Соціальні умови - це насамперед економічні, соціальні та ідеологічні відносини, а також духовна культура, яка акумулює традиції і звичаї конкретного суспільства.
Соціальні умови визначають соціальний статус особистості, який прямо пов'язаний з характером і змістом праці й умовами життя, віком, етнічною і релігійною приналежністю, положенням у системі керування суспільними процесами.
Отже, особистість – це сукупність соціальних рис індивіда, які формуються під впливом соціальних умов і які визначають соціальний статус особистості у суспільстві.
За яких же умов формується особистість? По-перше, соціальні умови прямо пов’язані з соціальним походженням, рівнем культури і освіти, релігійністю, змістом праці та оточуючим середовищем. По-друге, виділяють низку факторів, що впливають на формування особистості (процес соціалізації): біологічна спадковість; фізичне оточення; культура; груповий досвід; індивідуальний досвід.
У різні періоди формування особистості домінують різні фактори впливу.
Біологічна спадковість у XVIII-му - ХІХ-му століттях розглядалася як основний фактор у формуванні особистості. Так, теорія антрополога і психіатра Ч. Ломброзо виходила з наявності уроджених анатомо-фізіологічних ознак, що сприяють формуванню того чи іншого типу особистості. Однак вже в кінці ХІХ-го століття соціологи відкинули цю точку зору і встановили міцний взаємозв'язок усіх факторів. Наприклад, фізичне середовище (клімат), геоположення може впливати на сутнісні характеристики соціальної групи, народу, але його вплив на окрему особистість - незначний і не може бути порівнянний із впливом індивідуального чи групового досвіду.
Найбільш важливим фактором у формуванні особистості на даний час визнається суспільна культура. Відповідний культурний рівень є загальним для всього людства, разом з тим, кожне суспільство дає своїм членам особливий досвід, особливі культурні зразки, норми поведінки і ставлення до оточуючого. Наприклад, особистість, яка сформувалася в умовах християнської культури, буде відрізнятися від особистості, яка сповідує буддизм чи іслам.
Досліджуючи соціокультурні особливості особистості, американський соціолог К. Дьюбойс, виділила так званий модальний тип особистості, яка володіє реальними загальноприйнятими соціальними нормами в конкретному суспільстві. Модальна особистість втілює в собі ті культурні цінності, які суспільство прищеплює своїм членам у ході формування культурного досвіду. Ці цінності певною мірою містяться в кожній особистості даного суспільства.
Однак у суспільствах зі складною соціальною структурою і безліччю субкультур існують паралельно кілька модальних типів особистості, у яких відбиваються риси окремих соціальних прошарків. Тому в соціології також виділяють ідеальний і базисний типи особистостей. Ідеальний тип - це побажання на майбутнє, наприклад, усебічно розвинена особистість у К.Маркса або Нова людина З. Фромма. Базисний тип особистості - той, який найкращим способом відповідає потребам сучасного етапу суспільного розвитку. Вони можуть наближатися одне до одного або різко розходитися.
Процес засвоєння культури в ході навчання - найпростіша форма соціалізації особистості. В історії відомі випадки, коли людські дитинчата виховувалися іншими видами тварин (вовками, мавпами). Повернувшись в суспільство, «ізолянти» так і не змогли опанувати навички соціального життя– зв’язно розмовляти, посміхатися, абстрактно мислити та інше. Отже, людина ніколи не перетвориться в особистість за межами суспільства.
Процес засвоєння культурних норм і цінностей, освоєння соціальних ролей і усвідомлення свого «Я» називається соціалізацією. Він означає процес перетворення людини на індивіда й особистість. Процес соціалізації складається з початкової (дитинство, юність) і продовженої (зрілість, старість) стадії. Від соціалізації треба відрізняти адаптацію - обмежений у часі процес звикання до нових умов.
У початковій стадії формування особистості виділяються такі етапи:
1) стадія наслідування і копіювання дітьми поведінки дорослих – з моменту народження і до появи вміння розмовляти;
2) індивідуальна ігрова стадія, коли діти усвідомлюють базисну поведінку, наприклад, виконання ролі мами або батька;
3) стадія групових ігор, у яких діти вчаться розуміти, якої дії від них чекає ціла група інших дітей. В цей час формується соціальний характер дитини – лідера, спостерігача, підлабузника тощо. Соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. В останні роки вчені приділяють все більше уваги першій і другій стадіям формування особистості. Доведено, що діти (від декількох місяців до трьох років) не тільки можуть сліпо копіювати дії дорослих ,але й аналізувати ці дії. На третій стадії на дитину діють такі фактори впливу, як сімейне виховання, вплив "вулиці", набуття соціальних навичок через формальні структури - дитячі садки, навчальні заклади, заклади по інтересам та інші соціальні організації.
На продовженій стадії соціалізація означає кореляцію поведінки дорослого індивіда в суспільстві. Настає момент самореалізації особистості, у процесі якого вона постійно порівнює особисті і суспільні норми поведінки. Якщо особистість не здатна реально скорегувати свої ідеали й існуючі суспільні норми, виникає стан аномії чи соціальної ізоляції. При домінуванні особистісних оцінок над суспільно - прийнятими виникає така модель поведінки як егоцентризм.
Аномія - ситуація, за якої особистість відмовляється від визнання встановлених суспільних правил, оцінок і норм поведінки. Може перетворитися на девіантну модель поведінки.
Соціальна ізоляція зазвичай визначається як замкнена на себе модель поведінки особистості чи групи при максимальному скороченні соціальних контактів.
Соціалізація, тобто зміна соціальної структури особистості відповідно до вимог суспільства, продовжується практично все життя людини. Це пов'язано зі зміною соціальних ролей, придбанням нових статусів, зміною в суспільному житті й в оточенні.
Відучення від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки називається десоціалізацією, а зворотний процес відновлення - ресоціалізацією. Глибока десоціалізація, пов'язана з різкими змінами зовнішніх умов і неможливістю внутрішньої адаптації до них, викликає внутрішній розпад особистості - деградацію. Деградація у буденному житті виглядає як втрата соціально прийнятих правил поведінки і норм життя відносно до інших.
Соціалізація особистості – це дуже складний процес. Вчені висувають декілька основних концепцій соціалізації. Аналіз соціально-психологічної структури особистості показує обумовленість поведінки як зовнішніми факторами, так і внутрішніми, особистими.
Концепція особистості З. Фрейда. Перша спроба аналізу особистості виникла під впливом ідей З.Фрейда, який розглядав людину як систему потреб, а суспільство - як систему заборон, табу. Несвідомі (у першу чергу сексуальні) прагнення особистості утворюють її потенціал і основне джерело активності, задають мотивацію її дій. В силу неможливості задоволення інстинктних потреб у їх натурально-природній формі через соціальні нормативні обмеження людина змушена постійно шукати компромісу між глибинними потягами і прийнятною для суспільства формою їх реалізації. Модель особистості, створена Фрейдом, являє собою трьохрівневе утворення: нижчий шар (Воно, чи «Ід»), представлений несвідомими імпульсами і «родовими спогадами», середній шар (Я, чи «Его») і верхній шар (супер-Я, чи «Супер-Его») - норми суспільства, сприйняті людиною. Найбільш тверді, агресивні та войовничі шари - «Воно» і «супер-Я». Вони з двох боків «атакують» психіку людини, породжуючи невротичний тип поведінки. Це модель особистості, яка постійно обороняється від суспільного тиску і знаходиться у конфлікті із соціальним оточенням. Оскільки в міру розвитку суспільства верхній шар (Супер-Его) неминуче збільшується, стає більш масивним і важким, то і вся людська історія розглядається Фрейдом як історія психозу, що наростає.
Рольова концепція особистості виникла в США в 30-х роках ХХ-го століття. Вона сформульована в роботах Е.Дюркгейма, М.Вебера, Т.Парсонса, Т.Шибутані, Дж.Міда. Згідно з цією концепцією, кожна людина може мати безліч статусів, які співвідносяться з соціальними ролями. Соціальна роль – це модель поведінки особистості, що об’єктивно залежить від соціального статусу в системі суспільних і міжособистісних відносин. Соціальна роль складається з двох частин: рольового очікування (те, чого від тебе чекають) і рольової поведінки (те, що людина реально виконує). Межі рольової поведінки досить жорстко задані з боку суспільства, яке чекає від особистості поведінки «за правилами». Так, жінка-керівник і жінка-дружина у традиційному суспільстві повинна виконувати різні соціальні ролі на роботі й удома. В системі цінностей жінки-керівника роль дружини може не мати великого значення, але вона повинна її грати, бо суспільство оцінює жінку по ролі дружини. Суспільство стежить за рольовою поведінкою як за допомогою громадської оцінки, так і за допомогою релігійних, громадянських та правоохоронних органів. Конфлікти між людьми нерідко є результатом нерозуміння рольових обов’язків одне одного. Важливо уміти поставити себе на місце іншого. Теорія ролей добре розкриває механізм адаптації особистості до зміни навколишнього середовища, але вона не може бути повною.
Поведінкова концепція. Ще одна точка зору на особистість - це особистість як система реакцій на різні стимули (Б. Скіннер, Дж. Хомманс, К.-Д. Опп). Відповідно до цієї концепції поведінка кожної людини обумовлюється і контролюється соціальним середовищем через мову, звичаї, соціальні інститути, засоби масової інформації та інше. У процесі взаємодії з іншими людьми, людина в будь-якій соціальній групі «має» свій інтерес: якщо її поведінка заохочується, позитивно стимулюється, то і вона буде лояльною, доброзичливою щодо оточуючих і до соціальної системи в цілому. Якщо ж вона не одержує визнання з боку суспільства, то буде поводитися скоріше агресивно, дезорганізуюче. Але кожна людина прагне уникати покарань і одержувати заохочення, а тому вона однозначно реагує на зовнішні стимули і соціальні накази. Іншими словами, аналізуючи, чому людина певним чином реагує на ту чи іншу ситуацію, поведінкова соціологія головну роль відводить системі стимулів, «підкріплень», проводячи пряму аналогію між поведінкою людини і тварин. Зміни особистісної поведінки виводяться з процесу навчання, яке розглядається як стимуляція «гарних», тобто бажаних дій.
Стимулом може бути будь-яке «благо»: знання, влада, комфорт, повага, слава, гроші, доброзичливе ставлення влади , але обов'язково престижне за своїм значенням. Чим більш значить для людини винагорода, тим частіше вона буде демонструвати відповідну поведінку. У той же час, чим частіше в недавньому минулому людина отримувала винагороду з боку інших, тим менш значимою стає для неї кожна аналогічна наступна дія. При переносі цього принципу на рівень міжособистісних відносин, можна зробити висновок про те, що добровільна взаємодія між партнерами існує лише доти, доки кожний з них вважає, що він у виграші, тобто що його «внесок» у ситуацію менше, ніж одержувана ним вигода чи винагорода.
Статусна концепція особистості. При аналізі особистості та її місця в суспільстві часто використовуються поняття «соціальне становище і стан». Якщо це поняття співвідносити із соціальною роллю, то останню можна розглядати як функцію соціального стану.
Поняття «соціальний стан» є атрибутивним, яке виражає тільки лише приналежність особистості до тієї чи іншої спільності й через неї до суспільства. Зазвичай статус особистості пов'язується з її правами і навіть із привілеями. У юридичній літературі використовуються поняття правового і конституційного статусу особистості. Але до правової сторони соціальний статус не зводиться.
Соціальний статус - це співвідносне положення (позиція) індивіда чи групи в соціальній системі. В залежності від того, займає людина дану позицію завдяки наслідуваним ознакам (раса, соціальний стан) чи завдяки власним зусиллям (освіта, заслуги), розрізняються відповідно «запропонований» і «досягаємий» статуси. Поняття соціального статусу характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя і, нарешті, оцінку діяльності особистості з боку суспільства, що виражається у визначених кількісних і якісних показниках (зарплата, премія, нагороди, знання, привілеї), а також самооцінку, що може збігатися чи не збігатися з оцінкою суспільства, соціальної групи.
Соціальний статус у значенні норми і суспільного ідеалу має великі потенційні можливості при вирішенні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему являє правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус розуміється невірно, то людина орієнтується на далекі її соціальному оточенню зразки поведінки.
У зв'язку з цим можна розглянути дві крайності в оцінці особистістю свого соціального статусу. Низькостатусні люди зазвичай не упевнені в собі, частіше піддаються песимістичним настроям. Висока самооцінка, навпаки, частіше пов'язана з активністю, заповзятливістю, впевненістю у своїх силах, життєвим оптимізмом. Виходячи з цього, є сенс визнати, що правильна самооцінка є суттєвою частиною свідомості особистості.
Отже, кожне суспільство формує такий тип особистості, який найбільшим чином відповідає його потребам і походить на «ідеальний» тип.
Поруч з цим існує ряд стійких поведінкових стереотипів (ролей) - ефект «вивченої безпорадності», «пролонгованого інфантилізму» і «паразитичної новації». Ці моделі поведінки можуть виникати та існувати самостійно під впливом несприятливого середовища або свідомо підтримуватися пануючим класом в особистих інтересах.
В умовах контрольованого суспільства виробляється ефект «вивченої безпорадності» — людина, яку переконали в неможливості змінити своїми діями існуючий хід подій, узагалі відмовляється від власної позиції. Невід'ємними рисами стають слухняність і ретельність. Особистість почуває себе спокійно, коли рішення виробляється не самостійно, а нав'язується авторитетом чи владними структурами. Як зразок масової поведінки можна розглянути сліпу віру громадян у «доброго» царя, президента, керівника, якого наділяють рисами, які не існують.
Пролонгований інфантилізм (тобто продовжене дитинство) виявляється в остраху перед відповідальністю і у прагненні перекласти свої обов’язки на інших. Як правило, особистість сподівається не на свої сили, а на допомогу когось, чогось або держави.
Протилежною формою цих двох поведінкових типів соціалізації виступає «паразитична новація». Вона заснована на прагненні «перехитрити державу і систему», тобто досягати своїх цілей усупереч, а не завдяки діяльності системи. Це своєрідна форма помсти владним структурам, які постійно обманюють населення, форма самоствердження.
Усі три форми соціальної поведінки належать до соціальних деформацій - девіантної поведінки. Цим терміном у соціології позначають будь-які форми негативної поведінки індивідів.
Запитання для повторення
1. Як співвідносяться поняття «людина», «індивід», «особистість»?
2. Охарактеризуйте основні соціологічні теорії особистості
3. Які протиріччя існують у рольовій концепції особистості?
4. У чому суть процесу соціалізації і які її основні етапи?
5. Назвіть характерні риси традиційного та сучасного процесу соціалізації
6. Назвіть основні соціальні типи особистості?
7. Що загального і в чому розходження між рольовою і статусною концепціями особистості ?
8. Розкрийте зміст поняття «суспільство».
9. За якими критеріями виділяються різні типи суспільства ?
10. Розкрийте зміст понять «соціальний зв'язок» і « соціальні відносини»
11. Назвіть основні ознаки понять «суспільство», «традиційне суспільство» і «індустріальне суспільство»
Тема 4. Соціальні інститути і соціальні організації.
1. Зміст поняття, структура і функції соціальних інститутів.
2. Види і функції соціальних організацій.
1. Зазвичай люди не замислюються, чому вони в житті здійснюють певні вчинки. Кожен з них самостійно вирішує свої проблеми, виборює інтереси, але в цілому їхні дії рідко виходять за межи загальноприйнятої моделі поведінки, яка домінує в конкретному суспільстві. Життєдіяльність людей підкоряється системі сталих і стійких відносин, що не залежать від групи або окремої особистості. Ці відносини та їх організаційні форми називаються соціальними інститутами і організаціями і вони створюють каркас будь-якого суспільства.
Поняття «інститут» - (від лат. установлення, пристрій) має декілька значень, але всі вони зводяться до двох трактувань: вузькофункціональне – це науковий чи навчальний заклад; і широке, соціальне, що прийшло із права – це сукупність норм у відповідній сфері суспільних відносин. Наприклад, інститут родини, інститут спадкування, інститути влади або релігії.
Першим запропонував людству термін «соціальний інститут» англійський вчений-соціолог Г. Спенсер. Він докладно вивчив і описав шість типів соціальних інститутів: промисловий, профспілковий, політичний, обрядовий, церковний, домашній. Будь-який соціальний інститут, за Г. Спенсером, складався як стійка структура «соціальних дій», що забезпечує стабільність усієї соціальної системи. Іншими словами, це стійкі явища, що регулюють спільну діяльність і проживання людей, керуючись історично сформованими традиціями, нормами, правом, релігійними і культурними установками.
Тварині допомагають вижити в природному середовищі інстинкти, роль яких у людському суспільстві відіграють соціальні інститути, що формувалися тисячоліттями.
У соціології під соціальним інститутом найчастіше розуміють стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, установок, що регулюють ту чи іншу сферу діяльності й організують їх у систему ролей і статусів. Вони стають не просто колективною традицією чи звичкою, а стійкою моделлю поведінки у взаєминах «людина-суспільство». Родоначальник теорії інституціоналізма Т. Веблен (1857-1929) у книзі «Теорія зайвого класу» і його послідовник У. Гамільтон визначили соціальний інститут як сукупність суспільних звичаїв, утілення відповідних звичок поведінки, образа думки і способу життя, переданих від покоління до покоління. Вони змінюються в залежності від обставин і служать знаряддям пристосування людей до цих обставин. Для означення цих процесів уживається термін «інституція» (установлення, звичай, порядок, прийнятий у суспільстві) і «інститут» (установлення, закріплене у виді закону чи установи).
Як вже підкреслювалося, кожен соціальний інститут діє в межах своїх повноважень: він має конкретні цілі та функції, обумовлює моделі поведінки і соціальні статуси людей. Головна мета і зміст діяльності соціальних інститутів – це забезпечення за допомогою норм і законів стабільної поведінки людей, це легалізація існуючих відносин «рівності – нерівності», це пристосування суспільства до конкретних змін. Більшість соціальних інститутів мають свою фінансову, ресурсну, організаційну базу – соціальні організації, які за допомогою спеціально підготовлених фахівців виконують функції обробки і передачі інформації, контролю за поведінкою членів суспільства. Наприклад, первісні релігійні інститути у первісному суспільстві виконували роль соціальних регуляторів поведінки за допомогою заборон (табу) і дозволів. По мірі зміцнення позицій релігії виникає спеціальна організація – церква із штатом професійних робітників – духовенства. Воно виступало не тільки посередником між богом і парафіянами, але й тлумачило і охороняло релігійні постулати. Так, в Середні віки головним змістом діяльності релігійної організації – Святої інквізиції було спостереження за змістом думок віруючих і покарання єретиків відповідно до процедур, що існують.
Виділяють п’ять основних типів соціальних інститутів, які відрізняються один від одного своїми сферами діяльності:
1. Інститут родини забезпечує потребу у відтворенні роду і задоволенні індивідуальних потреб, він також забезпечує первісну соціалізацію людини і передачу загальнолюдських цінностей і стандартів поведінки;
2. Політичні інститути - влада у вигляді держави забезпечує потреби суспільства в керуванні і контролі, безпеці і соціальному порядку, діяльність політичних партій спрямована на підтримку або модернізацію політичного і соціального ладу;
3. Економічні інститути суспільства - власність, способи обміну, гроші, конкуренція та кооперація тощо у вигляді господарських і фінансових об’єднань забезпечують регулювання виробництва і розподіл суспільного багатства;
4. Інститути освіти і виховання забезпечують процеси засвоєння і наступного відтворення культурних і соціальних цінностей, морально-етичних норм і правил, включення індивідів у відповідну субкультуру і соціалізацію особистості;
5. Інститут релігії забезпечує задоволення духовних потреб на основі морально-етичних норм і віри в Бога, також це дуже дійсний механізм самоконтролю особистої поведінки людини.
На практиці діяльність цих інститутів відбувається в дуже тісному взаємозв’язку. Як же формуються соціальні інститути? Самі по собі чи це результат діяльності людей? Для того, щоб відповісти на це питання потрібно звернути увагу на механізм виникнення цих феноменів.
Процес упорядкування та формалізації соціальних зв'язків і відносин називається інституціоналізацією і складається з ряду послідовних етапів:
- виникнення потреби, для чого потрібні спільні організовані дії;
- формування загальних цілей;
- поява соціальних норм і правил у ході стихійної соціальної взаємодії, здійснюваної шляхом проб і помилок;
- поява процедур, пов'язаних із виконанням загальних правил;
- установлення системи санкцій для підтримки норм і правил;
- створення системи статусів і ролей, що охоплюють усіх, без винятку, членів інституту.
Без соціальних інститутів жодне суспільство існувати не може. Вони відносно постійні, але вони не можуть бути універсальними і постійними на весь період існування. Їх сутність залежить від дії багатьох факторів – культурних, історичних, економічних, навіть кліматичних. Наприклад, інститут родини існує скрізь, але в мусульманських країнах багатоженство - це релігійна, правова і світська норма, а в більшості інших - карається законом.
Соціальні інститути - системи, які, постійно розвиваючись, змінюють свої форми. Джерелами розвитку є ендогенні, тобто внутрішні, і екзогенні -зовнішні фактори.
Так, людина може змінити форму і напрямок діяльності соціального інституту (екзогенний фактор). Дії особистостей часто змінюють функціонування і навіть існування цілих соціальних інститутів (наприклад, дії Лютера, Петра І, Леніна).
Ендогенні зміни відбуваються в основному через те, що той чи інший інститут перестає ефективно виконувати свої функції, не досягає цілі, що стоїть перед ним, не сприяє реалізації потреб та інтересів, визначених соціальними групами. Додати нового змісту роботі соціального інституту можна шляхом його реорганізації, поглибленої спеціалізації на основі інших норм і розпоряджень.
Історія розвитку соціальних інститутів - це, по суті, поступове перетворення інституту традиційного типу на сучасний соціальний інститут, наприклад, інститут родини, права та інше. Чим відрізняються сучасні інститути від традиційних? Останні, як правило, характеризуються жорстко запропонованим ритуалом, століттями освяченими звичаями, а також родинними зв'язками і відносинами. Найбільш ясно це видно на рівні родових відносин. Рід і багатосімейна громада були провідними інститутами первісного суспільства. Уже тоді з'явилися інститути, що регулювали відносини між родами, багатосімейними громадами. Вони знаходяться, так би мовити, над цими історично першими соціальними осередками. Насамперед, це інститути обміну виробленими продуктами, тобто економічні відносини. Потім сформувалися і політичні інститути, що у функціональному плані переслідували конкретні цілі.
Розвиваючись, інститути усе більше спеціалізувалися за функціями; у залежності від важливості функції для суспільства деякі з них займали в системі соціальних інститутів чільне місце. Наприклад, інститут влади контролювали вожді племен, рада старійшин, церква, держава. У Новий і Новітній часи інститути держави, науки, освіти й інші перестають залежати від традиційної системи моральних принципів і норм, що певною мірою веде до відчуження особистості від соціального інституту. Особистість у сучасному суспільстві орієнтується все більше на формалізовані установи.
Так, на думку соціологів, інтенсивна індустріалізація суспільства привела до витиснення провідної ролі інституту сім'ї і родини із сфери громадського соціального життя. Домінуючими стали такі інститути як бізнес, система освіти, релігія, профспілки.
Кожен інститут виконує свою, характерну для нього соціальну функцію. Виділяють такі функції:
Функція закріплення і відтворення суспільних відносин. Кожен інститут має систему правил і норм поведінки своїх членів і робить цю поведінку передбачуваною. Соціальний контроль з боку відповідних установ забезпечує порядок і стійкість соціальної структури суспільства. Норми інституту родини, наприклад, вимагають, щоб члени суспільства розділялися на стійкі малі групи - родини. За допомогою формальних і традиційних норм інститут родини прагне забезпечити стан стабільності кожної окремої родини, обмежує можливість її розпаду. Руйнування інституту родини - це поява хаосу і невизначеності в суспільстві, порушення традицій, неможливість забезпечення нормального сексуального життя і якісного виховання покоління, що підростає.
Регулятивна функція полягає в тому, що соціальні інститути забезпечують регулювання взаємин між членами суспільства шляхом вироблення стандартів поведінки. Якою би діяльністю не займалася людина, вона завжди зіштовхується з інститутом, який регламентує її поведінку в цій галузі. Навіть якщо певний вид діяльності не упорядкований і не урегульований, люди негайно починають інституціоналізувати його. Особистість виконує рольові стандарти і знає, чого очікувати від людей, які її оточують. Таке регулювання необхідне для спільної діяльності.
Інтегративна функція. Функція згуртованості та взаємозалежності людей в інституті супроводжується упорядкуванням системи взаємодій, збільшенням обсягу і частоти контактів членів соціальної групи. Усе це приводить до підвищення стійкості і цілісності елементів соціальної структури, особливо соціальних організацій.
Інтеграція - це одна з умов виживання організацій і суспільства, а також один зі способів співвіднесення особистих цілей учасників і суспільного інтересу. Спільна діяльність людей може здійснюватися під впливом насильства, солідарних чи колективістських установок. Солідарність (від лат. - міцний, надійний) - форма відносин, яка заснована на збігу особистих і групових інтересів учасників. Особиста мета стає частиною загальної. Колективізм (від лат. - збірний) - принцип відносин, заснований на підпорядкуванні особистого інтересу суспільному. Існує неусвідомлений рівень колективізму в силу звички, традицій, пов'язаний із пригнобленням індивідуальних потреб, заснований на стереотипному сприйнятті фактів дійсності. Наприклад, поведінка політичних фанів, спаяна інтуїтивною ворожістю чи сліпою вірою в харизматичного лідера. На усвідомленому рівні людина добровільно або під дією насильства відмовляється від особистих інтересів на користь групових.
Транслююча функція. Суспільство має розвиватися шляхом передачі соціального досвіду. Цей процес може здійснюватися як через розширення соціальних меж інституту, так і через зміни поколінь. У зв'язку з цим у кожному інституті передбачений механізм, що дозволяє особистостям засвоїти не тільки досвід предків, але й суттєво доповнити його. Наприклад, кожне покоління передає своїм нащадкам не тільки старий рівень знань, але й ті наукові й технічні надбання, що існують у суспільстві. Наявність писемності та розгалуженої системи закладів освіти і науки мають вирішальну роль у розвитку суспільства.
Комунікативна функція. Керування і контроль за прийнятими правилами можна здійснювати тільки у взаємодіях з іншими соціальними інститутами. Як зазначають дослідники, комунікативні можливості інститутів неоднакові: одні спеціально призначені для передачі й появи нової інформації (наукові інститути), інші мають дуже обмежені можливості для цього (родина).
Явні функції інститутів існують в нормах та законах і закріплені в системі статусів і ролей. Коли інститут не справляється з виконанням своїх функцій, його неодмінно чекає дезорганізація, а далі, якщо він потрібен, реорганізація. Так, якщо влада слабка і не відповідає інтересам людей, у суспільстві виникає соціальна криза, а потім зміна політичної еліти.
Порушення нормативної взаємодії із соціальним середовищем, у якості якої виступає суспільство чи співтовариство, називається дисфункцією соціального інституту. Як відзначалося раніше, основою формування і функціонування конкретного соціального інституту є задоволення тієї чи іншої соціальної потреби. В умовах інтенсивного прискорення темпів соціальних змін може виникнути ситуація, коли суспільні потреби не знаходять адекватного відображення в структурі і функціях відповідних соціальних інститутів. В результаті може виникнути дисфункція соціального інституту. Зі змістовної точки зору дисфункція виражається в неясності цілей діяльності інституту, в падінні його соціального авторитету, виродженні його окремих функцій у «символічну», ритуальну діяльність. Наприклад, діяльність церкви в атеїстичному суспільстві або механізм демократії у авторитарній державі - вибори, народні обговорення, діяльність громадських рад - перетворюються на чисту формальність.
Незадоволена суспільна потреба може викликати до життя стихійний прояв нормативно неурегульованих видів діяльності, які прагнуть заповнити дисфункцію інституту за рахунок порушення існуючих норм і правил. У своїх крайніх формах активність подібного роду може виражатися в протиправній діяльності. Так, дисфункція економічних інститутів в Україні є причиною існування так званої «тіньової» економіки, яка супроводжується спекуляцією, хабарництвом, корупцією і веде до дисфункції політичних і інших соціальних інститутів. Виправлення ситуації може бути досягнуто зміною самого соціального інституту чи створенням нового соціального інституту.
2. Організація як форма життєдіяльності соціальних спільнот всюдисуща. Люди живуть, працюють, вчаться, відпочивають тощо в організаціях різного типу. В принципі, організація являє собою вищий рівень розвитку соціальних систем. Термін «організація» (від фр. - стрункий вид, улаштовую) використовується в декількох значеннях.
По-перше, організація розглядається як раціональна система, всі елементи якої спрямовані на досягнення цілі. Відповідно до теорії К. Барнарда організація - це такий вид кооперації людей, який відрізняється від інших соціальних груп свідомістю, передбачуваністю і цілеспрямованістю.
По-друге, з точки зору Д. Марча і Г. Саймона, організація - це співтовариство взаємодіючих особистостей. Близькі позиції особистостей і координація дій усередині організації відрізняють її від дифузійних і неупорядкованих зв'язків у випадкових спільнотах. Усе це робить організацію схожою на окремий складний біологічний механізм.
По-третє, П. Блау і У.Скотт представляють думку, що організація для досягнення специфічних цілей повинна бути формалізована, це - формальна структура, яка є набором ієрархічних статусів з розписаною системою прав та обов’язків.
У четвертих, на думку А. Етціоні, організації - це соціальні об'єднання, свідомо сконструйовані для специфічних цілей. Основна увага тут приділяється свідомому членству в організації і свідомій дії її членів, в основі яких лежить ідейний консенсус.
Аналізуючи всі ці підходи до визначення поняття "організація", можна виділити дві специфічні риси, які відрізняють організацію від інших видів соціальних груп.
Організації - це соціальні групи, орієнтовані на досягнення взаємозалежних і специфічних цілей. Кожна організація має сенс тоді, коли дії її членів певним чином скоординовані для досягнення результату в відповідній сфері людської діяльності. Так, підприємство існує для забезпечення випуску конкретної продукції, політична партія - для реалізації політичної програми, навчальні заклади - для підготовки спеціалістів.
Крім того, організації - це такі групи, яким властивий високий ступінь формалізації. Їхня внутрішня структура високо формалізована, тобто правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично всю сферу поведінки її членів - усі ролі та рольові зв'язки, розписують рольові дії незалежно від особистісних якостей індивідів, що займають певні позиції в структурі організації. Директор, його помічники чи рядові виконавці - усі вони підпорядковуються правилам, які визначають їхні обов'язки, взаємини на службі й субординацію, незалежно від їхніх особистісних якостей.
Будь-яка організація має власну структуру, що, як правило, складається із загальних для всіх елементів. Центральним елементом організації є соціальна структура, що являє собою нормативну базу, ієрархію статусів і ролей, а також відносин влади і підпорядкування (нормативна база - це цінності, рольові очікування й узагальнені правила поведінки).
Основним елементом структури є члени організацій. Це сукупність особистостей, кожна з яких повинна мати необхідний набір професійних якостей і навичок, що дозволяють їй займати відповідну позицію в соціальній структурі організації.
Третім елементом організації є технологія - процес організації роботи. Зазвичай під технологією розуміють:
1) систему фізичних об'єктів (верстати, матеріали, схема виробництва і інше);
2) фізичний об'єкт, який втілює в собі досягнення людської думки;
3). сукупність знань людей про процеси, які протікають у даній сфері діяльності. Технологія в такому розумінні - це систематизоване знання корисних і найбільш раціональних практичних дій (ноу-хау).
Четвертим елементом структури організації виступають цілі. Вони особливо важливі, тому що заради їхнього досягнення і здійснюється вся організаційна діяльність людей. Мета розглядається як бажаний результат. Спільна ціль діяльності породжує в людях спільну соціальну діяльність, яка обумовлює єдині норми поведінки і породжує необхідність наступної діяльності. На думку А.И. Пригожина, існують три взаємозалежних види організаційних цілей: цілі-завдання, цілі-орієнтації і цілі-системи. Названі цілі організації є базовими. Для їхнього досягнення організація ставить перед собою безліч проміжних, вторинних, похідних цілей: зміцнення дисципліни, стимулювання працівників, реорганізації, поліпшення якості роботи та інше.
Організація не може співіснувати без взаємодії зі своїм оточенням - фізичним, соціокультурним, політичним. Поле діяльності або середовище є останнім елементом і умовою існування організації. Якщо організація прагне ізолювати себе від впливу інших, така модель поведінки називається буферною або ізоляціоністською, якщо вона прагне до розширення свого впливу - це експансіоністська політика. Як різновид останньої виступає стратегія дифузії, тобто повільного просочування. Дуже часто ці моделі поведінки пристосовуються до діяльності такої організації як держава.
За родом діяльності організації розрізняються відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства. Більшість з них включають якісно різні підсистеми. Так, у виробничій організації, як правило, є технічна, економічна, управлінська, соціальна підсистеми. Соціальна організація поєднує своїх членів загальними інтересами, цілями, цінностями, нормами, тому вимагає від своїх членів певної лояльності. У свою чергу, кожна особистість має до організації свої особисті вимоги, такі як захист її соціального стану, її професійного і статусного зростання, саморозвитку свідомості. Від взаємодії цих двох тенденцій залежить соціальна ефективність організації.
Ми знаємо, що організації можуть виникати у два способи – в результаті відповідного політичного чи адміністративного рішення (формальна організація), або шляхом добровільного поєднання зацікавлених особистостей (неформальна організація). Головними критеріями такого поділу служить ступінь формалізації зв'язків, статусів і норм, що існують у системах.
Формальна організація, як правило, виникає, якщо існує потреба у вирішенні соціально – політичної проблеми. В її основі лежить поділ праці, їй притаманна глибока спеціалізація, діяльність такої організації чітко регламентована, обумовлена юридичними нормами. Поділ праці виступає як ієрархія (система статусів) посад, а кожна з них наділена певними функціями. У такій організації строго упорядковуються посадові статуси за однорідністю діяльності, створюється ієрархія у вигляді керівник - підлеглі.
Для успішного функціонування формальної організації необхідна ділова інформація. Як правило, формальна організація орієнтується не на якусь конкретну особу, а на ціль і розрахована на робітників, підготовлених для виконання конкретних функцій. Між суб'єктами не передбачаються жодні інші відносини, крім службових, які регламентовані адміністративними правилами внутрішнього розпорядку і наказами. В основі діяльності лежить принцип доцільності.
Одним з перших ввів у соціологію категорію формальної організації німецький вчений М. Вебер. Він же висловив вірне припущення, що формальна організація, як правило, прагне перетворитися в бюрократичну систему. Він досить високо оцінював роль бюрократії, стверджуючи, що без неї неможливий технічний, технологічний, організаційний процес. Вебер сформулював основні риси бюрократії ідеального типу. Цьому типу притаманні такі властивості: управлінська діяльність відбувається постійно; існує межа відповідальності й прав, влади і компетенції на кожному рівні керування; керівник здійснює контроль за підлеглим чиновником, який відділений від власності на засоби керування, а посада відділена від суб'єкта, який виконує адміністративні функції; управлінська робота стає особливою професією; існує система підготовки чиновників, управлінські функції документуються; головним у керуванні є принцип безособовості. В той же час неконтрольована бюрократія прагне перетворити будь-яку організацію на інструмент задоволення своїх потреб.
На противагу формальним організаціям виникають і функціонують неформальні організації. Вони являють собою спонтанно сформовані системи соціальних зв'язків, взаємодій, норм міжособистісного і міжгрупового спілкування. Неформальні організації виникають там, де неспроможність формальної організації викликає порушення важливих для життєдіяльності всього соціального організму функцій. Головний принцип існування – це компенсаційність порушень за рахунок спрямованої самоорганізації і саморегуляції. В основі механізму такої компенсації лежить спільність інтересів організації і її членів та добровільність об’єднання.
Особистість зберігає відносну автономію стосовно організації. Завдяки цій автономії працівник одержує право вибору конкретних форм службової поведінки і взаємодії з іншими членами організації. Неформальна організація як безпосередня спонтанна спільність людей, заснована на особистому виборі зв'язків і асоціацій між собою, припускає особистісні неформалізовані службові відносини, вирішення організаційних задач способами, відмінними від формальних розпоряджень та інше. Спонтанна взаємодія людей додає гнучкості організаційній поведінці. Якщо формальна організація спирається на тверду структуру влади, зафіксовану в ієрархії посадових функціональних позицій, то в неформальній організації подібна структура носить ситуативний характер. Неформальна організація створює великі можливості для творчої, продуктивної діяльності, розробки і впровадження нововведень.
Розглянувши видові характеристики організацій, необхідно здійснити їх класифікацію за характером діяльності. Виділяються такі види соціальних організацій:
1. Ділові організації - фірми й установи, що виникають для вирішення комерційно-виробничих задач чи є підсистемами більш широких соціальних інститутів. Цілі працівників не завжди пов'язані з цілями власників і участь у їхній роботі є способом одержання засобів до існування. Основа внутрішнього регулювання - адміністративний розпорядок, принципи єдиноначальності, призначення, комерційної, наукової й іншої доцільності.
2. Громадські союзи, масові організації, цілі яких виробляються «зсередини» і являють собою узагальнення індивідуальних цілей учасників. Регулювання забезпечується спільно прийнятим статутом, принципом виборності, тобто залежністю керівництва від керованих. Членство в них дає задоволення політичних, соціальних, економічних, особистих потреб.
3. Існують проміжні види організацій, наприклад, кооперативні (сільськогосподарські, рибальські, старательські артілі), що поєднують у собі основні ознаки союзів, але виконують підприємницькі функції. Їх варто відрізняти від споживчих кооперативних організацій (споживспілки, житлокооперативи і т.п.).
4. Ще один організаційний вид являють собою асоціативні організації -родина, наукова школа, неформальна група. У них помітна певна автономія від середовища, відносна стабільність складу, ієрархія (верховенство, лідерство), порівняно стійкий розподіл учасників (за ролями, престижем), прийняття спільних рішень. Регулятивні функції здійснюються спонтанно. Ступінь їхньої формалізації незначний. Вони будуються за принципом взаємного задоволення інтересів, коли не загальна ціль є чинником об'єднання, а цілі одне одного, тобто мета одного учасника служить засобом досягнення цілі іншого. Загальні цілі співпадають з індивідуальними.
5. Подібні організаційні ознаки має і такий тип спільності як громада. Спочатку люди селяться разом, щоб через сусідські зв'язки використовувати індивідуальні здатності один одного, підкоряючись при цьому доцільності (дотримуючись планування вулиць, форм і розмірів житла, структури спеціалізації). По мірі урбанізації фактор цілісності зростає і організація перероджується у формальну.
Очевидно, що всі зазначені організаційні форми взаємозалежні й взаємопов’язані.
Масові, союзні організації - політичні асоціації (не партії), творчі, аматорські об'єднання тощо - це різновид громадської організації, яка являє собою добровільний союз різних категорій населення, що поєднуються навколо конкретних суспільних і групових цілей і діючих на основі спільно прийнятого статуту, програм, виборності керівництва. Масові організації є важливою формою суспільної самодіяльності і самоврядування, фактором громадянського суспільства.
За своїми задачами вони поділяються на політичні, професійні, наукові, творчі. За типом членства масові організації поділяються на організації з тільки індивідуальним членством (партія, профспілки), з колективним членством (асоціації міст і підприємств), зі змішаним членством (наукові суспільства), без членства (жінради, суспільні рухи). По суспільній ролі виділяються масові організації, орієнтовані на справи всього суспільства і переважно на потреби, інтереси своїх членів. До першого типу належать партії, які претендують на керівництво суспільством та найважливішими його сферами, і добровільні співтовариства, орієнтовані на вирішення якоїсь окремої суспільної проблеми, не пов'язаної прямо з потребами їхніх членів (охорона природи, пам'ятки історії і культури, порятунок на воді). До другого типу належить споживча кооперація, співтовариства рибалок, мисливців, колекціонерів тощо., а також організації, створені для людей з обмеженою діяльністю (співтовариства сліпих і глухонімих).
Становлення громадянського суспільства потребує зростання як чисельності, так і видів соціальних організацій. Перехід до місцевого самоврядування дасть новий поштовх до зростання їхнього авторитету.
Запитання для повторення
1. Як ви розумієте терміни «соціальний інститут», «соціальна організація»?
2. Що називається процесом інституціоналізації?
3. Назвіть види соціальних інститутів, їхні ознаки і функції.
4. Яке місце в структурі соціальних інститутів посідають статуси, ролі та норми?
5. Назвіть основні елементи соціальної організації.
6. Які ви знаєте взаємозалежні властивості й ознаки організацій?
7. Охарактеризуйте основні форми організацій.
8. Назвіть переваги і недоліки бюрократії як способу існування формальних організацій.