П ІіЧЧЯ І'О'ЇВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ 39

Як функціоналіста, так і етнометодолога цікавлять процеси соціалізації особистості й інтеграції суспільства. Однак якщо в основі функціоналіст-сьиої

теорії соціалізації лежить поняття інтерналізації, то теорія соціалізації, за етнометодологами, грунтується на понятті ідентифікації, тобто зараховування себе до будь-якої групи. Положення функціоналісті» про прийняття індивідом зобов'язань участі в тій чи іншій системі взаємодії неможливо з їх теорією соціалізації. Зобов'язання участі індивіда у конкретній взаємодії повинно бути результатом його вільного вибору, а, згідно функціоналістської концепції соціальної дії, цей вибір детермінований функціональними вимогами соціальної системи, Етнометодологи вимагають пояснення соціального порядку і його змін, а функціоналісти приймають це як дане. В цілому ці основні компоненти етнометодологи' можуть бути зведені до правші методу, який с: доступним будь-кому. Він може бути використаний будь-яким соціальним діячем в будь-якій практичній дії, в якій він бере участь.

^Неофункщюнаяіш. У науковий обіг термін "неофункціонанізлі"уввів в 1985 р. американський соціолог' Д.ж, Александер (нар. 1944 р.). Цим терміном позначався напрям в теоретичній соціології, який вважав що:

ї- соціологи в дослідженні евімюгиї суспільства зобов'язані брати до уваги всі точки зору різних соціальних сил;

> кожна з цих точок зору виражає певний аспект цієї еволюції;

> значний заряд раціональності міститься в комунікативній дії членів сус­пільства і його треба виявляти, а не приймати раціоналізацію соціальної дії за тенденцію самого історичного розвитку.

Неофункціоналісти розглядають суспільство як історично визначену соці-альну систему і конкретний житгєвий світ, як іятереуб'ективну і первісну очевидну даність світу самих суб'єктів життєдіяльності. Застосування принцип}' комунікативної раціоналізації життєвого світу до дослідження суспільства і первинних суспільних проблем найбільш повно виявилося у творчості німецького соціолога Юргена Хабермаса (нар. 1929 р.), особливо в його працях ""Теорія комунікативної дії' (1981 р.) і "Мораіьна свідомість і комунікативна дія" (1990 р.)

Центральним пунктом соціологічної концепції Ю. Хабермаса є категорія "життєвого світу" (ІеЬепяшеІі), яка походить від феноменологічної традиції, "Життєвий світ" за Ю, Хабермасом, це нетематизований горизонт значень, який становить підвалини життєвого досвід}' індивіда. Зовнішні впливи співвідносяться з цієго підвалиною, протиставляються йому, порівнюються з ним. Цей горизонт значень складається із попереднього запасу знань, зосередженого в культурі, передусім у мові.

Метою теорії комунікативної дії є опис розгортання "життєвого світу " в еволюційній перспективі. Соціальна еволюція, за Ю. Хабермасом, полягає в розвиту позитивних здібностей людини. Соціальний прогрес, на думку Хабермаса, це передусім розвиток пізнавальних здібностей індивіда. Стрижнем еволюційного

РОЗДІЛ 2.

процесу стає веберівська концепція раціоналізації, яка в сучасних умовах може бути адаптована лише критично.

Визнаючи необхідність системно-функціоншігаюго аналізу соціальних явищ і процесів, Ю. Хабермас простежує підвищення продуктивності капіталістичної соціальної системи за рахунок специфіки сукуішо-сусиіяьшх функцій, тобто за рахунок більш високого рівня диференціації всієї системи, а також за рахунок зростаючої її схильності до криз. Модифікацію суспільства, стверджує він, неможливо розуміти лише з точиї зору змін у класовій структурі, як це робив К.Маркс. В сучасному суспільстві соціальні протиріччя втрачають здатність структурувати життєвий світ

соціальних груп.

Життєві світи з повсякденною комунікативною практикою перебувають у стані постійного обміну з економікою і державним апаратом через виконання членами суспільства різноманітних соціальних функцій, соціальних ролей. Життєвим світам необхідно протистояти постійному тиску уітравлінсько-адтїгіністратіївного апарату, економічному й адміністративному втручанню. Так, справа може дійти до радикальних соціальних вибухів. Щоб цього не сталося, за Хабермасом, треба використати всі можливі ресурси суспільної інтеграції, в тому числі гроші, владу, взаємопорозуміння і солідарність. Останні не повніші превалювати. Кордони життєвого світу повинна захищати політична комунікація, зрілість якої залежить від культурного капіталу суспільства, нагромадженого суспільством у процесі комунікативної раціоналізації життєвого світу.

У процесі нагромадження культурного потенціалу суспільства, одо пов'язано з його модернізацією, у людей зростає й усвідомлення, що самі члени суспільства повинні вирішувати, за якими нормами вони мають діяти і взаємодіяти.

З формуванням моральної свідомості, яка управляється колективно виробленими звичками, змінюється зразок соціалізації. Серед складних ролевих очікувань сучасного життя, які динамічно змінюються, стає складніше керуватися готовими |хвпорядженнями у своїй поведінці. Тому ми вимушені розвивати здатність будувати і«гдивідуальні жиггеві проекти. Головне в людській дії - визначення людиною свого ставлення до об'єктивного світу і відмінностей між самою дією і світом. Аналізуючи ставлення діючої людини до світу, Хабермас виділяє передусім стратегічний аспект дії (діюча людина - об'єктивний світі. У теорії комунікативної дії суб'єктивний і об'єктивний світи чітко розрізняються. Тому у визначенні дії мається на увазі стратегічний норморегулкиочий і драматургічний аспекти, які взаємодоповнюють один одного.

В умовах реального існування багатьох діючих осіб, відзначає Хабермас, шншкає проблема сумісного переслідуванім колективних цілей. З огляду на це і ю-іншому треба ставити питання про регулювання сумісного життя.

■*■ У прагматичному дискурсі (обговоренні) при розв'язанні тактичних проблем її шптєдіяльності людей приводяться у відповідність власні інтереси з інтересами 11 іших людей,

К "ЮРІЯ РОЗВИТКУ СОЦІОЛОГІЇ 41

•^ В етичніміу дискурсі визначається місце для багатоманітності індивідуальних життєвих проектів у процесі ототожнення себе з тим або іншим колективом,

-*■ У моральио-практичних дискурсах перевіряється значимість і доцільність нормативних заповідей і їх відповідність настроям людей.

Ю. Хабермасцілком слушно стверджує, що ляше інструментальне розуміння практики (як реалізації* якоїсь теорії) має руйнівні наслідки для суспільства. Тому підтвердження- вся 70-річна практика ленінізму. Відкриті структури комунікації перешкоджають перетворенню авангардних партій у політично пануючі. В межах правової держави офіційно визнається державним апаратом необхідні для розумного формування громадської думки і волі комунікативні форти, які дозволяють найбільш повно виразити і реалізувати свої інтереси практично всім соціальним групам і верствам населення, тобто здійснити власне народовладдя, в напрямку до якого і йдуть сьогоднішні розвинуті країни, зауважує Ю. Хабермас.

Проблему співвідношення (протистояння) суспільства (як універсальної соціальної системи) і людини (як цілісної особистості) осмислює Іііклас Луман (нар. 1927 р.) "Теорія суспільства чи соціальна технологія?"., яка написана разом з ІО. Хабермасом і опублікована в 1971 р,, і "Соціальна система" (1984 р.). Дослідник займається розв'язанням питання про самооїгис сучасного суспільства, вдосконалюючи розроблену ним в 70-х рр. системну теорію. У цій теорії він радикалізме функціоналізм Т. Парсонса, враховуючи досягнення сошологів-феноменологів. На відміну від Т. Парсонса, Луман розглядає соціальні системи як більш динамічні утворення, які виникають у процесі виробленім певної згоди між учасниками взаємодії з приводу їх дій і переживань. Тому соціальну дію в тій або іншій соціальній системі Луман розглядає як подію для цієї системи, бо від кожної дії, яку діюча особа співвідносить з іншими діями в даній системі, залежить існування і розвиток такої системи.

Суспільство як соціальна система, за Луманом, на основі комунікації виділяється із оточуючого його світу і є опєраціонально замкненою соціальною системою. Воно виступає як єдине утворення завдяки своїй відмінності від навколишнього світу, еволюціонує в процесі повного виділення навколишнього середовища і стає більш диференційованим і складним. За типом диференціації Луман розрізняє:

► сегментарне суспільство народів з архаїчним укладом життя;

► стратифіковане суспільство з високою загальною і передусім
матеріальною культурою.

На відміну від Т. Парсонса, Луман не пов'язує диференціацію суспільства
безпосередньо з розв'язанням питання про адаптацію його до навколишнього
середовища, що постійно змінюється, з виконанням соціальною системою
суспільства певних функціональних вимог. Випрім ступенем еволюції суспільства
нині є функціонально диференційоване суспільство, в якому чітко з'ясована
відмінність функціональних систем господарства і політики, релігії і мистецтва,
]из2ювання_₁_^^ ___________

РОЗДІЛ 2.

Увага! Характерною рисою соціології 80-х рр. було те, що неофуикціоналізм став єдиним теоретичним напрямом в соціології, який запропонував нові, свіжі ідеї і зробив глибокі зрушення в основах

~~-«^ СОЦІОЛОГІЧНИХДИСЦИПЛІН.

Описуючи соціальні системи, неофункціоналіети подають їх не як багатоманітні варіанти конкретних взаємодій цілісних особистостей, а як граничні можливості таких взаємодій. З піднесенням центрального ядра функціоналізму до рівня загальної теорії швидко розвиваються і емпірично орієнтовані дослідження, розширюється галузь реконструкції функ-ціоналістської метатеорії, ревізія її ортодоксальних форм, успішно розв'язується питання подолання розриву між макро- і мікросоціологією, формується нова соціологічна парадигма. Нині можна говорити про конвергенцію неофунхціоналізму і загального руху в галузі соціологічного теоретизування. Неофуикціоналізм виявився найбільш потужним напрямом соціології XX ст., в площині якого запропоновано чимало нових концепцій й який водночас віддзеркалює найсуттєвіші зрушення у сучасній соціології.

Структуралізм іпвстструктураліж. В цілому, не вказуючи на існування окремої школи, термін структуралізм часто використовують для позначення специфічного стилю соціологічної роботи. В найзагальнішому розумінні він означає ті соціологічні концепції, в основі яких лежить поняття соціальної структури і ідея того, що суспільство с первинним щодо індивідів. Однак у більш вузькому значенні структуралістами називають тих теоретиків, які вважають, що існує ряд соціальних структур, які не спостерігаються і на яких грунтуються спостережувані соціальні феномени. Спеціалісти визначають структуралізм як пошук універсальних і незмінних законів людського життя на всіх його рівнях, а корені його засад вбачають у структурній лінгвістиці, граматичній системі мови, законах її використання.

Представники сучасного структуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, Р.Барт, М. Фут, Ж. Дерріда, Ч. Пірс та ін.) вивчають етнографічні, психологічні, ісгорико-культурні, естетичні утворення як сукупності взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, суть яких визначається не їх. власним змістом або зовнішніми зв'язками, але їх місцем в соціальній системі. В соціальних системах структуралізм прагне віднайти щось об'єктивне, незалежне від суб'єктивних впливів і змін. Об'єктивність у соціумі, вважають структуралісти, представлена мовою, в якій структури (людський розум, суспільство тощо) існують і функціонують споконвічно і формуються незалежно від волі і бажання людей.

ідеї структуралістів про значущість об'єктивно існуючих структур, а не суб'єктивних реакцій на них людей, їх критичне ставлення до суб'єктивізації і психологізації соціології знайшли підтримку серед багатьох теоретиків. У 70-х роках XX ст. структуралізм, підсилений новими ідеями Варта, Дерріда, Фуко,