Тема 7. Банківське право

(1 година)

1. Поняття, види та правове становище банків.

2. Банківські операції та їх види.

3. Поняття кредиту та кредитного правовідношення.

4. Правове регулювання окремих форм і видів кредиту.

5. Порядок відкриття та обслуговування банківського рахунку.

6. Правові способи розрахунків.

7. Форми розрахунків.

1.

Відповідно до Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про і банківську діяльність» банк — це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади громадян грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Від банків слід відрізняти фінансові установи - юридичні особи, які проводять одну або кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів.

Відповідно до ч. 2 ст. 334 ГК банки – це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Виконання банками цих функцій (здійснення) відповідних банківських операцій, в сукупності є банківською діяльністю.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків (державних і недержавних) , що створені і діють на території України відповідно до закону (ч. 1 ст. 335 ГК). Юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації визначаються Конституцією України, Законом України „Про Національний банк України” від 1999р.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути:

- ощадними;

- інвестиційними;

- іпотечними;

- розрахунковими.

Законодавство про господарські товариства та про кооперацію поширюється на банки в частині, що не суперечить ГКУ та Закону України „Про банки та банківську діяльність”.

Державні банки мають 100% статутного капіталу які належать державі. В законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачається витрати на формування статутного капіталу державного банку. Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України. Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій, які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Органами управління державного банку є наглядова рада та правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний склад якої визначається наглядовою радою державного банку.

Особливий порядок створення встановлено законом для кооперативного банку (т... 338 ГКУ, т... 8 Закону „Про банки та банківську діяльність”) та банку з іноземним капіталом, тобто банку, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному нерезиденту, перевищує 10% (т.. 21 Закону).

Мінімальний розмір статутного капіталу на час реєстрації банку має бути повністю сплачений та не може бути менше:

- 1 млн. Євро для місцевих кооперативних банків, що діють у межах однієї області;

- 3 млн. Євро для банків що здійснюють свою діяльність на території однієї області (регіональні), у тому числі спеціалізованих ощадних та іпотечних банків;

- 5 млн. Євро для банків, що здійснюють свою діяльність на території всієї України (міжрегіональні), у тому числі спеціалізованих інвестиційних, розрахункових, ощадних та іпотечних, центрального кооперативного.

Національний банк встановлює вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу банку тільки на час створення і реєстрації банків для забезпечення стабільності діяльності банку та виконання ним банківських операцій.

Для державної реєстрації банку уповноважена засновниками особа або голова спостережної ради подає до територіального управління Національного банку за місцем створення банку пакет встановлених законодавством документів. Національний банк приймає рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації не пізніше ніж за три місяці з часу подання документів.

Рішення про державну реєстрацію банку з іноземним капіталом приймає Правління Національного банку, а про реєстрацію інших банків – Комісія Національного банку. Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статуту юридичної особи. Національний банк України видає свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ними формою. За наявності підстав, зазначених у статті 18 Закону „Про банки і банківську діяльність”, національний банк може відмовити в державній реєстрації.

Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії, що надається відповідно до Закону та Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275.

Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки.

Національний банк може відмовити у наданні ліцензії, якщо не виконані умови банком протягом одного року з дати державної реєстрації. В такому разі державна реєстрація скасовується і банк ліквідовується Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні приймається Національним банком протягом одного місяця з дня отримання повного пакета документів, зазначених у статті 18 Закону.

Банківська ліцензія не може передаватись третім особам. Національний банк України має право встановити спеціальні вимоги, включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятивного капіталу банку чи інших економічних нормативів, стосовно певного виду діяльності, передбаченого у ст...47 Закону. Банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях.

На підставі банківської ліцензії банки мають право здійсню­вати такі банківські операції:

1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;

2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них;

3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик (ч. 1 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Банк, крім зазначених операцій, має право здійснювати такі операції та угоди:

1) операції з валютними цінностями;

2) емісію власних цінних паперів;

3) організацію купівлі та продажу цінних паперів за доручен­ням клієнтів;

4) здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

5) надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

6) придбання права вимоги на виконання зобов'язань у гро­шовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаю­чи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

7) лізинг;

8) послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей і документів;

9) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів;

10) випуск банківських платіжних карток і здійснення опе­рацій з використанням цих карток;

11) надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій (ч. 2 ст. 47 Закону).

Операції, визначені пунктами 1—3 частини 1 ст. 47, належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукуп­ності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банків­ську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2—3 частини 1 ст. 47, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здій­снювати у порядку, визначеному законами України.

За умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки також мають право здійснювати такі операції:

1) здійснення інвестицій у статутні фонди та акції інших юридичних осіб;

2) здійснення випуску, обігу, погашення (розповсюдження) державної та іншої грошової лотереї;

3) перевезення валютних цінностей та інкасацію коштів;

4) операції за дорученням клієнтів або від свого імені: з інструментами грошового ринку;

з інструментами, що базуються на обмінних курсах та відсотках; з фінансовими ф'ючерсами та опціонами;

5) довірче управління коштами та цінними паперами за до­говорами з юридичними та фізичними особами;

6) депозитарну діяльність і діяльність з ведення реєстрів влас­ників іменних цінних паперів.

Національний банк України встановлює порядок надання банкам дозволу на здійснення операцій, визначених пунктами 1—4 частини 2 ст. 47 Закону. Дозвіл надається, якщо:

1) рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам Національного банку України, що підтверджується незалежним аудитором;

2) банк не є об'єктом застосування заходів впливу;

3) банком подано план, за яким він здійснюватиме таку діяльність, і цей план схвалений Національним банком України;

4) Національний банк України дійшов висновку, що банк має достатні фінансові можливості і відповідних спеціалістів для здійснення такої діяльності.

Банк має право здійснювати інші угоди згідно із законодав­ством України.

Національний банк України має право встановити спеціальні вимоги, включаючи вимоги щодо підвищення рівня регулятивного капіталу банку чи інших економічних нормативів, стосов­но певного виду діяльності, передбаченого у ст. 47 Закону.

Комерційні банки самостійно встановлюють процентні став­ки та комісійну винагороду по своїх операціях.

В юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють всі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення.

Стаття 1 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'я­зання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження стро­ку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання борж­ника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'я­зання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Положенням про кредитування, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 28 вересня 1995 р. № 246, кредит визначається як позичковий капітал банку у гро­шовій формі, що передається у тимчасове користування на умо­вах забезпеченості повернення, строковості, платності та цільо­вого характеру використання. Кредитна операція — це договір щодо надання кредиту, який супроводжується записами за бан­ківськими рахунками, з відповідним відображенням у балансах кредитора та позичальника.

Відповідно до статей 47, 49 Закону України «Про банки і бан­ківську діяльність» до кредитних відносяться наступні операції:

— розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

— організація купівлі та продажу цінних паперів за доручен­ням клієнтів;

— здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);

— надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

— придбання права вимоги на виконання зобов'язань у гро­шовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

— лізинг.

Суб'єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпо­течний, бланковий, консорціумний.

Банківський кредит надається суб'єктам кредитування всіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передба­чених кредитним договором.

Кредити, які надаються банками, поділяються:

за строками користування на:

а) короткострокові — до 1 року; можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв'яз­ку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надхо­дженням коштів у відповідному періоді;

б) середньострокові — до 3 років; можуть надаватися на оп­лату обладнання, поточні витрати, на фінансування капіталь­них вкладень;

в) довгострокові — понад 3 роки; можуть надаватися для формування основних фондів. Об'єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та роз­ширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію та ін.;

за забезпеченням на:

а) забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінни­ми паперами);

б) гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);

в) з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво стра­хової організації);

г) незабезпечені (бланкові); за ступенем ризику на:

а) стандартні кредити;

б) кредити з підвищеним ризиком; за методами надання на:

а) кредити, що надаються у разовому порядку;

б) кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії. Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують зазда­легідь обумовлені розміри за певний відрізок часу без проведен­ня додаткових спеціальних переговорів;

в) гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов'язання); за строками погашення на:

а) кредити, що погашаються водночас;

б) кредити, що погашаються у розстрочку;

в) кредити, що погашаються достроково (на вимогу кредито­ра або за заявою позичальника);

г) кредити, що погашаються з регресією платежів;

д) кредити, що погашаються після обумовленого періоду (міся­ця, кварталу).

Процес банківського кредитування здійснюється на принци­пах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільової спрямованості.

Принцип забезпеченості кредиту передбачає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від непо­вернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Прин­ципи повернення, строковості та платності означають, що кредит має бути повернений позичальником банку у визначений у кредит­ному договорі строк з відповідною платою за його користування. Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів з конкретною метою, визначеною кредитним договором.

Комерційний кредит є товарною формою кредиту, яка ви­значає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кре­диті регулюють свої стосунки і можуть використовувати платіжні засоби у вигляді векселів.

Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:

оплати боржником за векселем;

передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);

переоформлення комерційного кредиту на банківський.

Лізинговий кредит — це відносини між юридичними особа­ми, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укла­денням лізингової угоди.

Іпотечний кредит — це особливий вид відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.

Консорціумний кредит — це форма кредиту, що надається бан­ківським консорціумом шляхом:

а) акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредиту позичальникам;

б) гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків;

в) зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.

Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів можли­ве з дозволу Національного банку України.

Банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись ос­новних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кре­дитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кре­дитів, додержуватись встановлених Національним банком Ук­раїни вимог щодо концентрації ризиків.

Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виня­ток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої опе­рації банк не матиме збитків.

Банк має право видавати бланкові кредити за умов додер­жання економічних нормативів.

Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винят­ком передбачених законом випадків.

У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов'язання, якщо це передбачено угодою.

Банки здійснюють кредитування підприємств та організацій на договірних умовах шляхом укладення кредитних договорів. Відповідно до Положення про кредитування ці договори укла­даються в письмовій формі як шляхом складання одного доку­мента, підписаного кредитором та позичальником, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами.

До умов кредитного договору можуть бути віднесені: об'єкти кредитування; розмір кредиту; умови видачі та погашення по­зички; процентні ставки за користування кредитом та порядок сплати процентів; умови здійснення банківського контролю за використанням коштів; способи забезпечення виконання зобо­в'язань за договором клієнтом; майнова відповідальність за по­рушення умов договору тощо.

Форму кредитного договору затверджено постановою Правлін­ня НБУ від 28 вересня 1995 р. (зі змінами від 4 грудня 2001 р.) як додаток до Положення про кредитування.

Суб'єкти підприємницької діяльності — резиденти України — відповідно до ст. 4 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» мають право на отримання кредитів від іноземних суб'єктів господарської діяльності. Кредити в іноземній валюті надаються юридичним особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, ре­зидентам за операціями, що здійснюються ними з викорис­танням платіжних карток міжнародних платіжних систем, та юридичним особам-нерезидентам — банківським установам.

Позичальники погашають отримані кредити в іноземній ва­люті за рахунок валютних надходжень від усіх видів зовнішньо­економічної діяльності. Для погашення кредитів може бути ви­користана іноземна валюта, придбана на міжбанківському ва­лютному ринку України.

За загальним правилом платежі за зобов'язаннями між організаціями провадяться в порядку без­готівкових розрахунків через кредитні установи, в яких зазна­чені організації зберігають свої кошти.

З цією метою банки мають право відкривати своїм клієнтам (крім інших банків) вкладні (депозитні) та поточні рахунки.

Вкладний (депозитний) рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент відповідно до умов договору.

Поточний рахунок — рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей та для здійснення усіх видів операцій за цим рахунком відповідно до умов догово­ру та вимог законодавства України.

Платник може розпоряджатися грошима, що зберігаються на його поточному рахунку, за допомогою платіжних інструментів, зокрема платіжної картки.

Особливості режимів функціонування вкладних (депозитних) та поточних рахунків визначаються нормативно-правовими ак­тами Національного банку України та договорами, що уклада­ються клієнтами та обслуговуючими їх банками.

Зарахування грошей на рахунок клієнта здійснюється як шля­хом внесення їх у готівковій формі, так і шляхом переказу гро­шей у безготівковій формі з інших рахунків.

Банки мають право відкривати своїм клієнтам — іншим бан­кам кореспондентські рахунки.

Кореспондентський рахунок — це рахунок, що відкривається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дорученням таза рахунок цього банку той банк, в якому відкривається цей рахунок.

Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим бан­кам здійснюється шляхом встановлення між ними кореспонден­тських відносин у порядку, що визначається Національним бан­ком України, та на підставі відповідного договору.

Відкриття зазначених рахунків здійснюється відповідно до ст. 7 Закону України від 5 квітня 2001 р. «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст. 42 Закону України «Про підприєм­ства в Україні» на умовах, викладених в Інструкції про порядок відкриття та використання рахунків в національній та іноземній валюті, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 18 грудня 1998 р. № 527.

Так, відповідно до Інструкції поточні рахунки відкриваються підприємствам усіх видів та форм власності, їх відокремленим підрозділам, а також фізичним особам-суб'єктам підприємниць­кої діяльності для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів операцій за цими рахунками відповідно до чинного законодавства України.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам, установам, організаціям, які утримуються за рахунок бюджетів.

До поточних рахунків також належать:

а) рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або рішеннями Кабінету Міністрів України;

б) карткові рахунки (картрахунки), що відкриваються відпо­відно до вимог цієї Інструкції. Операції за цими рахунками здійснюються з урахуванням особливостей, визначених Інструк­цією та відповідними нормативно-правовими актами Національ­ного банку України, що регулюють здійснення операцій із за­стосуванням платіжних карток.

Депозитні рахунки відкриваються підприємствам усіх форм власності, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам на підставі укладеного депозитного договору між власником рахунку та установою банку на визначений у договорі строк. Установи банків відкривають депозитні рахунки підприємствам, що вико­ристовують найману працю, за умови надання ними копії доку­мента про повідомлення органів Фонду соціального страхуван­ня від нещасних випадків щодо намірів платника страхових внесків відкрити відповідні рахунки. Кошти на депозитні рахунки підприємств та їх відокремлених підрозділів перераховуються з поточного рахунку і після закінчення строку зберігання повер­таються на поточний рахунок. Проведення розрахункових опе­рацій та видача коштів готівкою з депозитного рахунку юридич­ної особи або її відокремленого підрозділу забороняється.

Нараховані проценти за депозитами підприємств та їх відо­кремлених підрозділів відповідно до умов депозитного договору можуть перераховуватися на поточний рахунок або зараховува­тися на поповнення депозиту.

Для відкриття поточних і бюджетних рахунків підприємства подають установам банків такі документи:

а) заяву на відкриття рахунку встановленого зразка. Заява підписується керівником та головним бухгалтером підприємства. Якщо в штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої служ­бової особи, яка виконує обов'язки головного бухгалтера, заява підписується лише керівником;

б) копію свідоцтва про державну реєстрацію в органі вико­навчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати дер­жавну реєстрацію, засвідчену нотаріально чи органом, який ви­дав свідоцтво про державну реєстрацію (крім бюджетних уста­нов та організацій);

в) копію належним чином зареєстрованого статуту (положен­ня), засвідчену нотаріально чи органом, який реєструє. Поло­ження, які затверджуються постановами Кабінету Міністрів Ук­раїни чи указами Президента України, нотаріального засвідчен­ня не потребують.

Установа банку, в якій відкриваються поточні рахунки, ста­вить відмітку про відкриття такого рахунку на тому примірнику статуту (положення), на якому стоїть оригінал відмітки про взяття підприємства на облік в податковому органі, після чого цей при­мірник повертається власнику рахунку;

г) копію документа, що підтверджує взяття підприємства на податковий облік, посвідчену податковим органом, нотаріально або уповноваженим працівником банку;

д) картку із зразками підписів осіб, яким відповідно до чин­ного законодавства чи установчих документів підприємства на­дано право розпорядження рахунком та підпису розрахункових документів, засвідчену нотаріально або вищестоящою організа­цією в установленому порядку.

У картку включається також зразок відбитка печатки, при­своєної підприємству;

е) довідку про реєстрацію в органах Пенсійного фонду Ук­раїни;

є) копію довідки про внесення підприємства до Єдиного дер­жавного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену нотаріально або органом, що видав довідку;

ж) документ, що підтверджує реєстрацію підприємства як платника соціальних страхових внесків, або його копію, засвід­чену нотаріально або органом, що його видав, чи уповноваже­ним працівником банку.

Бюджетні рахунки відкриваються на підставі платіжного до­ручення фінансового органу, органу Державного казначейства України, відповідного розпорядника бюджетних коштів з надан­ням в установу банку картки із зразками підписів та відбитком печатки. У разі, якщо в цій установі банку відкрито поточний рахунок клієнта, надання картки не обов'язкове.

При відкритті поточних рахунків відокремленим підрозділам підприємств в установу банку, в якій відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, подаються такі документи:

а) заява на відкриття поточного рахунку встановленого зраз­ка. Заява підписується керівником та головним бухгалтером відо­кремленого підрозділу. Якщо в штаті немає посади головного бухгалтера чи іншої службової особи, яка виконує обов'язки го­ловного бухгалтера, то заява підписується лише керівником;

б) копія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі державної виконавчої влади, іншому органі, уповнова­женому здійснювати державну реєстрацію, засвідчена нотаріаль­но чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію;

в) копія належним чином оформленого положення про відо­кремлений підрозділ, засвідчена нотаріально чи органом, що ство­рив відокремлений підрозділ.

Установа банку, в якій відкривається поточний рахунок відок­ремленому підрозділу, ставить відмітку про відкриття такого ра­хунку на тому примірнику положення про відокремлений під­розділ, на якому стоїть оригінал відмітки про взяття підрозділу на облік в податковому органі, після чого цей примірник повер­тається власнику рахунку;

г) картка з відбитком печатки та зразками підписів службо­вих осіб підрозділу, яким згідно з чинним законодавством та відповідними документами підприємства надано право розпо­рядження рахунком та підписування розрахункових документів. Зразки підписів та повноваження службових осіб засвідчуються нотаріально або керівником підприємства;

д) клопотання підприємства або відповідного органу прива­тизації (щодо структурних підрозділів, які виділяються в про­цесі приватизації) до банку, в якому відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, про відкриття рахунку із зазначенням місцезнаходження підприємства, його ідентифіка­ційного номера, номера основного поточного рахунку та банку, в якому він відкритий, а також податкового органу, в якому підприємство стоїть на обліку;

е) довідка про реєстрацію в органах Пенсійного фонду Ук­раїни;

є) копії документів про взяття на податковий облік юридич­ної особи, яка створила відокремлений підрозділ, та відокрем­леного підрозділу (від податкового органу за місцезнаходжен­ням цього підрозділу), засвідчені податковим органом, нотарі­ально або уповноваженим працівником банку;

ж) копію документа, що підтверджує реєстрацію юридичної особи як платника соціальних страхових внесків, засвідчену но­таріально або органом, що його видав, або уповноваженим пра­цівником банку.

Наведений вище перелік документів є загальним. Для окре­мих видів підприємств законодавством передбачено подання додаткових документів (наприклад, для орендного — нотаріаль­но засвідченої копії договору оренди); інші підприємства звільнені від подання певних документів (так, статут не подається повним та командитним товариствами, фермерським господарством, бюджетними установами та організаціями).

Рахунки юридичним особам-нерезидентам відкриваються в порядку, передбаченому розділом 4 Інструкції.

Рахунок типу «П» відкривається уповноваженим банком пос­тійним представництвам іноземних компаній, фірм, міжнародних організацій, створеним у будь-якій організаційній формі без стату­су юридичної особи, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність нерезидента на території України.

Для відкриття рахунку типу «П» постійному представництву до уповноваженого банку подаються такі документи:

— клопотання юридичної особи-нерезидента про відкриття постійному представництву рахунку типу «П»;

— заява про відкриття рахунку;

— копія свідоцтва про реєстрацію постійного представницт­ва в уповноваженому органі державної влади України, засвідче­на нотаріально або органом, що його видав;

— копія легалізованої довіреності на здійснення представ­ницьких функцій тією чи іншою особою в Україні, засвідчена нотаріально;

— копія легалізованого витягу з торговельного, банківського чи судового реєстру або реєстраційне посвідчення місцевого органу влади іноземної держави про реєстрацію юридичної осо-би-нерезидента, якій належить постійне представництво, засвід­чена нотаріально;

— копія дозволу центрального банку відповідної країни на відкриття рахунку типу «П» постійному представництву юри­дичної особи-нерезидента на території України, засвідчена но­таріально, якщо наявність цього дозволу передбачена договора­ми, які укладені на рівні урядів та/або центральних банків Ук­раїни та іноземної країни, юридичною особою якої є цей нере­зидент, та набрали чинності в установленому порядку;

— картка із зразками підписів і відбитком печатки, засвідче­на нотаріально.

Рахунок типу «П» використовується відповідно до правил, встановлених для поточних рахунків резидентів України (у тому числі для нарахування та зарахування на рахунок відсотків за залишком коштів на цьому рахунку, якщо таке нарахування пе­редбачено договором між банком та власником рахунку), крім випадків купівлі іноземної валюти на міжбанківському валют­ному ринку України.

Наявні кошти з рахунку типу «П» можуть бути використані постійним представництвом юридичної особи-нерезидента для купівлі на міжбанківському валютному ринку України інозем­ної валюти з метою її перерахування тільки на:

а) рахунок юридичної особи-нерезидента, інтереси якої пред­ставляє на території України це представництво, на суму коштів:

— отриманих внаслідок здійснення в Україні операцій купівлі-продажу товарів (робіт, послуг);

— нарахованих та зарахованих відсотків за розміщеними де­позитами та за залишком коштів на цьому рахунку;

— залишку на рахунку (після сплати обов'язкових податків та платежів) у разі припинення діяльності на території України, що підтверджується відповідними документами;

б) власний рахунок в іноземній валюті в уповноваженому банку України для використання на:

— оплату праці працівників-нерезидентів;

— виплату коштів на відрядження за кордон;

— представницькі витрати за кордоном відповідно до чинно­го законодавства України.

Здійснення інвестицій в Україні з цього виду рахунків не доз­воляється.

Розміщення коштів на депозитних рахунках в установах банків України здійснюється з рахунку типу «П» з наступним повер­ненням коштів та нарахованих відсотків на зазначений рахунок.

У випадку здійснення перереєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, викликаної змінами назви, організаційно-правової форми, форми власності, власник рахунку зобов'язаний подати до установи банку заяву, нову копію свідоцтва про державну реєстрацію і зміни до установчих документів, засвідчені у вста­новленому порядку.

Поточні рахунки закриваються в установах банку:

а) на підставі заяви власника рахунку;

б) на підставі рішення органу, на який законом покладено функції щодо ліквідації або реорганізації підприємства;

в) на підставі відповідного рішення суду або господарського суду про ліквідацію підприємства чи визнання його банкрутом;

г) на інших підставах, передбачених чинним законодавство України.

Законодавством України встановлено спеціальний порядок відкриття рахунків в іноземній валюті.

Відповідно до п. 6.1.1 Інструкції банківські рахунки в іно­земній валюті поділяються на поточні та депозитні (вкладні).

Поточний рахунок в іноземній валюті відкривається підприє­мству для проведення розрахунків у межах чинного законодав­ства України у безготівковій та готівковій іноземній валюті при здійсненні поточних операцій, визначених чинним законодав­ством України.

Поточними торговельними операціями в іноземній валюті є

такі розрахунки:

— між юридичними особами-резидентами та юридичними особами-нерезидентами при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності за торговельними операціями;

— між юридичними особами-резидентами на території Ук­раїни, за умови наявності індивідуальної ліцензії Національного

банку України;

— між юридичними особами-нерезидентами та юридичними особами-резидентами через юридичних осіб резидентів-посередників відповідно до договорів (контрактів, угод), які укладено відповідно до чинного законодавства України;

— інші розрахунки, що здійснюються відповідно до чинного законодавства України;

— операції на міжбанківському валютному ринку України;

— оплата товарів (робіт, послуг) з використанням чеків та пластикових карток.

Поточними неторговельними операціями є такі розрахунки:

— виплата готівкової іноземної валюти та платіжними документа­ми в іноземній валюті на витрати, пов'язані з відрядженнями;

— здійснення обмінних операцій з іноземною валютою та платіжними документами в іноземній валюті;

— виплата готівкової іноземної валюти за чеками та пластико-вими картками фізичним особам (резидентам та нерезидентам);

— купівля платіжних документів в іноземній валюті фізични­ми особами (резидентами та нерезидентами);

— виплата авторських гонорарів і платежі за користування

авторськими правами;

— перерахування коштів на проведення міжнародних виста­вок, конгресів, симпозіумів, конференцій та інших міжнарод­них зустрічей;

— оплата праці нерезидентів, які згідно з укладеними трудо­вими угодами (контрактами) працюють в Україні;

— перерахування коштів в іноземній валюті за навчання, ліку­вання, патентування, сплату митних платежів, членських внесків;

— платежі з відшкодування витрат судових, арбітражних, нотаріальних, правоохоронних органів;

— виплата готівкової іноземної валюти за переказами з-за кордону (пенсії, аліменти, оплата праці, спадщина, допомога

родичів тощо);

— переказ за межі України коштів в іноземній валюті (пенсії, аліменти, оплата праці, спадщина, допомога родичам тощо);

— інші виплати та перекази в іноземній валюті, що не супе­речать чинному законодавству України.

Для відкриття поточного рахунку в іноземній валюті підприємство-резидент подає уповноваженому банку ті самі докумен­ти, що і для відкриття поточного рахунку в національній валюті.

Відкриття поточного рахунку в іноземній валюті відокремле­ному підрозділу юридичної особи-резидента здійснюється упов­новаженим банком на підставі нотаріально засвідчених копій документів, необхідних для відкриття відокремленому підрозді­лу поточного рахунку в національній валюті.

За загальним правилом на території України всі юридичні особи усіх форм власності, а також фізичні особи-громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, здійснюють між собою розрахунки у безготівковій та готівковій формах через установи банків відповідно до правил здійснення розрахункових та касових операцій, встановлених нормативно-правовими актами На­ціонального банку України.

Слід, однак, мати на увазі, що сфера застосування готівкового обігу досить обмежена і визначається спеціальними нормами.

Переважна ж більшість розрахунків між суб'єктами господа­рювання проводиться у безготівковій формі на підставі розра­хункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.

З метою забезпечення організації розрахунково-касового об­слуговування комерційними банками клієнтів Правління Націо­нального банку України постановою від 5 лютого 2001 р. № 44 затвердило «Правила організації розрахунково-касового обслу­говування комерційними банками клієнтів і взаємовідносин з цього питання між територіальними управліннями Національ­ного банку України та комерційними банками в національній валюті».

Відповідно до цього акта комерційний банк укладає договір з клієнтом на розрахунково-касове обслуговування, яке включає комплекс взаємних платіжних зобов'язань банку і клієнта щодо користування коштами і банківськими послугами, а саме: користування банком тимчасово вільними коштами клієнта; здійснення розрахункових операцій; касове обслуговування;

транспортне обслуговування перевезень готівки. Безготівкові розрахунки між суб'єктами господарювання здій­снюються відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Прав­ління Національного банку України від 29 березня 2001 р. (далі — Інструкція) та інших нормативних актів.

При здійсненні розрахунків можуть застосовуватись акреди­тивна, інкасова, вексельна форма розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням роз­рахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.

Інструкція встановлює правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі:

• меморіального ордера;

• платіжного доручення;

• платіжної вимоги-доручення;

• платіжної вимоги;

• розрахункового чека;

• акредитива.

Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів регулюється чинним законодавством, зокрема законами України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», «Про обіг векселів в Україні» та іншими, а також окремими нормативно-правовими актами Національного банку.

Факт списання коштів з рахунку платника документально оформляється меморіальним ордером за встановленою формою для:

часткової оплати розрахункових документів;

документального підтвердження операцій з перерахування з банківських рахунків на користь клієнтів-одержувачів (фізич­них та юридичних осіб) унесених у касу банку коштів. У мемо­ріальних ордерах, які банк складає для оформлення операцій з перерахування на рахунки одержувачів коштів, що внесені юри­дичними або фізичними особами в касу банку готівкою згідно з вимогами Інструкції з організації емісійно-касової роботи в ус­тановах банків України, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 7 липня 1994 р. № 129, у рек­візиті «Призначення платежу» зазначаються або номер і дата договору з одержувачем за його наявності, або найменування юридичної особи (прізвище, ім'я та по батькові фізичної осо­би), яка внесла готівку до каси банку;

перерахування коштів, зарахованих на рахунок «Кредитові суми до з'ясування»;

перерахування банком коштів для вжиття заходів щодо вико­нання рішення (ухвали) суду, санкціонованої прокурором по­станови слідчого, постанови державного виконавця про арешт коштів на рахунку;

виконання банком платіжних доручень платника в довільній формі;

перерахування банком коштів при закритті акредитива.

Дата складання меморіального ордера має відповідати даті списання коштів з рахунку платника.

Використання в розрахунках меморіальних ордерів здійсню­ється з урахуванням вищенаведених вимог.

Платіжне доручення приймається банком платника до вико­нання протягом десяти календарних днів з дати його виписки. День оформлення платіжного доручення не враховується.

Банк приймає до виконання платіжне доручення від платни­ка за умови, якщо сума цього платіжного доручення не переви­щує суму, що є на його рахунку. Платіжні доручення платника у разі відсутності/недостатності коштів на його рахунку банк прий­має лише тоді, якщо порядок приймання та виконання таких платіжних доручень передбачено договором між банком та плат­ником.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товар­ними і нетоварними платежами:

за фактично відвантажену/продану продукцію (виконані ро­боти, надані послуги тощо);

у порядку попередньої оплати — якщо такий порядок розра­хунків установлено законодавством та/або обумовлено в договорі;

для завершення розрахунків за актами звірки взаємної за­боргованості підприємств, які складені не пізніше строку, уста­новленого чинним законодавством;

для перерахування підприємствами сум, які належать фізич­ним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що відкриті в банках;

для сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюд­жетів та/або державних цільових фондів;

в інших випадках відповідно до укладених договорів та/або чинного законодавства.

У договорі про розрахунково-касове обслуговування банк і платник можуть передбачати можливість подання платником платіжного доручення в довільній формі, яка передбачається цим договором. Цей договір має визначати також правила заповнен­ня платником таких доручень та умови їх приймання та вико­нання банком.

Платіжне доручення в довільній формі обов'язково має місти­ти всі реквізити платіжного доручення, передбачені встановле­ною формою, та вказівки платника щодо порядку виконання банком цього платіжного доручення.

Платіжні доручення в довільній формі застосовуються при розрахунках у разі:

періодичного перерахування платником фіксованих сум од­ним і тим самим одержувачам коштів;

надання платником повноважень банку списати зі свого ра­хунку визначену суму в разі настання умов, визначених догово­ром;

перерахування підприємством заробітної плати, пенсії тощо на особисті рахунки одержувачів;

інших випадків відповідно до чинного законодавства та/або укладених договорів.

Платіжне доручення в довільній формі складається не менше ніж у двох примірниках, перший примірник залишається в банку платника, другий — з відміткою банку про дату надходження та засвідчений підписом відповідального виконавця і відбитком штампа банку — повертається платнику.

Платіжні вимоги-доручення (вимога-доручення) можуть зас­тосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових роз­рахунків.

Верхня частина вимоги-доручення оформляється одержува­чем коштів за встановленою формою згідно з вимогами до за­повнення реквізитів розрахункових документів, викладеними в додатку 8 до Інструкції, і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках.

Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника на договірних умовах.

У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину згідно з вимогами додатка 8 до Інструкції (від руки чи з застосуванням технічних засобів — незалежно від того, як заповнено верхню частину цього розрахункового документа) і подає до банку, що його обслуговує.

Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та заз­начає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищу­вати суму, яку вимагає до сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.

Банк платника приймає вимогу-доручення від платника про­тягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержувачем.

Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, що зазначена платником, перевищує суму, що є на рахунку платника.

Причини несплати платником вимоги-доручення з'ясовують­ся безпосередньо між платником та одержувачем коштів.

Порядок виконання платіжних вимог на примусове списання (стягнення) коштів з платників, рахунки яким відкриті в орга­нах державного казначейства, визначається і регулюється нор­мативно-правовими актами Державного казначейства України.

У разі надходження до банку платіжних вимог на примусове списання (стягнення) коштів з цих рахунків вони передаються для виконання відповідному органу державного казначейства, якщо це передбачено договором між банком та цим органом державного казначейства, в іншому випадку повертаються без виконання в порядку, передбаченому Інструкцією.

Примусове списання (стягнення) коштів з рахунків платників дозволяється лише у випадках, установлених законами України, а саме: на підставі виконавчих документів, установлених зако­нами України, рішень податкових органів та визнаних претензій.

Розпорядження про примусове списання (стягнення) коштів стягувач оформляє на бланку платіжної вимоги за встановле­ною формою згідно з вимогами до заповнення реквізитів розра­хункових документів не менше ніж у трьох примірниках.

Банки виконують платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів з усіх рахунків підприємств (у тому числі поточних, депозитних, відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення розрахунків за акредитивами) та платіжні вимо­ги на примусове списання (стягнення) коштів з вкладних (по­точних і депозитних) рахунків фізичних осіб.

Стягувач несе відповідальність за обґрунтованість примусо­вого списання (стягнення) коштів і правильність даних, що вне­сені в платіжну вимогу на примусове списання (стягнення) коштів.

Розрахункові чеки використовуються у безготівкових розра­хунках підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розра­хунків готівкою за отримані товари (виконані роботи та надані послуги).

Розрахункові чеки використовуються тільки для безготівко­вих перерахувань з рахунку чекодавця на рахунок одержувача коштів і не підлягають сплаті готівкою.

Розрахункові чеки виготовляються на замовлення комерційно­го банку Банкнотно-монетним двором Національного банку чи іншим спеціалізованим підприємством на спеціальному папері з дотриманням усіх обов'язкових вимог, передбачених цією Інструк­цією, за зразком, затвердженим Національним банком. Розрахун­кові чеки брошуруються у чекові книжки по 10, 20, 25 аркушів.

Розрахункові чеки та чекові книжки є бланками суворого обліку.

Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бро­нює кошти на окремому аналітичному рахунку «Розрахунки че­ками» відповідних балансових рахунків у банку-емітенті.

Строк дії чекової книжки — один рік з дати її видачі. День оформлення чекової книжки або розрахункового чека не врахо­вується. Розрахункові чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.

Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром і заявником акре­дитива (далі — договір) і не повинні суперечити чинному зако­нодавству, у тому числі нормативно-правовим актам Національ­ного банку.

Якщо це передбачено в тексті договору, то розрахунки за ак­редитивами регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів в редакції 1993 р. (публікація Міжнародної торгової палати № 500) у частині, що не супере­чить чинному законодавству, у тому числі нормативно-право­вим актам Національного банку.

Акредитив за своєю суттю є договором, що відокремлений від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися, навіть якщо в акредитиві є посилання на них.

За операціями з акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобов'язань, з якими можуть бути пов'язані ці документи.

Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:

Покритий — акредитив, для здійснення платежів за яким зав­часно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Кошти за­явника акредитива бронюються на аналітичному рахунку «Роз­рахунки за акредитивами» відповідних балансових рахунків;

Непокритий — акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це за­значається на кожному акредитиві. У разі відсутності такої по­значки акредитив вважається безвідкличним.

Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідом­лення бенефіціара (наприклад, у разі недотримання умов, пе­редбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом).

Усі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а ос­танній — бенефіціара.

Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитива (за винятком, якщо банк-емітент є виконуючим банком).

Якщо виконуючий банк не є банком-емітентом, то зміна умов відкличного акредитива або його анулювання відбуваються тільки після отримання від виконуючого банку відповідного повідомлення, яким підтверджується те, що до часу зміни умов або анулювання акредитива документи за акредитивом не були подані.

Документи за акредитивом, що відповідають умовам акреди­тива та подані бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулю­вання акредитива, підлягають оплаті.

У разі здійснення платежу виконуючим банком до отримання повідомлення про зміну або анулювання акредитива проти доку­ментів, які за зовнішніми ознаками відповідають умовам акреди­тива, банк-емітент зобов'язаний надати відшкодування викону­ючому банку, який уповноважений на здійснення платежу.

Безвідкличний акредитив — це акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені тільки за зго­дою на це бенефіціара, на користь якого він був відкритий, і банку-емітента.

Безвідкличний акредитив — це тверде зобов'язання банку-емітента сплатити кошти в порядку і в строки, визначені умова­ми акредитива, якщо документи, що передбачені ним, подано до банку, зазначеному в акредитиві, або банку-емітенту та до­тримані строки й умови акредитива.

Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-емітента за­яву на акредитив за встановленою формою не менш ніж у трьох примірниках, заповнену згідно з вимогами додатка 8 до Інструк­ції, та в разі відкриття покритого акредитива — відповідні платіжні доручення.

Заява містить умови акредитива, які складаються так, щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх про­контролювати, а з іншого — забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитив.

Акредитив має містити лише ті умови, які банк може пере­вірити документально.

Банк-емітент, прийнявши заяву, визначає спосіб виконання акредитива, авізуючий та виконуючий банки і здійснює відповідні бухгалтерські записи.

Банк-емітент інформує виконуючий (авізуючий) банк про відкриття акредитива шляхом надсилання йому електронною поштою (електронне повідомлення) або іншими засобами зв'яз­ку, що передбачені договорами між банками, заяви або повідом­лення.

Про відкриття та умови акредитива виконуючий (авізуючий) банк повідомляє бенефіціара (авізує акредитив) протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення від банку-емітента (авізуючого банку).

Після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, що передбачені умовами акредитива, разом з реєстром доку­ментів за акредитивом.

Виплати бенефіціару за акредитивом, кошти за яким забро­ньовано у виконуючому банку, здійснюються з аналітичного рахунку «Розрахунки за акредитивами».

Списання коштів з аналітичного рахунку «Розрахунки за ак­редитивами» виконуючий банк здійснює на підставі першого при­мірника реєстру документів за акредитивом, що наданий разом з іншими документами, які відповідають умовам акредитива.

Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошо­ве зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Для запровадження комерційного кредиту (передбаченого п. 5 ст. 24 Закону України «Про підприємства в Україні»), поліпшен­ня розрахункових відносин між суб'єктами господарської діяль­ності постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про застосування векселів в господарському обороті України»¹ введено вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 р.

Чинне законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 р., якою запроваджено Уніфікова­ний закон про переказні векселі та прості векселі (далі — Уніфі­кований закон), з урахуванням застережень, обумовлених до­датком II до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, законів України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської кон­венції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі», «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів», «Про обіг векселів в Україні» та інших прийнятих згідно з ними актів законодавства України.

Законодавством України передбачено, зокрема, використан­ня векселів:

у рахунок фінансування витрат Державного бюджету відповід­но до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 1996 р. № 689 «Про затвердження порядку застосування векселів Дер­жавного казначейства»;

під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інве­стора до статутного фонду підприємства з іноземними інвести­ціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвес­тиційну діяльність відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. «Про затвердження Порядку ви­дачі, обліку і погашення векселів, виданих на час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за до­говорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність та сплату ввізного мита у разі відчуження цього майна»;

для сплати ввізного мита, податків та зборів українським ви­конавцем при ввезенні на митну територію України давальниць­кої сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українським замовником при вивезенні да­вальницької сировини за межі митної території України відповід­но до Закону України від 15 вересня 1995 р. «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах»;

в інших випадках, передбачених законодавством.

Зобов'язуватися та набувати права за переказними і прости­ми векселями на території України можуть юридичні та фізичні особи.

Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок Державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів, зобов'язуються і набувають права за пере­казними та простими векселями лише у випадках і в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.

Використання векселів Національним банком України здій­снюється відповідно до законодавства України про обіг векселів.

Видавати переказні й прості векселі можна лише для оформ­лення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Векселі (переказні і прості) складаються у документарній формі на бланках з відповідним ступенем захисту від підроблен­ня, форма та порядок виготовлення яких затверджуються Дер­жавною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону, і не можуть бути переведені у бездокументарну форму (знерухомлені).

Вексель, який видається на території України і місце плате­жу за яким також знаходиться на території України, складається державною мовою. Найменування трасанту або векселедавця, інших зобов'язаних за векселем осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх установчих доку­ментах.

Вексель підписується: від імені юридичних осіб — власноручно керівником та го­ловним бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи) чи уповноваженими ними особами. Підписи скріплюються печаткою;

від імені фізичних осіб — власноручно зазначеною фізичною особою або уповноваженою нею особою. Підпис скріплюється печаткою (у разі її наявності).

Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.

Забороняється використовувати векселі як внесок до статут­ного фонду господарського товариства.

Вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис но­таріуса) у встановленому законом порядку, є виконавчим доку­ментом.

Розрізняють два види векселів: простий і переказний (ст. 21 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»).

Простий вексель — це складений за суворо визначеною фор­мою документ, за яким боржник (векселедавець) приймає на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазначе­ний строк чи на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.

Переказний вексель (тратта) — складений за суворо визначеною формою документ, в якому міститься проста і нічим не обумовле­на пропозиція боржника, векселедавця (трасанту) іншій особі, плат­нику (трасату) в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.

Переказний вексель відрізняється від простого тим, що в цьо­му разі векселедавець сам платежу не здійснює, а переказує цей обов'язок на свого боржника (платника по векселю). Переказ­ний вексель також може переказуватись одним держателем іншо­му. Відповідно до Положення «Про переказний і простий век­сель» передаточний напис (індосамент) векселя здійснюється векселедержателем (індосантом) на зворотному боці векселя або на додатковому аркуші паперу (аллонж до векселя).

Для здійснення платежу вексель пред'являється платнику. Його згода на оплату векселя (акцепт) оформляється написом на векселі.

При неодержанні платежу за векселем банк платника зобов'я­заний подати вексель для опротестування від імені довірителя — банку векселедержателю.

Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріаль­них дій нотаріусами України, затвердженої Міністерством юс­тиції 14 червня 1994 р., векселі для вчинення протесту про не­сплату приймаються нотаріусами на наступний день після закін­чення дати платежу за векселем, але не пізніше 12-ї години на­ступного після цього строку дня.

Опротестований вексель з написом про протест і актом про­тесту повертається від нотаріуса векселедержателю.